Провісник (Василь Симоненко і його поезія)
«Лебеді материнства», «Кирпатий барометр», «Вона прийшла», «Є в коханні і будні і свята...»
1. Спалах.
«Він мало жив, немов літак, що ховається за обрієм швидше, ніж доб'ється до нашого слуху шум його двигунів, Василь Симоненко зник за пругом життя скоріше, ніж долинув до нас могутній гук його серця, зарядженого тривогою двадцятого віку і любов'ю до української землі». Дмитро Павличко.
8 січня 1935р. в селянській сім'ї в селі Біївці на Полтавщині народився Василь Андрійович Симоненко.
Після голодомору село ледь спиналося на ноги. Хлопчик ріс без батька. Потім додалися труднощі війни, окупації. Всі клопоти лягли на плечі матері Ганни Федорівни Симоненко-Щербань та Її стареньких батьків. Ще під час війни почав учитись. Згадує мати: «У школі Вася вчився на «відмінно». Десятирічку закінчив із золотою медаллю. А вчитися йому було ой як нелегко... Адже у Біївцях він закінчив п 'ять класів, а решту у сусідніх Та-рандинцях. А це... дев'ять кілометрів лише в один кінець».
Душу вразливого підлітка краяло «народне повоєнне горе». З часом його картини ожили у фантасмагоричних образах Голоду і Суховію у поемі «Симфонія прощання», у чисельних поезіях. Пізніше він гнівно затаврував тих, хто в лихі часи оспівував безжурне і заможне життя колгоспників, коли в літературних творах і на кіноекрані столи вгиналися від наїдків, а щасливі колгоспники сяяли усмішками і святковим вбранням. Ні, не таким запам 'ятався Василеві повоєнний 1947 рік.
Забулися давно образи, суперечки, Злиденні і напівголодні дні, Та не забуду я, як пінилася гречка І чорногузи гуртувались на стерні. 1 люди йшли байдуже, мов лелеки, Із косами дідівськими на лан.
В полукіпках лишали чорні глеки І, зуби стиснувши, «виконували план». І вдови плакали, кричали діти «папи», А на сніданок — жолуді одні, І в гарбах пнулися скелети-шкапи, Худі, немов колгоспні трудодні. Я не забув мужицькі очі хмурі, Обличчя матерів, налякані, тривожні, Коли писали ви, продажні шкури, Про Їх життя, щасливе і заможне.
(Голодні діти називали «папою» хліб.) Після школи талановитий юнак став студентом факультету журналістики Київського університету. Навчання на «ідео~ логічному» факультеті було перейняте догматами і спрямоване на підготовку фахівців партійної преси. Студента Симоненка і його товаришів (а водночас з ним і ледь пізніше навчалися в університеті Ю. Мушкетик, Вал. Шевчук, Т. Коломієць, В. Підпалий, П. Засенко, С. Тельнюк) це часто не влаштовувало:
Не лицемірити, не чванитись пихато,
не дуракам пускати в очі дим,
не з мудрим виглядом зазубрені цитати
вигукувати голосом худим, —
я не цього бажаю. Не папуга,
щоб віддаватись цьому ремеслу.
Я хочу правді бути вічним другом
і ворогом одвічним злу, —
дещо абстрактно декларував молодий поет.
1957 р. — після закінчення навчання працює у редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». В статті Бориса Олійника, шо відкривала збірку «Поезії», видану через два роки по ранній смерті Симоненка, відчувається спроба знівелювати його особистість, зменшити її, приборкати його вогненний дух: «Він був хлопець, як хлопець. Як ти, як Я, як ми... Одне слово, він був такий же, як і ми всі».
Ні, це не так. Василь Симоненко не був такий, «як і ми всі». Таку характеристику не виправдовує навіть благородне бажання видрукувати ще одну збірку поета-
Жилось йому важко і матеріально, І духовно. Внутрішньо він не міг змиритися з куцою «демократизацією» періоду «відлиги» і дуже гостро відчув фальш і неповноцінність суспільного життя. Він виступав разом із своїми товаришами на літературних вечорах, диспутах, активно працював у київському Клубі творчої молоді (хоча й жив у Черкасах), саме за його участю віднайдені масові поховання жертв сталінщини у Биківні, на Лу канівському і Васильківському цвинтарях. Він був одним з перших у славній когорті літературних смі' ливців, котрі зруйнували броню одержавленого мистец' тва, розітнули мертвотну тишу літератури молодими громами, в когорті шістдесятників. Симоненко — це вулкан, котрий вибухав гарячою, спопеляючою лавою — поезіями, інвективами, пророцтвами, прокляттями на голови «катів свого народу».
Він був сповнений жаги життя, молодечого завзяття, запалу, які повстали проти всього тупого, недоумкуватого, злобного, ант ил юдяного, що зазіхало на найменші паростки духовної суспільної свободи і здатне було лише нівечити й топтати ті молоді сходи. Він любив життя:
Світ який — мереживо казкоаеі Світ який — ні краю, ні кінця! Зорі и трави, мрево світанкове, Магія коханого лиця. Світе мій гучний, мільйонноокий, Пристрасний, збурунений, німий, Ніжний і ласкавий, і жорстокий, Дай мені свій простір і неспокій, Сонцем душу жадібну налий!
З гідністю і насмішкою відповідав поет тим, хто бачив у людині лише «гвинтик», котрий можна замінити і «підгвинтити», хто залякував, цькував, намагався зупинити прогрес людської думки й почуття.
Він дивився на мене тупо Очицями, повними блекоти:
— Дарма ти себе уявляєш пупом, На світі безліч таких, як ти, — Він гримів одержимо і люто. І кривилося гнівом лице рябе,
Він ладен був мене розіпнути За те, що я поважаю себе.
У кожного Я є своє ім'я, На всіх не нагримаєш грізно, Ми — не безліч стандартних «я», А безліч всесвітів різних.
(«я»ї
1962 — знаменний рік в історії української поезії. Тоді вийшли три невеличкі збірочки авторів-початківців, що ознаменували нову добу і в літературі і в суспільному житті. Це — «Тиша і грім» Василя Симоненка, «Соняшник» Івана Драча, «Атомні прелюди» Миколи Вінг-рановського. Проте на той час внутрішньо автор вже набагато обігнав свою збірку. Симоненко -/У62 р. — це провісник нових часів, тих, що прийдуть через десятки літ, це провісник нової любові до України, тієї любові, яка виявить себе на всенародному референдумі 1991-го і яка вже тоді, в шістдесятих, палахкотіла в його серці.
22 травня 1962 р. на вечорі молодих авторів, що проходив під головуванням Павла Тичини, його запросили розповісти автобіографію.
— Я — українець. Оце і вся моя автобіографія, — сказав Симоненко.
Ця афористична самохарактеристика свідчить, як усвідомлювали себе він і ті, що були поряд з ним у дер-зновенні 60-і.
Він відчував прийдешні зміни в українському суспільстві, кликав і наближав їх своєю пристрасною творчістю. Він прагнув, аби його поетичне слово мало вибухову силу динаміту, щоб розірвати в 'язку атмосферу облуди і байдужості, примусити людей повірити йому — поетові, і собі, і життю, яке здавалося йому все ж таки чудовим.
Дай мені у думку динаміту, Дай мені любові, дай добра, Гуркочи у долю мою, світе, Хвилями прадавнього Дніпра.
Не шкодуй добра мені, людині, Щастя не жалій моїм літам —
Все одно ті скарби по краплині Я тобі закохано віддам.
Аце mpw^0^ страшне. Він помер у черкаській лікарні 13 грудня Ї963 р. в розквіті творчих сил у віці 28 літ. Смерть Симоненка довгі роки була потьмарена глухими чутками, здогадами, непробивним туманом,
ї лише 27 лютого 1992 p. газета «Літературна Україна» опублікувала розповідь-спогад про безпричинне і смертельно жорстоке побиття поета невідомими (!) м^ііцюнерами у місті Смілі влітку 1963 p., написану його колегами-журналістами, що визволяли поета з лінійного відділення міліції. З розповіді випливає, що це була не випадкова акція. Побачивши його посвідчення, міііціонери перевезли його із залізничного вокзалу Черкас до Сміли. Коли він почав голосно протестувати^ «...з'явився один здоровило, як лещатами, скрутив за спину руки, на зап'ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу на дерев'яний лежак і прив'язав до нього поясами, шо там були. Тепер я вже не міг і ворухнутися. Руки пекло, як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад? Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині...»
Про це раніше знати було заборонено. Тоталітарна система починала новий наступ, І після короткої «відлиги» знову повіяло холодом брежнєвсько-сусловськоЇ зими. Смерть Василя Симоненка була першою жертвою на шляху, реанімації тоталітаризму в Україні.
Василь Симоненко похований у Черкасах на міському
Цвинтарі.
Але його душа вперто працювала і після смерті. Друга збірка поезій «Земне тяжіння» (яка символічна назва!) вийшла в світ 1964 р. В ній опублікована поезія, Wo стала своєрідним заповітом Симоненка, зверненим до
ровесників.
Ти знаєш, що ти — людина. Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні. Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди — Добрі, ласкаві й злі. Сьогодні усе для тебе — Озера, гаї, степи. І жити спішити треба, Кохати спішити треба — Гляди ж не проспи! Бо ти на землі — людина, І хочеш того чи мі — Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої' — одні.
1965р. вийшла збірка його новел «Вино з троянд». Через три роки по смерті вийшли «Поезії» (1966 p.), де вміщено вірші з попередніх збірок і 20 ще не публікованих творів, А потім — мовчанка. Наче й не було Симоненка і його громової творчості. Сіра мряка доби застою сподівалась перетворити на попіл вогонь його душі, проте друзі інколи пробивали цю в 'язку стіну мовчання: збірка «Лебеді материнства» вийшла 1981 p., «Поезії» — 1984 p. До збірки «Лебеді материнства» Олесь Гончар написав глибоку й змістовну передмову «Витязь молодої української поезії». В другій половиш 1980 —на початку 1990 pp. в журналах «Дніпро», «Україна» в газетах «Літературна Україна», «Друг читача», «Молода гвардія» опубліковано невідомі твори поета. Він прийшов до нас провісником нової доби України. Короткий спалах його життя став незгасною зіркою української поезії.
2. Громадянськість поезії Снмоненка.
За формою своїх творів Василь Симоненко — продовжувач кращих народолюбних традицій української класичної поезії. Найпотужніший, неперехідний вплив мав на нього наш великий Кобзар. «Щось у мене було від діда Тараса і від прадіда — Сковороди», — писав Симоненко.
Як і Шевченко, автор «Тиші і грому» розпочав з романтичного заперечення існуючих порядків, романтизм молодості живився реаліями народного життя, з якого він вийшов і з яким не поривав ніколи: цикл «Тиша і грім», поезії «Гей, нові Колумби й Магелани», «Світ
який — мереживо казкове», «Лебеді материнства» та інші
твори.
Поряд з ними неонародницькі поезії, що зображують
многотрудне життя звичайних людей, перейняті благородним пориванням змінити це життя на краще («Дід умер», «Баба Онися», «Кривда», «Дума про щастя» та ін.).
До гнівних пророцтв І проклять, разючих інвектив. додалась Шевченківської проби сатира; «Суд», «Пильному», «Лев у клітці», нарешті «Казка про Дурила».
Багатобарвні тематичні обрії поезій В. Симоненка:
поруч із сатирою сусідить інтимна лірика, патріотичній, громадянський пафос переходять у грізне, гнівне викрита тя, романтичним пориванням не заважають реалістичні малюнки селянського життя. «Художня палітра його багатюща. Симоненко сміливо випробовує себе в різних жанрах. Поряд із творами громадянської та інтимної лірики... з-під пера його виходять і дошкульні сатиричні епітафії, і твори такого улюбленого народом жанру, як байка, він пише віршовані жарти й казки для дітей, зігріті теплим гумором, усмішкою, народним дотепом», — відзначив Олесь Гончар.
а) Посвята Україні.
— В поетичній спадщині Симоненка чимало віршів адресовано Батьківщині («Україні», «Задивляюсь у твої зіниці», «О, земле з переораним чолом...», «Земле рідна» та ін.). Національна самосвідомість, діалог з народом, поставленим у злиденні, варварські умови буття, звертання до джерел козацького минулого — то. власне і є визначальне підґрунтя майже всієї його громадянської лірики. Воно має на собі відбиток духу автора, відбиток його пристрасної, молодої сили, котра вся спрямована на вирішення найпекучіших проблем.
Не шукаю до тебе Ні стежки, ні броду — Ти у грудях моїх, У чолі І в руках. Упаду я зорею, Мій вічний народе, На трагічний і довгий Чумацький твій шлях.
— Щирість інтонацій, задушевна синівська розмова у поезії ^Задивляюсь у твої зіниці». Традиції Тараса Шев-ченкв (ніжність і цнотливість у звертанні до матері
побожна любов і повага: «Україно! Ти моя молитва» та ін.) відгукнулись у ній.
Поезія написана у формі монологу ліричного героя зверненого до матері-України. У вирі буденної суєти, між тривогами і битвами «за твоє життя, твої права», ліричний герой наче на хвилину зупинився, щоб звести подих щоб подивитися в материні очі, побачити все, що приховане в них тільки для сина, набратися натхнення і сили для подальших битв, можливо, вирішальних- Вируюче довколо життя земної кулі постійно перериває тихий діалог сина-патріота і матері. Тому в поезії стільки звертань:
«Україно!», «мамо горда і вродлива», «нене»; до тих, хто заважає розмові. Інтонації рішучі, наказові: «Хай мовчать Америки й росії, коли я з тобою говорю!», «Одійдіте, недруги лукаві! Друзі, зачекайте на путі!»
Починається поезія з неповторного олюдненого портрета, вірніше з очей матері-України;
Задивляюсь у твої зіниці, Голубі й тривожні, ніби рань.
ТЯЖКИЙ ЖИТТЄВИЙ ДОСВІД, СТО-
Та за цією красою — рійки рідної історії;
Крешуть в них червоні блискавиці Революцій, бунтів І повстань.
Ліричний герой схиляє голову перед матір'ю. Ні, це вже не Шезченкова бідна вдова, якій діти-запроданці «праведную кров із ребер точуть». Україна XX ст. постає іншою перед зором свого сина:
' Україно! Ти для мене дивої І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо горда і вродлива, З тебе дивуватися повік.
Ця поезія складається з восьми строф, але донедавна друкували з них лише чотири. Третя строфа, в якій ідеться про щиру інтимну бесіду сина з матір'ю, про щастя бути наодинці з Батьківщиною, незалежною і суверенною, повернулась до твору лише недавно. 332
Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мислю і творю — Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю!
Задля Батьківщини творчість поета — ті самоцвіти-перли, котрі віддає він людям, його інтелект працює тільки для неї. Ліричному герою заважають голоси амбітних сусідів, коли вони встряють у цю святу розмову. Симоненко віддає Україні щирий синівський пошанівок І високо підносить її престиж. Риторичні оклики, звертання підкреслюють схвильованість ліричного героя.
Одійдіте, недруги лукавії Друзі, зачекайте на путі! Маю я святе синівське право З матір'ю побуть на самоті.
Це прямий виклик тим, хто паплюжив «Любіть Україну» Володимира Сосюри, хто ліворуч і праворуч розкидався злобними звинуваченнями тільки за те, що людина посміла висловити любов до материзни. А в інтонаціях поета і справді звучать незаслужен! картання на себе за те, що
Рідко, нене, згадую про тебе, Дні занадто куці та малі — Ще не всі чорти живуть на небі, Ходить їх до біса на землі, —
жартує поет. І ця строфа опускалась. Очевидно, «імперія зла» не хотіла зізнаватись у тому, що справді лише диявольські сили здатні почуття любові, патріотизму перекрутити на злочин, переслідувати й нищити за них
людину.
Бачиш, з ними щогодини б'юся, Чуєш — битви нескінченний грюк! Як же я без друзів обійдуся, Без лобів їх, без очей І рук.
Ця строфа, в якій прямо говориться про щоденні змагання проти сил зла, звісно ж, не друкувалося, як ступна, де вчуваються Шевченкові інтонації.
Україно! Ти — моя молитва, Ти моя розпука вікова. Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої' права.
Навіть згадка про «права», «твоє життя» заборонялась. Ця строфа написана наче сьогодні. Та битва,- яка розпочалася три з половиною сотні років тому, не вщухає і досі,
Проте новою, дужою, величною постає перед читачем велика любов поета — його Україна з голубими і тривожними, ніба рань, зіницями, його вродлива і горда мати, його неня, що дала йому мову, культуру, традиції, духовне багатство, силу духу, незміриму й непоборну. е Вона піднесена на п'єдестал великої пошани поряд з найбільшими країнами світу. І бути її сином для поета — це гордість і щастя, нішо не може зупинити ліричного героя на шляху борні за волю і незалежність.
Хай палають хмари бурякові, Хай сичать образи — все одно Я проллюся крапелькою крові На твоє священне знамено.
Так, він бачив своє майбутнє. Малиновий козацький стяг увібрав у себе і його кров.
б) «Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок...» — справжній ліричний шедевр, створений Симоненком за два місяці до смерті. Одразу виникає асоціація з Шевчен-ковим «Розвернися ж на всі боки. Ниво-десятино», Франковим «ланом» у поезії «Наймит».
Твір Симоненка надзвичайно місткий думками й почуттями. Цей вірш, як і згадувані твори класиків, — поширена розгорнута метафора, є одним з найвищих художніх осяянь поета. Твір про перейдене, про життя, яке відбулося, про важкий, але єдино можливий для поета вибір, зроблений ним, вільний вибір. Для поета, говорячи словами Жана Поля Сартра, не було іншого законодавства, окрім нього самого.
Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок, Є тисячі ланів, але один лиш мій. 1 що ж мені робить, копи малий зажинок Судилося почать на ниві нерясиій? 334
Тут зовсім інший настрій, ніж у попередньо аналізованій поезії: глибокий роздум, ціна якому життя. Думка про одвічний обов'язок, про поняття «своє», «батьківське», «Батьківщина». Вони розгортаються у метафоричний ряд', «тисячі ланів», серед яких «один лиш мій», «нива не-рясна», «рідне поле», «власний сніп», «батьківська нива». Твір глибоко національний, пройнятий українською
СИМВОЛІКОЮ.
Гіркі сумніви клубочаться в душі ліричного героя:
Чи викинути серп і йти байдикувати, Чи долю проклясти за лютий недорід І до сусід пристать наймитувати За пару постолів І шкварку на обід?
Коли б я міг забуть убоге рідне поле, За шмат ції землі мені б усе дали... До того ж і стерня ніколи ніг не коле Тим, хто взува холуйські постоли.
Різних людей бачив він у своєму житті; одні байдикують, самоусуваються, втрачають духовний потенціал людини; інші клянуть рідне поле за «лютий недорід», тобто потрапляють у тенета брехні про меншовартість, у тенета принижень і облуди; треті кидають «рідне поле» і йдуть до сусідів — далеких чи близьких — стають найманцями, рабами, котрим за Їх чорний труд з презирством кидають «пару постолів І шкварку на обід». Це шляхи ганьби, національної зради, морального злочину.
Волевиявлення ліричного героя беззастережне:
Та мушу я Іти на рідне поле босим,
І мучити себе й ледачого серпа,
І падати з утоми на покоси,
І спать, обнявши власного снопа.
Бо нива ця — моя! Тут я почну зажинок,
Бо кращий урожай не жде мене ніде,
Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок
Мене на ниву батьківську веде....
Метафора тяжкої праці «на рідному полі» розгортається все ширше, охоплюючи й злиденність, беззахисність становища того, хто зробив такий вибір, гіркоту за «ледачий серп», який треба «мучити», аби добитися зру-
шення, бо дике, зруйноване, бездуховне поле «рідної ниви» не давало сподівання на швидку віддачу. Ораторськими анафорами, логікою патріота, зверненою до своєї душі, а також до душі проникливого читача, поет утверджує свою громадянську позицію. Безумовно, це особиста доля автора, його непохитність і несхибність з обраного шляху — тяжкої подвижницької роботи на «убогому рідному полі». Та водночас, можна сказати, що це й узагальнення тих мільйонів українців, котрі теж зробили подібний вибір. Підсумовуючи, варто наголосити: прекрасні сини є в українського народу, але й народові треба бути їх гідним.
в) «Лебеді материнства» — поезія, що набула серед
людей великої любові і пошани, чудова квітка у вінок України.
Мрійливі, ніжні дворядкові строфи ніби відроджують мелодію українскоі колисанки, української казки. Рожеві Симоненкові лебеді випливають з туману його бідного, але щасливого теплом материнської любові дитинства, з казок діда і бабусі, зі співів матусі, з примовлянь над колискою і купіллю. Із тих таємничих оберегів, якими огортав фольклор найслабшу і найдорожчу істоту в світі — дитину.
А тепер автор звертається до свого сина, якого ще колише щаслива молода мати, він хоче передати йому те найдорожче і наймудріше, що дало йому життя, хоче заглянути у синове майбуття в бурхливому гаморі століття,
на обширах усієї земної кулі, а може, й на шляхах нового тисячоліття.
Але ж поезія називається «Лебеді материнства», і написана вона від імені матері. Якою тонкою і проникливою була поетова душа, що так глибоко і правдиво увійшла в світ материнської любові, ласки, ніжності, нескінченних материнських турбот, клопотів і хвилювань за долю своїх дітей, навіть уже дорослих.
Кращі з кращих фольклорних самоцвітів огранив поет у цьому творі, і вони засяяли новим світлом.
— Композиційне твір складається ніби з трьох частин, проте цей поділ дуже умовний, бо вірш є живою, єдиною, неподільною плоттю. У першій частині розгортається чарівна казка щасливого дитинства. Добра, ніжна мати прагне все зробити для свого любого синочка, віддати 336
йому увесь цвіт своєї душі, оберегти від усіх лих життя — зла, небезпеки, хвороб.
Мріють крилами з туману лебеді рожеві, Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
Заглядає в шибу казка сивими очима, Материнська добра ласка в неї за плечима-,
Ой, біжи, біжи, досадо, не вертай до хати. Не пущу тебе колиску, синову гойдати.
Припливайте до колиски лебеді, як мрії, Опустіться, тихі зорі, синові під вії,
Темряву тривожили криками півні, Танцювали лебеді в хаті иа стіні.
Лопотіли крилами і рожевим пір'ям, Лоскотали марево золотим сузір'ям.
— Друга частина — це фантазії матері про майбутню долю її сина у тривожному світі, його юність, хмільний час кохання, зустрічі, з яких одна мусить стати любов'ю.
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспані тривоги.
У хмільні смеркання мавки чорноброві, Ждатимуть твоєї ніжності Й любові.
Будуть тебе кликать у сади зелені Хлопців чорночубих диво-наречені.
— Третя частина — це роздуми матері про синове змужніння. Рожеві лебеді, що охороняють немовля, мусять разом з нею виховати з нього — чоловіка, людину, громадянина. І тоді він неминуче стане перед вибором, і не одним Мати бажає, щоб син був вільним у своєму виборі, щоб і друзів, і наречену, І брата по духу він вибрав не за чиєюсь вказівкою чи примусом, а з власної волі. Так само прагне ненька, щоб головні підвалини людського життя —матір і батьківщина, визначені природою і вихованням, ніколи не були заперечені, відкинуті, замінені.
Мати і Батьківщина — завжди з людиною. Навіть у смерті, в еміграції, в багатстві і бідності. Особливо
хвилюючою є ця поезія у наш час, коли відчинені шляхи у будь-який куточок світу і звабно кличуть близькі й далекі подорожі, їздіть, пізнавайте світ і людей, радійте тим просторам, які відкриються перед вами, та пам'ятайте слова вашого ровесника Василя Симоиенка:
Можеш вибирати друзів і дружину. Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати.
За тобою завше будуть мандрувати Очі материнські і білява хата.
І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть.
Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.
В основі головної думки твору лежать загальнолюдські цінності — материнство, «білява хата» батьків, любов до дитини, звичаї і традиції рідного краю, його вечори й ранки, дерева, казки.
3. Поезія прозріння.
а) Відшукуючи разом з художницею Аллою Горською
(пізніше підступно вбитою) таємні поховання жертв більшовицьких репресій, поет обійшов десятки сел на Київщині і на власні очі побачив злочини сталінізму. До глибини душі пройнявся він ненавистю до системи, котра в ім'я панування і своєї грубої ненаситності влаштовувала голодомори, використовувала безкоштовний труд в'язнів ГУЛАГу, гноячи їх мільйонами на Півночі і в Сибіру, розстрілювала й душила, а потім таємно, крадькома, шоб людські очі не бачили правди, кидала трупи у величезні котловани, котрі й могилами назвати язик не повернеться. Те, що побачив і пізнав він, остаточно розстріляло його ілюзії щодо системи, яка володарювала в Україні. Гнівний памфлет «Пророцтво 17 року», напоєний люттю 338
і болем, він кидає прямо в очі тим, хто здійснював у його часи настанови і керівництво цією системою.
Муза Шевченкового «Кавказу» громово обізвалася у памфлеті Симоненка. Він звинувачує сталінізм утому, шо він не тільки розстріляв його ілюзії —він закопав у ті жалюгідні могили тисячі людських щасть, людську віру. Він шле прокляття і погрози від імені мільйонів жертв і одуреного люду:
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Копи б усі одурені прозріли,
Копи б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле.
Напевно б, репнуло від сорому й хули.
Тремтіть, убивці! Думайте, пакузиі Життя не наліза на ваш копил. Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій Уже немає місця для могил!
Ліричний герой упевнений, що цих небачених в людській історії злочинців проти власного народу чекає правий суд і важка народна мста.
Уже народ — одна суцільна рана, Уже від крові хижіє земля. І кожного катюгу і тирана Уже чекає зсукана петля. Ошукані, зацьковані, убиті Підводяться і йдуть чинити суд, І Їх прокльони, злі й несамовиті, Впадуть на душі плісняві і ситі, І загойдають дерева на вітті Апостолів злочинства і облуді 1 встане правда і любов на світі, І на сторожі правди стане труд.
За напруженням пристрасті, розбурханістю сил, що клекотять ненавистю, ця інвектива це має собі рівних навіть у шістдесятників.
б) Історична доля України, волелюбність, козацька ненависть до гніту і підлоти відгукнулись в іншому гнівному творі Симоненка, адресованому катам українського народу усіх часів. Поезія побудована на протиставленні
дорогих для авторського серця образів, відверто і значуще взятих з фольклору («на ясні зорі і на тихі води»), історичної масштабності («під сонцем вічності древніє й молодіє»), з одного боку, а з другого — ненависних уособлень зла, яке втілене в поняттях синонімічного ряду: «катюги»; їх «чорна злоба», «перевертні й приблуди, і орди завойовників-заброд», «байстрюки катів осатанілих», «виродки». Єднають ці полярні системи святі І всеоохоплюючі для Симоненка слова «мій народ».
Де зараз ви. кати мого народу? Де велич ваша, сила ваша де? На ясні зорі і на тихі води Вже чорна ваша злоба не впаде.
Вірш сповнений спопеляючої енергетики І сили впливу. Від нього наче відходять магічні струми. Хвилі лютого поетового гніву розходяться і лагідніють, хоча в голосі й бринить затята схвильованість, коли він говорить про долю українців. За допомогою градації активних дієслів —росте, множиться, діє; антонімів: древніє й молодіє, жорстока й лагідна — поет наче в горні виковує образ непоборності і сили.
Народ росте, і множиться, і діє Без ваших нагаЇв і палаша. Пщ сонцем вічності древніє й молодіє Його жорстока й лагідна душа.
Мегатонна енергія струмує від тверджень Симоненка про невмирущість України І ЇЇ народу, і така ж сама магія закладена в його прокляттях катам. Це не зойки нещасного, не плач страдника. Це грізна пересторога сильної, дужої, впевненої у своїх переконаннях і силі людини, за якою неминуче йде дія.
Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні, й приблуди, І орди завойовників-заброд.
Остання — четверта строфа — розкриває ту огиду і Презирство, які кипіли в душі ліричного героя, що уособлював кожного чесного Симоненкового сучасника, до тих, хто катував український народ, і до тих, хто допома-340
гав катам. Автор грізно й однозначно нагадує про бурхливу кров козацтва, що гуде і пульсує в жилах сучасних
українців:
Ви, байстрюки катів осатанілих, Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій єЕ В його гарячих жилах Козацька кров пульсує і гуде!
4. Тривога за майбутню долю України в контексті майбутнього усього людства в поемі «Кирпатий барометр».
а) Проблематика. Тривога за майбутнє сина, чиє народження продиктувало Симоненкові незабутні рядки «Лебедів материнства», гучною струною озвалося в поемі «Кирпатий барометр». Отже, проблема батьків і синів — одвічна тема літератури — набуває тут зовсім нетрадиційного тлумачення І розглядається в аспектах, продиктованих реаліями XX ст.
Перший аспект. Проблема відносин світу і людини, суспільства і людини, держави і людини завжди вирішувалась на користь світу, суспільства, держави. Це категорично не влаштовує покоління батьків, яких представляє ліричний герой Симоненка.
Другий аспект. Відчуття вини і відповідальності батьків за недосконалість і антигуманність того світу, в який мусять увійти сини.
Отже, свою тривогу ліричний герой спрямовує тут не в сферу духу своїх нащадків, а в те довкілля, яке їх оточуватиме, в ті відносини між народами, які складуться на планеті, коли син виросте. Отже, ця тривога планетарна. Такий масштаб мислення — поєднання Інтимного, осо-бистісного й планетарного, всесвітнього — характерний для Симоненка. Хто диктуватиме свою волю людству через 20 років, чи складеться паритет, рівновага, адже на початку 60-х років світ постійно лихоманило від крихкого миру «холодної війни», що раз у раз ставила людство на межу атомної загибелі.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 40 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |