— Моя бабуся, мама моєї мами, народилася в Польщі. Вона приїхала в Америку з Ірландії. А в Польщі Різдво починається тоді, коли на небі з’являється перша зірка, — пояснював він Доріс.
— Чому?
— У пам’ять про Віфлеємську зірку, яку побачили на небі волхви.
— Які волхви, Стенлі? Яка зірка?
Анна про себе усміхнулась. Вони в Дрездені теж сідали за різдвяну трапезу тільки після першої зірки. А коли небо було захмарене, появу першої зірки визначала бабуся Марта. Маленькій Анні завжди здавалося, що ця зірка з’являється на небі надґо пізно. Мало того, що весь день довелося поститись, так ще й подарунки під ялинкою ждуть не діждуться, коли їх звідти дістануть.
— Доріс, це всього лише така польська традиція.
— А ти звідки знаєш?! — вигукнула Доріс.
— Моя бабуся була полькою, тобто наполовину полькою.
Анна давно не почувалася такою щасливою і спокійною, вона ніжно гладила живіт Доріс, яка сиділа поруч, поки Стенлі розповідав про свої різдвяні вечори в Санбері.
— І неодмінно мають бути пиріжки з капустою і оселедець, — сказав він.
— І такий червоний суп, — додала Анна. — Дуже смачно...
Бензоколонка на трасі при в’їзді до Санбері була вся в снігу. На дерев’яній лавці біля дому сиділи, закутавшись у пальто, двоє. Коли Стенлі звернув з дороги до заправки, жінка підхопилась і кинулась їм назустріч. Стенлі різко зупинив машину. Анна бачила, як тремтять його руки. Вона трохи піднялася з заднього сидіння і шепнула йому на вухо:
— Залиш нас тут. Тікай...
За стіл на кухні вони сіли, коли споночіло. Стенлі довго сидів з батьком у вітальні. Жінки допомагали накривати на стіл. У квартирі пахло «червоним супом» і пирогом з маком. Під лляною скатертиною по кутах стола лежали жмутки сіна, а довкола нього стояло сім стільців. Вибравши момент, Доріс шепнула Анні:
— Ця зірка давно встигла б погаснути. Боже, як тут смачно пахне! Я така голодна! Ми когось чекаємо, як ти гадаєш? Бачиш, сім стільців...
Анна знала, кого вони чекають.
— Це ще одна польська традиція. За столом має бути одне зайве місце й одна зайва тарілка з прибором — для випадкового подорожнього. Цього вечора ніхто не повинен лишатися сам.
— Який чудовий звичай! — зауважила розчулена Доріс. — Але тут два зайвих стільці і два зайвих прибори.
Анна набралася хоробрості і прямо спитала матір Стенлі:
— Ендрю теж буде з нами цього вечора?
— Так, але він, видно, затримався в дорозі. Він останнім часом багато працює.
Вони сіли за стіл, і батько Стенлі прочитав молитву. Потім простягнув руку до плетеного кошика, розламав прямокутний білий, дуже тоненький хлібець і роздав усім присутнім. Анні все це було добре знайоме. Бабуся Марта, розламуючи облатку, теж читала молитву. Не вловив
ши змісту того, що відбувається, зголодніла Доріс захрумала облаткою. Стенлі підійшов до неї, обняв і привітав зі святом. Потім з облаткою в руці підійшла його матір, і Доріс голосно розплакалась.
Коли час підходив до одинадцятої, мати Стенлі зненацька вискочила з-за столу. Анна саме розповідала Доріс, що на Різдво в польському домі має бути дванадцять страв, за числом апостолів. У неврожайні роки і під час війни за окремі «страви» вважали воду і сіль. Доріс почала щось питати, але Анна не розібрала запитання: поруч з нею раптом сів Ендрю Бредфорд. Тоді Анна встала, взяла в передпокої сумочку і подалася в туалет. Там вона підфарбувала губи, поправила зачіску, збризкала парфумами плечі і зап’ястя. Зітхнула. Вона відчула збудження, настільки інтимне, що не хотіла зізнаватися в цьому нікому, навіть Доріс. Те ж саме вона відчула, коли Ендрю зателефонував їй і вибачився. Тоді вона навмисне, щоб насолити йому, вдала, що чекає дзвінка від Стенлі. А після того як він кинув слухавку, впала спиною на ліжко, розвела ноги, послинила пальці і засунула їх у себе...
Коли Анна вернулася до вітальні, всі вже стояли під ялинкою.
— Ми чекаємо тебе, Анно! — вигукнув Стенлі. — Настав час подарунків.
Вона теж приготувала для всіх подарунки. Стенлі одержав від неї альбом з репродукціями картин і гравюр Дюрера. Доріс зраділа платівці із скрипковими концертами Паганіні, а батькам Стенлі вона вручила настінний календар на новий 1946 рік, на сторінки якого приклеїла фотографії Стенлі. Дві кельнські, решта — нью-йоркські. Ендрю Бредфорда Анна теж не забула. Вона припускала, що він може тут з’явитись, і до фірмового конверта з емблемою Прінстонського університету поклала фото Ейн-штейна. Те, що не віддала редакції «Тайме». На цьому фото Ейнштейн усміхався їй, висунувши язик. І підписала: «© Анна Марта Бляйбтрой доктору Ендрю Бредфорду. Не всі права захищені».
13 Бікі
У той різдвяний вечір вона старалася не залишатися з ним на самоті. Було вже зовсім пізно, коли Анна мила на кухні посуд. Батьки Стенлі вже полягали. У квартирі звучала музика Рахманінова. Доріс і Стенлі, обнявшись, сиділи на дивані у вітальні.
— Я приїхав сюди через вас, — почула Анна голос Ен-
Дрю.
Він нечутно підійшов ззаду і став так близько, що вона відчула тепло його тіла. Анна мила тарілку, і з несподіванки впустила її в тазик з чистим посудом. Тарілка з брязкотом розбилася. Доріс крикнула з вітальні:
— Це на щастя!
Анна повернулася до Ендрю і сказала:
— Цікаво! А я ж бо думала, ви приїхали провідати матір. Не батька, це точно, як встигла помітити. Ваша мати сиділа на лавці біля дому і вдивлялася в кожен автомобіль, що проїжджав мимо. Вона була щаслива, коли приїхав Стенлі. Але зраділа б ще більше, якби першим приїхали ви. А ви з’явились тільки після того, як ми поділились облатками, хоча чудово знаєте, який важливий цей ритуал для вашої мами. До того ж вас сюди привезли. Ви запізнились, пекельно запізнились. І навіть не намагались виправдатись. Ви увійшли до кімнати, як той, перед ким має розсунути свої води Червоне море. Вийшло не по-святковому, пане Бредфорд. А тепер можете їхати додому. Бідний водій, що сидить у машині, напевне зрадіє. Не можу зрозуміти, як ви могли залишити його в такий вечір самого. Не розумію...
Анна відвернулася, взяла наступну тарілку і не змогла втримати в руках. Визирнувши в кімнату, крикнула Доріс:
— Ні, не на щастя!
Відтрутивши Ендрю, Анна підійшла до ялини, взяла конверт з фотографією Ейнштейна і розірвала його, впускаючи на ходу клаптики паперу. А потім рушила до сходів, що вели нагору.
Нью-Йорк, Бруклін, вечір, четвер,
14 лютого 1946 року
Вона простягнула до нього руки. Усміхнулася. Двоє круглих, як вугілля, очей пильно вдивлялися в неї.
— Я розповім тобі, Лукасе. Розповім.
— Можна ту ж саму, що вчора?..
Вона ніжно погладила розкуйовджене волосся хлопчика.
— Я більше не впаду на вулиці. Обіцяю.
— Маркус принесе тобі води й сигарету...
Вона підвелася. Маркус подав їй кухоль. Раптом вона почула вибух. Подивилася нагору. Бетонна балка падала на хлопчиків, що сиділи під нею. Вона рвонулася вперед, витягнувши перед собою руки...
Анна прокинулась, стискаючи в руках подушку. «Це всього лиш сон, Аню», — шепотіла тітонька Аннелізе.
Анна встала. Умилася. Сіла на підвіконня і закурила. Платани в парку по другий бік вулиці молитовно простягали в небо обрубки гілок. Парк був покритий свіжим снігом. Рік тому, коли після другого нальоту вони з матір’ю стояли на площі біля Анненкірхе і курили, теж випав перший сніг. Це було так давно і так недавно! Минуле проривалося до неї проблисками спогадів або уві сні, такому, як оцей, від якого вона щойно пробудилася, вся мокра від поту. А іноді — нападами небаченого страху, коли вона чула дитячий плач, гудіння літаків, що пролі-тали над містом, сирени «швидкої допомоги», поліції або пожежних. Правда, тепер Анна вже не намагалася бігти в бомбосховище, але завжди щільно зачиняла вікно, щоб її більше не будили ці звуки.
Сьогодні їй хотілося побути самій. Вона хотіла подум- ки вернутися в Дрезден і розповісти самій собі те, чого ніхто інший не зрозумів би. Ні Доріс, ні навіть Стенлі, який мав певне уявлення про ті дні. Передай це, будь ласка, Стенлі.
— А чому саме сьогодні? Тебе хтось скривдив? Це був чоловік?
— Коли-небудь я тобі все поясню, Лайзо...
Годині о десятій Анна вже пошкодувала про своє рі-шення. Вона не могла зосередитись на читанні, її дратували улюблені платівки, вона об’їдалася солодощами і курила вдвічі більше, ніж звичайно. А вся Америка того дня святкувала ідіотське свято, про яке останні дні писала навіть серйозна «Тайме». На всіх радіостанціях з самого ранку який-небудь Джон з Джерсі-сіті освідчувався в коханні якій-небудь Мері Куїнс або якась Сінтія з Коні- Айленда в прямому ефірі тремтячим від хвилювання голоском розповідала, як обожнює якогось Роберта з Бронкса. Геть усі американці, посилаючись на святого Валентина, публічно освідчувалися в коханні. Анну це дратувало.
Опівдні вона вийшла з дому і в крамниці на Флетбуш- авеню купила дві бляшанки фарби, халат і комплект щіточок. Вирішила зробити ремонт у своїй кімнаті. Правда, Астрід запевняла, що ремонт «був зроблений зовсім недавно», але у неї і останній чоловік помер «щойно», хоча сталося це п’ятнадцять років тому. За годину нагору піднялася Астрід, приваблена запахом фарби.
— Дитинко, що ти тут твориш?! Жовтогарячі стіни?! — вигукнула вона, побачивши Анну зі щіткою в руці.
— Так буде тепліше і затишніше, місіс Вайштейнбер- гер, — відповіла Анна.
Астрід хвилину вдивлялася в уже пофарбовану частину стіни.
— А знаєш, ти, здається, маєш рацію. До того ж цей відтінок чудово поєднується із завісками. Сподіваюсь, ти не пофарбуєш мені стелю в чорний колір?
— Ні, вона буде біла...
— Чудово. Візьми в мене у підвалі драбинку. А то, не дай бог, упадеш зі стільця, дитинко...
Увечері Анна почула стукіт у двері. На порозі стояли Доріс і Стенлі. Вони були ошатно вбрані, Стенлі тримав у руці букет троянд, а Доріс — коробку цукерок.
— Ти чому не береш слухавку? — запитав Стенлі з докором. — Лайза вже збиралася відправити до тебе карету «швидкої допомоги», пожежних і ФБР. Ми взагалі-то забігли сказати тобі, що ти наша «валентинка». Моя і Доріс, — додав він з усмішкою.
Анна пошукала очима телефон. Перевернутий і завалений книжками, він лежав на підлозі, слухавка валялася поряд.
— Пробач. Я фарбувала стіни й не подумала, що ти можеш подзвонити. Я вас люблю, — сказала Анна, обнімаючи Доріс.
— Жовтогарячі стіни, гм... Астрід тебе за це не вижене? — запитав Стенлі.
— Ні, але за умови, що я не пофарбую стелю в чорний колір. Ти допоможеш мені побілити її?
Вони з Доріс умостилися на підвіконні пити чай, а Стенлі, відмовившись від чаю і знявши піджак, фарбу-вав стелю.
— Знаєш, жовтогарячий колір дуже добрий для стін у дитячій кімнаті. Мабуть, я умовлю Стенлі перефарбувати їх, — сказала Доріс, узяла Анну за руку і притиснула її до свого живота. — Відчуваєш? Відчуваєш, як вона ворушиться?
— Ти думаєш, це дівчинка? — прошепотіла Анна.
— Упевнена.
Стенлі попросив Анну допомогти йому пересунути стелаж. З полиці на підлогу, вкриту газетами, впав кон-верт. Стенлі нахилився, щоб підняти. І раптом посерйознішав. Він подивився Ані в очі й обережно запитав:
— Ти одержуєш листи від Ендрю?
Вона почервоніла і повернулася до Доріс.
— Тобі налити ще чаю?
— Доріс, скажи, що ти хочеш чаю...
Доріс здивовано дивилася на них.
— Що ви причепилися з цим чаєм? Звичайно, хочу. З цукром.
Анна квапливо вийшла на кухню.
Так. Це правда. Ендрю Бредфорд писав їй...
Першого листа вона одержала ще до Нового року. Саме його підняв з підлоги Стенлі. Анна вивчила того ли-ста напам’ять.
Санбері, 28 грудня 1945
Дорога міс,
Ви кинули мене, як ту тарілку, і розбили на друзки. Та це все-таки було на щастя. Вертаючись в аеропорт НьюАр- ка, я спитав водія, що він вважає найважливішим у житті. Він, певен, вирішив, що я п’яний. Адже я ніколи не розмовляв з ним у дорозі. І раптом спитав таке. Він відповів, що найважливіше для нього дві Агнес — дружина й дочка. Ніби однієї йому мало. Тоді я спитав, чому ж він повіз мене різдвяної ночі в якийсь закутень, замість того щоб провести свято зі своїми Агнес. Він сказав, що така вже його робота, і велика Агнес це розуміє, а маленька коли-небудь теж зрозуміє. «Вони знають, як багато означають для мене. Я часто кажу їм про це», — додав він. І тоді я зрозумів, що якби я міг сказати комусь: «Це моя робота, але ти залишишся для мене найважливішою в світі», Ви не розбили б мамину тарілку. Алея так не кажу. А міг би, незалежно від того, чим займаюсь, і незважаючи на те, що мені заборонено говорити про свою роботу. Там, по дорозі до НьюАрка я зрозумів, що досі для мене найважливішим був я сам. Ви перша наважилися мені це сказати. До того ж так, що мене це приголомшило. Знаєте, я плакав тоді, в машині, плакав уперше з тих пір, як батько на кару не пам’ятаю за що забрав у мене м’яч і заборонив кидати його в дворі до кошика.
Сьогодні я приїхав до Санбері, до батьків. Сьогодні я не запізнився. Неможливо запізнитись, коли тебе ніхто не чекає...
Ендрю Бредфорд
Р. Б. Зараз я в своїй дитячій кімнаті. Пишу Вам листа. За хвилину ляжу у ліжко, в якому чотири дні тому спали Ви...
Наступний лист, надісланий з Чикаго, чекав її увечері другого січня. Через два дні — ще один. І вона стала чекати його листів, навіть старалася раніше вернутися з редакції, щоб перевірити, чи не лежить на маленькому столику в передпокої лист.
— А цей Бредфорд, через якого наш листоноша приходить сюди мало не щодня, не родич твого незлагідного редактора? — спитала якось Астрід.
— Так. Це його брат, — відповіла Анна. Вона знала, що Астрід уважно розглядає конверти, які приходять у її дім. Особливо ті, що адресовані не їй.
— Сподіваюсь, молодший брат, дитинко?
— Так. Молодший брат, місіс Вайштейнбергер...
— Це добре, дитя моє, це добре. А він хоч пристойніший?
Анна не відповіла на запитання і змінила тему. Вона вже перестала порівнювати Стенлі та Ендрю. Вони були геть різні. Хоча схоже усміхалися, схоже виражали здивування, однаково тримали руки в кишенях і очі в обох були блакитні. Але на цьому їхня схожість закінчувалась. А втім, Анна погано знала Ендрю. Спочатку вона думала, що найбільше різняться їхні характери, особистісні якості і те, як вони спілкуються з іншими людьми. Самовпевненість, зазнайство, пиха і навіть хамство Ендрю контрастували зі скромністю, навіть несміливістю Стенлі. Та найбільше її дивувало в Ендрю те, що можна було б назвати зосередженістю на самому собі. їй здавалося, що коли ця людина і сподобляє кого-небудь своєю увагою, то тільки коли її про це дуже просять. Коли це абсолютно неминуче. Як тоді, в ліфті.
Невдовзі з’ясувалося, що з висновками вона явно поквапилася. Судячи з листів, Ендрю був інший. А ще точніше — це було двоє різних людей в одній подобі. З одного боку — неприступний, самовпевнений, що ви-вищується (не тільки зростом) над іншими індивідуаліст, впевнений у власній винятковості, розумі і знаннях, а з другого — вразливий, дуже чулий, меланхолійний, замріяний, критично настроєний не стільки стосовно ін- ших, скільки до себе романтик, який у захваті від Віваль- ді, знає напам’ять вірші По, купує квіти на письмовий стіл у своєму кабінеті, щоб «мати можливість не лише бачити і чути, а й іноді доторкатися до них». Його листи ніби ілюстрували двоїстість людської природи. Ендрю відкривав у них два своїх світи. В одному він був холодним, скрупульозним ученим, який твердо йде до мети. В другому — теплим, мрійливим поетом, що прагне сильних емоцій. Правда, Анна не була впевнена, що не перебільшує. В обох своїх світах, у кожному по-своєму, Ендрю вражав її. Не лише другим, поетичним, приваб-лював — з кожним новим листом щораз більше. Вона не могла зрозуміти, яким чином він міг так чітко розділяти ці свої світи. Її батько теж був ученим, і вона знала, що таке проекти, терміни, академічні чвари і залежність від інших людей. Але ранками, в своєму кабінеті — вона була в тому впевнена, — батько був достоту таким, яким вона його бачила увечері вдома.
Окремою темою листів Ендрю була Анна. Вона не знала, як так вийшло, але, сама того не розуміючи, багато розповідала йому про себе. Він ніколи ні про що не запитував прямо. Відчував, що вона не готова говорити про війну. І мав слушність. Адже одна справа — розповідати по щось Максу Сікорському, що сидів поруч, і зовсім інше — викласти пережите на папері. Анна вважала, що не зможе описати свої переживання так, щоб Ендрю їх правильно зрозумів, навіть якщо він уміє читати між рядками. Це те саме, що книжка, погано перекладена з іншої мови. Вона знала, про що говорить. Її батько завжди боявся «втратити щось у перекладі». Тому Анна старалася по змозі не описувати своє життя в Дрездені і Кельні під час війни. А втім, про війну вона все одно судила необ’єктивно — тому що була німкою. А Ендрю не приховував своєї відрази до Гітлера і нацизму. І вона відчувала таку зневагу до німців як до народу. Він не хотів і не міг зрозуміти їхнього «мовчання», без якого не було б ні Бельзена, ні доктора Гейма, ні Аушвіца. Ендрю старався не поширювати на Анну свою ненависть. «Адже ти була ще дитиною, коли відбулися погроми сумнозвісної „кришталевої ночі“», — писав він. Та хоча він і не звинувачував її, між рядків усе одно читалося питання про те, що робили, точніше кажучи, чого не робили її батьки, батьки батьків і вся сім’я. Він мав право запитувати про це. І Анна вважала, що жодна відповідь не виправдає ні її, ні батьків, ні дідусів з бабусями. Тому вона не писала йому про безсилля свого батька, про другого бога своєї бабусі, про Лукаса в підпіллі їхньої квартири.
У якийсь момент у їхні листи проникла еротика. Очевидно, це Анна його спровокувала. Написала, що думала про нього, коли приймала душ. Просто так, без будь- якого підтексту. Вона піднялася вранці, встала під душ і думала про те, які квіти він купує і ставить у вазу на письмовому столі. І про те, як він їх торкається пальцями. Гм, можливо, в цьому і є якась еротика.
Того ранку вона справді думала тільки про квіти. Не розсувала ноги й не торкалася до себе. Вона ніколи не робила цього вранці, поспіхом. Це було необхідне їй увечері, іноді вночі. І тривалий час їй здавалося, ніби при цьому чує скрипку. А після якогось чергового листа Ен- дрю скрипка затихла. Був тільки його голос і доторки його великих долонь.
Вона не могла в усьому цьому розібратися. І не хоті-ла. Ендрю Бредфорд просто писав їй листи. А вона виходила ввечері з метро на станції у Черч-авеню в Брукпіні і, задихаючись, бігла додому. На столику в передпокої лежав конверт. Вона кидала його в сумочку, бігла по східцях нагору, скидала пальто, сідала на край ліжка і починала читати. Спершу похапцем, а потім, з сигаретою в зубах, повільно й уважно. Іноді вечорами, залежно від того, яку музику вона слухала і скільки випила вина, читала втретє. А бувало, що брала його листа з собою до ванни, роздягалася, читала його, стоячи голою, ще раз, кидаючи аркуші на підлогу, а потім ставала під душ і шепотіла його ім’я...
Вона вернулася на кухню з тацею. Стенлі стояв на драбинці і фарбував стелю. Анна підійшла до Доріс, що сиділа на підвіконні.
— Я ніяк не запам’ятаю, скільки ложечок цукру..
Доріс притягла її до себе.
— Чого хоче від тебе Ендрю? Ти нібито у фізиці не розбираєшся... — прошепотіла вона їй на вухо.
— Уже трохи розбираюсь. Але тільки в атомній. Чого хоче Ендрю? Точно не знаю. А чого хотів від тебе Стенлі, коли ти з ним познайомилась?
— Хотів мене трахнути...
— А ти?
— Я хотіла того ж...
Анна розсміялась. Притиснулась до Доріс і погладила її по спині.
— Я побачуся з ним через два дні. У неділю. От і спитаю, чого він насправді від мене хоче.
— А ти чого б хотіла? — спитала Доріс.
— Того ж...
Нью-Йорк, Манхеттен, вечір, неділя,
17 лютого 1946 року
Цього дня все мало бути особливим. Анна прокинулася рано вранці. Не стала слухати радіо. Сьогодні її не цікавило, що відбувається в світі. Вона пила каву і фарбувала нігті червоним лаком. Потім стала перед шафою і вибрала «ту саму сукню». Потім задзвонив телефон. Вона не взяла слухавку. Навіть якщо це телефонував Ендрю, вона не хотіла його слухати. Адже він міг сказати, що не приїде сьогодні до Нью-Йорка. А вона ні за що в світі не хотіла б таке почути. Вона надто довго чекала цього дня. Але телефонував не Ендрю. Вона була впевнена.
Анна вийшла з дому. Поїхала на метро в Грінпойнт. Лише «пані Зося» могла спорудити зачіску з її волосся. їй подобалося бувати у «пані Зосі», подобалося, як та називає її по-польському: «кохана Аня». Бабуся Марта теж так її називала. Йдучи, Анна завжди старалася сказати: «Дзенькує, пані Зосю».
З Грінпойнта вона поїхала на Манхеттен. Ендрю мав прилетіти близько четвертої години дня. Враховуючи затори на дорозі з аеропорту, він не потрапить на Манхеттен раніше п’ятої. У неї в запасі було багато часу. В редакції панував спокій. Там були тільки чергові з різних відділів і кілька дівчат у «машинному відділенні», Анна сіла за стіл і почала проглядати робочий план на наступний тиждень, але не могла зосередитись. Вона відчувала хвилювання. У нижній шухляді столу Стенлі знайшла пляшку віскі. Раптом задзвонив телефон.
— Бляйбтрой. «Нью-Йорк Тайме». Чим можу допомогти?
— Ти тут, серденько? Я так і думав, — почула вона в слухавці Артурів голос. — Адріана спустошує крамниці на П’ятій авеню. Шкода витрачати на це неділю, та що вдієш. Такі часи настали. У мене до тебе справа. Знайдеш для мене час?
— Як ти можеш запитувати? — відповіла вона.
їй стало не по собі. У Артура є до неї справа у неділю? До того ж особиста? Сьогодні це ніяк не входило в її плани. Сьогодні для неї існував тільки Ендрю. Вона налила собі подвійну порцію віскі.
Артур з’явився через годину. Він увійшов до кабінету з паперовою торбою в одній руці і довгим рулоном у другій. Перш ніж зачинити двері, пересвідчився, що в сусідніх кабінетах нікого немає.
— Анно, ти мені якось говорила, що любиш подорожувати. Тобі це все ще подобається? Розумієш, сказав він, дивлячись їй в очі, — останнім часом людей значно поменшало, тому що за дивним збігом обставин багато хто виїхав звідси в теплі країни.
— Наскільки теплі? — спитала вона з цікавістю.
Якщо вже Артур згадав Вашингтон, виходить, справа
серйозна.
— У дуже теплі, — відповів Артур і почав розгорта-ти рулон. — Я купив карту, два атласи і кілька книжок про цю країну, — сказав він, показуючи на паперову торбу.
Він розгорнув карту на підлозі і взяв до рук олівець.
— Вони поїхали сюди, — сказав він, намалювавши еліпс навколо кількох невеликих жовтих цяток на голубому тлі Тихого океану.
— Далеко...
— Атож. Чотирнадцять годин на цивільному літаку з Каліфорнії до Гавайських островів, а потім на військовому бомбардувальнику Б-29 ще близько двох з половиною тисяч миль на південний захід. Маршаллові острови. Сподіваюсь, там ти ще відпустку не проводила? — засміявся він.
— Артуре, ти хочеш оплатити мені турпоїздку? — спитала вона.
— Саме так, Анно. Я подумав, що ти так багато останнім часом працюєш, а погода тут останнім часом зіпсувалась. Полетиш туди, позасмагаєш трохи, зробиш кілька гарних фото. Що думаєш?
— А чому саме туди, Артуре? — спитала вона серйозно.
— Тому, що коли туди літають засмагати чинуші з Вашингтона і Пентагону, значить, там щось має статися. Мені хотілося б знати, що саме. Віза туди не потрібна, після війни у Тихому океані це наші острови. Ти потрапиш туди без проблем. Я вже все перевірив. Я подбав також про...
— Коли? — перервала вона його.
— У середу можеш? — відповів він, не кліпнувши оком.
Анна опустилася на коліна, торкнулася пальцем жовтих цяток на карті. Потім підвелася на ноги.
— У середу, гм... — пробурмотіла вона швидше самій собі, ніж йому. — А вранці чи ввечері?
Артур повернувся і підійшов до столу. Хвилину стояв до неї спиною. Вона побачила, що він витягнув з кишені носовичок.
— Адріана вважає, — нарешті відповів він, не дивлячись на неї, — що мені не можна просити тебе про це, що я не маю на це права. Після того, що ти пережила, я маю тримати тебе подалі від Пентагону, бомбардувальників і політики. А ти питаєш, у середу ввечері чи вранці...
Він повернувся до неї, і вона помітила, що в нього почервоніли очі.
— Деталі обговоримо завтра. І не розказуй нікому про нашу розмову. Всі взнають про це, коли ти опинишся там. А тепер я піду, мене чекає Адріана.
Він уже виходив, коли вона зупинила його:
— Артуре, на цій карті ти зазначив кілька островів. Як називається той, на який я полечу?
— Бікіні.
Вона відійшла до вікна. Закурила. Потім повернулася до столу, взяла фотоапарат і підійшла до карти. Зняла взуття і встала, розставивши ноги, над тим місцем, яке відзначив Артур. Присунула об’єктив до поверхні карти. Натиснула кнопку затвора. Бікіні, подумала вона. У неї не було жодних асоціацій з цим словом. Вона взяла торбу з книжками, що приніс Артур. Погортала їх, роздивляючись фотографії, проглянула сторінки атласа. Вона відчувала збудження, але не таке, як уранці.
Коли подзвонив Ендрю, Анна все ще читала. Він чекав її внизу, біля будинку редакції. Вона швидко підійшла до шафи, підфарбувала губи і побризкала долоні і шию парфумами. У ліфті поправила зачіску. Ендрю вона побачила крізь скляні двері. Якою буде їхня зустріч? Вони бачилися всього двічі. І щоразу вона з ним сварилася. Але тепер це був інший Ендрю. Вона вже добре знала його з листів. Вони писали одне одному про дуже інтимні речі, та одна справа писати, і зовсім інша — зустрітися віч-на-віч, пам’ятаючи про те, що було написано. Анна затрималася біля дверей і якийсь час спостерігала Ендрю. У розстебнутому пальті з піднятим коміром, без шарфа, у білій сорочці. У капелюсі він здавався ще вищим, ніж їй уявлявся ра-ніше. Він тримав у руці маленький букет квітів і нервово озирався довкола. Вона вийшла і стала біля дверей. Він помітив її, але вона не зрушила з місця. Він повільно підійшов, зняв капелюха і зніяковіло простягнув їй букет.
— Анно... здрастуй. Нарешті, — сказав він, дивлячись їй в очі.
Вона часто намагалась уявити собі, як звучить його голос, коли він вимовляє її ім’я. Вигляд у нього зараз був як у Гіннера, коли вони вперше зустрілися біля ставка в парку Цвінгертейх у Дрездені...
— Ходімо, нас чекає таксі, — сказав Ендрю, показуючи рукою на жовтий автомобіль, що стояв біля тротуару, і почав був спускатися сходами, але, ступивши кілька кроків, озирнувся.
Вона не рушила за ним. Він вернувся і підійшов до неї, злякано спитав:
— Щось сталося?
— Поцілуй мене, будь ласка. Зараз... — прошепотіла вона.
Він доторкнувся долонею до її щоки, обережно прибрав з лоба пасмо волосся. Взяв широкою долонею за потилицю, притягнув її голову до своїх губів і ніжно поцілував у повіки. Вона відкинула голову і завмерла, відчувши на шиї його дихання. Він узяв її за руку і повів за собою. Вони сіли в таксі.
— їдьте у Вілледж. Поспішати не обов’язково! — крикнув він водієві.
— Грінвіч Вілледж? — перепитав таксист.
— Саме так.
— А якщо точніше, сер?
— До ресторану.
— Але до якого, містере? — розсміявся водій.
— Як це до якого? До найкращого.
— «Венгард» підійде, сер?
Анна сиділа, притиснувшись до Ендрю, і прислухалася до розмови. Коли таксист вимовив назву ресторану, вона згадала розмову з Доріс. Так! Це там, у «Венгарді», Стенлі напоїв Доріс, і вона «використала» його спершу в таксі, а потім у ліфті.
— Поїхали, я знаю це місце. З розповідей, — шепнула вона Ендрю.
Вони рушили. Він цілував її лоб, і волосся, і руки. Вона трохи піднялася з сидіння, підняла сукню і сіла до нього на коліна. Облизала пальці і пестила ними його губи. Він заплющив очі. Відкрив рот. Вона повільно проштовхнула свій язик крізь зуби. Він легенько прикусив його. Потім він кусав уже тільки її губи. Вона зсунулася з його колін, коли таксі зупинилось.
«Вілледж Венгард» насправді важко було назвати рестораном. Вони увійшли в задимлене приміщення, що нагадувало бомбосховище. Слідом за офіціантом протиснулися між круглими столиками і посідали навпроти невеликого майданчика, освітленого софітами. Анна згадала, що Доріс споминала про музику. Ендрю був трохи приголомшений.
— Анна, ти впевнена, що ти хочеш тут залишитись? — запитав він, озираючи залу.
Вона не встигла йому відповісти. На сцені з’явився чоловік у смокінгу і повідомив:
— Тільки для вас співає незрівнянна Біллі Холідей.
Пролунали оплески. Анні було знайоме це ім’я. Його
знав кожен, хто слухав радіо в Нью-Йорку. Вона взяла Ендрю за руку. На сцену вийшла негритянка із вплетеними у волосся квітами. Вона клацнула пальцями, давши знак піаністові, підійшла до мікрофона і прошепотіла: «Good morning, heatache...». Анна знала слова цієї пісні. Останнім часом під неї вона писала йому листи! Вона ще міцніше стиснула його руку, встала і заспівала разом із залою:
Good morning, heartache,
You old gloomy light.
Good morning, heartache,
Though we said goodbye last night.
Анна оглянулась на Ендрю. Він сидів і дивився на неї вражено. Вона опустилася на підлогу і поклала голову йому на коліна.
— Ендрю, я так довго тебе чекала...
Біллі Холідей виходила на сцену ще кілька разів. Анна курила одну сигарету за одною. Вони пили вино і розмовляли. Іноді Ендрю нахилявся і цілував її. Просто так. Коли він говорив, вона дивилася на його руки. Час від часу, особливо коли говорив про свою фізику, Ендрю вимовляв слова, яких вона не розуміла. Тоді Анна переривала його, а він спокійно пояснював їй їхнє значення. Саме в такі моменти у нього були найблакитніші в світі очі. Іноді, прикидаючись, що слухає, Анна розмірковувала, чи не доторкнутися до нього під столом ногою. Та щоразу щось її стримувало. Пролунали гучні оплески. Холідей співала прощальну пісню. Анна встала, подала Ендрю руку, і вони вийшли танцювати.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 24 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |