Солод Юлія. Українська література. За програмою 11 класу. –К., 1997. 16 страница

Коли до Охтирки повернулись червоні, його знову почав переслідувати НКВС.

Багряний покидає домівку і, йдучи через труднощі, небезпеки й загрози, пробирається до Львова. Він нала­годжує там зв 'язок з УПА, ініціює створення підпільного уряду — Української Головної визвольної Ради.

1944р. —створено роман «Тигролови» —перше значне про­зове полотно письменника.

З наближенням фронту він стає політичним емігран­том.

Юрій Шерех, говорячи про хвилю української емігра­ції, що набрала сили з початком війни між СРСР і Ні­меччиною, підкреслює не стихійність її, а цілковито ус­відомлену мету, котру ставила перед собою енергійна і дієздатна частина українців: це був «свідомо вибраний шлях поза межі батьківщини, себто — коли називати речі й явища своїми іменами — політична еміграція. Певна річ, ми не шукали ізоляції від свого народу, від його культури й долі. Ми тільки не могли й не хотіли жити в тій політичній системі, яка була його долею. Але та політична система потурбувалась про те, щоб така ізоляція стала фактом»². На теренах розгромленої Німеччини, Австрії і частково Італії, по суті екс­територіальне, створилася примарна, немов міраж, «друга Україна». В ній були різні політичні партії, газети, видавництва, науково-освітні заклади.

Восени 1945 p. — Багряний разом з Юрієм Шерехом, Ігорем Костецьким, Віктором Петровим та іншими письмен­никами-емігрантами організовують літературно-ми-

'Цит. за ст. Шугай О. Через терни. «Літературна Україна», 1990, 6 ве­ресня.

²Ю. Шерех. Третя сторожа. —К.: •«Дніпро», 1994. —С, 8.

Z.

стецьке об'єднання — «Мистецький Український Рух» (МУР), котрий пізніше в США оформиться в об'єднання «Слово» (Нью-Йорк). «Вирішили ми тоді й те, що це об'єднання не повинно бути типу радянської спілки письменників, що воно повинно бути елітарне й на член­ство ініціативна група буде запрошувати, виходячи з лі­тературних. заслуг»'.

1946 р. —у перші повоєнні місяці, коли на вимогу Сталіна почалася примусова репатріація колишніх радянських громадян до СРСР, супроводжувана насильстом, розст­рілами, глумлінням, тортурами, обов'язковою висилкою до концтаборів. Багряний пише брошуру «Чому я не хочу повертатись до СРСР» — маніфест нової хвилі укра­їнської еміграції, що вперше показав людству обличчя тиранії і повну відсутність будь-яких прав людини, які панували на одній шостій земного суходолу,

«Я один з тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть додому, під більшовизм, дивуючи світ.

Я є українець, робітник з походження... уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес по Європі, утіка­ючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на «родіну»-..

Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут. на чужині, але не вертатися на ту «родіну».,-

Перекладений на європейські мови, цей публі­цистичний виступ Багряного став міжнародне визнаним документом і обговорювався в ООН.

«Для європейців і громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміле, як-то може людина уті­кати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за великі гріхи перед Вітчизною?..

Для нас слово «Вітчизна» також наповнено святим змістом і може більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська «родіна». Мені моя Вітчизна сниться щоночі...

"Ю. Шерех. Третя сторожа. — К-: «Дніпро», 1994. —С. 486—487.

Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Віт-чизни» а навпаки, я витерпів за неї' третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до

війни.

Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині

вертатися до неї».

Автор уперше сказав уголос про сталінський геноцид проти України, про справжній зміст «ко­лективізації», «знищення куркуля як класу», про голо­домор 1933 року, про знищення української інтеліген­ції 1932—1939 pp. —«розстріляне Відродження», про криваву каральну машину ДПУ—НКВС.

«Я не хочу вертатись до СРСР тому, що там людина не варта й того, що комаха. Знищуючи людей за ніщо: за дрібниці» за сказане слово, за анекдот, за скаргу на погане життя та ще й роблячи це з одвертим цинізмом, більшовики виставляють таку формулу:

В СССР людей хватіт І нєчово церемонітса»...

Український рух набирав чималих обертів у Європі. Втікацька доля примушувала людей бути Ініціативними, діяльними, ставити перед собою велику мету і осягати Її. Багряний у вирі політичного життя.

1948 р. —разом з Г. Костюком, С. ЇТідгайним та іншими він організовує Українську революційно-демократичну партію (УРДП), керівництво якою здійснює до своїх останніх днів. Він ініціює створення об'єднання укра­їнської демократичної молоді (ОДУМ).

«Найстрашніша загроза для української справи — це загроза громадянської війни за «ізми», —одна з го­ловних стратегічних ліній Багряного-політика, який обстоював демократичний шлях розвитку майбутнього вільної України, орієнтуючись на найширші кола україн­ського населення.

Багряний створює і постійно редагує газету «Українські вісті», яка ставила метою досягнення неза­лежності і демократизму в Україні за допомогою не стільки сил еміграції, як спираючись на всі трудові та національна свідомі елементи в самій радянській Україні.

З часом І. Багряного обирають Головою Української Національної Ради (УНРади). Це була найвища почесть, 251

якої міг заслужити член української спільноти у вільному світі.

Він став політичним провідником і визнаним авто­ритетом у справі творення української державності.

Винісши уроки з попередніх етапів національно-визвольного руху, піднісшись над ними, Іван Багряний з невтомимою енергією закладав підмурівок майбутньої незалежної України: вільної від будь-якого тота­літаризму, без командно-адміністративної системи І насильства, справді демократичної, де головніші дер­жавні питання вирішуються всенародним голосуванням, країни, в якій повинні забезпечуватись усі права і сво­боди людей. Така держава є другом і опікуном своїх гро­мадян, а не наглядачем над ними чи тим більше їх гнобителем, В основі її лежить законність і її неухильне дотримування, європейського рівня ліберально-соціальна захищеність громадян і повна рівність Їх перед законом без огляду на будь-який ценз.

Головною силою, котра мусить звести цю споруду, на думку Багряного, є саме населення тодішньої радянсь­кої України, яке в ті часи перебувало під сталінським колоніалізмом і гадки боялося про волю і незалежність. Але саме ці люди — випроставшись, змінившись, усві­домивши нарешті себе господарями власної землі і долі — повинні звести риштування своєї держави.

Іван Багряний залишиться в українській історії справжнім Будівничим, котрий вимуровував нову євро­пейську країну.

Його передова позиція в національно-демократич­ному русі і невпинна щоденна робота по впровадженню її в життєву практику спрямовували на себе удари не лише з СРСР, але й з кіл еміграції, тієї її частини, яка не сприйняла його ідей. Йому погрожували, цькували, обливали брудом, його життя завжди проходило на піку екстремальності. Підточували сили тяжкі хвороби, спа­док тюрем і концтаборів.

Та поряд з політичною діяльністю —непогамовна лі­тературна творчість. І в ній сконцентрована найбільша сила Багряного. За природою своєї могутньої вдачі він, перш за все, митець, якого обставини життя рідної України покликали до політики, до битв.

1947p. —авангардистська драматична повість «Морітурі», де в камері смертників радянської тюрми опиняється сам Карл Маркс.

1950 p. —роман «Сад Гетсиманський» —викриття ди­явольської машини примусу в тоталітарній системі.

Ї953 р. —повість «Огненне коло» про трагедію української молоді під Бродами.

1957р. —повість «Маруся Богуславка» —частина незавер­шеної трилогії «Буйний вітер», інші твори, серед яких п'єси, тексти патріотичних пісень, дитячі твори, не­осяжна публіцистика.

25 серпня 1963 p. — в санаторії Сан БлазІєн у Шварцвальді (Німеччина) Іван Багряний помер. Похований на цвин­тарі в Новому УльмІ. На могилі пам'ятник роботи відо­мого українського скульптора Лева Молодожанина, викарбувані слова з поеми «Мечоносці»:

Ми є. Були. І будем МИ! Й Вітчизна наша з нами.

1965 p. — опубліковано роман «Людина біжить над прір­вою».

«Я вернуся до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як фашизм німецький». Іван Багряний.

1992 p. — присудження Івану Багряному (посмертно) Дер­жавної премії України ім. Т. Г. Шевченка, яке Іван Дзюба назвав «актом справедливості і визнання (хоч і запізнілого)».

2. Поетичні твори.

а) Збірка -аДо меж заказаних» (недоїволених, на яких накладено табу —заборону).

Книга віршів, видана 21-річним автором, вирізнялась на тлі офіційної мажорної робітничо-селянської та бадь­орої комсомольської поезії, а також контрастувала до поетичного доробку неокласиків, символістів, футу-253

ристів та інших «попутників». Про себе заявив митець, котрий мав неоромантичну або підкреслено ліризовану й мрійливу вдачу, й найперше характер, силу духу, здат­ність до конструктивної дії. Суворі, сповнені значної внутрішньої напруги поезії спрямовані в тодішнє радянське життя, яким воно було насправді (поезії «Бра­тові», «Жебраки», «Чорноземля» та ін.) «Емоційно роз­кута, експресивна, напоєна народним мелосом, «заправ­лена» їдкою іронією І сарказмом поезія І. Багряного різко дисонансувала з темами і ритмами офіційної поезії»', наголошує М. Жулинський.

У поезії «Братові» ліричний герой знов переживає події злиденного дитинства і намагається з'ясувати, яке ж майбутнє запроектувала йому весела, але така злиденна дитяча доля:

В брехні зросли, а нянчила ненависть... (Ходу з жадобою присосу є земля...) І сині обрії онучами зап'ялись:

Позад імла... і спереду — імла.

Невимовна бідність, повна економічна несвобода на рівні рабства — основний «мотив» збірки, який варіюється у різних образах і модифікаціях. Навіть захоп­лений вірш про родючу українську «Чорноземлю», скарб і прокляття Полтавщини («Набрав у пригорщ повно... яка пухка і тепла!»), раз у раз збивається на цей «мотив», і в молодого поета «сонце босе за жайворонком біга», а очі­куючи зустрічі з батьком, він наперед знає, про що скаже йому той;

— Старий розкаже, як скрутно було взимку, як зовсім захарчований схудав мишастий кінь.

Його образи часто гнівно-апокаліптичні, викличні, недаремно Ю. Шерех вважає його поезію неоекспресіо-ністичною².

Історія української літератури. Книга друга, частина перша

«Либідь», 1994. —С. 246.

2,

К.;

Див Шерех Ю. Не для дітей. —С. 217—219.

Конає день на золотих ножах... Холодне сонце кулею підбите. Немов би око вилізло з орбіти, Печальне око в золотих сльозах. Іду снігами і не чую ніч...

В поезії «Канів» (критики співвідносять її з одной­менним твором Є. Плужника) поет однозначно стверд­жує, що в пустельному «дикунському степу», куди «гряде Урбанізатор» (Багряному вже тоді була ясною основна мета Жовтневої революції —перетворення аграрної імпе­рії в промислову. Індустріальну), немає пам'яті про великого творця українства, що він і його творчість припали «пилом днів, як попелом». До Кобзаря і до спів­громадян звернені однозначні, зовсім не риторичні запитання:

— Чого хмурий, понурий? Що жалієш?

— Що слава розмінялася в словах?

— Що хутори задрипані німіють

І няньчать злидні, як у минулих днях?

У тому віці він ще не знав відповіді, про це свідчать інші твори збірки. Але незгода, заперечення, від'єм­ність —наріжні камені його образної системи. Програм­на поезія «Газават» (араб. священна війна) —для моло­дого поета характерне звернення до джерел не тільки на­ціональної, але й інших культур, особливо східних —шле прокляття всім облудним гаслам, якими годували людст­во упродовж його історії. «Силенна рать пророків і богів» жадала, твердить автор, одного — крові, перетворення людини на раба, занедбання всіх справжніх гума­ністичних цінностей. Він не сумнівається, що й нинішнє століття —це вік обману, старої, як світ, зради;

Безсоромно звели брехню в святиню, Безжалісно обкрали простяка... Ще може хтось спокійно бачить нині, Як продає й двадцятий вік гординю За срібного старого п'ятака?

Іронія, сарказм, пекуча гнівна глузливість — чи не основна форма його заперечень. Офіційна критика

винесла книжці категоричний присуд, який не підлягав оскарженню: «..-Те, що сказав Багряний, є досить про­мовисте. Загальний тон збірки доводиться розцінювати,;

як занепадницький, але разом з тим і активно ворожий

нашій дійсності»'.

б) Роман у віршах «Скелька» створений 1928 p. протя­гом 22 днів у батьківській хаті в Октнрці (Д. Чуб-Нитчен-ко). видруковано 1930 p. окремою книжкою.

Твір оповідає про події, які відбувалися на Слобо­жанщині — прикордонному українському регіоні. Роман засновано на легендах і переказах, які Багряний чув з уст своїх земляків. Неподалік від його рідного Куземина зна­ходилось село Скелька, а в ньому, на одному з узвиш над Ворсклою, лежали руїни старовинного чоловічого мо--настиря Куземинська Покрова. У часи Петра І він був за­хоплений російськими духівниками і став опорою нещад­ного визискування місцевого населення, передчасно за­гнузданого кріпацтвом.

Тягпи ярмо чернечих кріпаків,

Як ласку царську,

Як дугу дворянську.

Нащадки запорозьких козаків,

І борсались, як мухи в павуків,

Богданом продані й підписані Виговським².

Тут не раз спалахували стихійні бунти. Про перипетії однієї такої народної війни, очолюваної легендарним ва­тажком Данилом Чорним, яка врешті зруйнувала мо­настир, оповідає роман. Автор намагався розкрити глибину і трагізм минулого кожного клаптика української землі, тихих провінційних містечок Охтирки, Зінькова, сел Зарічного, Скельки, Куземина. Минулого кривавого, вогненного, буревійного, коли люди не корилися гнобителям, а змітали Їх зі своєї землі. «І хоч авторові тоді було всього 21 рік, він виявив максимум -знань з української історії, в мистецьких засобах та композиції твору»³. Д. Чуб-Нитченко.

'О. Правдюк. —С- 3. ^Іван Багряний. Скелька. —Книгоспілка, 1930. —С. ЇО.

" ~ ч-—с._„ іа»А _Г'

Hitin uai рл»іі»і —..————- -——

^ кн - [ван Багряний. Скелька. —Мельбурн, 1984. —С. IX.

Композиційне роман складається з 14 розділів (хоча автор занумерував два перших: один — «замість інтродук­ції», другий — справжній),

Мова твору схвильована, експресивна, почуття підне­сені, розкріпаченІ. Романтичний флер, напоєний наро­днопоетичними джерелами, огортає епічну розповідь:

Як упаде на землю темна осінь, Хтось по руїнах ходить і кричить, Хтось по руїнах ходить і голосить.

Автор змальовує єзуїтсько-фальшивий розбещений побут монастиря, лицемірно-жорстокого ігумена Ієремію, брутальних ченців — чорних клобуків, протиставляє їм страдницьке мучеництво селян, колишніх козаків, що стали рабами. Тема рабства, яке роз'їдає І нищить людсь­кі душі, його пут, від котрих не здатні звільнитись по­сполиті, — одна з провідних у творі.

Тут широко використані старовинні весільні пісні. Вплив Шевченкових «Гайдамаків» особливо відчутний у завершальній сцені Данилової помсти.

Образ дівчини Мар'яни (Козачка станом, поглядом — княжна...), в якому теж чимало взд Шевченкової Ма­рини, — немов предтеча «Марини» Максима Рильського (1933 р.).

Тогочасна критика прихильно зустріла твір, а поет Олекса Слісаренко, за свідченням Д. Нитченка, сказав про його автора: «Це український Пушкін». Та через п'ять місяців після опублікування з'явилась вже згадувана пог­ромна стаття в журналі «Критика»; «Скелька» Багряного свідчить, що він не зробив повороту і не зійшов із старих позицій, класове ворожих пролетаріатові. Від самого початку І до сьогодні залишається таким»'. Тож не дивно, що старовинний монастир Куземинська Покрова відіграв таку згубну роль у житті молодого поета.

в) Оптимістична мозаїка поеми-симфонії «Золотий бу­меранг» (1932 р.), створеної у харківській тюрьмі. Ця

поема дала назву поетичній збірці, опублікованій 1946 р. Багряний мав феноменальну пам'ять, а документальність

О. Правдюк. —С. 15.

9 Ю. Солод

описів у його романах, писаних теж з пам'яті, а не з записників, вражає.

Зоряно-космічна гармонія, палка мрія про органічне єднання всіх континентів Землі — «колиски людства», злагода і сонячність проймають цей своєрідний твір. По­дібні позареальні Ідилії народжуються в надзвичайні, скрутні, загибельні години, коли зовсім немає життєвої перспективи і космос наближається до очей живої, палкої людини, наділеної загостреним почуттям і даром поезії. Так і «Садок вишневий коло хати» побачений Шевчен­ком у таку страшну, безнадійну пору як втілення раю, як погляд на Землю вже з-поза межі людського Існування, коли більше не важать громадські бурі і людська колот­неча, коли спокій і гармонія вічного стають у головах.

У Багряного теж зустрінемо ліричний і ніжний образ України, хоча подекуди з-під золотої ряски виринає ледь помітний усміх:

Лице в зеніт, коса в цвітінь, Рожеві руки в моря синь, — Заквітчана, усміхнена І мрійна над усіх вона.

А в 1946 p., коли надруковано цей твір, поет розумів, що більшу частину свідомого життя йому доведеться перебути в розлуці з рідною землею, в постійному неспо­кої за її прийдешнє.

Критика, котра з максимальною протилежністю зуст­ріла збірку 1946 p., якій дала назву ця поема, відзначила «вміння Багряного, описуючи всесвіт, внести тут стільки щиро-українського, національного»¹.

3. Триєдність роману «Тигролови* (1944 p.)

На літературному конкурсі у Львові роман поділив перше місце з повістю Тодося Осьмачки «Старший боярин». У скороченому вигляді під назвою «Звіролови» він був уперше надрукований у львівському журналі «Ве­чірня година», у процесі підготовки до конкурсу назву було змінено.

^йчишин Ю. Іван Багряний. 1968, Оттава. — С. 24.

а) Своєрідність романної форми.

— «Тигролови» мають усі прикмети пригодницького роману; персонажі чітко розмежовані на позитивних і негативних, захоплюючий сюжет, мисливські пригоди, кохання з дівчиною, яка зросла в умовах дикої при­роди. —дія відбувається в усурійській тайзі з її суворими і простими законами — і, звичайно, happy end — ща­сливий кінець. У творі Багряного наявні всі відповідники цього улюбленого жанру молоді, який є одним з найяск­равіших розгалужень романної форми (Ф. Купер, Д. Лондон, О. Дюма^батько). Однак, пригоди спритних і справедливих героїв Фенімора Купера і Джека Лондо­на — то щасливі і сонячні часи цього жанру, ще не тор­кнутого політичними інтересами. У 20—30 pp. в україн­ській літературі з'явились пригодницькі твори (М. Тру-бла'їні, Ю. Смолич, О. Донченко), в яких безстрашні че­кісти і кмітливі патріоти доблесно викривали шпигунів, диверсантів і, звичайно, буржуазних учених, що зби­ралися зомбувати людство. Вони були спрямовані, певна річ, на утвердження соціалізму в його радянському варі­анті.

В емігрантській літературі теж існували пригодницькі твори з діаметрально протилежним ідеологічним спряму­ванням. Твір Багряного виокремлюється поміж інших розгалужень жанру. Він посідає своє, окремішне місце, збагачуючи жанр глибокими аналітичними розробками і справді мистецькими відкриттями. На думку Юрія Шере-ха, новаторство Багряного в тому, що він «стверджує жанр українського пригодницького роману, українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіми ідеями, почуттями, характерами. Цим він говорить нове слово в українському літературному процесі»'.

Пригоди головного героя розпочинаються тоді, коли він втікає з «ешелону смерті» — етапного спецешелону ОДПУ—НКВС, що мчав до Колими й Магадану смерт­ників ГУЛАГу. Це особлива романтика, романтика опору тому злу, яке перетворило країну в суцільну зону і зазіх­нуло на приватне життя кожної людини. Це справді-«нічна сторона» радянського способу життя. Страх і пот­ворність, що були розчинені в атмосфері тодішнього сус-

^ит. за vat.: Войчишин Ю. —С. 42.

пільства, реалізуються в образі-символі страшного драко­на, який зробив загальновідомим початок цього твору:

«•...Вирячивши очі, дихаючи полум'ям і димом, натрясаючи ревом пустелі і нетра і вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон...

Шістдесят коробок-вагонів —шістдесят суглобів у дра­кона. Спереду вогненоока голова — велетенський двоокий циклоп —надпотужний паротяг «Й.С.» (Йосип Сталін). Ззаду — такий же потужний паротяг «Ф.Д.» (Фелікс Дзержинський). На тендері прожектор — довгий вогненний хвіст. Біля кожного вагона — щетина багнетів. Наї­жачився ними дракон, мов їжак... Ні, мов дракон!! гнався зі скреготом.»

— Немов у кінематографі, розгортаються епізоди немислимої втечі з нутра того страховиська, блукання в пошуках порятунку в снігових нетрях тайги, рукопашного зіткнення з роздратованою ведмедицею, полювання на диких звірів, фатальної зустрічі ворогів, цнотливого і романтичного кохання.

— Чисті контури, графічний малюнок і своєрідний колорит далекосхідних пейзажів надають роману особ­ливого змісту, відмінного від елементарно споживацьких пригодницьких творів. Описи усурійськоЇ тайги маль­овничі, поетичні і водночас науково документальні. Ще не діткнутий руйнівною діяльністю людини, екологічно чистий, незайманий праліс розкриває читачеві потаємні куточки: діамантно сяють мільярди росяних перлин над голубою паддю; дивує екзотичною красою шістде­сятиметровий водоспад, перетворений сибірськими моро­зами в різноколірну мозаїку; зачаровують незрушні, чисті сніги кедрачів. Оживають лісові глибини, сповнені по­таємного, незнаного руху, своїх непоіменованих законів.

Роман Багряного увів до української літератури світ далекосхідної тайги, Її флору і фауну.

Ревуть могутні ізюбри, «упираються рогами один в одного, аж лускіт іде», граційно скрадаються володарі пралісу смугасті «кішки» —тигри, блимає бистрим оком підступна рись, гартуються в печі оленячі панти —Сірків трофей: скрізь нечутно ступила легка й відчайдушна нога мисливця, не схибила міцна рука, людина зборола і під­корила звіриний інстинкт. 260

З симпатією зображені вірні друзі полювальників — мисливські собаки Нерпа, Рушай і особливо Заливай. улюбленець і вихованець дівчини з тайги. Відданий і розумний Заливай долає тисячі кілометрів і приносить батькам вісточку від втікачів. А через кілька днів береться Їх наздоганяти. Це стає символічною кінцівкою твору:

«•На п'ятий день вранці Заливая не дошукались. Вірьовка була, а Заливая не було. Зринув десь вночі і втік. Одчайдушний і безмежно вірний пес розумів дружбу по-своєму і зробив так, як веліло йому його собаче серце. Подався доганяти без надії догнати. Але сміливі завжди мають щастя.-о

В деяких місцях, і в цьому зокрема, текст звучить, як вірші в прозі: ритмомелодика, будова речень, інтонаційні паузи, яскраві тропи надають йому невідворотнього чару.

— Автобіографічність роману. Вона тісно пов'язана з двома попередніми ознаками. Зрозуміло, що про секрети тайги Багряний не вичитав у Арсеньєва чи в наукових працях- Він сходив І вивчив її сам. Втікач з ГУЛАГу, автор «Тигроловів» майже два роки жив із тайгою одним життям, він глибоко пізнав і полюбив цей далекий суворий край і його мешканців: людей І тварин. Сторінки твору передають особисті знання і враження.

б) Та основною особливістю роману, яка раз по раз виступає супроти віднесення його до пригодницького жанру, є те, що попри немислимі втечі, захоплюючі полювання на Ізюбрів і оленів, попри сміливі й спритні лови живцем хижих тигрів, головною темою його є ніщо інше, як історична конкретика сталінської доби. І тайга, і люди, і поди —все позначене тавром епохи, і саме ця історична реальність поглинає, чи правильніше, виражається через своєрідність пригод, зміни в житті професійних ми­сливців, через порушення віковічних, неписаних законів пралісу. Саме ця історична конкретика лежить в основі поділу героїв на позитивних і негативних (що є обов'яз­ковою умовою пригодницького жанру). Не гонитва за скарбом, не поділ успадкованих маєтностей, не пошук зо-^л0^ і діамантів, а саме ідеологічна позиція жене слідчого НКВС Медвина й інших представників системи по слідах

ідейного супротивника, робить з них не звіроловів, а но­вітніх людоловів, полювальників на людину, не заломле­ну тоталітаризмом.

— Історична конкретика відбилась також і на вирішенні обов'язкового для цього жанру щасливого кінця. Колишній в'язень, сміливий втікач з «ешелону смерті» Григорій Многогрішний виходить переможцем у двобої із силами тоталітарного зла. Він не тільки зберіг своє життя, не став ше однією з чергових жертв системи, але й укріпився духовно й тілесно, зустрів своє кохання.

Поряд з ним Наталка Сірківна, чиє почуття палке і вірне, рука надійна і невтомна, душа —незаймане чиста. Разом вони переходять неміряні простори тайги, долають укриті снігами сопки, переправляються через Амур, перетинаючи кордон і залишаючи позаду лемент газет про «велику озброєну до зубів банду ворогів народу». Разом вони вийшли на головну магістраль свого життя:

«Шлях їм прослався вперед, в невідоме. Десь навколо світу. Приготовані на всі труднощі, на жорстоку боротьбу й на втрати, вони спалили всі кораблі за собою, та й вірили в свою зорю, що присвічувала їм шлях — шлях в життя. Шлях туди — десь на ту далеку, для одного з них зовсім незнану, сонячну Україну. А чи в героїчну битву і смерть за ту далеку, за тую незнану Україну».

— Щоб яскравіше відбити знак епохи, письменник змальовує три ешелони транссибірської залізниці, які мчать до тихоокеанських берегів. Їх хистка, тимчасова реальність стала в Багряного промовистим символом ста­лінської доби. Перший ешелон —«дракон», про який вже згадувалось раніше, —втілення тоталітаризму, зла, тупої, руйнівної жорстокості.

Другий — це «Тихоокеанський експрес нумер один», який «віз, заколисуючи, екзальтованих пасажирів десь в невідомий і вимріяний, казковий край, в дивне золоте Ельдорадо». Він стає символом ілюзорності світу переміг­шого соціалізму, бо мчить він своїх пасажирів паралельно з першим, і умовна, збуджено-напружена атмосфера його дзеркальних купе і ресторанів сусідить із страшною реальністю ешелона-«дракона». На одній з станцій їх колії перетнулись, і пасажири «тихоокеанського експре­са» зустрічаються з погаслими очима його жертв, бачать бліді, невільницькі обличчя. 262

Третій потяг 97 «Владивосток-Москва» — «експрес, которий возіт дрова і лес», яким мисливці діставались до столиці краю. Його пасажири, ці «дрова і лєс» — «Заро­бітчани/Вербовані, та контрактовані, та «планові». З діт­ками, з жінками... Будують соціалізмі Він є символом повного зневаження людських прав, нехтування людиною праці в тодішньому суспільстві, перетворення ЇЇ на без­правного, нужденного раба.

в) Історичній конкретиці сталінської доби, яка отруює смородом і жахом «ешелонів-драконів» первісну тишу тайги, протиставлений людяний світ свободи, в якому ше жили в тридцяті роки мисливці-українці Зеленого Клину. Вони представлені в романі сім'єю Сірків та їхніми друзями Морозами. На віддалених хутірцях, хоробрі, могутні, меткі, зрослі на вільних вітрах, вони діють у суворому, сповненому небезпек і пасток спілкуванні з тайгою та ЇЇ мешканцями. Влада, її тяжка рука, її жорстокість поки що від них далекі і доволі безпечні. Тут, у стихії пралісу, у стані постійного змагання за життя, у розгортанні прос­того і невибагливого, але заможного і гідного побуту мисливців справжнє значення мають особисті якості людини, те, що складає її суть, якості, які виявляють себе у хвилини смертельної небезпеки, скажімо, під час поло­нення живої «кішки»-тигра. Перебуваючи в сім'ї Сірків, людина висвітлюється краще, ніж під променями рентге­на. Воля і вчинок — от найважливіші еталони, якими тут вимірюється єство кожного,

З теплотою змальована сім'я далекосхідних українців. Старий дебелий Сірко — несхибний мисливець, справж­ній господар тайги. Його працьовита дружина, «в очіпку. в рясній стародавній спідниці», охороняє затишок і до­статок у хаті. Юна амазонка Наталка Сірківна, «бистро­ока..., мов горлиця», вціляє на полюванні не згірш за батька, а тайменя в ріці ловить, як ніхто. Це безпосередня і правдива істота, котра зросла в умовах волі і первісної природи. Гриць Сірченко — «густобровий, кремезний парубок», молодий, спритний мисливець, відданий сім'ї і чоловічій дружбі.

Увесь побут Сірків пов'язаний Із Україною, хоча вони живуть на Далекому Сході не один десяток літ. «У кутку рясніли образи, королівськими рушниками прибрані, кропило

з васильків за Миколою Чудотворцем. Чорні страстяні хрести випалені на стелі... На стіні рясно карток —дівча­та v вишиваних сорочках, у намисті, парубки в шапках і киреях».

Мова, одяг, пісні, мораль, спосіб думання і вчинків Сірків свідчать, шо у 30-ті роки українці Зеленого Клину ще зберігали свою ментальність, власне обличчя навіть в умовах Сибіру, куди Їх заганяли злидні та безземелля.

г) І нарешті — Григорій Многогрішний — центральний образ роману, задля якого й написано цей твір. Він роз­почав головну тему у прозі І. Багряного —тему невпоко-реної людини, тему волі до вчинку і здійснення його, тему екзистенційного вибору.

Дата добавления: 2015-08-28