«Давиде! В цій ситуації може бути два виходи: вмерти раз. або вмерти двічі (підкреслення 1. Багряного). Вмерти раз — це бути роздавленим фізично, але лишитись і не вмерти морально, зберегти свою честь, свою душу й горде право бути любленим... Вмерти двічі —це вмерти безповоротно морально, ставши підлим трусом і нікчемою, і до того ж вмерти фізично, але як! Можливість вижити в таборах —це байка. До того ж вижити морально мертвому!.. Ви пам 'ятаєте легенду про Юду, Давиде?! І ви пам 'ятаєте легенду про осику?..»
Тремтлива осика — дерево, на якому повісився біблійний зрадник, зламаний духовно, усвідомлюючи непростимість заподіяного. Вона бачила його останні муки і зітхання, спогад про них примушує безперервно трем-а тіти це дерево жалоби. ^
Багряний зображує ланцюгову реакцію зрадництва^ Гріх Юди, на його думку, з часом посилюється, охопЧІ люючи все ширші кола мешканців землі. Бо легше під-"^ датися злу, аніж опиратися і перемагати його. І це стало спокушати багатьох, 278
— Неоднозначного потрактування набувають тіні Двеля й Каїна, що немов болюча емблема, вирізьблені «на вогненому щиті далекого місяця, що на ній брат підняв брата на вила». З одного боку, письменник зображує протистояння Андрій Чумак — слідчий Донець між братами по крові, протистояння, в якому «вила» по черзі переходили з одних рук до других, та все ж піднятий на них був Андрій.
З другого боку. жоден з братів Чумаків ні на мить не звернув на каїнову стежку, хоч як не намагалися «органи» вбити між ними клин смерті і підлоти. Людина володіє вибором, стати Каїном чи бути братом вирішує кожен самостійно, до такої думки підводить письменник.
Назва — це, безумовно, символ, який немов чорна прошва, протинає тисячоліття людської цивілізації і культури. Він навертає читача від реалій кінця тисячоліття до першороків, до джерел людськості, до її основ.
«Тоді Ісус приходить з ними на місце, зване Гетсиманія, і каже до учнів: «Посидьте тут, поки піду та помолюся там»1.
Саме тут, у Гетсиманському саду, молився і звертався до Отця свого Ісус (див. епіграф роману) перед тим, як Юда видав його переслідувачам. Саме в Гетсиманському саду зазнав Ісус, котрий як Син Божий вже знав свою долю, а як людина страхався і'і, саме тут зазнав він найлютіших духовних мук перед лицем людського гріха. Саме тут відчув він, оточений учнями і багатьма людьми, відчув повну самотність, беззбройність і приреченість перед силами зла. невідворотність його. Саме тут же Ісус виказав незламність і твердість свого духу.
Нічний Сад Гетсиманський з його густою запаморочливою темрявою, весняними південними пахощами й моторошною тишею, за якою причаїлись зрадництво, трах і байдужість, —те незмивне тавро, яким помітило ие людство на віки і яке в кінці другого тисячоліття на-^Ряюю кров'ю. Сад Гетсиманський —то одвічні блукан-^ душ людських в амбівалентному мороці буття, що
Дажнсю 1 тиху молитву до Бога' ї мерзенну іпостась про
сте письмо. Євангелія Г.Н.У. Христа від Матфея, гл. 26:36.
5. Людина в аіггисвіті війни (роман «Людина біжить над прірвою»).)
а) В цьому творі талант Багряного виявив себе новою гранню. Написаний 1948 р.1, одразу по закінченні другої світової війни, роман видрукований вже після смерті автора —у 1965 році.
— Важливість присвяти: «Моїй любій дружині Галині Бафяній, урожденій Тригуб, — єдиній моїй опорі в цій страшній людській пустелі — присвячую й навіки цю книгу дарую. Автор.»
Виділимо в ній слова «в цій страшній людській пустелі», в них ключ до всього написаного нижче. Іван Багряний, цей борець і стоїк, оптиміст» згусток надлюдської енергії і волі, просто дійова, невтомна людина, називає людське суспільство «цією страшною... пустелею».
Спробуємо розібратись, чому.
—Роман зображує події другої світової війни, зокрема тут відбито ситуацію, яка склалася під Харковом на початку 1943 року. Але не військові операції є предметом зображення. Тема твору зовсім Інша — це доля людини, людської цивілізації в умовах тотальної війни й ожорсто-ченості, остаточний вибір людини. Якщо в «Саді Гет-симанському» над загальним озлобленням і здичавінням вивищується образ Надлюдини, котра концентрує в собі гідність і здатність до дії в будь-яких обставинах, то в цьому творі змальована «піщинка в самумі», тобто просто людина, якій притаманні загальнолюдські чесноти і слабкості.
В «Спеціальній заувазі, яка мала б заступити окремий розділ» сам автор так визначає свого героя: «Це звичайна собі, сіренька, в лахміття вдягнена, заштовхана, стероризована, отака собі мізерна людина двадцятого століття. Слабенька й змучена, непоказна й нічим не опанцерована, поставлена, одначе, долею проти найбільших страхіть і почвар, які будь-коли існували під сонцем. Що проти них змії-гориничі' А серед них і найбільші страхіття — страхіття ницості, масової підлоти, масової жорстокості Й, злоби, що стали разом гідрою мільйонноголовою, ще й опан-*\ церованою в залізо, І от він протистоїть їм... Сірий, і бу-
\Д. Чуб. Літературна спадщина Багряного, 1980. —С. 19.
денний, і негероїчний на вигляд, немов би зацькована тваринка. Лише з гарячим, буремним серцем... З уперте зціпленими зубами... З очима, запаленими вогнем великої, нездійсненої мрії... Герой нашого часу!»
б) Своєрідність творчої обсервації матеріалу. Існує кут зору, за яким цей твір Багряного — «типова книжка про війну — один з тих творів, що з'явилися в повоєнні роки у всіх європейських літературах» (Ігор Качуровський, Юлія Войчишин). Маються на увазі твори типу «Час жити і час помирати» німця Е. М. Ремарка, «Шкіра» і «Капут» італійця К. Малапарте, «За річкою в затінку дерев» американця Е. Хемінгуея, його ж публіцистика «Битва за Париж», «Як ми вступили в Париж» та ін.
— У радянській Україні війна теж стала лейтмотивом повоєнної прози, що оспівала повсякденний героїзм радянської людини, який став нормою її життя, і романтизувала масовий радянський патріотизм (роман В. Кучера «Чорноморці», повісті В. Козаченка «Атестат зрілості», Я. Баша «Професор Буйко», О. Гончара «Земля гуде», Ю. Збанацького «Таємниця соколиного бору» та ін.). Вершина радянської української літератури про війну — трилогія «Прапороносці» Олеся Гончара, що поціновувалася критикою як зразок «роману-поеми, своєрідного лірико-романтичного епосу високої образної концентрації» (кіноповість О. Довженка «Україна в огні» була надрукована лише в 1966 р.).
—У ті повоєнні 1946—50 pp. трилогія «Прапороносці» виконала справді найблагороднішу з місій, яка випадає на долю книги. Солдати і офіцери армії-переможниці повернулися з фронтів до окрадених, зруйнованих домівок, до спопелілих міст і сел, до злиденних колгоспних трудоднів іневлаштованих, засмічених заводських цехів. Безногі й безрукі інваліди дзвеніли орденами й медалями на велелюдних повоєнних базарах. Учасники бойових дій, які з ооями пройшли пів-Європи, які не шкодуючи життя, закриваючи тілами кулеметні доти, падаючи в палаючих літаках на ворожі танкові колони, наближали перемогу ощалізму в Європі і всьому світі, вдома, в країні звитяж-ого соціалізму, більше десяти літ не відзначали свого
Л. Новиченко. Олесь Гончар. Літературні портрета Радянський письменник, I960. — С. 526-
Т. 2., К.:
великого свята Перемоги, існували на одноманітному сірому, злиденному рівні з усіма трудівниками, не мали заможності, забезпеченості, належного піклування. Світле романтичне, піднесене слово-визнання про їхні страж^ дання на війні, про їхні звитяги і походи, про героїзм і альтруїзм сказав молодий сержант Олесь Гончар своєю трилогією «Прапороносці», написаною в зруйнованому Дніпропетровську, в сестриному «курені», зліпленому з шматків толю й уламків. Він сам пройшов усю війну, знав її не з розповідей. І солдати та офіцери в його творі піднесені на височінь героїчну, вони вбивають і нищать тільки в ім'я любові до людини і соціалістичної Вітчизни, вони впевнені, що на своїх червоних прапорах вони несуть свободу і світлі ленінські заповіти знедоленим народам Європи. Так тоді думав автор, таке слово про свої військові дні і ночі прагнули почути мільйони учасників цього кривавого всесвітнього двобою. Романтична ілюзія справедливості надавала сенсу жертвам, мучеництву, самознищенню.
— Твір Багряного відверто іншої проби, він дивиться на війну з інших позицій. Письменник зображує ЇЇ не як романтичну, хоча часом і жорстоку боротьбу за перемогу соціалістичних ідеалів, а повністю зриває з неї будь-який романтичний серпанок, трактуючи тотальну бійню народів як антисвіт, діаметрально протилежний самим поняттям людина, людськість, конструктивність, цивілізація, культура; антисвіт, в якому борсаються мільйони, але не людей, а звірів, гнаних жорстокістю, агресією, страхом. Поміж рядками твору звучить прокляття війні. Якими ж засобами Багряний досягає мети? По-перше, в цьому творі розвинуті імпресіоністичні традиції В. Стефаника, Г. Косинки, М. Хвильового, хоча він за обсягом значно більший, ніж твори класиків, написані в імпресіоністичній манері.
По-друге, експресіоністська напруга образів цього роману не заперечує імпресіоністичні елементи, а наповнює їх загостреним, суб'єктивним, суто багрянівським змістом. Колосальна душевна та емоційна схвильованість автора, його бурхлива, однозначна реакція на абсурдність і знекровлення людського світу, на руйнування духовності, цивілізації, культури викликані сприйняттям друго1 світової як космічно-біблійного ґвалту, страшного всес-
вітнього катаклізму, що перетворює густо населені країни в пустелі руїн, крові і жаху.
Експресіонізм — модерністська стильова течія, близька до авангардизму, для якої характерна гіперт-рофованість авторського світосприйняття, викликана грандіозними струсами, які переживало людство у XX cm. (світові війни, революції, голодомори тощо).
Для експресіоністського письма характерні нервова збудженість та ірраціональність, символи, гротеск, фрагментарність оповіді, поєднання протилежних явищ: елементарної буденщини і космічного простору, побутові описи і підкреслено поетична лексика і т. д.
По-третє, роман відбиває екзистенціалістське ставлення Багряного до існуючих соціальних та етичних теорій, пошуки ним політичної свободи. Тому на першому місці у творі піднесені поняття абсурду життя, самотності, страху, відчаю, страждання.
Окремі, згущені, сконденсовані сцени-мазки створюють калейдоскопічну мозаїку-панораму страшного анти-світу, похмуру, темну, витриману в чорно-сірому колориті, де єдиною яскравою барвою є барва крові, що точить з ран, але й вона швидко чорніє, вкривається брудом і пилом. Тільки заключна сцена спілкування батька і сина-підлітка змальована пронизливо світлими фарбами. що контрастують до всього попереднього тексту.
У творі існує фабула — це одісея, блукання по муках Максима Колота, колись відомого архітектора, колишнього в'язня московської Луб'янки, який будь-що прагнув залишитися людиною між збожеволілих істот, котрі колись теж звалися людьми. Він не визнає ні фашизму, ні соціалізму. Сюжет, як і належить в імпресіоністичних творах, не окреслений, він розчинився у сценах, котрі змінюють одна одну. Твір читається на одному диханні, в ньому не зробиш закладки, аби продовжити читання завтра чи післязавтра, напруга цих жорстоких сцен настільки дужа, що читач буквально прикипає до твору, наскрізь пройнятий його несамовитим струмом.
. Критика закидала Багряному монотонність у фабу-!' багатослів'я і повтори, брак цікавих зустрічей,
особливо з інтелектуалами, а тим самим, мовляв, є тільки один «рівень бачення»'.
Тисячу разів праві критики, Ні сюжету, ні стрункості ні ясності в романі немає. Інтелектуалів теж (на прикладі професора Смирнова з прізвиськом Соломон показана Їхня повна нікчемність у киплячому котловані війни). «Рівень бачення» справді єдиний — війна не повинна існувати як форма людських взаємин, вона антиприродна, антилюдяна, вона несе загибель людству, інтелекту, культурі, цивілізації, самому життю на планеті Земля. Війна на тривалий час перетворює людське суспільство на духовну і моральну пустелю. Додамо, що в роки другої світової не існувало ще ядерної зброї. То про які «рівні бачення» війни можна говорити?!
—Документальність, публіцистичність. Вони є рисою стилю Багряного-прозаЇка. Вражає достеменно правдиве, живе, пульсуюче, репортажне змалювання війни, Її хаосу, жахіть, безглуздості жертв і руйнувань, інтенсивності зне-люднення й озвіріння.
— Автобіографічність. У цьому, як І в попередніх романах, відчутний життєвий досвід автора, його особисті ходіння по муках військового НКВС у складі «общего числа» затриманих тих часів. Автор детально обізнаний з усією «специфікою» діяльності карних підрозділів, що розпочиналася одразу після звільнення українських територій. Багряний знає увесь розклад цієї «роботи» зсередини
Ось юна дівчина, батьки якої загинули а ГУЛАГу, під
тиском енкаведистів шкрябає «свідоцтва» проти Максима, якого добре знала. З повною достовірністю передана атмосфера побутування вгодованих «гвардійців спец-частин», що потонули в алкоголі, словесному бруді, запаху крові. Хвацькі, п'яні слідчі, дикі умови, знущання й розправи, в яких тримають невинне незчисленне «обідєє число», школи, перетворені на тюрми, переклички й нічні допити, а над усим — німецькі бомбардувальники, бомби, снаряди, вибухи —хіба можуть бути різні погляди на доцільність подібних реалій?!
Найпалкіша уява не змогла б придумати всіх деталей і фактів блукань колишнього архітектора між червоними (так називали радянські війська) І брунатними (так іменує.
'Цит. за кн. Ю. Войчишин. —С. 59.
автор німецьку армію). Оповідь аж занадто, як і в романі «Сад Гетсиманський», переобтяжена пентаграмами, знаками, свідоцтвами того антисвіту, який подолали автор і його герой.
в) Своєрідність композиції обумовлена відсутністю зовнішнього сюжету, експресіоністською наповненістю тексту імпресіоністичним способом відтворення реальності. Перед читачем розчахнуті душа і тіло людини, яку війна намагається знеосібнити, знищити духовно й тілесне. Війна перемагає людину, але не до кінця. І та частина людського єства, котра залишилась живою, воскресає знову до борінь, до світла.
Твір складається з 27 розділів. Тільки окремі з них — найбільш значущі, ті> що вивершуються образами з-поміж інших — мають назви-
Марно шукати тут традиційні елементи композиції, вони розтанули в пеклі цього антисвіту, де не залишилось нічого традиційно людського.
Багато сцен мають наче подвійне зображення: конкретної реальності і того вічного, метафізичного змісту, що випростується за нею.
Ось колону арештантів женуть пустими вулицями міста. «Паралельно колоні бігла жінка (підкреслення Івана Багряного). По коліна в грязюці, боса, простоволоса, розхристана — вона бігла боком і тримала в руках дві ікони, дві почорнілі дошки —Спасителя і Марії з дитям. Вона піднімала їх високо над головою і хрестила ними колону... Бігла боком і хрестила, й хрестила...» Бомба вбила цю жінку, кинула в багнюку ікони. Це було останнє, що бачив Максим у рідному місці.
Ця сцена за її розгортанням перегукується з рядками «Скорбної матері» Павла Тичини, тільки тут образ божої матері являється в епіцентрі жорстокості й насильства і стає їхньою жертвою.
— Відродження давніх міфів і образів, звернення до зрхетипів, до підсвідомого.
Людська цивілізація не втримала своїх позицій в цьо-
м^ божевільному антисвіті. «Кант, Шопенгауер, Маркс, ократ, Руссо, Ленін... Безглуздий калейдоскоп імен кру~
тився в сизій темряві і шелестів, як солома, і не міг нічого орадити Максимовій душі, поставленій над прірвою, «Ні, он^ не можуть! Вони нічого, нічого не можуть.,.» Як ротиставлення знекровленій і немічній філософії,
оживають прадавні міфи, що раптом виявляють себе в цій віхолі вселюдського засліплення. В розділі «Янгол» Багряний малює явлення новочасного Божого посланця у XX столітті. Це трапилось у жахливу хвилину, коли рятуючись від німецького наступу, втікачі кидали на безсумнівну загибель поранених товаришів. Божим бичем пролунав над здеморалізованим натовпом голос безвісної юної санітарки.
«Молоденька, сімнадцятилітня дівчина з русявим непокритим волоссям, що розвівалося на вітрі, вона була мовби той Янгол мармуровий з цвинтаря, що раптом ожив і вибіг на середину вулиці. Вона підняла руки, мов крила, й перегородила ними шлях людському потокові, а своїм дзвінким, як кришталь, юним голосом перетяла раптом хаос:
— Заберіть ранених!
Вона прокричала це мовою цієї землі, мовою Максима й багатьох Із цього потоку. Вона благала, гукала, звертаючись до людського серця кожного...^
Тільки вихопивши парабелум і наставивши його «командирові просто в зуби», заклекотівши страшною лайкою, «янгол» добилася свого. «Маленький Янгол з великим серцем, що вміє так страшно, так божевільне лаятись», — пише Багряний, підкреслюючи, що не з тихою молитвою і не з лагідним поглядом з'являються до людей в кінці тисячоліття небесні посланці.
г) Руйнівною силою, що викресалася від удару двох тоталітарних систем одна об одну, завихрила мільйони людей, зумовила падіння цивілізації, знецінення людського життя, породила масовий психоз жорстокості, на думку Багряного»
є страх. У романі здійснене повне знищення будь-якого натяку на доцільність війни, на виправдання Її, Все і всіх проймаючий страх —один з провідних й комплексів. '
Другий комплекс, який пунктирно окреслено в посвяті І роману, —повна самотність людини в цьому антисвпі Твір | має ознаки розгорнутої екзистенціалістської притчі. Самотність людини проявляється в абсурдності світу, в колах страхів, відчаю, страждань, які вона переходить і які особливо рельєфно випнулися в час війни. Комплекс людської пустелі супроводжує Максима Колота у всіх його пригодах, муках і блуканнях. Він стверджується майже в кожному розділі роману. Навіть у сцені хрестин донечки він виразно відчутний, хоча Максим і зобра-
асений тут серед свого роду, людей, найбільш йому близьких І дорогих, які ще намагаються підтримувати одне одного і ще здатні співати рідних пісень під вибухи снарядів І виття бомб.
Цей комплекс, в основі своїй ірреальний, метафізичний, розвивається в романі крещендо, сягаючи апогею в двадцять першому розділі. Напівживий Максим згадує смерть Ісуса, на його думку, найстрашнішою мукою, якої' він Боголюдина, зазнав, була самотність. «Зданий на безглуздя диявольської муки, перед загибеллю він уздрів свою самотність. І звідси той страшний крик передсмертний. Крик людини, яка безмежно вірила та й зірвалась перед смертю в безмежний розпач, втративши відразу все, покинута на розтерзання, на глум і муки*.
Трагізм екзистенцІйної ситуації І. Багряного — письменника і людини, як і Є. Маланюка, У. Самчука й інших видатних митців еміграції, пов'язаний з двома визначальними моментами їхнього буття; 1) непримиренною опозицією до тоталітаризму; 2) статусом емігрантів при великій діяльній любові до України та її стражденного народу.
Усвідомлюючи ситуацію, Багряний був перейнятий великою відповідальністю за власний вибір. От чому він так гаряче займався практичною політикою, от чому не надрукував за життя цей роман. Вочевидь він міг би підписатися під словами Ж. П. Сартра: «Я зневірився, але ряси не скинув: пишу й далі... Я писатиму книги;
вони потрібні, вони навіть корисні. Культура... —творіння людське: людина себе в ній відображує, впізнає;
лише в цьому критичному дзеркалі вона може побачити своє обличчя»1.
— Роман «Людина біжить над прірвою» — це спроба іншої концепції другої світової війни за ту, до якої ми призвичаїлися. Це погляд на будь-яку війну як на тисвіт, що знищує людину, культуру, суспільство, тобто акии стан людських взаємин, котрому немає виправдан-я і в якому не може існувати переможців. Саме поняття у ни чуже ' від'ємне природі Багряного —митця, чия ду-на воля спрямована до конструктивної дії, до твор-^"п, до будівництва.
Ж. П. Сартр. Нудота. Мур. Слова. —К.: «Основи», 1993. —С. 458 287
7. Публіцистика — важлива сторінка творчої спадщини Івана Багряного. Її розквіт належить до того періоду його життя й діяльності (приблизно 1946—63 pp.), коли письменник став одним з визнаних провідників й авторитетів українського визвольного руху. Найчастіше він виступав з своїми публіцистичними творами в журналі «Наші позиції» та в заснованій і редагованій ним газеті «Українські вісті» — органі Української Революційно-демократичної партії, створеної й очолюваної ним. «Громадянський темперамент Багряного не вміщався в річищі суто художньої творчості і проривався навіть в поезії та прозі — політичними деклараціями та політичною сатирою... Зате й навпаки — в його публіцистиці на ідеологічні конструкції та логічні викладки лягає печать емоційності та поетичного візіонерства, не кажучи про стилістичну багатобарвність і часом «світіння» слова»1.
Обстоюючи в публіцистичних виступах ідею національного визволення України, він сполучав ЇЇ з ідеями демократії та соціальної справедливості.
— І. Багряний спрямовував практику національно-визвольного руху в бік революційного демократизму, заперечуючи саму думку про громадянську війну: «...Якщо ми
хочемо здобути Україні незалежність, ми мусимо виключити громадянську війну за всяку ціну. До наймогутніших засобів усунення такої війни належить ідея УНРади, як співдії й консолідації всіх українських політичних партій і течій на еміграції. Ця форма реалізації ідей співдії й консолідації мусить бути привнесена й на Україну^ («До питань стратегії й тактики нашої визвольної боротьби», 1949 р-)-
—Близькою практиці сучасного державотворення є й Інша основна теза Багряно го-публіц иста й політика:
«...завдання об'єднати всю різномовну й різнорідну масу яй-селення України в єдину українську цілість... Щоб об'єднати всі соціа/їьні й національні елементи українського народу в єдину націю, щоб щільно поєднати місто з селом, мусим0 написати на своєму щиті великий девіз українського W расового, а територіального патріотизму*.
'Іван Дзюба. В кн.: Іван Багряний. Публіцистика. лоскип», 1996. —С. 12.
К.: <Смо-
— Багряний доводив важливість соціально-економічних розв'язань у процесі побудови української держави. Як для робітництва, так і для всього українського населення «найкращою вітчизною буде та державно-^олітична формація, яка найбільше забезпечить його життєві, соціальні й політичні інтереси на даній території».
8. «Соціалізм, комуністичну ідеологію Іван Багряний знав не з боку, як щось чуже й далеке, — він внутрішньо пережив її, вижив, відродився з неї, очистився — тому судив про неї глибше, точніше й справедливіше, ніж інші, від початку до неї далекі; тому міг давати прогнози, що справджувалися. А його викриттям додавав сили гнів за спаплюжені надії мільйонів, які були повірили фальшивим богам, гнів і біль за знищене українське відродження». Іван Дзюба.
Літописець українського простору (Улас Самчук і його повість «Марія»)
«Марія»
І. З Україною, але поза нею.
20 лютого 1905 р. — в селі Дермань (тепер Рівненська область) в достатньо заможній селянській родині народився Улас Олексійович Самчук.
^Не дивлячись на те, що мій батько мав лише «три групи» народної школи, а мати знала лишень три літери — а —- як кроківка, Ж—як жук. О—як калачик, вони намагалися дати своїм дітям кращу освіту, «посилати на вищі школи», з чого скористався лише я. бо решта моїх братів воліли зостатися дома і бути Далі хліборобами». Улас Самчук.
Після закінчення народної школи в селі Тєлявці навчався у приватній гімназії у Крем 'янці (зараз Тернопільська область).
Р- —у варшавському часописі «Наша бесіда» опубліковане оповідання «На старих стежках^.
10ЮСОЛОД 289
1927 p. — призваний до польського війська, дезертирує до Німеччини. З того часу живе в еміграції.
З 1929 p. — систематично друкується в журналах «Літе^ ратурно-науковий вісник» (Львів), «Самостійна думка» (Чернівці), «Розбудова нації» (Берлін). Перші твори об'єднані в книжці «Віднайдений рай».
«Я ставив і зараз ставлю собі досить, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю. Для цього маю свою вироблену концепцію, свою ідеологічну підмурівку і виконую це завдання з послідовною черговістю» -
1929—1931 pp. —навчається в Бреславському університеті та в Українському вільному університеті у Празі.
Розпочата праця над трилогією «Волинь», що стане найвизначнішим творчим здобутком письменника: романи «Куди тече річка» (1928—1933 pp.), «Війна і революція» (1929—1938 pp.), «Батько і син» (1935— 1937рр.).
«Власні юнацькі переживання на Волині, пильні студії, уважне читання всього того, що давала тоді література І преса всієї соборної України, плюс творча уява митця створили живий, правдивий, синтетичний образ тих бурхливих активно-романтичних років». Григорій Костюк.
1933р. —закінчено повісті «Кулак», «Марія» —плач і пісня над Україною: «На полях рядками півкопи. Тяжкі зернисті снопи. Край золотий, край праці і хліба. Сонце любить його, опікає, огріває. Навколо соняшно і бла-китно...»
1936 p. — завершено роман «Тори горять», який змальовує боротьбу закарпатських українців за незалежність.
1941—1945рр. —-важливий період життя і діяльності письменника. Повернення в Україну разом з групою^ українських революціонерів (Олег Ольжич, Олена и Михайло Теліги, Іван Рогач та ін,). Редагував газегнУ «Волинь», що виходила у Рівному, багато їздив, упер^ відвідав Київ і Полтавщину. Те, що він побачив в Україні, відданій на поталу німецьким фашист^. вразило його. У Києві (цитовані далі слова адресові
О. Ольжичу, але їх можна віднести і до самого автора) вія «зустрів інший маєстат революції у всій її автентичній красі і силі. Революцію брутальну, безоглядну, брудну, темну..., довкруги плазунство, заздрість, зрада. Сурогати чеснот, що їх годі ототожнювати з чистотою, одважністю, непохитністю.
...Бачив маси, що їх роками, як сміття, згортали з вулиць І товаровими вагонами вивозили на смітники Сибіру- Були це люди? Народ? А чи перегар пристрастей
одержимих?»
За публікацію статті «Так було —так буде!* фашистський арешт, в 1943 p. — знову у Львові, пізніше — в Німеччині.
Кінець 1945 p. — в таборі переміщених осіб — на «планеті Ді-Ш» — активно включається в літературну роботу, обраний головою правління «Мистецького українського руху» (МУРу).
1946р. —видрукувана повість «Юність Василя Шеремети», створена в роки війни.
1948 p. — закінчено першу частину трилогії «ОСТ» — «Морозів хутір», [потім написані «Темнота» (1957 p.), «Втеча від себе» (1982 p.)f. Цього ж року приїздить до
Торонто (Канада).
«Маю сорок років життя. Народився під час війни, виріс під час війни, зрів під час війни. Одинадцять років війни і революції, п'ятнадцять років вигнання, чотирнадцять миру. Польська, німецька, мадьярська в язниці. Тричі нелегальний перехід кордонів. Свідок постання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України, Протекторату Генерального Губернаторства, Райхскомісаріату України, Другого Райху, Гретього Райху. Свідок Їх упадку. Свідок двох най-оільших воєн в історії світу. Царі, королі імператори, "Резиденти, диктатори. Муссоліні, Птлер, Сталін.
юлод 1932—33, концентраційні табори... І вічне вигнання.
За чим, властиво, тужимо? Де батьківщина, де ро-^на, де дім?
А все-таки тужимо... За рідними людьми, могила-"и, полями, небом... І боремось. І любимо життя. І °РДі, що належимо до покоління борців. Що не ко-
10*
римось перевазі чужої фізичної сили. Що їй не скоримось.»1
1955 р. —«На білому коні» —перша з кількох книг спогаді» і мемуарів, далі —«Чого не гоїть вогонь» (1959 p.), «ffa коні вороному» (1975 p.), «Планета Ді-ПІ» (1979 p.).
1980 p. — останній з романів «Слідами піонерів», що оповідає про життя української еміграції на теренах Америки.
9 липня 1987 p. помер Улас Самчук. Похований на цвинтарі церкви св. Володимира українського поселення Київ в одному з районів Торонто.
1. Творча спадщина Уласа Самчука репрезентує видатаі досягнення української прози. У ній злилися в міцну єдність монументальність народного епосу, велична розлогість ораторських інтонацій прадавніх Володимира Мономаха й митрополита Їларіона, легендарна лапі-дарність житійних писань, виваженість і мудрість козацьких літописців. У ній пристрасть і вогонь традицій Шевченкового генію, його ідейна неподоланність, психологізм і майстерні описи природи наших класиків, модерні відкриття літератури XX віку — всі уроки попередніх епох красного письменства міцно сконценсу-валися і породили це величне і пишне художнє звершення — прозу Уласа Самчука,
Для неї характерна щедрість прозових жанрів, бездоганне володіння мовними багатствами, сталість світоглядного підмурку, який становить ідея української державності.
Українським Гомером справедливо називають Уласа Самчука. Його багатотомні художні полотна «Волинь» і «ОСТ» — це «Іліада» і «Одісея» України, високомайс-терний епос, що демонструє колосальні потенційні можливості духу й інтелекту українського на'роду, ' в першу чергу, українського селянина, котрий мусить уі. вердити себе у світі як рівновартісний і перспективний серед інших народів.
У жанровому спектрі У. Самчука, крім згадуваних трилогій, романи, повісті, оповідання, мемуари, публі-
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 49 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |