19Ї9 р. — у Харкові. Літературна праця. Вийшло друком три збірки поезій лише за один Ї92Ї р. До літератури, української культури і державотворчих змагань увійшов як Микола Хвильовий.
1923 р. —збірка прозових творів <'Сині етюди» («Редактор
Карк», «Кіт у чоботях», «Солонський Яр», «Легенда», «Свиня», «Чумаківська комуна»}.
1924 р. — збірка оповідань «Осінь» («Елегія», «Я (Романтика)», «Силуети», «На глухім шляху» та ін.), повість «Санаторна зона». Ці публікації і громадянська активність зробили Хвильового центральною постаттю в літературному процесі 20-х років.
20 листопада 1925 р. —разом з однодумцями створює літературну організацію ВАПЛЇТЕ (Вільна академія пролетарської літератури); літературна дискусія 1925— 1927'pp., яка від питання про якість літературних тво-рів, порушеного Хвильовим, швидко перейшла на ідеологічні засади і принципи розвитку української культури:
«Ми визнаємо українське відродження за необхідний і неминучий етап». Микола Хвильовий.
26 квітня 1926 р. — лист Йосипа Сталіна до генсека ДК КП(б)У Лазаря Кагановича, де критикується нарком освіти Олександр Шумський, який «неправильно розуміє українізацію І не зважає на цю останню небезпеку»-Сталін також пише: «...цей рух... може набрати міс-
иями характеру боротьби за відчуженість української культури І української суспільності від культури І суспільності загальнорадянської, характеру боротьби проти «Москви» взагалі, проти росіян взагалі, проти російської культури та Її найвищого досягнення —ленінізму.
...Я маю на увазі такий усім відомий факт, як статтю відомого комуніста Хвильового в українській пресі. Вимога Хвильового «негайної дерусифікації пролетаріату» на Україні, його думка про те, що «від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати», його заява про те, що «ідеї пролетаріату нам відомі і без московського мистецтва», його захоплення якоюсь месіаністичною роллю української «молодої» інтелігенції, його смішна й немарк-систська спроба відірвати культуру від політики — все це й багато Іншого в устах українського комуніста звучить тепер (не може не звучати) більше ніж дивно... Тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити відроджену українську культуру й українську суспільність в культуру і суспільність радянську». Йосип Сталін.
14 січня 1928 р. — ВАПЛЇТЕ змушена «самоліквідуватись».
1927 р. —роман «Вальдшнепи», ЦІ частина якого знищена урядовими органами.
Трактат «Україна чи Малоросія?», опублікований лише 1990р.:
«...незалежна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна і непереможна воля історичних законів».
1933 р. — поїздка по селах, де на власні очі бачить голодомор як найбільш переконливий «аргумент» сталінського виховання українців.
Травень 1933 р. — арешт Михайла Ялового, друга й однодумця, колишнього президента ВАЛЛІТЕ.
«Наділений чутливою інтуїцією, письменник гарячко-во шукає виходу із катастрофічної ситуації, породженої наростаючою хвилею репресій, вимиранням мільйонів українських селян, поширенням недовіри і підозри в суспільстві. Шукає і не знаходить. Бо не бачить виходу з Цієї ідеологічної пастки, в яку він, комуніст, потрапив, 123
натхненно довірившись гуманістичним ідеалам Револні ції». Микола Жу.гинський.
13 травня 1933 p., зібравши друзів, Микола Хвильовий застрелився.
Посмертна записка:
Арешт ЯЛОВОГО — це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола ХВИЛЬОВИЙ. «Отже», як говорить Семенко... ясно.
Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче.
Хай живе комунізм.
Хай живе соціалістичне будівництво.
Хай живе комуністична партія.
«...Він свято вірив у можливість рідкісного шлюбу, у можіивість неймовірного єднання. Він вірив, що вільна, незалежна суверенна держава Україна, яку він виборював усією суттю, усім життям, може бути пошлюблена
з червоним, справжнім, непідробним, справді ленінським комунізмом». Їван Драч,
2. Відверто імпресіоністична манера у творенні гімну «муралям революції» (оповідання «Ют у чоботях»).
Хвильовий поетизує і романтизує образ рядової учасниці «нашої запашної червінькової революції» Гапки Жучок, він називає її «кіт у чоботях», викликаючи в пам'яті милий, м'який образ, знайомий і любий кожному з дитинства, автору так само мила та люба героїня його твору.
—Лірична орнаменталістика у творі. «Гапка —глухо, ми ЇЇ не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то — глухо.
А от гаптувати — це яскраво, бо гаптувати — вишивати золотом, або сріблом.
...А то буває гаптований захід. Буває схід, це коли підводиться або лягає заграва.
Гаптований —запашне слово, як буває лан у вересні або трави на сіновалах —трави, коли йде з них дух біля плавневої осоки. Гапка — це глухо. Ми її: товариш
Жучок. І личить».
Подібних ліризованих орнаментів у творі чимало.
— Розчинення сюжету в описах імпресіоністичних вражень (наприклад, «от ЇЇ одіж»)- Окремі широкі мазки, перейняті романтикою, складаються в картину буднів громадянської війни. Принципова відмова від класичної композиції: «А зав'язки —розв'язки так від мене й не дочекаєтесь. Бо зав'язка — Жовтень, а розв'язка — сонячний вік, і до нього йдемо».
— Короткими уривчастими фразами письменник малює зміну цієї жінки в час війни і миру.
«Вона обід варить, вона наша куховарка — і тільки. Вона безпартійна, але вже має в торбинці товстеньку книжку «Что такое коммунизм» (без автора)...»
Це образ жінки, яка була здатна стріляти, воювати, жити похідним життям поряд із чоловіками, але не романтична жінка-воїн у шкірянці і з кольтом при боці, а більше схожа на селянку, на звичайну жінку; в кінці новели дізнаємось, що в неї була дитина («байстря») «і це невеличке байстря — повісив на ліхтарі козак».
Після війни товариш Жучок вже секретар комячейки. Змінилась товариш Жучок. Коли до неї прийшов ЇЇ колишній однополчанин, з яким воювали в громадянську, — «вона, звичайно, все пам'ятає, але вперше зареєструвала мій партквиток, а потім уже говорила». Письменник тонко підмітив бюрократизацію партії вже в перші роки по війні, обмеженість партійній, небажання і нездатність учитися, розвиватися: «Товариш Жучок Дочитала — прочитала «Что такое коммунизм» (без автора)... І тільки». В тексті зазвучали ноти сатири.
У неї (тов. Жучок) вже чимала влада, вона може виносити догани і може поставити «недісціплінірован-ность на обсужденіє... посредством партійного суда на предмет перевода в кандідати Ілі окончательного іс-^лючєнія із наших коммуністічєскІх рядов».
— І все одно автор замиловується нею, чи примушує себе писати, що замиловується: «Ходить «Кіт у чоботях*
по бур'янах революції, висушити болото, а яке -
носить сонячну ви знаєте».
ваг^ ЩОб
3. Неореалістична глибина змісту, своєрідність зображення в оповіданні «Солонський Яр».
— Тема — будні громадянської війни, яка з цілого села Солонський Яр зробила пристановисько злочинців нахабних і злісних. В оповіданні відтворені реальні сяту'-аціЇ революційної доби, протистояння двох сил _ злочинницької і мирної, трудової.
Елементи імпресіонізму у творі:
— Розповідь провадиться своєрідно; окремими мазками, епізодами, які створюють трагічну канву твору.
Наявний сюжет хоча й пунктирний, не така яскрава орнаменталістика, хоча й вона є в оповіданні, дужчий епічний струмінь.
—Твір складається з чотирьох розділів, елементи композиції по-своєму дотримані.
У першому розділі — експозиції — письменник короткими уривчастими фразами малює розстановку сил. Починає з орнаменту хоча й він містить чималу інформацію, що надає йому неореалістичного характеру.
вДо слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три версти зупинилися. (Достовірна деталь).
Стоять стіною, хмуряться.
В гущавині доріжка по папороті, повз сизих кущів, до Солонського Яру». Розлого, але динамічно починається оповідання. Динаміка досягається своєрідним синтаксисом: у другому реченні немає підмета, у третьому — присудка. Такими обрубаними реченнями Хвильовий користується часто, надаючи оповіді схвильованості, динамізму, експресії, багатозначності.
«Солонський Яр — природна фортеця.
Солонські острожники казали;
— Є Холодний Яр, а це — Солонський Яр... Атож... А в Млинківській волості скаржилися:
— І сукини ж сини! Прахвости! Чортового батька видереш їх відтіля.
Чухали потилиці, збирались на сходку. Міркували. Іще чухали потилицю».
Ї26
Не хочуть млинківські підніматись, ризикувати, перемагати страх і небезпеку. Тільки молодий голова Савко Гордієнко «вдарив себе по чолі:
—От напасть... Прийдеться воювати».
А в Солонському Яру одразу винесли вирок:
«—Така йому фортуна: плохий буде —хай головує, а зачепить —лихо буде». А тут ще від повітового комісара наказ: негайно виловити банду. Така зав'язка.
—Дія розвивається стрімко.
Савко забирає п'ятьох міліціонерів, і вони кіньми
через ліс прямують до Солонського Яру.
Певна річ. острожники, побачивши їх, втекли. Загінчани вистрелили у повітря — «і раптом село
стало мертвеє.
«Виходили баби, перелякано дивились на загінчан, але, впізнавши млинківських хлопців, сплескували
руками.
—А щоб вам ні дна, ні покришки. Як же ви налякали.
А ми подумали —і справді комунія наскочила».
Млинківські —ледачі і полохливі —Їм не страшні. Та Савко воює, на пропозицію голови пригоститись, одрізав:
«— Нікоторого гвоздя! Спольняй, що гребують!» Із солонських скринь повибирали одіж на підводу, Савко наказав острожникам доброхітно з'явитися в Млинці, і з конфіскованим майном підвода зникла в лісі. «До хатів посунули чоловічі постаті. І довго було чути грізний гомін у Солонськім Яру».
— Третій розділ починається з малюнка базару, який гомонів у Млинках. Савко виставив шмаття, взяте в Солонськім Яру, щоб люди пізнавали своє добро. «Підходили, лапали одіж, хитали головами, але ніхто не ризикнув пізнати своє». Цікавий образ низенького чоловіка в обідраній свитині. Він кілька разів підходив до Савка, гладив ніжно зелену хустку, промовляв ледве
чутно:
-- Конещно, Дуньчина— Дуньки моєї, —але тільки Й спитав: —А що, Савко, чи не чути, довго ще війна буде?
Так і занесли шмаття у раду. Одразу з'явились люди і розповіли, шо не розбирають власники своє добро, бо за Савком і його помічниками стежать злодії з Солонського Яру.
Савко метнувся за ними. Ті на коні —і втікати. Савігл вдвох з рудим міліціонером кинулись їх наздоганяти. Не наздогнали, зате самі потрапили під кулі. Рудий міліціо^ нер здався, але Савко знав, що йому милості не буде. Це кульмінаційний момент твору. От уже вбита кобила піл Савком, він рачки долізає до Млинців, ускакує у перший двір. «Млинці наче вимерли».
Савка роздягли, повели в поле і зарізали, підпалили село. Кульмінаційний момент дуже разючий.
—Смерть Савка сколихнула млинчан. «Глибокої ночі Із злизаного пожаром краю посунулись натовпи людей на голохвастівців.
...Тієї ж ночі величезна заграва пожежі стояла над Со-лонським Яром». Така розв'язка твору.
Хвильовий правдиво відбив особливості ментальності:
терпіння і непорушність, аж поки хата не згорить.
Майстерні діалоги і полілоги, що воскрешають традиції живої розмовної мови.
Оповідання «Солонський Яр», котре малює війну між двома селами, —одна з кривавих сторінок літопису громадянської війни в Україні.
4. Героїко-романтичні твори, які показують повну невідповідність зловісних, жорстоких антигуманних реалій революції і проголошуваних нею благородних ідеалів.
а) Перша, найнезахищеніша жертва революції — мати, сім*я (оповідання «Мати» — 1927 р.)
— Мета оповідання: «Основна мисль оповідання «Мати» така: поділення людей капіталістичного суспільства на класові табори є така ж неминучість, як неминуча загибель світогляду «старосвітських» людей. Проте думку авторову почасти видно і з епіграфа». Микола Хвильовий.
Епіграфом до оповідання взяті прямолінійні слова П. Тичини, які відбивають народну трагедію:
Приїхали до матері та три сини:
Три сини вояки, да не 'днакі, Що 'дин за бідних, Другий за багатих.
Щоб ще більше увиразнити свою думку. Хвильовий дає своїм героям — двом синам бідного кравця
романтичної вдачі — імена синів Тараса Бульби: Остап і Андрій. Як і героїв Гоголя, примирити їх може тільки смерть, але сучасні революціонери настільки егоїстичні й хитрі, що вони уникають власної смерті. І їх жертвою стає
любляча мати.
— Оповідь розгортається доволі умовно, в стилі старовинних легенд, не без впливу відомої повісті Миколи Гоголя. Найбільш правдиво буде визначити оповідання як романтичний твір з неореалістичною глибиною зображення, в якому особливий наголос зроблено на художній
деталі,
У ньому змальована сім'я бідного кравця-мрійника і
фантазера: «тільки й думок у нього було, що про тую неспокійну козацьку старовину. Зігнувшись над якимись штанцями, скажімо, та перегортаючи сторінки молодого Гоголя, кравець (розповідають старожили) завжди тяжко зітхав і з такими словами звертався до своєї молодої
дружини:
— А чи не думаєш ти, що з мене вийшов би непоганий кошовий отаман?»
Та помер він бідним кравцем у провінційному містечку, зате його нереалізовані вояцькі гени цілковито
виявили себе у синах.
Старшого хлопчика Остапа ще за часів живого батька було віддано до гімназії, меншого, Андрія — до ремісничої школи, бо бідолашна вдова не могла оплатити навчання двох синів. Отже: «Один носив завжди чистенький костюмчик, а другий і не знімав засмальцьованої сорочки. Одного мати мусила годувати пахучими сосисками, а другий їв чорний хліб з олією». Таким чином, Остап — майбутній білогвардієць, Андрій — пролетар. Мати, яка «однаково любить своїх дорогих синів, і вона зовсім не винна, що має мізерний заробіток і не Здібна виховати обох їх так, як хотілось би...» —це, певна річ, втілення віджитого старосвітського світогляду. (Зауважимо, що виховання тут дорівнює оплаті за нього, а свідомість у хлопців формується в залежності від ковбаси —мотиви надто актуальні й зараз.)
— Коли розпочалась революція, яка, на думку матері Чала б наблизити до неї дітей, що вже розлетілись з її гнізда, брати (до чого б тут попередні «мотивації»?) опинились у ворожих таборах, і не просто опинились, а
S Ю. Солод 170
очолийи загони, які бились один проти одного. До матепі обидва ставились байдуже і навіть вороже, використовуючи її старечу любов у своїх інтересах. Ось у рідному містечку Остап: «Тільки один раз продзвенів він своєю шаблюкою в її убогій кімнаті і скоро зашумів із своїм отрядом на Дон». Андрій не кращий: «Тільки один раз він продзвенів своєю шаблюкою в її убогій кімнаті, розпитавши добре про Остапа та взнавши, яким шляхом кинувся він скоро й сам зашумів із своїм отрядом на Дон». Те що письменник, розповідаючи про ставлення братів до матері, вживає однакові звороти, говорить про однаковий Їх внутрішній світ, хоч і зафарблений він був у різні кольори.
Брати полюють один на одного, їх загони поперемінне опановують містечко. П'яний Остап влаштовує засщку на Андрія, а між тим молодший схований на горищі. Ця люта ненависть між братами здавалась матері кошмаром, якоюсь страшною марою, вона не могла уявити, що так буває в житті.
«І раптом прийшла матері думка, що ніякого кошмару нема і що все, що діється зараз, є звичайне й природне явище, ї коли вона не може зрозуміти цього, то вона, значить, оджила вже свій час. і, значить, на її земне місце прийшли нові люди, з новими думками й з новими, далекими їй бажаннями. І тоді захотілось матері вмерти». Це і є основна думка оповідання, за намірами автора.
— Коли матір вночі прийшла до Андрія на горище, він не схотів утікати, а розпитував, де спить Остап. «І вона одразу зрозуміла його: Андрій задумав убити свого п'яного брата Остапа». Матір відповіла, що старший брат спить на її ліжку. Вона лягла на своє ліжко і вкрилась ковдрою. «Він і справді підійшов. Підійшов братовбивця тихо, нечутно і зупинився як примара...
І тоді враз гупнуло. То Андрій, гадаючи, що на ліжкові лежить Його брат Остап, поспішає виконати свій громадянський обов'язок».
— Письменник задумав оповідання як ілюстрацію до політекономії капіталізму. Але він скористався дуже небезпечним матеріалом — становищем сім'ї в роки громадянської війни. Я^ не згадати при цьому Шевчен-кових пророцтв: «Одцурається брат брата І дитини 130
мати...». Неореалістична глибина зображення, правдива орієнтація в реаліях громадянської війни зробили ідеєю твору зовсім інше: невідповідність високих гасел, гуманістичних ідеалів революції її реаліям, тому океану крові, несправедливості, жорстокості, які постали в громадянській війні.
Трагедійний образ безіменної матері набуває більшого значення, коли згадаємо традицію української літера-^ тури, започатковану ще Шевченком, зображати в образі матері Україну. Думається, що в епіграфі саме так використано цей образ. У Хвильового він доведений до краю.
Не бажаючи того, пролетаріат замордував Україну.
— «Микола Хвильовий — романтик революції. Але жорстокий і безкомпромісний, який вустами одного з героїв каже: «Все-таки вклонюся тобі, мій героїчний народе! Твоєю кров'ю ми окропили три чверті пройденої нами путі до соціалізму. Почалося з волинців та ізмаїльців у Петрограді, продовжується у посьолках Донеччини, в шахтах І на тихих чебрецевих ланах». Федір
Кислий.
б) Спроба розібратися у психології «інсургента» — «главковерха чорного трибуналу комуни», який з ідейних міркувань вбиває власну матір [оповідання «Я (Романтика)»].
— Твір присвячено «Цвітові яблуні» — оповіданню Михайла Коцюбинського, в якому класик показав жорстоку долю творця, котрий навіть із власної драми — смерті маленької донечки, робить матеріал для твору, запам'ятовує, як восковіє личко, як тіні лягають під очима і т. д. Він наче роздвоюється на вбитого горем батька і митця-спостерігача, з чіпким поглядом і гострою пам'яттю, який навіть у такий момент накопичує «матеріал» для майбутніх творів,
«Революціонер з голови до п'ят. Хвильовий міцно зв'язаний з кращими традиціями української художньої літератури: можна сказати, що шукання Хвильового почались там, де урвалися шукання Коцюбинського». Максим Рильський, Ананій Лебідь, 1926 р.
Імпресіоністична манера письма:
— Глибокий психологізм, постійний самоаналіз на межі нервового струсу, проникнення в найпотаемніші ку-
у 131
точки людської душі; окремі сцени, що складаються к епізоди; контрастні фарби, романтично загострені характеристики, розірвані фрази, короткі речення, інтонаційна навантаженість — все це засоби, шо мусять передати високу напругу психіки героя, а ще більшу напругу часу який творить нову еру справедливості й щастя.
— Важлива роль ліричного вступу, який має прояснити заподіяне у творі. Це немов вірш у прозі, в якому ліричний герой говорить про дві свої великі любові: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія». Це перша його любов, велика і всеохоплююча, що стала його єством; «загірна комуна», тобто далека, вимріяна, до якої ще йти і йти, воювати і воювати, лити і лити кров чисельних жертв. Але там, у «загірній комуні», справжній рай; тихі озера, туман і над усім сяють чистота, доброта, спокій і любов Божої матері — Марії.
1 друга його любов: «воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати наївність, тиха жура і добрість безмежна». Божій матері він надав рис земної жінки — своєї матері, а «загірна комуна» — то аура, що сяє над його матір'ю. Коли, втомлений своїми щоденними злодійствами в ім'я наближення цього раю, ліричний герой хоче відпочити душею, хапнути озону чистоти, доброти, любові, що колись пануватиме після цього кривавого терору, — озону майбутньої «загірної комуни» — він Іде до своєї матері.
«Мати каже, «що я fu м'ятежний син) зовсім замучив себе...» Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди...»
Ліричний, елегійно-мінорний настрій вступу закінчується тривожною нотою.
Мати, яка всім серцем любить свого єдиного, бунтівливого сина, відчуває: «Надходить гроза! І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки».
— Різким дисонансом до м'яких пастельних тонів вступу змальовані криваві судилища, де вершить «справедливість» герой новели. Це основна частина його єства.
Темна, похмура і страшна фантасмагорія розгортається перед очима читача. «Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. 132
Химеоні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії». Свою сучасність ліричний герой — «Я» сприймає як «бенкет дикої країни». Письменник передає безумство і категоричність (вирок чека —остання Інстанція!) міркувань персонажа. Дехто з критиків вважає його за людину, здатну до мислення, до логічних побудов. Які ж вони? «І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву.
І це зрозуміло:
—Я —чекіст, але І людина».
«Тут засідає садизм», — говорять жителі міста.
Здається, людського в цих міркуваннях геть немає. Вбити господарів, мучити і засуджувати до розстрілу невинних, розвести в палаці революційний сморід і бруд:
цигарковий дим, пляшки, зброя, що валяється навколо, брудне взуття на оксамитових килимах — і після цього — «ясно і просто дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву» і «я людина»? Здається, ще ніколи в літературі слово «людина» не було опущене так низько, як в устах персонажа цього твору.
Ким же вважали себе вони, ці члени «чорного трибуналу», ці хижі, безумні істоти, що купалися в людській крові?! Безумовно, «господарями», що мають право на життя інших. «Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам».
Хто вони насправді?
— Ліричний герой, знаємо, вважає себе «чекістом І людиною» Ось перед ним чоловік і жінка, які намагаються розібратись у навколишьому з допомогою релігії. «Мужчина впав на коліна і просив милості. Я з силою Штовхнув його ногою — і він розкинувся горілиць... Женщина сказала глухо і мертво:
— Слухайте, я мати трьох дітей і,. Я:
— Розстрілять».
Таке його обличчя чекіста.
— Доктор Тагабат звик до єдиного вироку «розстрілять», який він проголошує з голосним реготом. «Цей доктор із широким лобом І білою лисиною, з холодним Розумом і з каменем замість серця, — це ж він і мій 133
безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковепх чорного трибуналу комуни, — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії». Ось перед главковерхом поставили його матір. «В той же момент регіт грохогоц покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тага-бат:
— «"Мамо"?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? "Мамо"?!..Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з "мамою" (він підкреслив "з мамою"), як умів розправлятися з іншими"».
— Третій колега — «вірний вартовий із дегенеративною формою черепа», «дегенерат є палач із гільйотини», «Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в момент великого напруження я складав гімни», «я думаю, шо він не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки». Це тупий, слабоумний вбивця, для якого виконувати вирок — насолода.
Не викликає симпатій і юний чекіст Андрюша «з розгубленим обличчям і тривожним поглядом». Хвильовий натякає на його людяність і м'якість, бо замість грубого й чіткого підпису під вироком він ставить жалюгідну закарлючку. Хіба це може його виправдати? Він звір, як і ті, старші.
Який спосіб життя ведуть ці комунари, чекісти, яка атмосфера панує у загарбаному палаці, перетвореному на катівню?
Доктор Тагабат натиснув кнопку.
«Тоді лакей приносить на підносі старі вина. Потім лакей іде, і тануть його кроки, віддаляться по леопардових міхах.
Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидять доктор Тагабат і вартовий. В Їхніх руках пляшки з вином, і вони його п'ють пожадливо-хижо... Доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою —«розстрілять»...
Якщо ці безупинно п'ють, то ліричний герой ходить до матері, щоб відчувати себе «людиною», ці відвідини для нього, як своєрідний наркотик. Його терзають страхи:
«...Шість на моїй совісті? (за одну ніч «роботи» —Ю. С.) 134
Ні, це неправда. Шість сотень,
ШІСТЬ ТИСЯЧ, ШІСТЬ МІЛЬЙОНІВ —
тьма на моїй совісті.»
В нього починається істерія, «дрібненькі сльози», він стає на коліна, «жагуче благословляє» свою участь у роботі чека — словом, про нормальну людську психіку
говорити не доводиться.
1 от він так вже впився кров'ю, що мати стала здаватись йому фантомом, а любов до неї —«частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю», —
злочином перед революцією.
І коли в колі черниць, приведених до комунарів, він побачив матір, наче відчув якусь полегкість: <івже не піду я на край города злочинне ховати себе. І тепер я маю
одне тільки право:
— Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я».
І я голови не загубив».
Коли черниць почали розстрілювати, ліричний герой відділив від натовпу свою матір. У нього знову починається істерика, галюцинація. Він чує, що ворог пішов в атаку, місто от-от кинуть.
«...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув ЇЇ голову до своїх грудей. Потім підвів маузера Й нажав спуск на скроню.
Як зрізаний колос, похилилася вона на мене».
Він не поховав матері.
«...Я зупинився серед мертвого степу: —там, в далекій безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни*.
Так закінчується оповідання.
— Ним захоплювались сучасники Хвильового і сам автор, цілком серйозно сприймаючи відданість ліричного героя ідеалам революції і його непересічні вчинки: вбити Невинну матір, щоб бути кришталево чистим і цілісним перед комунарським братством.
Далі Хвильовий почав виправдовуватись; «Герой новели «Я» не революціонер. Це —так би мовити, «революціонізований» індивідуаліст...» Значить, засумнівались, Дорікали, чого це революціонер — такий роздвоєний, «главковерх чорного трибуналу комуни» — і «дрібні сльози», «галюцинації», «істерики». Очевидно, на думку 135
опонентів Хвильового, революціонер вб'є матір запали ідеалів — і оком не моргне.
Це оповідання, як і вся спадщина Хвильового де. Сятки років було під забороною.
—Жоден з утворів української літератури не розвінчав так соціалістичної революції і.громадянської війни, як це зробив комуніст Хвильовий у своїй новелі «Я (Ро. мантика)».
«Згодом ця жорстока теза юного фанатика комуни;
«будуть сотні розстрілів» в ім'я наближення «загірної комуни» — втілиться в фантасмагорію сталінських репресій». Микола Жулинський.
— Мова оповідання, як й інших творів Хвильового, розхристана, буйна, засмічена, не зменшує враження від твору. Це чи не найсильніший твір Миколи Хвильового, дужчий за «Санаторійну зону» і за сатиричні його твори, і за велемовні ^Вальдшнепи».
Три відчуття викликає цей твір: захоплення обдарованістю автора, його талановитістю; радість від зустрічі з рідкісним витвором мистецтва; відразу, огиду до Ідеї, яка надихала автора.
«Небагато є в світовій літературі таких творів трагічного звучання, в яких із вражаючою художньою силою були б відтворені драматичне роздвоєння реальності та ідеалів, внутрішній конфлікт революціонера, який потрапляє у витворену революційними ідеями пастку». Микола Жулииський.
Володимир Сосюра — великий співець любові
«Любіть Україну», «Біта акації будуть цвісти», «Таї ніхто не кохав...», «Коли потяг у даль загуркоче...», «Я знаю силу слова»
1. Поет і зло.
6 січня 1898 р. в селищі Третя Рота (зараз Лисичанськ на Луганщині) в сім'ї невдахи-шахтаря народився Воло' димир Миколайович Сосюра.
Ї909 р- — почав трудовий шлях як учень бондарного цеху
содового заводу, телефоніст, чорнороб. joji p. — навчається в школі, сільськогосподарському
учшіиші на станції Яма.
1918—Ї9Ї9 pp. — козак петлюрівської армії.
«Воскресла моя синя омріяна Україна, махнула клинком, і зацвіла земля козацькими шликами». Володимир Сосюра^
\ пішов я тоді до Петлюри, бо у мене штанів не було. Скільки нас отаких біля мурів од червоної кулі лягло!..
1920 р. — боєць Червоної армії.
У червоноармійській стіннівці вміщено вірш «Відплата», де поетизується агресивна і жорстока лють помсти трудящих:
Вже небо обняли всесвітнії пожари,
і там, де ми пройдем, лиш порох шелестить...
На голови катів ми сиплемо удари —
і мозок на стінах, як холодець тремтить.
2921—1922 pp. —перші збірки «Поезії» та «Червона зимову що принесли поетові гучну славу. В них звеличена революційна доба, оспіваний шлях ліричного героя (який має їм 'я автора), рядового її бійця. Незважаючи на гучне визнання його як радянського поета-лірика, національна романтика не дає спокою поетовій душі.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 91 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |