|
Ї925 р. —у чеських Подєбрадах вийшла, пгрщ збірка поезій Є.Маланюка «СтилеіігТ^илабя.о»№)ет Hf мав періоду
' fs 'ц...^^^3-^ „ бЮ.ю^^1 1 1/
СЯСЇ^,.——J
учеництва, подібно Шевченку^ він прийшов до поезії одразу майстром.
Назва збірки глибоко осяжна. Після поразки у визвольній війні боротьба за національне визволення Перейшла в сферу інтелекту, ідейних змагань. І в ній могутній талант, високохудожні образи, дуже слово поета, що мало надзвичайну глибизну мислі і силу впливу, стали невідпорною зброєю. Учорашній вояк відклав тригранний клинок — стилет і взяв до рук мирне перо — стилос (загострена паличка, якою користувались давні поети і літописці).
З цієї першої збірки в поезії Маланюка, як і в його житті, складається екзистенційна обставина постійного вибору, до того ж в умовах екстремального українського буття на чужині. «Стилет — це символ боротьби, символ дії... Це вітер, рух, напружені м'язи, стиснений на рукояті п'ястук. Стилос — це світ мистецтва і краси... це світ захоплення гріховною красою...»'.
1920—1930 pp. —- Маланюк увіходить до групи митців, котрі гуртувались навколо журналу «Літературно-науковий вісник» (з 1932 p. — «Вісник»), редагованого Дмитром Донцовим (1883—1973 pp.), відомим критиком І політиком, який посідав найбільш радикальні позиції в національно-визвольному питанні. Він мав великий вплив на плеяду українських письменників, котрі склали Празьку групу (Празьку школу). Євген Маланюк — ЇЇ визнаний лідер, «найвизначніший поет нашої доби» (Олена Теліга). До цього гурту, зцементованого певними стильовими орієнтаціями: майже всі вони були неоромантиками з нахилом до неокласики, належали Леонід Мосендз, Юрій Клен (О. Бургардт), Олег Ольжич, Олена Теліга, Оксана Лятуринська, Юрій Липа та ін., їх поіменовано «вісниківською квадригою».
1926 p. — у Гамбурзі (Німеччина) виходить друга збірка поета «Гербарій», котру він планував видати першою, але доля розпорядилася інакше. «Болючі роздуми про недавню національну катастрофу, пошуки й критична
'< Координати». Антологія сучасної української поезії на Заході. Уклали Б- Бойчук та Б. Рубчак. — Нью-Йорк, 1969. —С. 38.
переоцінка її причин та цілеспрямована дальша боротьба за волю України — все це домінантні мотиви першої доби Маланюкової творчості^, —писав М. Неврлий.
26—28 червня 1926р. —за два дні в пориві поетичного натхнення створений один із шедеврів його поезії «Варязька балада». В листі до нареченої Зої Равич —студентки медичного факультету — він повідомляв: «Я ці дні не міг працювати над науками, але під час зустрічі з Вами у мене народилась поема, і я написав її за два дні по Вашім від'їзді. Ваша ласка запліднила душу, і Ви — мати цієї поеми»2-
У цьому блискучому творі висловлено його погляд на тисячолітню історію України, лунає сповнений одчаю і зневаги заклик до приспаного сумління земляків. Образи, інтонації, перебіг почуттів вражають не менше за гостроту думки. Урочиста нота величного початку переривається гострим лезом питання:
Необорима соняшма заглада — Віки, віки — одна блакитна митьі Куди ж поділа, степова Елладо, Варязьку сталь і візантійську мідь?
Степовою Елладою називав поет Україну, а варязька сталь і візантійська мідь знаменували її державність княжих часів.
Лютий Ї929 р. — після закінчення навчання оселяється у Варшаві, увіходить до літературної групи «Танк» (Ю. Липа, ЇЇ. Зайцев, О. Теліга, Н, Лівицька-Холодна та ін.), але співпраці з «Вісником» не перериває. Наступником групи «Танк» стала літературна група «Ми», котра видавала однойменний неперіодичний журнал. Письменники-учасники цих груп намагалися урівноважити критерії правди і краси, обстояти вільну позицію національного митця, не позбавлену, однак, громадсько-суспільної мети,
1930 р. — в Парижі видрукована книга «Земля й залізо», до якої Маланюк взяв за мотто слова Лесі Українки, за-
1 Маланюк Є. Земна мадонна. ^ам же. —С. 18.
Братислава, 1991. —С. 6.
креслені нею в автографі відомого вірша «Суворий Дсінт, вигнанець флорентійський»:
У тих піснях, як в чорних водах Стиксу, Відбилося криваве лихоліття.
Саме тут була опублікована «Варязька балада».
Дзвенить вода. Це він, це він синіє, Балада хвиль — Дніпро. І на горі Спить Київ — Степова Олександрія Під злотом царгородських мозаїк.
Там обертав в державну бронзу владно Це мудре злото — кремезний варяг, І звідтіля ж воно текло безвладно Під ноги орд — на кочовничий шлях.
1934 p. — на рідній землі у Львові виходить збірка «Земна мадонна», того ж року відзначена премією Львівського товариства письменників і журналістів. У ній образ України набирає нових рис. Це до неї, як і до земної жінки, звернені найніжніші слова:
Єдина! Не ображу зором...
Та у віршах, присвячених пам'яті Симона Петлюри^ у 47 років (Шевченківський вік!) розстріляного впритул сімома кулями на паризькій вулиці Расіна найманим убивцею Швартцбардом, Маланюк вибухає праведним гнівом на адресу замовників і виконавців цього злочину. У його голосі гнів нації:
Харчовані невласним хлібом, Ви мріяли — зламать, збороть. І дикунів державна диба Нам люто мордувала плоть.
Полуботок, Шевченко, Гоголь — Здушить, скалічить, отруїть! Не лицарство, не перемога, А тільки зрада, пщшепт, їдь,
А тільки найнята отруя Та куля, куплена за бруд. Страшіться ж! Закінчився суд — І кара йде, і гнів вирує.
fo^9 p. —у Львові ж було видано збірку «Перстень ПолІк-рата». Ці й попередні збірки Богдан Кравців назвав «свідомим перековуванням поетичного слова в бронзу й залізо».
f043 p. — збірка «Вибрані поезії» (1923—1943 pp.) — своєрідний підсумок двадцятилітнього творчого шляху.
1^45 p. — поет виїздить в подальшу еміграцію на захід. «Червоноармійців Маланюк не боявся. Він казав, що там багато братів з України. За ними, одначе, йдуть енка-ведисти, які мають списки, кого треба арештувати, їм він не хотів попасти в руки», — свідчить Микола Неврлий, чеський україніст, коротко знайомий з
поетом.
Маланюк викладає українську мову й математику в
українській гімназії РеГенсбургу.
Німецьке місто Регенсбург стало одним з центрів повоєнної еміграції, тут були українська церква, українська народна школа ім. Митрополита Андрія Шептицького, гімназія, український технічно-господарський інститут, молодіжні, суспільно-громадські й культурно-мистецькі організації. «Майже всі учні реґенсбургської гімназії понесли із собою в життя не лише підставову освіту, — підсумовується через сорок років, — ай любов до всього рідного, а й чудові спомини з рідної школи, почуття спільності та глибоку пошану до своїх виховників»', одним з котрих був поет.
У цей час він стоїть дещо осторонь організованого літературного процесу, зокрема МУРу («Мистецький Український Рух»), хоча й перебуває у його списках.
1.949 p. — виїздить до США. Він замешкав у Нью-Йорку. Жити доводилось нелегко: спочатку працював фізично, далі допоміг подєбрадський диплом.
Життя за океаном —якісно новий період у творчості Євгена Маланюка. Історичні обставини, особистий досвід, зрілий вік принесли ноти рівноваги й гармонії у сприйняття світу, вдумливу мудрість і розважливість. Він частіше звертається до загальнолюдських тем, образів і проблем.
Реґенсбург. Статті —спогади —документи. До історії української еміграції в Німеччині після другої світової війни. — Нью-Йорк, 1985. —С. 273.
1951 p. — у Філадельфії виходить друком збірка поезій «Влада». Варто звернути увагу на географію видань. Найбільші міста Європи і північної Америки позначені на їхніх титулах. Та так і не став Маланюк громадянином Всесвіту, скрізь він залишався найперше сином України^ її патріотом. Далека покинута батьківщина, її степи І рідна річечка Синюха були для нього більшою реальністю^ ніж заокеанське довкілля. Так, власне, було з усіма митцями української еміграції.
1954 р. — вийшли дві книги вибраного. Одна у Філадельфії^ в котрій вміщена поема вільної форми «П'ята симфонія». Мотто до неї стали слова Людвига вон Бетховена, написані ним на партитурі «П'ятої симфонії», яку називано симфонією провидіння: «So pocht das Schichsal an die Pforte» («Так стукає доля у двері»}. В поемг\ присвяченій одній з військових поразок української армії, піднесені постаті керманичів війни за державність — Василя Тютюнника, Володимира Сінклера, Воскобійника та ін.
Друга книга — «Поезії в одному томі» вийшла у Нью-Йорку, до її складу улягала нова збірка «Проща». Вона містить поезії воєнних і перших повоєнних літ: «Ісход Її», «Навіть снитись мені не хочеш...», «Листопад», «Друге посланіє», адресоване землякам:
Та ти — не виграшка природи, Не примха лиш земних стихій — Ти не загинеш, мій народе, Пісняр, мудрець і гречкосій. Бо вірю: судні дні не даром Твій чорний рай зняли пожаром/ І пломінь слупами росте, Сполучуючи з небом степ. І небо сходить на країну Крізь зойк заліз, крізь звіра рик, Крізь дим руїни —
Україну Новий узріє чоловік.
Цього ж року опубліковані глибоко аналітичні «Нариси з історії нашої культури», де поет висловив неординарне, глибоко національне розуміння явищ 22
української культури, зокрема Шевченка і Гоголя, їхнього місця в духовному поступі українства: «Коли Шевченко у тьмі історичної ночі був могутнім вибухом вулкану з його грізним громом і палаючим полум'ям, то Гоголь був таємничим відгуком ночі та містично чарівним, місячним, отже, «холодним» світлом її».
1959 p. — у Нью-Йорку побачила світ нова збірка поезій «Остання весна». Є. Маланюк доволі близько спілкувався з представниками «Нью-Йоркської групи» поетів — угруповання молодих українських митців-модерністів третьої хвилі (Богдан Рубчак, Богдан Бойчук, Віра Вовк, Юрій Тарнавський, Емма АндІєвська та ін,), яких об'єднувало прагнення якомога повнішого самовиявлення кожної мистецької особистості. Один з активніших членів цієї групи Богдан Бойчук засвідчив: «Упродовж двох років ми розмовляли на всякі теми, але Маланюк ніколи не висловлювався про нашу творчість. Ми, з одного боку, знали, що Маланюк не вважав наше писання творчістю. Навіть Архипенко (всесвітньовідомий митець-модерніст українського походження — С. Ю.) для нього був «хитрим малоросом, який обдурив критиків світу», а не великим мистцем. Маланюк же, з другого боку, знав, що ми свідомі його настанови до нас і
приймаємо з тою «вадою».
Понад двадцять років прожив Євген Маланюк у США —у «безсоняшних щілинах Мангатану», в «каньйоні божевільного Бродвею». Він був оточений шаною й визнанням української діаспори, їздив по країні, читав лекції, проводив авторські поетичні вечори.
Його поезії перекладені на європейські мови: англійську, французьку, німецьку, російську, чеську, польську. Ще у 30-ті роки польською вийшла ціла збірка «fiellada Ste-powa» в перекладі поета Ястршембєц-Козловського. Видана також збірка французькою мовою.
1962 p. — у Торонто опублікований перший том прозової «Книги спостережень», в якій поет постає як видатний мислитель українства XX століття. В центрі книги — філософія української історії. «Великий плюс цієї книжки, що автор-емігрант, видно, всі сорок років не втрачав постійного духовного чи інтелектуального контакту з процесами у поневоленій Вітчизні. Він із тих, 23
що пробивають залізну завісу», —писав у 1963 p. журнал «Листи до приятелів».
1964 p. — у видавництві «Нью-ЙоркськоЇ групи» видана остання поетична збірка «Серпень». Врожайний, плідний місяць достиглого літа, коли сонце ще сліпуче^ а земля обдаровує щедротами, «підскарбій-серпень» увіходить до розгалуженої системи символів його поетики:
«Серпневі строфи» 1938 p., поезія «Серпень» 1951 p., яка перегукується з рядками Е. М. Рільке, та ін. Цього разу поет зробив його символом своєї духовної і життєвої зрілості, символом пережитого й надбаного досвіду. Серпень — час підбиття підсумків, збирання врожаю. Як завжди, поезія Є. Маланюка вражає досконалістю, остаточністю та особливою, незнаною до цього інтонацією. Ні, це не заповіт, це хвала життю.
Ave Caesar, сліпучий серпне, Августійший владарю літ! Соподощ пізніх овочів терпне. Сяйво твоє все більш нестерпне Для майже осліпленої землі.
Ave Caesar, ще день твій сяє В колонаді гаїв, на форумі нив, Рим твій бездонна блакить просякає, Він в ній розчиняється, і заникає, І видивом легким вливається в спів.
Ave Caesar, застиг на троні,
Ти — вже статуя, мармур, міт,
І тільки сонце грає в короні,
І тільки блакиттю посріблено скроні,
Спалені вітром літ.
Вигуком «Ave Caesar» (лат. хай живе Цезар) римські гладіатори вітали глядачів, виходячи на арену.
У цій збірці «поривчастий волюнтаризм молодости уступає місце врівноваженій поставі перед лицем трагедійних зворотів долі», — відзначала газета «Українські вісті».
В одному з пізніх творів — «Канадському сонеті» вкотре озвалась несподіваною аналогією і своєрідним фонетичним спостереженням задавнена, вросла в серце
туга, осяяна, однак, вірою в людину, ви стійкість^ спроможність. Справедливо Маланюка ще замолоду називали трагічним оптимістом.
Позаду мла й нудна щоденна твань, Буденний діл, де часом — майже вмерти... Та ось літак перетинає грань Приземлення.
І як рисунок стертий
Враз яскравіє, так, куди не глянь, Та ж рівнина і той же вітер впертий. Саскачевань звучить як Саксагань, Херсонський степ — як прерії Альберти.
І люди — не пустеля і намет. Вкорінених в тверду пшеничну ниву Не захитать. Хай вітер долі дме,
Й доба іще одну зготує зливу, —
Ці видержать у двійнику вітчизни
І першим внуком, і нащадком пізнім.
Та хода часу невблаганна. Неодноразово відчував поет дотик «ангела смерти» на своєму чолі: в літаку, під час подорожі, і вдома. Містичне передчуття фатальності місяця лютого в своєму житті породило цілий розділ у збірці, яку він готував до друку.
Лютий місяцю, справді — лютий. Зачаївся, пантруїш і ждеш...
Знайдуть люди цілком випадково Те, що скупо лишилося ТУТ, Те, що було оселею Слова, Сполучало натхнення і труд, Двиготіло покликанням долі, Святом плоті співало, пекло Пеклом пристрасті...
Й згинуло в попі О, без бою, без бою, без болю -— Там, де пусткою дихало зло.
Він майже описав свою смерть. Поезія, створена на схилі сьомого десятку, вражає палахкотінням емоцій, життєлюбством, концентрацією сили й енергії. Мотив неминучості, на яку приречена кожна людина, звучав у нього завжди: І в молоді, і в зрілі, і в пізні літа — справді no-імператорському, справді невтомимо, справді гідно. І на останній —-свій третій «ісход» він чекав, знаючи, що дух його залишиться непереможеним.
16 лютого 1968 p. —від серцевого нападу Євген Маланюк помер у своїй самотній квартирі у Нью-Йорку. Помер, поспішаючи до театру. Похований на тихому нью-джерському цвинтарі Баунд Брук, котрий американські українці звуть «нашим Пантеоном». На могилі надгробок, зведений за проектом сина Богдана.
Завершилася путь. Наче пісня — сувора і славна. Відпливає поет — залишає хвалу і хулу. І затужить, заплаче за ним Ярославна, Україна заплаче на древнім козацькім валу...
(Б. Олександрів)
1972 р. — «згідно з його задумом і в його ж укладі» у видавництві «Сучасність» (Мюнхен) вийшла десята збірка поезій Є. Маланюка «Перстень і посох», в якій знову бунтував, ярився і цвів його непокірний могутній дух.
2. До питання про стильові відмінності поетичної мови Євгена Маланюка.
У критиці давно усталилась думка про те, що з часом напруга, експресія і певна патетика його поезії все чіткіше виявляє риси класичної рівноваги, гармонії вірша, який будується за непорушними законами європейської естетики. Однак, така схема була б занадто простою для такого великого і обсяжного явища, як поезія Маланюка, його поетичний стиль не вміщується в прокрустове ложе наших узвичаєних уявлень. Бо, скажімо, в найбільш «неоромантичних» його творах подибуємо багато посилань і образів античності —основи образного ладу неокласики, а його метафорика — це взагалі велика тема ще не написаного дослідження.
а) Традиції і новації. Юрій Шерех говорив про «суб'єктивне наповнення традиційних поетично-світоглядних образів — чи то буде Діва-Обида зі «Слова о полку Ігоревім», чи Шевченкова правда-мста»'. Однак, критик одразу ж нагадував про «європейськість» Маланюко-вої творчості — оригінальність, глибінь, ерудиція його
поезій вражають.
Новітнє поетичне письмо виявило себе, найперше, в Маланюковій неоромантиці, витоком якої була барокова
поезія.
Неоромантизм —одна з стильових течій модернізму, суть якої полягає в конструктивному прагненні подолати одвічний для романтиків розрив між ідеалом
і дійсністю.
Неоромантизм постав як опозиція народницькому реалізму ХЇХ cm. ще у творчості Лесі Українки з її
бойовим, лицарським спрямуванням.
Та в індивідуальному стилі Євгена Маланюка, що вирізняється не лише багатством образів, але й стильовою різноманітністю, він є однією з важливіших домінант.
Неоромантизм простежується у підкресленій національності поезії, що спирається на українську історію — ЇЇ минуле і сучасне. Одна з улюблених тем поета —доля української нації, до того ж в ЇЇ подвійному, суперечливому, іноді парадоксальному виявленні (О, моя степова Елладо, Ти й тепер антично-ясна. — Бо ти ж коханка, а не мати, Зрадлива бранко степова). Могутній, життєлюбний порив його поезії намагається витворити з цього протистояння нову націотворчу і державотворчу субстанцію, перекривши трагізм долі оптимізмом невідступності і віри.
А степ, гарматами пооран, Тремтить від крови і кісток, Та про бої віщує ворон, Червлен тримаючи шматок.
Повстань, як древле! Панцир з міді Замінить лахи й ганчірки, —
'Шерех Ю. Не для дітей. — Нью-Йорк: «Пролог», 1964. —С. 212. 2t
І знов дівоча стать Обиди Звитяжко гляне у віки.
— Інтуїтивні візії-прозріння конденсують невтишимий душевний біль цілого покоління за долю приниженої батьківщини, спалахи-інвективи, збурені неймовірними потрясіннями, дістаються істинної трагедійності.
Знов захід буряний. Недобрий. Знов пророкує кров'ю літер, Що ми загинем, яко обри, Що буде степ, руїна й вітер,
Що почорніє світ сей білий Що все живе пожруть пожежі, Що тільки віщий свист Сибілли Лунатиме в сліпім безмежжі.
Сузір'ям скаже Бог вознести У мертвім небі пентаграму, И новий про се напише Нестор В самотній катакомбі храму.
— Складні психічні переживання вигнанця породжують своєрідні поетичні системи, де сплавляються багатозначність слова, його звучання, графічний синтаксис, напруга почуття, що передають стан болючого катаклізму.
Чорне- Чорне. Ні вогника в морок. Чорне. Чорне. Ні іскр. Ні зірок. Лиш пекучої пристрасті змора, — До безодні останній крок.
Та цей крок ніколи не перейдено. Маланюк не погодився зі статусом «загубленої української людини». Мотив віри, надії, упевненості переростає в емоційний і
світоглядний катарсис.
Під морозним вітром — біла тризна. Сніг сліпить, вирує рівнина, — Та встає озимина залізна, Крізь крижаний сніг — озимина. 28
— Символіка — потужний і улюблений засіб поетичної мови Є. Маланюка. Вона завжди ясна і прозора, в ній майже не зустрічається туманних, розпливчастих натяків, недомовленностей. Самі назви його збірок —то вже ціла система символів: «Стилет і стилос»; «Гербарій»;
«Земля й залізо»; «Перстень Полікрата»; «Проща»; «Перстень і посох». При всій своїй прозорості ця система все ж потребує світоглядного тлумачення, настільки символи його поезії сконденсовані, припасовані один до одного, заглиблені у пласти історіЇ-
— Прикладом високомистецького утвору, в якому улюблена давніми романтиками форма балади дістала нового, оригінального вираження, є згадувана «Варязька балада». Реально-історичні мотиви у ній тісно переплітаються з міфологічно-символічними. Засобами синонімічної метонімії тут представлені князь Ярослав Мудрий, гетьмани Іван Мазепа та Богдан Хмельницький. Проте основний наголос зроблено на метафізичному, демонічному мотиві. Цей національний демонізм є тією прірвою, прокляттям, яке поглинає державотворчі зусилля поко-лінь-
б) Інше розгалуження естетики Є. Маланюка — неокласика. Прозираючи в хаотичність І парадоксальність життя українства протягом останніх століть, поет прагне утвердити світосприймання, в якому з прозріннями Й втаємниченнями сполучалися б риси «аристократизму духу» й мистецького інтелекту, висока культура мислення й досконалість поетичного вираження. При всій могутності висловлюваних поетом інтуїтивних осявань Їхні початки —в глибокій праці думки і знання. Його неоромантичні образи часто орієнтовані на античність як норму поетичної досконалості — улюблений культурний пласт української неокласики. Оді- ї визначальних образів-символів —Україна = Еллада гюва, з усіма відповідними трансформаціями; Спить Київ — Степова Олександрія; припонтійський степ; І далі там, де берег Кім-мерії підніс коринтські обриси колон...
Неоромантизм, що Грунтується на проникненні у внутрішні протилежності української історії, посилюється залученням античних норм, включених у поетичну систему неоромантизму. Інколи античні образи стають окремим предметом поетичної обсервації, як це характер-
но для творів Миколи Зерова, котрого «за вседержавну владу мислі» так цінував поет,
Чим далі, тим похмуріш мряки, Тим небезпечніша дорога... О, ніби Ніке з Самотраки, Твоя смертельна перемога:
З одірваною головою, Безумна і посмертно-біла, Вона несе над полем бою Своє сліпе й крилате тіло.
Але в руках, у тьму простертих, В несамовитій силі руху — Така страшна погорда смерти, Таке сліпуче сяйво духа,
Що кам'яніє скудний розум, Заблуканий в словесних пущах, І шкіра терпне, і морозом Проймає теплі жили сущих...
І ось встає із піни Понту Над хвиль розгойданим свічадом Співуча мрія горизонту — Сліпуча Степова Еллада.
Це поезія «Символ». Естетизм поетового мислення і вислову сягає тут вищої межі. На тлі тогочасної української перспективи антична скульптура виростає до символу буття цілої нації, видобуваючи з свого трагізму сонячне видиво «сліпучої степової Еллади».
Античні образи стають знаками національного відродження, урівноважуючи світ надлюдської напруги, експресії, патетики.
Крім того, важливо помічати ще одне вельми суттєве врівноваження. Через образи античності, інші поняття світової культури, поет уводить до своєї, а значить, і української поезії загальнолюдські цінності й Ідеали. Він досягає гармонії не лише між раціональною і чуттєвою сферами, але й поєднує неперебутню зацікавленість національною культурою й Історією з джерелами вселюдськості, з історією й сучасністю світової цивілізації.
ЗО
в) Вірші €. Маланюка врізаються в пам'ять, але завдяки не ліричній пісенності, а саме міцній організованості, дисципліні кожної строфи і образу. Сувора краса його вірша зобов'язана, перш за все, приголосним звукам, котрим він надавав переваги. Це робило його строфи ваговитими, бриластими, «залізними». Традиційна рима (як правило неповна й вільна) несподівано модернізована: серце — скерцо, телефону — безсонну, вітер — митар, дріт — слід, влоговина — Бетховена і т. д.
Добірна інструментовка вірша:
Внук кремезного чумаКА,
СічовиКА блідий праправнук,
<Я закоХАвсь в гучних віКАх, Я вОЛЮ пОЛЮбив державну.
І крізь папери, коізь перо
Крізь ДНІ буДЕННІ — богоДАННО
Рокоче запорозька кров
МІЦНИХ ПОПЛЄЧНИКІВ богдана
Різні форми одного кореня — внук; повтор слів я, крізь. Вільні рими. Алітерації, асонанси, повторювані звукосполучення. Афористичність висловлювання.
Його поезія зближується з іншими течіями модернізму саме в сфері формування поетичних образів: з акмеїзмом (Там зачарують гіпнотичні кобри Під пестощі золототілихдів...; На пісках емігрантських Сахар), символізмом (Двояко Вагаються трагічні терези), експресіонізмом (Несамовитим криком крови Роздерлися твої уста:
Сурмиш у рупор пурпуровий, Вагітна бурями повстань').
Два глибоко особистісні зацікавлення: естетичне оновлення мистецтва і відповідальність за долю нації' — єднали Маланюка з членами «Скамандру» —польськими поетами-модерністами. З метром чеської модерни Й. Ма-харом український поет дружив і листувався, хоча був значно молодший.
Творчість Маланюка на диво цілісна. Індивідуальний стиль позначений бездоганним літературним смаком, який його ніколи не зраджував. Маланюк не сприйняв модерн Істич ного мистецтва «Нью-Йоркської групи» (про особисту приязнь говорилось), не включив мистецьких досягнень цієї течії до системи своїх координат, також він був далекий від будь-яких деструктивних форм. Це спостеріг молодий його сучасник, цитований уже Б. Бойчук, член «Нью-Йоркської групи» (модернізмом він називає тут течії 60-х pp.): «Поетичний шлях Маланюка не вливається і не йде навіть паралельно ні з традиційним, ні з модерністичним напрямками; він часто наближається, навіть перетинається то з одним, то з другим, — шоб опісля знов відійти і продовжувати окремо... Майже в кожній строфі Маланюк розриває всякі встановлені норми. Навіть ритміка його міняється відповідно до вимоги кожної поезії, він уміє акумулювати потрібні ритмічні вольтажі, доводити до розряджень, щоб витворити ефект катаклізму, трагедії, болю. Це робить його ритміку гранчастою, твердою. Ще більше розриває Маланюк всякі норми своєю метафорою, своїми образами і тим несхопним ні в які формули, що є правдивою суттю поезії»'.
— Ще одна важливіша риса поезії Маланюка — вольовий її характер, за котрим — постава державника, людини чину і дії, людини саме XX століття —організованої, рішучої, енергійної, яка керується в житті перш за все раціоналістичними (не плутати з прагматизмом) принципами. «Ця вірність крицевій мислі і діамантовій свідомости відбивається не тільки на тематиці, але й на формі більшости творів Маланюка. Його вірші не так наспівані, як ковані»2. Наприклад, Маланюк не вживає внутрішніх рим (між словами одного рядка), що характерно для романтиків. Це робило Їх поезії пісенними, мелодійними. «Струмок ліричних сліз» не задовільняв поета. Він користується повтором звукосполучень, вони, немов електрозварювальний шов, єднають слова в рядок, рядки в строфу, немов цементований розчин між цеглинами, зводять будову вірша.
'«Земна мадонна». —С- 411—412. «•Координати». —С. 38.
Половецьким, хижацьким ханом Полонив тебе синій степ.
В життєдавчому житі — Життя.
Нам немуДРим — ДАРемний ДАР!
Втративши, поет мав силу віднайти і відстояти знайдене.
— Всі ці три «можливості» українського письменства (послуговуючись висловом Ю. Шереха) — національна органічність, класична гармонія, вольова постава — присутні в поетичній творчості Євгена Маланюка. До того ж присутні завжди, майже одночасно, не змінюючи періодично одна одну, а з'являючись на поверхні йото поетичної практики саме в ту хвилину, коли вони поетові потрібні для повного самовираження. Поділяти його творчість на окремі стильові періоди — справа марна. «Маланюк був ознайомлений з багатьма стилями і звертався на них у залежності від свого духовного наставления та емоційної потреби. І неоромантизм, і експресія, і бароко, і символізм, і неокласицизм були тільки знаряддям у руках талановитого митця», —твердить дослідниця Ю. Войчишин, і з цією думкою не можна не погодитись.'
«Мистецький український рух» (МУР) ще в середині XX століття ставив завданням вироблення українського національного стилю, гідного посідати місце в світовій літературі.
Можливо, Євген Маланюк, свідомість котрого увібрала все краще, вироблене поезією від часів Давньої Греції до європейської модерни XX століття, поєднала його з національною традицією й історичною пам'яттю, на той час вже виступав творцем такого стилю, який гідно презентував українську поезію у світі.
3. Мистецтво поезії, як розумів його Євген Маланюк.
Т. Шевченко, І. Франко, П. Куліш, Леся Українка по-різному висловлювали думку про призначення поезії, та
"Войчишин Ю. Ярий крик і біль тужавий... —К.: «Либідь», 1993. — С. 86-87
2 Ю. Солод 33
вони сходились у головному — для провідних поетів України поезія ніколи не була приватним заняттям, вона являла собою громадську, суспільну справу. Більш того, поетична творчість проголошувала прагнення і жадання загальнонаціональні.
Як в нації вождя нема, Тоді вожді її — поети! Міцкевич, Пушкін недарма Творили вічні міти й мети. Давали форму почуттям, Ростили й пестили надії, І стало вічністю життя Їх в формі Польщі і Росії...
Вічне життя наших великих поетів повинно втілитись у форму незалежної України.
Як бачимо, Євген Маланюк надзвичайно високо ставив місію поета («Молитва», «Ars poetica» і одноі-менний цикл, присвячений польському поетові ЮлІану Тувіму, «Шевченко», «Напис на книзі віршів», «Зерову» та ін.).
а) У поезії «Молитва», де він пристрасно звертається до Бога й України благословити його на творчість, відчуваємо тони й інтонації зовсім не благовісні, не молитовні. Це не тиха молитва, а швидше вогненне закляття, в якому вилилося полум'я усіх століть українського приниження, закляття, од якого стрясаються земля і небо. Поет просить сили бича, постріла, набоя —такою хоче бачити свою поезію молодий Маланюк.
Уродила рута... рута... Волі нашої отрута.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 151 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |