Солод Юлія. Українська література. За програмою 11 класу. –К., 1997. 24 страница

Збірка видана 1986 р. за кордоном з передмовою «Тру­нок І трутизна» відомого літературознавця Юрія Шевель-ова (Шереха). Вміщує поезії 1972—1979 pp., окремі ранні

твори.

Серед жанрів переважають ліричні образки, роздуми,

сповіді, звертання, які становлять картину плинності буття, напруженого, нуртуючого глибокими думками і палкими емоціями.

а) Тюремні мотиви — в українській літературі склалася певна традиція: «Невольнича поезія» Шевченка (1847— 1857 pp.), майже вся поезія Павла Грабовського (1888— 1902 pp.), «Тюремні сонети» Івана Франка (1889 р.), у XX ст. вона реалізувалась особливо потужно.

«Серед його тюремних творів для мене найдорожчі його інтимні поезії, його відчайдушне вміння знаходити для душі місце всюди —в найкарколомніших знущаннях, у найбезпросвітнішому мороці сучасності». Іван Драч.

— «Схились до мушлі спогадів і слухай...»

Мушля, маленька раковинка спогадів (яка метафора!) принесе цілий світ такого гарного, принадного, що було раніше. Низкою метафор підкреслює поет свою одино­кість, повну відірваність від живого і дорогого буття. Спо­гад, коли «не ошукає, то спасе», «визволить Із німоти і ' тиші», з журби. Уява принесе в'язню «усе, чого не зводиш», «поверне все —ні в чому не відмовить і обдарує певністю сповна». Тільки три речення в цій вишуканій поезії. Її інтелектуальний рівень, як і всієї поезії Стуса, дуже високий, слово вагоме, вишукане, мислення асоці­ативне. Стус створив свою естетику страждання.

Схились до мушлі спогадів — і слухай:

усе, чого не зводиш, донесе нвсторчене від начування вухо, що як не ошукає, то спасе

І ВИЗВОЛИТЬ ІЗ НІМОТИ І ТИШІ

і від тяжкої — в кулаки — журби. В глухому замурованім узвишші

туркочуть до світ сонця голуби. Поверне все — ні в чому не відмовить і обдарує певністю сповна блакитна мушля та, ідо луни ловить І від вслухання стала голосна.

Інтонації Шевченка, при всій несхожості словників двох поетів, відчутні в цій поезії. Стійкість, незламність в'язня, який в «глухому замурованому» закутку на чужині чує туркіт голубів, якщо довго прислухатись «настор-ченим од начування вухом».

У своєрідних асоціативних образах Стус вивищує поезію —«блакитну мушлю ту, що луни ловить і від вслу­хання стала голосна». В неволі поезія, творчість стала не тільки засобом його самовираження, а й основним видом «прямостояння» — поезія не сестра, не мати — його душа, він сам. Стус і його ліричний герой неподільні.

Подібно до філософа Миколи Бердяева, для Стуса творчість як спосіб реалізації свободи стала основною цінністю життя.

Вичленовуючи єство поетичної творчості, «коли світ нам усе дужче болить», Стус зробив висновок: «твор­чість —то тільки гримаса індивідуального болю». Цей біль зумовлює «естетику страждання», в якій поет бачив «всю філософію мистецтва і всю його велич з таєм­ничими феноменами катарсису». «Естетика страждання» стала основним поняттям дисидентського мистецтва. Вона пов'язана з екзистенційним вибором і дорогами свободи —важливішими категоріями екзистенціалізму.

Екзистенціалізм — одне з філософських вчень XX століття і постала на його основі літературна течія, представники якої намагаються виявити істинні причини трагічної невлаштованості людського буття. Найважливішими в його системі є поняття абсурд­ності світу^ самотності, страждання, страху, відчаю, смерті.

Аналізований вірш вирізняється високою образною культурою. І це характерно для всієї творчості В. Стуса. Щоб розкрити велич і ясність поезії — малої блакитної мушлі, поет використовує цілу низку енергійних дієслів, сполучників, що надають музичності періодам його 376

поезії, вони звучать, як окремі акорди. Характерною для Стуса є спонукальна форма —«Схились...»

Перший рядок —яскравий, викінчений образний спа­лах- Стус надавав великого значення першим рядкам. Вони завжди незвично завершені, афористичні, добре

запам'ятовуються.

б) «Цей спалах снігу, тьмяно-синя тінь...»

— Юрій Шевельов говорить про поетизми у мові Стуса — «слова і мовні конструкції, які чужі розмовній чи діловій мові, які характеризують специфічно поетичну мову». До поетизмів належать пишна гра метафор, ора­торські інтонації, анафори, паралелізми. Це свідчить про «молитовне ставлення до поезії», звідси й «високий стиль», що вживається при розмові з Богом.

Поетизми особливо видимі в даній поезії: одне речен­ня складає 11 віршованих рядків, риторичне запитання, яскрава святковість метафор, слова, які нечасто вжива­ються у повсякденній мові: тьмяно-синя тінь, кетяг різь­блений намерзу, олімпійське торжество беріз, теплота сподіяння, спостигнуть, прозорість земного дня; оклична форма —Душе, світися; посвітися, ясен болю мій.

Поет немов заглядає у самісінькі основи життя —у його «віщі таємниці». Вони можуть зцілити душу — «від­живити»» а можуть — «ненароком» вбити. «Прозорість земного дня», сибірський пейзаж, з якого починається вірш, — все зсередини освітлюється невидимим прожек­тором серця. Так, все має зміст: і його карання, і ця чужина, і сніги довкола. І зміст цей високий облагород­жує людину і тих, хто далеко.

Цей спалах снігу, тьмяно-синя тінь

від частоколу огорожі, кетяг різьблений намерзу на утпих вікнах І олімпійське торжество берез. ця теплота сподіяння і сну, вспокоєного спогадами, окрай душі впокореної, де усі початки І кінці зійшлися разом — це все відгадка віщих таємниць, котрі тебе спостигнуть ненароком і відживлять. Чи ненароком — вб'ють.

І що то все? Життя легка основа

лягла в прозорості земного дня і світиться, 1 світ благословенний, караючи, у душу увійшов і душу геть обліг.

Душе/ світися і посвітися, ясен болю мій.

в) «За літописом Самовидця».

Важливу сторінку в спадщині Стуса становлять його «позви» з історією, коли він прагнув з'ясувати причини теперішнього становища України. Аналізований вірш виник на основі записів Самовидця — першого автора серед козацьких літописиів, який «дуже добре вмів додер­жувати й надзвичайно об'єктивного, просто епічного тону, скупого на деталі особистого характеру, зате бага­того на цікаві громадські відомості. Ця об'єктивність

робить з літопису Самовидця дуже цінне історичне дже­рело». Сергій Єфремов.

Поезія Стуса, навпаки, відрізняється підкресленим

суб'єктивізмом, емоційністю, поглядом на ті давні події з вершини другого тисячоліття.

Енергійні семантичні синоніми змальовують коза іьку силу («Спинаються в герці», «Залляли кров'ю», «Найціли, налетіли, зом'яли, спалили, побрали з собою...»), спрямо­вану, однак, не на конструктивну мету — творення дер­жави, соборність, а на братовбивчі війни, на затяті чвари, мстиві незгоди.

Стенаються в герці скажені сини України, той з ордами ходить, а той накликає Москву.

Одвічна українська провина —зрада національних ін­тересів постала в очах поета за об'єктивними відомостями літопису. Чим обернулася вона для нащадків, посилена й уведена в звичай, найкраще бачиться на колимських сні­гах, де сини України караються тепер лише за домагання волі. В тих давніх битвах державницькі Інтереси поступо­во витіснялися елементарно егоїстичними, свавільними.

А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі.

Цей триєдиний повтор характерний для поетики Стуса. Він підкреслює, як розпливалась у віках, ставала маревом, нездійсненністю воля України. Поет картає 378

пращурів за їх несамовитість і «скаженість» у стосунках між собою. Мати-Україна проклинає тих давніх вояків:

Бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали, бо так не карав нас і лях-бусурмен-бузувір.

Поезія перегукується з віршами Шевченка і Пантей-лемона Куліша. Від цього розбрату, жорстокості до своїх же людей, від національної незгоди на місці козацьких звитяг — поразки і тортури. Поет знаходить болючі ме­тафори, щоб передати, як же сильно підточили сили України ті давні помилки:

Наш дуб предковічний убрався сухим порохном.

Годі й казати про національність лексики Стуса. При всьому Інтелектуалізмі автора Й новітності образотворчих засобів його поезія у цій збірці, по суті, традиційна. На­ціональні образи —Україна, Дніпро, дуб, руїна, Тясьмин, молитва, предковічний, душа, голуби — поряд з арха­їзмами, міфологізмами творять неповторний лексичний

СВІТ.

Ті рани руїни, яку започаткували предки, вважає поет, не загоїлися, не затяглися, вони призвели до найбільших втрат, які лиш могли бути на національному терені.

Куріє руїна, кривавим збігає потоком, а сонце татарське стожальне разить наповал.

г) «Десь Україна — там».

— Наснилося, з розлуки наверзлося, З морозу склякло, з туги — аж лящить

видиво, що пройняло усе його єство, пронизливий сон, марення, осяйна картина:

Над Прип'яттю світання зайнялося — і син біжить, як горлом кров біжить.

Та навколо -—чужий край, тюрма. Навіть зоря, що тут така ж, як і тутешні люди, «сновида і приблуда», і не за­палюється вона на обрії, не горить, не манить, а «бреде». ї все ж ця жалюгідна зоря — тут «одержаний задурно 379

щедрий дар» для спраглої, вимученої душі. Які несумісні пейзажі, які протилежні й ворожі сон і дійсність.

— «Чи поет каже про свою дружину й сина, про себе й свою самоту й німоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, про життя і смерть, — завжди і скрізь, названа чи не названа, стоїть за цим постать утраченої Бать­ківщини — і в плані особистому утраченої, і в плані на­ціональному. Україна — це трунок, що сп'яняє поета й робить Його одержимим, і це трутизна, що вбиває його тіло й дух І веде до загибелі». Юрій Шевельов.

— «На колимськім морозі калина...» — перший рядок, як дзвін, як іскра, як спалах,

Здавна калина — символ України, тут вона не веселить око ясним червоним кетягом, а «зацвітає рудими слізьми». В неосяжно довгий сонячний день

собором дзвінким Україна написалась на мурах тюрми.

Національне і духовне невіддільно пов'язані для поета. Прекрасним, сонцесяйним, величним, вишуканим давнім собором — символом духовного багатства — бачиться йому далека Батьківщина. Цьому хвилюючому спогаду протиставлене

Безгоміння, безлюддя довкола, тільки сонце, І простір, і сніг,

Знову виникає тема жертовності та покинутості, одинокості в образах простих і невибагливих, як для Стуса:

І котилося куль-покотьолом моє серце в ведмежий барліг.

Рідна земля лише в уяві, у фантазійному малюнку тіней, а він, хто понад усе любив Україну, хто ніколи не відступився від неї, на цій чужинецькій землі радіє хоча б такому дотику до неї- Поет був свідомий, що тут, у сні­гах, зійшлися його «кінці й початки».

— «Як добре те, що смерті не боюсь я...» Дмитро Стус, дослідник життя і творчості батька, вважає передчасним включення цієї поезії до шкільної програми: «Як збагнути сімнадцятирічному юнакові, що 380

ця гостя вже не раз зазирала до домівки поетової, отже, стала вже мовби звичною. Та і як не навикнути до сеї думки, коли «Живимі ви отсюда не вийдете», як казав на­глядач Новицький».

Як добре те. що смерті не боюсь я - і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст...

Кожний рядок цієї поезії дихає мужністю, щирою, не­підробною мужністю чоловіка, громадянина, в'язня со­вісті. Поет незмірно вивищується над своїми мучи­телями —«суддями», перед якими він ніколи не схилить гордої голови. Його коротке життя укладене у дві неповні строфи, але як багато вони важать. Вони творять воістину біблійний образ пророка і героя;

...жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття.

Сувора простота проступає крізь ці мужні рядки. Справді, цей вірш нагадує заповіт. Але це заповіт осо-бистості, котра має право адресувати його цілому своєму народові. Зійшли з душі поета сумніви, давні образи, досади, ясним і чистим зором дивиться він в обличчя часу і простору; І на далекій відстані, за тисячі кілометрів, за снігами і судами, за зрадами і тюрмами, за годинами і десятиліттями проступають риси тих, заради кого він діяв і творив:

Народе мій, до тебе я ще верну. як в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям. -Як син, тобі доземно уклонюсь * чесно гляну в чесні твої вічі і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

4. «У світі високої свободи Василь Стус побудував кришталеві вежі і храми своєї віри. Побудував із замерзлих

сліз», Євген Сверетюк.

ЗМІСТ

1. ВСТУП.............................. 5

ЇЇ. УКРАЇНСЬКА МОДЕРНА..................... 12

Державник (Євген Маланюк і його поезія)............. 14

Трагедія великого таланту (Модерністські форми ранньої лірики

Павла Тичини)........................... 53

III. ЛІТЕРАТУРА РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ........ 80

Неокласика............................. 80

Елітарна поезія Миколи Зерова.................. 81

Шляхетний неокласик (Поезія Максима Рильського)....... 98

Імпресіонізм............................ 112

Григорій Косинка — найвидатніший новеліст 20-х років...... 113

Революційний романтизм...................... 121

Микола Хвильовий — романтик революції............. 122

Володимир Сосюра — співець любові............... 136

Драматург доби ~ Микола Куліш................. 14

Летючі -аВершники» Юрія Яновського............... Ifr

IV. ВСУПЕРЕЧ НАСТАНОВАМ СОЦРЕАЛІЗМУ........... 171

Сміх Остапа Вишні........................ 17

Історія у світлі рампи (Історичні п'єси Івана Кочерги)........ 184

Творець поетичної кіноповісті (Громадянський подвиг

Олександра Довженка)....................... 188

Карбівник (Дві поеми Миколи Бажана).............. 207

Пісенний ліризм Андрія Малишка................. 211

Добро і зло у прозі Михайла Стельмаха..,..,......'.. 222

Оборонець Соборів (Людина в романах Олеся Гончара)...... 229

V. ПИСЬМЕННИКИ МУРу..................... 244

Будівничий (Іван Багряний: життя і творчість)........... 244

Літописець українського простору (Улас Самчук І його повість «Марія»)............................

VI. ШІСТДЕСЯТНИКИ.....................

Реформатор (Модерністська поезія Івана Драча)........

Любов і ненависть Дмитра Павличка.............

Провісник (Василь Симоненко і Його поезія).........

Інтелектуалізм вислову Ліни Костенко.............

Ліричні роздуми Бориса Олійника..............

Василь Стус — совість нації.................

Дата добавления: 2015-08-28