Солдат, що молиться. Правою рукою він стискає куксу — все, що лишилося від лівої. У касці біля його ніг тремтить пломінчик палаючої свічки. Маленька заплакана дівчинка з перебинтованою рукою сидить неподалік від солдата на нічному горщику. Старенька жінка в шубі й солом’яному капелюшку гладить худезного одновухого кота, що сидить у неї на колінах. Чоловік читає книжку й перебирає чотки. Священик у великих окулярах сидить у кріслі, курить сигарету й сповідує черницю, яка стоїть перед ним навколішки. Поряд, під хрестом, троє. Вони притиснулися одне до одного, ніби Свята Трійця в очікуванні страти. Маленький фрагмент стіци, що залишився від будинку. Прикріплена до стіни заіржавіла раковина. На рештках дерев’яного стола поряд з раковиною — чашка з недопитим чаєм, неподалік на білій порцеляновій тарі-лочці надкушена, намащена маслом скибка хліба, при-крита засохлим жовтим сиром. Над раковиною на стіні дзеркало з іржавими патьоками. На маленькій скляній поличці під дзеркалом — чотири алюмінієві кухлі із зуб-ними щітками. Мармуровий прилавок у якійсь крамниці, засипаний рештками тиньку. На ньому — перевернуті терези, вкриті бурими плямами засохлої крові. Молодий чоловік у білому, поплямованому фартусі, із сигаретою в зубах сидить на дерев’яному стільці біля рову, заповненого штабелями трупів. Скрипаль під люстрою із свічок. Забинтована голова скрипаля, примружені натхненні очі. Труни, черепи. Гурт усміхнених солдатів у німецькій формі, що стоять біля залізничного вагона і мочаться на кучугуру снігу. Скрипка у футлярі, кілька автоматів, молодий чоловік з перев’язаною головою...
Він перекладав знімки з ванночки до ванночки. Його охоплювало хвилювання. Тремтіли руки. Він відчував, як пульсують вени на лобі. Звично сягнув рукою по сигарету. Закурив. Дві одразу. Звіддалік ніби чув її голос: «Проявиш мені ту плівку? Проявиш? Ти добре це зробиш?»
Він почепив усі її знімки на іншій мотузці. Поволі проходив повз кожен з них. Туди й назад. Зупинявся й роздивлявся. За кожним разом одкривав щось нове. Йому дуже кортіло торкнутися їх. Не торкався. Навіть димом із сигарети. Тієї ж миті загасив її. Перший дотик належить лише їй. Коли фотопапір був уже сухим, він обережно розклав кожен знімок по конвертах. Обережно змотав плівку, засунув до металевої коробочки й поклав у кишеню піджака. Швидко вийшов з фотолабораторії й подався до курилки.
— Я закінчив, — сказав він, звертаючись до капрала Брайана. — Чи могли б ви мене провести до місця, звідки я міг би послати телеграму?
— Щось трапилося? — спитав капрал Брайан, квапливо гасячи сигарету. — Ви такий блідий...
— Ні, нічого особливого. Вам здалося...
Вони піднялися на четвертий поверх. У довгій затем-неній кімнаті без вікон, повній зеленкуватих світлячків, що мигтіли на пультах радіостанції, схожих на старомо-дні радіоприймачі, сиділи солдати в навушниках. Капрал Брайан заговорив з одним із них. За мить повернувся до нього з аркушем паперу.
— Підготуйте, будь ласка, вашу телеграму й заявку. Текст напишіть друкованими літерами й поставте своє повне ім’я і прізвище. У заявці вкажіть звання і дату народження.
— У мене немає ніякого звання, — сказав Стенлі.
— Тоді впишіть нуль.
Він сів за столик у кутку кімнати й почав виводити друкованими літерами текст телеграми.
АРТУРЕ, ДЯКУЮ ТОБІ ЗА ТУРБОТУ ПРО МОГО КОТА. Я ХОТІВ БИ ПОВЕРНУТИСЯ В НЬЮ-ЙОРК НАСТУПНОГО ТИЖНЯ. ТАКИМ ЧИНОМ ТИ ЗА-ОЩАДИШ КОШТИ. МАЮ ДЛЯ НАС УСЕ, ЩО НАМ ТРЕБА. ТИ ОРГАНІЗУЄШ МЕНІ ЛІТАК? Я В КЕЛЬНІ, ОТЖЕ, ТУТ МАЄ БУТИ ЛЕТОВИЩЕ. Я ПРИЛЕЧУ НЕ САМ. ЧИ МОЖЕШ ТИ В ДЕПАРТАМЕНТІ ШТАТУ ВИПРАВИТИ ВІЗУ НА ПРІЗВИЩЕ АННА МАРТА БЛЯЙБТРОЙ? ПОПЕРЕДЖАЮ, ВОНА НІМКЕНЯ. її БАТЬКО - ПЕРЕКЛАДАЧ ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ. КОЛИСЬ ПРАЦЮВАВ ДЛЯ НАС. МОЖЕШ ЦЕ ПЕРЕВІРИТИ. ШУКАЙ У АРХІВІ ДО 39-ГО РОКУ. ПРИДУМАЙ ДЛЯ НЕЇ ДАТУ НАРОДЖЕННЯ, Я НЕ ЗНАЮ. АРТУРЕ, ЯКЩО ТИ НЕ ВИПРАВИШ ВІЗУ ДЛЯ НЕЇ, Я НЕ ПОВЕРНУСЯ.
СТЕНЛІ
Він посміхнувся.
Подумав, що Артур одразу збагне, що означає речення з телеграми: «ЯКЩО ТИ НЕ ВИПРАВИШ ДЛЯ НЕЇ ВІЗИ, Я НЕ ПОВЕРНУСЯ». Артур зрозуміє, що криється за тим жартівливим ультиматумом. Мусить зрозуміти. Стенлі передав аркушик молодому хлопцеві в навушниках.
— Кому надіслати телеграму? — спитав той, не приховуючи посмішки.
— Редакції «Нью-Йорк Тайме», — відповів він.
Хлопець почав гортати сторінки в товстому пом’ятому зошиті.
— У Нью-Йорк чи в Чикаго? — спитав він раптом.
— У Нью-Йорк, звісно, що в Нью-Йорк. — Стенлі геть забув, що вони недавно повідкривали свої відділення і в Чикаго.
— Чи не могли б ви скоротити текст? — спитав солдат.
У нас ліміт на нешифровані телеграми — до п’ятисот літер. У вашій телеграмі п’ятсот дев’яносто сім з урахуванням пробілів.
Стенлі здивувало, що хлопець так швидко полічив. Скоротив. Прибрав слова про кота й про заощадження коштів, коми, крапки й зайві відступи.
— Завтра буде письмове підтвердження про одержання телеграми. Але тільки пополудні. А відповідь, якщо вона буде, надійде до нас, у кращому разі, в суботу надвечір, — сказав хлопець. — Через різницю в часі, — чемно додав він.
Стенлі відзначив, що всі мешканці будівлі на вулиці Кайзер-Вільгельм-рінг, 2, яких він ще недавно лаяв най- останнішими словами, раптом стали запобігливими. Він ніколи їх не забуде. І особливо цю фотолабораторію...
Він почувався незвично піднесеним. Аж дух перехоп-лювало. Йому хотілося якнайскоріше зустріти ту дівчину й розповісти їй, що він відчував, коли роздивлявся її знімки. А затим спитати її, що вона відчувала, коли їх робила. Про це передусім. Це найважливіше. А наприкінці поділиться з нею своїми планами. Він надумав щось таке, на що зовсім не мав права. Та ще й дав йому хід. Був переконаний, що завтра Артур не засне доти, доки не розворушить весь Держдепартамент у Вашингтоні й не організує візи для цієї дівчини. І питання з візою, хоча й дуже непросте, враховуючи бюрократичне свавілля і безлад, можна вирішити. Важче буде з місцем на борту американсько-го військового літака для... німкені. Але він сподівався, що у Вашингтоні не знайдеться ніяких «компрометую-чих» матеріалів на її батька й сім’ю.
Тепер, коли напруга й перша хвиля піднесення минули, він завагався, чи взагалі мав право на такий задум. Чому він вирішив, що Анна Марта Бляйбтрой повинна усе покинути й поїхати з ним у Штати? Але втрачати йому було нічого. Він спитає в неї. Без зволікання. Найкраще було б спитати вже сьогодні. Сьогодні у долі день народження...
Вийшов із будівлі надвір. Було вже темно. Звіддалік маячили вежі собору. Швидким кроком він ішов поміж руїн. Подеколи його спиняв військовий патруль. Тоді він пред’являв свої папери з печатками і рушав далі. Через головну браму він увійшов до собору. На лавах перед вівтарем молилися ченці, тримаючи в руках запалені свічки, наче діти під час першого причастя. Він підійшов до вівтаря. У другому ряду молився, заплющивши очі, брат Мартін. Вибачаючись на кожному кроці, він дістався до нього. Став перед ним і сказав:
— Чи не могли б ви мені допомогти? Мені дуже по-трібна ваша допомога...
Брат Мартін посміхнувся, задув свічку й хутко встав. Вони відійшли до однієї з колон.
— Анна Бляйбтрой... та дівчина, що перекладає вам листівки. Ви не знаєте, де мені її знайти? Негайно! — пошепки спитав Стенлі.
— Анна? Вона говорила мені про вас. Вона молиться за вас, хоча й не вірить у Бога. Я сказав їй...
— Де її знайти? — неґречно перервав він його. — Зараз!
— Вона мешкає з тіткою під Кельном...
— Ви знаєте, де саме?
— Знаю...
— Дасте її адресу?
— Не знаю адреси. Це маленьке містечко за кільканадцять кілометрів звідси на захід.
Стенлі витягнув з кишені записник.
— Напишіть мені назву того містечка, — попросив він, подаючи записник і олівець.
— Ви справді з Нью-Йорка, — буркнув чернець, похитавши головою.
— Перепрошую вас. Щиро перепрошую, але для мене це надзвичайно важливо. Я поясню вам потім, — виправ- довувався Стенді. — А чи впустять мене до келії, якщо я повернуся дуже пізно?
— Впустять. Хоч коли б ви повернулися, — спокійно відповів чернець.
— Дякую! — вигукнув Стенлі і рушив до головного виходу з собору.
Вийшов на майдан. Поквапом підійшов до солдата, що зіперся на танк. Вирвав сторінку із записника. Витягнув з кишені пачку сигарет і гаманець.
— Друже, мені конче треба дістатися до цього міста, — звернувся він до солдата й простягнув йому сигарету й папірець. — Якомога швидше.
Солдат, не зрушивши з місця, довго вивчав написане на сторінці й нарешті ліниво відповів:
— Дорога довга. Та й квиток дорогий.
— Наскільки дорогий?
— Сьогодні вже діє вечірній тариф. Із студентською знижкою для тебе, гадаю, десь близько сотні. А з поверненням до ліжка на ніч — сто п’ятдесят.
Стенлі витягнув банкноти з гаманця. Послинив па-лець і почав демонстративно лічити гроші.
— Один, два, три. Триста. Чотири — сто зверху для тебе, якщо ми вирушимо за чотири хвилини, не пізніше. Пізніше мене не цікавить. У мене дуже сувора мама.
Солдат посміхнувся. Загрюкав прикладом автомата по броні танка. За хвилю з люка висунулася голова в касці.
— Джоне, — крикнув солдат, — замовляй експресом лімузин до Кенігсдорфа! У тебе є три хвилини.
«Лімузином» виявився розбитий джип із дірявим глушником. Коли через годину вони з гуркотом в’їхали до Кенігсдорфа, усе містечко, певне, подумало, що це черговий наліт. Вони зупинилися біля єдиного освітленого будинку на головній площі. Вийшли з машини. У пивній кілька чоловіків пили пиво з великих щербатих кухлів. А він знав лише, що хоче знайти жінку на ім’я Аннелізе, яка мешкає в Кенігсдорфі. Не був певен, що її прізвище Бляйбтрой. Тому повторював три слова: Аннелізе, Анна Марта, Бляйбтрой...
Усі чоловіки з пивної знали фрау Аннелізе. Один із них пішов зі Стенлі до авта і, не спитавши дозволу, сів на передньому сидінні поряд з водієм. У руці він тримав напівпорожній кухоль. Водій, на щастя, знав, що «links» означає «ліворуч», а «rechts» — «праворуч». За кілька хвилин вони спинилися перед невеликою хвірткою у дротяному паркані, обплетеному виноградом. Перед хвірткою стояв металевий кошик, повний картоплі. Неподалік світилися вікна. Стенлі виліз із джипа. Тицьнув водієві ще банкноту.
— Відвези шваба до шинку й вертайся сюди. Чекай на мене. Зрозумів?
Водій кивнув.
Стенлі відсунув убік кошик, штовхнув хвіртку і про-йшов вузькою, викладеною камінням, доріжкою до дерев’яного будинку. Витяг із кишені зім’ятий папірець. Постукав. Коли почув шарудіння по той бік дверей, прочитав з папірця:
— Mein Name ist Stanley Bredford. Ich Mochte Anna Marta Bleibtreu sprechen...
Почувся звук ключа, яким відкривали замок.
— Редакторові не спиться? — спитала вона, ставши в дверях. — Твоя німецька така кумедна! Наче п’яний гіпопотам розмовляє з крокодилом в якійсь казочці для дітей...
У руці вона тримала розгорнуту книжку, в зубах була сигарета. Другою рукою вона спиралася на фрамугу дверей. Крізь прозору тканину нічної сорочки він виразно бачив її груди. Примушував себе дивитися тільки їй в очі.
— Зайдеш? Чи ти тут проїздом і тобі ніколи? — спитала вона, виймаючи з рота сигарету.
Вона була схожа на Лоліту. Поєднання дівочої цноти і рафінованості повії із 42-ї вулиці у Таймс-сквер у Нью- Йорку. Холодна байдужість і навіть іронія, швидше всього, були лише маскою, під якою вона старанно приховувала напруження й чекання. Але їй це не вдалося.
— Зайду, якщо дозволите, — відповів він, приймаючи правила гри.
Вони увійшли до передпокою й попрямували на кух-ню. Анна підсунула йому дерев’яний ослін. Він сів. За
його спиною на розжареній плиті кипів чайник, видзвонюючи накривкою якусь мелодію. Він відчував тепло, що огортало його тіло. Вона присіла на край білої тумбочки навпроти нього. У руці він стискав конверт і дивився на неї. Помітив її розсунуті стегна. Ще більше зосереджувався на тому, щоб дивитися лише в її очі. Витягнув із конверта перший знімок. Якусь хвилину уважно роздивлявся його. Вона поволі зсунулася з тумбочки й виструн-чилась. Він піднявся з ослона й подав їй перший знімок. Став за нею на певній відстані. Як глядач. Він хотів дивитися фотографії разом з нею, її очима.
Щоразу, коли він подавав їй новий знімок до рук, вона вся стискалася. Немов людина, яку в черговий раз щосили б’ють кулаком у живіт. Коли вона подивилася, останній, усі знімки випали з її рук і розсипалися по підлозі. Вона повернулася обличчям до нього і, ступаючи по них босими ногами, сказала:
— Вип’єш чаю? Скажи, ти хочеш чаю? Прошу тебе, попроси в мене чаю! Скажи, що ти хочеш випити чаю. Я буду змушена взяти банку із чаєм у тумбочці, знайти якусь чисту чашку для тебе, торбинку з цукром. Займи мене чимось. Скажи, що хочеш чаю. Хочеш, правда?!
— Так, хочу. Хочу зараз випити чаю, — прошепотів він.
Вона опустилася на коліна й почала збирати фото-знімки. Кожен піднімала з підлоги й прикладала до уст.
— Ти поїдеш зі мною до Нью-Йорка? — тихо спитав він.
— Не знаю, де тітка тримає цукор, мабуть, у підвалі або спальні...
— Поїдеш зі мною до Нью-Йорка? — повторив він голосніше.
— Мабуть, у спальні. Ти не п’єш без цукру? Тітка вже, певно, спить...
— Ти полетиш зі мною до Нью-Йорка?! — підвищив він голос.
— Напевне в шафі, у спальні. Навряд чи вона тримає цукор у підвалі, як горілку. Зачекай, зараз принесу. Я швидко.
Він міцно схопив її за руку. Притягнув до себе. Взяв у долоні її обличчя і, дивлячись в її очі, протяжно процідив крізь зуби:
— Я п’ю чай без цукру. Зрозуміла? Без цукру! А тепер уважно слухай! Чи поїдеш ти зі мною до Нью-Йорка?!
Він ще ніколи не бачив, щоб хтось так страшно тремтів. Опріч голови, яку він тримав у своїх руках, її тіло тремтіло, мовби вона зазнала нападу падучої хвороби. У неї були заплющені очі. Вона плакала. Піт умить зволожив її чоло й волосся. Він відчував вологу на своїх пальцях.
— У суботу ввечері або вночі я прищу сюди, — сказав він, міцно пригортаючи її до себе. — А зараз дай мені свій паспорт або якийсь інший документ із фото. У понеділок, коли я вже про все знатиму, зустрінемося на вежі. У літак можна взяти тільки одну валізку. Я хочу, щоб ти знімала для «Тайме». Тобто я хотів би, щоб ти погодилася фотографувати для «Тайме». Ти матимеш «лейку», яку лиш забажаєш. Найкращу. Матимеш свою фотолабораторію.
Вона опустила голову і стала цілувати його долоні. Він говорив далі:
— Не знаю, кого ти тут покидаєш, але покидаєш їх надовго. Принаймні до кінця війни. У Нью-Йорку ми підпишемо з тобою контракт, я допоможу тобі у всьому цьому. Усі тобі допоможуть. Ти володієш англійською ліпше за мене...
Вона перестала тремтіти. Він обережно відняв свої руки з її голови. Вона стояла перед ним із опущеними вздовж тіла руками й вдивлялася в нього. Мовчала. Він вернувся на ослін.
— Тепер ти приготуєш для мене чаю? — спокійно спитав він, дивлячись їй в очі.
— Але чому? Чому так, чому я? — прошепотіла Анна, не рушивши з місця.
— Бо я дуже хочу зараз випити чаю, — відповів він.
Вона провела його, так і не вдягнувшись, у нічній со-рочці, до джипа, що стояв біля хвіртки. Він на прощання поцілував їй руку. Сів у машину.
— Ну-ну, непогана штучка... — прокоментував побачене шофер, тільки-но вони рушили.
— Одвези мене назад якомога швидше, — сказав Стенлі рішуче, проігнорувавши його зауваження.
Він обернувся і у заднє скло раптом побачив Анну. Вона бігла дорогою, простягнувши поперед себе руки.
— Вернися! — крикнув він до шофера. — Чуєш, курва? Вернися. Я дещо забув. Розвертайся живо!
Шофер різко загальмував. Він з’їхав на луг при дорозі поряд з обгорілим танком і розвернувся. Зупинився за кілька метрів від Анни. У світлі фар вона здавалася зовсім голою. Стояла в болотняній, мало не по коліна, колії від машини, витягнувши вперед руку. Стенлі вискочив із машини. Підбіг до неї.
— Ти не взяв мій паспорт, — сказала вона.
Він простягнув руку по документ у зім’ятій обкладинці. Обійняв її, прикрив плечі піджаком. Вони сіли в машину.
— Підвези міс Бляйбтрой до її дому, — крикнув він шоферу.
Вона притиснулася до нього.
— Я чекатиму на тебе в суботу на вежі. Приходь туди. Хоч що б сталося, — сказала вона, виходячи з машини.
Молодий телеграфіст у темній кімнаті без вікон на четвертому поверсі будинку на Кайзер-Вільгельм-рінг, 2 в Кельні одразу впізнав його.
— Добре, що ви прийшли. У мене для вас є дві телеграми. Одна зашифрована з Держдепартаменту, а друга звичайна, з Нью-Йорка. Підпишіться про збереження таємниці під час прийому шифрованих телеграм.
Хлопець подав йому бланк із текстом на півсторінки. Не читаючи, Стенлі одразу ж підписав. Затим отримав із рук телеграфіста два аркуші сірого паперу, вирвані з телексу. Почав читати:
Анна Марта Бляйбтрой, 22 роки, без особливих прикмет, дочка Вольфганга (запис 1938-СІА-1 Юб-ЫУТ-ЫХ) і
Хільдегарди (без примітки) Бляйбтрой, громадянство німецьке, народжена в м. Дрезден, Німеччина, дня тридцять першого липня 1922 року, не судима, записів в архіві номер Соп//03/08/1945/Е1І/БЕ/БВББ не має, цим отримує одноразове право номер 03/08/45/31/07/22/МАВ/\¥Н на перетин кордону Сполучених Штатів упродовж 14 (словами: чотирнадцяти) днів з часу підписання цього документа від дня 03/08/1945. Супровідний документ (паспорт або інший дозвіл на поїздку, визнаний Державним департаментом) і підтверджений під присягою заявою американського громадянина Стенлі Бредфорда, не судимого, без особливих прикмет, уродженця Пенсильванії, що на даний момент прожи-ває в Нью-Йорку, штат Нью-Йорк, паспорт 1139888-РЕИ/ 02/18/40, виданий у Нью-Йорку, штат Нью-Йорк, наказом 1-01/02/18/4О/иМЬТБ/ИУС. Візу підтверджено кодом 03-08-45-211 (прописом: нуль-три-нуль-вісім-сорок-п’ять- двісті-одинадцять). ББ, \¥А, БС, ОБ. Підрозділ 12/41/40- 45/18. Ідентифікатор повноважень №: 03/08/45/13. 18/19/ЫГГ/ЫУ.
Він ще ніколи не читав таке прекрасне повідомлення, написане такою жахливою мовою. «Розуміється, я присягну, — подумав він, — як законослухняний американський громадянин, що на даний час мешкає в Нью-Йорку, без особливих прикмет. І пред’являтиму документи завжди і всюди. Де тільки вимагатимуть». Він потер з радості руки. Узяв другий аркуш. І зауважив, що цієї миті телегра-фіст уважно подивився на нього.
Стенлі, якщо ті мудаки з Держдепу у Вашингтоні досі не вислали тобі візи для АМБ, то це означає, що я можу спокійно прибрати стіл і йти на пенсію. Сьогодні Андріана телефонувала до Держдепу. Вона ніколи не втручається в мої справи. А тепер втрутилася. Уперше в житті. Я ще ніколи не чув, щоб Андріана так лаялася. Так красиво вона обклала тих чинуш. Я певен, що ти хотів би це почути. На-пиши, прошу тебе, що вони вислали. Лайза сьогодні репетувала по редакційних кімнатах, що ти повертаєшся. Окрім
неї й мене, ніхто в це не вірить. Повертайся. Я пробую організувати літак. Ці бісові виродки в касках у Пентагоні корчать із себе важливих персон, їм здається, що вони відкрили власні авіалінії з туристичними рейсами через Атлантичний океан. Я доручив це Лайзі. Вона їх поставить на своє місце. Завтра (за нашим часом) ти отримаєш повідомлення. Ми з Андріаною чекаємо на тебе. Тобто на вас.
Артур
Р. Б. Візу прислали, так?!
Читаючи, він не міг стриматися від сміху. Телеграфіст, який, ясна річ, зняв зміст телеграми, сміявся, здається, у тих самих місцях, що й він. Стенлі попросив бланк для відповіді.
— Ви можете не заповнювати всі пункти, — відповів веселий телеграфіст, — ми вже зареєстрували всі ваші дані. Досить вписати лише текст телеграми. Не більше п’ятисот знаків. Пам’ятаєте?
Він пам’ятав. Почав писати.
АРТУРЕ, Я ОДЕРЖАВ ВІЗУ ДЛЯ АМБ. ЩЕ НІКОЛИ ЖОДНА ВІЗА НЕ БУЛА ДЛЯ МЕНЕ НАСТІЛЬКИ ВАЖЛИВОЮ. ДЯКУЮ. ПРИЛЕТИМО, ЯК ТІЛЬКИ ТИ ОРГАНІЗУЄШ ЛІТАК. ПОЦІЛУЙ ВІД МЕНЕ АНДРІ- АНУ.
СТЕНЛІ
Він подав аркушик із текстом телеграфісту. Той прочитав і, піднявши голову, несміливо спитав:
— Чи не могли б ви мені сказати по секрету, хто такий цей ваш Артур?
— Артур? Це порядна й шляхетна людина. Дуже добрий журналіст. Інколи, правда, його заносить. Особливо тоді, коли все йде не так, як він би того хотів...
— О’кей, — відповів телеграфіст посміхаючись, — приходьте до нас якомога частіше. Ми давно так не сміялись. А коли дійшло до «виродків у касках у Пентагоні, що корчать із себе важливих персон», дехто з хлопців мало в шта- ни не наклав від сміху. Кажу вам. Справді, дуже повеселились. Артур цей, мабуть, веселий хлопець.
— Розкажу це Артурові, як тільки повернуся додому. Можете не сумніватися, — відповів Стенлі в тому ж тоні, — він теж був колись солдатом. Має оцінити...
— Якщо надійде телеграма про літак, я можу прислати вам кого-небудь з хлопців. Де ви мешкаєте?
— Недалеко від собору.
— А де саме? Тут кого не спитай, то усі живуть недалеко від собору, — розсміявся телеграфіст.
— Ви не повірите, але я не знаю, де я живу.
— Як це не знаєте?
— Ну, не знаю і все. Не знаю адреси. Я мешкаю в чомусь, що схоже на монастирську келію. Туди треба спускатися стрімкими сходами, як у нью-йоркському метро. Це вам про щось говорить?
— Ясна річ! — вигукнув телеграфіст. — Ви мешкаєте в підвалі у коричневого племені.
— У коричневого племені?! — перепитав здивовано Стенлі.
— Ну, в тих святенників із собору! О’кей. Тепер знаю. Коли що, я миттю пришлю до вас кого-небудь.
Стенлі витягнув з кишені гаманець. Прощаючись, непомітно тицьнув телеграфістові в руку кілька банкнот.
Минула друга година ночі, коли він нарешті дістався до своєї келії. Зачиняючи двері, подумав, що минув не-звичайний день його подорожі «на війну». Найвагомі-ший день. Задля цього дня варто було сюди приїхати...
Щойно тепер відчув, як він втомився. Помив руки, сполоснув крижаною водою лице. Не роздягаючись, ліг на ліжко й миттю заснув. Анна з його снів, що перетворилася на скелю, знову прийшла до нього і цієї ночі. Вона намагалася перекричати чимраз гучніші океанські хвилі, що шалено билися об скелі. «Але чому? Чому так, чому я? Скажи!» — благала вона. Хвилі набігали ще лютіше, ще запекліше вдарялися об скелі. А вона кричала чимраз дужче.
Він розплющив очі. Якусь мить перебував у дивному стані, поміж дійсністю і сном. Чувся відгомін прибою,
що змінювався шумом води, що лилася! Він зірвався на рівні ноги. Це вже не був сон. Брат Мартін стояв біля раковини й наливав воду в металеві кухлі.
— Поснідаєте зі мною? — спитав він, підходячи до Стенлі.
Кенігсдорф, 12 км на захід від Кельна, ранок п’ятниці, 9 березня 1945 року
— Я вб’ю тебе! Задушу своїми руками! — кричала вона, бігаючи як навіжена по кухні й заглядаючи в кожен куток. — Ти, стара облізла тварюко, я замордую тебе! Здеру з тебе шкуру! Де ти сховалася, стара алкоголічко?!
Вона була розлючена. І ще більше від того, що сама в цьому винна. Злість на саму себе завжди найсильніша, тому її треба якомога швидше перенести на інших. Тому вона й бігала, мов навіжена, по кухні й хотіла вилити свою злість на кицьку.
Коли вчора вночі, після його від’їзду, вона зайшла до кухні, Карафка саме обнюхувала ослін, на якому він сидів. Спершу ретельно нюхала, потім почала бити по ньому своїм хвостом, а наприкінці терлася й терлася об нього хребтом. При цьому вона голосно нявкала. Анна мала вже тоді помітити, що Карафка дуже знервована й поводиться дивно. Однак, зайнята своїми клопотами, не надала цьому значення.
Вона все ще тремтіла. Зовсім не від холоду. Спершу вона скинула брудні й промоклі черевики й поставила їх сушитись. Обмила під краном ноги. Потім присунула ослін до шафи, стала навшпиньки і занурила шланг у скляний бутель із порічковим вином. Різко втягла повітря із шланга, ковтаючи першу рідину. За мить рожеве вино почало наповнювати кришталевий дзбан. Анна чула, як кицька, спокушена запахом вина, істерично дряпає ніжки стільця, на якому стояла господиня.
Кицьку тітки Аннелізе звали Карафкою. Зовсім не ви-падково. Перше, що вона випила, коли тітка знайшла її на смітнику біля шинку в Кенігсдорфі й забрала до себе до-дому, було саме вино. Вночі, зачинена в кухні, вона пере-кинула карафу, що стояла на столі, й вилизала з підлоги розлиту рідину. Вранці, коли тітка ввійшла до кухні, кішка, геть п’яна, лежала на підлозі й помуркувала. Лежала так аж до полудня. Потім насилу встала на ноги й випила дві мисочки води. На думку тітки Аннелізе, кішки мають точно таке ж похмілля, як і люди. За кілька днів містом розі-йшлася чутка, що фрау Анналізе вже замало чоловіків і вона тепер споює навіть котів. У тій плітці було трохи й правди. Карафка залюбки пила вино при кожній нагоді. І тітка Аннелізе справді їй наливала. А от чоловіки, які траплялися їй, і так уже були, як на неї, алкоголіками. їх не треба було споювати. Навпаки. Кожного з них, хоча й марно, вона прагнула зробити непитущим. Тому рано чи пізно всі вони кидали її.
Анна взяла склянку з шафи, сіла на ослін, налила вина. Карафка відразу ж прибігла й скочила на стіл. Анна взяла світлини. Солдат, що молиться. Правою рукою він стискає куксу, яка залишилася йому від лівої. Трупи і піраміди черепів на їхньому тлі. Вона розкладала світлини одна за одною на підлогу. Скрипаль під люстрою із свічок. Його голова забинтована. Анна заплющила очі. Пучками пальців торкалася світлин. Вернулася до Дрездена. Чула материн голос: «Обітни йому волосся, вдягни в цей мундир, зав’яжи очі. Зав’яжи очі до того, як він вийде на світло. Зрозуміла?» Затим шепіт Маркуса: «Розкажи мені казку, поки ми ще живі». Клала наступну фотографію. «У вас немає горілки? За пляшку горілки я дам вам свою обручку. Коли напою дитину, їй буде не так боляче. І мені також». А потім крик, заглушений стукотом коліс поїзда, що набирав швидкість. «Бережи мою скрипку! Я люблю тебе, Марто! Мене звуть...» Не почула його імені. Зате зараз вона виразно почула музику. «Биття серця, двох сер-дець, вона й він, темно, пізня ніч, вони біжать удвох, сміються, дощ промочив їхню одежу й волосся, вони кудись ховаються, чути звуки поїздів, у них мокрі обличчя, погляди, нараз проскакує іскра, дотик, пристрасть, поці-
лунки, мить, хвилина, мокрі обличчя, мокре волосся, мокрі губи, переплетіння доль, плутані думки і ще більше поплутані почуття. І світ, що пульсує життям».
Карафка сіла перед нею, нервово розкидаючи хво-стом на всі боки світлини, що лежали на підлозі. Анна на колінах причовгала до груби, взяла мисочку з водою. Підвелася й вилила з неї воду в раковину. Налила в ми-сочку вина й обережно поставила перед кицькою. Ка-рафка відразу ж занурила в рожеву рідину язичок й по-чала хапливо пити.
— Карафко, — сказала Анна,«підносячи склянку з вином до уст, — ти знаєш, де знаходиться Нью-Йорк? Певно, що не знаєш. Це трохи на захід від смітника біля шинку в Кенігсдорфі. Випий зі мною за Нью-Йорк. Навіть коли цей янкі розказав мені казку, то варто за неї випити. Я завжди вірила в казки. Татусь читав мені казки. Прекрасно читав. Карафко, а ти любиш казки? Коли-небудь я тобі розкажу казку про Кота в чоботях. Розкажу. Коли татусь читав її, то приклеїв собі вуса й нявкав, удаючи кота. А потім, коли він мене поцілував, то ті вуса приклеїлися до мене. Я довго ховала їх під подушкою. Хочеш, Карафко, я можу розказати просто зараз...
Вона заплакала. Стискала в руках склянку й плакала. Який стався день! Яка вийшла казка...
— Розумієш, Карафко, я не здатна за один день одержати стільки добра, — говорила вона, ковтаючи сльози. — Спершу там, на вежі собору, а потім тут. У мене немає стільки місця. Ти знаєш, я сьогодні молилася! У мене немає свого Бога, тому я молилася його Богові. По-англійському. Щоб він краще мене зрозумів. Карафко, ти як гадаєш, розуміє Бог по-англійському? Ти думаєш, він знає всі мови світу? А якщо так, то чи соромно тепер Богові за німецьку? Карафко, як ти на це? Він тепер завжди буде цього соромитись? До кінця світу?
Кицька відірвала голову від миски і подивилася на Анну вузькими смужками коричневих зіниць, злизуючи з писка краплини вина. Анна долила вина спершу кішці в миску, а потім собі до склянки.
— А сьогодні, подумай лишень, Карафко, він раптом питає мене про Нью-Йорк. Ну, Карафко, подумай сама! Ну, подумай! Ти сидиш собі в безпечному затишному смітнику, а якийсь симпатичний котяра питає тебе, до того ж, у березні, чи може він тебе забрати до раю. Тільки тому, що ти вразила його своїм баченням світу. Ну по-думай, Карафко! Я просто оніміла. Замкнулася в собі. До того ж у мене не було цукру. На щастя, не було. Я зо-середилася на цукрі, якого в мене не було. А потім він раптом каже мені про валізку. Карафко, він мені говорить такі нісенітниці! Ти можеш собі уявити?! Для нього важлива якась валізка! Та я, Карафко, готова все спаку-вати в кишені пальта. А як буде треба, то не візьму й пальта. І скулюся, щоб займати якнайменше місця. Мені не треба ніякої валізки. Мені потрібен тільки мій фото-апарат. І скрипка, — додала вона за хвилину, до дна спо-рожняючи склянку, — скрипка теж... Ну, ти як, Карафко! Нап’єшся швидше за мене, — сказала вона, докірливо дивлячись на кішку. — Мені треба ще стільки тобі розка-зати. Уяви собі, Карафко! Матиму найкращу «лейку», яку лиш забажаю! Ти можеш собі це уявити? Так він мені ска-зав. А потім захотів чаю. Ось так, просто. Чаю. І знаєш що? Коли я наливала до склянки окріп, то дивилася на нього. І знаєш що? Ну, знаєш? Я інакше дивилася на нього. У нього такі очі... знаєш. Великі і блакитні. Стомлені і чесні. У нього дуже красиві руки. Довгі тонкі пальці. І взагалі. Ти розумієш... Він сидів на цьому ослоні. Як малий хлопчисько. Зніяковілий, засоромлений, мовчазний і схвильований. Я підійшла до нього з чашкою в руці. Стала перед ним, чай мене грів, а його голова була якраз на рівні мого живота. І тоді він обійняв мене за талію і притиснувся лицем до мого живота. І мені хотілося, щоб той чай ніколи не вистигав і обпікав мене. І його дотик теж мене обпікав. Але якось інакше. Він, мабуть, забувся. І я теж. Та що я мала робити? Вилити на нього той окріп? А потім, коли він пив чай, я сиділа біля його ніг на підлозі й слухала якусь незвичайну розповідь про майбутнє. Про моє майбутнє, Карафко. Про моє. Я після тринадця- того лютого перестала вірити в майбутнє, але слухала його, затамувавши подих. Усе, що він оповідав, було якимось дивним пророцтвом. Карафко, ти знаєш, де знаходиться Нью-Йорк?
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 25 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |