Безумовно, цей погляд був протилежний оцінці подій висловлюваній офіційною ідеологією і тиражованій мистецтвом, у тому числі й літературою. Перші роки війни і жертви наче не існували, їх обходили мовчанкою. Літературі дозволялось зображувати тільки героїчні марші Червоної армії і партизанів, які утвердили непереможну ходу соціалізму і велич та непохитність волі «батька народів», котрий внаслідок війни прибрав титул «генералі-сімуса».
— Задум. Через дев'ять днів після повідомлення про заборону «України в огні» в «Щоденнику» запис: «Розпочну я краще писати новий сценарій про народ. І не буду я його писати ні про дважди героїв, ні про трижди зрадників, ні про вождів, що самою присутністю своєю вже прикрашають твір і збуджують надії постановщиков на безапеляційні путеводні сентенції, а напишу я сценарій про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів. Напишу, як їм жити і що робити і як і що думати, щоб краще жилося по війні по закону Божеському і людському». 5.12.1943 р.
Закінчена праця у липні 1945 р.: «Читав «Повість полум'яних літ» сценарній студії. Таким чином у мене сьогодні знаменний день». 17.07,1945 р.
Як відомо, фільм за цією кіноповістю Довженком поставлений не був, українською мовою твір опубліковано лише по смерті автора 1957 р.
1960 р. дружина славетного кінорежисера і письменника Юлія Солнцева поставила за цією кіноповістю свій фільм, під цією ж назвою.
—«Повість полум'яних літ» багатьма моментами, сценами перегукується з «Україною в огні», в тканину кіноповісті увійшло оповідання «Бронза», використано мотиви новели «Воля до життя».
Центральний образ — молодий хлібороб Іван Орлюк, який взяв у руки зброю, щоб боронити рідну землю від загарбників. Він носій усіх кращих рис свого народу, його духовної і фізичної сили, невмирущості. Постає перед 202
читачем Іван Орлюк вже наприкінці війни біля Бранден-бурзьких воріт. Укритий кіптявою і прахом підкореного Берліна, він немов приймає парад великої перемоги:
«Передо мною проходять війська — товариші мої. Я пропускаю їх, як командуючий, хоч я й не генерал, звичайно, і не маршал, —простий сержант Іван Орлюк, колгоспник з Наддніпрянщини, звичайний, так би мовити, переможець у світовій війні».
Ретроспективно показує автор бойовий шлях свого героя до цієї урочистої години. Це був кривавий похід, що розпочався з прощання в селі, а далі — відступи, бої, розстріл дезертирів, трибунал, штрафна рота, атаки, «вогонь на себе», три поранення, весілля з коханою Уляною, коли молодих «вінчав» генерал Глазунов, — це не тільки шлях окремої людини, але й узагальнення великого руху народу в коловороті планетарних битв, народу, який не згубив здатності любити, мріяти, творити, сіяти.
Іван Орлюк — хлібороб з діда-прадіда. «Все своє дитинство я ходив по насінню. Воно в нас було скрізь, де не повернись: в горщиках, у вузликах, на жердочках у сінях, в повітці попід стріхою в сипанках, в мішках та мішечках... Я так люблю сіяти... Люблю орати, косити, молотити. Але понад усе люблю сіяти, садовити, плекати,
щоб росло. Тоді я сторукий...»
Письменник підкреслює мирну, творчу, конструктивну вдачу сержанта, але й малює його незмірний гнів і завзяття' в бою, коли він викликав вогонь на себе, коли все його єство, поривчасте і раптом грізне, спрямоване на одне — знищити ворога. Та в цій кривавій битві він зміг залишитися духовно чистим і не втратив себе.
Іван говорить коханій Уляні:
«— Я щасливий, що не став злим, що житиму без
ненависті і страху, що збагнув своє місце на землі».
— Гуманістична спрямованість твору. Критики недаремно вказують, що саме в цьому творі Довженко продовжив розвивати свій гуманістичний погляд на Вітчизняну війну- Тоталітарний режим вважав, що перемога навіки утвердить його позиції в країні, прояви будь-якого інакомислення остаточно зникнуть. Довженко теж замислюється, яким же буде життя народу після перемоги. Показовою є розмова генерала Глазунова на весіллі Орлюка з колгоспником Романом Клунним, в якій, 203
немов весняний ручай, прориваються з уст стріляного І паленого селянина гірка правда про своє буття і надія на краще життя після перемоги.
«— А оте все, — Роман махнув в напрямі вигорілої вулиці, — все тлін, мотлох... Хіба це... не довіку ж під стріхою та стріхою- Хіба це житло?
— Романе'
— Та коли вже ніякої тобі влаштованості нема, а в війні ми, бач, гору взяли, наше таки зверху, то й краще виходить, має тепер прискоритись, душа з нас геть!»
(Не справдились надії селян, висловлені за них письменником. Після війни вони були перетворені на кріпаків, не мали навіть паспортів, не могли відірватись від колгоспу, втекти з села.)
— Велика роль у кіноповісті фольклорних елементів. Тут і пісні, народнопоетичні звороти, і голосіння, і замовляння: «Відведи, Господи, руку смерті від мого сина-воїна!.., Іваном звуть його, моя доле, Орлюком Іваном, а я його мати. Стою на зорях вечірніх і вранішніх, заклинаю дороги. Стою опівночі над безоднею скорботи, аби не взяв його ні меч, ні вогонь, ні вода. Сину мій, обороно моя!..»
Молитва, Дніпро, сівба, зерно, насіння. Київська Русь, колядки, весільні пісні та інші образи-символи являють собою основу національного виднокругу твору.
3. «Зачарована Десна» —високопоетичний твір про джерела, з яких починається митець.
— Своєрідність виявляється, перш за все, в композиції. Головний герой роздвоюється: це білоголовий Сашко, що босоногий бігає на золотих висипах Десни, І сивочолий, уславлений кінорежисер, який силою таланту розгортає перед своїм духовним зором і читачами картини далекого дитинства. Які ж ці джерела?
а) Оточення. Воно було глибоко національним. Довженко висловив подяку своїм близьким, які становили його мікросвіт. Відомі вислови: Довженків дід, довженко-ва мати. В цій кіноповісті письменник розкрив зміст цього епітета. «У нас був дід дуже схожий на Бога. Коли я молився Богу, я завжди бачив на покуті портрет діда в старих, срібнофольгових шатах, а сам дід лежав на печі і тихо кашляв, слухаючи моїх молитов.
...Він був наш добрий дух лугу І риби. Гриби І ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім
живим, що росло І рухалось навколо».
Цього ж свого діда Довженко відтворив і на початку
кінофільму «Земля».
«Саме від нього й візьмуть початок образи знаменитих
Довженкових дідів, що підуть по екранах планети як уособлення мудрості народу, як носії та оберігачі його вікових звичаїв, моральних і естетичних цінностей».
Олесь Гончар.
Захоплює непідробна щирість, довіра, м'якість і
поетичність текстів, присвячених рідним, котрі часто не могли «своїм життям до себе дорівнятись» (Леся Українка), бо жили вони важким трудовим життям
українських селян.
б) Рідна природа. Вона формувала в малого сільського хлопчика ідеал краси, любові, гуманності, щастя, повноти
життя.
Нелегким і бідним, позначеним втратами і горем,
було Сашкове дитинство. А проте воно красиве, пам'ятне, найщасливіший і найдорожчий час у житті славетного автора. Його характеризують чистота почуттів і помислів, віра в людей, це пора пізнання світу. Останні слова кіноповісті стали знаменитими.
«Далека красо моя!
Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».
в) Уява, фантазія, воля маленької людини — рання
ознака таланту.
«Вода тиха, небо зоряне, і так мені хороше плисти за
водою, так легко, немов я не пливу, а лину в синьому просторі. Дивлюсь у воду — місяць у воді сміється. «Скинься, рибо» —думаю, —скидається риба. Гляну на чебо: «Зірко, покотися» — котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: «Дайте голос, трави» —гукають пере-205
пілки. Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом берег: «Явися на березі лев» — появляється лев. Голова велична, кудлата грива і довгий з китицею хвіст. Іде поволі вздовж висипу над самою водою».
— Глибоко поетичний стиль твору відзначається його багатоголоссям; тут і лірико-романтичний, сповідальний тон, і публіцистичний пафос, і побутово-реалістична оповідь, і лагідна гумористична усмішка, й іронічно-сатиричний сплеск.
— Поняття роду в творах Довженка. Кіноповість «Україна в огні» розпочинається народною піснею «Ой піду я до роду гуляти» і сценою зустрічі великої родини селянина Лавріна Запорожця. «У садочку біля чистої хати, серед квітів, бджіл, дітвори та домашнього птаства, за столом у тихий літній день сиділа, мов на картині», вся ця велика сім'я.
Рід, сім'я —людяна основа «Повісті полум'яних літ», вони —та твердиня, що протистоїть руйнівній і фізичній і моральній навалі війни. Гімн роду своєму, своїм батькам створив Довженко у «Зачарованій Десні».
Ідеологія сталінської доби, розглядаючи людину як «гвинтик», постійно наголошувала на розриві «патріархальних» зв'язків, на ролі колективу, державних інститутів у житті людини, заперечуючи її як особистість, що мала коріння і чисто людські емоції, заперечуючи в ній власне людське.
Головним героєм обох розглянутих кіноповістей, як й інших творів Довженка (кіноповістей «Земля», «Арсенал», «Щорс», «Україна в огні», «Поема про море», сценарію «Тарас Бульба» та ін.), є український народ.
4. «Олександр Довженко був напрочуд широко обдарованою людиною, він нагадував цим художників доби Ренесансу. З художниками Відродження, з митцями романтичної школи чи романтичного характеру. Із усіма співцями живого, повнокровного життя його споріднювала і любов до яскравих тонів, до виразних контрастів, любов до видимого світу з його безмежною грою кольорів і світлотіней, з його трепетною й теплою красою... Він був цільним художником, новатором з голови до ніг... Він бачив світ по-своєму і хотів віддавати його по-своєму». Максим Рильський.
Карбівник (Дві поеми Миколи Бажана)
«Клятва», «Політ крізь бурю», «Нічні роздуми старого
майстра»
1. Будівничий соціалізму.
9 жовтня 1904р. ум. Кам'янці-Подільському в родині військового топографа народився Микола Платонович Бажан,
1921 p. —після закінчення Уманського кооперативного технікуму (так з 1918 p. називалась місцева гімназія) вступає до Київського кооперативного інституту, потім до інституту зовнішніх відносин.
1926 p. —перша книжка віршів «Сімнадцятий патруль».
Найулюбленіший жанр Миколи Бажана 30~х років — епічна поема: «Безсмертя» («Три повісті про Кірова») — 1937 p., «Батьки й сини» — 1938 p., «Мати» — 1939 p., «Данило Галицький«— 1942 p. Важливою в житті І поетичній долі Бажана стала поезія «Людина стоїть в зореноснім Кремлі...», в якій оспівано Сталіна.
Під час Вітчизняної війни редагує фронтову газету «За Радянську Україну». 1943—Ї948 pp. '— заступник Голови Ради Міністрів УРСР.
1946 p. — удостоєний Сталінської премії за збірку «Клятва», в 1949 p. — за книжку «Англійські враження».
Після подолання культу особи Сталіна (XX з'їзд КПРС) Бажан створив поему «Політ крізь бурю» (1964 р.), в якій поставив за мету розібратися в житті людей, чиї батьки були оголошені «ворогами народу».
S972 p. — збірка автобіографічного характеру «Уманські
спогади». 1974 p. — поема «Нічні роздуми старого майстра».
1978р. —збірка поезій «Карби» —поетична галерея портретів видатних митців різних часів і народів, відзначена в Ї981 р. Ленінською премією.
Герой Соціалістичної праці.
23 листопада 1983 p. Микола Бажан помер у Києві, /гозсо-
ваний на Байковому цвинтарі.
2. Вірш «Клятва» — вікопомна поезія війни. Вірш створено у листопаді 1941 р. у зв'язку з німецькою окупацією України. Це заява від імені всього багатомільйонного українського народу. Поет дає святу присягу, що Україна ніколи не стане ні перед ким на коліна, він наголошує на всенародній єдності і згуртованості у боротьбі з агресором.
В нас клятва єдина і воля єдина, Єдиний в нас клич і порив:
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна Рабою німецьких катів 1
Два останніх рядки — рефрен поезії — це та присяга» яка рвалася з грудей кожного українського патріота, де б він не воював. Увесь звуковий малюнок підпорядковано звуковому колориту цих двох рядків. У поезії лише дві рими, які немов залізом єднають її в один звук, в один крик, в одну-єдину клятву.
Ми сталлю з гармати, свинцем з карабіна Розтрощимо вщент ворогів. Ніколи, ніколи не буде Вкраїна Рабою німецьких катів!
«Високе, гнівне й горде почуття патріота, як природно поєдналось воно тут з блискучою формою вислову, завдяки чому й міг з'явитися твір, що в найтрагічніші дні пролунав, наче присяга, наснажував дух». Олесь Гончар.
3. «Політ крізь бурю» (1964 p.) — поема, що відбила ті зміни, які відбулись у радянському суспільстві після XX з'їзду КПРС (до початку брежнєвсько-сусловського застою).
«Аналізуючи збірки поезій Бажана останнього часу, літературознавці не раз відзначали «помолодій ня» його невсипущого дару, наводячи різні докази цього й справді феноменального явища». Дмитро Павличко.
Тема поеми —сповнене болями життя і тяжкі роздуми дівчини Оксани, доньки «ворога народу»; драма, яку вона пережила в атмосфері утисків і принижень. Напруженими зусиллями героїня перемагає свої страждання і відчай —
«питань невикричаний крик», «жалку образу», «темний подих розпачу».
У широкому аспекті —це утвердження єдності кожної людини зі своїм народом, цілюща сила усвідомлення своєї належності до великої сім'ї українства.
— Зміст поеми. Це монолог, який подумки проголошує, сімнадцятирічна Оксана. Вона летить у бойовому літаку, щоб стрибнути з парашутом для виконання бойового завдання за лінією фронту —
туди, за пруг, за фронт, за бій. за грань,
Де кожен —
Сам, самітній, поєдинчий....
Ї за короткий час, що лишився до стрибка,
Моїх сімнадцять літ я в пам'яті квапливо проглядаю, печальний список бідочок і бід. Не бідкаю. Даремно. Ні до чого.
Бажан часто вживає градацію — перерахування з елементом підсилення. Так поет утверджує думку про джерела, з яких черпає снагу Оксана:
Моя охорона в страшній крутії небозводу
між тьмою і тьмою,
в падінні,
в самітньому маренні,
долоні людей, допомога, підпора всесильна
в мені. наді мною, зі мною навколо, повсюди,
я маса, я сила, я частка життя невіддільна,
я звожусь! Я житиму! Земле! Народе мій! Люди!
Особливого значення набуває вживання спільного епітета до різних понять; зір колючий і колючий Дріт. Ставлячи поруч ці словосполучення, поет передає ту атмосферу підозри, зневіри, жорстокості, яка панувала в радянському суспільстві.
Називні речення підкреслюють напруженість думки І дії героїні. Тривожний звукопис-
Пружнаста віхола — прудка підпора крилам. Боріння. Зрив. Упертий рев стрибка.
Вигук. Вихлоп. Спазм. Виття.
Справді, кожний рядок —наче карбування на міді. Літературознавці відзначають у Бажана найбагатіший в українській поезії словник.
4. Звеличення людини праці в поемі «Роздуми старого майстра» (1947 p.).
За формою — поема-монолог.
Герой її — літній шахтар Петро, прикутий хворобою до ліжка, перебирає «струну по струні» своє життя. Він приїхав на Донбас юнаком (Я там побачив інший навіть шир...), брав участь у будівництві шахти (Столи. Дощаті нари. Угорі похитується на виткім шнурі мигтлива ламп-ка), працював шахтарем, у лавах Радянської армії пройшов сапером пів-Європи. Потім викачував воду з шахт і знову в забої (на бій в забій Іди).
Старий немічний шахтар пишається пройденою дорогою, бо його «щастя робоче» «трудами зароблене все».
Добірним віршем малює поет тяжку шахтарську працю:
Хай стукіт і грюкіт навколо, а ти ж
роби діло звісне — лупай, видовбуй, ріж, пильнуй, бо раптом трісне труський крепіж.
Користуючись риторичними реченнями, ораторськими прийомами, іноді навіть патетикою, поет уводить свого героя у світ омріяного майбутнього. Звичайно, щасливого й абстрактного.
Приходьте!
Я вас зустрічаю, нащадки.
Як душі світліють!
Як простір ясніє!
Як ти стаєш дією, людська надіє!
Зведись, чоловіче, під небом світання
на повний свій зріст, на велике зростання, і
5. «В стилі Бажана не грає ролі «краса», а насамперед діє в його естетиці сила. Сила стихій, сила закономірності, сила суперечності, гра сил і Їх ритмів. А найбільша сила людини на тлі вищих від неї законів світу». Юрій Лавріненко.
2.10
Пісенний ліризм Андрія Малишка
«Україно моя», «Важкі вітри не випили роси...», «Лист до гречки», «Пісня про рушник», «Роздум»
1. Зранена душа пісні.
14 листопада 1912 р. в родині шевця в селі Обухові на Київщині народився Андрій Самійлович Малишко.
Семирічка, медична школа, комсомол. Київський інститут
народної освіти. 1932 p. —вчителює в м. Овручі, служить у Червоній армії.
1935 p. —працює в газетах, редагує журнал «Молодий більшовик», далі літературна праця, колективна збірка трьох авторів «Дружба». В довоєнні роки Андрій Малишко — бадьорий комсомольський поет, чий голос вирізняється з-поміж хору особливим пісенним ліризмом і теплотою.
Ой напій коня, Каре оченя,
Сизокриле голуб'ятко, До побачення.
Активно друкується: збірки «Лірика», «З книги життя» (1938 p.), «Народження синів» (1939 р.) та ін. Його поезії сповнені віри в торжество більшовицьких ідей, щастя колгоспників, поваги до ветеранів війни та праці, молодого оптимізму.
З 1941 p. — військовий кореспондент. Поетичні збірки «До бою вставайте» (1941 p.), «Україно моя», «Понад пожари» (1942 p.), «Битва», «Слово о полку» (1943 p.), «Полонянка» (1941 p.) самі назви збірок говорять про спрямування творчості пости.
Велика Вітчизняна війна різко змінила тембр поетичного голосу Андрія Малишка. З рядків його поезій до читачів звучить гнівний і могутній заклик зрілого мужа — воша, поета-трибуна, який відчуває особисту відповідальність за долю України. Всупереч усталеному тоді колективістському, знеособленому виразу поезії у Малишка раз у раз пробивається його індивідуальність, 211
ліричний герой висловлює свої, особисті почуття і думки, які є думками автора. Однак в багатьох творах гідне людське «я» постійно сперечається з ідеологічно за» ангажованим «ми».
Червоно-вишневі зорі віщують погожий схід, Ти, може, мене й забула: не бачила стільки літ? Не мало ми воювали, стоптали чобіт рудих, І якщо згадати мертвих, то я зажурюсь по них. І якщо живих згадати, — нехай заніміє плач, Бо друзі ідуть полками і я серед них — сурмач! Сурмлю, що зелену землю закриєм грудьми від бід, Що красно-вишневі зорі віщують веселий схід!
Це відома поезія «Сурмач». Посилюються національні елементи в поетиці, і це зрозуміло: поет промовляє до серця українця рідними його образами.
1946 p. — збірка «Ярославна», що об'єднала твори 1943— 1945 pp. Як член делегації українських діячів культури побував у США і Канаді.
1950 р. — збірка «За синім морем», внесок, поета у загаль-норадянську справу «холодної війни», відзначений Сталінською премією.
1962 р. — збірка «Далекі орбіти» вмістила поезії книжок «Серце моєї матері» (1959р.), «Полудень віку» (1960р.), «Листи на світанні» (1961 р.), «Прозорість» (1962 р.). Відзначена Шевченківською премією на честь 50-ліття поета.
1964 р. —збірка «Дорога під яворами». Повернувся до теми Вітчизняної війни (Державна премія 1969 р.). Рани, нанесені війною, так ніколи й не загоїлись у душі поета. Занадто несумісними були його світлі юнацькі надії і ті страшні реалії «грозяних сорокових». Його зранена, інколи нервово збуджена і напружена пісня несла біль, тривогу, горе тієї великої битви, яка бачилась йому втіленням жорстокого XX століття. У кращі хвилини його душа осявалась ніжними, ліричними спогадами, вдячним почуттям до життя, природи, людей.
Збірки останніх літ — «Рута» (1966 р.), «Синій літопис» (1968р.), «Серпень душі моєї» (1970р., посмертна).
Протягом творчого життя Андрій Малишко створив 17
поем, серед яких «Прометей», «Це було на світанку»^ «Кармалюк», «Дума про козака Данила».
17 лютого 1970 р. Андрій Малишко помер у Києві. Похований на Байковому цвинтарі.
2. «Україно моя» (1941—4942 pp.) —цикл, що висловлює високу напругу патріотичних почуттів.
—Серед чисельних віршів про Україну 1941 р- чи не найяскравішим є цикл «Україно моя», що височіє поряд з такими творами, як «Слово про рідну матір», «Україні» Максима Рильського і «Щастя перемоги, радість повороту» Володимира Сосюри.
Цикл названий іменем України, до якої додано епітет
«моя».
Це була голосна заявка про власну особистість, власну
позицію. На той час у поезії панувала знеособлена форма вислову, говорив, мовляв, народ-океан, однаковий на сході й заході великої країни-імперії, а не окрема, нічого
не варта крапля — людина.
Та як здавна відомо, поезія — це намагання саме однієї обдарованої людини через своє «я», через переломлення у власній свідомості і талант висловити своє покоління. Читач вірить поетові, коли той подає не гасла і настанови, а сповідь душі з різноманітним спектром почуттів І думок.
І хоч іноді у Малишка це умовна особистість, яка звертається з розмовою до Дніпра, Києва, всієї України, то був великий прорив до справжньої поезії, особливо в
частинах II і III.
— Цикл складається з п'яти частин, об'єднаних спільною темою. Це різні аспекти емоційного світу, душевного стану людини-громадянина і патріота, чия Батьківщина стала раптово жертвою зловорожої агресії.
І частина — початок війни. Емоційність мови, тривожна піднесеність, патріотична патетика. Образна система підкреслено національна: Дніпро-Славутич, Київ, Шевченко, кручі, колискова «Люлі-люлі, дитино...», журавлі, зоря, сіножать і т. п.; фольклорний відгомін: «за лужком-бережком»; нові поетичні образи, породжені днями війни: «І трасуючих куль золоті розтікаються 213
ниті», «Ти (Дніпро — Ю. С.), забомблений сталлю, свинцевого звідав дощу?»
Інтуїтивне відбиття ментальних рис нації, що поєднує, здавалося б, несумісне; мрійництво і здатність до рішучої дії, волевияву;
Україно моя, далі грозами свіжо пропахлі, Польова моя мрійниця. Крапля у сонці з весла. Я віддам тобі кров, свою силу і ніжність по крапці, Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.
її частина —прощання з рідною землею- Є свідчення, що Андрій Малишко останнім залишив Київ. Він біг по мосту через Дніпро, коли з другого боку по ньому вже йшли гітлерівці. У високохудожньому слові він передав особисті переживання, біль, пригнічення, відчай, гіркоту відступу.
Я топтав кілометри не сто, і не двісті, й не триста, Все в похід, у похщ в небезпеки на правім краю. Он зоря вечорова до мене шепоче барвиста:
— Що ж ти став, як німий, надивляйся на землю свою!
Надивляйся на землю, де сизі орли клекотіли
Із могили високої в димнім безмежжі доріг. —
І лежала земля, в попелищі земля чорнотіла,
Я дививсь — і німів, і прощавсь — І прощатись не міг.
III частина, що передає тяжке усвідомлення того, що рідна земля відібрана ворогом, присягання визволити її, повністю написана від ліричного «я». Вона передає не ідеологічні настанови для загалу, не колективний «протест», а конкретні переживання людини, його, Андрія Малишка, розпачливі зойки душі і велику надію.
Знову кличу тебе, чи ти голосу не розпізнала.
Знов прошу: озовись! Молода і далека моя.
Може б, вітром я став, тільки ж хмар налягає навала,
Може б, співом покликать, —так де ж його взять солов'я?
На дніпровській долині ромашка зів'яла побита.
Тополина скрипить. Догоряє мій батьківській дім.
Малишко зумів передати відчай і безсилля людини, яка здалеку, з другої країни бачить, як «Догоряє мій батьківський дім». Ці поезії, написані більш як півстоліття 214
тому, не треба віддавати історії. З огляду на історичний досвід, варто нагадувати не лише молоді, а й людям зрілого віку, що переживає людина, коли ЇЇ земля, дім, держава поглинуті чужинцями. Можливо, тоді почав розуміти Малишко, що почували люди, виселені з батьківських хат, заслані до Сибіру, вигнані за кордони України, можливо, тоді зрозумів він палке прагнення кожного вимушеного емігранта повернутись на Батьківщину. Ні, Малишко, як і Володимир Сосюра, ніколи не були антирадянськими поетами. Але справжній гуманізм, національна гордість і біль за знедолену Україну ставлять їх поезію вище свого часу. Їхня лірика нагадує нам, що національна злагода і єдність суспільства, відданість Українській державі — ось той багатир, який дасть змогу побачити, як
... цвіти зацвітають хороші У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду.
Лексика поета національне ясна, демократична, поетичні образи творяться на основі найпростіших понять: вітер, хмара, соловей, ромашка, тополя, чорне горе. Коли ж він говорить про пекучий душевний біль, який палить ліричного героя, вживає низку промовистих епітетів:
Я візьму твого смутку і горя важку половину У розтерзане, горде, нескорене серце моєї
Патетика і глибина переживань близькі до Довжен-
кових.
IV частина — ноти оптимізму зазвучали в голосі ліричного героя. Фарби фольклору: розплатою-люттю, солдати-звитяжці. Конкретне усвідомлення горя, якого зазнають українці на окупованих територіях- Шевченківський заклик: «До кари!». Звертання до образів української історії:
У димному полі встає Наливайко... Озброєні діти Залізнякові...
V частина перегукується ідейною наснагою з Довжен^-ковою «Україною в огні». Страшна ціна народної трагедії'. Конкретні картини фашистських злодійств. Присягою 215
розплати за народне горе, за наругу над рідною землею закінчується цикл:
Повішених вітер гойдає. Гармата б'є опівночі. І тліє все в попелищі: і радість, і труд, і піт. Дивляться зорі з неба, немов замучених очі, Немов розстріляних очі біля кленових воріт.
Не плачте, мамо, не треба, і ви не журіться, тату, Друзі ідуть зі сходу, сурма не грає — б'є! Катів поведуть на страту, на нашу святу розплату, 1 в них не вистачить крові за грізне горе твоє!
3. Збірка «Що записано мною» (1956 p.) багата на важливі ліричні зізнання: <сЯ не жив ці літа за глухою важкою стіною...», «Мамо, я хочу поговорити з вами...», «Пам'ять», «Зацвітай, росянистий мій луже.-.». З них до програми увіходить поезія «Важкі вітри не випили роси».
Більшість поезій Андрія Малишка не має назв, а відома за першим рядком. Це ще раз підкреслює емоційність, ліризм як основну рису поетичного письма- У вірші важлива не стільки теза, як настрій, котрий немов переливається зі строфи в строфу, натякаючи, освітлюючи, проясняючи щось, але не заявляючи судження декларативно.
В часи, коли було створено вірш — 1956 p. — його характеризували як утвердження думки про народність поезії, про ЇЇ нерозривний зв'язок з життям трударів.
Зараз, на порозі третього тисячоліття, він сприймається дещо Інакше.
Перша строфа малює здорове, ще не овіяне чорнобильськими спалахами осіннє надвечір'я десь на ланах Київщини.
Важкі вітри не випили роси, Черлені трави бродять буйним соком, І вдалині під обрієм високим Лугів осінніх теплі голоси.
Друга строфа, в якій «при багатті хлопці-косарі І комбайнери у спецівках синіх» «Ведуть пісні під маєвом зорі», сприймається зараз не так мальовничо й картинно,
як в автора. Бо вже суспільству давно відома «пісня» колгоспного селянства 50-х років, його підневільна праця.
А, проте, в третій строфі віриш авторові, який вочевидь сам «пішов у народ», а не за відрядженням райкому. Йому, вихідцеві з села, інтелігентові в першому поколінні, втомленому нескінченними відкриттями і викриттями, які вгадуються у самій даті написання вірша і його підтексті, йому так добре серед цих дядьків, чия праця важка і конкретна, вона тут, при землі, під вітрами і зорями.
Як хороше, як легко поміж них, Між цих людей, в труді людей живих, Між ними жить і поклоняться літу, Свою турботу, снами не сповиту, Свої думки у їхні перелить На все життя, а тільки ж не на мить.
У поезії звучить ностальгія за простим сільським побутом, який видається авторові поетичним, чистим, сповненим вселюдського змісту. А й справді, варто кинути все — і податися в колгоспники, втома чується в голосі поета.
На все життя, з пугами, з берегами, Із травами, із зорями в воді, Щоб не спіткаться більше з ворогами, Щоб не хилитись в горі та біді.
Вірш пісенний, з гарним звукописом, несподіваними і сердечними тропами: «важкі вітри», «черлені трави», «русявий клен», «дні, немов засмаглі діти».
4. У збірці «Листи на світанні» (1961 p.) поряд з поезіями «Космонавтові», «В житті своїм до всього маю діло.-», «Радію я, коли знаходжу слово...», віршованими сатиричними памфлетами вмішено «Лист до гречки». Написаний білим віршем, він воскрешає в пам'яті посвя^ ту «Кононівським полям» Михайла Коцюбинського і ніжне Тичинине «а на лапках мед».
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 82 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |