Риторичні запитання й оклики — важлива художня прикмета цієї поезії. Одне з них, розгортаючись, складає майже всю першу строфу, даючи цікаві, образні характеристики вальсу Шопена:
На чиїх устах
Не виникала усмішка примхлива,
В чиїх очах не заблищала іскра
Напівкохання чи мапівжурби
Від звуків тих кокетно-своєвільних,
Сумних, як вечір золотого дня,
Жагучих, як мескімчений цілунок?
Чудовий вальс, невміло пробреньканий на старенькому піаніно, — «О! даль яку він срібну відслонив...». Рильський говорить про величезний вплив музики на людську душу. Син поета згадує: «Десь року 1939-го у кабінеті батька з'явився рояль фірми «Шредер»... Батько часто грав на роялі, і не тільки тоді, коли збиралися друзі або приїжджали гості. Він сідав до рояля І в перервах під час роботи починав імпровізувати. Очевидно, це був ще один спосіб переключення». Богдан Рильський. Що з'являлось в уяві поета під час тих Імпровізацій?
— Рильский — визначний майстер зорового образу, навіть примхливу, свавільну музику великого польського маестро він передає фантастично-романтичною картиною, що символізує зустріч із земним щастям, із тією романтичною незнайомкою, яка, мов Лореляй, вічно манить чоловіків, обіцяючи рай і одчай. Музика малює шлях у снігах, мережані, оздобні сани і раптовий, як сонце, усміх. У цій поезії вчувається відгомін творів Адама Міцкевича, великого польського поета-романтика, неперевершеним знавцем і перекладачем яких був Рильський. Ще 1927 р. він видав переклад поеми «Пан Тадеуш*, що так колоритно малює старопольський побут. І ось ця давня романтика знову збурила його серце.
Сідлать коня! Геи, у погоню швидше! Це щастя! Щастя! Я приліг до гриви, Я втис у теплі боки остроги — І знову бачу те лице, що ледве
Із хутра виглядає... Що мені? Невже то сльози на її очах? То сльози радості — хто теє скаже? То сльози смутку — хто те розгада?
Гуманістичність мистецтва, його свобода від будь-яких політичних заклинань, високий облагороджуючий вплив його на людину -— ось підоснова цієї чаруючої поезії. Через роки ліричний герой звертається до пана фредеріка з вибачливим зізнанням про те, що розуміє, «ні вітру, ні саней, ані коня немає в вашім вальсі... проте...» Тим і безсмертний справжній витвір мистецтва, що знаходить він відгук у людей будь-якої епохи, будь-якого покоління. У великій любові до вічно молодого Шопена зізнається поет:
А сьогодні я Люблю свій сон і вас люблю за нього, Примхливий худорлявий музиканте.
— «Рильський — великий майстер форми у широкому розумінні цього слова... Його поезії дохідливі, легко запам'ятовуються, але не своєю пісенністю або простотою, — цей тип художньої роботи не в манері Рильського, — а синтаксичною прозорістю і ритмоме-лодичною організованістю часто складних масивів, величезною європейського масштабу культурою вірша, класично довершеного, карбівної роботи, в якім не відчуваються труднощі подолань, що стояли перед автором». Леонід Булаховський.
4. Високопатріотичне «Слово про різну матір», проголошене 29 листопада 1941 р. на радіомітингу, що транслювався на територію окупованої України.
За жанром це невелика поема (як її називають) з явними ораторськими ознаками і врочистою патетикою, написана спеціально для промовляння вголос.
Звернення до національної свідомості українців, які в борні за свою землю можуть і мусять обпертися на вільнолюбні традиції століть, на вікопомні імена видатних діячів національної культури, що символізують силу, неподоланність, безсмертя нації.
Рильський називає українську землю — землею Тараса Шевченка. З далекого російського міста він шле благословення її першоджерелам:
Ї07
Благословен той день і час, Коли проспалась килимами Земля, яку сходив Тарас Малими босими ногами, Земля, яку скропив Тарас Дрібними росами-сльозами.
— Рильський прикликає з глибин сторіч найбільші святині українства — народну пісню, «печаль і радість нашу»; «мандрівника Сковороду з припорошілими саквами», «ЕнеЇди» владний сміх», «гарячу думу Кобзаря», «струни Лисенка живії», золоту зорю слави «круг Зань-ковецької Марії», згадує козацькі походи, «іржання коней бойових». Поет використовує яскраві, влучні багатопланові художні засоби, що підвищують емоційне враження, доводять його до патетики, але без надміру і штучності.
— Короткий прикметник «благословен» — анафора, яка розпочинає шість строф цього твору; так само дуже влучно вжита анафора «хто», народнопоетичні синонімічні тавтології: злото-серебро, рути-м'яти, муками-ділами, гримлять-дзвенять; епітети-неологізми: громо-возвукі слова, ріки ясноводі, цитати з Шевченка: «сім'ї великій, вольній, новій», зі «Слова о полку Ігоревім»:
лисиці брешуть на щити і кличе див поверху древа.
Взагалі повів «Слова», яке за жанровими ознаками близьке до твору Рильського, відчутний у багатьох образах;
Хто золоту порве струну, Коли у гуслях дух Боянів, Хто димний запах полину Роздавить мороком туманів, Хто чорну витеше труну На красний Київ наш і Канів.
5. Пора «третього цвітіння» найпотужніше виявила себе в хрестоматійно відомій поезії «Троянди й виноград» (1955 р.)
—Доволі прозорі образи поезії:
дівчина, котра, повернувшись з колгоспного поля, <3а сапку і в квітник, де рожа розцвіла. Де кучерявляться кущі любистку й м'яти»;
машиніст, який повернувшись з далекої путі, поспішає до виноградника: «Чи мільдью часом лист Де не
попсований?»;
юнак-агроном, досліджуючи закони запилення, на
хвилинку відволікається від роботи: «А так же хороше над чорним грунтом мак Переливається, мов полум'я
червоне!»
Висновок, зроблений поетом на підставі цих трьох
спостережень, афористично відбиває розуміння ним поняття людського щастя.
Ми працю любимо, що в творчість перейшла, І музику палку, що ніжно серце тисне. У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград, красиве і корисне.
І троянди, і виноград — образи, якими Рильський послуговувався протягом усього свого поетичного життя, особливо в 20-ті «неокласичні» роки. Він зумів зітерти з своєї музи пил і нашарування, накладені на неї культом особи Сталіна, зміг відродити свою колишню майстерність і створити чимало яскравих поезій, проте залишився радянським поетом, як того вимагало суспільство, в якому він жив.
Тема мистецтва знову стала однією з провідних у його творчості. Саме завдяки Рильському українська поезія зберегла такі класичні форми, як октави («Карпатські октави»), терцини (вступ до поеми «Жага») і, звичайно, сонет, який він практикував з юнацьких літ. Його сонетарій — 124 оригінальних сонети і близько 40 перекладених. Полеміка з Андрієм Малишком на тему Доцільності сонета в радянську епоху призвела до того, Що його молодший побратим по перу сам видав книгу сонетів, освоївши цю своєрідну, нелегку, віками усталену поетичну форму
Сонет
Суровий Дант не презирал сонета... А. Пушкин
Живі, грізні, огромнїї сонети... Іван Франко
...Сонети куці —нікчому. Андрій Малишко
Як легко й просто це, мій дорогий Андрію, Враз — розчерком пера — з історії змести Петрарки, Пушкіна, Міцкевича листи У вічність — ковану в залізні ритми мрію!
Та, може, вислів Ваш я кепсько розумію, Хотіли читачам Ви, певне, повісти, Що в дні осягнення вселюдської мети Даремно на сонет нам покладать надію.
Не згоден я із цим! Сувора простота, Що слова зайвого в свої ряди не прийме, Струнка гармонія, що з думки вироста,
Не псевдокласика, а класика — і 'їй ми Повинні вдячні буть. Не іграшка пуста Та форма, що віки розкрили їй обійми!
(1956 р.)
Цей сонет про сонет дає зразок найдемократичнішо-го і доброзичливого ведення полеміки.
«Його неповторна індивідуальність відсвічувала основним — він був щедрим джерелом найчистіших флюїдів людської порядності й інтелігентності», lean Драч.
6. Поезія «Діалог» (1959 p.), навіяна дискусією в газеті «Комсомольская правда».
— З подихом волі наприкінці 50-х на початку 60-х років у радянському суспільстві почали розвиватись науки, раніше оголошувані буржуазними: кібернетика, генетика, біоенергетика, соціологія та ін. У зв'язку з бурхливим науковим прогресом дехто поставив під сумнів доцільність поезії, лірики, творчості взагалі, мовляв, вони віджили свій час. 110
Перший голос. У часи космічної ракети. Кібернетики та інших див За облавок викиньте, поети, Допотопних ваших солов'їв!
Геть жбурніть симфонії та мрії, Як ганчірку кидають за тин! Хто мотор полагодити вміє, Вартий більше, ніж знавець картин.
Важко повірити, що поезія створена майже 40 років тому, настільки сучасно і актуально звучить вона сьогодні. Лише тоді дискутували фізики і лірики, а зараз — прагматики і лірики.
— Поезія написана у формі двох голосів. Перший голос, ясна річ, —фізик, другий —належить лірикові і викладає точку зору самого Рильського.
Другий голос.
Ця сперечка виникла не вчора, Може, у печерній ще добі, Але буть додатком до мотора Для людини мало, далебі!
Як же так убого ви живете, Чом так занепали ви, скажіть, Щоб у дні космічної ракети Солов'я не в силі зрозуміть?
В останні роки життя Рильський з успіхом виступав також як публіцист. Цикл «Вечірні розмови», які регулярно друкувала газета «Вечірній Київ», добре пам'ятають кияни старшого віку.
Максим Рильський —видатний учений, фольклорист,
літературознавець, критик.
Рильський створив в Україні цілу школу перекладу, сам перекладав з юнацьких літ, розширюючи межі Українського слова. «Євгеній Онегін» Пушкіна, «Пан Та-леуш» Міцкевича, «Орлеанська діва» Вольтера та десятки інших творів зазвучали українською завдяки його праці.
7. «Він увійшов у безсмертя розкутим, гармонійним, людяним, сповненим душевної краси». Іван Ільєнко.
Імпресіонізм
Імпресіонізм — спосіб мистецького вираження у живопису, який досяг вершини у Франції другої половини XIX — початку XX ст. (Клод Моне, Едуар Мане, Огюст Ренуар, Едгар Дега, Вінсент Ван-Гог та Ін.). Імпресіоністична манера літературного письма — це витончене відтворення суб'єктивних (особистих) вражень та спостережень, мінливих почуттів і переживань, коли образ складається наче з окремих мозаїстичних частинок.
В українській літературі стильова течія імпресіонізму проявилася ще в творчості М. Коцюбинського, В. Сте-фаника, О. КобилянськоЇ. В новітній літературі XX ст. імпресіоністичні стильові ознаки характерні для прози М. Хвильового, поезії П. Тичини, В. Чумака, М. Йоган-сена та ін.
У критиці 20-х pp. була спроба оголосити імпресіонізм «соціалізмом у мистецтві», тобто підмінити мистецьке поняття стилю ідеологічними формулами'.
У творчій спадщині прозаїка Григорія Косинки спостерігаємо особливо виразне відтворення імпресіоністичного стилю, який сплітається з революційним романтизмом та неореалізмом.
'Шляхи мистецтва. ~ 1921. —Ч. 1. —С. 35—38. Стаття І. Кули» «Реалізм, футуризм, імпресіонізм»: «Іменно імпресіонізм, власне net хологічний імпресіонізм має всі права, всі дані на те, щоб статі одинокою формою виявлення творчих досягнень Великого ГосподаЕ Життя — пролетаріату».
Григорій Косинка — найвидатніший новеліст 20-х років
«На золотих богів», «Політика», «За земельку», «Змовини», «Гармонія»
1. Підтятий у леті.
29 листопада 1899 p. е селі Щербанівці (на Київщині) в бідній селянській сім 7 народився Григорій Михайлович
Стрілець.
Дворічна сільська школа, захоплювався усною народною творчістю, ранній потяг до краси.
«А як любив Грицько квіти! Зірве, було, роздивиться пильненько, заплющить очі — пахощі вбирає. Та бережно збере й подає мені на втіху, а сам питає: «Розкажіть, мамо, як квітка зветься і чому синя, а та червона?» Наталя Романівна Стрілець. Від назви квіток «косинців» походить і псевдонім його — Косинка.
1914 р, — У Києві: кур'єр-реєстратор земської управи й учень вечірніх класів гімназії.
У революційні роки —«служив у армії рядовим козаком, брав участь у боях». Літературна хрестоматія «За 25 літ».
1919 p. — письменницький дебют, оповідання «На буряки» в газеті «Боротьба» (4 травня), підписане псевдонімом «Григорій Косинка».
1922 p. — перша збірка новел «На золотих богів».
«На початку 20-х років він мав вигляд селянського парубка, носив піджачок, який носять писарчуки, був кремезний, присадкуватий, різкий в своїх відгуках і оцінках, з міцними руками, що перед тим, як взятись за перо, вміли тримати не тільки косу або ціпа, але й обріз. Од нього віяло подихом степів, сонця, нічних заграв з селянської війни, що П вів у ті роки український народ». Віктор Петров.
1926 р. —друга збірка новел «В житах», далі —«Політика» (1927р.), «Вибрані оповідання» (1928, 1929).
Кінець 20-х років —початок переслідувань: затримано вихід збірки «Серце», «На літературні заробітки годі сподіватися»-. Григорій Косинка. 1931 р.
4 листопада 1934 p. — заарештований.
З листа до дружини: «Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино а простивши —прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров'я. Побачення не проси: не треба! Передачу, коли буде можливість, передай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий!».
«Суд» під головуванням Ульріха від ЇЗ—14 грудня 1934 p.
виніс вирок.: розстріляти,
Через два з лишком десятиліття цей присуд скасовано:
«Приговор военной коллегии от 13—14 декабря 1934 г. в отношении Косынки-Стрелец Г. М. по вновь открывшимся обстоятельствам отменен, и дело за отсутствием состава преступления прекращено». (Михайло Наєнко. Григорій Косинка. —К., 1989).
1. Імпресіоністичне відтворення боротьби за селянську волю в новелі «На золотих богів».
а) Композиційне новела складається з двох частин.
— Перша малює жорстокий бій українських селян з військом «золотих богів» —білогвардійцями, який триває вже третій день.
Калейдоскопічне зображення подій, вкрай динамічна картина запеклого бою. Майнув метеором образ Сеньки-кулеметника, який «строчить умілою рукою по ворожих лавах...». Мов блискавка, образ селянського ватажка Чу-батенка: «За погорілі наші хати, за кров братів і волю нашу — вперед!»
Відчайдушне б'ється якась «невідома сила», що вивільнилась «з грудей селянських».
— Частина друга змальовує руїну, котра залишилась замість квітучого села, спаленого білогвардійцями. «Цілі улиці викошено огнем-косою».
Помутився розум у матері Сеньки-кулеметника:
«— Згоріла (хата — Ю. С.). Троє малих дітей, як мишенят... (загинуло в полум'ї — Ю. С.). І старшого вбито...»
«— Стерялась, бідна, з журби... Як чайка б'ється грудьми...» Це порівняння з відомої народної пісні, де чайка уособлює Україну.
б) Імпресіонізм надає естетичної функції кольорам і світлотіням. Косинка передає апокаліптичність зображуваного через нагнітання двох кольорових начал —червоного й чорного.
Картина бою, «вмитого червоною крівцею», послідовно витримана в колориті крові; «криваво-чорні стежки полум'я з селянських осель» піднімаються до неба; «червона селянська воля» борониться «тілами, кров'ю»; в очах Сеньки-кулеметника «гартується залізо з кров'ю»; пожежа «блискавкою прорізала дим»; «червона кров Сеньки полилась на потолочену пшениию».
Чорна барва підкреслює трагічну тональність картини:
чуб у Сеньки, «як грива на вороному коні»; смага на губах «чорніє»; «сіра курява упала чорним пилом на обличчя людські...»; тополі над селом здіймаються, «як чорні примари», «попелом припалІ»; «тінь хрестом лягла на гречці»; над усім висить чорний дим. У другій частині чорна барва посилюється, поглинаючи навіть червону: на місці бою «лишилась чорна руїна». Чорного кольору добирають майже всі зорові образи, що формуються в ній: «чорна обсмалена соха»; «чорні повалені хати.., а в попелі тліє горе матері»; «присмалений пісок з попелом»;
від воріт залишився «обгорілий стовп» і т. п.
Тільки зрідка крізь дим пробивається гаряче сонце. Воно з'являється в чорноті бою передвісником перемоги:
«Сонце здивовано стало: похитнулись вороги». У другій частині світило контрастує до глухої тьми руїни, немов промовляє; «Дивіться, що залишилось від чепурних хат».
Поєднання червоної і чорної барв — улюблений кольоровий мотив революційних романтиків (не ототожнювати з червоно-чорними узорами української вишивки, де кольори мають зовсім інше змістовне наповнення)..
в) Прозаїк майстерно користується засобом «звукового
пейзажу». Картина бою відтворена зливою звукових метафор: «ревуть» гармати; «гукає-сміється ворожа артилерія»;
«клекотить бій»; «залопотів крилами смерті кулемет»;
«невідома сила ревнула по-звіриному з грудей селянських» тощо.
Рефреном повторюється фраза, що передає напругу бою через звуконаслідування: «Цю-у-уй-цюв-уй... —
співають кулі, і рветься пил горбами». Саме звукова картина сповіщає про перемогу: «Слава, слава! _ покотилась луна ярками та долинами».
У другій частині насичена звукова панорама битви змінюється зловісною тишею, в якій звучить моторошний спів Сеньчиноі матері. Пісня «стеряної» жінки на чорній руїні, на догоряючому попелищі передає пік народної трагедії.
Виразною частиною «звукового пейзажу» є безіменні монологи й діалоги, часто без мови автора.
г) Кольоровий та звуковий колорит, уривчаста пряма мова, калейдоскопічність і фрагментарність зображуваного
надають авторському мовленню особливого ліризму, передають різні стани його почувань. У першій частині автор, немов сам тільки-но з того бою вийшовши, дихає його завзяттям і спрагою перемоги над «золотими богами». У другій — тужить і переживає.трагедію нищення українських сел.
д) Офіційна критика 20-х pp. не вітала новаторських знахідок молодого майстра: «Григорій Косинка у збірці «На золотих богів» дав непоганих кілька шкіців з часів горожанської війни. Прекрасна мова, гартований стиль, виклад, об'єктивний до того, що читач не розбере — за кого є, власне, автор —з революцією, чи проти неї,.?» — іронічно писав 1923 p. Володимир Коряк, критик-рупор офіційної ідеології.
3. Земля як одвічна селянська мрія («За земельку», «Постріл», «Голова Ході», «Політика», «Змовини», «Циркуль»).
а) Несподіваний поворот теми в новелі «За земельку». Тема землі — наскрізна в українській класичній літературі. Велику увагу присвятили їй попередники і вчителі новеліста — Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянсь" ка, Василь Стефаник.
Коротка імпресія Григорія Косинки —класичний зразок імпресіоністичного стилю.
Сюжет, як і належить у творі такого гатунку, не розгортається, поступово вимальовується фабула. Твір передає різноманітні враження автора, зафарблені то досадою, то гнівом, то іронією, то відчайдушністю. Лірична стихія проймає цю прозову річ, наближаючи ЇЇ до поезії в прозі. Коротко, фрагментарно, з різкою зміною епізодів він 116
малює картину дивного селянського весілля, коли багатий парубок одружується з бідною дівчиною «за земельку». Окремими штрихами прозаїк відтворює справжню драму з селянського життя, коли руйнуються одвічні
людські цінності:
«— Ми, Панчуки, музики: граємо гарно, краще всіх:
сватаємо дівчат на врем'я, за земельку, плюєм дурням кислооким, що про гріх лементують... Ми понімаєм
діло...»
Надзвичайно виразний і символічний звуковий контекст твору; «сміялися-танцювали, а молода плакала»;
«гудуть бубни, плаче-тужить скрипка з цимбалами і змішує цей плач з п'яними піснями весільними».
Репліки прямої мови передають драматизм і злочинність ДІЇ, Малюють кілька інформаційних пластів, незвично коментованих автором:
«— Не кисни, інвалід! — сказав ласкавий молодий, по-гадючому здавивши очима».
На відміну від офіційних критиків М. Рильський ще в 1924 р. відзначив своєрідність і оригінальність косинчиної «фотографічно-імпресіоністичної манери» відображення: «Не закроюючи широких полотнищ, одбиваюни епізоди, котрі в других руках чи, може, колись і в його власних — могли б, у певну гармонію злившись, дати епопею революції, він уживає того письма, тих мазків, що їх звичайно звуть імпресіоністичними. Різні фарби покладено поруч, аж ув очах ряботить, а мети досягнено: одійдіть і ви побачите «клаптик життя»-.. Звичайно, «крізь яризму темпераменту»... Ніби свіжим вітром віє на тебе, коли читаєш ці дзвінкі, соковиті, молоді, бадьорі слова».
б) Трагедія великої селянської родини, поділеної на два ворожих табори^в новелі «Політика».
Передаючи її, прозаїк звертається до неореалістичного стилю, елементи імпресіонізму поєднуються з ним у міцний, високохудожній сплав.
Ця новела відзначається глибинною достовірністю і філософсько-аналітичним проникненням у проблему зображуваного.
Герой новели —селянин МусІй Швачка, якого прозвали політикою, бо «ліпив іноді оте слово туди, де й не
слід було...» —голова комнезаму, розкуркулював власного тестя, воював за перемогу радянської влади. Та життя є життя. Через три роки на умовляння жінки він їде на коляду до її батька.
Мусій зустрічається зі своїми родичами-ворогами на свят-вечір. Це надає всій оповіді особливої значущості. Письменник підкреслює, що навіть у свят-вечір, коли злагода, мир і "тиша повинні панувати в сім'ї, немає прощення/розуміння, єдності у членів родини.
Майстерно передаючи діалоги й полілоги, письменник досягає високого ситуаційного напруження, загострюючи на психологічній несумісності людей, які зібралися за святковим столом.
Кушнір: «Ти, як той Ірод-цар, людей убивав десь;
жінку з дітьми тестю на кормьожку залишив, а сам повіявся комуну спасать'
— Ну, далі — говори все, — глухо сказав Швачка.
— Все? А хто, як не ти, коли приїхав з-під Врангеля, землю почав ділить? Не ти в тестя шість десятин заграбив та роздав чортам на бабайки?!»
Одвічний комплекс братовбивства знаходить тут своє втілення;
й.„Швачка лежав у сінях, навзнак, ніж кабанницький, з великою червоною колодочкою, стримів йому межі плечима...»
Ця деталь, немов речовий доказ у юриспруденції, виражає жахливий і варварський рівень людських стосунків, що грунтуються на непримиренності, протистоянні, ворожнечі.
Так закінчився свят-вечір у великій хліборобській родині, поділеній на ворогів, кожний з яких захищав свою правду, свою землю.
черговий поділ власності
в) Черговий етап революції — в новелі «Змовини».
— Перший хазяїн на селі, Петро Рудик дізнався про майбутній переділ — розкуркулення. Гнів, ненависть, жаль, образа, лють — все переплуталося в його голові. Письменник передав бурхливий потік його свідомості.
«А наші дурні сівалки та січкарні купують —все, бач, багатіють. А виходить — смерть прийшла. Розумніші давно вже спродуються до цурки... Волів рубають, щоб 118
чорту нетрудженому не дісталися, а ми — багатіємо!.. Своїм салом колеса комуні підмазуємо: сідай на воза та й поганяй! Багачі —по три на копійку.. Сидять по хуторах, мов ті кроти сліпі. А воно все, виходить, справдилося; грабували панське — ми раділи нишком... Не стало панського, — голота ненажерна нас за горло взяла: «Давай, мовляв, зайву землю, давай реманент, худобу... &
—За темою нагадує коротку новелу «За земельку». Тут
більш заземлене, реалістичне зображення спроби укласти шлюб заможної дівчини Наталі Рудик і бідного парубка. Справу налагоджує батько, Петро Рудик. Сповнений самоповаги і навіть певного гонору, він убитий і тим, шо невблаганно насувається на нього і таких енергійних людей, як він, і тим, що доводиться влаштовувати ці «змовини», принижуватись перед вдовою Мелашкою, запобігати перед нею, щоб вона умовила свого сина Михайла —видного й хазяйновитого, але бідного парубка — одружитися з Наталею.
«А в Мелашки, коли слухала РудикІв, одне на мислі:
«Як змовляють, то сто коней дадуть, а як змовлять, то чортма і одного». Коли вона зрозуміла, чого бояться Рудики, то постаралась принизити їх; «...переховувати чуже добро я не буду. Вам колектив не потрібний, а мені — не знаю ще: як люди, так і я».
Рудик псує сільськогосподарські машини, дружина й дочка складають у мішки добро, щоб відвезти до знайомого дідка у степ.
Втомлений Рудик під ранок заснув прямо на ґанку. І сниться йому Наталчине весілля, а на ньому Юхим Стре-котень, брудний, злиденний односелець, що вже показував Петрові зашморг, який приготував для нього (весілля У сні за народним уявленням —то жура, нещастя, сум). Кращого нічого було й чекати заможному хазяїнові.
Як завжди, у Косинки схвильована поетична мова, народні пісні, прислів'я. Імпресіоніст, він передає у всій повноті світ звуків (навіть тих, які чуються лише у свідомості), користується штриховими засобами малюнка, глибоко передає зміну настроїв персонажів. Як неореаліст, намагається скласти концепцію дійсності, пізнати її сутність.
Він зосереджує увагу на промовистих І значущих деталях.
Найперше, це коні Петра Рудика:
«— Ех, коні мої, сивогриві коні!
Рудик підвів голову. Перед його очима на всю прить мчали коні, вигнувши блискучі хребти; йому навіть здалося, ніби коні виводять якогось шаленого танця, ритмічно лупаючи копитами підмерзлу землю...»
Саме через ставлення до коней («А мені, дурню старому, коні жаль'..» — «Рудик ударив коні по стегнах віжками* — «весело гукнув на коні* — «і люто гаркнув на коні») передані сумніви, хитання, відчай, горе, що обсідали голову заможною хазяїна.
Дві інші деталі стисло, але надзвичайно виразно змальовують ворожий Рудикові світ: засмальцьована шапка Юхима Крекотеня і зашморг на Рудикову шию, якого він тримає в руках. Це деталі-символи.
У недавній критиці Петра Рудика іменували не інакше, як «глитаєм», Мелашку — «світлим образом жінки-трудівниці». «Глитая чекає неминучий кінець» —так, це була правда, але не тріумфальна, як у критика, а гірка, люта правда про те, що пережив український народ., Григорій Косинка правдиво і глибоко передав свої враження від того, що називали «ліквідацією куркульства як класу».
4. Напередодні арешту, в атмосфері цькування і злобних наклепів Григорій Косинка створив найбільше своє оповідання^ майже повість за розміром —«Гармонія» (1933 p.).
Епіграф — слова Маркса: «Вони пили кров із серця селянинового І мозок з його голови». Вони — це огидні куркулі, втілені в мерзенному образі Кирила Смолярчука, посібника денікінців,
Йому протиставлені образи братів Гандзюків — Василя і Гришки, певна річ, бідняків.
Хлопці крадуть у Смолярчука просо, і той ловить їх на гарячому, хоче влаштувати самосуд, але їх забирають денікінці- Молодший з братів розповідає, що вкрали просо, бо хотіли купити гармонію. Тоді їх починають допитувати і бити під її музику. У камері Василь Гандзюк знайомиться з червоноармійцями і чорнявим агітатором Ароном: «Ясно, для буржуїв ми — злодії! Але ми 120
забираємо в них те, що вони пограбували в нас, —зрозумів? Так, ми грабуємо пограбоване! Але його (Василя — Ю. С.) помилка, товариші, в тому, що він сам хотів узяти копу, коли треба разом і для всіх забрати, — правду я
кажу?»
Братів виручає приваблива сестра, яка вміє «говорити» з денікінцями. Василь іде до більшовиків.
Твір написано в традиціях тодішньої радянської прози- Але це вже не відбилося на долі автора.
5. «Він —великий майстер прямої мови героїв, майстер виразного діалогу, він часом уміло користується розповідною («сказовою») формою. Але не тільки в мові Косинчиних персонажів та у внутрішніх їх монологах, а й у самій авторській мові раз у раз дається бачити виразні риси селянської
психології...
Косинчині оповідання... гарячі й трепетні, як те життя, по свіжих слідах якого вони писалися». Максим Рильський.
Революційний романтизм
Революційний романтизм — стильова течія доби розстріляного Відродження. На відміну від неоромантизму не спрямований на подолання розриву між романтичним ідеалом і дійсністю. Революційні романтики 20-х pp. своєю творчістю поглибили і до краю загострили цей розрив поза власною волею, показавши невідповідність гуманістичних ідеалів соціалістичної революції її суті і реаліям. Поетична формула революції («Вдарив революціонер —Захитався світ», —П. Тичина; «Ударом зру-ліив комунар Бетонно-вікові підпори», — В. Еллан-Блакитний) уособлює силу революційного вибуху, струсу, УДЗД, котрий, на їх думку, повинен був оновити суспільство.
Революційний романтизм виявив себе у поезії (В. Чу-^к, В. Сосюра, І. Кулик та ін.), прозі (М. Хвильовий, 10 Яновський), драматургії (М. Куліш).
Революційний романтизм у творчості своїх видатних майстрів поєднується з елементами імпресіонізму І неореалізму.
Микола Хвильовий
романтик революції
«Кіт у чоботях», мантика)»
•Солонський Яр», «Мати», «Я (Ро.
1. Смерть, як останній, але несприйнятий доказ.
13 грудня Ї893 р. в селі Тростянці (тепер Сумщина) в сім'ї вчителів народився Микола Григорович ФітІльов,
Навчається у початковій школі, гімназії, з 6-го класу якої виключений за участь у революційній організації. К
ї9Ї6р. —фронти першої світової війни, член дивізійної ради\ солдатських депутатів. |
19S7 р. — член компартії України, активна участь у громадянській війні в лавах Червоної армії.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 61 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |