— Найбільш «правовірний» з критиків Володимир Коряк «викривав» автора «Сонетів І елегій»: «Зеров принципово не пише для маси, а виключно для свого специфічного читача»1. Таким чином, критик відмовляв поету у свободі творчості, у вільному виборі художніх засобів. Так, поезія Миколи Зерова складна, його метафори й переосмислення вимагають ерудиції, знань, вільного користування поняттями тисячолітньої культури. До кожного твору Зерова можна скласти науковий коментар, що в кілька разів перебільшить сам твір- Але ж світ і образи, які творить поет, гармонійні, вивершені, елегантні. Він творить особливу поезію —інтелектуальну, елітарну, яка «ніби конденсує історичний досвід культури». С, Білокмь.
\— Як науковець і критик Микола Зеров багато сил віддавав розвоєві українського письменства, піднесенню його художності, заперечуючи «сентиментальну квашу» українських ліриків-народників. Він полемічне загострює увагу на спадщині французьких поетів-парнасців, зокрема Леконта де Ліля і Жозе Ередіа. В сонеті «Pro domo» (лат. на власний захист, в оборону) чітко, логічно і глибоко майстерно висловлене розуміння Зеровим самого поняття поезії: \,j
'Цит. за кн.: БілокіНь С. Закоханий у вроду слів. —С, 29.
^j Класична пластика і контур строгий, І логіки залізна течія — Оце твоя. поезіє, дорога.
Леконт де Ліль, Жозе Ередіа. Парнаських зір незахідне сузір'я Зведуть тебе на справжні верхогір'я.
б) Збірка «Камена» — видатне явище доби українського Виродження.
(Камена —у давньоримській міфології богиня, покровителька наук і мистецтва, та ж, що у давніх греків —
муза).
Збірка складається з трьох розділів: І. Самотній мед (сонети); II. Media in barbaria (лат- посеред варварів) (олександрійські вірші); III. Римляни (переклади з римських поетів).
— Улюблена поетова античність розкриває гуманістичну сутність у світлих, ясних образах. Два сонети, позначені жіночими іменами, символізують два світи: хижий і мстивий — Саломеї та радісний, чистий — Навсікаї.
Саломея — біблійний персонаж, дочка Їродіади. Вона зовсім юна, але сповнена злоби і кровожерності, породження страшної влади, де «все в крові —шоломи І тіари». На бажання Саломеї було страчено Іоанна Хрестителя. Революційна доба знала чимало саломей, молодих, але спраглих крові і нищення. Їхній кривавій жорстокості протиставляє поет Інший жіночий образ, який втілює красу і гуманність античності. До нього спрямоване його натхненне:
Душе моя! Тікай на корабель, Пливи туди, де серед білих скель Струнка, мов промінь, чиста Навсікая.
У VI рапсодії Гомерової «Одісеї» змальовано зустріч героя з дочкою феацького царя, яка, весела і безтурботна, грала в м'яча на березі моря із служницями, такими ж молодими й гарними, як і вона. Навсікая з тих часів втілює красу молодості, її чисті поривання, радість життя, людяність. Вона наче концентрує гуманність і красу, життєлюбство самої античності — колиски європейської 90
культури. Якщо Достоєвський твердив, що краса порятує світ то Микола Зеров був упевнений, що це зроблять краса і діяльна молодість. Мандрівник Одісей був зачарований цим видивом веселих юнок, повних здоров'я, енергії, веселощів, які постали перед ним серед виснажливих і смертельно небезпечних мандрів.
А Одісей стоїть і, сам не свій, Під чарами стрілчастих брів і вій Ладен забути безмір мук і горя:
Ясна, зцілюща, мов жива роса, Рожевим сплеском Еллінського моря Йому сміється радісна Краса.
Сонет створено 15 вересня 1922 р., коли в українському житті такими сильними були руйнація і безкультур'я. Поет намагається прикликати І уславити зцілющу силу радості, краси, молодості, які були й залишаються одвічними цінностями людства.
— Микола Зеров — особливий поет- Дуже часто натхнення, теми творів він черпав із сторінок прочитаних книг. Тих книг і тих сторінок, котрі були близькими часові і, безумовно, його особистим почуванням і думкам. За це його часто називали «книжним поетом», дорікали за вторинність почуттів, мовляв, він переспівує вже раз оспіване. Це не зовсім так. З дитинства знайомі образи літератури, «вічні супутники» людства, під його пером стають багатовимірними засобами поетичного вираження.
«Зеров частіше, ніж інші сучасники, звертався до «тіней забутих предків». 1 то не тільки до сторінок «Одісеї», особливо ним улюбленої, а й до «Слова о полку Ігоревім», І до постаті «мандрованого дяка» Турчиновсь-кого, і до творців особливо йому симпатичних, об'єднаних в його мислях ідеєю людяності — Діккенса, Жюля Верна, Марка Твена, СвІфта... І скрізь він брав своє». Максим Рильський.
У власній бібліотеці Зеров тримав книги semper legen-da (лат. завжди перечитувані), він звертався до них, як до чуйних друзів, спілкування з котрими так багато йому допомагало.
! а хмурив день, як вітер і сльота, Ви несподівані, ви любі гості, Гра порошин і сонця золота.
Сонет «Тесей» також навіяний античними джерелами. Тесей — один з найбільших героїв Давньої Греції. Відомим його подвигом є перемога над потворою Мінотавром на острові Криті. За допомогою клубка ниток, котрий дала йому закохана царівна Аріадна, він пройшов углиб знаменитого Лабіринту і, убивши чудовисько, щасливо вибрався звідти по нитці. Повергаючись до Афін, він взяв із собою Аріадну, але мусив покинути ЇЇ, сонну, вночі на острові Наксосі. Царівну знайшов бог Вакх, і вона стала його безсмертною дружиною. Богиня Афродіта подарувала Аріадні шлюбний вінець, котрий з часом перетворився на сузір'я,
ЦІ відомості з грецьких міфів і легенд є ніби підґрунтям, на якому квітне сонет Миколи Зерова. Епіграф латиною «Зрадливий та підступний Тесею!» взято також із твору давньоримського поета Овидія «Фасти» («Календар»).
... perjure ef perffde Theseu!
Перед велінням Бога безпорадний, Закоханий у панцир свій І спис, Енеїв син у жертву Їм приніс Свою любов і серце Аріадни.
Його повів геройства клич принадний,
Берло і меч, і біг прудкий коліс,
І під вітрилом чорним він повіз
Всю душу і всю кров на подвиг ратний.
Та до кінця повитих горем днів Не міг забути він прозорих снів Егейських вод і золотої Крити.
І перед смертю, мов німий докір, Все увижав седмицю білих зір — Золототканий пояс Афродіти.
Створений у листопаді 1921 p. сонет, як бачимо, не спрямований на викриття зрадництва чи заклик до помсти. Навпаки, він промовляє до людського серця, 92
поетизуючи відмову від кохання і особистого щастя задля «геройства кличу», «подвигу ратного». Поет стверджує пріоритет людського перед героїчним, бажання земного шастя, чистих почуттів. Німим докором немічному Тесею на схилі днів стали семеро золотих зірок сузір'я Північна корона, що нагадувало йому про зневажене кохання і
нездійснене щастя.
—Астрономічні сонети, або цикл «Зодіак». Це чотири твори — «Скорпіон», «Близнята», «Діва», «Водник» («Водолій»), сюди ж можна віднести «Космос», «Ворожіння» та ін.
Зеров, котрий мав прямо-таки фахові знання з багатьох, зовсім не філологічних галузей, також добре знався
на астрономії.
На початку 20-х pp. космічна тема була характерною для української поезіїЛ Космічні візії П- Тичини, Т. Осьмачки, М. Хвильового та інших поетів підносили до всесвітніх висот революційні зрушення.
Образотворчі ж засоби сонетів Миколи Зерова вкорінюються в загальнолюдські космічні уявлення, зрозумілі всім поколінням. Мислення поета немов би перенесене в космічну площину, але його інтереси тут, на грішній землі 1923 року, многотрудній і стражденній. Космічні вібрації напоюють силою рядки його творів і роблять Їх великими узагальненнями, хоча тут так багато осо-бистісного, зеровського. Космос, вічність і поезія — такий образний лад нетлінних шедеврів М. Зерова.
До сонету «Діва» він сам подав такий коментар:
«Астрея — Діва — Правда, що з кінцем золотого віку залишила землю і відтоді сяє на небі сузір'ям Діви. Колос — головна зоря в сузір'ї Діви».
Сонет уславлює «золотий вік», коли не було розбрату, воєн між людьми. Сузір'я Діви, ст^рджує поет, —це зорі згоди, миру, добра. Недаремно жДі.^а починає з'являтися на небосхилі в погожі травневі ночї коли все буяє і цвіте, сповнене зростання і життєвої енергії. Коли ж на землі розпочалися війни і пролилася перша кров, «пречиста і свята» Діва покинула землю і більше не повертається до неї.
В погожі ночі в запахущім травні, Як цвіт буяє і ростуть жита, —
Вона стоїть, пречиста і свята, Як в оні дні Сатурнові днедавні.
І бачиться: гаї і тихі плавні Спогадують ті золоті літа, Як люд не знав ні спису, ні щита, І війни спали, дикі та безславні.
І пролилася кров. Дзвенить сурма;
Ступає віл під тягарем ярма, І землю грішну кидає Астрея.
Лиш по весні в далеких небесах Сріблиться золотом її кирей, І згоди Колос світиться в руках.
— Олександрійські вірші — розділ «Media in barbarian — присвячені в більшості теж вічним темам — мистецтва («Аристарх», «Овидій», «Елій Ламія») і природи («Возовиця», «Вечір», «В степу»).
Олександрійський вірш — своєрідна віршована форма, започаткована у старофранцузькій поезії. Назва походить від поеми про Олександра Македонського Хїї століття, написаної дванадцятискладовими рядками з цезурою (паузою) посередині і парним римуванням рядків. У слов 'янських літературах олександрини становлять собою шестистопний ямб з цезурою після третьої стопи. В літературі XX століття —рідкісне явище. У техніці олександрин найбільше працювали Микола Зеров і Максим Рильський.
Давньоримська та середньовічна європейська традиції відгукуються в рядках цих ювелірне обточених поезій. Мисль поета тече плавно і злагоджено. Це злагода мудрості. Жодне слово тут не можна «вийняти» з вірша чи «підредагувати» його, замінити або вилучити.
— У постійному змаганні з темрявою малоосвічених схоластів партійної літератури, із занадто «лівою» зарозумілістю футуристів та авангардівців, що скидали з «корабля сучасності» усі мистецькі витвори попередніх епох як буржуазні, М. Зеров спирався на тисячолітні традиції і образи Аристофана, Вергілія, Овидія, Горація... Такою є поезія «Аргонавти*, присвячена М. Рильському. Назва-94
символ, що походить від найменування мандрівників, котрі пливли в Колхіду на кораблі «Арго» по золоте руно. Зміст символу — відважні мореплавці, відкривачі нових земель і просторів. Тут — митці, котрі беззастережно прагнуть творити нове, справжнє, гуманістичне мистецтво XX віку. Тіфій — стерничий корабля аргонавтів.
М. Рильському
Так, друже дорогий, ми любимо одно:
Старої творчості додержане вино
І мед аттіцьких бджіл, і гру дзвінких касталій,
Хай кволі старчуки розводять мляві жалі,
Хай про сучасність нам наспівує схоласт,
Хай культів і фактур неважений баласт
У човен свій бере футуристичний тривій, —
Ми самотою йдем по хвилі білогривій,
На мудрім кораблі, стовесельнІм Арго,
А ти, як Тіфій нам, і від стерна свого
Вже бачиш світлу тінь борні і трудних плавань:
Дуб з золотим руном і колхідійську гавань.
3. Микола Зеров —перекладач.
Перекладацька діяльність М. Зерова, започаткована виданням «Антології римської поезії» у 1920 р., підтверджена розділом «Римляни» у збірці «Камена», продовжувалась буквально до останніх днів. На Соловках, в жорстоких умовах концтабору, праця над перекладом «Енеїди» Вергілія стала опертям для його духу, своєрідною інтелектуальною мрією про минуле. Доля цього труда невідома.
Зеров зробив надбанням української культури твори класиків Давнього Риму — першоджерела світової поезії. Майстер перекладу, він вважав, що римська поезія і ЇЇ традиції особливо потрібні в зоряний час нації — 20-ті pp., епоху Відродження. «У нас, на наших літературних облогах, при повній майже нерозробленості поетичної мови, римські майстри можуть мати чимале значіння стилістичне»', —зазначав він.
Серед перекладених М. Зеровим творів філософська поема Тита Лукреція Кара «Про природу речей», поезії
'Зеров М. Камена. —К.. 1990. —С. 68.
Катулла — найбільшого лірика Риму, твори співців «золотого віку» — поеми Вергілія «Буколики» (пастуші пісні), «Георгіки» (поема про хліборобство), ^Енеща» (військово-героїчний епос), блискучі строфи Горація жанрове розмаїття Овидія від елегій до епосу «Метамор^ фози», сатира Ювенала та інші видатні явища римської літератури- «Я... гадаю, що римські автори «золотого віку» цікаві для нас не тільки як учителі стилю; але і як автори близькі нашій сучасності своїми настроями і чуттями, Учасники великого революційного зрушення, вони теж приймали революцію, зміняли дорогу («вєхи»), з тривогою вглядались в майбутнє і, заспокоєні, співали гімни новому порядкові, вітаючи його як еру вселюдського щастя. Перечитуючи Вергілія й Горація, Тибула й Овидія, уважний читач легко розпізнає контури «вічної казки», перипетії давньої і щораз нової історії»'-
Таким чином, у своїх римських перекладах Зеров постає не лише як видатний майстер перекладу, але й як історик та філософ зі своїм поглядом на поступ людського суспільства.
Значні європейські поети: англієць Байрон, Італієць Петрарка, французи Ронсар, Беранже, Бодлер, його улюбленці Леконт де Ліль, Жозе Ередіа, росіяни Пушкін, Лєрмонтов, Брюсов — зазвучали по-українському завдяки його невсипущому неспокоєві.
4. Микола Зеров — літературознавець. Це тема окремого, великого дослідження.
Наука про красне письменство нарешті вивільнилася від марксистських догматів і партійних принципів. У центрі зору сучасних дослідників постають найбільш важливі проблеми літератури, в першу чергу, проблеми Її художньої вартості, майстерності літературного твору, мистецьких новацій, які, власне, тільки й можуть бути проблемами літературознавчої науки. Однак, протягом минулих десятиліть, незважаючи на колосальний досвід, накопичений людством, українське літературознавство, ідучи шляхом, прокладеним партійними постановами, а не мистецькими осягненнями, зовсім занедбало цей визначальний аспект своєї функції. Нині літературо-
'Зеров М. Камена. —К., 1990. —С. 69—70..
знавство повернулось до джерел, послуговуючись висловом Зерова. І тут праці ученого-літературознавця, представлені виданнями «Від Куліша до Винниченкаі>, «До джерел», публікаціями в часописах, є тим стерном сучасної української літературознавчої науки, котре спрямовує її розвиток у потрібному напрямку.
Зеров досліджував творчість багатьох українських письменників: від класиків — Анатолія Свидницького Й Пантелеймона Куліша до сучасників — Винниченка, Тичини, Еллан а-Блакитного. Саме він познайомив наддніпрянських читачів з творчістю Марка Черемшини, тонко розкрив своєрідність прози М. Коцюбинського, поетики Щоголєва, глибоко цікавився драматургією
Миколи Куліша.
Уроки Миколи Зерова-лІтературознавця —талановита і мудра школа для багатьох наступних поколінь. Поряд з працями Сергія Єфремова і Дмитра Чижевського істо-рико-літературна та критична спадщина Миколи Зерова складає гордість української літературознавчої науки XX століття.
5. «Постать людини з текстом латинського класика в обірваних кишенях зношеного пальта, що починав свій творчий труд гімназіяльним учителем латинської мови в Златополі і кінчив його в 'язнем на Соловках, засуджений на заслання за приналежність до контрреволюційної терористичної організації, стає символічною. Виростає в образ зворушливий і героїчний, де некорисливість праці сполучається з її самовідданою величністю». Віктор Петров,
4 №, Солод
Шляхетний неокласик (Поезія Максима Рильського)
«Яблука доспіли...», «Шопен», «Слово про рідву матір», «Троянди й виноград», «Діалог»
1. «Труди і дні».
19 березня 1895 р. в Києві в шляхетській родині народі Максим Тадейович Рильський, через два тижні пєреї зений до села Романівки (тепер Житомирщина).
'Ж
Його батько Тадей Розеславович Рильський — відомий учений свого часу, етнограф та громадський діяч демократичного спрямування. «Не як учений економіст, а як високо Ідеальний чоловік і чесний характер, як один з небагатьох поляків, що своїм життям доказали серйозність своєї любові до рідної України й Її народу, лишиться Т. Рильський у нашій пам'яті». Іван Франко.
Мати поета — селянка села Романівки з роду Чуприн.
Хрещений батько Максима Рильського — відомий історик Володимир Антонович.
«Рильський багато чим завдячує в своєму розвиткові і ера' лсенням дитинства, і впливові оточення, і впливові прочитаних книг». Олександр Біяецький.
З 1908 р. — навчання в третьому класі приватної гімназії - Володимира Науменка (згодом Товариства сприяння середній освіті). Перші роки свого навчання мешкав у родині Миколи Лисенка, поряд були будинки Косачів і Старицьких. Великий композитор підтримав і розвинув природну музикальність свого вихованця.
1910 р. — перша збірка поезій «На білих островах», позна-чена «віковим романтизмом» (Олександр Білецький).
1918 р. —друга збірка поезій «Під осінніми зорями», вступив до університету св. Володимира, спочатку медичний, а згодом —історико-філософський факультет.
У революційні роки працює в м. Сквирі помічником продовольчої управи, далі вчителює по селах.
1922 р. — приїздить до Києва. Збірка «Синя далечінь» —
найбільш «неокласична» серед книжок Рильського. 98
Літературне угруповання неокласиків, яке згуртовувало університетських професорів і викладачів: Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович (з часом знищені), Максим Рильський, Освальд Бургардт (Юрій
Клен у еміграції).
Творчі принципи, які відрізняли їх у колі інших письменницьких угруповань: велика пошана до культури і літератури минулих часів, увага до поетичного слова, до ясності і прозорості образу, потреба в освіті та широкій
ерудиції.
Надзвичайна творча активність Рильського протягом 20-х років, його значний внесок в українське Відродження в умовах радянської влади: оригінальні поетичні збірки «Синя далечінь», «Крізь бурю й сніг», «Тринадцята весна», «Де сходяться дороги», «Гомін і відгомін» та ін., перша значна літературознавча праця —хрестоматія «За 25 літ», укладена разом з Ананієм Лебедем.
1931 р. (19 березня —початок вересня) арешт, перебуває у Лук'янівськІй тюрмі. «Повідомляємо, що Максим Тадейович був заарештований ДПУ УРСР в березні 1931 р. за безпідставним звинуваченням у приналежності до української контрреволюційної організації.
Постановою від 19 серпня 1931 р. справу припинено за бра-ком «достатніх даних для направлення слідчої справи у судові органи», і він з-під варти був звільнений». (З листа Голови КДБ М. Галушко до Літературно-меморіального музею М. Т. Рильського, 28.10.1989р.).
1932р. —збірка «Знак терезів», що засвідчила утвердження Рильського на позиціях соціалістичного реалізму і стала початком зниження художнього рівня його творів.
1941 р. —евакуація до Уфи, поема «Слово про рідну матір».
1942 р. — Сталінська премія першого ступеня. Очолив Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографи (тоді Інституту народної творчості), поема-видіння «Жага», присвячена Україні, патріотичний сплеск у тематиці.
Син поета Богдан Рильський згадує: «У другій половині 1947 року батька було звинувачено в українському буржуазному націоналізмі. Безпідставній, необгрунтованій, але нищівній критиці були піддані його найбільш
4*
патріотичні і високохудожні твори, написані в роки війни. Серед них «Слово про рідну матір», «Я — син країни Рад», «Жага», «Мандрівка в молодість». З дуже високої трибуни йому було кинуто у вічі вбивче; «Вы лее были петлюровцем!..» А таке звинувачення не тільки перекреслювало літературну діяльність. Воно ставило під сумнів чесність і порядність людини, громадянина, ^ комуніста, а можливо, в майбутньому і саме фізичне існування».
Цькування припинилось, оскільки його ініціатор Лазар Каганович, генсек ЦК КЛУ, був відкликаний до Москви.
1957р. —поетичні збірки «Троянди й виноград», «Далекі небосхили» (1959 р.), відзначені I960 р. Ленінською премією, ознаменували пору «третього цвітіння».
«Рильський... належав до тієї категорії людей, яким чужі закостеніння і застій, які володіють завидною здатністю до духовного зростання не тільки в швидкоплинній юності, а в перебігу всіх відміряних долею літ». Іван Ільєнко.
Злет поетичного натхнення, збірки «ГолосіЇвськщ^ осінь», «Зграя веселиків», «В затінку жайворонка», «Зи-^ мові записи».
24 липня 1964 р. Максим Рильський помер. Похований Києві на Байковому цвинтарі.
2. Основною рисою поетичного стилю Максима Рильського є поєднання культурних традицій з новаторськими мистецькими устремліннями.
а) Драма шукань характеризує другу збірку поета «Пін осінніми зорями» (у назві позначився вплив норвезького модерніста Кнута Гамсуна), в якій він постав справжнім майстром поезії.
Творчість цього часу увиразнює напрямки його стильового розвитку.
— Головними мотивами стають опозиція до навколишнього, відчуття самотності. Вони підіймають з глибин душі архетипічні символи страждання; Син непорочної Марії конає вічно на хресті. Лихі передчуття загибелі краси і людяності, а з ними і особистої загибелі переда-ютья поетом в просто-таки блоківських виразах: Ти 100
прийдеш в жалібному крепі Як символ вічного жалю. Єдина втіха в цьому божевільному содомі, гріховному вертепі, де знищені чистота і справжність, — Прозора шклянка кришталева, Вино червоне і хмільне.
Обриси отруйного «царства зла» з його чадом, підступами і спокусами проступають крізь рядки тогочасних поезій: «Ми в темнім лісі, ми в яру страшнім». Невгасима тривога, що «тихими питаннями страшними» постійно ятрить його свідомість, — незмінний супутник поета, як «нічний, містичний, сірий птах».
Символістські образи сповнені непідробного відчаю, котрий переростає у щирий трагізм:
Шукаю білої лілеї. — А всі лілеї у багні! — Шукаю я землі своєї, Бо ця земля — чужа мені.
— Проте з символістською невизначеністю і невпевненістю достатньо переконливо змагається романтична жага життєлюбства:
Вже червоніють помідори І осінь ходить по траві. Яке ще там у біса горе, Коли серця у нас живі?
Однак, у кінці цієї поезії знов проступає символістська недомовленість.
Зразком романтичної поезії вважається вірш «Яблука
ДОСПІЛИо.
У ньому все дихає щедротами благодатної української осені, багатством яблуневих садів, жовтих осінніх нив, достиглістю, настояністю людських почуттів, коли розлука в коханні викликає не докір, не зневагу, не каяття, а навпаки — почуття вдячності і повноти життя.
Всього 12 рядків у цій поезії. Образ достиглих черво-- нобоких яблук (пізніше й Олександр Довженко у своїй славнозвісній «Землі» зробив стиглі яблука символом земних щедрот) уособлює зрілу мудрість, розваженість і спокій душі ліричного героя у час його прощання з коханою:
Яблука доспіли, яблука червоні! Ми з тобою йдемо стежкою в саду. Ти мене, кохана, проведеш до поля, Я піду — і, може, більше не прийду.
Вірш вражає виразністю і різноманітністю інтонацій:
риторичний вигук, спокійне повідомлення, роздум, який виокреслюється комами і особливо тире. Щире, вдячне почуття сповнює душу героя.
Вже й любов доспіла під промінням теплим, І її зірвали радісні уста. — А тепер у серці щось тремтить і грає, Як тремтить на сонці гілка золота.
Природа завжди була для Рильського джерелом натхнення. Але не перестаєш дивуватись, як тонко, добірно може передати він стан людського серця через художню деталь, пов'язану з природою. Гармонія людського життя й творчості, наче твердить він, —дихання в унісон з сонцем, з небом, із золотою гілкою, яка тремтить і грає.
Але ось він і вона пройшли вже сад. Перед ними відкривається простір прибраного осіннього поля і безкінечного неба, життя безмежне і немає кінця його красі, тривалості, поклику (так завжди здається у молодості). Хвилина розлуки —і козацьке «Гей» розпочинає останню строфу.
Гей, поля жовтіють, і синіє небо, Плугатар у попі ледве маячить... Поцілуй востаннє, обніми востаннє;
Вміє розставатись, той хто вмів любить.
Загадка розставання, таїна кохання оповивають золотим серпанком цей високохудожній твір.
б) В ідилії «На узліссі» (1918 р.) накреслились ті стильові ознаки, які з часом буде названо неокласичними.
Це — саме звернення до класичного жанру ідилії, до форми так само класичних октав (достатньо рідкісної в українській поезії), розлогість, логічна ясність поетичних періодів, підкреслено «старомодні» урочисті звороти («Щасливий, хто...», «Осанна в вишніх'»), самі «гора-ціанські настрої», шо лежать у глибинній підоснові твору. Мистецькі імена «всіх часів і народів», згадувані в ідилії, — не лише свідчення інтелігентності героя (як вва-102
жалося раніше), а й своєрідна «декларація» поезії думки, культури, краси, поезії, котра не стоїть у непримиренній опозиції до попередніх мистецьких епох, а навпаки — лучиться з ними безліччю зримих і незримих ниток:
Софокл — і Гамсун, Едгар По — і Гете, Толстой глибокий і Гюго буйний, Петрарчині шліфовані сонети — І Достоєвський грішний І святий, — Усі книжки, усі земні поети Усі зрідні душі його живій:
Бо всі вони — лиш відблиски одного. Одного сонця: Духа Світового!
Микола Зеров відзначав, як «поволі, з дозріванням хисту із мішаної манери «Осінніх зір» виформовується, коли хочете, класичний стиль, з його зрівноваженістю і кларизмом, мальовничими епітетами, міцними логічними побудовами і строгою течією мислі».
в) Неокласику у вивершеному мистецькому зразку репрезентує збірка «Синя далечінь».
У цій книжці елементи романтизму Й символізму відчутні у творах, звернених до сучасності:
Поете! Живемо в пустині Серед каміння та людей, — І тільки мак небесно-синій Єдина втіха для очей.
Майбутнє постає перед автором у символічному образі «каламутної далі», куди пливе корабель сучасності «од дорогого пріч», «в стомлених обіймах» життєвого моря.
Найважливішою домінантою збірки виступає ясний, прозорий, пристрасно стверджувальний образ «синьої далечіні» — світу мистецтва і безсмертної краси, вічного натхнення, творчої енергії, дивний і радісний, вічно молодий, нетлінний і прекрасний. Саме мистецтво реалізує мрію про безсмертя людини, ЇЇ духу і трудів, її Щастя.
У триптиху, який дав назву збірці, більшість образів сформовано на основі мистецько-літературних асоціацій, Що виступають символами глибокого, неперехідного змісту мистецьких напруг І звершень- Спалахи людського
духу і труда акумулюються у мистецьких утворах. Ця «синя далечінь» тисячоліть струшує з себе прах і пил щоденних турбот і суєти, вивищується понад віками, понад часом і простором мармуром античних статуй, ансамблями прекрасних споруд, поетичними знаками людської мови, образами, що стали символами людської ж таки досконалості.
Хай хоч ві сні венецькі води І мармур сходів та колон, І сяйво вроди, й давні годи, І тоскне золото Мадон!
Білоодежна Дездемона Стоїть на сходах угорі, — І над чопом її корона З троянд вечірньої зорі.
Другий бік всеохопного образу «синьої далечіні» — «солодкий світ!». У цій збірці Рильський — молодий і життєлюбний. Він немов повернувся до життя «по довгих муках безсердечних літ», і кожний його вияв:
Узори надвесняних тонких віт, твій погляд, ніби пролісок несмілий —зелений виноград і золота веранда —У кошику хліб, пара удок і «Пан», подрана сорочка і сни Me' терлінка —відгукуються в його серці радістю, усміхом, передчуттям щастя. Синя далечінь солодкого світу заворожує поета, манить його «на фантастичному бригу» до дальніх берегів, в країни, знайомі з книг, де дозріває виноград і краса мистецтва ніколи не буває зраджена:
Десь є Марсель і з моря дух п'яний;
Десь є Париж, дух генія й гамена;
Десь жив Доде, гарячий і ясний;
Десь полювали милі Тартарени.
Десь острів є, що осіяв Шекспір, Де Діккенс усміхався крізь тумани, І десь в Сибіру виє дикий звір, І по Сахарі плинуть каравани.
О, світе мій! О, дальній сміх дівчат, Що рвуть солодкі грона винограду!
Благословен хай буде виноград, Осінній витвір весняного чаду!
Вірші на античні мотиви цієї збірки: «Несіть богам дари», «Грім одгримів», «Плешуть по вогкому березі» та ін. давно стали класикою, в них багато сонця, радості земного буття. Своїми настроями близькі до них мисливські та рибальські поезії.
Культурологія — ще один пласт книжки (сонети «Ніцше», «Гейне», «Шекспір», «Бодлер»),
Оянак чи не найважливішим ключем до розуміння цієї майстерної лірики є чотири рядки, що замикають триптих «Синя далечінь». Вони опускалися в радянських виданнях:
Ти випив самогону з кварти 1 біля діжки, в бруді спиш — А там десь голуби, мансарди, Поети, сонце і Париж!
Автор цієї книжки, зануреної у світ мистецтва і краси, сповненої радості життя, на жаль, не бачив їх в існуванні своїх сучасників, в тому, що відбувалося навколо.
3. Серед декларацій, проголошень, риторичних поезій,
що поряд із «Піснею про Сталіна» позначали творчий шлях Рильського до «вершин» соціалістичного реалізму, іскрять і справжні поетичні шедеври, які засвідчували не-впокореність таланту і вірність неокласичним мистецьким принципам. Рильський створив цілу низку поетичних портретів, у яких висловив своє розуміння тієї чи тієї видатної особистості в світовій культурі.
—Білим віршем написано поезію «Шопен», сповнену якоїсь особливої інтимної довіри до читача, розкриття перед ним потаємних сторінок своєї душі через музику видатного польського композитора й музиканта.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 107 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |