— «Олесь Гончар досліджує «перехрестя» найпотужніших почувань, вузол суперечливої єдності трагічного й гуманного як основних мотивів життя. В цьому філософському погляді неповторність ГончаревоЇ творчості, Гончаревої правди про людину, про сенс й перебування на землі». Дмитро Павличко.
3. Роман «Собор» (1968 р.) — «горда поема степового козацького зодчества» (ці слова автора, що характеризують головний персонаж роману — старовинний козацький собор, який височіє над робітничим виселком великого промислового міста на півдні України, можна повністю віднести до жанру самого твору).
а) Трохи історії.
У першому числі журналу «Вітчизна» за 1968 р., а потім і в окремих виданнях роман «Собор» був зустрінутий читачами з великою цікавістю і прихильністю, як і кожний твір Олеся Гончара. Однак цей роман вирізняв-233
ся в доробку письменника пекучістю поставлених проблем, своєрідним їх мистецьким втіленням. Не встигла висохнути друкарська фарба на перших примірниках, як тодішня офіційна критика здійняла галасливу кампанію проти цього твору. Олесь Гончар на той час був визнаним і авторитетним лідером української літератури, лауреатом усіх можливих літературних премій СРСР» проте існували «табу», яких навіть він не повинен був торкатися. Тон у шельмуванні задавав академік Микола Шамота, тодішній директор Інституту літератури Академії наук УРСР. Як тоді годилось, були негайно організовані виступи чистопорідних робітників і колгоспників, котрі «одностайно» гудили твір (хоча навряд чи бачили його в очі). Роман було вилучено з обігу, заборонено, протягом 18 років він не друкувався.
б) Проблематика твору. У чому річ? Що так налякало тодішніх «владу імущих» у творі письменника, творчиу принципом якого була поетизація кращих якостей людини? Ціла низка проблем, головніші з них такі.
— Найперше і найважливіше — «у центрі «Собору» автор ставить долю конкретної, української, нації та долю духовного начала у житті суспільства. Що є генетична пам'ять народу, його історія, його сучасний стан?» Анатолій Погрібний.
Як колись Шевченко прагнув пробудити сумління земляків спалахами поетичої мислі, так Олесь Гончар постукав у серця своїх сучасників, нагадуючи Їм про родовід, про прадавню історію, про духовний зв'язок між поколіннями, про існування спільности, що відома в світі як українська нація, На перших сторінках твору змальовує письменник старовинний цвинтар на Зачіплянні, забур'янені горбики землі, «над якими колись темними ночами нібито вставали фосфоричні силуети предків. Зараз не встають, а колись нібито вставали, лякали людей. Хто вони були ті, вставші? Запорожці з списами? Перші металурги? Ї чого вставати їм — тісно лежати в землі? Чи підводило Їх бажання подивитись на реальну свою прийдешність? Характерники нібито між ними були, ворожбити, дивовижні люди. Візьме дрібку рідної землі пщ шапку —і в похід, і земля ця дає йому такі чари, що коли зійдеться з ворогом віч-на-віч, то ворог його не 234
бачить. Чує басурманин, як козак сміється, чує, як кінь його ірже, а самого козака не видно. Невидимий, мов дух, а сміється!»
Занедбано цвинтар, занедбано пам'ять про козацтво, про славну Запорозьку Січ, про національні святині, і, можливо, на думку автора, цей занедбаний цвинтар і символізує ту реальну прийдешність, на яку вже не хотіли дивитися покійні пращури. Дух України, що завжди витав над південним степом, озиваючись дзвонами Києва і Львова, ніби був приспаний, кимось полонений, співуча мова змінилась базарним суржиком, і мало хто вірив у чарівну силу дрібки рідної землі. До них, зневірених і все ж таємно чогось очікуючих, і звернувся із своїм твором Олесь Гончар.
— Тяжка духовна недуга, яка від самого народження позначила «найпередовіше у світі суспільство»: фальш, лицемірство, фарисейство: «ідучи назустріч побажанням трудящих...»; «здорова кар'єра», що полягає у запобігливому розгадуванні планів начальства; повна духовна неспроможність керівництва — друга важлива проблема роману.
«...Обхамила та особа всіх підряд і головне —ні за що. І це на службі. А в трамваях, у магазинах, на пошті... Просто дивно: чому в нас такі люди злі? Звідки ця злоба, зневага, неприязнь до інших? Бажання образити, принизити людину, свого ближнього — це, звичайно, патологія, але чому вона так поширена?» —міркує металург Іван Баглай, щойно повернувшись з Індії.
— Обставини життя селянства, міцно закріпленого біля колгоспного двору. За умов діючого у ті часи режиму селяни не мали паспортів. І коли зневажена дівчина Єлька втекла з села, її, безпаспортну, лякав кожний міліціонер і кожний пройдисвіт, бо вона була позазаконною і безправною, мало не злочинницею у власній країні, на власній землі. Як різняться селяни колгоспної доби від своїх земляків, скажімо, з повісті «Fata morgana». Порівняймо Маланку Волик з матір'ю Єльки:
«Голос Єльчиної матері звичний був тільки просити. І то ще добре, як пообіцяє бригадир гарбу соломи на зиму, але навіть обіцяного не завжди діждешся, бо він по-своєму перекрутить, бо влада його тут більша, ніж у римського цезаря. Що хоче, те й зробить. Не поставиш
могорича — не буде й соломи, хай хоч і вода в хаті замерзає. Бери тоді, як стемніє, мотузок та з матір'ю покрадьки в поле до скирти. Отак мимоволі ще й злодійкою станеш, самі тебе такою зроблять». ^ — Збайдужіння й інертність загалу, до протесту здатні тільки молоді максималісти типу студента Миколи Баглая або люди старшого покоління, такі, як Ізот Лобода, котрі вже стоять перед останнньою межею і не в змозі примиритися з тим, на що ж пішла їхня праця і ціле Їхнє життя.
«Вусаті, тристалітні запорожці, буває, десь вогнище розведуть, лежать, люльки покурюють, консервні бляшанки розглядають знічев'я. Котрийсь вуса погладжує в подив: «Що вони з цих бляшанок вживають? І які вони тут є, теперішні? Чи є лицарі серед них? Чи самі гречкосії? Не може ж так буть, щоб лакизи та казенники, крутії та трусії? Бо ж з усього найгіршого, що може бути в людині, душа заяча, душа раба!»
— Зло й небезпека, яку дає землі більшовицьке «перетворення природи». Штучні моря, котрими так пишались, перетворились у брудні, застійні комори гнилизни, отрути, смороду.
«Коли далі так піде, то скоро, мабуть, і журавлі не літатимуть над нашою прекрасною Україною... Вдарить котромусь у голову: давай ще одну ГЕС — і на тобі ГЕС, і вже рубають плавні, замість них гниле море смердить, густе, як кисіль, топить мільйони, до марганцевих рудників підбирається...» — по-державному мислить старий Ізот Лобода.
— Екологічна проблема, яка в 60-тІ роки тільки почала визнаватись проблемою. Особливо гостро ставить Гончар питання про становище в південній частині, де розміщені величезні металургійні та хімічні комбінати, військові полігони, недбалі керівники колгоспів нищать найцінніше в Україні — її природні святині: землю, воду, повітря. Немов передбачав письменник майбутню трагедію Чорнобилю на півночі, от і бив на сполох, будячи людську думку й сумління.
«На цехах, кажуть, стільки сажі нападало, що зараз доводиться лопатами згортати ЇЇ, скидати, як сніг, — траплялися випадки, коли провалювались дахи під тією 236
чорною вагою...» Це знову з думок мешканця будинку для престарілих Ізота Лободи.
— Викриття руйнації як однієї із складових внутрішньої політики в країні.
— Важкі умови життя і праці жінок. Письменник, чия мати вмерла юною, підірвавшись на важкій чоловічій роботі, завжди з особливою увагою ставиться до умов життя І праці жінок. У селі тяжка праця на свинофермі. «Літо й зиму, будень чи свято, із світку й до ночі тільки приплоди, опороси, запарки, комбікорм...» У місті на заводі Вірунька, «ас машиніст» баштового крану, «мов королева», та працює завжди в респіраторі; «Очі запалені від пилюки, голос хрипкий від простуди, взимку на шихтовім дворі собачий холод, надто ж коли завіє з Дніпра, протяги так і свистять, кранівщицям угорі перепадає найбільше, раз у раз застуджуєшся, дарма що й валянки та куфайки видають. Та найбільше лихо курява та гази ядучі...»
4. Символічний образ собору.
В центрі роману, і письменник підкреслює це неодноразово, образ собору, який «ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, піснеспівами, шепоче жагою спокут, він ще повен гріхами, в яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом людських поривів, надій...» Але так сприймає його сам письменник та, можливо, поетичний Микола Баглай — його надія. Насправді в соборі просто склад комбікорму. Коли Єльчині подруги з бригадиром тягали важкі лантухи, «в соборі було ще холодніше, ніж надворі, пусткою, мишами смерділо. Вікна, де ще позоставались шибки, в павутинні, запорошені дертю... Все кинуто звалищем, стіни в патьоках, крізь сіре павутиння темно проглядають сердиті якісь святі...» Ніхто з дівчат не поцікавався собором, Їхні душі оглухли і здичавіли. Тільки красуня Єлька, яку ще з дитинства з сільської далечіні манили прекрасні його бані і яка тієї ночі пережила потрясіння і зневагу, підняла догори очі. «У височині центрального купола було блакитне, як у небі, серед золотих зірок сяюче білів намальований голуб з розкинутими крилами, цілком збе-
рігся й портрет якогось небесного юнака-святого в ясно-червоній одежі...*
Душі цих молодих дівчат були порожні і майже не доторкнуті знаннями, любов'ю, повагою. Поряд з цими служницями м'ясного виробництва баба Палажка, не говорячи вже про Мелашку, з повісті Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я», були просто глибинами розвитку (у відповідності до своєї епохи). Але не їх вина у тому. їх молоді душі прагнуть світла і воскресіння. «Та глибінь мовби утягувала, всю Єльчину душу втягувала, як вир-Ясним, не загидженим тільки й зоставсь отой острівець собору вгорі, чистотою та високістю навіював і на неї чистоту спокути, відчуття провини і подмух якихось непевних надій...»
Старовинний козацький собор, побудований запорожцями для нащадків, їх голос, що промовляє крізь віки, — занедбаний, не почутий онуками. Він став у романі символом духовності, найвищих людських чеснот, бо все-таки пустка і збайдужіння, які вкрили коростявою корою суспільство, стали безсилими перед тими, хто зберіг чистоту і високу людяність свого духу.
Поряд з ним звичайним буденним життям з його турботами, тривогами, суєтністю живуть люди. Однак саме ставлення до собору є виміром їхніх чеснот. Їхньої духовності, того найважливішого і єдиного, що становить зміст людини і що не кожна людина навіть усвідомлює.
Як же ставляться персонажі роману до собору?
Найвище районне й обласне начальство, яке не потрапило на сторінки роману, але подих і наслідок дій якого є тлом твору, отже, саме воно зробило з собору склад комбікорму, занедбану пустку.
Трудові зачіплянні змирились і звиклись з тим, що собор облуплений, у «потьомкінських* риштуваннях, але щось тягне їх до нього, вони не уявляють своєї За-чіплянки без нього, він не просто деталь пейзажу, а щось те, чого висловити вони не можуть і що їм потрібне. Це відверто сказала Вірунька, коли Микола Баг-лай повідомив її, що собор збираються зруйнувати.
«— Вперше чую. Мені до нього, правда, байдуже, але дивно, щоб отак, людей не спитавшись... Та це вигадки, мабуть... Носишся ти, Миколо, із своїм собором, як із 238
писаною торбою, Скажи краще, коли ти матері невістку приведеш?»
Володька Лобода, що «сидить» на районній культурі, виявив всю ницість свого єства, найперше, ставлення:
«Коли на засіданні знову зайшлося про собор і було кинуто кудись у жужмо паперів ту ваговиту репліку («А чого йому, власне, стояти?»), зачіпдянський висуванець одразу вловив, як йому здалося, їх справжню суть і, розвинувши думку, зауважив із скромністю підлеглого, що на тому місці дуже, мовляв, доречно ув'язувалось би будівництво зразкового критого ринку для трудящих, відчувається в цьому гостра потреба».
Юний Микола Баглай — найбільший і найвірніший прихильник і захисник собору. «Щоразу перед ним Баг-лай почуває дивний смуток і щось навіть тривожне. Собор ніби має в собі щось від стихії... навіває щось таке ж велике, як навівають на людину степ або ескадри хмар... Німотна музика собору, музика отих гармонійно піднятих у небо бань-куполів — вона для тебе реально існує, ти здатен її чути, хоча інші, здається, до неї глухі».
Духовність, національна свідомість, гідність, совість, честь справжня культура — всі ці непрості складники внутрішнього людського життя, які диктують зовнішні прояви особистості в її вчинках і долі, все це пов'язане в романі з собором. Він немов переливається у людську душу і проростає в ній людяністю, високим благородством.
—Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!.. — каже закоханим Миколі і Єльці старий учитель Хома Романович.
5. Робітниче селище Зачіплянка тулиться до собору і металургійного гіганту І між ними розривається. Гармонізувати, олюднити ці стосунки прагнуть кращі з зачіп-лянців, такі, як Микола Баглай та Ізот Лобода.
Письменник створив привабливий і людяний образ робітничого селища, яке добре знав і любив. У повоєнний 1946 рік він писав своїх славетних «Прапороносців» саме в такому селищі, тоді ше поруйнованому війною, і на все життя полюбив його трудових, чесних, порядних мешканців. Вулиця Весела в садках і зелені навіки прописана у романі з її невгамовною квартальною
бабою Шпачихою, з галасливим, густо заселеним будинком вдови Баглаїхи, звідки розносяться по всьому кутку солов'їні щебетання, записані Миколою на магнітофон, з хатою Ягора Катратого, критою очеретяними снопами, що схожа на «ще запорозьких часів зимівник», з голубами прокатника Прапірного, що загубляться в буро-червоній хмарі коксохімівських димів. «Живуть на Зачіплянці здебільшого праведні люди, або, як Микола-студент сказав би, правильні». Всі події: радісні й сумні, з ким би вони не трапились — переживають люди цієї вулиці, як свої особисті. Не привітали, але й дипломатично промовчали зачіплянні, коли Володимир Ізо-тович Лобода, керівник районної культури, здав свого батька до будинку ветеранів. Та всім гуртом стали на захист собору. Все життя селища пов'язане Із заводським циклом. Коли виливають шлак, небо виповнюється червоною зафавою. Молодіє тоді собор, стає кращим, бо не видні в ній його рани й рубці, його обшарпаність і захланність. «І доки багряніє, дихає небо по всьому Наддніпров'ю, стоїть серед заводського селища весь освітлений, парусно-повний і чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих І дужих майстрів».
6. Молодь у романі представлена цілим гуртом юнаків і дівчат 60-х років. Закохані Микола Баглай і Єлька (Олена) Чечіль привертають до себе увагу чистотою своїх помислів і душ, юнацьким почуттям, глибиною і не-ординарністю свого духовного єства.
Микола-студент — «чистий думками і непорочними діями юнак», як характеризує його вчитель. Його внутрішній світ — поетичний, схвильований, небайдужий. Собор — обов'язкова і важлива частина цього світу, він серцем відчуває його «німотну музику». Довершені, гармонійні лінії його будови розкривають перед юнаком світ і можливості далеких пращурів-запорожців. Микола з тих, хто намагається протистояти прагматизму й цинізму, які поглинають святині національного буття. Прикладом для нього є професор Яворницький, дослідник і історик запорозької минувшини. Не роздумуючи, ледь не поплатившись за це життям, він виганяє з собору п'яну ком-240
панію, що «опоганювала його душу, його прекрасну поему...».
Кругла сирота-безбатченко Єлька тікає з села на пошуки щастя. Незважаючи на дівочу помилку, вона строга і глибоко моральна. Дівчина поневіряється без паспорта. Дядько Ягор, щоб влаштувати життя племінниці, прихиляє ЇЇ до Володимира Ізотовича Лободи, який задумав одружитися з юною красунею-втікачкою. Та Єлька, яка до ферми добре навчалась у школі, любила поезію і мріяла про «всемогутнє почуття», прямо з офіційних заручин виходить у степ з Миколою Баглаєм. Нешвидко вони знайшли одне одного. Особливо покручена, понівечина дорога у Єльки, віриться, що разом вони пройдуть усе життя.
6. Зачіплянський висуванець — Володька Лобода. Бо
хоча він і важливий чоловік у районі, саме так називають його у Зачіплянці. Це той образ, котрий разом із проблематикою роману, особливо дратував номенклатурників Києва, Запоріжжя і Дніпропетровська. Очевидно, на болючий мозоль наступив письменник.
Володька — син відомого у Подніпров'ї металурга Їзота Лободи, освічений, енергійний, дійовий, товариський, демократичний. Він І бабу Шпачиху з базару підкине на своєму «Москвичі», і з зачіплянськими чоловіками поводиться за панібрата, а що ніколи не має сорому і ніяковості —то це вроджена риса таких людей. Його бажання — «здорова кар'єра»; начальство, секретар обкому — його бог; вгадати і виконати вказівку — життєва функція. Він безупинний фарисей і лицемір, взагалі людина без честі і совісті. Це тип партійного діяча, функціонера, що виник на ґрунті культивованого десятиліттями національного нігілізму. Його думки і дії наче й «у руслі епохи», а проте спрямовані проти людей. «Скільки б'ємось, скажімо, над тими сучасними обрядами, скількох замучили, а вони, як змовились, пропонують тексти — за голову візьмешся: один фальшивий, а другий ще фальшивіший. Тоді ще й дивуємось, чому деякі відсталі трудівниці, І навіть жінки керівних товаришів, паски святять або беруть кумів та потайки
дітей хрестити несуть...» —Володимир Ізотович і не здогадується, що наскрізь фальшивий він сам.
Володька розпочав кампанію за знесення собору, гадаючи, що це дасть йому сили в кар'єрі. Він і сам розуміє його цінність: «Але ж красень, стервець! Зуміли ж отак поставити!..о Проте це ажніяк не стримує його руйнівного ентузіазму: «На якійсь нараді нібито було сказано: навіщо нам десятки пам'яток Із вісімнадцятого сторіччя? Чому не залишити по одній від сторіччя, а решту... Може, й справді там настрій такий».
При всій своїй видимій людяності Володька відправляє свого батька, заслуженого металурга Ізота Лободу, в будинок ветеранів, або в богадільню, як каже старий Ізот. Батько розкусив Володьку і проклинає його: «Він вам не один собор знесе, не одне таке смердюче море збудує, що й ради потім не дасте», — подумки звертається він до людей. Гнів батька засмучує Володьку, але не надовго, він оптиміст, яких мало.
Микола Баглай інакше як «чинодер» або «батькопро-давець» про нього не відгукується.
Єлька, коли зрозуміла, до чого клонить дядько Ягор і що за бенкет влаштовано під грушею, «стиснула долонями скроні. На ферму! До телят, поросят, у ланку, в бригаду, будь-куди! Там краще... Десь є кохання. Є справжні людські стосунки, правдиві, чесні, поетичні...»
«Лобода носить у собі якусь некеровану реакцію розпаду, опошлення, охамлення всього, що має духовний смисл і виразну Індивідуальність. Він ні перед чим не зупиняєтсья — перед чим зупинятись, коли все можна опошлити і звести ні на що облудним словом?» Євген Сверстюк.
1. Спосіб відображення, яким керувався Олесь Гончар, аналізуючи людину XX ст. в її чисельних іпостасях, визначають як поетичний реалізм. Сам письменник сказав про це так: «В землю — корінь, віти — в небеса». Справді, проблеми, які він порушує, — цілковито земні, пекучі, ті, що тривожать сьогодення, вони відбуваються на землі і з земним буттям людей пов'язані. Він беззастережно викриває все те, що не гідне високого покликання людини. Та, зображаючи своїх співвітчизників, пись-242
менник не цурається, а свідомо використовує романтичні засоби, прагне піднести людину на високість, показати ту глибінь і велич духу І дії, на котрі вона здатна, розкрити ці можливості у повсякденних, звичайних вчинках і думках, у спрямуванні людського життя. Кожна людина вкорінюється і проростає з глибин національної спільноти, справами ж своїми сягає небес, а дехто й підносить свій народ до висот всесвітніх.
8. «Майстер, голос якого має ціну всюди, де в пошані сила й краса духовності, гуманізму, національної свободи, — таким постає видатний письменник сучасної доби Олесь Гончар». Анатолій Погрібний,
V. ПИСЬМЕННИКИ МУРУ
МУР («Мистецький український рух») —організація українських письменників в європейській еміграції після другої світової війни. Заснований 1945 p. Головою МУРу був обраний відомий український прозаїк Улас Самчук, його заступником — літературознавець І критик Юрій Шерех (Юрій Шевельов). МУР здійснив вдалу спробу об'єднання у своїх лавах письменників різних стильових течій і світоглядів на грунті ідеї «великої літератури». В умовах бездержавності, тобто в реальних українських умовах середини століття, література ставала чи не єдиним виявом духовності нації, її самосвідомості.
В мурі перебували Іван Багряний, Тодось Осьмачка, Юрій Косач, Михайло Орест, Докія Гуменна та інші письменники. Їхня творчість, що здійснювалась в обставинах свободи самовираження, позначила в українській літературі лінію розвитку, орієнтовану на світові мистецькі досягнення.
Будівничий (Іван Багряний: життя і творчість)
«Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою»
1. Екстремальність як умова буття.
2 жовтня 1906 p. — в селі Куземин на Полтавщині (зараз Сумська обл.) в родині муляра народився Іван Павлович Лозов'яга, відомий в літературі та суспільних змаганнях як Іван Багряний.
19Ї5 р. — «Вірші я почав писати (і то по-українському) ще в російській церковно-приходській школі. Почав Їх писати з протесту проти вчителя і вчительки, які мене злісно називали «мазепинцем»-.. Це було завзяте змагання. І от під впливом байок Глібова та «Катерини» Шевченка, які я дістав нелегально (це було за царя), я почав писати войовничі вірші в другому класі церковноприходської школи восьмирічним хлоп'ям...
Три роки пізніше чи чотири, в вищо-початковій школі
я вже був редактором шкільного журналу «Надія», що виходив в українській мові, бо вже тоді школа була українською». /. Багряний (з листа до Дмитра Нитчен-ка)\
Ї920 р. — малий Іван став свідком і учасником жахливої трагедії, що відбувалася на пасіці його 92-річного діда, в якого була тільки одна рука, а зовні він нагадував онукові святих Зосима і СаватІя. <Юдного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина (а мого дядька). Вони довго штрикали "їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготались... Вони всі гидко лаялись, і під старою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров'ю. Кров все життя стоятиме мені в очах. Це так починалася «Варфоломіївська ніч» в тім селі. Таких ночей було багато в Україні, й я, маленький, чув, як люди говорили про них з жахом, але не бачив. А тоді побачив. В ту ніч було вимордувано в селі всіх стареньких господарів й священника, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького «істреботряду». Я не знав, що то було прелюдією до всього мого радянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу^*2. Другого дядька було вислано на Соловки. Голод, розкуркулення, примусову колективізацію майбутній письменник пережив разом з усім селянством.
1926р. —київський художній інститут. Голодує. Працює, аби заробити на прожиток. В активній поетичній творчості заперечує висхідну лінію офіціозної псевдо робітничо-селянської поезії. Належить до попутницького угруповання «МАРС» (Майстерня Революційного Слова): Григорій Косинка, Євген Плужник, Тодось
Цит. За кн.: І. Багряний. Сад Гетсиманський. — К.: «Дніпро», 1992. Вступна стаття «Штрихи до літературного портрета Івана Багряного», автори Олег Гаврильченко, Андрій Коваленко. —С. 6—7.
І. Багряний. Публіцистика. К-: «Смолоскип», 1996. •'—С. 23.
Осьмачка, Борис Антоненко-Давидович, Дмитро Фаль-ківський, Валер 'ян Підмогильний та ін.).
Попутники — офіційно прийняте визначення в літературному житті 20-х pp. — письменники, за походженням не робітники і не селяни, вихідці з інтелігенції.
1927 p. — поетична збірка «До меж заказаних» відкрито явила громадськості суспільну позицію молодого поета.
Ї928—1930 pp. — апогей поетичної активності: сатирична поема «Батіг», поеми «Вандея», «Гутенберг», «Собачий бенкет», сатирична епопея «Комета». В них розвинуті гнівно-саркастичні традиції Шевченка, немов іде перезва між різними поколіннями українців, затавроване зрадництво, комплекс братовбивства. Більша частина цих творів на сьогодні втрачена.
1929 р. —в Охтирці з власної ініціативи і власним коштом видав «зухвалу» поему «Аве Марія», сам розіслав по книгарнях. Поки цензура прийняла рішення заборонити книжку, майже увесь її тираж — 1200 примірників — розійшовся.
«Інститут закінчив, але до захисту диплома не був допущений через політичну неблагонадійність. Бо саме в час навчання в інституті мав ще інший фах — літературу, в якій проявив антирежимні, самостійницькі, антикомуністичні настанови».
1930 р. — надрукований роман у віршах «Скелька», де на повен зріст випросталась одвічна проблема несправедливих взаємин України й Росії. На цей час Багряним вже цікавився НКВС. Ця публікація стала фатальною.
1931 р. — в Ns 10 журналу «Критика» з 'явилась стаття-донос (тоді існував і такий жанр), підписана О. Прав-дюк, з більш ніж промовистою назвою «Куркульським шляхом»: «...Ранні твори Багряного доводять, що по суті він є ідеолог заможно-куркульських груп села, які вороже ставляться до політики партії і радянської влади на селі».
1932 p. — під час прогулянки у Харкові на розі Сумської
вулиці і Шпитального провулку заарештований. На __допитах тримався незалежно, не визнав себе винним.
О. Правдюк. Куркульським шляхом. — «Прометай», 1959. —С. 6.
«Він тільки-но встиг переступити поріг суворої школи літератури, як НКВС перетворило його на «зека» — в'язня далекосхідного концтабору»1. Ю. Лавріненко. Його засуджено до п 'яти років концтаборів.
1936 р. —Багряний втікає з БАМЛАГУ, певний час перебуває на волі в Зеленому Клину, потім повертається додому, де через чотири дні його заарештовано. Знову Харківська в 'язниця, у ній він пробув два роки і чотири місяці; з них 83 дні — в камері смертників.
1939 р. — про нескореність, затятість в 'язня, його впевненість в опануванні мети (хай не ним самим, так однодумцями) клекоче неприручений птах, б'ючись крилами об грати, у вірші «З камери смертників», адресованому «Каїнам, хамам і провокаторам, мертвим і живим і ще не народженим в Україні і поза Україною сущим». Сатиричні візії Шевченка ожили під мокрими склепіннями харківської тюрми на Холодній горі. Епіграф взято з Олександра Олеся.
Свої серця нам виривали, Чужі тесали нам хрести.
О. Олесь.
Б'є крильми птах глухої півночі над мурами, Б'є крильми птах та й ловить дзьобом ґрати... Не жур мене, товаришу похмурий мій, Нам так приречемо з тобою умирати.
На велелюднім торжищі між ницих і крикливих, За тридцять срібних продані від Каїнів і Юд, Ми ордени їм кров'ю покропили І, вже не вірячи у Божий страшний суд, —
За мудрість і любов, за скривджених і вбогих Ми підем на Голгофу — ти і я — Під крик «Розпни! Розпни!» нікчемного й брудного Орденоносного хам'я.
Чого ж той птах бунтує так за мурами? Чого ж той птах так крилами об ґрати?
'«Українське слово», книга друга. К., «Рось», 1994.
Товаришу, товаришу похмурий мій, Ну, а як ми не хочем умирати?!
І ми не вмрем! Нас не зітруть Із рубрикиї Ми оживем в страшнім вогні стихІЇ — Ми ще каратимем
хамів
Мечем Республіки На місці лобнім там.
біля Софії!
Невідпорна проблема вибору, спричинена самим українським походженням Багряного, позначила його життя з дитячих літ, а творчість — із першої книги віршів. Вона посилювалась постійною екстремальністю життєвих ситуацій.
Максималізм цієї поезії з часом врівноважиться, поступиться виваженій позиції політика-демократа. Та одвічні цінності людської цивілізації — ім'я Бога, як ' найвищої справедливості, біблійні ситуації, що повторювались у більшовицькому чистилищі, стрімка золото-блакитна Софія, як символ вічності і непорушності того, що становить стрижень нації, цінності, які скла" дали основу гнівних віршів-заклятть Багряного-в'язня, залишаться з ним назавжди. Більшовицького режиму він не сприймав. «Я не визнаю пролетарського правосуддя, здійснюваного закаблуками й палкою! Ось це моє кредо! І так само не визнаю соціалізму, будованого тюрмою й кулею.о. («Сад Гетсиманський»).
Через тяжку форму хвороби легенів він випущений під нагляд «за недостатністю матеріалів для повторного засудження» без права виїзду з Охтирки. Працює в Охтирському театрі декоратором.
Протягом 20—30рр. Багряний пройшов тими колами пекла, на які були приречені українська інтелігенція і трудівники. Та споміж інших його виокремлює не лише великий літературний талант і не лише здатність працювати в найкарколомніших обставинах. Найголовніше, що підносить його над усім XX століттям, сповненим масових психозів, божевіль, голодоморів і крові, — це його особиста вдача — вдача вольової людини конструктивної дії, вдача, яка провела його через табори і 248
в 'язниці, через хвороби й еміграцію, через самотність і зраду, провела і не дозволила зламатися, відступити, перестати бути собою.
В роки війни —«народний ополченець», редактор української Охтирської газети «Голос Охтирщини»: «1942 р. Мав бути розстріляний, згідно німецького курсу щодо української національної Інтелігенції, але випадково врятувався»', Іван Багряний.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 46 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |