Реймс, Франція, 7 травня 1945року У неділю о 2.41 за французьким часом чи о 8.41 вечора за Східним воєнним часом Німеччина підписала акт про беззастережну капітуляцію перед союзниками і Радянським Союзом. Капітуляція була підписана в невеликій, червоної цегли, будівлі школи, у штаб-квартирі генерала Дуайта Е. Ей- зенхауера. Капітуляцію, яка формально завершила війну в Європі,що тривала п’ять років, вісім місяців і шість днів і принесла безліч жертв і руйнацій, від імені Німеччини підписав генерал Альфред Йодль. Генерал Йодль є новим начальником штабу германської армії. Акт капітуляції з американського боку був підписаний генералом Уолтером Беделлом Смітом, начальником штабу генерала Ейзенхауера. Від імені Радянського Союзу він був підписаний генералом армії Іваном Суслопаровим, а від імені Франції генералом Франсуа Се- везом. Офіційне повідомлення буде оголошене у вівторок, о дев’ятій ранку, коли президент Гаррі С. Трумен виступить з радіозверненням до народу, прем’єр-міністр Уїнстон Чер- чілль видасть указ про проголошення Дня Перемоги в Європі. Водночас генерал Шарль де Голль звернеться з таким же зверненням до французького народу.
Артур закінчив читати. Витер піт з лоба і без будь-яких коментарів повернувся до «машинного відділення». Крізь шибку всі бачили, як він несамовито стукає по столу кулаком. Після хвилини цілковитої тиші пролунали оглушливі оплески, а потім — гучні вигуки. Стенлі, підхоплений юрбою, несподівано кудись зник. Анна самотньо стояла, з усіх боків підштовхувана людьми. Потім відійшла до стіни і, намагаючись триматися подалі від ревучої юрби, пробралася на кухню. Вона вимкнула світло, стала на коліна і, притиснувшись головою до холодильника, заплакала.
— Я вас шукав, — почула вона чийсь голос.
Підвелася. Квапливо витерла сльози.
— Не вмикайте світло. Я краще бачу в темряві.
Вона впізнала Максів голос.
— Чи не могли б ви піти зараз зі мною до лабораторії?
Він міцно обняв її і обережно погладив по голові.
— Ти вважаєш, що вони мене зневажають? Ти так вважаєш? Адже я не хотіла цієї війни, — шепотіла вона, уткнувшись лицем у його сорочку.
— Забудь про них, Анно, забудь. Вони точнісінько так само кричать, коли «Янкіс» виграє у бейсбол. А може, гучніше. Забудь.
— Але я не хочу забувати! Я радію більше, ніж вони. Максе, я не піду зараз до лабораторії. Сьогодні не піду. Сьогодні ці фотографії вб’ють мене. Сьогодні ні...
Спонтанна радість після оголошеної новини тривала аж до ранку. Редакція солідної газети нагадувала безтурботний клуб новорічної ночі. Всюди валялися пляшки, по радіо лунала гучна музика, люди танцювали серед письмових столів. Після півночі на цих же столах сиділи
парочки. Стенлі стояв поруч з Анною на порозі офісу, дивився на загальну радість і притискав її до себе. Вона заплющила очі й подумала про дім на Грюнер, про тітку Аннелізе, що метушиться на кухні, про п’яну Карафу, що лежить біля печі, і — невідомо чому — про ту дівчину на амвоні в Анненкірхе, яка повторювала: «Я кохаю тебе, кохаю тебе, пам’ятай, що я кохаю тебе...».
Хол спорожнів близько четвертої ранку. Стенлі випив надто багато, що вертатися додому на машині, а її останній потяг метро давно пішов. Вони замкнули на ключ двері офісу, опустили жалюзі, погасили світло. Вона лежала на підлозі поруч із Стенлі і ніжно цілувала його руки.
— Карафа тебе любила. Правда... — прошепотіла вона.
Він міцніше притиснув її до себе і запитав:
— Ти візьмеш мене коли-небудь у Дрезден?
— Візьму, Стенлі. Я всюди тебе візьму. Тепер всюди. Я так рада, що все скінчилось! Я так чекала цього дня...
Вона прокинулася близько дев’ятої ранку. Стенлі ще спав. Вона швидко поправила зім’яту одежу і побігла на кухню. Дорогою вона усміхалася зустрінутим у холі людям, зайнятим ліквідацією наслідків минулої ночі. Вона повернулася в офіс з двома чашками кави. За кілька хвилин обоє вже сиділи за своїми столами.
Нью-Йорк, Таймс-сквер, Манхеттен, вечір, субота 12 травня 1945 року
вівторок о дев’ятій ранку в офіційному радіозверненні президента Трумена, викликав загальнонаціональну ейфорію. Хол спорожнів. Усі побігли вниз, щоб змішатися з натовпом. Нагорі лишилася тільки Анна. Вона боялася юрби, а особливо — юрби в стані ейфоричної істерії.
За кілька хвилин вона повернулася до столу. Разом зі Стенлі Анна працювала над репортажем про підземелля Нью-Йорка. За випадковим збігом обставин під час розбирання будівлі на півдні Манхеттена, неподалік від китайського кварталу, робітники виявили вентиляційний канал станції метро. Каміння, що впало, вбило двох дітей, які спали під трубою каналу. З’ясувалося, що неподалік від перонів станції впродовж чотирьох років жила група нелегальних мігрантів із слов’янських країн, число яких перевищувало двадцять чоловік. Чотирьох років! Коли Анна і Стенлі пішли вздовж колії і дісталися до місця, де мешкали ці люди, перед їхніми очима постало жахливе видовище. Серед агонізуючих старих, що лежали на картоні і безперервно кашляли, бігали діти. В центрі майданчика горіли багаття. У дальньому кутку, за барикадою зі сміття, було дванадцять свіжих могил. Людей, які тут помирали, не піднімали нагору. Це було надто ризиковано. їх ховали за купою сміття. Анні пригадався склеп у Дрездені. Стенлі був шокований. Він навіть не зробив знімків, не міг. Цьо-го ж дня він зустрівся з Артуром. Увечері Артур зателефонував мерові цього передмістя, який просив його не друкувати скандальний матеріал. Уночі Артур передзвонив Стенлі, попросив закінчити статтю і наступного дня покласти йому на стіл. «Усе, блядь, усю правду, з усіма подробицями!» — додав він у кінці. Стенлі переказав Анні розмову з Артуром слово в слово, з ненормативною лексикою, якою цього разу була просто всипана мова Артура.
На фотографіях із підземелля, які лежали на її столі, вона помітила згорнутий у рулон папір з телексом.
Сьогодні, 8 травня 1945року близько 10.00 за Грінвічем частини радянської П’ятої гвардійської армії увійшли в
Дрезден. Місто здалося без особливого опору і перебуває під повним контролем Советов. Глава округу (гауляйтер) і одночасно градоначальник Мартін Мучман, який 14 квітня проголосив Дрезден фортецею, покинув місто до вступу росіян. Місце його перебування невідоме (джерело: Ассошіей- тед Пресс).
На шерехатому папері, вирваному з телекса, було від руки написано: «Гадаю, тобі буде цікаво про це дізнатися». Вона впізнала почерк Макса Сікорського.
— Знаєш, ніхто так добре не знімає в темряві, як ти, — сказав Макс, вітаючи її на порозі лабораторії. — Ти як кажан з фотоапаратом. Картинки з підземелля під Чайна- тауном просто чудові.
— У тебе знайдеться для мене хвилинка, Максе? — спитала вона, закриваючи двері. — Я б хотіла трохи побути в Дрездені. Особливо сьогодні.
Сіла за стіл навпроти фотографій. Дивилася...
Солдат, який молиться. Правою рукою він стискає куксу лівої руки. З каски, що лежить біля ніг, піднімається вогник свічки. Маленька заплакана дівчинка із забинтованою рукою поряд, на горщику.
— Максе, знаєш, цей солдат після молитви підійшов до дівчинки, взяв її на руки й відніс до батьків... Що я кажу! Звідки ти міг би про це знати? Після кожної з цих фотографій життя тривало, хоча мало б зупинитись. Хоч на хвилину...
— Скільки тобі років? Двадцять? Двадцять два? — спитав несподівано Макс і, не дочекавшись відповіді, додав: — Ти бачиш світ очима такого старого, як я. Ти помічаєш те, що люди твого віку помічати не повинні. Розкажи мені хоча б трохи про те, як триває життя після кожного з цих знімків.
Вона сиділа поруч з Максом навпроти фотографій, що висіли на стіні, і розповідала. Про те, що старенька в шубі і солом’яному капелюшку, яка гладила худого кота з одним вухом у себе на колінах, після чергового нальоту ходила по церкві й шукала свого кота, а коли не знайшла, просто вийшла надвір і більше не вернулася. Про те, як черниця сповідалася перед священиком, що курив сигарету, а хвилиною пізніше гралася в піжмурки з дітьми, які бігали по церкві.
Про те, що ніяка вода не була такою смачною, як та, що текла з латунного крана раковини, який стирчав серед руїн. Про те, що поряд з придавленою частиною балкона жінкою з мертвим немовлям у руках збиралися голодні ворони. Про те, що цей скрипаль, який стоїть і грає під люстрою із свічок на тлі гробів і черепів, цілий день витягав з розбомбленого підвалу сміття, щоб купити для неї ковдру. А вона? Вона не знає навіть, як його звуть. Спершу не хотіла знати, а потім не встигла спитати.
Вона замовкла. Швидко витерла сліди сліз зі столика і, підводячись, сказала:
— А тепер, Максе, мені треба покурити.
По обіді Лайза обходила всіх, роздаючи конверти із запрошенням на офіційний прийом з нагоди Дня Перемоги. Артур оцінив «готовність усього колективу» і запрошував від свого імені й від імені правління фірми «Нью- Йорк Тайме» на врочисту вечерю. У суботу, 12 травня, о восьмій вечора в ресторані в «Емпайр стейт білдинг».
Анна не була впевнена, що їй слід туди йти. У суботу Натан запросив її «на нічні відвідини» музею мистецтв «Метрополітен». Музейники вирішили з нагоди Дня Перемоги на всю ніч відкрити для відвідувачів свої зали. Анна ще ніколи не була в музеї вночі і хотіла це побачити. Особливо цей музей і особливо з Натаном, який про мистецтво і літературу знав не менше, ніж про зараження хом’ячків туберкульозом. Це по-перше. По-друге, їй не хотілося вислухувати запитання типу: «Як ви себе почуваєте, будучи німкою?», «Ви коли-небудь зустрічалися з Гітлером?» або: «Чому німці так ненавиділи євреїв?». їй
уже давно тяжко з цим жити, але вона народилася німкою і не може цього факту змінити. Гітлера своїми очима вона бачила один раз, на параді в Дрездені, коли їй було п’ятнадцять. У нього були жахливі вуса, і він голосно кричав. А якщо говорити про євреїв, то один лікар-єврей колись врятував життя її батькові, тобто завдяки йому вона взагалі з’явилася на світ. Крім того, протягом двох останніх років вона щодня виносила зі схованки під підлогою горщик з випорожненнями єврейського хлопчика, за яким і зараз сумує. І тому нехай усі вони йдуть під три чорти зі своїми питаннями. Нехай забираються у найдальший куток своєї розмальованої диснеївської химери!
Стенлі вважав, що її відсутність у суботу більшість вважатиме демонстративною. Адже всім відомо: вона щойно приїхала звідти, але вона — «зовсім інша німка». Вони знають це від нього, від Артура, Лайзи і Макса. Але не завадило б, щоб вони взнали це і від неї самої. Вона може не звертати уваги на безглузді запитання, буде достатньо, якщо відповість на розумні. Та головне — їй неодмінно треба там бути.
Натан теж так вважав. Крім того, як він зізнався, йому дуже хотілося проїхатися в метро «з такою вродливою жінкою». Він провів її аж до дверей «Емпайр стейт біл- динг». Перед виїздом вона хильнула для хоробрості з маленької фляжки, наділа нову сукню і поклала в сумочку слоїк парфумів, два шовкових носовички і обручку бабусі Марти. На щастя.
На стінах ліфтів в «Емпайр стейт білдинг» були великі кришталеві дзеркала в дерев’яних рамах. Біля пульту з кнопками стояв чорношкірий лакей у кумедній фіолетовій уніформі. В ліфті їхала пара старих і молодий, дуже високий, худий, засмаглий чоловік у світлих штанях і темно-синьому піджаку. Його очі були ще блакитніші, ніж у Стенлі, і він був дивовижно на нього схожий. Коли Анна здала пальто в гардероб і зайшла до ліфта, він подивився на неї з усмішкою і ґречно вклонився. А потім по-ринув у свої думки і більше не звертав на неї уваги. На тринадцятому поверсі вона раптом з жахом відчула, що
сукня сповзла у неї з плечей. Видно, вона не до кінця застебнула її, адже там була така незручна застібка, ззаду. До того ж вона не наділа бюстгальтер: ось-ось мала початися менструація, груди збільшились і боліли. Анна вирішила доїхати до ресторану і там, у туалеті, розібратися з сукнею. Пара старих вийшла на дев’ятнадцятому поверсі. Сукня і досі поводилася дивно. На двадцять першому поверсі Анна підійшла до дзеркала і, закинувши руку за спину, спробувала дотягнутись до застібки. Чорношкірий лакей повернувся до неї спиною. І тоді вона, притримуючи сукню на грудях, підійшла до високого чоловіка і, за-дерши вгору голову, запитала:
— Чи не могли б ви допомогти мені з цією чортовою застібкою?
Відірвавшись від своїх думок, він хвилину дивився на неї, як на прибульця з інших світів.
— Звісно допоможу. Що треба зробити?
— Прошу, застебніть мені ззаду сукню. Тільки це.
Починаючи з тридцять дев’ятого, наступні вісімнадцять поверхів Анна скромно стояла в кутку ліфта і розглядала величезні долоні, а потім і обличчя свого «рятівника». Він так само перебував у глибоких роздумах і, здавалося, не помічав її, навіть коли позирав у її бік. На п’ятдесятому поверсі він дістав з кишені піджака невеличкий записник і олівець. Нарешті ліфтер голосно оголосив: «П’ятдесят п’ятий поверх!». Тут був ресторан, куди запросив своїх співробітників Артур, і Анна вийшла, а потім швидко обернулась. Незнайомець лишився в ліфті, він і далі щось записував у блокнот. Анна зрозуміла, що їй зовсім не хотілося виходити з ліфта...
У вистеленому червоними килимами холі юрмилися численні гості. Біля дверей, які вели до яскраво освітленої зали, Анна побачила Артура. Він вітав усіх, хто заходив, тиснучи кожному руку, і представляв своїх гостей худенькій жінці в довгій чорній сукні, що стояла поруч. Анна стала в кінець черги. Декого вона вже знала. Жінки у вечірніх сукнях, чоловіки в костюмах або смокінгах. У холі стояв густий аромат парфумів. Офіціанти, пробираючись крізь юрбу, підходили до гостей з тацями, заставленими келихами. Анна повісила сумочку на плече і взяла два келихи. Перший випила одним духом, так що офіціант навіть не встиг відійти, а з другого пила маленькими ковточками, повільно просуваючись уперед разом з чергою.
— Адріано, дозволь відрекомендувати тобі, — нарешті почула вона Артурів голос, — нашого нового співробітника з Дрездена. Міс Анна Марта Бляйбтрой...
Жінка поспіхом дістала з сумочки окуляри і наділа їх. Потім обняла Анну й прошепотіла їй на вухо:
— Я сьогодні почала вивчати німецьку. Дуже гарна мова, але така важка! Одне слово я все ж запам’ятала і сподіваюсь, що вже ніколи не забуду.
— Яке?
— Das Herz. Я правильно вимовила? Навіть якщо ні, неважливо. Це слово я знала й раніше. Я дуже рада, що ви приїхали. Навчіть мене фотографувати?
— Я якраз хотіла подякувати вам, я відчуваю вдяч...
— Артур казав, що ви схожі на мене, якою я була, коли він просив моєї руки, — перервала її жінка, — але це неправда. Він мене ідеалізує, до того ж, видно, став підсліпуватий. — Вона повернулася до офіціанта, що стояв поруч, і сказала: — Проведіть, будь ласка, міс Бляйбтрой до її столика.
Анна йшла за офіціантом, намагаючись приховати сльози, які виступили на очах. Макс підвівся і відсунув для неї стілець. Вона сіла, стараючись не піднімати очей на сусідів.
— Максе, будь ласка, зроби й для мене дещо, — прошепотіла йому на вухо. — Налий горілки в склянку і розведи лимонадом. Тільки непомітно. Нехай горілки буде більше, ніж лимонаду.
— На столі немає горілки, є лише бренді, — прошепотів Макс за секунду.
— Дарма. Нехай буде бренді. Але лимонаду багато не наливай.
Анна відчувала, що всі дивляться на неї. Але в цей момент конферансьє оголосив:
— Доріс Дей і Лес Браун заспівають свій хіт «Сентиментальна мандрівка». Тут, сьогодні і тільки для нас!
Усі як на команду підхопилися. І і в перервах між куплетами, які спеціально робила Дей, хором підспівували:
Seven... that’s the time we leave at seven.
I’ll be waitin’ up for heaven,
Countin’ every mile of railroad track,
That takes me back.
Анна теж знала ці рядки напам’ять. Чомусь саме ця пісня стала особливо популярною в останні дні. Її постійно передавали по радіо. Здавалося, після 8 травня Нью-Йорк слухав тільки американський гімн і «Сентиментальну мандрівку». Адже Анна теж одного разу сіла в поїзд, хоча й не о сьомій годині...
Бренді подіяв тільки після другого келиха, але раніше, ніж Доріс Дей покинула сцену, тому що люди продовжували співати й аплодувати ще досить довго. Сусідній стіл був порожній. Карточка на столі сповіщала, що це місце Стенлі Бредфорда. Але його не було! Близько десятої Анна почала непокоїтись. Дістала монетки і, протискуючись крізь безтурботну юрбу, подалася в коридор до телефону- автомата. Біля дверей, поряд з фуршетним столиком з на- 'ідками, стояв Артур. Він зупинив Анну, нахилився до її вуха і спитав пошепки:
— Та пляшка у вас з собою? Горілка була справді добра. А тут подають якийсь шмурдяк.
— Дуже жаль, але сьогодні я лишила її вдома. Це була справжня польська горілка. Від єврея з Грінпойнт. Хочете, я куплю вам кілька пляшок? А ви не знаєте часом, куди дівся Стенлі? Мені його дуже не вистачає.
— Стенлі? — Він уважно подивився на годинник. — Він має зараз бути у Сан-Франциско.
-Де?!
— У Сан-Франциско. Сьогодні вранці в камерах для інтернованих повісилося зразу восьмеро японців. Стенлі вважає, що це сталося не випадково саме тепер, зразу після Дня Перемоги. Він певен, що їм допомогли. Крім того, лізти в зашморг не характерно для японців. Якщо вони вирішують піти з життя, то розпорюють собі кишки або, якщо це неможливо, ріжуть вени. Стенлі полетів туди, щоб в усьому розібратись. Вернеться післязавтра.
— Як це?! Чому він мені нічого не сказав?! — здивовано вигукнула Анна.
Артур обняв її і раптом сказав комусь:
— Привіт, Ендрю! Радий, що в тебе знайшовся для нас час. Як розвивається наша американська фізика?
Анна обернулася. Перед нею стояв той самий чоловік з ліфта і з цікавістю її розглядав.
— Привіт, Артуре, я не знав, що в тебе є донька. Послухай, де я можу знайти Стенлі?
— Зараз? Думаю, у Фріско. Хіба він не зателефонував і не вибачився? Він завжди перед тобою вибачається. Ніяк не можу зрозуміти, чому й за що...
— Останнім часом ми мало спілкуємося, — відповів чоловік, пропустивши зауваження Артура повз вуха.
— Ясно, Ендрю, ясно. У нас у всіх повно роботи. А в тебе тепер, мабуть, найбільше, еге ж? Мені особливо приємно, що ти все-таки знайшов час і прийшов на вечірку. Дозволь познайомити тебе з міс Анною Мартою Бляйбтрой. Завдяки твоєму братові вона тепер працює в «Тайме».
Чоловік витягнув руку з кишені штанів, подав її Анні й тихо промовив:
— Ендрю Бредфорд. Дуже приємно.
Вона взяла його руку, подивилася на неї і сказала:
— Яка у вас велика й красива долоня!
— Ендрю був колись дуже здібним баскетболістом, але потім йому це перестало подобатись, і тепер він дуже талановитий фізик, — втрутився Артур. — А зараз вибачте мене. Я мушу вас покинути.
— Як вам вдалося такими великими руками впоратися з моєю застібкою? — спитала Анна, дивлячись Ендрю в очі. — Мені соромно за той випадок у ліфті. Це все через мої груди. У вас і Стенлі очі дуже схожі, тільки ваші ще блакитніші.
— А як ви з ним познайомились, якщо, звичайно, не секрет?
— На вежі Кельнського собору.
— Де?! Якого собору?
— Кельнського. Це таке місто в Німеччині, на Рейні, — спокійним тоном проказала Анна.
— Це я знаю. Але як? Коли?
— У четвер уранці, 8 березня 1945 року. Я чекала там Стенлі.
— У четвер, 8 березня, на вежі, в Кельні, в Європі, гм... А що Стенлі там робив?
— Фотографував протилежний берег Рейну.
— Ви жартуєте! Мій брат просто стояв на вежі Кельнського собору два місяці тому і знімав протилежний берег Рейну?
— Не тільки стояв, якийсь час він лежав під балюстрадою. Але недовго.
— Мій брат Стенлі?! Запросто подався за океан, на війну, щоб познімати собі на втіху? А ви яке маєте до цього відношення?
— Не знаю, але весь час намагаюся взнати. В усякому разі, ваш брат зробив багато важливих для нього кадрів і забрав мене з собою.
— Вибачте, що я так прямо про це питаю, ви німка?
— А за що, власне, вибачаєтесь? Якого біса ви переді мною вибачаєтесь?! Зателефонуйте своєму брату і самі його спитайте! Коли ви востаннє з ним розмовляли? Мабуть, коли школу кінчали?.. — Анна відвернулась від нього.
Хтось поставив поряд недопитий келих. Вона випила його до дна і мовчки вийшла. Встигнувши на останній поїзд метро, вона приїхала додому, але не змогла заснути. Накинувши плащ просто на халат, спустилася вниз і перебігла через вулицю в парк. Сіла на лавку. У світлі фар
автомобіля, що проїжджав вулицею, вона побачила очі кота, який вдивлявся в неї...
— Карафо, я розповім тобі казку про кота в чоботях, — шепнула вона, ніжно чухаючи кота за вухом. — Ти ж хочеш, правда? Біля річки стояв млин. Щодня млинове колесо вдаряло по воді: ляп-ляп. Та одного разу ці звуки заглушили жалобні пісні. Помер старий мірошник. Після поминок брати розділили батьківський спадок: старшому дістався млин, середній забрав віслюка, а молодшому віддали кота. Зрозумів молодший брат, що немає йому місця на млині. Взяв буханець хліба, сірого кота й пішов світ за очі...
Нью-Йорк, Бруклін, ніч, субота,
19 травня 1945 року
Увечері цього дня Анна лежала в ліжку, пила какао, об’щалася — забувши про дієту — кексами «Брауніз» і з палаючими щоками читала «Black Boy», автобіографічну книжку Ричарда Н. Райта, яка вже кілька тижнів очолювала список найпопулярніших книжок у Сполучених Штатах, а в списку «Тайме» фігурувала чотири тижні поспіль. Це було дивовижно. Райт, тридцятисемирічний негр, народився в південному штаті Міссісіпі. У1940 році він став першим в історії Сполучених Штатів негритянським автором, чия книжка «Син Америки» потрапила до списку бестселерів. Через рік Орсон Веллс зробив за цією книжкою інсценізацію й поставив її на Бродвеї. Але то була скорочена версія. Цензура ретельно вичистила сексуальні фантазії головного героя стосовно білих жінок — і в романі, і в п’єсі. Стенлі на прохання Анни роздобув у видавця повний машинописний текст книжки Райта. Тепер вона читала її і не могла зрозуміти, що ж не сподоба-лося цензорам. Райт знав, про що писав. Він добре знав білих жінок. А вони його. Його перша дружина була білою, так само, як і друга, яка народила йому доньку. Книжки Райта малювали похмуру картину американського расизму в усій красі. Якби він написав «Чорного хлопця» зараз, після Бухенвальда, Бельзена і Дахау, розповіді Анни про расизм у Німеччині вже нікому не здавалися б небилицями. «Тут негрів не обслуговують» звучало точнісінько так само, як «ми не обслуговуємо євреїв»! З книжки Райта Анна дізналася, що слово «negro» на півдні Америки вимовляють інакше, ніж на півночі, — як «knee-grown», тобто «той, що виріс на колінах» — і напевне не без причини.
Саме в цю мить задзвонив телефон. Так пізно, об одинадцятій вечора, міг дзвонити тільки Стенлі. Натан ніколи б собі такого не дозволив.
— Стенлі, що сталося? — спитала вона, проковтнувши шматок кекса.
По хвилі тиші почулося покашлювання.
— Я вирішив зателефонувати вам, щоб...
— Привіт! Як ся маєте, Ендрю? — сказала Анна, намагаючись приховати здивування.
— Я хотів перед вами вибачитись за моє по-дурному сформульоване запитання.
— Яке запитання, містере Бредфорд? — Вона не була певна, чи перейшли вони на «ти». — Я не пам’ятаю жодних запитань. Зате пам’ятаю ваші руки на моїй спині і ваші дивовижно блакитні очі. І запах ваших парфумів...
Вибачте за пізній дзвінок. Я забув, що у вас уже середина ночі. Я вас не розбудив?
— Ні. Ви відірвали мене від кексів і Райта. Це добре. Особливо я рада, що ви відірвали мене від солодкого.
— Від якого Райта? — не зрозумів Ендрю.
— Від Ричарда Райта. Я саме його читала...
— Ви читаєте Райта?! Справді?! Це ж причмелений комуніст, до того ж...
Анна поклала слухавку. Вона розізлилась. Закурила, підійшла до вікна. Сигарета її заспокоїла. Ще за хвилину телефон задзвонив знову. Вона вернулася до ліжка, сіла на його край. Телефон не замовкав. Вона довго не знімала слухавку, та потім усе-таки не витримала.
— Стенлі, я саме думала про тебе, — прошепотіла вона. — Уявляєш, щойно до мене зателефонував твій брат. Я знаю, братів не вибирають, але ж він затятий шовініст. До того ж надто високої про себе думки. Ти зовсім не такий. Ти обнімеш мене, Стенлі? Мені це дуже потрібно. Зараз. Обніми мене міцно-міцно...
У трубці клацнуло, і пролунали короткі гудки.
Нью-Йорк, південний Манхеттен, пополудні, середа, 20 червня 1945 року
Близько третьої години дня на горизонті з’явилися спочатку клуби пари, а за мить обриси корабля. У юрбі пролунали вітальні вигуки, і Анна закричала разом з усіма. Вже дві години вона стояла на Саус-стріт, неподалік від Беттері-парк, у нетерплячому очікуванні. Британський пасажирський лайнер «Куїн Мері» врочисто гув, сповіщаючи про своє прибуття до Нью-Йорка. Анна схопила фотоапарат. У небі висів дирижабль американських військово-морських сил, а за величним пароплавом, який на час війни перефарбували з чорного у світло-сірий, ішли дві моторні яхти. На палубах яхт танцювали дівчата з квітами у волоссі і махали руками солдатам, що стояли на палубі лайнера. «Куїн Мері» повільно наближався до Гудзону в оточенні вітрильників, торгових суден, поромів, землечерпалок та буксирів, які теж гули на всі голоси, вітаючи переможців. Неподалік від Беттері- парк корабель портової протипожежної служби «Файєр- файтер» салютував їм фонтанами води. На палубах «Куїн Мері» співали й кричали понад чотирнадцять з половиною тисяч горлянок. «We made it Mom» — було написано на плакатах, які тримали над головами солдати. Час від часу в небо злітали й падали надуті презервативи. Юрба на березі тріумфувала, водії автомобілів, що проїжджали вулицями, зупинялись і гули в клаксони. Нью-Йорк вибухав радісними вигуками, вітаючи «своїх хлопців», які верталися з війни в Європі. Це була ще не вся війна: «Лишилася тільки Японія, мамо», прочитала Анна на черговому плакаті.
Стенлі в цей час був в іншому районі міста. Вони домовилися, що Анна зніматиме вхід судна в гавань, він — швартування. Увечері в редакції він розповів їй і Артуро- ві про те, що коли пароплав «Куїн Мері» нарешті пришвартувався біля дев’яностого пірсу у Вест-сайді, солдати мало не змели поліцейських і, не звертаючи уваги на генералів та представників міських властей при повному параді, що чекали на них, ринули до жінок у юрбі.
Коли вони з Анною лишилися в офісі самі, Стенлі підсів до неї. Він курив і згадував Люксембург. Розповідав Анні про молодих чоловіків, які показували йому фото усміхнених жінок зі своїх гаманців.
— Там, у Люксембурзі, я вперше зрозумів, — сказав він, — як важливо, щоб у тебе був хтось, за ким ти скучаєш...
Наступного дня на перших сторінках більшості американських газет з’явилася суха інформація.
П’ять днів тому, ввечері 15 червня 1945 року, о 7.35 за місцевим часом «Куїн Мері», найбільший пасажирський корабель у світі, прийняв на борт у невеликому шотландському містечку Турок 12 326американських солдатів, що виконували визвольну місію в Європі. Через 135 годин шляху, вчора, о 3.30 пополудні, корабель зайшов у порт Нью-Йорка.
Нью-Йорк, Манхеттен, 10.15 ранку, субота,
28 липня 1945 року
Анна стояла в редакційному кабінеті біля вікна і курила. Туман того дня був такий густий, що не видно було навіть вулицю внизу. Стенлі сварився з кимось по телефону.
На Бруклінському мосту через туман зіткнулося понад тридцять автомобілів, і ніхто не знав числа постраждалих.
— Поранені мене не цікавлять! — кричав у слухавку Стенлі. — Тільки ті, що загинули. Особливо діти. З’ясуй, скільки їх, і передзвони. Я жду!
За хвилину до офісу забігла захекана Лайза.
— Стенлі, негайно їдь в «Емпайр». Телефонував Артур. Там коїться щось неймовірне! — кричала вона в нестямі.
«Емпайр стейт білдинг» очепили поліцейські. Горішні поверхи були оповиті клубами густого чорного диму, ліфти не працювали. Анна і Стенлі побігли нагору сходами. Стенлі кашляв і лаявся.
— Це ж треба! Тут сімдесят три ліфти! І жоден не працює. Скільки ти викурюєш за день, Анно?
— Двадцять штук. Не більше...
— Тоді біжи вперед. Я наздожену. Який поверх ми проскочили?
— Двадцять дев’ятий.
— О боже! Цей літак залетів на вісімдесятий. Біжи...
У холі на шістдесят п’ятому поверсі молода радіожурнал істка з Сі-бі-ес записувала розмову з охоронцем, що читав заяву з папірця.
Анна дістала записник.
Близько 9.40за місцевим часом літак, що летів зі швидкістю 322 кілометри за годину, врізався у вісімдесятий поверх будівлі «Емпайр стейт білдинг»:3а словами свідків, під час зіткнення вся будівля здригнулася. Бомбардувальник Б-25 проламав стіну на висоті вісімдесятого поверху, і один з його двигунів упав на сусідню будівлю. Від удару в стіні виникнув отвір розміром п’ять на шість ярдів. Після вибуху паливних баків літака виникнула пожежа, яку вдалося загасити через сорок хвилин. За останніми даними, в результаті пригоди загинуло чотирнадцять осіб, тяжко поранені двадцять чотири. Як повідомляється, катастрофа не викликала серйозних пошкоджень конструкцій будівлі. Матеріальні збитки поки що важко оцінити.
Штаб військово-повітряних сил у Пентагоні спеціальним комюніке висловив співчуття з приводу цього інциденту. Літак пілотував досвідчений льотчик, підполковник збройних сил США Вільям Ф. Сміт-молодший.
Бомбардувальник Б-25, що не несе боезаряду, вилетів з Бедфорда, штат Массачусетс, до Ньюарка, штат Нью- Джерсі. З Ньюарка літак мав вирушити на базу в Північній Дакоті. На борту, крім екіпажу, перебувало двоє пасажирів. Через густий туман, який оповив околиці Нью-Йорка, літак скерували в аеропорт «Ла-Туардіа» в Нью-Йорку. Підполковник Сміт, однак, мав також дозвіл на екстерну посадку в Ньюарку. Дорогою в аеропорт Ньюарка і сталося трагічне зіткнення. Командування військово-повітряних сил США поділяє біль рідних та близьких загиблих у катастрофі.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |