Ліричний герой зізнається адресатові, що йому
Часто сняться твої килими, Білосніжні і медвянисті,
Де тоненькі шершаві бджоли Колихаються на вітрах...
Це освідчення в коханні гречаному полю, яке видається поетові (І не безпідставно!) країною поезії. Гречка, запашна квітуча гречана нива — одвічна частина українського буття. В поезії XIX ст, гречка була синонімом бідності і злиднів («...з братів нещасних, гречкосіїв...» Тарас Шевченко). У XX ст. за значимістю і цінністю у людській душі вона вже прирівнювалася до золотої пшениці і перетворилась на невід'ємну частину українського поетичного пейзажу («На білу гречку впали роси...» Максим Рильський).
Ліричний герой згадує дитинство, коли
...моє волосся на голові
Брало твої кольори в сизі ранки,
Голосок мій бринів, як твоє стебло
Бурштиновими дзвониками над полями, —
Я не кажу вже про очі дитячі,
Налиті по вінця, як дві тарілочки,
Твоєї росяної, живодайної,
Твоєї гречаної доброти.
Епітети, порівняння, метафори в цій поезії сповнені такого величання і любові, на які скромна гречка, певно ж, не сподівалася ніколи.
У поезії XIX ст. гречка була засобом виразної соціальної характеристики найнижчих верств тодішнього суспільства. У Малишка — це носій життя, людська берегиня, бо не просто злидні, а голодомори, криваві масові геноциди довелося пізнати українцям XX ст.
А в кістляві голодні роки. Коли пухли людські обличчя, Забуваючи день життя, Чи в тривожні солдатські ночі Ти мене годувала кашею. Замість хліба, і молока.
Прикметний тут спогад про голодні роки, яких тоді офіційно не існувало. Предметом поезії став звичайний, ба, елементарний людський побут, бо XX вік своїми со-218
ціальними катаклізмами і науково-технічними революціями поставив під знак питання життя мільйонів українців. І гречка, її медяний цвіт. Її теплі, бурштинові зернята стають символом життя. Роки і століття медоцвіт цього зела єднає минулі, сучасні і прийдешні покоління в єдину спільноту — українство, кінця якому немає. Звичайні, далеко не поетичні слова: гречка, бджола, Дніпро, молоко — підкреслюють національне підґрунтя цього незвичайного листа. Несподівано, але так логічно звучить в останніх рядках метафора «мотори» —данина віку науково-технічного прогресу.
Дочко моїх гречкосіїв, Сестро Дніпра і плуга, Через вік твої білі вервечки Нахиляються в очі мої!
І летить моє серце, немов бджола — медоносне,
На твої загорілі гречані плечі,
Щоб разом з тобою колихатися на стеблі,
Де колискою — всесвіт,
Де вервечками — дощики смарагдові,
Де мої мотори над полем рясним
Врізаються у майбутнє!
5. «Пісня про рушник» — одна з улюблених пісень українців середини XX ст.
Середина століття — плідний етап у творчості Андрія Малишка. Ліричні поезії відтворюють мелодійність і музику звучання української мови. В цей час написано поезії, що стали відомими піснями: «Ми підем, де трави похилі», «Вчителька», «Пісня про Київ», «Київський вальс» («Знову цвітуть каштани...»), «Запливай же, роженько весела...» та ін.
Музику на тексти Малишка писали композитори брати Платон і Георгій Майбороди, Левко Ревуцький, Андрій Штогаренко, Петро Козицький, Олександр Білаш та ін.
Всенародну любов здобула «Пісня про рушник» («Рідна мати моя...»), написана 1959 р. до фільму «Літа молодії». Непомітно промайнув на екранах маловиразний фільм, а пісня живе і досі, вона відома на всіх континентах.
У центрі її — образ українського рушника як символ материнського благословіння і любові.
З давніх давен вишиваний рушник — одна із святинь нації. Як в жодного іншого народу, український рушник має безліч урочистих і важливих функцій.
Це окраса сучасної селянської хати. І в міських квартирах образи, портрети Шевченка та батьків прикрашаються рушниками. На урочистостях і сімейних святах його простилають через центр столу.
У старо вину сватання вважалося вдалим, якщо дівчина подавала рушники. І зараз під час весільної церемонії молоді стають на рушник.
Випроводжаючи дорослу дитину у великий світ, мати дарувала «на щастя, на долю» вишиваний рушник.
Пісня присвячена незабутньому образові матері, яка проводжає сина з рідної домівки «в дорогу далекую. Фоль-кльорні витоки цього твору видимі неозброєним оком. Надихав поета І образ рідної неньки, простої селянки Ївги Остапівни.
«Вдома у нього (Андрія Малишка —Ю.С.) в маленькій квартирці тільки мати, лагідна, моторна жінка з ясним обличчям, вбрана, ніби в неділю: у святковій вишиваній на рукавах сорочці. Малишкова мати. Вже знана була з його поезій, і ось вона в житті. Почувалось внутрішнє, чисто народне благородство цієї людини, доброта душі. Ласкавою співучістю приваблювала мова, з якою мати зверталася то до сина, то до мене. Гостинна була, уважлива, її цікавило, хто це прийшов із сином та звідки родом... Видно, безмежно любила свого сина і розуміла його у всьому значенні його поезії, дарма, що сама була без освіти». Олесь Гончар про кінець 40-х років.
Анафора «І», якою розпочинаються 14 рядків з 18, засіб градації, неодноразово вживаний поетом, надають поезії мелодійності й особливого пісенного ліризму. Та, найголовніше, —це щире синівське почуття, що проймає пісню, велика дяка матері.
Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов'їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка
І засмучені очі, хороші твої.
Образ матері в поезії Малишка асоціюється з Україною. І земля наша — ласкава, щедра, любляча, в розмаїтті кольорів, звуків, стихій — озивається в пісні до кожної чутливої душі.
«Пісня про рушник» стала народною.
6. Поезія останнього десятиліття, зберігаючи ту ж довірчу ліричність, змінюється в іншій своїй сфері. Попередні твори висловлювали настрої, почуття, близькі і зрозумілі найширшим масам, як тоді говорили. В останні ж роки — це поезія духовного буття, підкреслено інтелектуальна творчість. Кращий зразок такої поезії — вірш «Роздум».
Ліричний герой усвідомлює недовговічність свого життєвого шляху. Про це він говорить, вживаючи образи й поняття вже не сільського походження, а науково-технічного, промислового й наукового. Коли Шевченко звертався до музи, щоб «риштувать вози в далекую дорогу*, то Андрій Малишко цю саму думку і почуття висловлює відповідно до життя свого покоління:
Бо поїзд мій вечірній у долині
Не може довго ждати, в нього свій
Маршрут і обрій. Лінія й робота.
Фатальність людського існування тут окреслена поняттями строгого розкладу, розпорядку, який існує у Всесвіті І якому підлягають усі: «маршрут і обрій. Лінія й
робота».
Ліричний герой не підводить підсумки життя і навіть не оглядається на перейдене. Він весь — порив у майбуття, у творчість, у працю:
Чи встигну я цей калечь обтесати У дві руки. Із моло одним?
Поетичне ремесло Малишко ототожнює з працею середньовічного скульптора, в чиєму розпорядженні були молот і дві руки, якими й мусить він втілити в камені свій творчий задум. Поет підкреслює те натхнення, жагу, вогонь пристрастей і людську силу, які вкладає майстер у своє творіння. Майже фізично відчутна колосальна напруга усіх його духовних сил. І мертвий камінь піддається людській волі, як піддаються волі поета згустки 221
невиразних, затертих слів звичайного людського мовлення, з них проростає поезія.
Різець і молот гупає в граніт, Щоб викресати слово, хоч єдине, І вкласти в очі, в губи кам'яні, Нехай вони б вогнем заговорили
Моєї мови — матері життя, Від колисання до твердого ложа, Ще поїзд жде. І молот мій дзвенить, І оживає кремінь, мов істота.
Поет звеличує рідну мову, він визначає її як «матір життя від колисання до твердого ложа». Від народження до скону матір'ю людини — ласкавою, турботливою, порядкуючою, котра передає людині-дитині знання, традиції, культуру, — є її мова. В цьому визначенні — глибока природна і суспільна істина.
7. «Об'єктом поезії стає все, до чого тільки торкається зіркий, спостережливий погляд митця. Небо й трава, людина і птиця -—все під його пером набувало поетичності, просилося в пісню, все викликало свіжі асоціації, роздуми. Для Малишка не існувало «не поетичних» тем, І в цьому, мабуть, найбільше й виявляє себе істинність мистецького обдарування». Олесь Гончар.
Добро і. зло в прозі Михайла Стельмаха
«Правда і кривда»
1. З народною піснею в душі
24 травня 1912 p. в селі Дяківцях на Вінниччині в селянській сім 1 народився Михайло Панасович Стельмах.
Після закінчення школи працює в колгоспі. Вступає до Вінницького педінституту, з якого ледве не був виклю' чений як син затаєного офіцера царської армії, проте з'ясувалось, що батько Стельмаха офіцером не був, а георгіївським Хрестом (офіцерська відзнака) нагород-
жений за виняткову хоробрість. Так «пильність» радянських органів ледве не обернулась ще однією драмою. для української літератури.
1933 p. — по закінченні інституту вчителює на Поділлі, згодом на Київщині, пише вірші, збирає фольклор.
1941 p. —перша збірка поезій. Війну зустрів як солдат Червоної армії. Після тяжкого поранення, хоча й визнаний непридатним до служби в армії, повертається на фронт спеціальним кореспондентом газети «За честь Батьківщини». 1942 p. —книжечки поезій «Провесінь» і «За ясні зорі» (під редагуванням і за допомогою М. Рильського), 1944р. —збірка оповідань «Березовий сік».
По закінченні війни, з кінця 1945р. —науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ^директор — Максим Рильський).
1951 p. — роман-хроніка «Велика рідня» (Сталінська премія), роман «Кров людська —не водиця» (1957 p.), «Хліб і сшь» (1959 p.) склали трилогію, відзначену Ленінською премією 1961 p.
1961 p. —роман «Правда і кривда».
1964—1967 pp. — автобіографічні повісті «Гуси-лебеді летять...», «Щедрий вечір».
Утверджуючи думку про народність і непохитність радянської влади, письменник широко використовує усну народну творчість як художнє підтвердження ідейної спрямованості своїх творів. Фольклор становить також активний засіб творення художньої тканини повісті чи роману, його мови, розмаїтої, кучерявої, поетичної, тропів, синтаксису.
1979 p. —роман «Чотири броди», який довго не друкувався, бо в ньому письменник торкнувся голодомору 1933 p. і репресій 1937 p. Епіграфом стали слова з народної пісні:
«Ой, думай думай, чи перепливеш Дунай». Вже саме широке вживання фольклорних засобів говорить про романтичну піднесеність прози М. Стельмаха, ЇЇ ліричну наповненість.
«Дунай» у романі — то символ життя людського, в якому письменник виділяє «чотири броди». Цей образ, що став назвою твору, теж з народної пісні, яку співає матір Данила Бондаренка:
Розпилися води На чотири броди...
Перший — «блакитний, як досвіт, дитинства,
потім, наче сон, — хмільний брід кохання, далі — безмірної роботи і турботи, а зрештою —онуків і прощання».
Протягом життя письменник створив ряд п 'єс: оригінальні
—трагедію «Зачарований вітряк» (1967 p.), драму «На Івана Купала» (1966 p.), комедію «Кум королю» (1967p.) та кіносценарії за своїми прозовими творами «Правда і кривда» (1965 p.), «Дума про любов» (1971 p.)
27 вересня 1983 p. Михайло Стельмах помер у Києві. Похований на Байковому цвинтарі.
2. Відлуння процесів демократизації радянською суспільства в романі «Правда і кривда» (1961 p.)
а) Тема твору — життя українського села після звільнення з-під німецької окупанії, у псргпі повоєнні роки, боротьба добра і зла відбувалася не лише на згорьованих нивах України, а й у зранених душах людей. Процеси демократизації суспільного життя, засудження антилю-дяних порядків «культособівської» епохи знайшли втілення у творі. Письменникові хочеться, аби перемогло добро. Це надає творові піднесеного, романтичного пафосу, пісенної стельмахівської ліричності, інколи навіть патетичності.
б) Проблематика роману. Багато в чому роман став надбанням історії. Однак ціла низка проблем, порушена письменником, актуальна й досі.
— Ставлення селянина до землі. Класична українська література центральною проблемою мала владу землі над душею селянина. Земля — одвічна мрія Чіпки Вареника, Маланки Волик, Івоніки Федорчука і багатьох інших героїв української класики. Та слідом за О. Довженком, з важким почуттям у серці Стельмах констатував: український селянин, людина, яка змалку працює на землі, втрачає любов до неї. По-своєму він намагався відповісти на це, аналізуючи ситуацію 40-х років: «Що ж залишається робити хліборобу, коли після жнив він усі свої трудодні виносить з комори в одному мішечку чи торбі?.. 224
Один, що бачить, те й цупить ночами з колгоспного поля і навіть не вважає це крадіжкою, другий, зігнувшись у три погибелі, пре на базар городину і стає поруч з перекупкою чи сідухою не гордим хліборобом, а зіщуленим міш-коносом; а третій кидає землю і шукає деінде певного шматка хліба, хоч із сторожування, будь воно неладне... Отак і черствіє, І оздоблюється хліборобське серце, І черствіє без його ласки земля. Про це ми стараємося менше говорити І ще менше писати, але від усього цього ми, зрештою, губимо більше хліба, ніж його треба на споживання...&
На початок 60-х років, коли село скніло ще суціль безпаспортним, це були сміливі думки. Якщо розвинути їх, тс виходить, що М. Стельмах обстоює право селян на землю, одвічне хліборобське право, яким, немов невловимою Fata morgana, манили селянство на свій бік усілякі політичні покручі, щораз обманюючи і присвоюючи собі наслідки селянської праці.
Сучасний селянин, кажуть деякі агродіячі, не хоче землі, бо не має чим обробляти її, він з нею не впорається. Скільки експериментували над селом' То зробіть ще один експеримент, щоб пересвідчитись: чи полюбить селянин свою, власну, не нічийну, а тільки його землю? Чи так само крастиме в сусіда? Чи тікатиме з села в сторожі, якщо не стоятимуть над ним бригадир, голова і вся решта агрочиновницької братії. Давно назрів час цього акту справедливості.
— «У романі не раз заходиться про право людини на правду — хай буде вона гіркою, нелегкою, «напівголодною», але це правда! Не парадні рапорти, не словесний глей, яким замазуються недоліки, не боязлива напівправда, а чесність і мужність перед життям і його суперечностями», відзначав Віталій Дончик. Критик вдало, образно і справедливо визначив, чим була ота правда, яку так полюбляли проголошувати з високих трибун. Треба зазначити, що слово «правда» в українській радянській літературі 30—50 років було одним з найулюбленіших і широко вживаних. Все, що задовольняло інтереси робітничого класу і трудового селянства (за риторикою тих часів), тобто інтереси партноменклатури, було «правдою» (як уже не раз бачили, інтереси справді селянства й справді робітництва владу не цікавили). Це призвело до
8 го. солод 225
того, шо це слово втратило своє первинне значення і набуло ваги чисто риторичної. На цьому акцентував і Михайло Стельмах. Андрон Кисіль, начальник обласного управління сільського господарства, давно вже відшліфував свою «правду»: «Коли ти говориш про недоліки, — так одразу ж говори, що це поодинокі факти на тлі великих досягнень. Інакше це може комусь не подобатись, а по-друге, за це може вхопитися заграниця, і тоді...»
— Невідповідність між словом і ділом. Ця проблема, започаткована в перші роки радянської влади, перетворилась у справжнє соціальне зло. Важко зараз уявити, але літерою, тим, що записано, сталінська конституція була найдемократичнішою в світі (це слово), а в десятиліття її прийняття тільки в ГУЛАГу було винищено мільйони людей, не говорячи вже про голодомор (це діло). Невідповідність слова і діла була неписаним законом, який сповідали тоді всі керівники, з найменшого і до найвищого. Нічого не варті обіцянки, зобов'язання, плани, побудовані на піску, сумнозвісні «приписки», паперові «звіти» процвітали пишним цвітом. Стельмах ставить питання про урівноваження і відповідність слова і діла; «Скільки разів, Андроне Потаповичу, з високих, середніх і низьких трибун ти говорив про селянське щастя, а насправді хоч на один грам вірив у нього? Чи між трибунним і справжнім щастям не бачив різниці? Чи тобі живеться на білому світі, як тому півневі: проспівав своє, а там хоч і не розвидняйся?»
Проблема не втратила своєї злободенності і досі. Вона набирає чим далі більших обертів І нового словесного камуфляжу. Варто нагадати обіцянки народних депутатів під час виборчої кампанії і подальші їхні «вболівання» за долю молодої держави.
— Хто ж переміг; правда чи кривда? Думається, що глобальну проблему рано було ставити письменникові на початку 60-х років. «Герої говорять про скруту і лиха, які доводиться терпіти хліборобові, але все це, дивним чином ніяк не відбивається на їхніх долях І характерах», —свого часу зауважував Іван Світличний. Назва роману, безперечно, ефектна, витоками з фольклору, назва, можливо, має прихований зміст, і роман є черговою казкою. Та ліризм, патетика, замилування героями не дають підстав
цього твердити. Це був початок. Майбутні письменники докінчать тему. Думається, автор був свідомий цього.
3. Засоби творення образів.
Персонажі твору поділені на позитивних (носії правди) і негативних (певна річ, уособлення кривди).
Принципами зображування перших є романтична захопленість, народнопісенні традиції, ліричне тепло, ба,
навіть ідеалізація
У центрі твору образ Марка Безсмертного. Його ім'я
становить другий заголовок роману. Цей голова колгоспу, який був репресований ще перед війною, але з Богом відпущений, сприймається його односельцями як справедлива і порядна людина, майже поетичне втілення всіх чеснот. Дід Євмен Дибенко, дуже гострий на язик, не боїться різати гірку правду в очі нікому. Маркові ж він співає дифірамби: «„.в голові і в душі має понятіє, і до землі, і до людей, І до коней, і до хліба святого, і до риби у воді, і до птиць у небі, і до вдови нещасної, і до сироти
безрідної».
Вперше читач бачить Безсмертного пораненим у пекельному бою з гітлерівцями. Письменник широко застосовує романтичний засіб видінь, які характеризують героя. Ось до нього приходить смерть і у відповідності до народнопоетичних мотивів називає, його Проклятим. Та Марко з цим не погоджується, він вступає в суперечку зі смертю: «Час мій не вийшов, бо я ще не наорався, не насіявся, не налюбувався землею, не нажився». Перемагає жага життя, сила любові до нього.
Пісня, народнопоетична традиція супроводжує образ
упродовж усього роману.
Важливим засобом у розкритті характеру Марка Безсмертного є розповіді про його минуле, ретроспективна передача подій: молодість героя, сім'я, несправедливе ув'язнення, фронтові дороги й бої. Це суттєве доповнення, однак найголовніше — це його вчинки і дії в рідному селі, куди він повертається на милицях, схожий на підбитого птаха (промовисте порівняння, яке варіюється і розгалужується у творі). Характер Марка Безсмертного вповні розкритий автором у його зустрічі з матір'ю, у словесному поєдинку з «викрутнем», головою колгоспу Антоном Безбородьком коло ставу, в сутичках з іншими у 227
кривдниками людей — Киселем і Чорноволенком, в спілкуванні з Григорієм Задніпровським та ще в багатьох епізодах.
Майстер своєрідної портретної характеристики, Стельмах вирізняє в зовнішності Марка одну деталь — «нерівна підківка вусів». Кілька разів скеровуючи увагу на неї, автор ніби робить обличчя улюбленого героя зримим і близьким.
Таку ж досконалу майстерність, ліризм, тепло серця вкладає письменник у творення образів інших носіїв правди — партизанського командира, вчителя і письменника Григорія Задніпровського, талановитого господаря Броварника, Катерини та ін. Народна мудрість, дотепний докір, глибоке розуміння життя — головні риси «діда з критикою» конюха Євмена Дибенка.
Зовсім іншими фарбами — похмурими, темними, з іншим ставленням — нищівним, гостровикривальним — змальовано кривдників народних — найперше, голову колгоспу Антона Безбородька, який раніше «усе старався зіпхнути то на труднощі росту, то на труднощі сільської відсталості, а тепер ухопився за труднощі війни». Насправді ж він зовсім байдужий до людського горя і поневірянь. Особисте благополуччя -"-єдине, що цікавить цього «керівника». Аморальний і підлий, він на людях, де міг і як міг, кусав і їв свого «суперника» — Безсмертного, плів таємні інтриги, намагався скомпрометувати його, «підвести базу, ідейну чи економічну».
З помітним присмаком сатири викриває Стельмах кар'єриста й адміністратора Киселя, «з печаттю грубої владності і зарозумілості»; підлого й підступного Поці-луйка, хабарника й наклепника, перед котрим запобігає навіть хитрий Безбородько; «це такий ловкач-доробкевич, що сьогодні під льодом торохтить, а завтра, гляди, в якомусь міністерстві вирине»; працівника держбезпеки, авантюриста Чорноволенка.
4. «Коли йдеться про особливості творчої манери Стельмаха-художника, в уяві одразу виникає масштабна панорама. Вона складається із безлічі неповторних картин життя, в центрі кожної з них виліплені могутні постаті — самобутні характери... Творчість Михайла Стельмаха — то цілий світ». Іван Семеячук.
Оборонець Соборів (Людина в романах Олеся Гончара)
«Тронка», «Собор»
1. Письменник-громадянин.
З квітня 1918 р. в слободі Сухій на Полтавщині в селянській
сім 7 народився Олесь Терентійович Гончар. Після закінчення семирічки працює в редакції районної
газети в с. Козельщина. J934 р. —Харківський технікум журналістики.
1937 р. —в обласній молодіжній газеті.
1938 р. — студент філологічного факультету Харківського
університету.
«Коли... я переступив поріг університету, у всьому
місті, гадаю, не було людини, щасливішої за мене. Здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив я в цей сонячний храм науки, де, здавалося, ще витає дух славетного Потебні, академіка Ба-галія, де ось-ось, здавалося, зійде на кафедру зі своєю вольтеріанською усмішкою Олександр Іванович Бі-лецький, щоб вразити нас блиском своїх імпровізацій». «Письменницькі роздуми». Олесь Гончар.
Напружена навчальна і наукова робота. Публікації оповідань у газетах і журналах, рання повість «Стокозове
поле».
1941 р. — добровольцем йде на фронт.
«Після двотижневого навчання в таборах під Харковом наш студентський батальйон направили за Дніпро, в район білої Церкви, де в цей час точилися
жорстокі бої...
Про війну у нас було спрощене, далеке від реальності уявлення-Окопи стали для нас другим університетом».
Між боями, в госпіталях, у переходах сержант-мінометник «згустки своїх фронтових вражень» висловлював у віршах, «стиснутих конспектах почуттів»:
«Атака», «Ніч у Карпатах», «Трансільванський марш», 229
«Землячка», «В королівському палаці», «Знамено полку» та Ін.
«За ці роки земля відкривалася моїм очам на великих просторах — від сибірського тайгового міста, де я лежав зимою 1942 року в госпіталі після поранення, до придунайських рівнин, до весняної золотої Праги, де ми закінчили війну. Війна скінчилася, але в душі вона ще вирувала».
1945 p. —продовження навчання в Дніпропетровському університеті, напружена літературна робота. «Модри Камінь» — перше оповідання, надруковане після війни в журналі «Україна».
1946 p. — в журналі «Вітчизна» видрукований роман «Альпи». Закінчення університету, аспірантура, Київ.
1947 p. —«Голубий Дунай» —продовження «Альп».
1948 p. — «Злата Прага» — третій роман трилогії «Прапороносці». Роман оспівав і романтизував переможний похід Червоної армії країнами Європи. Навіть пил на квітневих дорогах 1945-го здавався письменникові крилами, що виростали за плащ-палатками солдатів. Великий успіх. Сталінська премія. Всенародне захоплення романом.
50-ті роки — історичні романи «Таврія» (1952 p.), «Перекоп» (1957 p.)
1960 p. — роман «Людина і зброя». Новий погляд на пережите. Студентський батальйон у перші місяці війни, тема важкої «ціни», відступи, невиправдані втрати, жорстокі будні війни. Шевченківська премія.
1962 p. —роман «Тронка», відзначений Ленінською премією. Українські степи, над якими витають примари минулої і майбутньої воєн.
1968 p. —«Собор», «роман-набат» (Григір Тютюнник).
1970 p. — роман «Циклон». Образ циклону використано у двох планах: зйомка фільму під час страшного стихійного лиха — циклону в Прикарпатті і циклон війни з його «чорними ополченськими одісеями», концтаборами, втратами.
1973 p. — повість «Бригантина»: проблема виховання
важких підлітків. 230
1976 p. — степове село в романі «Берег любові», екологічна
проблема.
1980 p. —роман «Твоя зоря»: дороги й спрямування сучасної цивілізації, моральний і духовний набуток, з яким людство ввійде до третього тисячоліття. Збірка літературно-критичних праць «Письменницькі роздуми».
199 J р. —книга «Чим живемо» —роздуми про шляхи українського відродження.
Олесь Гончар — всесвітньовідомий письменник. Він побував у багатьох країнах, враження від спілкувань з їхніми людьми він викладав у публіцистичних (книги «Зустрічі з друзями», «Японські етюди») та художніх творах («Корида»).
Активна громадянська позиція письменника. «Олесь Гончар за віком старший від тих дерзновенных письменників, котрі утвердили явище шістдесятництва. Водночас є всі підстави називати його першим у цій визначній когорті. Щонайбільше, саме починаючи з шістдесятих років, він став найзначнішою опорою українського національного відродження. З його стійкості черпали свою стійкість інші. Його мужністю, як-от у дні знаменитої студентської голодівки восени 1990 року, коли він вийшов зі злочинної КПРС, наснажувалися патріоти України різних поколінь. Як слово духовного вождя нації, її зболеної совісті звучали його промови на Установчій конференції товариства української мови їм. Тараса Шевченка (1988), першому з їзді Народного Руху України (Ї989), першому за багато літ святі Соборності України у січні 1990 р., на Перша' му Конгресі Міжнародної асоціації україністів. Власне, він був учасником й натхненником усіх найзнаменніших національновідроджувальних акцій, що відбулися -в останні роки в Україні». Анатолій Погрібний.
14 липня І995 р. Олесь Гончар помер у Києві, похований на
Байковому цвинтарі.
2. Україна на тлі планетарних тривог людства в романі
«Тронка» (1962 р.)
— Роман створено в роки «відлиги», коли на певний
час майнула в суспільстві демократизація, піднеслась національна свідомість. Письменник розглядає Україну в 231
контексті планетарних тривог людства, майбутнє українських степів він пов'язує з глобальними світовими проблемами, котрі вимагають негайного вирішення. Гончар показав себе віртуозом романної форми:
роман складається з 12 новел, кожна —це викінчений художній твір.
— Тема війни й миру — головна в сюжетних переплетіннях роману. В чисельних образах-символах письменник показує, як глибоко вкорінилася в життя мирних південних степів війна, та, що давно вже відгриміла, але постійно нагадує про себе. В часи великого протистояння двох систем на земній кулі, нашпигованій атомною зброєю, ці образи набирали особливої світової масштабності. Сама назва роману «Тронка» — символічна. Це дзвіночок на шиї вівці, який зроблено з патронної гільзи. Ось ходить степами старий чабан Горпищенко, своїх милих овечок він напуває з криниці, зробленої з корпусу великої бомби, вкопаної в землю. Над ним, перетворившись у маленьку цяточку, за якою стелиться сріблястий слід, у бездонному південному небі реактивний літак, за кермом якого його син —льотчик Горпищенко.
— Планета перенасичена смертоносною зброєю, твердив Олесь Гончар, навіть у мирний час вона постійно загрожує людству, сіє навколо себе смерть і плач. У новелі «Полігон» ракети-мішені розсипались «по всьому степу, мов обеліски», творячи майже ірреальний «світ безгоміння і смутку». І на цьому тлі розгортається трагедія в сім'ї командира полігону Уралова, Його дворічна донечка хворіє невідомою хворобою в цих теплих південних степах, бо вже не життя несуть на крилах сонячні степові вітри, а смерть і згасання. Стільки зброї накопичено на полігоні, що вона лише своєю присутністю вбиває паростки людського життя. І дворічна дівчинка помирає на руках вбитих горем батьків.
— Молодість і примара війни. Юні закохані Тоня Горпищенко і Віталій Рясний випадково потрапляють у безвихідь «на залізному острові» —пустельному кораблі, що править мішенню при бойових ученнях. Назавжди запам'ятаються читачеві «ці двійко, що... сидітимуть на своєму залізному острові, ждучи нічного удару, сидітимуть, мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, мов сироти людства». Це речення з «Тронки» —неначе стра-
хітливе передбачення долі всього людства, пересторога йому, бо в атомній війні не буде переможців і переможених.
— Час звільнення від пут культу особи Сталіна. У
романі виведений «динозавр культівської доби», майор у відставці Яцуба, що оселився під українським сонцем. Він намерзся на Півночі: колишній охоронець сталінських концтаборів для політв'язнів, і тут хотів би насадити старі порядки. На сільській вулиці вирізняються «паркан товариша Яцуби та темний його виноградник, що з боку поля весь обснований колючим дротом І нагадує в мініатюрі оте, що майор будував на Півночі...» Як висловлюється вічний фрондер Гриня Мамайчук, «їжа його невибаглива — він споживає тільки цитати. Зубами трощить каміння готових Істин. Мислити він не вміє, та й нащо це йому? Зате він уміє розвалити церкву — пам'ятку архітектури, обгородити певну територію колючим дротом, нашкрябати сучасною авторучкою анонімку...» Його закам'яніла свідомість не може сприйняти нове життя. Він не здатен зрозуміти навіть свою дочку Ліну, яку по-своєму любить, конфлікт дочки й батька цілковито вмотивований. Ліна йде на будівництво каналу, вона глибоко шанує трудівників, їхні міцні робочі руки, саме в них «вся сила й багатство трудової людини».
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 47 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |