— Ну, за Дрезден. Моє прізвище Патгон.
— Ви теж із Дрездена? На якій вулиці ви мешкали?
— Ні. Я не з Дрездена. Але я розумію, що вам довелося пережити.
— Ви не з Дрездена?! Ні?! Тоді вам ніколи цього не зрозуміти! Стенлі, хай йому біс, допоможи мені, прошу тебе! Що йому треба?! Покажи йому документи! — кричала вона перелякано.
Він одразу підвівся і виструнчився перед Паттоном.
— Пане генерале, пані Бляйбтрой дуже втомлена і може з цієї причини не зовсім правильно вживати англійську. Прошу вибачити її.
— Авжеж, авжеж. — Паттон похитав головою і відійшов.
Анна заспокоїлася лише тоді, коли генерал зі своїм ад’ютантом зникли за портьєрою, яка відділяла частину салону від тієї, де були поранені солдати.
— Хто це був, чорти б його вхопили?! — спитала вона, стишуючи голос. — Він як дві краплини води схожий на одного противного кондуктора з сімнадцятого трамвая на Грюнерштрассе у Дрездені. Я почувалася, наче мене спіймали без квитка в тому трамваї, — додала вона з усмішкою.
— Це був Паттон. Дуже важливий, зараз, мабуть, най- повжніший американський генерал. Це його війська зайняли спершу Трір, а потім половину Кельна.
— Блядь! Стенлі, справді?! — спитала вона з переляком і недовірою в голосі. Вибач. Я не хотіла. Останнім часом я боюся всіх людей у формі. Того кондуктора я теж страшенно боялася.
Він голосно засміявся. Її невідання й таке незвичне щире каяття за цих умов, коли вони летять літаком Патго- на, коли без Паттона вони не були б тут, присутність її, німкені, на борту американського військового літака, виліт якого був великою військовою таємницею, — все це швидше розсмішило, ніж роздратувало й здивувало. До того ж він уявив собі Паттона в ролі кондуктора, що перевіряє квитки в німецькому трамваї. Навіть вигук «блядь!» з її вуст, що так не пасував до образу тендітної, ніжної й безпорадної дівчини з дитячим личком, не був вульгарним, а лише потішним. Та за хвилину він знову став серйозним.
— Ти розкажеш мені про Дрезден? — спитав він, дивлячись в її очі.
-Ні.
— Колись розкажеш?
— Не знаю... — Вона відвернулася. — Спробую. Ти ж бачив світлини. Про що тут ще розповідати?
— Багато про що. Чому ти зайцем їздила «сімнадцят- кою», наприклад? Про багато інших речей, чого я ніколи не побачу на світлинах. Мені б хотілося, мені б дуже хотілося, щоб ти розповіла мені про Дрезден, в тому числі й довоєнний. Чому ж ти їздила «сімнадцяткою» без квитка? Я гадав, що вже хто-хто, але ви, німці, — дисциплінований народ.
— Тоді мені, як ніколи, не вистачало грошей і я була змушена заощаджувати навіть на квитках. Усі кишенькові гроші від батьків і всі гроші від бабусі я витрачала на фотоплівку, на книжки з фотографії, на фотопапір, на хімічні препарати для фотолабораторії. І на білизну. Я обожнюю красиву білизну. Коли у мене раптом почали стрімко рости груди, мені довелося неабияк тратитися, — додала вона з усмішкою й раптом запитала: — У твоєї жінки великі груди?
Він здивовано глянув на неї, зовсім не чекаючи на таке запитання. Так просто з мосту, відверто, навпростець. Намагаючись приховати своє зніяковіння, він поспішно відвернув голову й сягнув по сигарети до кишені піджака, що висів на спинці металевого сидіння. Закурив...
У Штатах таке питання міг би поставити, якщо й взагалі наважився, тільки психоанапітик. У Америці вже немає психіатрів. Усі, підкоряючись європейській моді, пере-йменувалися на «психоаналітиків». До психіатрів ходять причмелені, до психоаналітиків, уже сама назва чого варта, йдуть «люди з проблемами». Такі асоціації корисні для обох сторін. Хоча насправді дуже мало психіатрів завдяки тій лукавій номенклатурній зміні стали психоана- літиками. Усім іншим це тільки здавалося.
Отож таке питання поставив би не психіатр, а психо- аналітик, та й то тільки після кількох місяців, проведених на кушетці. І, ясна річ, за кількасот доларів гонорару. Зва-живши нате, що тижнева зарплата, наприклад, тієїжЛай- зи не перевищувала й п’ятидесяти доларів, візит до пси- хоаналітика наприкінці двадцятих років був непристойною розкішшю. Американські, особливо нью-йоркські й каліфорнійські психоанапітики, зачитувалися й безроз- думно захоплювалися Фройдом і фройдизмом. їхні кабі-нети в пуританській, майже вікторіанській Америці були осередком «моральної розпусти й збочення, вбраним у наскрізь фальшивий, але привабливий одяг псевдонауки, яка має з медициною стільки ж спільного, як замовляння знаркотизованого, як і сам Фройд, ворожбита або знахаря в примітивних племенах Нової Гвінеї або Африки». Кінець цитати. Точно в такому або дуже схожому тоні писали чи не всі консервативні і здебільшого релігійні американські газети. Зігмунд Фройд був для редакторів тих газет «єврейським збоченцем-кокаїністом, який заводить найсвятішу, даровану Богом людську свідомість у нетрі так званої підсвідомості, що керує кількома мавпячими рухами тіла». На їхню думку, всі, хто марнує час по кабінетах так званих психоаналітиків, «спокушених фрой-дизмом», і тратять там свої кровні, здобуті важкою працею гроші, — це «наївні простаки, що попалися в пастку». Але поява єврея, збоченця й кокаїніста в одній особі, ро-зуміється, не було випадковістю. Якщо таке пишуть релі-гійні газети в Штатах, то це означає, що, напевно, варто йти в ті кабінети. Тим паче, що він, Стенлі, знав в усіх под-
10 Бікі
робицях те, що діється в тих кабінетах, зі статті, яку з на-годи якоїсь ювілейної річниці від дня народження Фрой- да, підготувала всюдисуща Матильда з відділу культури «Тайме». Хто міг би це зробити ліпше за неї?
Старший редактор «Тайме», доктор філософії Віденського університету Матильда Ахтенштейн народилася в Австрії, у місті Браунау на річці Інн, 20 квітня 1889року. Того ж дня, в тому ж місті, що й Адольф Гітлер, Тому свій день народження, перейшовши з іудаїзму в католицизм, вона перенесла на 25 грудня. Вона була третя дочка єврейського крамаря й австрійської зубожілої аристо-кратки. їхня крамничка й помешкання на другому поверсі знаходилися всього за кілька вулиць від будинку Гітлерів. Мати Адольфа, Клара, часто заходила до їхньої крамнички. Вона купувала в них молоко й хліб. Скромна, зажурена, завжди втомлена жінка з великими блискучими очима. Майже постійно, як згадувала мати Матильди, Клара Гітлер, що народила шестеро дітей, була вагітною. Інколи вона приходила, пхаючи перед собою дитячий візочок з маленьким Адольфом. Алоїз Гітлер, батько Адольфа, тов-стий, вусатий працівник митної служби, хоча й рідко, але теж бував у їхній крамниці. Здебільшого ввечері. Він купував міцну угорську горілку й рибу, яку батько Матильди ловив у річці Інн. Інколи він брав у борг. Але завжди в кінці місяця акуратно розплачувався. Так про сім’ю Гітлерів оповідала мати Матильди.
Моше Ахтенштейн, батько Матильди, скромний мовчазний крамар із Браунау міг би змінити хід історії світу, та не змінив. Чим пишається й досі. Одного теплого травневого вечора 1894 року Моше Ахтенштейн поїхав велосипедом на риболовлю. їдучи стежкою вздовж відлогою берега річки Інн він раптом побачив маленького хлопчика, що тонув, підхоплений течією ріки. Не вагаючись ні на мить, Моше зупинився, спустився до води і скочив у воду. Коли хлопчик прийшов до тями, виявилося, що його звати Адольф Гітлер. На рамі велосипеда батько відвіз його до будинку Гітлерів. Він і досі пам ’ятає сльози в очах Кла-
ри Гітлер, яка спершу плакала з вдячності, а потім благала його, щоб він не казав про це її чоловікові й нікому в містечку. Вона не хотіла, щоб хтось, а тим паче її чоловік, могли подумати, що вона недогледіла, як маленький Адольф непомітно вийшов із дому. І міг втопитися в річці. Батько Матильди не зовсім приховав таємницю. Повернувшись додому, він розповів про це дружині, яка не могла зрозуміти, чому чоловік так швидко повернувся з риболовлі без риби та ще й у мокрій одежі.
Матильда вважала, що це якийсь невдалий ущипливий жарт Бога, який експериментуючи долею світу, прикликав її батька на ріку Інн саме тієї миті, у травні 1894 року. Єврей урятував життя Адольфу Гітлеру! Це може бути тільки кепкуванням над долею. Але це зовсім не було кепкуванням. Це була достеменна правда.
Матильда повинна була написати короткий репортаж, а написала півкнижки на тему психоаналізу і подій у кабінетах нью-йоркських психоаналітиків. Артур після тривалих сперечань виділив їй усього три колонки в суботньому випуску. Йому здавалося, що коли він дасть більше місця, то всі його вороги лементуватимуть, що він знову перетворив «Нью-Йорк Тайме» на єврейський кібуц. Не зважаючи на ті болісне для Матильди купюри, стаття викликала хвилю протестів. Передусім тому, що в ній вихвалявся психоаналіз. Особливо його найбільш суперечливий пункт: при-хованої сексуальності, яку він унаявлює і дає змогу пацієнтові, або, як висловлюються психоаналітики, «клієнтові» зустрітися з нею віч-на-віч. Саме ця частина матеріалу Матильди видалася Стенлі найпереконливішою.
Під час зв’язку з Дороті він мав клопоти з ерекцією, які не зникли й коли він перестав з нею зустрічатися. Стенлі зрозумів, що потребує допомоги. Він ходив одночасно до трьох психоаналітиків, але не тому, що це стало модним наприкінці двадцятих років. Настільки модним, що представники нью-йоркської еліти поширювали свою зовсім відірвану від дійсності тезу про те, що психоаналі- тик «потрібний людині більше, ніж сніданок». І це після
«чорного вівторка» у жовтні 1929 року, коли багатьом людям не вистачало грошей на цей самий сніданок! Це правда, що вони потребували тоді психоанапітика, але набагато більше вони потребували хліба щоденного. Стенлі ж «аналізував» себе не тому, що піддався віянням моди: він прекрасно знав, як ці нові віяння моди творяться. Він приходив у три кабінети і лягав на кушетку, бо дуже потребував розмови й допомоги і в нього були на це гроші. Він не міг упоратися з наслідками історії з Дороті Паркер самостійно. Не допомагав ні алкоголь, до якого він поволі призвичаївся, ні, як виявилося по кількох місяцях, психоаналітики. Допомогла лише мікстура від кашлю...
«Чудодійну мікстуру» першим відкрив Метью зі спортивної редакції. Сам факт, що саме він, ні для нікого не було дивиною. Метью хронічно кашляв від викурюваних одна за одною цигарок, що зовсім не заважало йому в фейлетонах і коментарях проповідувати здоровий спосіб життя, Метью хапався за все, що могло б допомогти його проблемам із горлом, бронхами і легенями. Одного дня його дбайлива дружина купила в аптеці нову сенсаційну мікстуру від кашлю! Від певного часу її рекламува-ли в усіх, не лише нью-йоркських, газетах. Героїн. З Європи. Від солідної, оповитої легендами німецької фірми «Байєр» із Мюнхена. Американські лікарі з професорськими титулами розсипали у пресі похвали про переваги цих ліків: «Ефективні, унікальні, абсолютно безпечні», та ще й до всього без рецепта. Героїн можна вживати у вигляді мікстури, можна ковтати, як пігулки, а жінки навіть можуть у вигляді вагінальних свічок». Кашель після героїну, так би мовити, мав зникнути миттєво. У дітей, жінок і чоловіків. Метью теж перестав кашляти. Усі в редакції дивувалися, бо ж «сигаретні» хронічні напади кашлю для Метью були настільки ж характерними, як і його ненастанні, теж хронічні, інтриги з жінками. Метью зраджував дружині навіть частіше, ніж кашляв. І ось на тобі: Метью курить стільки ж, як і завжди, і не кашляє. Він відкрив Стенлі секрет впливу героїну. Мало того, що він перестав кашляти, — він почувся іншим. Сильним, приваб-ливим, мужнім і позбавленим будь-яких комплексів.
Метью розповів це Стенлі одного вечора в «Коттон клабі», джазовому клубі на 142-й вулиці в Гарлемі; після довгого і важкого дня в редакції. Вони сиділи в барі під час антракту на концерті Дюка Еллінгтона й квапливо, щоб устигнути на друге відділення, надудлювапися «Мед- денс №1», нелегально продукованою горілкою, яку через сухий закон нишком наливали в кавові чашки. Це був улюблений напій спритного, добре знаного в нью-йорк- ській підземній богемі власника клубу Оуена Меддена, який, будучи на гребені хвилі американського шаленого зацікавлення джазом, привозив найкращих музикантів з Півдня й за короткий час перетворив майже невідомий «Коттон клаб» у чорному Гарлемі на культове місце в Нью- Йорку. Тут можна було послухати й побачити кращих із найкращих джазистів: Бенні Гудмена, Луї Армстронга, Томмі Дорсі, Флетчера Гендерсона, Чіка Уебба і, як того вечора, Едварда Кеннеді Еллінгтона, якого звали Дюком.
Стенлі часто ходив туди, але тільки заради музики. Чорної, хвилюючої, несподіваної, афроамериканської музики з Нового Орлеана. Чорною тут була тільки музика. І, звісно, музиканти. Залу заповнювали лише білі. У «Коттон клаб» панував апартеїд. Негри могли тут бути тільки на сцені, подавати коктейлі, мити посуд і прибирати туалети. За столиками сиділи виключно білі. Саме через це, щиро кажучи, Стенлі не любив цього місця. Якби не Метью, який конче хотів напитися і обов’язково поговорити, він би ніколи не вийшов із зали й не перейшов би за бар, де дуже високий шинквас, облицьований червоним деревом, ділив світ на дві частини: по один бік негритянські бармени, що крутились, як мухи в окропі, а по другий — тільки білі, які здебільшого поводилися як раса панів. Може, в Америці й закінчилося рабство, та навіть той, хто його ліквідував, світлої пам’яті Абрагам Лінкольн, до кінця життя вважав і, на жаль, публічно стверджував, що «негри як люди ніколи не будуть рівними з білими, але, як громадяни, вони заслуговують на свободу». Цього все ж таки вистачило, щоб чорні охрестили його «батьком Абрагамом», порівнюючи з біблійним Мойсеем, який привів свій народ до землі обітованої. «Коттон клаб» у нью-йоркському Гарлемі, а особливо його бар, нічим не нагадував цієї «землі обітованої». За барною стійкою стояли «громадяни», та важко було повірити, що вони мають такі ж само права, як і він. Вони відрізнялися від нього тільки концентрацією пігменту шкіри. Теоретично — хоч як це й абсурдно звучить — кожен із них міг би одного дня, згідно з шанованою американцями, як коштовною реліквією, конституцією стати президентом Сполучених Штатів. Негр — президент?! Що присягає на вірність конституції з рукою на Біблії на терасі вашингтонського Капітолію, збудованого руками чорних невільників?! На майдані, де ще сто років тому торгували неграми, як худобою? Це так само, як повірити в те, що колись людина гулятиме на Місяці. Якби Стенлі народився негром, то в барі у «Коттон клаб» почувався б приниженим...
Метью всього цього зовсім не помічав, він був за на- рожденням, походженням і переконанням расистом чистої води. Метью вважав, що порядок можливий тільки тоді, коли «негри знають своє місце, а жінки займаються переважно приготуванням їжі, народженням дітей і догоджанням чоловікам». Єдине, в чому він заздрив неграм, — це їхнім легендарно довгим пенісам. Метью казав, що негри «псують білих жінок, бо вони після сексу з чорними очікують від чоловіка двадцятидюймового прутня, а азій- кам подавай навіть двадцятий’ятидюймового». Саме від Метью під час однієї палкої дискусії щодо американського расизму він дізнався, між іншим, що в азійок «неглибокі вагіни, бо в азіатів, так обумовила еволюція, дуже короткі прутні, особливо в корейців, і тому кореянок можна вдовольнити й половиною палиці, але тільки тих, котрих до того не вдовольняв жоден чорний, бо після чорного треба півтори». Расизм Метью проявлявся дуже конкретним і часом несподіваним чином. Того вечора в «Коттон кпабі» вони не розмовляли про расизм. Метью кортіло розповісти Стенлі про унікальну німецьку мікстуру від кашлю.
— Одного разу мене так міцно прихопило, що я зараз, сука, вихаркаю на стіл горло, бронхи, легені, діафрагму, тож для профілактики випив цілу пляшку мікстури, хоча в інструкції було написано, що можна тільки одну чарку, почав Метью. — І я тут-таки від’їхав. Повір, Стенлі, насправді від’їхав. Весь світ нараз став дивовижним. Я почувався, як непереможний римський гладіатор. Після маленької пляшки звичайної мікстури від кашлю мені на-чхати було на буркотливого Артура, на те, що «Янкіс» програли четвертий раз поспіль, і ще більше начхати на всі ці трагедії на Уолл-стріт. Я купив квіти й поїхав до Мерилін. Трахнув її. Потім ще раз. Ідея з квітами трохи кепська вийшла, а з тим подвійним траханням — ще гірше. Коли ти без попередження приходиш до коханки, та ще й даруєш їй квіти — вперше в 'її житті, — а потім двічі трахаєш, то, вибач, їй на думку можуть спасти дурні гадки. І це погано, Стенлі. Але мене так гойднула німецька мікстура, що я зовсім не відав, що чиню. Моїй малій дурненькій Мерилін здавалося, ну, знаєш, що ті квіти і той несамовитий секс означають, що я збираюся їй освідчитися. Ніби тільки-но я вийду з її теплого ліжка, то стрімголов помчу до бюро запису актів громадського стану, щоб розлучитися з дружиною. Та це далеко не так. Я вже раз там був. Більше не піду. Насправді, я вірний чоловік. Ну, скажи сам, Стенлі. Хіба не так? Пошлюбити можна лише раз, хіба ні? А увечері, вдома, сталося таке, чого ніколи до того не було. Я відчував таку провину перед Марлен, що після вечері допоміг їй вимити начиння і вкласти дітей спати. Я так щиро каявся, що затягнув її до ліжка. І в мене була ерекція. Не якась там вдавана, подружньо-обов’язкова. Ні! Я б сказав, що така ерекція буває напередодні першої шлюбної ночі. Мері, здається, здивувалася навіть більше, ніж я. Вона ж давно зрозуміла, що в мене на неї не стоїть. Але тієї ночі у мене на неї так стояв, що я був схожий на героїчного рицаря з виставленим вперед і вгору списом, Стенлі, кажу тобі, ця мікстура від кашлю творить дива...
Вже чимало літ вони приятелювали, і саме Стенлі познайомив Метью з Мері й був свідком на їхньому весіллі, тож він чудово знав, як Метью любить прибрехати, особливо про свої амурні походеньки. Зокрема ті, про жінок. Він слухав приятеля з недовірою, однак інформація про мікстуру зацікавила його. Метью, окрім американського футболу й молодих — десь так до двадцяти п’яти літ жінок — мало чим захоплювався. Метью любив напої, та якщо й так, то напевно це не були мікстури з аптеки. Вишуканий контрабандний коньяк із Франції, польська горілка з престижних крамниць у Брукпіні або натуральний абсент, куплений просто з рук «художників» у Грінвіч Вілледж — ними Метью захоплювався. Але ніяк не мікстура від кашлю!
Того ж вечора, повертаючись із «Коттон клаб» додому, він затримався в нічній крамниці «7-Ілевен» біля Пен- сильванського вокзалу. Знав, що там є дуже великий відділ з ліками. Героїн стояв поряд із коричневими пляшечками з вітаміном С, засобами від бігунки й закрепу, кольорових коробочок з пігулками від головного болю. Героїн було виставлено в широкому асортименті: мікстура, пігулки, звичайна упаковка, елегантна упаковка з кришталевого скла, велика — з оптової скидкою, стандартна за звичайною ціною, а також спеціальна версія упаковки героїну для дітей, які зазвичай не люблять пити мікстуру, — з рожевою мірною ложечкою, яку тримає в лапці пластиковий Міккі Маус з діснеєвських мультиків. Він купив дві найбільші пляшки — щоб вистачило.
Метью казав правду, героїн творив дива.
Стенлі переконався в цьому тієї ж ночі. Спершу він погодував голодного Мефісто, потів сів за стіл на кухні, закурив і налив повну чарку прозорої густої рідини. Вона була солодкуватою, майже без запаху. Він пригадав слова Метью: «Я випив цілу пляшку, хоча в інструкції було написано, що можна тільки не більше однієї чарки». Стенлі теж випив цілу пляшку. А потім дістав із холодиль-ника віскі. Йому захотілося алкоголю.
«Від’їзд», як це називав Метью, почався в нього через п’ятнадцять хвилин. Віскі на героїні чи героїн на віскі. Плюс три повні склянки «Мадденс №1», випитих у «Кот- тон клаб». У нього вийшов навіть не «від’їзд», у нього був справжній «відліт». Спершу йому було просто добре. Спокійно. Він не тужив за Дороті. Потім не соромився своєї імпотенції. У нього не було ніякої імпотенції. Він опустив штани. Справді, у нього не було ніякої імпотенції! Не було! Він зміг би тепер трахати Дороті Паркер в усі дірки без упину. Він більше нічого не боявся. Ні своєї самоти, ні майбутнього. Стенлі пройшов до спальні й роздягнувся догола. Узяв апарат і почав фотографуватися. У нього була повна ерекція! Така, як і колись! Він хотів це обов’язково зафіксувати. Він повернувся в ту пору, до зустрічі з Дороті Паркер. Він знову став нормальним Стенлі Бредфордом. Сильним, вільним, нездоланним...
Він прокинувся скуленим і задубілим від холоду на підлозі біля ліжка. Поряд на слухавці лежав Мефісто й лизав йому руку. Він не пригадував, чи телефонував тієї ночі Дороті. Якщо й телефонував, то нічого доброго він їй не сказав, бо відтоді вона вже ніколи йому не дзвонила. Не пригадував також, чи дрочив під час телефонної розмови з нею. По дорозі на роботу він затримався в «7-Ілевен» біля Пенсильванського вокзалу і купив вісім пляшок героїну «про запас». Першу він спорожнив уже в машині, застрягши в заторі неподалік від Таймс-сквер.
Після трьох місяців «відльотів» він зовсім уже не боявся Дороті Паркер. Натомість він боявся продавців у «7-Ілевен» біля Пенсильванського вокзалу. Вони впізнавали давнього клієнта й пакували героїн перш ніж він щось скаже. Одного дня він таки набрався відваги і розповів про все своєму психоаналітикові. Виявилося, що він лікує таких «на героїні», щоб вони могли повернутися до життя «до героїну». І що шпиталі переповнюються такими «на героїні». Відколи морфій став недоступним, більшість морфіністів перейшли на героїн. Так само, як і ті, що досі «від’їжджали» від опіуму. Зокрема емігранти з Китаю, для яких опіум був тим самим, що облатка для католиків. Навіщо платити скажені гроші за опіум, коли героїн набагато дешевший за пляшку польського самогону з Брукліну? Те, що героїн можна купити без рецепта, є, на думку аналітика, абсолютним скандалом. А те, що він продається в аптеках, було злочином. Німці з фірми «Байєр» ошукали цілий світ і продають героїн як невинний засіб від коклюшу. У Німеччині, Австрії чи Швейцарії люди дуже дисципліновані, і мало хто вип’є цілу пляшку, коли в інструкції чітко написано, що можна вжити тільки одну чарку. Та в Америці це не працює. Американці вважають себе незалежними від усього. А від інструкцій — передусім. Люди тут не читають інструкцій і замість чарки випивають пляшку. І коли разом з кашлем у них зникають смуток і страх, тоді вони випивають тільки по повній пляшці. А для того, щоб ліки подіяли ще ефективніше, вони розчиняють кришталики героїну в дистильованій воді і впорскують собі у вени...
Його лікар казав щиру правду. Світ це невдовзі підтвердив. Десь приблизно у тридцять четвертому році героїн зовсім зник з аптек. За кілька місяців преса гучно сповістила, що ліквідована й заборонена фірма «Байєр» ніколи, в жодній офіційній заяві не визнала, що героїн є небезпечним наркотиком, який дуже швидко викликає залежність від нього. Так само, як і численні зачаровані героїном американські професори і доктори наук, які не зреклися своїх хвалебних статей на тему «мікстури від кашлю» з Німеччини. Ніхто не знає, що сталося з тоннами героїну після його заборони. У всякому разі, в Нью- Йорку, Сан-Франциско, Лос-Анджелесі й Бостоні лишилися місця, де «Геро», саме так було написано на упаковці) можна було купити ще тривалий час. Америка дуже поволі звільнялася від героїну.
А от Стенлі звільнився від героїну, на думку його пси- хоаналітика, на диво швидко — в порівнянні з іншими пацієнтами. Зайняло це в нього близько дев’яти місяців. Він став більше курити. Намагався не їздити повз Пен- сильванський вокзал, втік на три тижні на Багами, потім повернувся і ніяк не міг пристосуватися до божевільного темпу життя в Нью-Йорку. Артур помітив це і сам послав його на півроку «до санаторію», як він це називав. За такі жести він теж поважав Артура.
Стенлі взяв Мефістофеля й поїхав до батьків. Вони розташувалися в колишній дитячій кімнаті на другому поверсі. Мати не могла в це повірити. Цілих півроку щоранку вона будила його запахом кави і улюбленого сиру із зеленою цибулею, переконуючись таким чином, що він усе ще там. А він цілих півроку вставав, одягав блакитний комбінезон і дванадцять годин поспіль наливав бензин у автомобілі, що зупинялися біля батькової бензоколонки. У неділю він проявляв свої плівки в фотолабораторії біля туалету. Батько ніколи не чіпав тієї кімнатки. Коли після стількох літ Стенлі вперше зайшов туди, то побачив, що всюди висить павутиння, а по підлозі бігає зграя мишей. Не чіпав батько і стояк на подвір’ї — той, із дерев’яним щитом і металевим кільцем, до якого була прив’язана сітка. Це біля цього стояка Ендрю шліфував свою баскетбольну майстерність. Батько любив своїх синів, так само, як і їхня мати, може, навіть дужче. Тільки він не вмів про ту любов говорити. Декторілюди просто не вміють говорити про свою любов, та це аж ніяк не означає, що вони не люблять. Інколи, коли годинами ніхто не приїжджав на станцію, Стенлі виходив на майданчик перед стояком і намагався влучити м’ячем у кільце. Батько теж приходив, сідав на вигорілу траву, курив сигарету за сигаретою й дивився на нього. Його старший син просто кидав м’яч, а влучав його молодший син Ендрю. Стенлі рідко влучав, але батько бачив тільки вдалі кидки...
Одного разу Стенлі зателефонував братові — десь за тиждень до дня народження батька. Близько півгодини вони балакали майже ні про що. Стенлі був готовий вести порожню бесіду, аби тільки нагадати Ендрю продень народження батька. Тільки-но вдалося йому вплести в розмову ту інформацію, як він знову міг спокійно слухати розповіді про «великі успіхи» малого Ендрю і нудні екскурси в проблеми фізики. Віднедавна брат був здатен говорити лише про дві речі: про свої успіхи і про фізику.
Настав день народження. Батько, як завжди, одягнув шлюбний костюм і від самого ранку пив смердючий самогон. Першу склянку він випив перед вранішньою ка- вою, другу — з вранішньою кавою, останню — вже після півночі. Ендрю не зателефонував. Коли після півночі батько насилу встав з крісла біля столика з телефоном і на хистких ногах вичовгав з вітальні, Стенлі досить швидко напився. За годину він дійшов до тієї ж кондиції, що й батько. Потім не втерпів і набрав номер телефону Ендрю. Він не пам’ятав, скільки разів тієї ночі набирав цей номер. Щоразу лінія була зайнята. Між дзвінками до Ендрю він кілька разів телефонував до оператора і вкотре чув у відповідь, що з лінією все гаразд. І кожного разу йому пояснювали, що «абонент розмовляє або неправильно поклав слухавку». Кожен, хто знав Ендрю, розумів, що вже хто-хто, але бездоганно акуратний доктор Ендрю Бредфорд завжди, без винятків, так, як належить, за всіма правилами покладе телефонну слухавку. Йому не вірилося, що його брат безперервно розмовляє, — від першої ночі до п’ятої ранку. Ще ніколи Стенлі не був такий злий на нього, як упродовж тих кількох годин. Однак та ніч, попри незадоволення, безсилля й розчарування, була для нього дуже важливою. Чи не тієї ночі він збагнув, що означає бути батьком?..
Він повернувся до Нью-Йорка, коли переконався, що може кинути пити. Не кинув, але знав, що може себе контролювати. Зумисне днем повернення вибрав неділю. Волів бути сам. Близько полудня від сидів у своєму відділі в опустілій редакції. У його давній пропаленій сигаретами течці знайшов завдання «на завтра», підготовлені Лайзою. Наче й не було тих вирваних із його життя дев’яти місяців відсутності. За мить задзвонив телефон.
— Стенлі, — він упізнав голос Артура,—поїдь, будь ласка, з фотоапаратом на Уолл-стріт. Якийсь ідіот хоче на сходах біржі демонстративно перерізати собі бритвою горло. Це вже шістнадцятий за цей рік. Зроби кілька знімків і дізнайся, хто він такий. Якщо нам пощастить, то він заріжеться, і в нас буде свіжа новина. Попередній псих тільки погрожував. Я туди не посилав би тебе саме сьогодні, але той тип твердить, що він близький родич Чарлза Мітчелла. Особливо ретельно перевір цей слід.
Якщо це правда, то в нас буде сенсація, навіть якщо він передумає зводити порахунки з життям. Потенційний самогубець, кровно споріднений з тим, хто роками роздував ту дурну ейфорію на Уолл-стріт, — це вже щось, правда, Стенлі?
— Я зрозумів, Артуре, зрозумів, — відповів він, — зараз же туди поїду. Це більше, ніж щось. За хвилину я буду на Уолл-стріт.
— А так, загалом, як там у тебе, Стенлі? Адріяна дуже хоче бачити тебе. Прийдеш до нас увечері. Вона сказала мені, що ти їй нещодавно снився. Ти, хлопче, маєш щастя. Я хотів би снитися жінкам, Стенлі. Навіть лише Адріяні. Але одній капосній бабі зовсім не хотів би. Паркер зараз далеко. Ти не дозвонишся до неї. Скажи, що ти не хочеш знати номер її телефону в Європі!
— Не хочу, Артуре...
— Ти все ще пам’ятаєш цю Паркер? Можеш спокійно збрехати.
— Пам’ятаю.
— Збрехав?
— Так.
— Ну й і добре, синку. Інколи просто треба збрехати.
— Ти ввечері сам приїдеш, чи мені вислати машину по тебе.
— Сам приїду.
— І не привезеш із собою гнид, Стенлі?
— Не привезу,Арту/зе, не привезу...
— А що привезеш?'
— Кількасот знімків з Пенсильванії.
— Приїжджай, Стенлі, ми з Адріаною чекаємо на тебе.
Після цієї розмови він остаточно повірив, що повернувся до нормального життя.
Він глянув на Анну, яка так і не дочекалася його відповіді. Віднедавна з ним таке часто бувало, що — тільки з виду — він ігнорував поставлені до нього запитання, поринав у свої роздуми і спогади, стаючи на деякий час відчуженим. «Це, певно, щось спадкове», — подумав він.
Він усе дужче ставав схожим на свого діда Стенді, який не раз на запитання бабусі під час сніданку ні з того, ні з сього відповідав на нього за вечерею.
Анна спала, притулившись щокою до спинки сидіння. Він вдивлявся в її обличчя. Її світле волосся розсипалося пасмами й, спадаючи на плечі, блищало в світлі мерехтливої лампочки. Інколи вона прикушувала уві сні губу й міцніше стискала повіки. Він поволі підняв її ноги й обережно скинув з неї черевики. Потім поклав її ноги на свої коліна й щільно прикрив плащем. Вона щось пробурмотіла крізь сон, але не прокинулася. Він просунув руки під плащ і обняв її ступні. Глянув у темінь за вікном літака. І раптом знову згадав її дивне питання: «У твоєї жінки великі груди?»
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 26 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |