Солод Юлія. Українська література. За програмою 11 класу. –К., 1997. 5 страница

Аероплани й усе довершенство техніки —до чого це, коли люде один одному в вічі не дивляться? 70

Не хватайте озлоблених у тюрми: вони самі собі тюрма. Університет, музеї, бібліотеки не дадуть того, що можуть

дати

карі,

сірі, блакитні...

Він заперечує тезу про високу мету терору, про нібито потребу в ньому в ім'я щастя майбутніх поколінь, поет бачить причину зовсім в іншому: у спустошенні людських душ, у відмові від людяності.

Ця книжка немов розвиває традиції притч і афоризмів великого поета-філософа у новітні, складні

часи.

Стислість, яскравість, афористичність, образність

вислову, гострота і непримиренність мислення, гума­ністична наснаженість роблять цю збірку своєрідних прозових мініатюр особливою серед нечисельних видань

тієї епохи.

«Все можна виправдати високою метою — та тільки

не порожнечу душі».

Тичина нищівно й гнівно викриває антигуманних «борців» за людське шастя, однак, розвінчуючи їх «подвиги», не раз саркастично заявляє:

— Хіба й собі поцілувать пантофлю папи?

Поки що це сарказм.

8. Переломні 20-ті... Роздвоєння душі ліричного героя.

а) Страшні картини голоду 21-го року («Загупало в двері прикладом..,»). Те, що голод в Україні був масовим явищем, підкреслюється народнопоетичними зворотами:

формою дієслова середнього роду — загупало, заграло, різнуло, вживанням народнопоетичної анафори:

Що перший сідає писати, Що другий стає коло печі...

Вся поезія витримана в дусі страшної балади, лише зміст у ній не романтичний, а швидше натуралістичний.

Загупало в двері прикладом, заграло у шибку:

— Ану одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті.

Застукало серце, різнуло:

«Ой горе. це ж гості до мене. Та чим же я буду вітати — Іще ж синок не вварився».

біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько, гостям вона дивиться в очі, і страшно всміхається, и плаче.

, Гості проходять у хату, що перший сідає писати, що другий стає коло печі, а два при рушницях на дверях.

— Ну, як ти живеш, молодице? Показуй, що вариш сьогодні. — Стоїть молодиця — ні з місця — а тільки всміхається страшно.

(1921 р.)

Звичайно, це не народницький реалізм і, безсумнів­но, не соціалістичний. Цей вірш не вкладається в жодний з гатунків художнього освоєння дійсності. Бо подібна тема поза поезією за самою своєю природою. Однак Тичина створив цього вірша, бо те, що він бачив навкруги, як наслідок революції, потребувало не пое­тичної обсервації, а крику, надлюдського голосу, страш­ного прокляття. Які вже тут арфи, дзвіночки, скрипки... Загупало прикладом, завило звірюкою, закричало гру­бим солдатським голосом,

б) Визначне місце в доробку Тичини посіпає поезія *Хто ж де так із тебе насміяться смів?», адресована Україні.

Зрозуміло, шо вона не друкувалась протягом життя поета, та й пізніше теж. За змістом вона є наче продов­женням теми «Скорбної матері», тобто теми попрания всіх Божих заповітів, повного знелюднення людини, більше того, злочинного експерименту, злодійського ді­яння над усім українським народом. Хто він, той 72

диявол, котрий призвів до того, що діти «курки спустили в матір і отця», котрий примушує рухатись за брехливими гаслами цілий народ (Рушимо з ножами у наш край-едем). Патріотизм Тичини тут беззастережний і відкритий. Ще недавно естет І ніжніший з ліриків, він ледве не лається, кидаючи правду в очі нелюдам:

Хто ж це так Із тебе насміяться смів? Хто у твоє серце ніж загородив? Виростали діти в хаті, як в гаю, Без ясного сонця в рідному краю. Накипіла злоба, сповнились серця — Гей, курки спустили в матір І отця! Хто ж це так із тебе насміятись смів? Хто у твоє серце ніж загородив? Засівали поле потом і слізьми. Не родило поле — що хоч, те й візьми. Тож сокири брали, щоб в крові погріть. f йшли брат на брата однімать, ділить... Хто ж тобі зготовив цей кривавий час? Хто ж так люто кинув на поталу нас? І сказали людям: ми вас поведем! Рушимо з ножами у наш край-едем. І взялися кров'ю поле і гаї, Бо рубались, бились ріднії, свої. Хто ж так люто кинув на поталу нас? 1 сказали люде: годі нас дурить! Будем ще й на волі у кайданах гнить. Ждали ми героя, а встав свинопас — Хто ж так люто кинув на поталу нас?

Елементи символізму (в матір і отця — кривавий час край-едем) стали промовистими публіцистичними за­собами, більше того, засобами сатиричного гротеску. Одвічна українська провина зради, комплекси бра­товбивства, батьковбивства, нищення рідної землі освітились тут полум'ям революційних пожарищ- Улюб­лений поетами-демократами минулого століття символ сокири стає уособленням страшної злодійської сили,

підмилюється конкретно-злодійським ножем (його на­звано ще в «Скорбній матері»). Замість довгоочікуваного героя-визволителя постає здичавілий свинопас. Наро. днопоетична ритміка підкреслює повний крах національних сподівань, нищення святинь (сім'ї, рідної землі, релігії тощо), попрания Божих заповітів.

Апокаліптичними візіями поезія споріднюється з трагічними видіннями Тодося Осьмочки. Поет нава­жується піднести голос проти самого диявола.

в) Та в 20-му і в подальші роки посилюються в творчості Тичини нові образи і не чувані раніше мотиви.

—В той самий рік, коли видрукувана збірка «Замісць сонетів і октав» — 1920, — вийшла поетична збірка «Плуг», назва якої одностайно визнана критиками як символ революції, причому в радянські часи вважалося, шо славиться саме червоний, більшовицький переворот.

Як відомо, в поезії «На майдані» —своєрідній неоро­мантичній баладі —«Хай чабан, усі гукнули, за отамана буде». У Червоній армії не було такої посади, отамани це військові звання в Українській армії. Але критикг байдуже.

У поезії «Як упав же він з коня» до вмираючого бою вояка «Слава! Слава! докотилось і лягло до ніі «Слава!» — бойовий вигук петлюрівських загонів, че воноармійці кричали «Ура!». Але критикам байдуже.

Тепер поет погоджується, аби в ім'я ідеалів пролива лась кров. Безкровна революція, вимріяна в «Золотому гомоні», не здійснилась.

— Далі більше. Поет з часом вважає, що «новий день» можна здобути здійснений лише ціною великої крові. Поезія «Плуг» закінчується рядками:

І тільки їх мертві, розплющені очі Відбили всю красу нового дня! Очі.

Як вважалося у дні далеко минулі, в мертвих зіницях відбивається постать убивці, але ж ніяк не «краса нового

дня!».

Чи не з цими образами (у тому числі) полемізував Дмитро Фальківський, взявши до відомого вірша «Упер­ше вдарили гармати...» за епіграф початкові рядки Тичининого «На майдані»? Чекіст І поет, спокутуючи криваві революційні гріхи, він побачив у мертвих очах жертв зовсім інше, піднявшись до висот справді філософського твердження:

А там, де льон мережить тіні:

Чиясь розбита голова Вп'ялась очима в небо синє, Проклявши людськість І права.

— Вражає кінцівка заключного Х розділу циклу «Живем комуною», написаного своєрідною ритмізованою прозою того ж таки 1920 р., шо й «Замісць сонетів і октав», де ліричний герой закликав до партії, в якій всі як один проти кари на смерть. У циклі, створеному в ста­ровинному й мальовничому Межигір'ї, виправдовується новий кривавий потоп.

Ну що ж з того, що всесвіт кров залляла? Майбутні встануть покоління — єднання тіл і душ. Ми робим те. що робим, і світ новий — він буде наш!

Тичину вже не можна пізнати, зміна відбулася швидкісна. Причини невідомі, але факти — річ уперта.

У вірші «За всіх скажу» (1922 р.) ліричний герой бачить себе у ролі нового пророка, месії, за яким ідуть безособистісні, слухняні мільйони.

Там за мною, за мною, за мною Я не знаю, там скільки ідеї Перед мене твердою ходою — Наступаючий день.

— Того ж року написана жовчна «Відповідь земля-кам», яку критики донедавна визначали як поетичний памфлет, спрямований проти українського буржуазного націоналізму. Прокляття, лайка, навіть звинувачення на-

ціоншПстів у тому, що вони хочуть відновити російську монархію (замість кривавих стягів усі побачать над собою свого ж таки дзьобатого орла). Та критикам байдуже.

9- Сплеск розгубленості, жаху, сумнівів, коли поет на хвильку повертається до життя і його реалій, прозвучав у посланні до Рабіндраната Тагора (приблизно 1926 р.).

Рабіндранате-голубе! З далекої Бенгалії прилинь до мене на Вкраїну, я задихаюся, я гину. Я покажу такії речі, в однокласовій ворожнечі, я покажу всю фальш, всю цвіль партійно-борчих породіль. А братні зуби? Дружній зиск? Гнучка політика, як віск. Коли б були це генерали, ми б знали, що робить, А в тім то й річ, що це кати однокласовії... Рабіндранате-гол убе, та де ж той серп наш, молот і лани?

До кого говорить? Блок у могил». Горький мовчить.

Українців він не брав до уваги. Сатирична харак­теристика «партійно-борчих породіль», «братні зуби^ «дружній зиск» яких відчував він, як І кожний українець, на власній шкурі, суперечить штучній поетизації «видимих» рис соціалізму, прикладом якої є поезія «Над­ходить літо», написана того ж таки часу.

Але далі дорога обрана. Збірка «Чернігів»: поезія «Ленін» сповнена агресивності, майже 60 років діти ЇЇ вчили напам'ять:

Клянемся клятвою залізно, Що ворог жоден не втече.

У рік голодомору — 1933 — 21 листопада всесоюзна газета «Правда» мовою оригіналу друкує поезію «Партія

веде»:

Та нехай собі, як знають Божеволіють, конають, — Нам своє робить...

Збожеволіли, сконали тоді, як відомо, 7 мільйонів українських селян від штучно створеного більшовиками голоду. Більше піввіку українські діти завчали напам'ять цей вірш. «Нам ще доведеться багато попрацювати над тим, щоб зрозуміти, чи всі ці гімни, пеани, оди, пісні не були літературними масками». Микола Жулинський. Однак всі ці гімни, пісні, оди робили свою справу. «І хто з нас, поетів, не розвів би своє вино? Багато отруй­ної бовтанки готувалося у наших погребах; багато невимовного коїлося там», — казав Заратустра своєму учневі у відомому творі Фрідріха Ніцше.

— Змінився художній рівень творів Павла Тичини:

нарисоподібність; незрозуміле експериментаторство, спроба передати діалектику матеріалізму поезією без знаків синтаксису; натуралістичні сцени («Шабля Ко-товського», VI розділ, вбивство Котовським улана, под­робиці «чистої роботи» мало не на сторінку тексту);

спрощенство, агресивність як риса стилю, пониження планки інтелекту в образі ліричного героя.

Я одержав нагороду. Що скажу свойму народу? Тільки те, що я із ним буду жить життям одним.

Інколи його інвективи «лексичним багатством» нага­дували виступи товариша Вишинського — генерального прокурора СРСР у часи Сталіна.

Ах, гадючі жала, прихвосні фашизму!

Ну, авжеж, що Горький панство розметав биі

Він би скелями ненависті закидав

вас, собак неситих, зрадників проклятих!

(«Горький», 1937)

10. Поема «Похорон друга» (1942 р.) — внесок Павла Тичини в загальну справу розгрому фашистської агресії.

Поема філософського типу, вона обґрунтовує діа­лектичний розвиток матерії і доводить об'єктивну зако­номірність перемоги над фашистами.

Сюжет: випадково зустрівши похоронну процесію, ліричний герой згадав свого загиблого нещодавно друга Ярослава, пішов за труною бійця Степана. Цим він від­дав шану Ярославу, похованому далеко й без нього. Роз­думи про зміни форм життя. Філософський рефрен. Прокляття фашистам. Інколи воскресають давні образи:

І було чути,

як сурми десь там плакали, тарілки тихо дзвякали, і барабан все глухо бив:

— Ти славно — вік — одробив...

11. Повоєнна творчість; набір тем, що був обов*яз-ковим стандартом виднокругу радянського поета: гімни комуністичній партії і її вождям, дружбі народів, соціа­лістичному будівництву, прокляття ворогам і обіцянка побороти їх.

Москва наша люба, Москва наша славна, Красою ти дужа, ділами преславна. Ти сяєш у Всесвіт, ти світ на землі, Червонії зорі вгорі на Кремлі. —

цитую по пам'яті, як завчила ще в школі.

12. «Доля Тичини воістину трагічна. В історії світової літератури, мабуть, не найдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдару­ванням.

феномен Тичини —феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків».

Василь Стус.

«Може б, вічно повинен звучати над його могилою «Реквієм» Берліоза; виразити найгорючішу журбу при втра­ті посланого на усправедливлення, і гіркущий жаль — за його долю генія, так. рано і так безжально замордованого духовно, в підсвітній «культособній» каторзі розуму і почу­вань». Василь Барка.

III. ЛІТЕРАТУРА РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Літературно-мистецьке покоління 20-х —початку ЗО-х pp., яке характеризується грандіозним рівнем духовно­го піднесення в літературі, живопису, музиці, театрі, кіно і яке було знищене більшовицьким тоталітаризмом, Юрій Лавріненко назвав «розстріляним Відродженням».

Література цього періоду позначена надзвичайним багатоманіттям стилів, жанрів, створенням цілої бі­бліотеки вершинних мистецьких надбань. Переборюючи задуху більшовицької диктатури, письменники висловили в мистецькому переломленні кращі риси української ментальності, що розкріпачилась і піднеслась у період національно-визвольних змагань, збагатилась новими якісними ознаками. З великою енергією в галузі розбудови літератури в цей час працю­вали С. Єфремов, М. Зеров, М. Хвильовий, М. Куліш, Г. Косинка, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Д. Фальківський, В. Свідзинський, М. Семенко та інші. Їхня трагічна доля є долею всієї нації.

Неокласика

Українська неокласика — це естетична спільність не­великого гурту київських поетів та науковців на чолі з Миколою Зеровим. Неокласики не полишили декларацій та гучних платформ, як Інші літературні угруповання тієї доби. Головним, що об'єднувало цих інтелігентних людей (здебільшого професорів та викладачів Київського уні­верситету), було прагнення не втратити незалежність інтелекту, розуміння краси як гармонії раціонального й чуттєвого, глибока повага до мистецьких традицій.

У творчій практиці неокласики обстоювали високу культуру мистецького мислення і належно довершений рівень його художнього втілення. 80

Елітарна поезія Миколи Зерова

«Lucrosa», «Обри», «Чистий четвер», «Его domo», «Навсікая», «Тесей», «Діва»

1. Античність і революція.

26 квітня 1890 р. в містечку Зінькові Полтавської губернії в сім Ї вчителя двокласної школи народився Микола Кос-тевич Зеров.

1908—Ї9Ї4 pp. — після закінчення Київської гімназії навчається на історико-філологічному факультеті університету св. Володимира. Захищає еипускну роботу «Літопис Грабянки як літературне джерело І лі­тературна пам'ятка». Закінчивши навчання, вчителює в златопільській гімназії. Крім інших дисциплін, викладає латину, яку дуже любив.

З 1917р. —у Києві очолює секретаріат педагогічної ради 2-ї української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Натхненний поверненням до Києва, загальним національним піднесенням, починає працювати як науко­вець, виступає як літературний критик (журнал «Кни­гар»), почуває себе українським поетом. Дружба з Ге­оргієм Нарбутом, ректором Української Академії ми' стецтв, видатним українським художником.

З 1919р. —професор Київського архітектурного інституту з предмета «Історія української культури».

1920р. —одруження з Софією Лободою. Виходять укладені ним книги «Антологія римської поезії» (Катулл — Вергілій — Горацій — Пропорцій — Овидій — Марціял), «Нова українська поезія».

20 жовтня 1920 p. ~ 15 вересня 1923 p. — життя в Баришівці — містечку Київської губернії. Викладає українську літературу, історію й факультативно латину в місцевій соціально-економічній школі, виступає в українській пресі як літературознавець і критик. Разом з ним працювали майбутні члени угруповання не­окласиків Віктор Петров (В. Домонтович) і Освальд Бургардт (Юрій Клен). Саме тут написані всі поезії збірки «Камена».

Жартівливо Зеров переклав назву БаришІвка на латину, вийшло Lucrosa. В олександрійському вірші з такою назвою він передав в 'язку, бездуховну атмосферу провінційного містечка і намагання невеличкого гурту захожих інтелігентів даремно не гаяти час, працювати й творити.

Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі, Де розум і чуття — все спить в анабіозі, Живем ми, кинувши не Київ — Баальбек, Оподаль від розмов, людей, бібліотек. Ми сіємо пашню на неродюче лоно. Часами служимо владиці Аполлону, І тліє ладан наш на вбогім олтарі. Так в давній Ольвії захожі різьбярі Серед буденних справ і шкурної громади В душі плекали сон далекої Еллади І для окружних орд, для скитів-дикунів Різьбили з мармуру невиданих богів.

29 червня 1921 р. — тут, у Баришівці, створено сонет «Чистий четвер». Він дає чітке уявлення про активну позицію М. Зерова стосовно тогочасних подій в Україні. Використовуючи античні та біблійні образи, автор переосмислює довкілля, скупо, але точно визначає свою сучасність І прозирає в тривожне майбутнє. Його серце втішається лише вічними, незмінними цінностями люд­ства і природи.

Свічки і теплий чад. З високих хор, Лунає спів туги і безнадії. Навколо нас — кати і кустодії, Синедріон, і кесар, і претор.

Це долі нашої смутний узор, Це нам пересторогу півень піє, Для нас на дворищ,! багаття тліє І слуг гуде архиєрейський хор.

І темний круг євангельських історій Звучить як низка тонких алегорій Про наші підлі І скупі часи.

А за вікном, на цвинтарі, в притворі — Пташиний спів, дитячі голоси І в вогкому повітрі вогкі зорі.

Ї922 р. — укладає рукописну збірку «Сонети і елегії» з присвятою академіку Сергію Єфремову.

Вересень 1923 р. — запрошення на роботу професором української літератури до Київського інституту наро­дної освіти (скорочено КІНО — так називався тоді Національний університет імені Тараса Шевченка). Цього року Микола Зеров познайомився з усіма майбутніми неокласиками і Миколою Хвильовим. У жур­налі «Червоний шлях» уперше надруковано поетичний твір — сонет «Скорпіон».

1924 р. — один з активніших і щасливих років. Виходять збірка «Камена», монографія «Леся Українка», історико-літературний нарис «Нове українське письменство». На­тхненно читає лекції, веде різноманітні курси з літератури, активний учасник літературного життя в Києві, стає визнаним лідером угруповання неокласиків. До нього належали «п 'ятеро з Парнасу» — М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара, П. Филипович, О. Бур-гардт — викладачі КІНО та інші представники інтелігенції, що їх оточувала, їм присвячено славно­звісний сонет «Лебеді» М. Драй-Хмари.

На тихім озері, де мліють верболози, давно приборкані, і влітку й восени то ппюскоталися, то плавали вони, і шж гнулися у них. як буйні лози.

Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози, і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни. — плавці ламали враз ті крижані лани, і не страшні для них були зими погрози.

О, гроно п'ятірне нездоланих співців!

Крізь бурю Й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді, з неволі, з небуття веде вас у світи ясне сузір'я Ліри, де пінить океан кипучого життя!

В основі позиції цих людей лежав «принциповий антагонізм дійсності й краси»¹. У своїй мистецькій практиці неокласики Ї) високо поціновували досягнення людської культури попередніх епох; 2) надавали величез­ного значення внутрішній свободі і культурі митця;

3) полемічне загострювали питання на античності та творчості французьких парнасців (Леконт де Ліль, Жозе Марія Ередіа, Стефан Маларме та т.). Пізніше Ю. Шерех визначив неокласику як спробу «втекти в світле царство мрій і ідилії, царство, що може не існує реально, але яке може створити віра...» На думку критика, це був «вихід гармонійний, але в контексті нашої сучасності він тільки глибше виявляє внутрішню дисгармонійність, неспокій і метания»¹.

1925 р. —поряд з Миколою Хвильовим активніший опонент пролетарських ортодоксів під час дискусії 1925— 1927 pp. На літературних вечорах, засіданнях Академії Наук, диспутах Зеров виступає а) проти «вопіющого неуцтва»; б) проти нездорової атмосфери гурткової виключеності і пролетарсько-селянських привілеїв у мистецтві; в) проти занедбаності форми літературного твору, за його художню зрілість, власне проти підміни літератури сумнівною агіткою. Натомість він висував програму очевидного:

— вивчення і засвоєння української національної

літературної традиції;

— широке залучення до літературного процесу досяг­нень світової літератури, європейської класики, в першу чергу;

— в літературі, як І в будь-якому мистецтві, повинен панувати дух здорової конкуренції, а не кон 'юнктурний протекціонізм (тобто твори літератури повинні поціновуватись за Їхньою художньою вартістю, а не за походженням автора, його належністю до

'Державін В. Поезія Михайла Ореста і неокласицизм. В кн.'. Українське слово, кн. 2, —К: Рось, 1994. —С. 352.

^ерех Ю. Не для дітей. —С. 191—192. 84

комуністичної партії, близькістю до урядових систем

тощо).

«Микола Зеров ясно бачив, що шляхи українського

народу —це шляхи високої культури й європеїзму, що це основні вимоги й кардинальні умови українського від­родження»', —писав В. Петров.

Позиція Миколи Зерова диктувалась здоровим глуз­дом і турботою про майбутнє української літератури. До вичленування і декларації засад власне української не­окласики, Її філософії у ті часи так і не дійшло.

«Конфлікт назрівав між культурною людиною та її темним оточенням»², — вважає С. БІлокінь.

1926 р. — книжка літературознавчих праць «До джерел», що самою назвою висловила головне завдання доби. Через несправедливі, образливі й небезпечні напади марк­систських «критиків» (В. Коряк, С. Щупак, Б. Ковален­ко), які виконували завдання Л. Кагановича й усієї влади, відходить від участі в диспутах і відкритих полеміках, зосереджується на викладацькій діяльності та історико-літературних дослідженнях.

Саме цим роком датована посвята ^Неокласикам» В. Сосюри, в якій з пролетарською прямотою висловлені класові претензії та перестороги інтелігенції:

Співайте про царів, вино і навзікаї. по затишних кутках ховайтесь од життя і пічкурів ловіть... Вас кождий рух лякає від того, що пішпо в грозі у небуття.

Ми йшли в крові й сльозах на огненні дороги... Там ешелонів дзвін, розстріли, муки, жах... Співаєте ж ви так, мов не було нічого і влада не у нас в порепаних руках.

Чужі для вас гудки, коммольці, піонери,

й не в силі ви піти життю наперекір...

Застиг ваш мертвий зір у мармурі Венерн,

вам сниться мертвий Рим — залізний той вампір.

безсмертні. Збірник спогадів. —Мюнхен, 1963. —С. 314. ^Ілокінь С. Закоханий у вроду слів. — К.: Час, 1990. —С. ЗО.

Співайте в тишині про лебедині зграї,,лро котиків з верби і про Чумацьку Путь... До нас мільйони йдуть, вони не те співають і хочуть не про те із наших уст почуть.

1929 p. — зібрання літературно-критичних праць «Від Куліша до Винниченка». Війна влади проти української інтелігенції посилюється, йде не на життя, а на смерть.

1930 p. — страшний рік сфабрикованого владою «процесу» над ефемерною Спілкою визволення України, власне роз­права над українською інтелігенцією на чолі з ака­деміком Сергієм Єфремовим. Зеров мусив виступати на «процесі» — «свідком». Диявольські сили здійснили в Україні жахливий злочин, і в його круговерть було втяг­нено й автора «Камени» — чоловіка, залюбленого в життя, в людський розум і талант, у людську ви­сокість.

1933р. —голодомор. Самогубство М. Хвильового і наркома М. Скрипника, який співчутливо ставився до укра­їнського Відродження 20-х pp. На черзі у влади Київський університет.

1 вересня 1934 p. — «націоналіста» Миколу Зерова усунено від викладання в університеті, хоча на 2 місяці полишено на кафедральній науковій роботі.

Ї листопада 1934р. —чорний день у житті Миколи Зерова. Від скарлатини помирає його десятирічний син Кос­тянтин (Котик). За наказом ректора професор М. Зе­ров остаточно звільнений з університету без будь-яких пояснень.

ЇЇ січня 1935 p. — М. Зеров у пошуках роботи та безпеки виїздить до Москви, перебивається тимчасовими заробітками. Укладає рукописний збірник «Sonnetarium» («Сонетарій»), відсилає його поетові й літературо­знавцеві Василю Чапленку: «Посилаю Вам свій соне-тарій, майже у повному вигляді № І—ЇОО (немає тільки шести речей)». Таким чином Зеров зберіг свою поетичну спадщину і особисто засвідчив, що у його поетичному до­робку більше, як сто сонетів^.

'Публікація спогадів Софії Зерової і коментар до них С. Біло-коня // Слово і час, — 1996. —№ 8-9. —С. 90.

27 квітня 1935р. —у Пушкіні, під Москвою, на вул. Гоголів-ській, 1, де притулився переслідуваний професор-поет, вночі його заарештовано, невдовзі переправлено до Києва, і дружина мала з ним кілька побачень у приміщенні колишнього інституту шляхетних дівчат, де містилася катівня НКВС, пізніше перейменована у Жов­тневий палац культури. Професора звинуватили в очо­люванні «банди» — «терористичної націоналістичної групи», яка готувала вбивства Косіора І Постишева і т. п. (Вони пізніше були розстріляні самим НКВС). Влітку був заарештований Павло Филипович, потім, восени — 5 вересня — Михайло Драй-Хмара та інші українські інтелігенти. Зерова «засуджено» на десять років і через ленінградський пересильний пункт від­правлено на Соловецькі острови.

Червень 1936 р. —разом з іншими в'язнями прибув до Со-ловецького концтабору. За станом здоров'я він не міг працювати на лісоповалі, отож працював на території. Сховавшись у комірчині сторожа займався улюбленими перекладами, зокрема перекладом «Енеїди» Вергілія, писав літературознавчі статті. Разом з ним у той час на Соловках мордувалися Лесь Курбас, Мирослав Ірчан, Олекса Слісаренко, Василь Мисик, Григорій Епік...

19 вересня 1937 р. — дата останнього листа, одержаного дружиною.

З листопада 1937 р. —розстріл. «Тяжка українська доля привела Миколу Зерова, як і багатьох наших культурних діячів, на Голгофу сталінських катувань... Його доля відбиває трагедію цілого покоління». В'ячеслав Брюхо-вецький.

2. Микола Зеров — поет.

Важко переоцінити значення творчості Миколи Зе­рова в історії української літератури. Вона надзвичайно важлива не тільки як документ епохи, а найперше як творчість, що постала в екстремальний час нації, проте спрямована в річище загальнолюдської культури, сві­тової цивілізації. Ця творчість — переконливий доказ того, що українська поезія сягнула верховин світових.

За життя поета (47 років — фатальний шевчен­ківський вік') вийшла друком одна збірка його віршів —

«Камена». Обіймає вона малу частку його поетичного доробку. З часом поет значно розширив і доповнив збірку, але видати вже не зміг.

— Творив Микола Зеров у традиційних, сказати б, консервативних світових формах: сонеті, олександ­рійському вірші, елегійних дистихах, що дійшли до XX століття з глибин минулих віків. Поетична праця в цих формах вимагає від автора здатності до узагальненого мислення, високої поетичної майстерності, певного освітнього й культурного цензу, віртуозного володіння мовою, найтоншими нюансами слова. У складні, неод­нозначні революційні і пореволюційні роки М. Зеров звертався до цих утверджених і відшліфованих сто­літтями чітких, суворо дотримуваних норм організації вірша з багатьох причин. Про них говорилося вище. Але крім усього іншого, звернення до канонічних форм може розглядатись також як намагання довести су­часникам верховенство закону, усталити пріоритет одвічних канонів цивілізації і гуманності над беззакон­ням і жорстокістю.

а) Рукописна збірка «Сонети і елегії».

— Офіційні критики звинувачували Зерова в тому, що він відвернувся від сучасності і занурився в чужинецький світ давніх (певна річ, ворожих!) епох. Це була повна нісенітниця.

Неповторність і принадність творів Зерова в тому, що вони єднають сучасність поета з античністю, серед­ньовіччям живим органічним зв'язком. Ліричний герой його поезій відчуває дихання всіх епох людської ци­вілізації, і сам належить усім їм, беручи з кожної кош­товніше, краще, благородніше. Більше того, давньог­рецькі, римські, середньовічні історичні й мистецькі поняття стають засобами авторського самовираження, осмислення його трагічної сучасності. Думка про кола історії, її спіралі утверджується вживанням саме цих, незвичних для українського письменства образів.

У назві сонету «Обри» немов воскрешаються часи VI століття, коли авари (у слов'янських землях Їх називали обрами) силою і жорстокістю збирали величезну данину з слов'янських поселень. Саме про цей аспект історії свідчить мотто — «Секвестратор в село за податки...» 88

(секвестратор — виконавець секвестру, тут — збирач податків). М. Зеров переосмислює часи воєнного комунізму, коли з селянських комор виміталось геть усе, що в них було. Він подає ці події як одвічне для дулібських племен (далеких пращурів українців XX століття) здирання данини.

На початку сонета — картина веселої української весни, Їй протиставлена «немов казковий змій», безкінечна ватага сільських возів, що суне шляхом. Це вивозять з села хліб новочасні обри.

І в селах плач. Герої саг і рун Воскресли знов аварии, гот І гумн Орава посіпацька, гадь хоробра.

Сільської ситості останній трен, Усюди лемент — крик дулібських жен Під батогом зневажливого обра.

Дата добавления: 2015-08-28