Дорогою, в машині, він «пояснював» їй місто. Не розповідав, а саме пояснював. Де є потрібні їй станції метро, де дорого, а де дешево, які музеї варто подивитися, чим Бруклін відрізняється від Манхеттена, а Бронкс від Гарлема. Вона сиділа, вдивляючись у картини, які пропливали за вікном, і майже не слухала його. На Манхеттенському мосту вони потрапили в жахливий затор. Анна ще ніколи не бачила стільки автомобілів в одному місці. Берлін, де вона була на екскурсії ще в шкільні часи, у порівнянні з Нью-Йорком здавався маленьким селом.
Вони зупинилися навпроти великої вітрини крамниці на П’ятій авеню. Анна вже чула назву цієї вулиці. Про- давчиня підбігла до них, тільки-но вони увійшли.
— Нам потрібно для цієї молодої дами, — Стенлі кивнув у бік Анни, — відповідне... ну, відповідне... Анна, що нам треба? Поясни, будь ласка.
Вона забула, як буде по-англійському «комбінація». Спробувала пояснити, але марно. Тоді, пересвідчившись, що всі її зусилля даремні, на очах у враженої продавчині просто зняла пальто. Стояла перед нею без ліфчика, без трусів, у майже прозорій сукні й чорних чоловічих черевиках. Продавчиня отетеріла. Стенлі гмукнув, закурив і, квапливо відійшовши, сів на шкіряний диван біля входу.
— Мені треба що-небудь під цю сукню, — звернулася вона до продавчині, молитовно склавши руки.
Дівчина обвела поглядом крамницю, схопила Анну за руку й потягла в напрямку дзеркальної стіни.
Коли Анна вийшла з крамниці, під сукнею у неї були світла біло-кремова комбінація, нейлонові панчохи зі швом, білий мереживний ліфчик і трусики. Черевички фісташкового кольору, в тон візерунку на сукні, були на невисокій чорній платформі. Сумочок у цій крамниці не виявилось. На щастя. Тому що Анна боялася, що на чеку від Адрієни не вистачить грошей, щоб усе оплатити. Але їй не довелося пред’являти цей чек: Стенлі залишив у касі свою візитну картку й попросив, щоб рахунок надіслали на адресу редакції. Як тільки вони вийшли з крамни-ці, Анна кинулася йому на шию і вигукнула:
— Стенлі, ти не сказав, чи подобаюсь я тобі тепер! Скажи, що подобаюсь!
У машині вона мовчала. Нервово кусала губи і раз у раз поправляла зачіску. Вони їхали в його «редакцію». Дороги назад не було. І хоча Анна з нетерпінням чекала цього моменту, вона боялася його, як школярка, що вирушає на випускний екзамен. Редакція «Нью-Йорк Тайме»! За хвилину вона там буде. І залишиться, щоб робити знімки! Вона навіть ущипнула себе за стегно. Боляче. Отже, не сон...
Вони кілька разів проїхали по Таймс-сквер, протискаючись між автомобілями і пропускаючи людей, що переходили вулицю: Стенлі не міг знайти місце для парку- вання і лаявся на всі заставки. Врешті від хмарочоса від’їхала вантажівка, і вони припаркувались. Вийшли з автомобіля. «Нью-Йорк Тайме біддинг», — прочитала Анна напис на величезній вивісці над карусельними дверима. їй довелося зробити над собою зусилля, щоб не втекти. Вона міцно стиснула руку Стенлі. Він відчув її напругу і страх, і в ліфті, коли вона піднімалася нагору, шепотів їй на вухо, не звертаючи уваги на людей, що стояли поруч:
— Анно, там тебе чекають, все буде добре, дуже добре, от побачиш...
Вийшовши з ліфта, вони коротким коридором піді-йшли до скляних дверей. Стенлі натиснув на ґудзик дзвінка. Анна ступила назад і стала за його спиною. З динаміка почувся жіночий голос:
— «Нью-Йорк Тайме», чим можу служити?
— Моє прізвище Бредфорд, Стенлі Бредфорд.
— Стенлі?! Стенлі!!! — почувся голосний вигук з динаміка.
Зам мить з того боку дверей з’явилася жінка в чорній перуці. Вона широко розчинила двері, і вони увійшли.
— Стенлі, Стенлі! Нарешті ти об’явився! — повторювала жінка, обіймаючи й поплескуючи його по спині. — Чому не зателефонував? Боже, який ти худий! Артур щогодини телефонує з Вашингтона, чекає на тебе. І Метью. І Адріана. Чому не подзвонив? Я спекла б шарлотку. Стенлі, друже, як я рада, що ти знову з нами! Тепер з тобою все буде добре...
Нарешті вона визирнула з-за плеча Стенлі. Витерла сльози, повільно підійшла до Анни і, подавши руку, сказала:
— Мене звуть Лайза. Я секретарка Стенлі. І від сьогодні я маю честь бачити міс Анну Марту Бляйбтрой, чи не так?
Анна, намагаючись стримати тремтіння, лише кивнула. Жінка міцно потиснула їй руку і додала:
— Від сьогодні я й ваша секретарка теж.
Стенлі схопив Анну за руку й потягнув за собою. Вони швидко йшли вздовж скляної стіни. Окремі частини скла були закриті опущеними жалюзі. Вони зайшли до кімнати, яка пахла трояндами і тютюном. На стінах від підлоги до стелі висіли фотографії. Посередині стояли два письмових столи, причому один з них був зовсім порожній. Ледве вони зайшли, задзвонив телефон. Стенлі показав Анні на вішалку біля входу й підбіг до апарата.
— Стенлі Бредфорд... — сказав він, піднявши слухавку.
Анна зняла пальто, повільно підійшла до порожнього
стола. На краю стільниці стояла чорна табличка з прізвищем. Дослухаючись до розмови, вона повільно обмацувала літери на чорній пластмасі.
— Так, живий. Вітаю тебе, старий! Ні, Метью, зараз не можу. Забіжи згодом. Мені треба подивитись у вікно, прогулятися містом і розібратися з паперами. Справ напевне зібралося чимало. Даси мені, скажімо, дві... ні, три години?.. Я зараз не хочу про це, Метью. Це дуже особисте... Міс Бляйбтрой... Поруч. Ти сам оціниш, Метью. Знаючи твій смак, я певен, що ти будеш у захваті. Звісно, вона хоче з тобою познайомитись, Метью. Але години через дві, точніше, через три, не раніше...
Він поклав слухавку і підійшов до Анни. Побачив табличку і радісно вигукнув:
— Не може бути! Це геніально! Вони написали твоє прізвище правильно. Я певен, це Лайза постаралась.
— Стенлі, якщо тобі треба буде обговорити якісь особисті питання, дай мені знак. Я тоді вийду з...
— З нашого офісу, — перервав він її, не давши закінчити.
— Ти ж знаєш, що мені часто треба виходити за малим, Стенлі...
— Ти вийдеш, коли захочеш, — додав він з усмішкою. — А в мене дуже скоро не буде особистих справ. Від сьогодні ми з тобою влаштовуємо тут комунальне житло. Не на всі сто відсотків, та все-таки. Для початку я організую для тебе телефон.
Він швидко вернувся до свого столу і простягнув руку до слухавки.
— Лайзо, дорога, ти не могла б знайти який-небудь добрий номер телефону для Анни? Наш, редакційний. Ні, ще ні. Тільки не вбивай через це техніків, прошу тебе! І, може, варто подумати про візитівки? Уже є?! Де? О’кей. У правій верхній шухляді її стола. Слухаю! Що?! Повтори, будь ласка, ще раз, Лайзо... — Анна відчула, що він схвильований. — А за якою статтею видатків ти це провела, можна поцікавитись? За жодною?! Як це за жодною? Від кого? Від Адрієни? Справді?
Він поклав слухавку, загасив у попільниці сигарету і наблизився до Анни. Подав їй руку і підвів її до шафи, що стояла між вікном і високим, до стелі, стелажем, заповненим рядами сірих течок. Відкрив шафу, став навшпиньки, дотягнувся до верхньої полиці і, повернувшись до Анни обличчям, передав перев’язану широкою стрічкою коробку. Вона побачила, що в нього тремтять руки.
— Адрієна лишила тут дещо для тебе, — сказав він зміненим голосом.
Вона розв’язала стрічку, швидко розвернула папір і, підійшовши до стола, обережно витягла з коробки фото-
11 Бікіні
апарат і поклала на середину стільниці. Кілька разів обійшла навколо столу. З очей у неї лилися сльози.
— Стенлі, ти вип’єш чаю? Скажи, що ти хочеш чаю! — прошепотіла вона.
— Так вип’ю. Без цукру. Ти пам’ятаєш? — відповів він, підходячи до неї ближче. — А тепер ходімо, ще встигнеш натішитися.
Він подав їй носовичок. Нарешті вона заспокоїлася, вони вийшли з офісу до величезної зали, що гула, як вулик. Ішли лабіринтом коридорів між стелажами і письмовими столами. З усіх боків лунало тріскотіння телексів. Дзвінки телефонів, стукотіння друкарських машинок, уривки розмов. Стенлі представляв співробітникам Анну.
— Як ся маєш?
— Дозволь відрекомендувати тобі Анну Марту Бляйб- трой, нашу нову співробітницю...
— Стенлі! З’явився, нарешті, вояка...
— Дуже радий познайомитися з вами, міс...
Раптом Стенлі сказав:
— Я забіжу на хвилинку до Метью. Він не пробачить мене, якщо зустріне нас тут. Йому подобається завжди і скрізь бути першим і єдиним. Я зараз повернуся! — І він рушив у бік кабінету зі склом, закритим жалюзі.
Анна підійшла до вікна і сіла на підвіконня. Закурила. Більшість жінок, що проходили мимо, дивилися на неї з цікавістю. У їхніх очах вона читала якщо не ворожнечу, то несхвалення. Чоловіки ж, навпаки, усміхалися. За ті кілька хвилин, що Стенлі був відсутній, декотрі примудрилися кілька разів пройти мимо.
Вона не могла запам’ятати, скільки пар очей уважно подивилися на неї при зустрічі, скільки рук вона потиснула. Нарешті Стенлі привів її до дверей з написом «Фотолабораторія». Вони зайшли в темний, освітлений тільки миготливою червоною лампочкою коридор і опинилися перед іншими, пофарбованими червоною фарбою дверима з білим написом: «Навіть і не думайте самі відчиняти ці двері». Анну це розвеселило, Стенлі натиснув на червоний ґудзик дзвінка.
— Слухаю! — відповів хрипкий невдоволений голос.
— Максе! Ти нам відчиниш? — сказав Стенлі.
— Стенлі, сучий ти син! Нарешті! Сигарету загасив?
— Я не курю. Тобто зараз не курю.
На порозі з’явився високий кремезний чоловік у білому халаті з великим шрамом на щоці. Він впустив їх і тут- таки зачинив за ними двері. Анна відчула знайомий запах хімічних реактивів. Звідкілясь здаля долинала музика. Чоловік міцно потиснув руку Стенлі і підійшов до Анни. Не називаючи себе, спитав:
— Це ви зробили негатив?
Вона мовчала, трохи налякана.
— Це ви автор негатива? Ви знімали Дрезден? — повторив він, підвищивши голос.
— Максе, в чім річ? — втрутився в розмову занепокоєний Стенлі.
— Ні, не я. Стенлі, — відповіла вона, не зовсім розуміючи, що треба цій людині.
— О’кей. Ви хочете сказати, що Стенлі їх надрукував. Гаразд, нехай так. Але ж це ви знімали ці кадри, так?!
— Так, я...
— Розумієте, — вона відчула в його голосі дивне хвилювання, — тут, у цій лабораторії таких знімків ще не бувало. Я працюю тут понад двадцять років. Двадцять два роки, якщо бути точним. Проглянув у своєму житті тисячі знімків. Справді, десятки тисяч. Найрізноманітніших. Багато з них були^просякнуті болем і стражданням, адже в цьому місті теж вистачає болю і страждань. Але побачивши ваші знімки, я вперше в житті надів окуляри і з нетерпінням чекав, коли вони висохнуть. А ПОТІМ- ПОТІМ мені захотілося курити. Уже сім років, після ін-фаркту, я не курю. На щастя, у Бренди, моєї асистентки, того вечора не було сигарет, — закінчив він з усмішкою. — Я збільшив ваші знімки. Велів Бренді підготувати їх до експозиції. Хочете подивитись? — запитав він урочисто.
— Ні, не сьогодні. Сьогодні я не хочу вертатися в Дрезден. Прошу мене зрозуміти! У мене сьогодні...
— Ні? Ага. Ясно. Вибачте мене. Але коли захочете, постукайте до нас. Мене звуть Максиміліан Сікорський. Мене тут усі знають...
— Анна Бляйбтрой, — сказала вона, подаючи руку.
— Макс. Я Макс. Ви можете приходити сюди, коли захочете.
— Максе, ти пошкодуєш про свою пропозицію, — втрутився Стенлі, усміхаючись. — Вона просто не буде звідси вилазити. У неї до фотографування великий потяг. Просто наркотична залежність.
Вони вернулися до свого кабінету. На столі в Анни з’явився телефонний апарат. Поряд лежав папірець з номером, а біля апарата — стосик візитівок.
— Стенлі, — прошепотіла вона, — я вже казала тобі сьогодні, що я тебе люблю?
Він усміхнувся і сів у своє крісло. Почав вивчати папери, що лежали на столі. Іноді хапався за телефон і розмовляв з кимось, роблячи помітки в календарі. Іноді вставав і витягав течки, що стояли на полицях стелажа.
— Стенлі, уяви собі, що мене тут немає, — раптом попросила Анна. — Дозволь мені до нього доторкнутися. Залиш мене з ним наодинці, — додала вона.
Заправивши плівку, з фотоапаратом у руках вона вмостилася на підлозі біля крісла Стенлі, немов маленька дівчинка з новою іграшкою. Він ніжно погладив її по голові. Вона взяла його руку й поцілувала. Натиснула на ґудзик затвора, фотографуючи його ноги. Потім лягла на спину і сфотографувала стелю. Потім заповзла під стіл Стенлі і звідти знімала офіс. Раптом у двері енергійно по-стукали. До кімнати увійшов чоловік у брудних череви-ках, на які спускалися холоші надто довгих сірих штанів. З-під стола вона бачила тільки його ноги до колін.
— Стенлі! — вигукнув чоловік. — Ти повернувся з війни, а поводишся так, сучий пес, наче повернувся з обідньої перерви! Привіт, старий!
— Привіт, Метью...
Черевики чоловіка наблизилися до Анни.
— Ти маєш мені все розповісти. Може, завтра? Я відправлю Мері на кухню, вона приготує що-небудь польське, як ти любиш, а ми погомонимо, вип’ємо. У нас тут сьогодні штормить. Мало того, що ти повернувся, так ще ця німочка, яку ти привіз з окопів, справила на редакцію могутнє враження, це просто якесь торнадо. Кажуть, у неї такий бюст, що Доріан Лі у порівнянні з нею — плоскогруда черниця. Багатьом закортіло поставити її на коліна біля столу. Декотрі наші заздрісні жінки запевняють, що в неї фантастичний одяг і що по лахи тепер треба летіти в Дрезден. Я був певен, що я, твій найближчий друг, матиму честь побачити це диво. Першим. Що ж, старий, видно, я помилився. Вже вкотре. Де ти її ховаєш, егоїсте бісів?
— Та що ти, Метью, як ти можеш так говорити! Ніде я її не ховаю. Вона на колінах. Під моїм столом, — відповів спокійно Стенлі.
— Я бачу, ти в Європі навчився оригінально жартувати, старий розпуснику! — зареготав Метью.
Анна швидко поправила волосся, старанно облизала губи, розстебнула на спині кілька верхні ґудзиків сукні, щоб визирало голе плече і лямка ліфчика на лівій ключиці. Виповзла з-під столу, підвелася і підійшла до Метью. Примружившись і демонстративно облизуючи губи, вона прошепотіла, стараючись зобразити хтивість:
— Анна Марта Бляйбтрой. Дуже приємно...
Його обличчя порожевішало, потім побагровіло. Він подав їй руку, уникаючи її погляду.
—...познайомитися також і з вами, — додала вона рішуче після короткої пдузи.
— Стенлі, я заскочу по ці матеріали трохи пізніше, — пробурмотів Метью і кулею вилетів з кабінету.
Стенлі затиснув рукою рот. Хвилину він тримався. Потім пирхнув, зірвався з крісла і, кинувшись перед Анною на коліна, зігнув руку в лікті і стиснув кулак. Він реготав і стукав кулаком по підлозі.
— Усратися можна! Ну й сцена! Він цього ніколи не забуде! Ти була неповторна...
Вони лишилися в кабінеті до пізнього вечора. Анна сиділа за столом і старанно, як на уроці, записувала в зошит усе, що говорив їй Стенлі. Про початок роботи над проек-
том, про те, як треба знімати на місці подій, про інтерв’ю, про збір інформації, про те, що іноді доводиться вертатися на місце зйомки вдруге і навіть втретє. Про те, як відрізнити те, що справді важливо, від того, що тільки видається таким. Він розповідав про те, який довгий шлях проходить кожний кадр, перш ніж його надрукують у газеті. Про документи, які доведеться заповнювати. Він вводив її в усі тонкощі роботи фоторепортера, демонструючи готові знімки, реконструюючи з нею описи і звіти інших редакторів, пояснював, чому деякі фотографії пішли у друк, а інші, хоч і мають кращий вигляд, ні. Пояснював, яким вимогам має відповідати знімок для першої і останньої шпальти, а яким — для внутрішніх, менш престижних. Він говорив про відповідальність репортера. Про право людей на приватну власність, про професійну етику й про те, що поки що не регулюється в Америці законом, але стало неписаним правилом для співробітників «Тайме».
Він засипав її інформацією, відповідав на запитання, ставив свої. І вона вперше помітила, що Стенлі, який здавався їй вразливим, незібраним романтиком, насправді — у професійних питаннях — педантичний, безкомпромісний і вимогливий. Коли вона в черговий раз голосно зітхнула, він зрозумів, що Анна вже не здатна сприймати його слова, перервався і запросив її на кухню, на чашку кави.
Бджолине гудіння в «холі», як Анна назвала про себе це приміщення, затихло. Тільки на кількох столах ще горіли лампи. Стенлі привів її у вузьку й дуже довгу кімнату, в якій уздовж стіни стояв ряд невисоких стелажів з газовими плитками. Навпроти гули чотири дуже високих, вищих за неї, холодильники. Усі вони були різного кольору й один — рожевий, що дуже розвеселило Анну. Поряд з холодильником висіла засклена шафка, на верхній полиці якої стояли різнокольорові торбинки й коробочки, а на двох нижніх — чашки. Під вікном на дерев’яній стільниці, що примикала до раковини, стояв ряд емальованих чайників.
Стенлі поставив на вогонь чайник і заварив каву.
— Коли ти востаннє пила каву? — спитав він, побачивши, з яким задоволенням вона, заплющивши очі, смакує кожний ковток.
— Ячмінну чи як оцю, справжню?
— Хіба кава може бути з ячменю? — здивувався він. — Я думав, із збіжжя роблять тільки горілку. Найкраща польська...
— Може, повір мені, може. А таку горілку ми з мамою пили під час нашого останнього обіду, у вівторок, тринадцятого лютого. А от коли я пила справжню каву із смажених зерен, чесно кажучи, навіть не пригадую. Думаю, двадцятого квітня сорок четвертого року. В день народження Гітлера. Тоді в Дрездені у продаж «викинули» шоколад і справжню каву...
Стенлі з розумінням кивнув, проте Анна сумнівалася, чи зрозумів він, що означає «викинути щось у продаж». Тут, очевидно, ніхто, включаючи жебраків, яких вона бачила під час пішої прогулянки Брукліном, не міг би цього зрозуміти. Довгі, хвилясті, сповнені злоби й агресії черги біля крамниць, лайки, приниження, бійки, а ще неймовірне відчуття щастя, коли зі ста грамами кави в сірому пакеті і плиткою шоколаду людина виходить на вулицю і летить додому. Ні! Стенлі не здатен таке зрозуміти.
Він витягнув з кишені піджака пачку сигарет. Вони закурили й продовжили розмову про роботу. Цього разу не було ніякої теорії — вони обговорювали найближче майбутнє Анни.
Поки що вони працюватимуть разом. Принаймні до кінця місяця. Щоразу зніматимуть усе на два апарати. А Артур буде арбітром, саме він вирішуватиме, які знім-ки підуть у друк. Тим часом Анна «надихається містом і перейметься його атмосферою», а Стенлі постарається «прорубати їй широкі й безпечні просіки в цих джунг-лях». Роздобуде для неї «справжні мапи міста, такі, якими послуговуються в департаменті нью-йоркської поліції і ФБР», познайомить зі своїми діловими партнерами та інформаторами, буде всіляко допомагати їй, але постарається не втручатися в її роботу. Якщо у квітні вона відчує, що може впоратися без нього, то... зразу ж зможе спробувати свої сили. З початку квітня Анна буде «на короткому повідку» — Стенлі сидітиме в офісі на телефонах, а вона постарається впоратися з усім сама. Сама! Від початку й до кінця. І якщо все вийде, в середині квітня вони поділять між собою спочатку місто, а потім і весь регіон. Якщо ж станеться сенсаційна подія поза містом і регіоном, якийсь час вони їздитимуть туди разом. А потім поділять і карту Штатів. Стенлі зразу поставив її до відома, що хоче закріпити з собою Бостон, Чикаго і Гаваї. Коли-небудь він пояснить їй свій вибір. Ще було б добре, щоб усі без винятку фотографії з Європи проходили через її очі й руки. А якщо це будуть матеріали про Німеччину і про війну, він передасть Артурові тільки ті, які вона вважатиме достовірними. Він певен, що Артур на це погодиться. А втім, вони поговорять про це щойно Артур повернеться з відрядження до Вашингтона. Закінчивши викладати свої плани, Стенлі спитав, чи влаштовує це Анну, а якщо ні, то чи є в неї, як він висловився, пропозиції «кращі за кращі».
Вона зробила останній ковток кави, глибоко затяглася сигаретою і сказала:
— Стенлі, спробуй влізти в мою шкуру. Чи виникли б у тебе інші пропозиції? Так чи ні? Хоч одна? Єдине, що я хотіла б попросити у тебе, це Гаваї. Я теж коли-небудь поясню тобі, чому. Ти так про все це говориш, що в мене виникає відчуття, ніби тут, поряд з нами, перебуває ще якась жінка. Стенлі, ти часом не забув, що ще два дні тому я чистила картоплю на кухні у тітки Аннелізе в Кеніг- сдорфі. І в тебе досі лишилися на руці подряпини від пазурів Карафки? Тому прошу тебе, Стенлі, не треба питати про мої пропозиції. Ще якийсь час у мене їх не буде... Я поки що не можу отямитись, — вела вона далі тихим, нетвердим голосом. — Коли чую звуки сирен «швидкої допомоги», мені хочеться сховатися в бомбосховище. Моя психіка ще не прийшла в норму, Стенлі. Але, обіцяю, це мине. Тобі не загрожує працювати з причинною. Ти вже забезпечив мене фотоапаратом, то дай ще трохи часу. А поки що візьми на себе моє життя. Допоможи мені. Вчи мене. У мене є тільки ти, Стенлі. Тільки ти... — закінчила вона зі слізьми на очах.
Він мовчки вслухався в її слова. Коли вона замовкла, міцно притиснув до себе і сказав:
— Анно, я навчу тебе всього, а зараз одвезу додому. Сьогодні був довгий день...
Нью-Йорк, Манхеттен, вечір, п’ятниця,
16 березня 1945 року
Того сонячного ранку п’ятниці Анна не стояла на тротуарі біля дому Астрід Вайштенбергер і не чекала Стенлі. Напередодні увечері вона сказала йому, що це несправедливо і безглуздо, щоб він вставав мало не серед ночі і пробирався з Манхеттена забитими машинами вулицями в Бруклін тільки для того, щоб відвезти її, як таксист, на... Манхеттен.
— Я не хочу, щоб мене зненавиділа жінка, яку ти через мене залишаєш саму в ліжку. Завтра я приїду в офіс на метро... — заявила вона і, виходячи з машини, поцілувала його в щоку.
— Ти впевнена, Анно? — запитав він.
— Абсолютно впевнена! — вигукнула вона і побігла по сходах у будинок.
Хоча зовсім не була впевнена. Вона, правда, вивчила цей маршрут у середу ввечері з Натаном, але за кілька днів перебування в місті вже встигла пересвідчитися, що вечірній Нью-Йорк сильно відрізняється від ранкового.
Натан з’явився біля дверей дому Астрід з букетом тюльпанів, книжкою, загорнутою в кольоровий папір, і «знайденим у кущах» паспортом. Вона приймала ванну, коли пролунав стукіт у двері, загорнулась у рушник і поквапилася відчинити.
— Цей неголений єврей-збоченець знову прийшов. Сьогодні він, правда, начепив окуляри, — просичала Астрід у прочинені двері. — Що мені з ним робити?
— Чи не могли б ви розважити його на кілька хвилин? Я зараз одягнуся, і ви зможете його сюди провести.
— Ви збожеволіли! — вигукнула Астрід обурено. — Я ні за що в світі не пущу його сюди!
— А чому? Ну гаразд. За хвилину я спущуся, — змирилась Анна, побачивши гримасу на обличчі Астрід.
Вона спустилася вниз у халаті. Натан стояв біля две-рей, а хазяйка сиділа в кріслі-гойдалці біля каміна, читала газету і курила. Він простягнув Анні букет, вона прийняла тюльпани і поцілувала його в щоку. Він почервонів. Анна попросила у Астрід дозволу сісти на хвилинку в холі. Та щось пробурмотіла собі під носа, Анна розцінила це як дозвіл, і вони з Натаном сіли на диван.
— Ви мало не загубили паспорт. Гадаю, він вам іще знадобиться, — промовив Натан несміливо. — Я щоранку виглядав вас у парку.
— Я дуже вам вдячна! — відповіла вона. — Останнім часом я була дуже зайнята. Верталася додому майже вночі. Це мій паспорт. Він мені справді невдовзі знадобиться. Я така рада, що ви його знайшли! Скільки я вам винна за окуляри?
— За які окуляри? — спитав він здивовано.
— За ваші, які я розбила, коли ви рятували мені життя. Ви що, забули?
— Не будемо про це. Прошу вас... — прошепотів він. — Я зразу зрозумів, що це для вас важливо, — сказав він і замовк, нервово потираючи руки. — А ще я думав про те, що ви мені сказали. Я не хотів образити вас питанням про Дрезден. Я помилявся. Ваше місто, хоч і сильно зруйноване, живе. Я зателефонував учора у Вашингтон, і мені сказали, що...
— Ви зовсім мене не образили. Я знаю, що місто живе, адже я була там зовсім недавно, — перервала вона його з усмішкою.
— Я був у бібліотеці і прочитав про ваше місто. У нього незвичайна історія. А ввечері я поїхав у Грінвич Віл- ледж і на блошиному ринку в коробці зі старими книжками знайшов те, що давно шукав. Я хочу подарувати це вам, — і він подав їй згорток.
Вона квапливо розірвала чорний папір і прочитала заголовок на вицвілій обкладинці.
— Чому саме Генріх фон Клейст, а не Гете, приміром? — спитала вона з усмішкою. — Я знаю цей текст. «Розбитий дзбан» я прочитала ще в гімназії. Це найсумніша з відомих мені комедій. Я завжди дивувалася, як Геббельс міг лишити її в списку книжок, дозволених для шкільного читання. Чи в цьому був якийсь прихований зміст?
— Від Клейста я в захваті. Більше від його життя, аніж п’єс. До того ж він пов’язаний з Дрезденом.
— Правда? Я не знала...
— Він редагував там якийсь художній часопис.
— На уроках нам про це нічого не говорили. А що ж так захопило вас у його біографії? Його смерть?
— Як ви здогадалися?! — вигукнув він голосно, і Аст- рід, яка затулившись газетою, весь цей час підслухувала розмову, відкашлялась.
— Дуже просто. Його смерть сама схожа на літературний сюжет. Не його власної п’єси, а, наприклад, драми Гете. Зовсім молодий, тридцятитрьохлітній чоловік умовляє молоду жінку здійснити спільне самогубство. Листопадової ночі вони ідуть на озеро під Берліном, і там він, з її дозволу, стріляє в неї, а потім кінчає з собою. Такий епілог на будь-кого справить враження. Таке безмежне кохання, така відданість... Але подробиці відомі не всім, — вела далі Анна, — ця жінка, Генрієтга Фогель, любила Клейста без взаємності і була смертельно хворою. У неї був рак. Клейст про це не знав. Самогубство було для неї порятунком: і від нерозділеного кохання, і від фізичних страждань. Отож їхнє подвійне самогубство — не шекспірівська любовна пристрасть. В усякому разі, не для Клейста. Для нього це був ретельно продуманий естетичний акт, до якого він довго готувався. Коли він познайомився з філософією Канта, ним оволоділа думка про те, що істина непізнавана. А те, що він умовив на спільне самоіубство цю жінку, насправді скоріше боягузтво і підлість з його боку, — закінчила вона.
— Звідки ви все це знаєте? — запитав вражений таким висновком Натан.
— Від мого батька. Він був професором, викладав літературу в Дрезденському університеті і займався літературними перекладами. Він переклав на англійську, в тому числі й твори Генріха фон Клейста, — пояснила вона, і її голос ледь помітно затремтів.
Потім вона розгорнула книжку і перегорнула титульну сторінку. Показуючи на набраний дрібним шрифтом текст, збуджено вигукнула:
— О Боже! Це якраз його переклад!
Натан зазирнув у книжку.
— Пані Вайштейнбергер, — повернулась Анна в бік Астрід, — можна мені тут закурити?
Астрід поклала газету на коліна і сказала:
— Кури, дитинко, кури! Моїм пожильцям курити можна скрізь, за винятком ліжка. А от відвідувачам не можна! — і грізно подивилася на Натана.
— Який неймовірний збіг обставин... — бурмотів Натан, погладжуючи обкладинку книжки.
Анна підійшла до Астрід і попросила в неї сигарету. Повернувшись на диван, вона взяла з серванта кришталеву попільницю і поставила її між собою і Натаном.
— Ви закохані? Я хотіла сказати, ви закохані без взаємності? — спитала вона, затягнувшись.
— Чому ви так думаєте? — відповів він здивовано.
— Мені так здалося. У вас дуже сумні очі... — Вона розуміла, що присутність допитливої Астрід йому неприємна, і їй захотілося побути з ним наодинці. — Ви добре знаєте місто?
— Не певен, що дуже добре. Але я в ньому народився і живу тут уже понад тридцять років. А чому ви запитуєте?
— Ви їздите містом на метро?
— Так. Або на велосипеді. У мене немає водійських прав.
— А далеко від станції на Флетбуш-авеню до Тайме - сквер?
— Зовсім ні. Недалеко. До того ж вам і не треба добиратися до Флетбуш. Найближча станція — на перехресті Черч-авеню і Ностренд-авеню. А звідти до Таймс-сквер...
Дайте подумати... Знаю! Звичайно, лінія два, без пересадок. Ви доїдете до станції на перетині Таймс-сквер і 42-ї вулиці. Це займе хвилин сорок п’ять—п’ятдесят.
— У вас є час? — спитала вона, дивлячись йому в очі. — Може, ви проведете мене на метро до Таймс-сквер?
— Зараз? Станція на розі 42-ї вулиці і Таймс-сквер о цій порі дня — не найкраще місце для прогулянок молодої жінки...
— Я залишила в офісі дуже важливі записи, — збрехала вона, спеціально підвищуючи голос.
— В якому офісі? — запитав він здивовано.
— Я працюю в «Тайме». їхній будинок недалеко від цієї станції.
— У «Нью-Йорк тайме», у газеті?! — ще більше здивувався він.
— Так, з понеділка. Ви поїдете зі мною? — повторила вона прохально.
— Звичайно, поїду!
— Почекайте, будь-ласка. Я одягнуся і за хвильку спущусь! — радісно вигукнула вона і помчала по сходах.
Коли вона повернулася, Натан стояв біля дверей, а Астрід і далі сиділа в кріслі з черговою сигаретою в ру-ці. Йдучи,'Натан ґречно вклонився і сказав:
— До побачення, мадам Вайштейнбергер. Дякую вам за гостинність.
Астрід не відповіла. Коли вони були вже на вулиці,
Анна сказала Натанові:
*
— Місіс Вайнштейнбергер вельми цікава і недовірлива, але загалом вона мила жінка.
— Я встиг помітити, що вона цікава, — усміхнувся він. — Коли ви пішли одягатися, вона запитала, чи ходжу я в синагогу і чи є в мене постійна робота.
— А ти ходиш? Перепрошую! А ви ходите в синагогу?
Він зупинився на хвилину і, подавши їй руку, сказав:
— Мені буде приємно, якщо ви, тобто ти, звертати-мешся до мене на ім’я. Ні, я не ходжу в синагогу. Я відчуваю себе євреєм тільки тому, що в мене характерна зовнішність, мені свого часу зробили обрізання, і я часто стикаюся з абсолютно незрозумілою ворожістю. Вибач за запитання, але там, у Дрездені, ти зустрічала євреїв. У тебе були причини любити їх чи ненавидіти?
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |