«Микола дуже любив музику й коли писав, то вимагав, щоб була абсолютна тиша, тільки Ольга могла грати. Під її гру він творив із захопленням. Він писав, а вона грала «Патетичну сонату». Часто виходив із свого кабінету і просив:
—Лелека! Прощу грати третій розділ або восьмий... І Ольга грала, він писав... Мені здається, що його
п'єса «Патетична соната» була одна з усіх, яку він писав
у великому піднесенні, захопленні та чудовому настрої».
Антоніна Куліш.
Музика стала плоттю п'єси. Старий Ступай-Ступа-
ненко питає дочку:
—Як автора на прізвище?
—Бетховен, —відповідає Марина.
— Невже не українець?
— Німець.
— Значить, мати була українка, — не сумнівається батько, бо загальнолюдське зрозуміле всім.
— Ще одна стильова ознака — виняткова поетичність, образність мови, насиченої символікою, багатої інтонаційно, музично, ритмічно, тож не дивно, що головні її герої Поет і талановита Піаністка. Але метафоричними, яскравими є не лише репліки персонажів, але й авторські ремарки, що нагадують «могутні поетичні мініатюри з Тичининих «Замісць сонетів і октав». Ось ремарка до 12-ї сцени першої дії.
, «Чую втретє «Патетичну». І раптом супровід до allegro — стоголоса мідь великодніх дзвонів. Дивлюсь у віконце. Дзвіниці — як білі тополі. З найближчої пливе спів хоровий: «Христос воскресе!» Кометами здіймаються ракети, червоні, голубі, зелені. Танцює світ Патетичний концерт. І тільки низько над обрієм висить блідий пощерблений серп місяця —розп'ятий Христос».
Яке величне плетиво вічних образів — музичних, поетичних, зорових: соната Бетховена супроводжується розложистим і врочистим дзвоном Великодня, до нього приєднується гармонійний церковний хорал, що славить воскресіння Господнє. І в цьому святі благородних звуків і мелодій, яскравих кольорів, що кометами миготять у радісному небі, непорушним і тривожним є лише один зоровий образ —блідий, пощерблений серп місяця, який пророкує неминучі жертви і кров, бо нагадує він розіп'ятого Христоса.
б) Стильові особливості п'єси.
— «Патетична соната» — новаторський утвір мистецтва XX ст. Німецький письменник Фрідріх Вольф зазначав, шо за майстерністю творення п'єсі Миколи Куліша у світовій літературі рівні лише визнані шедеври — «Фауст» Й. В. Гете і «Пер Гюнт» Г. Ібсена.
Для п'єси характерні не лише інтеграція кількох мистецтв, а й швидкісна зміна місця подій, голос оповідача за сценою, символіка. Все це закладено в структурі твору, котрий побудований як своєрідний щоденник, розповідь героя про долю свого великого кохання. Про це говориться і в епіграфі: «Із спогадів мого романтичного, нині покійного друга й поета Ілька Юги на Жовтневих роковинах у клубі ЛКСМУ про свій незавидний, як сказав він, проте повчальний революційний маршрут». Ілько Юга — романтичний поет-мрійник, і його талановита особистість впливає на всю п'єсу, надає їй певної тональності. Це значною мірою ускладнило задум автора: зобразити революційний Київ, на його тлі взаємини людини і суспільства через призму бачення хисткої, поетичної, але й неординарної натури поета.
— Відновлення традиції українського вертепу в новітніх умовах —інша характерна ознака стилю: дія відбувається в одному двоповерховому будинку, що належить генера-
лові Пероцькому, І сценічні майданчики — окремі помешкання в ньому, де живуть і діють персонажі-
Другий поверх займає хазяїн — генерал-майор Пе-роцький і його сини Андре й Жорж. На першому поверсі живе сім'я Ступай-Ступаненків: батько й дочка Марина, в кімнаті якої піаніно, погруддя Шевченка і квіти. Звідси й лине соната Бетховена.
У вогкому підвалі — бідняки: каліка Оврам і його дружина Настя, тут підпільний революційний центр більшовиків. Мезонін, напІвгорище будинку, поділений між поетом Ільком Югою і його сусідкою — безробітною модисткою, а нині повією Зінькою.
Це ніби зріз тогочасного суспільства, яке живе, дихає» ворогує любить, ненавидить, вбиває і мріє про щасливе майбутнє.
в) Тема п'єси.
— «Авторська сповідь». Лесь Танюк.
— Матеріал, покладений в основу п'єси, — це бурхливе, грозяне життя Києва від одного Великодня до іншого (1918—1919 pp.), коли кольори боротьби відбивали увесь сонячний спектр.
— «Я питаю тут, як питав і в Москві на літературній нараді: будь ласка, покажіть мені ті твори, де відбито, де освітлено нашу національну політику? Де ті твори? Я набираюсь сміливості і заявляю тут, шо, очевидно, в нашій літературі є настрій обійти цю проблему, бо вона. так би мовити, з погляду літературного поспіху, грубо кажучи, щодо літературної кар'єри, небезпечна». Микола Куліш.
в) Головна думка п'єси, її ідея переростає класові межі епохи її творення.
— «Кулішева п'єса — суворий лрисуд життю серед руйнації та крові, безстрашний документ доби, що проголосила пріоритет класових домінант над загальнолюдськими, чим багато спричинилася до дегуманізації XX століття. Драма Куліша трактує філософську проблему цілісності людського космосу та неподільності окремого Я:
немає на світі таких ідей, за які можна було б заплатити людським життям —чужим, не власним!», —писав Лесь Танюк.
— «Справжня тема Куліша — тема людини», відзначав Юрій Шерех.
— І тоді ще раз постає питання про жанр. Головна героїня п'єси Марина Ступай гине- Бо саме в лінії;
піаністка Марина — поет Ілько Юга — тодішнє криваве суспільство, розірване на ворогуючі стани, — й розкрита з найбільшою силою головна думка Миколи Куліша: у змаганні «людина — супільство» в умовах кривавого XX ст. перемагає суспільство.
Не варто розуміти загибель Марини через поразку національного питання на той час; тоді це була б лише ілюстрація до історії, як її тлумачили радянські Історики. Задум Куліша вищий за це. Як ШекспірІвська Дездемона гине від рук Отелло, розпеченого до несамовитості наклепами і доносами Яго, так і Поет, розбурханий класовою ідеєю, нищить своє велике кохання, що прийшло до нього з «Патетичною сонатою».
Отже, п'єса за жанром — трагедія з ознаками драматичної поеми.
5. Суспільний вузол, міцно затягнутий історією і відбитий у п*єсі.
— Трагедія юних Ромео і Джульєтти з відомої п'єси Шекспіра розгорталась на тлі родової помсти між двома Італійськими кланами Монтеккі і Капулетті; трагедія Отелло і Дездемони відбила атмосферу заздрощів, наклепів і підозр, що оповила походи і перемоги Венеції; трагедія Ілька і Марини спалахує у вирі кривавих, людино-жерних посягань соціальної революції XX ст., коли класові інтереси затьмарили всі набутки земної цивілізації.
— Образ Марини Ступай видається набагато складнішим і глибшим за згадувані образи трагедій Шекспіра, котрі уособлювали головним чином одну ідею свого творця — самовіддане кохання.
Марина Ступай за своєю соціальною активністю і високою свідомістю стоїть вище від поета-мрійника Ілька. Тому й підкорюється їй такий великий твір людськості, як «Патетична соната». Безмірно вища вона й за Андре Пероцького, котрий звабив її, обіцяючи воювати за «українські зорі» з «цілим світом».
Марина — палка патріотка, вона активна учасниця боротьби за незалежну Україну, член бойового комітету 158
збройної організації, її бойовий псевдонім Чайка (в усній народній творчості, в пісні Івана Мазепи це уособлення України, і Марина, високоосвічена і глибока дівчина, не випадково обирає це наймення).
Критика 50-х років називала її жорстокою націоналісткою, так трактували Її образ і в нечисельних постановках російських театрів. Але це неправда.
Марина —молода дівчина і мріє про велике кохання. Коли вона одержує любовне послання від Поета, то відповідає йому, що давно чекає: «Можливо, вас, поете милий. Напевно вас, якщо ви на коні (Їлько писав; «ця музика, напевно ж, про юнака, що мчить конем степами, шукає країни вічного кохання»). Так, тільки вас, якщо ви на коні і при зброї», —в Її душі бореться одвічна жіноча спрага кохання і обов'язки члена збройної організації. —Ні!.. Цього я не напишу, бо це ж од програми (од програми української революції —Ю. С.ї. Хай буде од душі. (Перебігає клавіші). «Жде вас, поете милий. Самітня дівчина, В країні вічного кохання». — І все ж боротьба в душі Марини, її роздвоєність між «самітньою дівчиною» і членом збройного комітету дається взнаки, мирно неможливо поєднати в собі ці дві іпостасі; «Ні! — знову заперечує собі Марина, краще од програми». І пише так: *В країні, де на дверях два замки Іржаві висять, московський і польський... Жде і мріє, що тому оддасть і душу й тіло, хто замки ті позбиває».
Цей лист-монолог сповнений суперечностей, боріння, в якому дівоча душа і бажання Іти своїм шляхом чергове перемагають і чергове здають позиції:
«— Ні, хай буде од душі!»
І все ж поклик суспільної дії перемагає, Марина віддає перевагу Андре Пероцькому, який уміло грає на струнах її ідеалів: «Поет, можливо, завоює твою душу, цілий світ, але жодного кілометра території, моя Жанно д'Арк...»
І навіть в кінці п'єси, кинута до підвалу, засуджена на смерть, згадуючи нездійснене кохання. Марина намагається розкрити Поетові мету свого життя: «Ми не жили, зрозумійте ж ви, національним життям, ми ще не Дихали, ми не творили, ми ще не знаємо, хто ми і де наш власний шлях в історії, а ви пропонуєте зректися
себе заради соціалістичних експериментів І бути матеріалом для лабораторії. Яка трагедія!»
Буремна правда в передсмертних словах Марини. Це безсумнівно, й думка автора, адже на час творення п'єси вже пройшло 10—12 років цього «експерименту», які й вирвали такі зізнання з-під пера письменника-комуніста.
— «Як чайка над розораним бурею морем, підноситься образ молодої Марини над супротивними стихіями і елементами української революції, виростаючи поза власні межі у всеосяжність, спростовуючи і об'єднуючи всіх патетичною сонатою українського відродження». Юрій Лавріненко.
—Хто ж він —Поет, котрий впритул розстріляв своє кохання, свою мрію, свою Патетичну сонату? Здається, цей м'ятежний тип революціонера-більшовика вже зустрічався в українській літературі. Так, поет Ілько Юга близький до героя новели Хвильового «Я (Романтика)», який в ім'я чистоти ідеї вбиває в обіймах власну матір з очима діви Марії.
Інтелігент у першому поколінні. Поет живе у висо-костях не лише мезоніна, а й мрій «про Петрарку і вічну любов». Він написав Марині 130 листів і лише 131-й наважився однести. Його прохід сходами до заповітних дверей — ціла історія, сповнена величезного суспільного досвіду. «Легше, мабуть, вчинити аж три революції, ніж, скажім, відкритися дівчині вперше, що любиш...» Він упевнений, що світ прожив тисячі літ, бо стоїть він на любові. Та поки поет збирався з думками, поки він справлявся з «двома дикими звірихами: соромливістю і вовкуватістю», його місце зайняв Андре Пероцький — людина дії, наступу, енергії.
Розбитий, знічений, ображений, Ілько відчув себе на смітнику, слідом за своїм «неромантичним другом» Лукою він кидається у вир більшовицької революції. Та в ім'я своєї великої любові він врятовує Андре, щоб той живим, а не «трупом» відійшов від його кохання. Романтик, він переживає страшенні муки сумління за «зраду ідеї», він зізнається Луці, що порятував Пероцького.
Лука заспокоює його: «Ми виявили цілу контроргані-зацію, шовіністичну, чоловік з триста, на чолі — вона» і
показує вирок; «Організатора й керівника контрреволюційної організації Золота Булава Ступай Марину розстріляти».
Щоб бути чесним «солдатом революції з простим серцем», іде поет у підвал на останню розмову зі своїм великим коханням-
Марина намагається розбуркати в ньому колишнє почуття. В їхній розмові бере участь третій —колишній поет, закоханий, романтичний, соромливий, їлько непорушний.
— Скажіть, хто ви тепер. Якої нації? Де ваша нація? — вигукує до нього Марина.
— Моя нація тепер там, де клас. Де клас пригноблених, там і буде моя нація..,
Його ідеали тепер не в затишній кімнаті, де піаніно, погруддя Шевченка І квіти, а в Зінчиному закутку, в підвалі Оврама, там, де злидні і ненависть-
—Україна сьогодні... плацдарм...
— Що ж вона? Московський бівуак! — перебиває Марина.
—Плацдарм великого змагу ідей...
— Тюрма, в якій ви — кат національної ідеї, — Марина відчуває кінець і говорить прямо і безстрашно, хоча на неї й націлена Ількова зброя.
Він стріляє в Марину перед дверима свого мезоніна. Вона сповзає по сходах униз. Мертва.
Так закінчується цей діалог зболілого нездійсненого кохання.
Свою сповідь поет Ілько Юга закінчує такими сло-вами-ремаркою: «Тоді я йду на горище. Вікно — як огняний прапор. Мене охоплює надзвичайне піднесення. Мені вчувається, що весь світ починає грати спочатку на геліконах, баритонах, тромбонах Патетичної симфонії, що згодом переходить на кларнети, флейти, скрипки».
Подібна радість дзвеніла і в душі героя «Я (Романтика)». Поет їлько Юга так само чистий перед соціалістичною революцією, як і «главковерх чорного трибуналу». Він знищив Марину разом з ідеєю (програмою), Що стояла між ними. Ілько розстріляв не лише своє кохання, а й Чайку — Україну.
<>к>. солод 161
— Образ поета Ілька Юги представляє молоду українську інтелігенцію, яка в змаганнях громадянської війни обрала більшовиків. Куліш теж зробив цей вибір. І, творячи п'єсу, він уже розумів його хибність. Недаремно в епіграфі стоїть: «Із спогадів мого романтичного нині покійного друга...» (підкреслення —Ю. С.)
— Українська інтелігенція старшого покоління втілена в образі старого вчителя Сту пая -Сту паненка, батька Марини. Натхненний першим безкровним етапом української революції, він оживає, мріє про нові часи, про відродження України, сам намагається докласти до цього сил: «Ось піду я зараз вулицями, під церкви піду, де тільки є люди, агітувати й проповідувати за вільну нашу Україну. Бо кожний тепер українець мусить, лягаючи, в голови мусить класти клунок думок про Україну. Відбудуємо — тоді за Інтернаціонал».
Настраханий кривавістю, він ладен співпрацювати і з більшовиками: «Хай вже буде соціалістична, аби тільки Українська республіка». Він закликає братів-українців не стріляти один в одного. Куля й дістала його в цей час, на вулиці, невідомо навіть чия.
— Шовіністично-білогвардійські сили і їхні симпатини. Генерал-майору Пероцькому не страшні ні комуністи, ні повстанці, ні революція. «Я не боюся їхньої революції. Одного лише боюся, щоб не розваляли фундаменту, на якому стояла Росія —єдності й неподільності».
Андре Пероцький видавав себе за українського патріота, хоч і росіянина. Насправді він теж належить до шовіністичного табору. В кінці п'ятої дії він вже не приховує свого справжнього обличчя. Почувши дзвони. Марина звертається до нього;
— Кажуть, що коли вас зустрів монастир, ви там виголосили: <Хай живе Іванова дзвіниця, а над нею північна зоря». Це значить Росія?
Андре відповідає «серйозно й твердо»:
—Так.
— Ну, а за Україну чом лицар промовчав?
— Обминемо.
Одна-дві репліки яскраво характеризують колонізаторські устремління цього табору.
— І, нарешті, пролетаріат, керований більшовиками,
могильник не лише буржуазії, а й власної України, представлений персонажами, які за майстерністю малюнка не йдуть в жодне порівняння з головними героями. Це каліка Оврам, безликі, функціональні Лука, Гамар, повія Зінька, яка вишиває червоний прапор і видає на розстріл переляканого, приниженого Жоржика Пероцького.
— Отже, кохання романтичного поета їлька Юги до чарівної дівчини Марини, яка здіймала золотий гомін в людських серцях своїм виконанням сонати великого Бетховена, розбилось і стало злочинним, бо вони — юнак І дівчина — жили в криваву епоху вбивств, бруду, крові, сліз, але не любові. Класові цінності в ній були проголошені вищими за загальнолюдські, і вони поглинули їх обох.
6. Театральна й видавнича історія п'єси.
Перший варіант «Патетичної сонати», закінчений 1929 р., не був дозволений до постановки в театрі «Березіль» Леся Курбаса. Російський перекладач П. Зенкевич зацікавив п'єсою режисера ТаЇрова — керівника Московського Камерного театру, і 20 грудня 1931 р. у ньому відбулась прем'єра. Вистава мала шалений успіх. Майже одночасно відбулась прем'єра п'єси у Великому драматичному театрі Ленінграда. Рецензії критиків були схвальні, більше того —захоплені. П'єса ставилась також у Баку, Омську, Іркутську, Костромі. Та успіх тривав недовго.
4 березня 1932 р. в «Правде» було надруковано статтю «О Патетической сонате Кулиша» за демонстративним підписом «И. Украинец». П'єса називалась фашистською. Камерному театрові закидались «утрата большевистской бдительности», невміння «политически развенчать, растоптать, идейно расстрелять» ЇЇ героїв- Гадають, шо справжнім автором цієї статті був Лазар Каганович. Годі й казати, що всі вистави були зняті.
В Україні п'єсу, і то добре «відредаговану», почали ставити після XX з'їзду комуністичної партії. Вперше її надруковано в Україні 1968 р. в книзі: «Куліш М. Твори.»
7. «Микола Куліш належав до тих^ хто об'єднував, хто домагався соборного мистецтва і соборного духовного життя України. Саме тому його «барикади» і потрапили під такий прицільний вогонь». Лесь Танине.
У 163
Летючі «Вершники» Юрія Японського
«Вершники»
1. Поривання до нездійсненного.
27 серпня 1902 p. в селі Маяровій (тепер Кіровоградщина) в родині міщан народився Юрій Іванович Яновський.
1919 p. — закінчує Єлисаветградське земське реальне училище.
J922 p. —вступає до Київського політехнічного інституту. 1925 p. —збірка романтичних оповідань «Мамутові бивні». Ї925—1927рр. —головний редактор Одеської кінофабрики^
1927р. —збірка оповідань «Кров землі», переїздить до Харкова, літературна діяльність. Офіційна критика вбивчо відгукнулась на перші збірки Яновського, як і на подальші його твори.
1928 p. — збірка поезій «Прекрасна Ут» (Україна трудова), роман «Майстер корабля», присвячений кінематографії.
1930 p. —роман «Чотири шаблі». Провідна тема творчості — романтико-героїчне зображення подій громадянської війни. Романтичний пафос роману «Чотири шаблі» засновується на українській народній пісні. Своєрідна композиція твору: він складається з семи розділів-пісень. Це романтично-піднесена кантата героїчним партизанам — «орлам» південних степів.
«Чи знають вони свою силу і волю, замах клинків своїх, мужність сердець і світло очей? Не знають вони ні сили, ні волі, ні мужності сердець, ні замаху клинків. Та що їм до таких дрібниць, коли вони почувають, що живуть! Їх четверо верховодять усім Новос-паським. Вони літають, як птахи, кружляючи над рідними хатами, вище й вище, на синю скелю неба, ледве помітними крапками стають там, і насилу впасти може згори завмираючий клекіт. Вони живуть!» Роман було піддано нищівній і незаслуженій критиці.
1935 p. — роман «Вершники», знову тема громадянської війни.
Доля вберегла Яновського від ТУЛАГу, але існує документ НКВС, у якому зазначено, що він «активно разрабатывается» (1937 р.).
Яновського болісно вражали атаки критиків, і він намагався досягти довершеності, поривався до нездійсненного в подальших творах: романтичній трагедії «Дума про Британку» (1938 р.), збірці «Короткі історії» (1940 р.) та ін., це призводило до зниження художнього рівня його творів.
В роки війни Яновський, евакуйований до Уфи, редагує журнал «Українська література».
1948 р. — за збірку «Київські оповідання» удостоєний Сталінської премії.
Між тим критика не вщухає. Звинувачення в націоналізмі — 1947—1948 pp. Прикладом може бути стаття академіка М. Шамоти «Коли письменник не любить людину. Про націоналістичні засади «естетики» Ю. Яновського». «Літературна газета», 8 січня 1948 p.
Політика батога і пряника перевірена не тільки на постаті Яновського. Роман «Жива вода» (1947 p.) піддано жорстокій критиці. Враховуючи її вимоги, письменник переробляє його, і під новою назвою «Мир» він опублікований вже по смерті автора 1956 p.
1954 p. —успіх п'єси «Дочка прокурора».
25 лютого 1954 p. письменник несподівано помер у Києві. Похований на Байковому цвинтарі.
2. Жанрова своєрідність роману «Вершники» (1935 p.).
— «Вершники» написані після безжального розгрому роману <'Чотири шаблі». Знову повертаючись до теми громадянської війни, письменник доброчесно прагнув втілити у новому творі всі накази офіційної критики. Роман мав стати ще одним тріумфальним твором про перемогу соціалістичної революції і героїзм її творців.
«Остаточно зійти з дистанції «Вершникам» не дав лише могутній талант письменника, вміння його наснажити окремі епізоди твору («Шаланда в морі», «Дитинство», «Лист у вічність») таким загальнолюдським змістом, над яким не владний ніякий класовий пресинг», —вважає Михайло Наєнко.
а) Композиційне «Верпгаики» складаються з 8 новел кожна з яких є закінченим твором. Обставини і герої різні (тільки іноді хтось із них другим планом промайне ще в якійсь новелі), немає наскрізного сюжету, їх об'єднує спільна тема —романтика громадянської війни в Україні.
— Можливо, це сталося поза волею автора, саме завдяки його таланту і здоровому мисленню, але істини, стверджувані в одних новелах, заперечуюються в Інших. У цьому своєрідному герці виковувався чар «Вершників».
Перша новела «Подвійне коло» зображає розпад сім'ї, роду в горнилі громадянської війни. В кривавому двобої зійшлися четверо братів Половців: білогвардієць Андрій, петлюрівець Оверко, махновець Панас, перемагає старший Іван, командир червоного загону: ^/.рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас і Карл Маркер. Так відповідає Іван своєму братові. Комплекс братовбивства, відповідно до вимог революційного романтизму, доведено до граничної доконаності;
«На степу під Компановкою одного дня серпня року 1919 стояла спека, потім віяв рибальський майстре, ходили високі, гнучкі стовпи пилу, грего навіяв тривалого дощу, навіть зливи, а поміж цим точилися криваві бої, і Іван Половець загубив трьох своїх братів, «одного роду, —сказав Ґердт (комісар — Ю. С.), —та не одного з тобою класу».
— У новелі «Шаланда в морі» теж звучить мотив сім'ї, роду, але по-іншому. «Половчиха, вирядивши в море чоловіка, виглядала його шаланду, її серце обдував трамонтан, ЇЇ серце ладне було вискочити з грудей, а з моря йшли холод та гуркіт, море зажерливо ревло, схопивши її Мусія. Вона не показувала перед морем страху, вона мовчки стояла не березі —висока й сувора, їй здавалося, шо вона — маяк невгасимої сили», ЇЇ думки звернені до синів і чоловіка, якого не повертає море. Суворою терплячістю і тверезою вірою Половчиха наче вгамовує стихію, і старий Половець повертається, ще й рятує артільну шаланду. «І подружжя Половців пішло до домівки. Вони йшли, преніжно обнявшись, їм у вічі дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено й дружно, як ходили ціле життя».
Ця доброчинна новела про згоду і взаємну підтримку у подружньому житті немов заперечує гасла комісара Ґердта і старшого з братів Половців.
б) Особливе місце в структурі роману новели «Дитинство». Вона оповідає про дитячі літа комісара Данила Чабана, майбутнього письменника. Вихователі Данил-ка — безкраїй південний степ, повний всілякого зілля, квітів, пахощів, вітрів, сонця, і прадід Данило, старезний «знатник, що знає всі весняні тайни» й таємниці степу. І знову підкреслює письменник силу сім'ї, силу єднання поколінь, силу прив'язання онука і прадіда, сина й батька.
Цей розділ наче довідник з народних звичаїв, обрядів, замовлянь, його джерела, безумовно, глибоко фольклорні.
Деякі дослідники (Юрій Лавріненко) вважають, що прообразом Данила Чабана був письменник-драматург Микола Куліш. Він же діє І в новелі «Батальйон Шведа», бо саме Куліш організував 1919 р. півтори тисячі олеш-ківців у «Перший Український Дніпровський полк». Та коли писалися «Вершники», Куліш вже мордувався на Соловках, отже, полк у романі став червоним батальйоном, відповідно до вітру епохи.
3. Художній синтез народного епосу, героїчної поеми, романтичного роману в новелах.
а) Романтика «Вершників» черпає силу з багатьох джерел. Чи не найбільше з фольклору. Складні синтаксичні конструкції нагадують періоди дум — кращих зразків героїчного українського народного епосу. Пріоритетне вживання дієслів, що часто-густо обрамлюють речення. Велика вага єднальних сполучників, котрі надають реченню своєрідної музичності, речитативності. Скажімо, перша фраза роману наче проситься бути записаною так:
Лютували шаблі. І коні бігали без вершників,
і Половці не пізнавали один одного,
а з неба палило сонце,
а ґелґання бійців нагадувало ярмарок,
а пил уставав, як за чередою,
ось і розбіглися всі по степу,
і Оверко переміг.
— У новелі «Дитинство» чудові описи народних звичаїв і свят: сорока святих, коли день порівнюється з ніччю, теплого Олекси, вербної неділі, білого тижня, коли білять хати, великодня, гробків і т. д. Ось як поетично і з вичерпним розумінням чабанець Данилко і його прадід зустрічали появу голубого рясту —ще одного переконливого кроку весни: «Далі з'являвся голубий ряст, а прадід наказував зірвати його швиденько і топтати, приказуючи; «топчу, топчу ряст, дай, Боже, потоптати й того року діждати!», а хто не встигне — тому на той рік рясту не топтати, на лаві лежати, і ряст у Данилка був дивним тройзіллям, і казав Данилко за всіма, коли хтось трудний одужав, — «о. вже виліз на ряст!»
Максим Рильський підкреслював національно-самобутню основу творчості Юрія Яновського.
У тканину твору вплетені слова молитви, народні афоризми, замовляння, рядки з пісень, легенди й перекази.
б) Часто-іусто текст роману переривається справжніми віршами в прозі. Це здебільшого революційно-романтичні, перейняті патетикою, і яскравими емоційними образами рядки, що нагадують уривки героїчної поеми.
«О, дев'ятнадцятий рік месників і платіїв, достойний рік розрахунків і записів у бухгалтерську книгу Революції, далекий рік живих жандармських генералів, напханих астмою, калом і страхом. Рік незнайдених образів і трагедійних метафор, рік любові й смерті, трепету повсталих сердець, простоти жертв, солодкості ран і висоти класових почувань, о милий, піднесений рік!»
Так само чимало батальних сцен, зображених у романі, мають на собі печать високої патетики і піднесеної емоційності.
Окремішною героїчною поемою у прозі вирізняється навіть на тлі цих вивищених текстів розповідь про залізну троянду — символ пролетарської революції. «Це було чудо досконалості, натхнення і терпіння, ніжний витвір надзвичайного молотка, радість металу, що процвів, і вицвів, і збагнув крихке проростання живих клітино.
Ця поема вплетена до новели «Шлях армій». Поряд з нею розповідь про бої у Гуляйполі — столиці республіки Нестора Махна. «Чубенко сидів, тримаючи в руці залізну 168
троянду, високо над ним миготів Альдебаран і все сузір'я — журавлиний ключ вічності. Потім дістав з кишені маленьку книжечку.,, і прочитав записане його рукою: «Революция есть война. Это единственная законная, правомерная, справедливая, действительно великая война из всех войн, какие знает история».
«Ось великі слова, — сказав Чубенко, — слова товариша Леніна». Як й інший романтик революції Микола Хвильовий, похований Яновським за два роки до закінчення «Вершників», він вірив тільки в єдиний шлях — кривавої війни зі своїм народом.
в) Романтичний роман у новелах. Кожна з 8-ми новел має окремий, чітко окреслений сюжет. «Подвійне коло», «Дитинство», «Шаланда в морі», «Батальйон Шведа», далі «Лист у вічність» — прозова балада про подвиг безіменного листоноші; «Чубенко —командир полку» —про залізного героя-комуніста, колишнього донбасівського шахтаря, який, знемагаючи від хвороби, з височенною температурою, виводить загін з оточення. Новела «Шлях армій» задокументувала різні сили, що діяли в той рік в Україні- Остання новела «Адаменко» присвячена «партизанському герою» і його хлопцям — «фанатикам
соціалізму».
Характерною рисою цих романтичних новел є застосування революційної символіки. Піднесені, емоційні оповіді, з своєрідною ритмікою то довгих, то коротких речень романтично відтворюють буденні й страшні події на півдні України того жорстокого і кривавого 1919 року. Герої «Вершників» здіймаються над жорстокою добою і, високо тримаючи залізну троянду лицарів революції, летять у невідомість, таку принадну і жадану для них.
4. «У «Вершниках» творилася нова образність, нова барвами, ритмікою, мелодикою». Олесь Гончар.
IV. ВСУПЕРЕЧ НАСТАНОВАМ СОЦРЕАЛІЗМУ
На початку 30-х років в колишньому Радянському Союзі (й Україні як його складовій) література перетворилась на засіб ідеологічного забезпечення політики комуністичної партії. Було насаджено єдиний «метод» художнього відображення — соціалістичний реалізм, індивідуальна людська творчість стала державною справою. Впровадження чи не впровадження цього «методу» стало питанням життя і смерті письменника. Навіть найбільш обдаровані мистецькі індивідуальності мусили творити відповідно до його обов'язкових, теоретично «обгрунтованих» шаблонів: відтворювати керівну роль комуністичної партії, уславлювати пролетарський ін- І тернаціоналізм, утверджувати історичний оптимізм радянського суспільства і т. п. Жоден твір не був опублікований, якщо він не відповідав цим настановам. Жива мистецька уява, природний «інстинкт» творчості митців постійно увіходили в суперечність з вимогами одержавленого мистецтва. Єдиним можливим послабленням у жорстких умовах «методу» була революційна романтика, котра з часом поєдналась з народнопоетичним ліризмом І зацікавленістю до історичного минулого, яке, втім, теж повинно було розглядатись крізь «магічний кристал» соцреалізму. От чому у багатьох українських письменників цих часів такий могутній романтичний пафос. Романтика стала головною ознакою творчості О. Довженка, А, Малишка, І. Кочерги, М. Стельмаха, О. Гончара та інших творців. Всупереч догматам «методу», але все ж і не уникаючи його всеосяжних «норм», кращі з радянських письменників створювали високомистецькі зразки, котрі залишаються в історії української літератури. Ідеологічне підґрунтя цих творів відмирає, а пульсуючий заряд таланту і прагнення вільної творчості відкриваються у непокірливості мови й образів, злетах фантазії» буянні народнопоетичної стихії.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 114 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |