Солод Юлія. Українська література. За програмою 11 класу. –К., 1997. 17 страница

Атлетичний юнак-українець, за фахом інженер-авіа­тор, хоробра й гуманна людина, він не дав перемолоти себе в тоталітарній м'ясорубці і був засуджений на 25 років до ГУЛАГу.

Мов зіницю свого злодійського ока, беріг його на­чальник етапу, перевіряючи особисто наявність арештан­та Многогрішного на кожній зупинці ешелона, бо відчув нескореність духу і могутню внутрішню волю в'язня. Але той втік-таки. Ні варта, ні швидкість, ні повна ізоляція не втримали його.

«Стрибнув у певну смерть, але не здався, дев'яносто дев 'ять шансів проти одного за те, що від нього залишаться самі шматки, але стрибнув.

—Диявол!.. Диявол!.. —кипів начальник етапу.»

Образ Григорія Многогрішного — це альтернативна грань проблеми позитивного героя, над вирішенням якої билась тодішня українська література. Яскравіші з позитивних образів, що мали стати за зразки поведінки для мільйонів молодих читачів, — як-от Давид Мотузка (роман «Бур'ян» Андрія Головка), командир полку Чу-бенко (роман «Вершники» Юрія Яновського), Юрій Брянський (роман «Альпи» Олеся Гончара), не говорячи вже про корнійчуківського Платона Кречета, — визна­чальною рисою в екстремальних умовах мали повне злиття власної волі з волею комуністичної партії і ЇЇ во­ждів, повне розчинення особистості у постулатах ідеоло­гії. Образ Григорія Многогрішного —далекого нащадка українського гетьмана, котрий першим ласкою імперії 264

«освоював» простори Сибіру, —несе в собі зовсім інший заряд.

Це цілісна натура, яка відчуває повну єдність з нацією, її культурою й історією, але душею й вчинками противиться тому, що давно стало злою долею народу, а значить претендує на володарювання над його особистою долею. Риси його характеру не розслаблюють читача, не вчать його покладатись на чиюсь залізну волю, підко­рятись їй і покірно виконувати її приписи. Навпаки, образ Григорія Многогрішного скріплює душу, вчить читача великій і мужній любові. Роман «Тигролови» і його головний герой, послуговуючись словами Олени Теліги, виховує «сильних і твердих людей української нації»'.

Як ніхто з українських письменників до нього, пере­дав І- Багряний енергію і міць справжнього лицаря XX століття. Американський рецензент цієї книги Валтер Га-вінгорст виокремив твір українського письменника в то­гочасному літературному процесі: «Це повість лицарства і хоробрості, несподівана у нашій незугарній літературі» (1957 р.)³. Письменник наче справдив відому сентенцію про здоровий дух у здоровому тілі. Григорій блискуче во­лодіє зброєю і, одержавши від старого Сірка у дарунок гвинтівку, показує вищий пілотаж у стрільбі в ціль. Знесилений довгими блуканнями тайгою, змучений і зне-можений, він, одначе, не роздумуючи, кидається рятувати людину від розлютованої ведмедиці і без будь-якої зброї перемагає її. Плавання в сибірських ріках, сон на теплому снігу, довготривале очікування і моментальна реакція, блискавичний маневр під час полонення живої тигриці — ці епізоди не залишать байдужими молодого читача. Наче влиті в сідла, розмірене гойдаються вершники, долаючи сопки і паді, укриті пралісом, і між ними не тільки мужні юнаки, молоді мускулясті атлети Григорій і Гриць, але й натренована самим життям та його умовами юна Натал­ка. і досвідчений сивий полювальник Сірко.

Хп° ^тел1га- ^'Р"¹*^ — Детройт: Видання Українського Золотого Хреста в ЗСА. 1977. —С. 142.

rtrtu,¹¹'¹^^{33 кн}" ^ЧУ6 Я- Літературна спадщина Івана Багряного. —То­ронто, 1980, —С. 15.

Роман «Тигролови» мав широкий читацький резо­нанс. Він вийшов в Англії, США та Канаді англійською мовою. Голівуд — всесвітньовідома американська кіно-фабїіика зацікавилась цим твором. Неодноразово вида­вався німецькою, голландською та іншими європей­ськими мовами.

4. Роман «Сад ГстсиманськиЙ* — «великий, вопіюшнй і страшний документ» (В. Виниченко).

а) Етапи мистецького втілення.

— У світі існує кілька видатних творів, що таврують небачену жорстокість і антилюдяність каральної машини

радянського тоталітаризму.

Чи не першим торкнувся цієї теми англієць Артур Кестлер у романі «Тьма опівдні», уявивши страшний лю-дожерний механізм нищення людей. На його думку, особи, які вірою й правдою служили революції, бачать її справжнє обличчя, спустошені і зломлені, самі хочуть

одного —смерті.

«Спроба художнього та публіцистичного дослідження» росіянина Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ» глибоко аналізує всю систему дії сатанинського механіз­му. Та роман І. Багряного створено на два десятиліття раніше, коли світ став на межі «холодної війни».

За поцінуванням Ю. Шереха, роман Багряного — «справжня енциклопедія радянської політичної в'язниці». Підкресливши, що книга українського автора «більш романізована», критик детально зупиняється на спільних елементах обох творів: «Подібність «Архіпелагу» до рома­ну Багряного разюча... Насамперед та сама організація матеріалу. Кістяк обох творів — доля їхніх авторів під

арештом».

Чому ж книга Солженіцина, «не унікальна і не

перша», набула такого розголосу у світі? Відповідаючи на це питання, Юрій Шерех поцілює два моменти: «Брак сприятливої кон'юнктури 1950 року супроти 1970 і класичне українське невміння виходити поза своє гетто»'.

— Вже в «Тигроловах» є перші начерки цієї теми, що виявили себе в символічному образі «ешелона-дракона» «Йосип Сталін». У драматичній повісті «Морітурі» засо-

'Ю. Шерех. Третя сторожа- —С. 343—344.

бами гротеску і гіперболи відтворена абсурдність радянсь­кої політичної тюрми, в камері ув'язнено не якогось там комісара чи шпигуна, а самого Карла Маркса, і наглядач під його дверима штудирує «Капітал» —коран соціалізму.

Роман «Сад Гетсиманський» увінчує цю тему в твор­чості Багряного. Письменник не тільки змальовує кола пекла, які навіть уявити не був здатний середньовічний Данте, але й створює образ, сказати б, надлюдини, котра не зломилася в цьому пеклі (бо ламалися й залізні рево­люціонери й полководці), а залишилась-таки Людиною з її почуттями й думками, з ЇЇ вірою в одвічні категорії добра і його доконечну перемогу над злом.

— Юрій Шерех відрізняв у літературі МУРу три спо­соби світосприйняття і відповідні їм три стилі. «Пси­хічний хаос, розчахненість змісту й форми, зміщення планів..., втрата душевної рівноваги найвиразніше ви­явились у творчості Тодося Осьмачки. «Втеча в світле царство мрії», гармонійне світосприйняття відповідали творчості неокласика Юрія Клена. Третій стиль виражав­ся в раціональному підході до формування мистецького світу, у вольовому пориві авторської свідомості; «зціпити зуби, стиснути кулаки, покликати на допомогу всю силу своєї волі — і перти, перти, перти вперед, куди каже розум, наперекір усьому»¹.

Цей стиль відтворює ситуації, в яких виявляються во­льові пориви особистостей, котрі прагнуть надати змісту як власному життю, так і життю людського суспільства. Цей вольовий стиль критик пов'язував з іменем Івана Багряного.

б) Багатовекторність композиції. На початку ^ твору після назви на окремій сторінці автор виніс важливе за­уваження до тексту:

«ВСІ ПрЇ-їаїлцл Q щй КНІІЗІ,

як то прізвища всіх без винятку змальованих

тут працівників НКВД

та тюремної адміністрації,

а також всі прізвища в 'язнів

(за винятком лише кількох змінених)

£ правдиві» (підкреслення І. Багряного).

Це заявка на один з важливіших композиційних напря­мів роману: правдиве, без модерністських умовностей, але від того лише більш вражаюче зображення сталінського ГУ-ЛАГу єжовських часів. В основу його, як вже було заува­жено, покладено особистий життєвий досвід.

Г. Костюк визначив роман як поєднання «сюжетного твору й мемуарного репортажу». Документальність і достовірність зображуваного позначена точними адре­сами. Деякі критики вважають, що роман переобтяжений «надмірними деталями з власної тюремної практики»¹. Та більш об'єктивною видається оцінка його Ю. Шерехом. Чим більше часу спливає від написання твору, чим далі в історію відходить масовість політичних репресій у нашій країні, тим ціннішою й вагомішою стає ця репор-тажна документальність, котра свого часу розказала сві­тові правду про те, що відбувалось за фасадом радянсь­кого суспільства в довоєнні роки і добре буде нагадувати

про це часам прийдешнім-

Відверта публіцистичність, а не побутописання, доку­ментальний пафос твору обумовлені саме мемуарно-репортажним характером розповіді (а не домислами й фантазією, як у згадуваному романі А. Кестлера). Індиві­дуальна пам'ять Івана Багряного зберегла такі подробиці і деталі, таке сприйняття частковостей у загальній пано­рамі тоталітаризму, які забезпечуватимуть романові непе­рехідний Інтерес читачів не лише в Україні і не тільки в

XX столітті.

— Визнання всіма критиками (і читачами, звичайно)

цього важливого композиційного вектора, розгалуження сюжету підкреслює своєрідність індивідуального стилю Багряного-романіста: документальність, публіцистич­ність, репортажність як його визначальну рису. Ефект присутності, особистого досвіду, ефект особисто пізнано--го притаманні його кращим речам, в першу чергу, зви­чайно, роману «Сад Гетсиманський». Саме це, а не біог­рафія автора примушує читача іноді навіть неусвідомлено ототожнювати образ головного героя Андрія Чумака з особистістю письменника Багряного. Звичайно, таке ото­тожнення неправомірне. Бо в тому і велич майстра, що він зумів з матеріалу аж занадто обмеженого в часі і прос-

4. Багряний. «Сад Гетсиманський». —С, 16

торі (дія відбувається в стінах в'язниці для політичних злочинців, виняток —перший розділ) вирізьбити словом не просто документ, а вражаючий художній твір, вико­риставши документальність, публіцистичність як ви­разний художній компонент, що став однією з домінант його письменницького стилю.

і В романі зображено всі ступені, які проходив по­літв'язень 30-х років; від буцегарні в районному містечку, де ще можна ходити і думати, до карцера харківської в'язниці — камінного мішка — який ламав духовно і фізично найвитриваліших. Коли Андрія Чумака запро­торили до камери цієї тюрми, він подумав, що потрапив до божевільні. В камері 49-й, розрахованій на одного в'язня, напхано 27 арештантів, і Андрій^ став 28-м.

«— А/и всі тут голі, як святі, бо душно й пітно від тіс­ноти, та й попріло все у нас...

— Ми сидимо тут, як турки, бо не маємо права ані ходити, ані стояти, ані лежати... Тільки сидіти і то тихо. Це такий режим тут. Це щоб ви знали. Говорити голос­но — заборонено. Сміятись голосно — теж. Ми так уже по кілька місяців. Ї тут повнісінька тюрма таких, як ми», — знайомлять новачка з своїм побутом співкамер-ники.

Зображена в романі і неймовірна своїм «робочим ритмом», своєю буденною звичайністю нічна «робота» — розстріли, фізичне нищення в'язнів.

«Людина — Іваненко, Петренко чи Грищенко — відчиняє двері й вступає в вузенький темний коридорчик... відчиняються другі двері. Сліпуче сяйво б'є в очі, — за тими дверима яскраво освітлений льох... Хтось невидимий бере людину ззаду за ковнір і стріляє Їй в потилицю... й штовхає в льох.

...Цементована підлога льоху зроблена так, як на бойні, похило, з канавкою для стоку крові й води... Люди падали й падали. Їх тут же роздягали догола помічники... Отже, людей роздягали й складали в штабелі... Посередені була гора одежі. Як уже все було закінчено, як уже була покладена в штабель остання жертва. Мельник, вити­раючи спітніле чоло, підійшов зі своїм ломиком до нещас' "ого інженера, що все сидів і безтямно випинав очі.

— запитав Мельник ласкавим, а тепер — відправляйся! — і

— Ну, що, надивився? -стомленим голосом. — Ну, цюкнув ломиком по голові.

Потім захололі трупи бригада вантажила, як дрова, на машини, й ті машини геть десь поїхали. Потім вантажили одежу... Заливали підлогу з шланга... Їли при тому бутер­броди й скалозубили з товаришкою Клавою, що забігла до них, до веселих хлопців».

—Другий композишйний вектор —це власне детективна лінія: хто є зрадником, хто виказав Андрія, хто знову за­проторив до пекла цього сміливого юнака, який вже втік із заслання, юнака, «що в огні не згорів, ні в воді не вто­нув». Разом з Андрієм Чумаком цю понуру загадку під­лоти намагається вирішити й читач. Вона, немов тавро, мітить розгортання сюжету. «Пекуче запитання «ХТО?», хто продав його, як. той Юда Іскаріотський, стоїть перед ним вогненне й непогасаюче, і Андрій не в силі на нього від­повісти».

Тільки в кінці твору слідчий Сергеев влаштовує непо­кірному в'язню «очну ставку» (це кульмінаційний момент роману, і Бафяний виніс подію в назву розділу, хоча інші розділи назв не мають). Андрій побачив людину, котра написала на нього доноса і якої він зовсім не знав. І тільки на кінець жахливої процедури, «Свідок повер­тається анфас, підводить свої очі... й їхні погляди зуст­рілися.'

А-а!! Як блискавкою прорізало мізок: сцена в хаті, бать­кова Біблія і цей погляд на прощання».

Це був священник, який читав святе письмо після похо­вання Андрієвого батька.

«Мов підсинений пружиною, Андрій зривається й дико хапає за кадичок в нестямі... Сергеев скочив злякано, але, перш ніж встиг він щось зробити, Андрієва брачка рука конвульсійна згребла тяжке мармурове прес-пап'є й усіма рештками сили опустила його на Юдину голову...*

в) Події в цьому романі, засоби «впливу» на людську свідомість, знущання і граничне приниження самого поняття людина, здається, не залишають у ньому місця для бодай найменшого духовного просвітку, для наймен­шої віри і надії.

Але вчитайтеся в твір ще раз. І ви відчуєте третій век­тор — утвердження думки про те, що душа людська може вистояти, не впасти в бруд і підлоту навіть в умовах більш

за екстремальні. Розповідь про найстрашніше глумління над духом людини все ж полишає стоїчний слід. Поль­ський журналіст І поет Юзеф Ободовський писав у паризькому журналі «Культура»; «значення цієї книжки, яку я не завагався б назвати потрясаючою» переходить да­леко межі звичайної літературної оцінки. «Сад Гетси-манський» — це книжка найвищою мірою оптимістич­на...»'.

Жан Поль Сартр, один з класиків екзистенціалізму, писав про те, як багато в житті «мерзенного, темного, липкого», злобної сили. підлоти, підступності, нікчем­ності. Голосно поіменувати їх, назвати речі своїми іме­нами — вже є перемогою над ними. От чому роман Баг­ряного сприймається як твір оптимістичний, що свідчить про перемогу людини над злом і ворожістю, людоне-нависництвом І чорною безоднею підлоти.

Звісно, ця зовсім не мажорна, але глибоко ствердна тема пов'язана, в першу чергу, з образом головного героя твору Андрія Чумака.

Ця постать випромінює найзначніші риси людини виявляючи духовну незламність і незнищенну, непри-^ тлумлену волю до дії. Більш того, Андрій Чумак, концен­труючи волю, надзвичайно активно, енергійно діє, три­маючи в постійній напрузі, ба, навіть у сумнівах воро-пв — слідчих,, котрі раз у раз змінюють один одного, бо не в змозі понищити волю і гідність цього гордого, твер­дого, духовно міцнішого за них українця. Декого з них — слщчих Сергеева, Донця — він сам «розколює», при­мушує визнати безмежність свого падіння.

Образ Чумака виліплено в кількох гранях: Андрій у колі рідних ~ з матір'ю, сестрою, братами, в камері з жшими в язнями та на числених допитах, «ставках», у

CBirvT^ ^{коли не} "Уривається його двобій з силами телй»»^' ³ ^Р⁰¹'^^{11 й} катами. Поруч з цими служи-^ями Ьезпросвітного мороку він, у синцях і ранах, із ^"лою душею, тшьки-но з шістнадцятнденного карце-

'ІТ

С. ЗЗО"^»? ^кн" •^''"^''^но-науковий збірник.

•Нью-Йорк, 1952.

ру, вивищується, як втілення людської гідності. Залізна^ витримка, витривалість і велетенська тілесна сила, що до­помагає вистояти знеможеному духу, — ось ті твердині об які розбиваються професійна підлість і лють тю-ремщиків, котрі не гребують бити лежачого, допитувати хворого, кидатися на одного цілою вовчою зграєю.

Та найважчий тягар, який підточував сили Андрія в цьому поєдинку, — це сфальсифікована в надрах НКВС провокація, що, мовляв, саме брати донесли на нього, що вони покинули його назавжди. Він, котрий так вірив у своїх старших братів, ніяк не міг погодитися, зжитися з цим наклепом, і тільки зустріч з ними на «шемякіному суді» заспокоїла його (якщо лише можна говорити про спокій у його становищі). Він дізнався, шо збожеволіла І загинула у в'язниці його кохана дівчина Катерина, на зраду якої теж натякали слідчі. Навіть його любов до ма­тері намагалися використати, щоб знищити його. Одного разу він був на грані самогубства, та все ж зумів подолати цю «спокусу» і жити далі, хоча «органи» за всяку ціну прагнули «поставити його на коліна, щоб таки він поповз, як паршивий пес, і скавчав, лизав черевики. НКВД не могло стерпіти такого поругания й глуму над своєю всесильністю, що хтось не дається розібрати себе на гвинтики й обернути в дірку від бублика. Як це так! «Людішка» не хоче бути «людішкою»?.' Чи це не найбільша контрреволюція?».

Віра в людину, в себе, в своїх братів перемогла в Андрієві остаточно. Безневинно пройшовши крізь j| тортури, духовне насильство і нищення, брати Чумаки Щ їх менша сестра Галя, приречені до розстрілу, замінено­го двадцятилітньою каторгою, зміцніли духом і пізнали^ найвищу ціну життя. «Всі дороги сходили і всі могили зчислили, й кожна ніч —навіть полярна ніч!—кінчається ранком... І вони йдуть... Зціпивши зуби, вони йтимуть через ніч злоби й зненависті, не даючись доти, доки її не перейдуть^. Акордами «Місячної сонати» Бетховена за­кінчується ця розповідь, в якій так мало було доброти і забагато зла, але врешті решт читач розуміє, що зло не всесильне, ні, ніяк не всесильне. Бо поза всякими сум­нівами: не зважаючи на найоб'єктивніші причини Й обставини, доля і честь людини залежать від неї самої набагато більше, ніж нам те здається.

г) Вектор четвертий — населення роману.

— Твір І. Багряного, незважаючи на просторову і ча­сову обмеженість, відбиває широченне розмаїття люд­ських доль і характерів. Роман густо заселений. Це не лише сім'я Чумаків, а й ті сотні в'язнів, котрих зустрів Андрій Чумак, блукаючи в нетрях тоталітарного пекла-Вони настільки різні, що справді лише ГУЛАГ міг вмістити у своєму кровожерному череві стільки несхожих і неспівставних людських індивідуальностей, звівши їх до єдиного знаменника — становища блошині, з котрою розправляються одним ударом.

Коли за Андрієм грюкнули залізні двері 49-ї камери, він «швидко зайняв оборону», бо побачив у крихітному приміщенні «страхітне людське звалище й зважувався, чи дасть він з ними всіма раду». В'язні одразу зрозуміли його:

«— Ви не бійтесь, товаришу?.. Це все порядні люди... Оце ось священник Петровський... Оце ось професор Марк-со-ленінського інституту —Юлій Романович Гетер... Оце ось професор медицини —лікар Літвинов... Оце ось секре­тар Чугуївського райпарткому —товариш Руденко... Оце ось агроном облЗУ—тов. ЇЇрокуда... Оце ось асистент про­фесора з кафедри сільського господарства — тов. Красноя-ружський... Оце ось директор Харківського тракторного за­воду —тов. Свистун... Оце ось завгосподарством Харківсь­кого паротягобудівельного заводу —тов. Охріменко. Оце ось колишній член ЦеКУКи —тов. Ягельський.» Крім інте­лігенції, в камері містився трудовий люд.

Письменник далекий від думки, що каральний меха­нізм спрямований лише проти українців. Це увиразнив Юрій Шерех: «Книжка Багряного чесніша від книжки ^олженщина в справах національних. Євреям, вірменам, німцям, іншим національностям радянської тюрми при­ділено мало не стільки ж уваги, співчуття й захоплення, як і національності автора»'.

В 49-Й та інших камерах, де утримувався Андрій,

євп" ^{справді діти} Р¹³"^ народів: українці, росіяни. реї. греки, грузини, вірмени, вони належали до різно-

_жітніших соціальних прошарків. Чорним гумором._J^мiпepчeнl сторінки, котрі передають «перські мотиви»

^ю Шерех. Третя сторожа. —С. 347.

в'язня — тюремного Мефістофеля — про «пригоди пер­сіян і вірмен на слідстві в цій модерній тюрмі, в органах революційної законності», про запротокольовані «зізнан­ня» і «каяття» чистильника взуття Аслана, звинуваченого

в шпигунстві.

Всіх Їх об'єднало одне —вони стали жертвами вседер-жавних злочинів системи, невільно своїми кістками то­руючи шлях всесвітньому Злу,

— Це Зло представлене іншим людським шаром пер­сонажів, який складають правовірні захисники системи різних рангів — слідчі, наглядачі, солдати. Частина з них — тупоумне і сліпе знаряддя Зла, зливається з ним. Абсолютна духовна зіпсутість, ненависть і презирство до людей взагалі, брутальна лайка і грубість, невігластво роблять їх справжніми дияволами. Інші не такі примі­тивні, розумніші, внутрішньо глибші, але від того ще під­ступніші: сприймаючи всю облудність становища, вони змушені захищати цей абсурд і захищати ревно й віддано. І лише глибоко вночі, коли знеможений Харків стомлено відпочиває і тільки в тюрмах «кипить» нічна «робота», інколи наче прокидається їхнє сумління, і вони самі «роз­колюються», як-от слідчий Сергєєв, котрого Андрій «так знаменито розколов. По самісіньке нікуди. Хам обернувся в людину. Але це було тільки одну ніч».

Багряний неодноразово спрямовує увагу на дияволь­ське походження цього Зла, Начальник н-ського райвід­ділу НКВС майор Сафигін —«.Демон зла. Чорний, обпере­заний блискучими ременями демон зла»; слідчий Великій, котрий під час допиту «сатанів, бризкав слиною, крутив своїми викоченими очима...»; товариш Нечаева —майор органів, «вогненогрива фурія».

Відзначений ще Шевченком, розвинутий авторами XX століття (Маланюк, Хвильовий, Самчук, Яновський) комплекс братовбивства висловлено з болючою загостре­ністю.. Ось з в'язнем знайомиться черговий слідчий, поз­бавлений будь-якого романтичного флеру (навіть демо­нічного): «Мене звуть Донець. Гарне прізвище? Козацьке, брат. Ти от інженер, а 'ні чорта не знаєш; от, приміром, що всі прізвища на «ко» —то все шантрапа і смерди, смер­дячого походження, а котрі не на «ко», як от моє, то все це козацького славного роду. Хоча ти теж — Чумак, ну, or»

/ добре, значить ми обидва козацького роду...» (підкреслен­ня — І- Багряного).

На якийсь час Донець викликає довіру в арештанта, але той, вже «навчений» і обережний, мовчить. Тоді слідчий «посміхнувся іронічно й заговорив по-російськи.! вже далі говорив тільки по-російськи, так, ніби він української мови не знав взагалі. Володів він російською мовою так само досконало. Андрій вслухався здивовано й не міг вловити навіть натяку на те, що ця людина недавно так гарно говорила по-українськи, jna ще й з таким пол­тавським «ль», і що ця людина козацького роду. Говорила вона, мов расовий москвич. Жодного натяку на якийсь ак­цент. Власне, з цієї мови, енергійної й карбованої, з мови загарбників і володарів його землі, відчув, що перед ним сидить непересічний, глибоко певний себе робітник органів революційної законності. І вже з інтонації відчувалося, що ця людина говорить від імені диявольської системи, вважа­ючи себе вірним і авторитетним її стовпом».

Під час допитів, поставивши за мету будь-що приму­сити Андрія підписати на себе звинувачення, «зізнатись» у ніколи не заподіяних злочинах, Донець підступно впливає на душу в'язня, по-садистському мучить його, ще й збиткуючись, відверто про це заявляє: «Я буду тебе мучити, доки ти не почнеш з божевільного відчаю — бодай з відчаю, як не з героїзму, — нарешті підпилювати грати!! Зрозумів?.. Ха-ха-ха!.. І я маю на те право, бо... Бо я маю більшу, ніж ти, ідею! Ха-ха-ха!.. Що тебе знищу й тисячу таких як ти, —мало жалю». Це був «рафінований кат», і Андрій тільки його ж способом міг від нього спекатися.

Донець говорить про «право» «хазяїна» на життя і долю Андрія й інших в'язнів. Справді, слідчий, як і інші представники системи, зробили свій вибір. Вони вбачали

в своїх садистських обов'язках реалізацію «істинного буття» сильних людей.

Багряний розвінчує один з основоположних міфів то­талітаризму про «право» на життя мільйонів, бо в його служителів «більша ідея», ніж у інших. Письменник зоб­ражує миттєве перетворення такого «хазяїна» у «тварину тремтячу» (послуговуючись висловом Достоєвського), коли його було кинуто до камери як в'язня.

Приголомшує навіть у цьому похмурому середовищі ^ать наглядача Мельника, виконавця вироків. Справ-

жній світ НКВС, позбавлений оздоб «великої ідеї», пос­тав у романі зі всією своєю первородною зловорожістю до будь-чого людського, а найбільше —до волі, гідності і незалежності людини, ЇЇ прав. ^

д) Вектор п'ятий — це те метафізично-духовне знання)

котре становить підмурівок як образно-стилістичної, тг-і мислительної системи роману. Почнемо з епіграфу:

«Отче мій! Коли можна, нехай мимо

йде від мене чаша ця!..»

Ще він говорив, коли се Юда,

один з дванадцяти, приходить,

а з ким багато народу з мечами й дрюччям

од архиєреїв та старших людських...

Та й узяли його...

Єванг. Від се. Матфея, гл. 26.

Отже, епіграфом взяті речення з Біблії, що оповідають про молитву й арешт Ісуса та зрадництво Юди. Своїм твором Багряний наче доводить, що прадавні, мета­фізичні міфи — вічні Й трепетно відчутні в XX столітті, що в сучасному світі точиться та сама боротьба сил Бо­жих і сатанинських, а Юдине зрадництво, як і Каїновий злочин, — нинішні супутники людського життя, котрим протистоять, перемагаючи, Віра, Надія і Любов. Прогрес, цивілізація, культура — наче проходять повз затаєив глибини людських душ, де точиться боротьба Бога

диявола.

— В першому ж розділі відчутне втручання в дію звеї

хніх, провісницьких сил, що передбачає особливу доЛ одного з братів Чумаків. Андрій з'являється в хаті, ще разом з усією сім'єю віддати останню шану померло» батькові: «А найдивніше з тим найменшим, що ні вістї не мав, нічого не знав, а прилетів додому так, наче се) цем вчув». Боже провіщення вело його до отчого порог наче твердить автор.

У заключних розділах роману життєвий шлях Андр Чумака, як і багатьох інших людей, порівнюється із шл хом Ісуса на Голгофу, де він мусив був прийняти людсі мученицьку смерть заради врятування людей.

«Андрій підіймався крутими сходами, тяжко й помалу ступаючи, немов ішов на Голгофу, часто зупинявся, збезсилений, і заходився раптовим кашлем, йому здавалося, що всередині щось уривається. Він боявся передчасного вибуху крові в своїх дірявих легенях, а це було б зле. Він мусить дійти до кінця, до самої крапки, дійти власними ногами, {він ішов... Тепер він ішов на Голгофу...»

Криваве XX століття, в якому так розгорнулися диявольські сили, наголошує письменник, послало ба­гатьох своїх кращих людей на розп'яття, під кулі, під кригу, на загибель, аби вони своєю смертю зупинили людство в його гріхах. Та людський загал немов оглух. Крізь тюремні стіни, з газетних сторінок і радіохвиль доноситься галас розбурханого настрашеного натовпу;

«Розпни, розпни його!..» І за цією мукою, знаємо, скоро прийде час масових голодоморів І боєнь, котрий ґвалтує людство і досі.

— В центрі роману Багряний висловлює головну його думку: «Людина —це найвеличніша з усіх істот. Людина — найнещасніша з усіх істот. Людина — найпідліша з усіх істот.

Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для дове­дення прикладом.

Та найдивнішим е те, що ці всі три рубрики сходяться в одній тій самій людині».

Ким вимірюється міра добра і зла, заклана в потомках Адама і Єви, хто посилає їх тією чи тією дорогою в житті, з чиєю волею єднає людина свою волю, чи хто користується її відсутністю? Ці питання поставлені на сторінках роману, і відповідь на них — це доля, вчинки і їх мотивації персонажами.

Наскільки важливою і вирішальною є постать Андрія Чумака, настільки ж змістовно й композиційне вива­женим виступає діаметрально протилежний їй архетип

^ди' эрадника, який уособлює всю підлоту і ницість людського роду.

Юда — той учень Христа, котрий зрадив його учення

родав свого учителя первосвященникам, книжникам і ВДаді за тридцять срібняків. У романі Юда виринає, перш

есе, у подобі священника Ніколая Жіуга. Невипадково ' ^Р^ого він вислизає з хати Чумаків, перервавши

ання саме сцени Юдиного гріха, щоб завершити її в

реальному житті XX століття і видати владі свого ближнього. Але не тільки він. Вся тоталітарна система і її прислужники, котрі зрадили Людину, женуть її на Гол­гофу, якщо вона не хоче ставати в їхні незліченні черги — в черги нащадків Юди, якщо вона опирається під­писувати глумливі доноси на себе саму, не погоджується з брехливим свідченням або не копає могилу собі сама. Та й покора вже не рятувала тих, на кого поцілились родичі Юди. Ті, що підписували фантастичні звинувачен­ня на себе, все одно ставали жертвою системи (бо в та­борах, на засланні виживала мала частка духовно поніве­чених людей), али вони поза власною волею зміцнювали й кріпили царство Юди. Так трактував їхні вчинки Іван Багряний.

Молодому юнакові —єврею Давиду (згадаймо біблій­ного царя Давида, а це один з можливих варіантів його шляхетного архетипу) треба було підписати фальшиві зіз­нання у належності до сіоністської організації Паолей-Сіон. Співкамерник професор Литвинов, який «від всієї душі хотів добра Давидові\ умовляє його: «Так будьте ж розумним — коліться, поки вас не скалічили».

Зовсім по-іншому промовляє до нього Андрій Чумак:

Дата добавления: 2015-08-28