Конвой біля входу в будівлю складався з двох джипів. У одному з них за кермом сидів той самий солдат, який возив Стенлі у Кенігсдорф. Машини були прикрашені маленькими американськими прапорцями. Відразу ж рушили. Він звелів шоферові під’їхати до собору зі східного боку. Все ще не знав адреси, де була його келія, але добре пам’ятав, що зі східного боку собору до спуску сходами в підземелля було значно ближче. За кільканадцять хвилин він, захекавшись, повернувся до машини з валізою й фотоапаратом на грудях. По дорозі щоразу, коли йому забивало дух, він мусив зупинятися й обіцяв собі після повернення додому кинути курити.
На цей раз шофер їхав до Кенігсдорфа іншою доро-гою. Учора на дорозі не було ніяких контрольних пунк-тів. Сьогодні були. Вони минали їх, не зупиняючись. Прапори на машинах і миготливе червоне світло на од-ному із джипів відкривали перед ними всі шлагбауми.
— Чому ми їдемо двома машинами? — спитав він шофера. — Вистачило б і однієї.
— Таке розпорядження. Ви, скажімо так, є дуже важливою персоною і дуже кудись поспішаєте. У таких випадах у конвої завжди має бути не менше двох машин. Якщо по дорозі щось станеться з нашою, ви зможете пересісти до іншої.
— Он як... — пробурмотів Стенлі, змінюючи свою думку про товстого офіцера.
— Ми заберемо ту красульку, так? — поцікавився після паузи шофер. Його це вочевидь цікавило.
— Я хотів би її забрати...
— Ще б пак. Кожен хотів би, — розсміявся шофер.
Вони зупинилися біля хвіртки, від якої вела стежка до
альтанки. Шофери не вимкнули фари і червоного миготливого маячка на джипі. Незважаючи на його прохання й наполягання, вони не згодилися це зробити. А він не хотів нікого лякати. Відсунувши металевий кошик, наповнений картопляним лушпинням, штовхнув хвіртку і рушив вузенькою стежкою до альтанки. Постукав у двері. Як і вчора, коли почувся звук ключа, він почав читати з папірця:
— Mein Name is Stenley Bredford...
Він не встиг закінчити. На порозі стала жінка з киць-кою на руках. У неї було сиве волосся, зібране в жмуток, високе чоло й нафарбовані яскравою помадою губи.
— Sie möchtem zur Anne, nicht wahr? — спитала жінка німецькою, занепокоєно поглядаючи на машини, що стояли на дорозі.
Жестом вона запросила його в дім і зачинила двері. Він увійшов до кухні. Анна стояла біля дерев’яного стола при вікні і щось виливала з фаянсової миски в бляшану неглибоку посудину. На мить йому здалося, що це його мати. Анна обернулася до нього і усміхнулася.
— Пиріг буде готовий завтра, ти приїхав надто рано, Стенлі... — сказала вона тихо і продовжувала спокійно виливати жоЬту густу масу до бляшаної посудини.
— Ти поїдеш зі мною? Сьогодні? Зараз?
Літня жінка підійшла до Анни. Узяла з її рук миску, тицьнула кицьку. Анна інстинктивно притулила кицьку до себе, а за якусь мить поклала її на підлозі біля ослона. Зняла квітчастий фартух, зав’язаний довкола талії. Мовчки вийшла з кухні. Він сів на ослін і гладив кицьку. Жінка стояла біля дерев’яного столу, повернувшись до нього спиною. Раптом вона підійшла до нього і сказала по-німецькому:
— Werden Sie gut aufpasen auf Anna, nicht wahr? Sie hat schon so viel schlimmes in ihrem Leben durchgemacht? >\fer- den Sie?
Він рвучко підвівся. Дивився на великі сльози, що котилися по щоках цієї жінки, і шукав у своїй пам’яті всі німецькі слова,- які знав, а потім, змішуючи англійську й німецьку, заспокоїв:
— Ich mochte Anna... Ich mochte for Anna Krieg und happy. Ich mochte Anna gut, very gut... Sie understand? Ich mochte Anna smile... Sie understand... Ich mochte Anna no egal... No egal... Sie understand... No egal! Nothing more Kaputt...
Він почув звук дверей, що відчинилися. Анна зайшла до кухні. Вона була вдаОгнена в темно-синій довгий плащ, підперезаний, шкіряним коричневим паском. Біля її ніг стояла обшарпана коричнева фіброва валіза. У правій руці вона тримала скрипковий футляр. Кицька підбігла до неї й почала тертися спочатку об її плащ, а потім об валізу. Анна підійшла до жінки. Вони обнялися. Жінка зняла зі свого зап’ястя годинник і вклала Анні в руку. Вони щось шепотіли одна одній.
Стенлі взяв валізу, виніс її до передпокою й закурив. Кицька побігла за ним. За хвилину до передпокою уві-йшла Анна. Він узяв валізку. Раптом кицька скочила до його руки. Спершу він почув голосне шипіння, а потім відчув гострий біль. Машинально відсмикнув руку. Шкіра на його руці в багатьох місцях була вкрита подряпинами від котячих кігтів. Пригадав, що Мефісто так само висловлював своє невдоволення. Отже, німецькі й американські коти реагують однаково. Коли під час якогось уїк- енду його відвідав у Нью-Йорку братик Ендрю, то він теж вийшов з помешкання з такими подряпинами на зап’ясті. Мефісто з якоїсь незрозумілої причини не терпів Ендрю. Від першої зустрічі з ним...
Шофер чекав у машині. Тітка Анни конче хотіла під’їхати з ними до шинку на площі. За горілкою. Вона сказала, що їй тепер доконче потрібна горілка і що сьо-годнішнє вино її не візьме. І що інакше вона не витримає самотності. Два американські військові автомобілі з прапорами і червоним маячком на одному з джипів зупинилися на невеликій площі в центрі Кенінгсдорфа. Із однієї машини вийшла заплакана фрау Аннелізе Бляйбтрой. У чоловіків, що стояли перед шинком, від здивування повідвисали щелепи. Стенлі подумав, що легенди в маленьких містечках і народжуються саме в такий спосіб.
Тільки-но Аннелізе зникла за дверима шинку, вони рушили далі. Анна мовчала, притиснувши чоло до шиби. Коли вогні містечка лишилися позаду, Стенлі взяв її руку. Вона стиснула його пальці й довго не відпускала. А потім піднесла його подряпану руку до губів і почала цілувати.
— Карафка ще не знає, що ти хороший, це від нервів. Ти інакше пахнеш. У цьому домі давно не було чоловіків. Останнім часом тітка не пускала на поріг ніяких чоловіків, навіть жебраків і священиків. Карафка полюбила б тебе, Стенлі, якби ти дав їй трохи більше часу. Я її знаю...
Слово «карафка» було йому знайоме. Його мати часто вживала це дивне слово, називаючи ним скляні дзбанки для води або вина. Коли в 1920 році в Штатах було введено сухий закон, батько наливав з металевого бідона для молока саме до карафок смердючу коричневу рідину, яку ночами гнав у дерев’яній повітці. Стенді розумів значення цього слова, але не припускав, що так можна назвати кицьку.
Він обережно вивільнив руку і ніжно провів пальцями по обличчю Анни, другою рукою намагаючись прикурити дві сигарети. Одну подав їй.
— Я б спекла для тебе смачний торт Стенлі, — шепотіла вона, глибоко затягуючись. Пополудні я була в пекарні Роллерів, ходила по родзинки. Мусила зробити над собою зусилля, бо старий Роллер — це нацистський скурвисин, але в нього найкращі родзинки в містечку. Ти любиш дріжджовий пиріг із родзинками, Стенлі? Мій батько його обожнював. Любиш, правда?
Він присунувся до неї. Вона поклала йому голову на коліна. Він легенько гладив ії чоло й волосся. Досить довго вони мовчали.
— Ми їдемо до Нью-Йорка, правда? — раптом спитала вона пошепки. — Сьогодні вранці я роздивлялася атлас. Це дуже далеко. Ми полетимо літаком, так? Знаєш, я ніколи не літала літаком? Дуже боюся літати. Ти триматимеш мене за руку? Весь час. Ти любиш музику, Стенлі? Для мене літаки асоціюються з бомбами, але і з музикою теж. Не знаю, чому. А тебе любить яка-небудь жінка? Окрім мами й сестер? Ти гладив їй лоба й волосся, як зараз мені? Вона кохає тебе? Сказала тобі про це? Встигла це сказати? Як її звуть? — питала Анна, піднімаючи голову.
Він мовчки слухав, відчуваючи, як за кожним питан-ням ії руки все міцніше стискають його коліна. Вона ту-лилася до нього, як перелякане дитя. Час від часу торкалася губами його руки.
— Я триматиму тебе за руку. Не відійду від тебе ні на крок. Усе буде добре, усе буде добре...
— Стенлі, не полишай мене ані на хвильку, прошу тебе! У мене вже є одна скрипка...
Вона затихла. Він прикрив ії своїм плащем. Попросив шофера, щоб той вимкнув короткохвильову радіостанцію, але той, проте, рішуче відмовив.
— Ми перебуваємо в конвої, я мушу тримати контакт з головною машиною і з Бенсоном, — пояснив він. — Він же там всереться від страху, якщо я вчасно не відгукнуся, — усміхнувся він.
Ще до того, як вони доїхали до передмістя Тріра, Анна заснула. Стенлі закурив. Він думав про Доріс. Про те, що ні разу не гладив її лоба і волосся. Він мріяв про це. Просто не було такої нагоди. У них завжди було обмаль часу. «Тебе любить яка-небудь жінка? Окрім мами й сестер?» — подумки повторював він запитання Анни. Щиро кажучи, у нього не було відповіді на це.
Доріс появилася у його житті випадково. Так само, як і інші жінки до неї. Досі він ніколи не шукав жінок. Це вони його знаходили, або, кажучи точніше, — це вони йому траплялися. За досить простою схемою. Якась службова справа, що її треба залагодити, бесіда, трохи флірту, потім вечеря, вино або коктейль, перший секс, інколи кілька наступних побачень, хоча й не завжди, потім його тривале мовчання, «щоб не прив’язуватися», остання розмова й останній секс, а наприкінці — його цілковите зникнення з їхнього життя. Поки що йому щастило. І вдавалося зникати без прикрих наслідків. Ніяких надмір драматичних сцен при розлуці, ніякого «переслідування» нічними дзвінками, у його поштовій скриньці не було жодних листів із погрозами, ні спроб шантажу. Йому, на відміну від декого з колег по редакції, нічим було погрожувати і нічим було шантажувати. Він був вільний і незалежний. Так, іноді він відчував, що самотній. Але навіть і в цьому був свій позитив. Він помітив, що в таких фазах самотності й покинутості у нього виходили найкращі знімки. Окрім того, статус «вільного чоловіка», зважаючи на його зрілий вік і статус добре оплачуваного «білого комірця» — інтелектуальний з претензіями, — робили Стенлі дуже привабливим для жінок. Лише дві жінки з його минулого не вписалися в цю схему: Жаклін, яка із самого початку знала, що хай там що, а вона не зможе йому належати, і Дороті, яка із самого початку знала, що хай там що, а вона не схоче, щоб він належав їй, й обидва ці випадки залишили глибокі рани в його душі. Рана, завдана Дороті Паркер ще й досі його непокоїть...
Артур терпіти не міг Дороті Паркер. Він вважав, що вона не просто повія, а ще й повія журналістики. Для Артура це було набагато гірше». Торгівля своїм тілом існує вже не одне тисячоліття, — казав він — але торгувати своїм мозком за купюри — це чисте блядство». Казав так тому, бо не міг вибачити Паркер, що її світла голова не належала — як власність, звісно, — його «Тайме». Артур, всупереч тен-денції, яка виникла в середині двадцятих років, не визна-вав журналістів, що писали до кількох газет. Артур хотів мати всіх тільки виключно для себе. А Дороті Паркер не бажала належати комусь. Ні як журналістка, ні як жінка. Коли Паркер 1925 року почала друкуватися в «Нью-Йор- кері», вона з тієї миті стала заклятим ворогом Артура, який у новому щотижневику бачив небезпечного конкурента. Кожного, «застуканого» у редакції за читанням «Нью-Йоркера», викликали до Артура на килим. Там він мусив брехати, що «це тільки для того, щоб знати конкурента в обличчя». Стенлі теж, звісно, читав «Йоркера» і зовсім не «з потреби знати конкурента», а хоча б для того, аби довідатися, на який спектакль варто йти на Бродвей та які нинішні ціни на контрабандний алкоголь, що продавався з-під прилавка у джазових клубах Гарлема. Небувалий успіх «Йоркера» пояснювався ще й тим, що до нього перейшла ціла група так званих «алгонкінів». Це було елітарне об’єднання спершу кількох, потім кільканадцяти молодих, енергійних мистецтвознавців з хистом журналіста або письменника. Агресивних, амбітних, са-мозакоханих і без жодних докорів совісті. Вони регулярно збиралися в ресторані-люкс — готелю «Апгонкін» на 44-й вулиці в Манхеттені. У процесі своїх галасливих, щедро политих алкоголем зібрань, вони давали оцінку, творили тенденціі й напрями, визначали моду, скидали авторитети й підносили на п’єдестал нікому не відомих авторів, щоб невдовзі, коли ті не відповідали вимогам і потребам часу, скинути їх із тих п’єдесталів у цілковите забуття. Такі зустрічі в готелі «Алгонкін» незабаром переросли у щось на зразок Страшного суду над артистичною і світською богемою Нью-Йорка. Те, що там проголошувалося, негайно потрапляло у фейлетони або рубрики світських пліток не лише в «Ваніті Фейр», «Вог», «Харперс базар» чи «Нью-Йоркер», а також іще до п’ятнадцяти щоденних газет, що виходили (деякі вранішнім і вечірнім випусками) в Нью-Йорку. Місто сприймало думку «алгонкінів» як чіткі дороговкази. Сама ідея зібрань «алгонкінів» не була вже й такою оригінальною. Вони віддавна практикувалися в Європі в так званих літературних кав’ярнях. Новизна полягала лише в тому, що в Америці вони зреалізовувалися вперше.
Серед членів-засновників тієї групи була одна жінка — Дороті Паркер. Найбільш улюблена й найбільш упослі-джена. Це вона могла написати в рецензії на нову прем’єру на Бродвеї таке:«Якщо ти не вмієш плести, то візьми з собою в театр хоча б книжку», іншого разу вона не забажала у своїй статті назвати ім’я автора драми, «щоб не принизити драматурга його ж власним прізви-щем». Це саме вона з-поміж усієї групи мала найгострі- ше перо й боляче шмагала своїми гострими висловлю-ваннями, а коли їй бракувало слів, щоб влучити «в десят-ку», то вона їх сама вигадувала. Невдовзі місто, і це не лишень так звана еліта, завдяки Паркер залюбки ввела до своєї щоденної лексики такі означення, як «one night stand, high society» і «face lifting». Саме вона їх придумала і ввела у вжиток.
Влітку, останнього серпневого тижня 1928 року, Артур вирішив організувати для «Тайме» безпосередній і «рішучий звіт» із зібрань «алгонкінів». Для Артура «рішу-чий» не означало обов’язково об’єктивний. Група вже давно переросла гурток ексцентричних приятелів. Вона стала впливовою інституцією й відігравала провідну роль у формуванні суспільної думки. До того ж вона була дуже незалежна. Артур не полюбляв незалежних інституцій, особливо «надто незалежних». А до того ж «ал- гокіни» ігнорували «Тайме», надаючи право першості друкувати найпікантніші «новини» іншим газетам. Таке ставлення ще дужче дратувало Артура.
Стенлі недавно оселився в Нью-Йорку і ще тільки роз-починав свою журналістську кар’єру. Це був один з його перших репортерських проектів для «Тайме». Того спе- котного полудня він стояв з фотоапаратом біля ліфта го-телю «Апгонкін». Стояв скромно осторонь численної групи цікавих. Із ліфта вийшла жінка з собакою на повідку. Трохи за тридцять, невисока, сказати б, мініатюрна, темноока, з блідою шкірою. Гострі парфуми, коротке, екстравагантно підстрижене волосся замість обов’язкової ажурно викладеної зачіски. Крім того, що Дороті була в сукні без корсета, її сукня була ще й закороткою як на пуританську Америку. В цьому була вся Дороті Паркер.
Вона, як завжди, спізнилася, хоча й мешкала най-ближче за всіх, бо місяцями жила в цьому готелі. Зустріч у ресторані вже давно розпочалася, але це не мало зна-чення. Усі наперед знали, що найважливіше станеться власне тоді, коли до нього прилучиться ця жінка — без-перечний ідол нового типу жінок наприкінці шалених двадцятих років. Провокаційно незаангажована і демон-стративно грішна. Одні захоплювалися нею й обожнювали ії, інші ненавиділи й зневажали. Поетеса, прозаїк, та передусім нескорена бунтівниця. Вона завжди говорить те, що думає, курить, п’є, має багато коханців і ще більше успіхів...
Несподівано її пес підбіг до Стенлі й загавкав. Дороті підійшла й, схопивши його за руку, сказала:
— Ви, очевидно, нещодавно наступили на собаче лайно, а в мого пса алергія на цей запах. У цьому місці дуже багато лайна. В тому числі і в прямому розумінні слова. Замість того щоб його прибирати, усі смітникарі кинулися купувати акції на Уолл-стріт. Це погано закін-читься. А ви як вважаєте?
Він був так спантеличений тим, що сталося, що не зміг видобути й слова.
— Але від колін і вище ви пахнете пречудово, — по-шепки сказала вона, схиляючи голову на його плече. —
Наповните своїм запахом наш ліфт по дорозі вгору? Після зустрічі? Мені дуже подобається все, що додається до цього запаху, — додала вона грайливо.
І зникла за червоною плюшевою портьєрою. А ії дур-новерхий пес до останньої хвилини істерично гавкав і грізно гарчав на Стенлі.
Із зустрічі, яка була головною метою його візиту, він запам’ятав лише, що Дороті Паркер була дуже балакучою і часто замовляла шведський віскі «Хейг енд Хейг», який пила без зельтерської води, і за кожною склянкою говорила все голосніше і щораз частіше перебивала інших на півслові. Коли ії пес, що сидів під столом, почав неспокійно поводитись, вона демонстративно дістала зі своєї торбинки снодійну пігулку й дала йому. Невдовзі пес угамувався.
Він ніяк не міг зосередитися на тому, що вона говорила, з одного боку він почувався приниженим цим її негречним коментарем щодо його «вступу в лайно», що було, хоч як це прикро, правдою, — перш, ніж увійти до зали, він ре-тельно вимив черевика в туалеті. Натомість, з іншого боку, прикрий випадок певним чином вирізнив його з юрби. «Мабуть, я мушу бути вдячним нью-йоркським сміття-рам?» — усміхався він про себе.
Паркер мала рацію. Дедалі менше людей працює в цьому місті. Усі як навіжені купують і продають акції. І, що цікаво, всі на цьому заробляють. Нещодавно його колиш-ній знайомий, ще з Прінстона, який працював дилером на біржі, з іронією в голосі розповів йому, що за порадою щодо купівлі акцій до нього звернувся навіть чистильник взуття, який сидів на Уолл-стріт. Він спитав у нього, що ви-гідніше: залишити при собі акції «Дженерал електрик», чи продати їх і купити акції «Юнайтед фаундерс», а може, на-віть «Вестінг Хаус»? Це була найприорітетніша доленосна проблема нью-йоркського чистильника взуття! Вже чотири роки курси акцій безупинно зростали. І дедалі більше людей, навіть не намагаючись знайти роботу, могли дозволити собі нове радіо, новий автомобіль, а декотрі — навіть будинок. Це торкалося майже всіх. І багатого влас- ника фірми, і його шофера. В обідню перерву мийники ві-кон у хмарочосах не лінувалися спуститися вниз, щоб ознайомитись із новими курсами акцій, якими вони во-лоділи. Уолл-стріт стала улюбленим місцем прогулянок, а по радіо торгувати акціями закликали не тільки еконо-місти, але й ворожки та астрологи. Усі знали, що означає індекс Доу-Джонса, а одна сім’я в Каліфорнії своїм ново-народженим двійнятам навіть дала імена Доу-Джонс — хлопчикові, та Індекс — дівчинці. Стенлі погоджувався з Паркер, що це колись погано скінчиться. Це лише питання часу. Тоді він ще не знав, а сьогодні знає, що це завер-шилося ще гірше, ніж можна було передбачити. У вівторок, 29 жовтня 1929 року. З того «чорноговівторка все перемінилося...
Йому було цікаво, що вона мала на увазі, коли казала про ліфт. Не минуло й двох годин, як він спершу «запов-нив» своїм ароматом «їхній» ліфт, а за кілька хвилин — вагіну Дороті Паркер своїм пенісом. На розстеленому ліжку, всипаному крихтами хліба чи булки, у кімнаті з кон-диціонером на восьмому поверсі готелю «Алгонкін». При-гадує, як вона, сидячи на ньому верхи, кусала його губи й говорила щось по-французькому. Тим часом задзвонив телефон. Вона взяла слухавку. Ритмічно рухалася, не пе-рериваючи. телефонної бесіди. Затим повернулася до нього спиною і, продовжуючи розмову, знов підіймалася й опускалася, випинаючи розчервонілі сідниці. Він вдив-лявся в ті червоні плями на її шкірі й бачив виразні сліди ударів. У якийсь момент вона притиснула слухавку до гру-дей, коротко й голосно зойкнула й, піднявшись над ним, зіскочила на килимок обіч ліжка. Потім піднесла до вуха слухавку й розмовляла далі. Він лежав, мов паралізова-ний, не знаючи, що робити зі своєю ерекцією. Вона на хвильку підійшла до холодильника, що стояв у кутку кім-нати, дістала звідти білий полумисок із рожевою рідкою масою, схожою на йогурт, і ретельно змастила нею лівою рукою його пеніс та калитку. Він відчув гострий холод і за-пах полуниці. За цією процедурою вона все ще розмовля-ла по телефону. Потім поклала слухавку на нічний столик
біля будильника, схилилася над ним, взяла його пеніс у долоні й почала повільно злизувати з нього рожеву масу. Коли він уже досягав піку насолоди, вона долонею зату-лила йому рот. Потім знову взяла телефон, підійшла до вікна, відчинила його навстіж і розмовляла далі. Він поспі-хом одягнувся й мовчки вийшов.
Сам не знаючи, чому, Стенлі регулярно приходив упродовж кількох тижнів до готелю «Алгонкін» і заповню-вав своїм запахом ліфт, а затим, на коротку мить своїм пенісом вагіну Дороті Паркер. Щоразу, коли вони підні-малися нагору, він почував, як у ньому жевріє надія на більшу близькість. Та після кожного оргазму, пережитому при ній, але не разом з нею, він відчував приниження й докір самому собі. У неї не було часу для нього, вона не обдаровувала його увагою і майже з ним не розмовляла. Для нього у неї були її широко розведені стегна і йогурти з розмаїтим смаком та запахами. Інколи він подумки за-питував себе, чи ті квіти, що він їй дарує, вона ставить у вазу, чи після його відходу зразу ж викидає на смітник. Значно більше близькості він відчував зі своєю масажи-сткою Нофі з Чайнатауну, в південній частині міста, моло-денькою індонезійською емігранткою з Балі. На масажі він теж лежав цілком голий. Одного разу — він тоді ще бував у Паркер і страждав через це, — коли він перевернувся на спину, Нофі спитала його: «Ви плачете? Чому?» Він плакав. То був такий час, що він часто плакав, особливо тоді, коли йому випадала хвилина подумати про себе.
Якщо вірити усім публікаціям титулованих сексологів, то в спілкуванні з Дороті Паркер він поводився як мазохіст. Таке трапляється з багатьма людьми. За статистикою частіше з жінками, ніж з чоловіками. Декотрі мають при цьому розчервонілі від ударів нагайкою, ременем або рукою сідниці, а в деяких, від напливу крові до головного мозку, що зумовлює появу почуття сорому, червоніють обличчя. А декотрі переживають цей епізод без значних наслідків.
Одного разу він все-таки дійшов до межі свого мазо-хізму. Того вечора в ліфті готелю «Алгонкін», крім нього й
Дороті Паркер, був ще один пасажир, чоловік приблизно його віку. Утрьох вони ввійшли до її номера. Та тільки-но Дороті вийшла з ванної голою, Стенлі вибіг геть...
Проїжджаючи повз готель «Алгонкін» на 44-й вулиці, він завжди згадував її слова: «Ви, очевидно, недавно вступили в собаче лайно. В цьому місті дуже багато лай- на». Тепер він точно знав, що одного серпневого дня 1928 року він упродовж кількох годин вступив не в одну, а в дві купи лайна. Сморід однієї з них відчував і досі...
Машина раптово загальмувала. Вони зупинилися перед контрольним пунктом у Конці. Анна прокинулася й, потягуючись, сіла. У опущену бічну шибу просунув голову в касці британський солдат. Як тільки він розкрив рота, щоб щось сказати, Стенлі одразу ж упізнав його. Це був той самий щербатий британський капрал із жуйкою в роті, що на кілька годин затримав під час подорожі до Тріра його і Сесілію.
— Увімкни світло, хлопче, — сказав він командним тоном, звертаючись до шофера, — і вимкни радіо. Вуха болять.
Шофер увімкнув лампочку в салоні джипа. Світло засліпило Стенлі. Відчував, як тремтить Анна, притулившись до нього.
— Бачу, ти возиш цивільних, хлопче, — сказав капрал, скеровуючи світло ліхтаря в обличчя шофера.
Той примружив очі, простягнув капралові пачку документів і почав спокійно пояснювати ситуацію. Анна притискалася до Стенлі щораз дужче. Її нігті впиналися йому в шкіру. Капрал при світлі ліхтаря уважно вивчав кожний документ.
— Не виходь з машини, Стенлі! Прошу тебе, не залишай мене саму, — шепотіла Анна.
Шофер зиркнув у дзеркало. Побачив, що коїться з Ан- ною. Його обличчя спочатку стало рожевим, а потім червоним. Він спокійно вимкнув радіо, узяв автомат, що лежав на сидінні, і, вийшовши з машини, дав знак шоферові другої машини, що їхав за ними. Коли той під’їхав і зупинився біля них, підійшов до британського капрала й сказав:
— У тебе, щербатий карлику, є одна хвилина, щоб підняти оту дровиняку. Я пред’явив тобі всі необхідні документи. Згідно зі всіма приписами. Якщо ти досі не навчився читати, то зараз уже пізно вчитися. На нас чекає сам Патгон. Якщо він нас не дочекається, то ти пошкодуєш, що народився. Якщо ти встигнеш за чимось пошкодувати. Та якщо ти зараз же не піднімеш шлагбаум,то... за секунду його, курю, взагалі не буде, — додав він, хапаючись за карабін.
Почувся гуркіт двигуна машини, що стояла обіч. З-під її коліс полетіли бризки грязюки. Червоне світло на даху джипа миготіло навперемін із фарами. З дерев’яної будки біля шлагбаума вибігло кілька солдатів. Вони залягли й приготувалися до стрільби з карабінів. Анна відчайдушно закричала, зсунулася з сидіння на підлогу, тягнучи Стенді за собою. Ляснули, зачиняючись, двері. Рев мотора стих. Вони рушили.
— Довбані англійці. Цим мудакам захотілося у війну погратися, — почули вони спокійний голос шофера, — але ми встигнемо, нема питань. Нехай фройляйн більше не боїться, встигнемо...
Військовий аеродром у Фіндельні, Люксембург, зразу після півночі, субота, 10 березня 1945 року.
Вони справді встигли. На початку першої ночі обидві машини конвою під’їхали просто під освітлений прожекторами літак, що стояв на бетонній злітній смузі. З виду такий же, яким Стенлі прилетів до Намюра. Вони вийшли з машини. Анна нікому не дозволила доторкнутися до скрипки. Стенлі взяв із з собою лише фотоапарат. їхні валізки внесли в літак шофери.
Серед групи офіцерів, що вишикувалися перед трапом літака, була Сесілія. Стенлі зупинився, проходячи повз неї. Сесіль підійшла до нього. Коли він спробував її обняти, вона різко відхилилася. Стала струнко і повернула голову в бік Анни:
— Ніколи вас не забуду, пане Бредфорд. І зіграю для вас. Навіть якщо ви не зможете цього почути, — сказала Сесіль, вкладаючи йому до рук сірий пакунок, перев’язаний мотузкою.
Він не встиг нічого сказати у відповідь, а вона зразу ж стала в шеренгу.
Хистким трапом вони поспіхом піднялися в літак. Усередині він був зовсім інакшим, ніж той, яким він летів до Намюра. Відразу за кабіною пілотів стояли чотири ряди широких шкіряних крісел. За щільною портьєрою по обидва боки були два ряди низьких металевих сидінь. На кожному з них лежав жовтогарячий рятівний жилет. Молодий солдат у мундирі сталево-сірого кольору показав їм на два місця з лівого боку за портьєрою. Вони сіли. За мить вузьким коридорчиком почали проходити в хвостову частину літака солдати. Зі скривавленими пов’язками довкола голови, на милицях, з руками на перев’язі і туго забинтованими куксами. Вони посміхалися до них і проходили далі.
За кілька хвилин запала тиша і згасло світло. Почувся шум двигунів, що ставав усе голоснішим. Літак поволі рушив і через кількасот метрів відірвався від землі.
— Я зовсім не боюся, — прошепотіла Анна йому на вухо, — все буде добре, Стенлі. Я люблю тебе, люблю тебе, пам’ятай, що я люблю тебе... — повторювала вона, притискаючись до його пле^а.
Йому іноді здавалося, що Анна говорить зовсім не до нього, що в певних ситуаціях крайньої емоційної напруги, хвилювання, страху чи просто зворушення вона повертається в якийсь минулий, відомий тільки їй світ. Так було, коли вона промовила незрозуміле йому речення про «одну скрипку, яка вже є у неї», і таке сталося щойно, коли вона майже істерично освідчилась йому в коханні. Як тільки напруга, страх чи зворушення минали, вона поверталася до дійсності.
Він дивився крізь затуманений ілюмінатор. Миготливі вогники внизу ставали все меншими. Невдовзі вони зовсім зникли під хмарами. Він глибше втиснувся у металеве сидіння. Летіли. Шум двигунів літака, який спочатку був якимось грізним, став розміреним, навіть заспокійливим, немов запевняючи, що все в нормі. Анна поклала голову йому на коліна й заснула. Час від часу щось бурмотіла крізь сон. По-німецькому, іноді по-англійському. Досить було тільки доторкнутися до її волосся, як вона зразу ж за-спокоювалася.
Він заплющив очі, марно намагаючись заснути. Його незапланована, зовсім неочікувана і, певним чином, ви-мушена подорож до Європи, охопленої війною, завершувалася. Він повертався. На душі було трішки меланхолійно. У нього не було відчуття того, що він виконав свою місію, хоч що б це слово означало. Усе, що він тут пережив, постало перед ним як уривки думок, слів, речень, зустрічей. Усі, кого послав йому випадок чи доля, видавалися перехожими з вулиці, яких він виглядатиме і за якими сумуватиме. Англієць, мадам Кальм, Сесіль, брат Мартін... Незакінчені розмови, недосказані думки. Навіть усі прощання й розлуки теж були незавершеними. Він повертався додому,думаючи про все це. Саме про це. І раптом збагнув, що і його життя — і те, що до від’їзду, теж — було сповнене таких «незакінчених справ». Мабуть, він ображав цим близьких йому людей. Йому пригадалися слова рядового Білла: «Подрімай, Стенлі, а я тим часом відвезу тебе на війну». І нарешті він заснув.
Точно не пригадував, скільки минуло часу, коли його розбудив якийсь гамір. У літаку було ввімкнено повне освітлення. Офіцер в зеленому мундирі тряс за плече Анну. Вона підняла голову. Протерла очі. З-за спини офіцера висунувся літній чоловік у генеральському мундирі.
— Моє прізвище Паттон. Чи маю я приємність поговорити із панею... — він глянув на аркуш паперу, поданий йому ад’ютантом у зеленому мундирі, — Анною Мартою Бляйбтру, — спитав він, неправильно читаючи її прізвище.
— Моє прізвище Бляйбтрой. Не Бляйбтру. А в чім річ? — спитала вона перелякано.
— Ви з Дрездена?
— Так. Із Дрездена. А що сталося? Стенлі, покажи панові військовому наші документи, — вона нервово схопила Стенлі за руку.
— Я хочу вибачитися перед вами за Дрезден. Це той придурок Гарріс...
— За що ви переді мною вибачаєтеся?— перервала його Анна.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 22 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |