1924 р. — поема «Махно» (текст не зберігся), «за яку стільки випив горя, що й нащадкам стане» (Володимир Сосюра); на партбюро ЇНО (Інститут народної освіти) рішення про виключення з компартії, потім скасоване.
2926 р. — поема «Дніпрельстан». 1929 р. — опублікований уривок з поеми «Мазепа»:
Німій, одуреній, забитій, невже не встать тобі від ран? Москві та ЖечІ Посполитій колись жбурнув тебе Богдан.
А потім хтів тобі Мазепа від серця щирого добра... Його ж ти зрадила і степом пішла рабинею Петра.
Хіба не жах: своєї зброї не маєш ти в ці скорбні дні... У тебе так: два-три герої', а решта — велетні дурні.
«Почали бити». Сосюра розходився з офіційною ідеологією з національного питання', «держава російській мові — мати, а нашій — мачуха».
«Ще в 1926 р. т. Затонський казав про мене на По-літбюро ЦК КГТ(б)У, шо зі мною треба «расправиться ножом», а т- Любченко Панас Петрович відборонив мене од смерті».
193] р. — «одружився з моїм синьооким щастям і горем, полюбив на все життя» дружину Марію Гаврилівну.
1934р. •—Володимира Сосюру запроторюють до харківської психушки «Сабурова дача», виключають з партії, із ^Спілки письменників України (1935—1940 pp.).
1941—1943 pp. — евакуація до Уфи, виїзди на фронти.
1944 p. — «повний щастя перемоги і радості повороту на Україну, я в 1944 році написав вірш «Любіть Україну», який студенти просили по кілька разів читати їм на літвечорах».
1948 p. — арешт і ув 'язнення дружини Марії Гаврилівни (протягом шести років). «Я знав, що не в мене одного таке горе, хоч я ще вірив, що НКВС — меч диктатури пролетаріату, і раз заарештували Марію — значить, було за що.
Це говорила моя свідомість, а серце кричало, і плакало, і билось об ребра кривавими крилами, як підстрелена птиця. І я страшно угнувся духовно, як поет і як людина...»
1949 p. — Сталінська премія І ступеня за збірку «Щоб сади шуміли».
2 липня 1951 p. —редакційна стаття «Правди» —«Против идеологических извращений в литературе», чергове цьку-
вання за націоналізм у зв'язку з віршем «Любіть Україну». 1953 р. — нетривалий арешт.
1959 р. —закінчено біографічний роман ^Третя рота», опублікований 1988р.
1960 р. — поема «Розстріляне безсмертя», присвячена жертвам сталінських репресій, надрукована 1988 р.
І^бЗ р. —Державна премія ім. Т. Г. Шевченко за книжки «Ластівки на сонці» та «Щастя сім Ї трудової».
1964 р. — збірки «Осінні мелодії», «Весни дихання». 8 січня 1965 р. Володимир Сосюра померз похований у Києві на Байковому цвинтарі.
2. «Любіть Україну» — заповітне слово Поета. У романі «Третя Рота» В. Сосюра розповідає про
виникнення задуму:
— Цього вірша я написав внаслідок таких фактів... Ще в Башкирії, в Уфі, коли Україну розпинали криваві окупанти, одна сказала при мені й Юрі Кобилецькому:
— Как я соскучилась за украинским салом! Кобилецький:
— А за украинским народом вы не соскучились? І в Москві теж одна така сказала, коли ми з молодим
прозаїком із Західної України Ткачуком йшли з нею по
вулиці Горького;
— Для меня родина — там, где мне хорошо. Ткачук сказав:
— Свиняча філософія.
І ще Валентин Бичко пожалівся мені, що днями за порадою т. Мануїльського з одного номера газети «Зірка» знято шапку з такими словами;
Учітеся, брати мої, думайте, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь...
І ще:
— Мова рідна, слово рідне, хто вас забуває,
той у грудях не серденько, а лиш камінь має...
Я не буду називати авторів цих слів (Тарас Шевченко і Сидір Воробкевич — Ю- С.).
У відповідь на це і те, що було перед цим, я написав "Любіть Україну"».
— За допомогою найрізноманітніших тропів поет малює чудовий зоровий образ України. В рідній країні і трави, і води, і небо, і сонце — все любе і миле, як і прояви її духовності — мова, культура, традиції.
Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води... В годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її, вічно живу і нову, і мову ЇЇ солов'їну.
Без неї ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами... Любіть Україну всім серцем своїм і всіми своїми ділами.
—«Ось 1951 року в «Правде» з'являється розгромна двохпідвальна стаття без підпису про вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну». У статті є місце, в якому говориться таке: цей вірш, під яким, мовляв, залюбки підписався б Петлюра чи Бандера... Як з'ясувалося згодом, автором цієї статті в «Правде» був все той же Каганович, який у такий спосіб намагався помститися за невдачу з розгромом української культури у 1947 році. Як наслідок статті у «Правде» — знову злива статей у республіканській пресі, де перекреслюється тепер уже вся творчість Сосюри, називаються імена Й деяких Інших письменників, знову засідання, збори, активи. З «критичними» і «самокритичним и& промовами, новими звинуваченнями», —згадує Богдан Рильський.
— Намагаючись осмислити саме поняття «любов до Батьківщини», з'ясувати його для себе й читача, Володимир Сосюра підкреслює, що це єдине і водночас
всеохоплююче почуття, воно підносить самоповагу людини, звеличує її рідний край. Засобом градації —інтонаційного й смислового перерахування —досягається високий ступінь емоційності, непідробної схвильованості.
Для нас вона в світі єдина, одна в просторів солодкому чарі... Вона у зірках, і у вербах вона, і кожному серця ударі,
у квітці, в пташині, в електровогнях, у пісні у кожній, у думі, в дитячій усмішці, в дівочих очах і в стягів багряному шумі...
Як та купина, що горить — не згора, живе у стежках, у дібровах, у зойках гудків, і у хвилях Дніпра, і в хмарах отих пурпурових.
— Створюючи вікопомний образ Батьківщини» поет, однак, не обходить недавні історичні події своєї доби, за допомогою метонімії малюючи перемогу у війні з фашизмом:
в грому канонад, що розвіяли • прах чужинців в зелених мундирах, в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях, до весен і світлих, і щирих.
— Поет звертається до молоді. Майбутнє України завжди пов'язане з долею молодого покоління, І від того, наскільки воно буде патріотичним, якою буде його любов До України, залежатиме її доля при будь-яких обставинах.
Юначе! ХаЙ буде для неї твій сміх, і сльози, і все до загину... Не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну!
Ця строфа немов би перегукується з рядками поезії *Моя любов» Івана Франка:
Дівчино! Як небо Її" голубе, люби її кожну хвилину. Коханий любить не захоче тебе. коли ти не любиш Вкраїну...
Любіть у труді у коханнні, в бою, як пісню, що лине зорею... Всім серцем любіть Україну свою — і вічні ми будемо з нею!
Традиції Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка та багатьох інших поетів-патріотів розвинув поет і висловив по-новому, з притаманним йому особливим ліризмом і теплом. Багатство мови, анафори, риторичні заклики, а найголовніше — щире, схвильоване почуття, що пульсує в словах і рядках, відрізняють цей твір.
— «Щоб належно оцінити значення вірша Володимира Сосюри «Любіть Україну», треба тільки взяти до уваги, що й вірш написано в несвобідних умовах жорстокої сталінської диктатури, своїм вістрям скерованої протягом десятиліть насамперед проти України. Може, саме тому цей вірш такий сильний, сильніший за будь-коли написаний на еміграції.
Як відомо, цей вірш викликав цілу бурю в совєтській урядовій московській пресі, а резонанс від неї розійшовся по всьому світі. Ім'я Сосюри і зміст його «Любіть Україну» пройшлися по шпальтах усієї світової преси...
Але не це найголовніше. Найголовнішим і найважливішим є те, що вірш «Любіть Україну», як своєрідний національний гімн, пройшовся по всіх серцях і душах української молоді в тих колоніальних умовах, формуючи їх, мобілізуючи до боротьби...
...Знімаючи шапку перед полум'яним патріотом, автором вірша «Любіть Україну», я хотів би додати таке: відколи я знав Сосюру особисто, він все був у конфлікті з окупаційною владою через свою полум'яну любов до свого народу». Іван Багряний.
3. Неперевершений майстер лірики кохання.
а) «Білі акації будуть цвісти...» (1927 p.).
— Вражаюче душевна відкритість поета, шал молодого почуття, природа як уособлення людських переживань,
мелодійність і краса поезії, надзвичайно яскраві зорові образи;
Білі акації будуть цвісти в місячні ночі жагучі, промінь морями залпе золотий річку, і верби, і кручі...
Будем іти ми з тобою тоді в ніжному вітру до рання,
ВИП'Ю Я ОЧІ ТВОЇ МОЛОДІ,
повні туману кохання...
У щоденнику В. Винниченка є такий запис:
«Кохання приходить зразу, в один мент, і може одійти з такою ж раптовістю і несподівано. Любов приходить помалу... приходить непомітно, стає господинею і одходить трудно, з муками, з смертю».
Українська ментальність наділяє кохання поетичним та ірраціональним змістом, почуттєвість і романтизм — невід'ємні його риси. Це відбито в чудових рядках поета, де він порівнює свою кохану з образом України.
Солодко плачуть в садах солов'ї, так, як і завжди незмінно... В тебе і губи, і брови твої, як у моєї Вкраїни.
Ось вона йде у вінку, як весна... Стиснулось серце од крику... В ньому злилися і ти, і вона в образ єдиний навіки.
б) «Так ніхто не кохав» — вірш присвячено Вірі Бер-зіній, першій дружині Володимира Сосюри. Ліричний герой настільки романтизує своє почуття, що йому Здається — воно єдине за всю історію людства.
Так ніхто не кохав. Через тисячі піт лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі і земля убирається зрання...
Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зір свої' руки... В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки.
Ці дві строфи становлять поетичне обрамлення твору. Інтонаційне багатство, мелодика, схвильована гіперболізація надають йому максималістської неповторності. Образи закоханих автор малює нечисельними. але виразними епітетами («щасливі очі»), порівняннями (кров тече, «ніби пахне вона лободою»); метафорами («в'яне серце», очі «горять»), риторичними фігурами («Гей ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..).
в) Спогад про перше кохання. Поезія «Коли потяг у даль загуркоче» (1926 p.) оспівує це незабутнє юнацьке почуття, яке хвилює ліричного героя і в зрілі роки. Цю поезію навіяло авторові його кохання до КонстанціЇ Руд-зянськоЇ, з якою він познайомився в Бахмачі під час служби в комендантській сотні в роки громадянської війни.
— Шум потягу повертає ліричного героя у давно перейдені роки. Називні речення, неквапна інтонація згадки, немов на екрані, викликають з небуття минуле. Двома-трьома штрихами автор тепло живописує південне містечко, залізницю, звичайний провінційний пейзаж, який закарбувався у пам'ять тільки тому, що поряд була вона — його кохана.
Шум акацій... Посьолок і гони... Ми на гору йдемо через гать... А внизу пролітають вагони І колеса у тьмі цокотять.
Той садок і закохані зори. і огні з-під опущених вій... Од проміння і тіней узори на дорозі й на шалі твоїй.
Невтолима юнацька жага сповнює ці романсові рядки. Ліричний герой прощається з Нею, бо він військова людина. Вир війни нагадує про себе промовистими
деталями:
Я казав, що вернусь, безумовно, хоч і ворог на нашій путі... Патронташ мій патронами повний, тихі очі твої золоті.
Пройшло з тих пір багато часу. Дороги закоханих розійшлися. Все змінилося навкруги, «лиш любов, як у серці багнет». Це коротке порівняння красномовно говорить про живе, пульсуюче почуття в серці ліричного героя. Він віддав би все: і свою славу поета, і досягнення, тільки б повернути юність, повернути кохану.
Я б забув І образу, і сльози... Тільки б знову іти через гать, Тільки б слухать твій голос І коси, Твої коси сумні цілувать.
Меланхолійно'звучить остання строфа, яка нагадує про те, що минуле повернути неможливо, хоча почуття хвилюють і кличуть.
Сині очі в моєї дружини, а у тебе були голубі.
г) Поезії, присвячені Марії. Вони складають цілий пласт лірики Володимира Сосюри, в них розкриті найрізноманітніші нюанси того кохання, що переросло у велику любов, яка пройшла крізь випробування, злети і падіння і супроводжувала поета до кінця його життя.
— Спочатку це поезії захоплення, кохання, що, як блискавка, вразило ліричного героя.
Якби зібрать красунь усіх віків,
повз мене хай вдуть вони без краю, —
Марії я на них не проміняю,
ні одній з них не вклониться мій спів.
—Марія стала для поета єдиною любов'ю, єдиним натхненням.
Іду, поспішаю, мов крилами мріє Зоря перед мене в простори щасливі... А губи шепочуть в блаженнім пориві Для мене єдинеє ім'я «Маріє!»
5 серпня 1993 р. в газеті «Літературна Україна» критик Віталій Коваль у статті «Любіть українок», оповідаючи про зустріч з дружиною поета, вперше опублікував ще одну поезію Володимира Сосюри. присвячену їй.
Одсіяла зоря, гай зелений поник,
мов у думі таємній, важкій.
І прорізався в небі тонкий молодик, |і
щоб сіяти у пісні моїй. Іу
.1'-
Не одну запалив хтось у небі свічу, простір душу мою окриля. І немов я в небесну безодню лечу, й наді мною, як зірка, земля.
А на ній твоє личко, далеке, ясне, що у серці народжує спів. В небо дивишся ти, та не бачиш мене у шаленому льоті світів...
Це любов, яка живе і після смерті. «Хтозна, оці рядки для неї, для всіх нас чи не найрятівніші за будь-які ліки проти байдужості самотності, забуття, тягаря пережитого, знецінення на новому базарі коштовностей неперебут-ніх», — пише Віталій Коваль.
4. Володимир Сосюра про могутню силу поетичного слова в поезії *Я знаю силу слова...» (1960 p.).
Традиції Шевченка, Коцюбинського, особливо Лесі Українки, розвинуті в цьому вірші.
Сосюра теж називає поетичне слово зброєю:
воно гостріш штика і швидше навіть купі, не тільки літака.
Та поряд з цим поет говорить, що саме поетичним словом може людина висловити своє найзаповітніше почуття любові — до України, до коханої, у ньому живуть ненависть і любов. Поет визначає поезію як «зброю щастя».
О зброє щастя, слово, я жить з тобою звик!
Ти — квітка у любові,
в ненависті ти — штик!
5. «...Голосом своїм, його задушевністю, теплотою, інтимністю, його знаменитим сосюринським тембром він-таки ні на кого не схожий, він — одинак. В отому глибокому його саморозкритті, що декому здавалось аж надмірним, виявлялася натура поета в усій Ті щирості, майже дитинній довірливості до людей. І читач за це довір'я віддячував. Сосюра був народним улюбленцем, за ним ходили легенди. Кілька поколінь радянських студентів виростало з його лірикою на вустах, чисельні ентузіасти розносили співуче Сосюряне слово по всій Україні». Олесь Гончар.
Микола Куліш — драматург доби
«Мина Мазайло», «Патетична соната»
1. Митець і влада.
18 грудня 1892 р. в селі Чаплинці на Херсонщині в бідній сім'ї народився Микола Гурович Куліш.
190] р. — навчається в народній школі. З дитячих літ виявив великі здібності і бажання вчитись, з 1905 р. вчиться в Олешківській прогімназії, цікавиться літературою, видає рукописні журнали, екстерном складає іспити на атестат зрілості (оплату за навчання в приватній гімназії оплачувала благодійницька організація, на життя він заробляв собі з 5 років).
1914 р. — студент історико-філологічного факультету
Одеського університету. Ї914—Ї9Ї7 pp. —мобілізація, фронт.
З Ї918 р. — активна революційна діяльність в Олешках. У Кулішеві поєднувались, здавалось би, несумісні риси:
неабияка поетичність, потяг до краси і практичність людини, яка змалку здобувала собі хліб насущний. Голова міськвиконкому Олешок, голова місцевої ради, організатор «Першого Українського Дніпровського полку» в Хер-
соні. Кілька разів перебував у в'язниці. Свідок голоду 1921 p.
1922—1925 pp. — інспектор Наросвіти (закладав українські школи, забезпечував їх кадрами, книгами, склав український буквар «Первинка»). Член КП(б)У, покладав великі надії на комуністичну партію, на ЇЇ курс українізації, освіти, економічного розвитку.
1924 p. — перша п 'єса «97». Вища науково-репертуарна Рада при головполітосвіті У РСР рекомендує твір до постановки за літерам «А», тобто всім театрам, але з умовами: буде введено «в кінці IV дії продкомісара, що привіз хліб для селян, куркулі заарештовуються». Смик (голова сільради — Ю. С.) залишається живий. Крім того, про реальний голод не говорити. У другій редакції Куліш переносить дію в 1923 p.
1925 p. — переведений до Харкова як шкільний інспектор Наркомосвіти УРСР. З еоловою поринає в літературну роботу. «97» вперше поставлена на сцені Харківського театру їм. Франка, далі по всій Україні,
П'єсою «97» драматург «поклав край безсюжетній агітці... М. Куліш узяв стару форму побутового театру і вложив у неї щирий пафос революційної боротьби, свіжий, болючий сюжет із часів героїчної боротьби^ руїни й голоду. Мистецьке перетворення близьких і рідних нам фактів так добре далося авторові, йому пощастило так майстерно зафіксувати дух і настрій доби, що можна без сумніву сказати, що «97» лишиться в нашій літературі як найяскравіший зразок з історичного нашого минулого». Юрій Смолич.
20 листопада 1925 р. — створене літературне угруповання ВАПЛЇТЕ (Вільна академія Пролетарської літератури) під орудою Миколи Хвильового, восени Ї926 р. її президентом став Микола Куліш.
«Зустріч з Лесем Курбасом та «Березолем» (харківський театр і його керівник — Ю. С.) круто змінила не лише біографію, а й творчий метод драматурга. Відбулося те взаємопроникнення взаємозапліднен-ня режисерських, акторських і драматургічних задумів, без єдності яких нема й не може бути істинного театру». Лесь Танюк.
Створені п'єси «Комуна в степах» (1925р.), комедія «Отак загинув Гуска» (1925 р.), «Зона» (Ї926 р.), «Хулій Хурина» (1926 р.).
f027 p. —завершена п'єса «Народний Малахій» про листоношу, який уявив собе рятівником людства, реформатором людських душ. «Йому здавалося, що він справді творить якусь прекрасну голубу симфонію, не вважаючи на те, що дудка гугнявила і лунала диким дисонансом» — авторська ремарка, яка закінчує п 'ссу.
14 січня 1928 р. внаслідок партійної критики відбулася «самоліквідація» ВАПЛЇТЕ.
31 березня 1928 р. — прем 'єра п 'ecu «Народний Малахій» у театрі «Березіль» у постановці Леся Курбаса. Вистава мала великий успіх, викликала дискусію, офіційна критика була нищівною. Незабаром вистава була забо" ронена.
1928р. —комедія «Мина Мазайло».
18 квітня 1929 р. — прем 'єра у «Березолі», постановник Лесь Курбас. Великий успіх п 'ecu, рекомендація постановки «за літерам А». Та коли з «українізацією» було покінчено, її знято з репертуару і невдовзі охрещено «фашистською».
1929 р. — перший варіант п 'єси «Патетична соната». За життя Куліша в Україні не була дозволена до постановки.
1932 р. — п 'єса «Маклена Ґраса» з життя тогочасної Польщі.
1933 р. —голодомор. Дружина письменника Антоніна Куліш:
«Я бацила, що голод нищить мою дитину (йдеться про дочку Куліша Ольгу, яка навчалася одночасно в школі і в консерваторії. — Ю. С.) і просила Миколу роздобути десь грошей, щоб прикупити харчів. Микола мені відповів:
— Що Ольга?! Коли вмирає з голоду цілий народ» вся Україна?
Він не думав ні про мене, ні про дітей. Він забував, і про себе, ледве пересуваючи ноги: був виснажений до краю».
13 травня Ї933 p. — смерть Миколи Хвильового, Куліш тяжко переживав утрату друга. Коли труну опускали в могилу, він скрикнув: «Сонце моє, сонце!», кинувся за нею, гірко плакав. Ще раніше він говорив про Хвильового' «Це наш натхненник! Він перший нам відкрив очі на Україну».
23 вересня 1933 p. — на громадському перегляді вистави «Маклена Ґраса» в театрі «Березіль», який оточили працівники ГПУ, були присутні тодішні партійні й державні діячі УРСР: Косіор — генсек КП(б)У, П. Любченко — Голова Ради Міністрів, Постишев (згодом змінив репресованого КосІора), Затонський, Балицький, керівник ГПУ. Вони досить підозріло поставились до вистави. Прем'єра відбулася наступного дня, вистава мала шалений успіх, але через місяць була заборонена. Миколу Куліша перебідували, критикували, цькували, але він з честю обстоював свою гідність.
1933 р. — створено Спілку радянських письменників України, його туди не прийняли.
На початку грудня 1934 р. в Ялті в санаторії від туберкульозу помер давній друг Миколи Куліша, драматург Їван Дніпровський. Разом з його дружиною і дочкою він привіз тіло небіжчика до Києва, б грудня мав відбутися похорон.
«На столі він поклав свою останню п'єсу «?7<ш».", посвідку міліції про здачу револьвера. Очевидно, він передчував, що його заарештують, бо вранці попросив чистої білизни, теплі чоботи і теплу куртку... Микола вийшов і, йдучи вниз сходами, увесь час оглядався на мене». Антоніна Куліш.
Його заарештували на Сумській вулиці по дорозі на похорон. Останнього листа дружина одержала 15 червня 1937?• Микола Куліш загинув на Соловках у віці 45 років, він був розстріляний.
«За своїм змістом... п'єси Куліша... були криком враженого почуття українця проти большевизму і виявом розгубленості перед жахом диктатури пролетаріату, що нищить село. Органи диктатури розчавили письменника, але лишився біль і лишилося мистецтво, ЩО втілило біль і протест розчавленої людини». Віктор Петров.
2. Комедія «Мина Мазайло» — пік «українізації», всі іпостасі якої дотепно розкриті у яскравій грайливій комедії.
а) Жанрові особливості комедії.
Юрій Шерех (Нью-Йорк, 1964 р.): «Куліш не приховує, що саме цей твір Мольєра («Буржуа-шляхтич — Ю. С.) був його зразком. До дрібниць він підкреслює паралелізм», тобто «Мина Мазайло» —класична комедія.
Юрій Лавріненко (1956 р.): «політична комедія «Мина
Мазайло».
Лесь Танюк (Київ, 1990 р.): «філологічний водевіль-комедія «Мина Мазайло», яку важко перекласти на будь-яку іншу мову, бо сюжет її збудовано на співставленні української та російської мов. Саме ця двомовність і є ЇЇ естетичним ключем».
б) Фабула: дрібний службовець Донвугілля Мина Мазайло вважає, що завадою його успіху в кар'єрі і приватному житті завжди було українське прізвище, хоче змінити його на російське. Ця ідея викликає підтримку в його дружини, родички з Курська тьоті Моті, доньки Рини (повне ім'я Мокрина) і протест у сина Мокія і дядька Тараса. Коли врешті-решт новітній Мартин Боруля став Миною Мазєніним, він з жахом дізнається з газети, що за «систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-МазєнІна» звільнено з посади.
Та короткий сюжет комедії ніколи не розкриє повністю її змісту.
II
І Фабула — коротка оповідь сюжету.
в) Життєвий матеріал у п'єсі.
Автор гостро аналізує сучасний йому суспільний матеріал. Розглядаючи п'єсу як політичну комедію, Юрій Лавріненко підкреслює в ній нищівну сатиру на різні позиції в суспільстві щодо «українізації»,
— Це, перш за все, зрадливість і почуття меншовартості самого Мини Мазайла — «малороса», українського міщанина, що пнеться у росіяни, як Мартин Боруля у Дворянство. «Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади».
—Російські шовіністи, які чинять упертий опір і стають на наступальні позиції, представлені тьотею Мотею •озторгуєвою з Курська і вчителькою правильної вимови
Бароновою-Козино. Бувала тьотя Мотя у всіх «доказах» посилається на класику; «Єтого не может бить, потому что єтого не может бить нікада» (перекручений вислів з валуєвського циркуляра 1863 р.). Це одне, а друге: «Та в «Днях Турбіних» (відома п'єса М. Булгакова — Ю. C.I Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все це минеться. І я вірю що все оце минеться. Зостанеться єдина, неподільна».
— Пророча позиція патріотів старого гарту, представлених у п'єсі дядьком Тарасом: «Їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було... Попереджаю! (На тлі подальших подій в Україні це звучить зовсім не смішно).
— Строката позиція української молоді.
Дочка Рина, повністю зденаціоналізована, на боці батька.
Син Мокій — ентузіаст «українізації» в її більшовицькому варіанті: мову- українську «тепер треба... із заліза кувати. Із сталі стругати».
Хлопці-комсомольці —інтернаціоналісти, мріють про той час, коли «кожний член всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера, і все. Наприклад, товариш нумер 35—51».
3. Деякі художні особливості комедії «Мина Мазайло».
а) Засоби комічного, перш за все, філологічного походження. Мина Мазайло, вже сивий чоловік, схвильований, мов школяр, бере уроки правильної вимови:
«— Пахнєт сеном над лугами... Баронова-Козино трошки захвилювалась:
— Прононс! Прононс! Не над лу-гами, а над лу-гамії Не га, а га... Мазайло:
— Над лу-гами....
— Над лу-га-га!
— Над лу-га-га!
—Га!
— Га!»
Далі: «— Пєсньой душу веселя...» — Відмінність між двома мовами, яку так тяжко і смішно долає солідний Мина.
А в сусідній кімнаті син Мокій навчає вродливу Улю розсоху навпаки — переборювати російський акцент при читанні українською мовою.
«Уля:
— Під хорою над криницею хорювали брат з сестрицею...»
б) Безцеремонне зросійщення мови тьотею Мотею: «Не бачили? Не читали? «Харків» — написано. Тільки що під'їхали до вокзалу, дивлюсь отакими великими літерами; «Харків». Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків». Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?».
Непомітно філологія стає політикою. Коли Мокій заявляє, що він українець, тьотя Мотя, яка вперто гне лінію зміни прізвища на МазєнІна, «припирає» його до стіни:
«—Та українці —то не руські люди?... Не такі вони, як усі росіяни?
Мокій: Вони такі росіяни, як росіяни —українці...
Тьотя. Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени? Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцем?»
в) Історичні екскурси. Видіння, навіяні традиціями вертепу, давньої інтермедії: Мині ввижаються його пращури — козак-запорожець, чумак, селянин, які мали прізвище Мазайло-Квач.
— Гротеск, пародія, символи.
Гротескне зображення міщанської суті цих маленьких людей — персонажів комедії. Ось Мина повідомляє, що в загсі йому дозволили змінити прізвище.
«— Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке? — допитується дружина,
Дочка Рина. Було б вибрати і нам Алмазова.
Мазайло, немов диригуючи над якимсь невидимим хором:
— Отак і отак! Виберіть прізвище, яке до вподоби! Жінка й дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки:
— Сіренєв! Сіренський!
— Розов! Де Розе!
— Тюльпанов!
— Фон Лілієн!»
1 таких «вершинних» моментів у п*єсі чимало.
Символічна (і гірко провісницька) компанія комсомольців, що «припечатують» кожне своє міркування^ присуд ударом м'яча об підлогу.
Блискуча пародія на безкінечні диспути 20—30-х років.
д) Поетизація рідної мови. «Микола безнастанно працював над мовою. Знав він ЇЇ досконало, як небагато його сучасників. Особливо він захоплювася мовою, пишучи «Мину Мазайла».., часто при столі він прочитував нам цілі лекції, говорячи про те, як мало на світі таких багатих та соковитих мов, як наша українська». Антоніна Куліш.
У п'єсі є цілі поезії, присвячені українській мові. Ось дівчата, щоб зацікавити Мокія Улею, немов ненароком питають про значення українських слів. Хитра сестричка знає, що це випробуваний прийом пом'якшити суворість брата:
— Ти ще, пригадую, сказав, що «бринить» — якесь надзвичайне слово...
Тоді Мокій Із задоволенням пояснює Улі:
— «Бринить» має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел бринить. Це означає — він високо, ледве видко бринить... Можна сказати —аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, в повітрі, ледве примітний такий, бринить. Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти:
тільки-тільки береться, вона ще неясна — бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чутно пісню... Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче.
У захопленні Мокія багатством і милозвучністю нашої мови —одна з принад цієї чудової п'єси.
е) «Український театр дістав свою найкращу комедію»
може, свою єдину комедію, якщо властивістю комедії вважати легкість, грайливість, ритмічність, грацію на під^ ложжі глибокого, але тільки натякненого змісту». Юрт Шерех.
4. «Патетична соната» — найвищий злет драматургічного генія Миколи Куліша.
З 45 років життя драматург віддав творчості лише 10 літ. «Свого зросту і сили» він дійшов у поліфонічній но-
ваторській п'єсі «Патетична соната» (1929 p.). «Цей твір один з тих, при яких ми починаємо розуміти, що є Haul;
ональне мистецтво і чим воно різниться від дійсної совєтської творчості в українській мові». Святослав
Гординський.
а) До питання про жанр. П'єса названа іменем величного трагіко-оптимістичного твору великого німецького композитора Людвіга ван Бетховена.
Ритми п'єси, розгортання дії, злети і піднесення, побудова відповідають архітектоніці її геніальної музики. Більше того, мелодія сонати Бетховена —активна дійова особа українського твору, своєю особливою мовою, що йде до серця, вона увиразнює найбільш складні моменти п'єси, висловлює те надлюдське напруження і екстремальні вибухи людського чуття, що характерні для п'єси-
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 49 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |