Сміх Остапа Вишні
«Моя автобіографія», «Зенітка», «Мисливські усмішки», «Щоденник»
1. У світі внутрішньої свободи
12 листопада J889 р. на хуторі Чечвї, поблизу містечка Грунь на Полтавщині, у багатодітній незаможній сім'ї народився Павло Михайлович Губенко.
1903 р. — закінчив Зінківську двокласну школу, навчається у Київській військово-фельдшерській школі, «бо батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на "казьонний кошт"».
«А потім пішло нецікаве життя. Служив і все вчився, все вчився —хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив». «Моя автобіографія». Остап Вишня.
1 вересня 1917 р. —студент університету св. Володимира.
2 листопада 1919 р. — фейлетон «Демократичні реформи Денікіна» за підписом «П. Грунськ-ий» в Ком'янець-ЇЇо-дільській газеті «Народна воля».
Фейлетон — невеликий публіцистичний твір для газети чи журналу, в якому негативні суспільні явища, ідеї, окремі особи зображуються в сатиричному плані. Злободенність, документальність, емоційність, яскрава образність, жвавість оповіді — неодмінні риси фейлетону.
22 липня І92Ї р. в газеті «Селянська правда» під фейлетоном «Чудака, їй-богу!» вперше з'явився літературний
псевдонім Остап Вишня.
1923 р. — вийшли книги «Марк Твен — Остап Вишня. Сільськогосподарська пропаганда» і «Остап Вишня. Діла небесні».
Протягом 20-х років видруковано близько 25 збірок «Вишневих усмішок»: «Вишневі усмішки (сільські)» (1924 р.), «Вишневі усмішки кримські» (1925 р.), «Вишневі усмішки кооперативні» (1927 р.), «Вишневі усмішки літературні» (1927 р.), «Вишневі усмішки закордонні» (1930 р.) та багато інших. Остап Вишня був на-ипопулярнішим письменником 20-х років, його твори 171
знали навіть неписьменні. Теми його усмішок найрізноманітніші: це політичне, господарське, культурне життя, питання побуту, освіти, темні прояви людської психології, та найсильнішим виступає письменник як гумористичний описувач побуту післяреволюційного села. Остап Вишня — чи не найяскравіша постать націонала ного відродження 20'х років.
В житті це був товариський і веселий чоловік^ навколо якого завжди були друзі.
Усмішка —різновид фейлетону та гуморески. «Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від "фейлетону"». Остап Вишня.
1933р. —фатальний рік України. Голодомор. 13 травня застрелився Микола Хвильовий. Згадує дружина Остапа Вишні, актриса Варвара Губенко-Маслюченко: «Вишня приїхав до Харкова на другий день після похорону Миколи. Я зустріла його на вокзалі і, їдучи візником, розповідала все по порядку. Він підганяв візника, хотів швидше потрапити на похорон, і вже майже перед поворотом до будинку... я зізналася йому, що Миколу поховали ще вчора. Він гірко заплакав і на кладовище не захотів їхати.
Вдома він бушував. Я таким його ніколи не бачила, не знала, що з ним робити, як заспокоїти. Прийшли Олесь (Досвітній — Ю. С.) э Гуровичем (Микола Куліш — Ю. С.) і трохи його втішили. Сіли за стіл, пом'янули добряче Миколу, але сум І туга не вщухали, Вишня перестав весело сміятись».
«Постріл Хвильового, дні і тижні мало не божевілля і все пішло шкереберть. Нічого я літом для літератури не дав». Остап Вишня.
У грудні 1933 перед Новим роком Остап Вишня був заарештований, сидів у тюрмі НКВС у Харкові, йому Інкримінували участь у контрреволюційному заколоті. Смертна кара була замінена на десять років сталінських таборів. (Ухта, Комі АРСР, рудник Еджит-Кирта).
«Гумор можна вважати за синонім свободи —принаймні внутрішньої свободи людини. Очевидно, Вишня володів секретом внутрішньої свободи за важких ситуацій, свободи від «нечистої сили» і своєї, і чужої». Юрій Лав-
ріненко. «Розстріляне Відродження». Мюнхен, 1959 (далі, посилаючись на це видання, вказуються лише ім 'я
та прізвище автора).
З грудня 1944 р. — звільнений із ГУЛАГу (московської
Бутирки), твір «Зенітка» (26 лютого 1944 р., газета
«Радянська Україна»), Післявоєнні роки — нова сторінка у творчості Остапа
Вишні. Твори на захист природи. 28 вересня 1956 р. Остап Вишня помер у Києві, похований
на Байковому цвинтарі.
2. «Моя автобіографія» (1927—1955 pp.) —твір, який
має кілька мистецьких пластів.
— Інформаційний (наче відповідь на запитання анкети: дата народження, походження, навчання, початок трудової діяльності, входження у літературу).
— Своєрідна маска — образ ліричного героя. «Вишня залюбки маскувався під «простачка», який здебільш з усім погоджується, але від нього повівало казковим «дурником», перед яким пасують мудреці і королі. Такого «простака» грає він і в автобіографії». Юрій Лавріненко.
Батьки —«А взагалі були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя, як тоді казали, послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному».
— Саркастичне ставлення до анкет, літературознавчих та критичних публікацій, які напирали на походження,
впливи, нахили...
«Головну роль у формації майбутнього письменника
відіграє взагалі природа —картопля, коноплі, бур'яни».
Якщо в першій половині речення Остап Вишня начебто на повний серйоз розгортає наукову лексику, то Друга частина геть чисто знищує цю науковоподібність.
«Коли є в хлопчика чи дівчинки нахил до замислення, а навкруги росте картопля, чи бур'ян, чи коноплі, — амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде».
Та поміж цими кпинами проглядає тепла правда про нелегке сільське буття, де «промайнули перші роки мого
Дитинства золотого».
— У складному ароматі Вишневих усмішок (про це свідчить «Моя автобіографія») не остання роль таких 173
складників, як традиції українського народного гумору іскристий сміх «Енеїди», сатирично-гумористичні повісті Квітки-Основ'яненка, інтонації Шевченка.
«Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий-білий, як білі бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив він сумлінно, бо сам він був ходяча совість людська. Умер уже він, хай йому земля пухом. Любив я не тільки його, а й його лінійку, шо ходила іноді по руках наших школярських, замур-заних. Ходила, бо така тоді «система» була, і ходила вона завжди, коли треба було, і ніколи люто.
Де тепер вона, та лінійка, шо виробляла мені стиль літературний?»
Тут наявні ліричні елементи в характеристиці учителя, і сатиричні —у згадці про «систему», і гумор при спомині про вироблення славного літературного стилю.
— Ця розмаїтість інтонацій, які немов перетікають одна в одну, гнучкість думки, дотепність, сатира, що не лежить на поверхні, анекдотичність контрастів — великі секрети впливу Остапа Вишні на читача.
Чи ж можна було в «Моїй автобіографії» обминути тоді, 1927 p., та й пізніше, 1955 p. (коли письменник переглянув твір), чи ж можна було не торкнутись апологетичного питання про класову ідеологію. І Остап Вишня глузує з «королів» класової кастовості.
«Правда, неясна якась ще тоді була в мене класова свідомість. З одного боку — цілував барині ручку, а з другого — клумби квіткові їй толочив.
Чистий тобі лейборист. Між соціалізмом і королем вертівся, як мокра миша».
Так само Іронізуючи й глузуючи з самого себе, розкриває Остап Вишня перед читачем свої наміри І захоплення революційних часів. За насмішкою й само-висміюванням постає чітка громадянська позиція молодого сатирика: «Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до св- Софії, а з св. Софії до «Просвіти», а з «Просвіти» на мітинг, а з мітингу на збори, зі зборів у Центральну раду, з Центральної ради на з'їзд, із з'їзду на конференцію, з конференції в Центральну раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті
бути. і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають, — там і я! Де говорять, — там і я! Де засідають, — там І я!
Державний муж, одне слово».
І вже зовсім несподіване, у дусі згадуваної вище «маски» щиросердне «зізнання», як же став письмеником:
«У 1921 році почав працювати в газеті «Вісті» перекладачем. Перекладав, перекладав, а потім думаю собі: «Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потім — письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, —думаю собі, — в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, — думаю собі, — робитиму».
І зробився я Остапом Вишнею та й почав писати.
І пишу собі...»
3. Дивна країна «Чукрен» і її мешканці «Чухраїнді» (Українська ментальність у фокусі сатирика).
«Особливо нещадно викривав Вишня слабість в українців інстинкту громадської і національної єдності, їх анархічний псевдо-індивідуалізм, їхню інертність, всі ТІ анахронічні риси в психології і думанні українця, що так дорого обійшлись і обходяться Україні на суворому іспиті доби динамічних перемін і модернізації». Юрій Лаврінен-ко.
а) «Гонів із сотню за Атлантидою, трошки вбік, праворуч» розташувалась така ж давня країна Чукрен, назва якої походить від того, «що її населення, люд тобто Божий, завжди чухався-
Дитина маленька, як тільки починало було спинатися на ноги і коли його чи запитають про що-небудь, чи загадаються, що зробити, зразу воно лізе до потилиці й починає чухатись. І так ото чухається все своє життя, аж поки дуба вріже...»
Сатирично відгукується Вишня не тільки на муругу лінь, а й на процеси малорос ійства, недбальства у ставленні до рідної мови і культури, розчинення їх у союзному «кориті».
«Спочатку в них пісні були дуже короткі, мелодійні і з глибоким змістом, а потім, як уже було заведено «Все-чухраїнський день музики», почали співати «Корито».
Ой, корито, корито, Повне води налито. Там дівчонки руки мили, А мальчики воду пили, Не хочу я чаю пить, Не хочу заваривать, Не хочу тібє любить, З тобой разгаваривать».
— Ці сердиті й гіркі в с&оїй основі твори немов воскрешають нещадну сатиру англійця Джонатана Свіфта.
Таке ж «зачухане» керівництво в Чукрен. Все співи. Сусіди — Європа дивуватись перестала, просто відгородилась.
«Сусіди — атлантидяни оті самі, аж вікна було позачиняють:
— Співають чухраїнці! От народ!? А коли це вони вже за індустріалізацію візьмуться?»
Актуальність цього твору сьогодні очевидна.
б) «Наукова* розвідка про аборигенів Чукрен — «Чухраїнці» складається з передмови, трьох розділів і післямови.
— Велика й багата земля, давня країна — населення ж найвідсталіше у Європі.
Дотепно змальовує Остап Вишя простори Чукрен.
«Прадавні матеріали, знайдені при розкопках чухраїн-ського царя Передериматняріохора свідчать вже більше про географічне положення Чукрен: від біблійської річки Сопу аж до біблійської річки Дяну...» Кирпаті гори на Заході.
На півдні найсиніше в світі море, найбільша річка Дмитро, а ще є річка Дситро, то й населення зветься надмитрянці і надситрянці.
Чухраїнці і цей поділ приймають як даність. Звикли. Звичка до свого напівдикого існування така глибока, шо стала характером. Сіра маса без усвідомлення причетності до цілого народу.
Всього понад ЗО мільйонів чухраїнців, «хоч здебільшого вони й самі не знали, хто вони такі суть...
Як запитають було їх:
—Якої ви, люде, нації?
Вони, почухавшись, відповідають:
—Та хто й зна... Живемо в Шенгеріївці. Православні». (В повісті Григорія Косинки «Гармонія» на запитання білогвардійського штабс-капітана, якої він нації, герой Василь Гандзюк, бідний парубок, «хотів просто сказати офіцерові «Піївський»... Але вирішив чомусь, шо це буде не так. Тоді тихо додав: —А нації —православний...»).
— Гостро, дуже гостро, безжально кпинить своїх земляків Остап Вишня за рабський дух, за брак почуття національної гідності, гордості й самоповаги.
«А найбільше чухраїнці любили на вгородах соняшники. —Хороша, —казали вони, —рослина. Як зацвіте — зацвіте — зацвіте! А потім, як ісхилить голову і стоїть перед тобою, як навколюшках... Так ніби він —ти, а ти — ніби пан. Уперто покірлива рослина. Хороша рослина», — виплекане століттями колоніального «виховання» українство.
Сатирик виділяє в ментальності чухраїнця аж п'ять глибоко національних рис... Риси ці як на ту старинну термінологію звалися так;
1. Якби ж знаття!
2. Забув.
3. Спізнивсь.
4. Якось-то воно буде.
5. Я так і знав.
Якби ж знаття — «найхарактерніша для чухраїнця риса. Риса —мати».
Прискіпливо аналізував українство сатирик, бичуючи неповороткий спосіб його мислення, страшенно боляче йому було за таку нездатність до дії, безініціативність, пасивність нашого люду. Гостро висміював він сльозливу емоційність та надмірний ліризм української літератури, що знов-таки не сприяла становленню в нації прагнення до чину, активності, чіткої життєвої позиції-
У третьому розділі чухраїнський поет волає серед потопу віршами:
— Ой поля, ви поля, Мати рідна земля, Скільки крові і сліз По вас вітер розніс.
А пропливав повз нього атлантидянин і промовив:
«—Ї все по-дурному».
Інтонації Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша Івана Франка вчуваються в цьому короткому коментарі.
Виняткова глибина сатири, інтелектуалізм, емоційність і глум, і водночас біль.
А в післямові сяйнула дотепом Вишнівська доброзичливість.
«— Нічого! Якось-то воно буде. Тьху!»
Бо сам же, мовляв, з них, чухраїнців.
А це сакраментальне «Якось-то воно буде» на той час вже відгукувалось страшними подіями 30-х років. Впоравшись з інтелігенцією, зовсім просто було справитись з «уперто покірливою рослиною. Хорошою рослиною».
4. Засоби комічного в «Зенітці».
— «Зенітка» — перший твір, написаний письменником після «закінчення десятирічки». «Я хотів у тяжкі, грізні часи написати щось дуже веселе... шоб і моя робота спричинилась до того, щоб люди і на фронті, і в тилу таки по-справжньому засміялися, та не засміялися, а просто-таки зареготалися. Одночасно, щоб моя гумореска відігравала й певну, сказать би, мобілізаційну, підбадь-орювальну роль». Остап Вишня.
— Композиція: діалог оповідача з ЇЇ героєм дідом Сви-ридом, котрий про свій вік говорить: «Та хто зна! Чи сімдесят дев'ять, чи вісімдесят дев'ять? Хіба Їх полічиш?» Цією деталлю підкреслено всенародну війну з окупантами.
Складається з двох частин: «соприкосновеніє» діда Свирида з фашистами і побутові «страженія» з бабою Лу-керкою — покійною дружиною, в яких дід «так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку».
— У першій частині Остап Вишня застосовує засоби сатири — бурлескну лексику: «загребли трьох отам на вигоні» (замість поважного «поховали»); лайливі, принизливі слова: погань, песиголовці, ім'я старости «Пань-ко Нужник», вживання середнього роду замість чоловічого: «воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли»; саркастичні інтонації: «ста-а-роста!», «заверещать... закричать»; варваризми: «Вас іст дас?», «діла — гут!».
Вила-трійчата, якими Свирид, «як щурят подавив» гітлерівців виростають у гіперболізований образ народної «зенітки». Ось як розповідає дід про своє генеральне всоприкосновеніє» з фашистами, що спали на горищі:
«Чую — хропуть. Я з лопухів потихесеньку, навшпиньки, у хлів. У руках у мене вила-трійчата залізні. Я розмахуюсь та крізь лісу вилами —раз, два, три!
Як заверещать вони там, як закричать:
— Вас іст дас? А Нужник:
— О, рятуйте' Хтось із землі з зенітки б'є! Ага, думаю, сукині ви сини, уже мої вила вам за зенітку здаються, почекайте, ще не те буде».
— У другій частині, де йдеться про війну з бабою Лу-керкого, панує гумор — запальний, вогнистий, що викликав гомеричний регіт великих аудиторій. (Цю гумореску чудово читав Юрій ШумськиЙ).
Засоби комічного.
а) Застосування військової термінології при розповіді про бабу Лукерку;
«...вийде на ґанок та як стрельне:
— Свириде!..
Як на теперішню техніку, так чиста тобі "Катюша"».
«Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, більше одбивав атаки, а воюватися доводилось мало не щодня».
«Кум 1 льотчик кріпкнй був. Ас!»
б» Русизми: <іу соприкосновенії з ворогом був», «війна — це ж моє рідне дєло», «згуртуємось у військове сосді-неніє, бо інакше розгром», «обшибка організаційна вийшла» і т. ін.
в) Комізм ситуацій, при описі яких використовуються й попередні засоби, так що вони нагадують військові
повідомлення.
Ось дід Свирид з кумом трусили кислиці, та на дереві
вирішили й запалити.
«Коли це, знову як бахне:
— Знову за люльки!
Так ми з кумом, як стій, з кислиці у піке. Кум таки приземлився, хоч і скапотував, а я з піке —в штопор, із Штопора не вийшов, протаранив Лукерці спідницю й урі-
завсь у землю! За півгодини тільки очунявся, кліпнув очима, дивлюсь: ліворуч стоїть кум, аварію зачухує, праворуч Лукерка з цеберкою води. Ворухнувсь —рулі повороту ні в руках, ні в ногах не дєйствують, кабіна й увесь фюзеляж мокрі-мокрісінькі...»
— «Це український письменник, передовсім український у своїх пейзажах, у своєму лукавому й добродушному гуморі, у своїй далеко не добродушній сатирі, у своїй ласкавій і соромливо-ніжній ліриці». Максим Рильський.
5. Тема любові до природи, її захисту в «Мисливських усмішках».
По полях ми з Вишнею бродили Восени, шукаючи зайців, t бур'ян, пожовклий, посивілий, Під ногами срібно хрупостів.
Скільки доброти було в обличчі, Скільки мудрості а очах було, Як дивився приятелю в вічі Любий наш Михайлович Павло!
Без гучних прожив він декламацій, — А в душі поезія цвіла! Друг людини, друг природи й праці, Грізний ворог нечисті і зла.
Максим Рильський
Остап Вишня був великим любителем полювання, завзятим мисливцем, але з «секретом»:
«23 грудня, 51. Були на полюванні.
І не вбили, не застрелили нічого.
Для мене це —типове явище.» Запис у щоденнику.
Подібно до того, як молодий Тичина приходив до природи, як «у собор», Рильський мав ЇЇ за вічне джерело натхнення, Остап Вишня всією душею з ніжністю і теплом любив природу, її красу, її чудові створіння — птахів і тварин, ліси, гаї, дерева, листя, трави.
Ходив він на полювання з однією метою —побути на природі, не забаритись зустріти світанок, милуючись рожевою зорею, послухати шум дерев і луків, побачити брата свого меншого — прудкого зайчика чи лисичку-горжетку, яка «не біжить, а летить, червона-червона на сліпучому фоні».
Протягом багатьох післявоєнних літ він створював невеличкі за розміром, поетичні за звучанням, наснажені ласкавою лірикою твори, більше схожі на вірші у прозі, ніж на жарти гумориста, хоча блискітки сміху раз у раз проблискують на поверхні тканини цих своєрідних утворів.
Вони склали «Мисливські усмішки»: «Лисиця», «Відкриття охоти», «Заєць», «Про мудрого зайця», «Бекас»,
«Вовк» та ін.
— Природа в них одухотворена. Письменник наділяє ЇЇ почуттями і мудрістю, глибоким все проникаючим розумінням таємниць Всесвіту.
«Осінь...
Ось падає кленовий лист, —умер він, одірвався з рідної йому галузки і падає.
Він не падає сторч на землю — ні.
Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і тліти серед завмерлих собратів своїх...
Він кружляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі,..
Але немає вже сили в кленовому листу, нема вже життя в нього, падає кленовий лист на землю і затихає...
Навесні на його місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься...» («Вальдшнеп»)
— Пейзажі у «Мисливських усмішках» — це ліричні малюнки, сповнені змін, руху, оновлення, настроїв, то
радісних, то журливих.
«А навкруги казкові шати —сніговим шаром уквітчані віти дерев, а пеньки з височенними на них сліпучо-білими шапками, мов зустрічають вас старовинні бояри у фантастичних володіннях царя Берендея-
Так і здається, що он з-поза того стовбура товстелезної смереки вийде ніжна Снігуронька й тихо-тихо привітає вас:
— Чолом тобі, охотничку-стрілочку! Ні пуху тобі ще й ні пір'ячка».
— Ліричний герой — оповідач — людина дотепна, оптимістична, завжди у життєрадісному настрої. Він поважає всілякі мисливські небилиці, розповіді про чу-181
дернацькі випадки, хвастощі, бо для мисливця такі оповіді — святе діло.
«Біля Борисполя, на озерах, качви тієї, ну, як хмари^ Повірите, як випливуть, ну, як тої ряски! Одне одного просто давлять! Оце вчора приїздила звідтам молодиця так казала, що її свекрові кум казав, що кумова баба чула од свахи, що та сама бачила, як коноплі мочила, що нема куди через тую качву коноплини ткнути! Поїдемо, га?» («Відкриття охоти»).
Для оповідача тварини і птиці — любі істоти, він називає їх пестливими словами: «чудесна пташка. Сіренька, з чорненькими на пір'ячку крапочками. Мініатюрна курочка. Вилупить свої жовтенькі пухнасті перепелята, отакусінькі, водить їх за собою й квокче». («Перепілка»).
— Варто відзначити блискучу майстерність діалогів І полілогів, нерідко анонімних:
«—Де ж ваші свині? Де ваш сікач?
— Нема хіба? — здивувався дідок.
— І сліду нема, — кажемо.
— Виходить, пірнули!
— Куди пірнули?
— Під воду! Куди ж!
— Та хіба ж дикі свині пірнають?
— Не знаю, як де, а в нас пірнають! —каже дідок.
—Ашови гадаєте, — міркує Кузьма Дем'янович, — могло бути! Єсть же морські свині, могло буть, що й річні єсть!» («Дикий кабан, або вепр»).
— У творах немає закликів, гасел про любов до природи І потребу в її збереженні. Справедливо сказав Рильський: у Остапа Вишні «в душі поезія цвіла*, а справжня поезія не буває прямолінійною, декларативною. Саме через описи природи, її пейзажі, характери тварин (так, так, саме характери), ліричні відступи передає читачеві автор свій заповіт — берегти природу. бути Їй другом.
6- «Щоденникові записи» останніх років життя (1948— 1955 pp.).
— Літературна тема — одна з центральних серед роздумів автора над плином пережитого і сучасності.
Цілі абзаци перегукуються тут із темою «Моєї біографії» —те, що було глибоко сховане в ній під різними нашаруваннями, тут висловлене відверто:
«Для літератури, по-моєму, треба перш за все — чесність. Потім уже геній, талант, здібність і інші атрибути літератури., Тоді буде література» (1949 p.).
Остап Вишня мав право так говорити, адже з «геніями» і «талантами» він розпочинав свій шлях.
— Усвідомлення себе як справді народного письменника. З відчутною іронією він записує 12 грудня 1949 p.: «Спасибі вам усім, мої дорогі рецензенти, за вашу думку про мою роботу! Пишіть, що хочете, говоріть, як знаєте!
Мою роботу рецензував народ!
...Чи зрозумієте ви, рецензенти мої, що, взявшись за літературну роботу, я ніколи не думав про гонорар, про свою славу і всяке таке. Я почав робити те, що, на мою думку, могло дати користь народові.
...Найвищого «гонорару», як веселий блиск в очах народу — нема».
— Неподоланність національного почуття, тривога за майбутнє (і це після 10 літ ГУЛАГу), за стан української мови.
«20 січня 1949. Іван Сидорович Їжакевич! Вісімдесят п'ять літ! Сьогодні... —свіжий, ясний, творчий!
Що, дорогі т.т. художники?!
Богомаз?! Іконописець?! Не наш?!
Хлопчики ви мої!.. Яку гору труда перевернув І. С. Їжакевич! Міліарди труда!
І став, зробивсь національним художником! Може, навіть несвідомо.
Чую голос: «Націоналізм!» Це на мою адресу!»
І. С. Їжакевич (1864—Ї962 pp.) —видатний український художник, оформлювач багатьох храмів, майстер Іконопису, живопису, книжкової графіки, зокрема автор багатьох картин і малюнків з життя і творчості Шевченка.
«26 грудня 1951 р. От у мене під руками онук Павлушка, тільки-но починає говорити. Я йому:
— Це твій тато! А він:
— Папа!
І все-таки кричить:
—Тато' Тато!» ~"
— Роздуми над величними постатями української культури: І. Котляревський, Т- Шевченко, О. Довженко Максим Рильський, Панас Саксаганський, Микола Са-довський та ін.
«Т. Г. Шевченко! Досить було одної людини, щоб урятувати цілий народ, цілу націю. Що це — бідність?! Ні, це якраз велике багатство нашого народу, коли одна людина підставляє свої могутні плечі за цілий народ! Який же він могутній — наш народ! Умирав уже, царі його додавлювали, а він узяв та й дав Шевченка!»
7. «Розум він мав вольтерівської гостроти, викривач був незрівнянний, та все ж визначальним, мені здається, в його вдачі було саме це: ніжність, душевність, поетичність. Ніякі найстуденіші вітри тяжких часів не могли остудити в його душі жар любові — невгасимої любові до народу, до Вітчизни, до краси життя й мистецтва». Олесь Гончар.
Історія у світлі рампи (Історичні п'єси Івана Кочерги)
«Свіччине весілля»
1. Театральні вогні.
б жовтня Ї88Ї р. в сім 7 службовця-залізничника в містечку Носівка на Чернігівщині народився Іван Антонович Кочерга.
1903 р. — закінчив юридичний факультет університету св. Володимира, чиновник контрольної палати м. Чернігова.
Та молодого чиновника вабила не юриспруденція, а театральні вогні, які хвилювали, кликали, розбурхували уяву. В його душі жила палка, неподоланна любов до театру, до його святкового світу.
Ї910 р. — перша п 'єса «Пісня в келиху» з життя середньовічної Німеччини.
З 1914 р. — служба в Житомирі, чин колезького асесора, орден Станіслава ЇЇ! ступеня. І разом — театр:
вистави, рецензії, п 'єси, актори, відчуття свята.
1925 р. — п 'єса «Фея гіркого мигдалю» — перший твір
українською мовою на українську тему, перший крок до
вітчизняної Історичної тематики. 1927р. —драма «Алмазне жорно», що оповідає про розправу
над учасниками Коліївщини. 1930 р. —драматична поема «Свіччине весілля».
1933 р. — п 'єса «Майстри часу», яка на всесоюзному конкурсі, присвяченому 15-річчю жовтневої революції, одержала третю премію (другу — О. Корнійчук за п'єсу «Загибель ескадри», першу — ніхто), переїзд до Києва. Під час Вітчизняної війни редагує газету «Література і мистецтвом.
1944—ї'946 pp. —драматична поема «Ярослав Мудрий». 29 грудня 1952 p. Іван Кочерга помер у Києві.
2. Достовірність і вимисел у драматичній поемі «Свіччине весілля».
Всі історичні драми Івана Кочерги є поєднанням певної частки історичної достовірності і художнього вимислу. Не є винятком і драматична поема «Свіччине весілля». В океані минулого драматург знаходив ті зернята, ті іскорки, з котрих він потім уміло роздмухував, викохував історичний твір.
а) До питання про історизм п'єси.
— «Коли я випадково натрапив на мотив «заборони світла», мотив, що й послужив темою для цієї драми, мене захопила в ньому можливість змалювати барвисту картину суто міського життя і соціальної боротьби в стародавньому місті, а на цьому мальовничому тлі створити узагальнений образ боротьби України за свою волю і самобутню культуру», —засвідчив Іван Кочерга в передмові до п'єси «Свіччине весілля».
Автор згадує дві грамоти литовських князів (1494 і 1506 pp.), які начебто з певних міркувань забороняли увечері і вночі світити «в домєх» простих киян- За порушен-185
ня стягався великий штраф і застосовувались карні санкції. Грамота 1506 р. «отложила» заборону світла посилаючись на скарги мешканців, але й попередня грамота теж згадувала ці скарги.
— Звичайно, у вітчизняному історичному бутті наприкінці XV — на початку XVI ст. згадувані грамоти здавались дрібними піщинками в тому буревії, що проносився Україною, розчленованою між п'ятьма державами (Литва, Польща, Семигород, Молдавія, Московія). Це були хижацькі часи татарських нападів, ясиру, невільничих ринків Кафи І Бахчисараю, коли східна підступність виплодила огидно жорстоке яничарство, спрямоване в серце України. Це були часи, коли гучна яса перших звитяг і походів оповістила про могутній потенціал нової суспільної появи — українського козацтва, в середині XVI ст. вже постала оборонними укріпленнями, замками і бійницями Запорозька Січ.
— Іван Кочерга обрав темою свого твору Історичні згадки, котрі йому були ближчими, котрі він міг використати як безпомилкову проекцію у свою сучасність, Заборона світла, логічно міркуючи, вимагали спротиву. Боротьбу за світло (який символ!), за гідність киян мала очолити найбільш свідома частина населення середньовічного міста. З точки зору письменника, це, безперечно, ремісники — прообраз майбутнього робітничого класу. Кінець 20-х — початок 30-х років вимагав ідеологічного утвердження пролетарської диктатури (фактично диктатури Й. Сталіна, яка ще прикривалась пролетарськими гаслами), і боротьба київських ремісників — далеких пращурів пролетаріату, демонструвала глибоко історичне коріння цієї ідеї.
Автор, який почав з романтичних середньовічних легенд, тепер змушений політизувати свої драматичні казки і слугувати вже не стільки театрові, скільки більшовицькій ідеї.
— Отже, тема драматичної поеми «СвІччине весілля» — повстання київських ремісників під проводом зброяра Івана Свічки проти заборони світла як вияву влади київської «Гори».
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 106 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |