11 страница. Минали дні. Горіли села

Минали дні. Горіли села. Кривавились серця. Впало Красне після триденної завзятої оборони згинули обороні, відбиваючись у замку до останнього віддиху. Разом із ними згинули міщани, діти, жінки, старці. Всі пішли під ніж без розбору, без пощади, без милосердя. Вогонь пожер і місто, і передмістя, і замок, і церкви, і гостроколи. Остались тільки вали і кров на них і трупи. Згоріли до основ і Гришівці, і Іванівці, і Черемошне, і Кобилецьке, і Пирогівка. Круки та яструби бенкетували по днях, вовки вночі. Зруйнувавши все безглуздно, пограбивши все, що далося пограбити, казав пан воєвода Калиновський спалити села до тла, а людей дав під ніж. Різали й убивали просто з чистої розкоші, без думки, без стриму, без милосердя. Залишилося тільки чисте поле, чорним снігом укрите, понуре небо у хмари сповите, де-не-де розвалений димар, або обсмалене дерево. Скоро показалися невтішні, жалюгідні наслідки цього божевільного безглуздя, бо зима все ще твердим морозом тиснула, і не можна було стояти в спаленій і докраю знищеній околиці. Посунув отже пан Калиновський військо на Мурахву, в надії, що дасть там своїм людям дах над головою. Але застав Мурахву готову до оборони, рішену на все. Довелося полякам далі стояти на морозі. Ті з-поміж них, що не втратили ще голови, стали запитувати себе й інших, пощо було палити Красне і всі багаті довколишні села, пашу, хліб, коли тепер приходиться мерзнути на лютому морозі серед засніжених піль під морозним вітром? Але відповіді не було. Довгі були ті дні й ночі, доки кінець-кінцем Мурахва не відчинила своїх брам. Коли врешті дісталися туди, застали тільки старих дідів та маленькі діти. Минуло ще кілька днів і так само Шаргород і за ним Чернівці, після довгих переговорів, торгів і зволікань, відкрили брами до порожніх, покинутих домів. Уже радістю наливалися серця безсердешних катюг із-під Красного, що будуть могти відпочити після двотижневого ночування на снігу, що відгодують коней, відідхнуть після трудів, полікують рани, як зараз після обсадження Черніївець прийшла вістка, що Шаргород уже знову в козацьких руках та що в русавських лісах збираються великі козацькі з’єднання. Післав пан Калиновський із-під Черніївець пана воєводу Лянцкоронського під Стіну, містечко над Русавою, але по триденних тяжких боях пан Лянцкоронський рішив покинути облогу, бо бачив жахливі спустошення серед свого війська, головно в піхоті. Тоді пан Калиновський сам рушив на поміч. І знову прийшли дні тяжких наступів, стрілянини і жорстоких втрат. Щодня німецькі й ненімецькі піхотні реґіменти дерлися на неприступні вали твердині та складали щедру данину Марсові з власної крови. Щоночі чергувались одні алярми за одними, бо невидимі, невловимі козацькі загони вдиралися в села, де квартирували поляки, вибивали до ноги менші відділи, забирали припаси, зброю, гармати та залишали за собою страх і заповідь нового наскоку. Зараз після зайняття Красного польовий коронний гетьман пан Калиновський доносив королеві, що самих коней дісталося їм у здобичі поверх вісімнадцяти тисяч, не враховуючи й іншого добра, якого також було доволі. Коли ж із гнівом та соромом мусіли відступити від облоги Стіни, появилася в польському таборі гостра недостача коней, бо козаки в нічних наскоках не тільки загорнули назад колись утрачені коні, але забрали цілі стада драгунських і райтарських коней. Та й ті коні, які ще полякам залишилися, виснажені довгими походами, боями, трудами й недостачею паші, ставали з дня на день слабші. На їх хребтах під сідлами появилися глибокі рани, бо не було ні часу, ні змоги здійняти сідла та дати їм відпочинок. Щоб відбити втрати, головно в конях, рішив пан Калиновський, що виявив себе вождем, правда жорстоким, але нездібним і нерозважним, наскочити на багате місто, Ямпіль, де саме відбувався річний ярмарок. Ямпіль здобули поляки серед ночі, без труду й награбили чимало добра, бо туди з’їхалися саме купці з цілої України, з Волощини, Молдавії, Туреччини, з Греції, Мадярщини та Вірменії. Але заки військо в повороті дійшло назад до Черніївець, малощо осталося з награбленого там добра. Дні спочатку були ще досить спокійні, але ночі проходили серед постійного страху. З усіх сторін доносили стежі про козацькі відділи, що ставали щораз більше зухвалі, вперті, настирливі, нахабні. Розважніші з-поміж польських офіцерів зрозуміли, що там серед козаків сталося щось нове, що там хтось розумний, бистрий, а безпощадний, взяв у свої руки ввесь рух спротиву. І справді цей рух з дня на день ставав доцільніший і сильніший. Видно було, що діло ведеться з супротивником грізним, нещадним і немилосердним, як вони самі, невтомним, послідовним і на все рішеним. Посеред польського війська почали розходитися слухи, які навіть найвідважнішим наганяли страх і заморожували кров у жилах. Розповідали дивні дива про духа Нечая, який появлявся серед ночі на буланому коні з закривавленою вкрай шаблею та вів козацькі відділи в бій. Сліпий, непоборний страх обплутав забобонних вояків та їх не менше забобонних офіцерів, бо щоночі було більше таких, які клялись і присягали, що на власні очі бачили Нечая та його буланого коня. Інші, і цих було більше, говорили, що серед напасників появлявся часто вершник, увесь у чорному наряді, на чорному коні та що цей їздець завжди був там, де наскок був найгостріший і найменше сподіваний. Були такі, що бачили цього їздця в білий день, а один навіть клявся, що бачив його зблизька, що їздець був малий ростом і замість шаблі мав за поясом сріблом ковані пістолі. Але не було такого, який, повернувшись у табір, міг похвалитися, що бачив цього їздця віч-на-віч. Хто зустрівся з ним, не виходив живий із зустрічі. Рідко коли вдавалося захопити козаків у полон. Але навіть коли такі діставалися полякам у руки, то не вміли, чи не хотіли сказати про вершника нічого, не зважаючи на всі придумані й вишукані тортури. І так щоночі страшив поляків дух Нечая, що, здавалося, кружляв довкола польського війська, наче дух пімсти, що раз-у-раз слав нові козацькі загони до наступу. За дня чорний вершник, хто зна, може ще страшніший від Нечаєвого духа, пильно стежив за кожним рухом коронного війська, втискався всюди, про все розвідував і сам не знав ані страху, ні пощади. Черкаський староста Микола Кисіль, полковник Корф, новгородський стольник Мелешко, звеногородський староста Гулевич намагалися з'ясувати вождям загрозливе положення. Але Калиновський збув їх нічим та різко відправив: — Я вашмосців на раду не кликав! Лянцкоронський знову тільки раменами повів, згірдно глянув на офіцерів та зневажливо відізвався: — Що такі чутки ходять по обозі, це я знаю, але що вашмосці тому віру дають, того не розумію. До цього всього вив’язалась між Калиновським і Лянцкоронським ворожнеча, ще гірша, як була між коронними гетьманами. Калиновський закидав Лянцкоронському, що в листах до короля підносить тільки свої власні заслуги, його, польового гетьмана поминаючи. Лянцкоронський знову докоряв Калиновському, що цей невдячний, що не пам’ятає, як то він заступався за нього і перед королем, і перед шляхтою. На це Калиновський, червоний, мов буряк, скочив із крісла і крикнув так, що всі присутні вчули: — Вашеці інтерцесії були стільки варті, що фіґа! — і показав йому дулю. Лянцкоронський забрав собі срібний, густо жемчугами саджений полковницький пірнач Нечая; Калиновський знову захопив шістдесят тисяч золотих, що їх один драгун відібрав у молдавського купця в Ямполі, і за те вони, як два собаки над украденою кістю, почали ще більше жертися між собою. Послух, лад, дисципліна падали бистро не тільки серед поляків, але навіть серед найманих реґіментів. Вояки стали помітувати офіцерами, офіцери з гетьманами дивилися з презирством одні на одних і обходилися з неповагою. Коли однієї днини в Шаргороді полковник Лянцкоронський розсердився на якогось поручника за грабежі й насильства, і крикнув: — Тобі більше пристоїть бути биком, аніж жовніром! — то поручник відрубав у присутності польового гетьмана: — А тобі більше пристоїть кози пасти, ніж бути сенатором."^[2] Присутні злякалися, думаючи, що Калиновський жорстоко покарає зухвалого поручника. Але Калиновський тільки єхидно засміявся і глянув у другий бік, ніби нічого незвичайного не зайшло. Не зважаючи на очевидні перемоги, не зважаючи на величезну здобич, на смерть Нечая, польське військо топилося на очах, сили слабли, маліли, никли. Хоча Лянцкоронський виписував іще королеві листи з самохвальбою, що після стількох перемог вони підуть тепер нестримним, непереможним походом у глиб України, що війна вже виграна, то все це були маячення хорої людини. Хто мав очі, мусів бачити той розклад цілого війська з середини, ще до того й шарпаного ненастанними наїздами, наскоками й набігами, той занепад духа, дисципліни, ту втрату віри у власні сили, те недовір’я до вождів, ту несправність і той безпорядок, які із кожному війську являються передвісниками й заповідачами кінцевого розгрому. Після повороту з походу на Ямпіль, обидва вожді постановили дати війську кілька днів відпочинку і потім рушити далі. Куди? Лянцкоронський хотів здобувати Брацлав і Гумань та йти в глиб України. Калиновський хотів дати війську відпочити в останках зими у Вінниці, де можна було безпечніше відбиватися від постійних нападів. Наостанку рішили йти на Вінницю. Військо привітало це рішення з радістю, бо минулі дні відпочинку в Черніївцях були не днями відпочинку, а довгими днями і ще довшими ночами страху_: муки, голоду, примар. Чорний вершник з’являвся щораз частіше й частіше з різних боків польського війська, завжди в товаристві численного почту, розглядаючи положення, вишукуючи слабі місця у ворога для наступу, пильно дбаючи, щоб ані одна підвода з харчами не дісталася в руки поляків, навіваючи забобонний страх не тільки серед поляків, але й серед німецьких кнехтів та їхніх ротмістрів. Майже всі вже мали змогу бачити на власні очі цього чорного їздця, всі, крім короткозорого Калиновського, що не бачив далі, як на віддаль кількох кроків. Раз навіть пан Лянцкоронський, який побачив чорного їздця на чолі невеликого відділу, вислав свою власну корогву з досвідченим, випробуваним у боях поручником Залєським у погоню за ними. Але чорний їздець і ввесь його відділ пропали десь серед снігів, наче розпливлися в повітрі. Ні Залєський, ні ніодин із його драгунів не повернулися більше до війська. Зате в тому самому майже часі відбувся страшенний наскок на польські частини, які стояли у Володіївцях і тільки алярм усіх військ, що рушили на допомогу загроженим частинам, урятував їх від повного знищення. Від тієї пори відпала панові Лянцкоронському охота гонити за чорним їздцем. А цей, неначе знаючи про те, появлявся ще частіше, ближче та завжди ніс із собою знищення та спричиняв іще більший нутрішній розклад серед польських військ. — Я дам Васильківці. моє власне багате містечко біля Гусятина тому, хто доставить мені живим, чи мертвим того чорного їздця — заповів польовий коронний гетьман, пан на Гусятині, Мартин Калиновський. Обіцяв також нагороду пан Лянцкоронський. Але нічого з цього не вийшло. Правда, знайшлося серед війська двох охочих, ласих на нагороду, що піднялися доставити їздця. Але в скорому часі обох їх знайшли, як замерзлі гойдалися під вітром на гілляках, зовсім близько табору. Тим часом чорний вершник, як і досі, кружляв довкола табору, немов той дух, що живиться кров’ю своїх жертв. Аж однієї днини, коли військо в поході на Вінницю спинилося на короткий постій у Мурахві, ставився перед своїми вождями пан Микола Кисіль, який раннім ранком виїхав був на роз'їзд в околиці Лопатинець і Бушинки. Ставився ввесь закривавлений власною кров'ю з ради на карку, з обличчям, мов полотно, з очима, повними жаху. З двох його корогов, які брат його, воєвода, вивінував для нього так достатньо, як тільки міг, повернулася тільки жменька людей, так само жахом пройнятих, як і він. — Що сталося? — аж жахнувся Лянцкоронський, побачивши старосту в такому стані. Калиновський, що довший час воював із братом Миколи, Адамом, і через те недолюблював Миколу, тільки глянув і чекав на вияснення. — Ми попали в засідку між Лопатинцями і Бущинкою. — І це все, що вашмосць вирятував із засідки? — питав пан Лянцкоронський, споглядаючи на купу обдертих і скривавлених людей на подвір’ї. — Так. — Вашмосць дуже добрий до роз’їздів — заговорив злобно Калиновський. — Якщо мене пам’ять не заводить, то васць уже повернувся раз із роз’їзду так само славно, як тепер. Кисілеві сльози стали в очах, чи то з гніву, чи з образи, але він запанував іще над собою та відповів: — Тоді, як ваша милість знає, я зустрівся з самим Нечаєм. — Знаю, знаю — всміхнувся Калиновський. — Чи тепер також васць на самого — воєвода підкреслив слово — Нечая натрапив, чи на його духа? Але, на здивування присутніх, Кисіль і тепер прийняв це глузування спокійно і з тим же прихованим в очах страхом відповів: — Ні, ваша милосте, не на його духа, а на його жінку. Рух пішов між присутніми. — Це вона — говорив далі Кисіль — є тим чорним вершником, що нас переслідує, як ніч, так день і проти якої наш польовий гетьман є безсилий, неначе дитина. Не зважаючи, яке враження викликали його слова, повернувся круто і без одного дальшого слова пішов на квартиру. Як билася з ляшками, так і буду битись

Пливли чорні хмари по небу, перевалювались важко, мов великі каменюки. Гострий серп місяця то проривався крізь темні бовдури, то знову ховався за ними. Протяжним свистом голосили замерзлі гілляки на лютому вітрі. Порскали неспокійно прив'язані до плотів коні. Десь далеко з глибин ночі доходило зловісне виття вовків. При широкому шляху, що лучив докраю спалене Красне і так само в попіл замінене Черемошне, від непам'ятних часів стояла мала церковця святої Варвари. З неї також залишились тільки купа попелу, почорнілий сніг, обсмалені вогнем дерева і пустка. Тепер побіч того місця, де стояла колись церква, чорніли свіжі могили, високі, холодні, мовчазні, німі. Сім їх було. Одна всередині, шість вінком довкола. Ще сніг їх не присипав, ще ні вітер ні сонце не встигли їх висушити. Стояли отак на горбку чорні, сумні, понурі. Під горбком стояв довженний ряд коней, прив'язаних до останків плоту та до кущів і до дерев. Коні їли зерно, глодали кору, відгребували сніг, билися між собою, гризлися або стояли тихо з глибоко спущеними головами, згадуючи мабуть у сонних мріях кращі часи, зелену пашу. Кілька малих вогнищ горіло за кущами. Снувалися люди, чути було голоси. При одній ватрі сидів Криницький, насуплений, мовчазний. Кругом нього говорили люди, перемовлялись. Але він не звертав уваги на те. Схилив голову на руки й сидів так із прижмуреними очима, потонувши в своїх думках. Сам не знав, як це з-під Красного він дістався в опіку добрих людей із поблизьких Курник. Знав тільки, що по кількох днях сили почали йому повертатися. Подякував господарям за рятунок і опіку та прилучився до кінного загону, що був частиною краснянської сотні. Скоро ім’я його було на устах кожного, бо, куди йшов, там падали трупи на трупах. Його шабля робила його славним між своїми, пострахом між ворогами. Недбалий на втому, нечулий на біль, на голод і холод, байдужий, безстрашний, упертий і невблаганний, наче сама смерть, ішов він разом із сотнею день і ніч за поляками, так, як хижий вовк іде за раненим оленем, знаючи, що той йому вже не вивинеться, ні з рук йому не вислизне. В наскоку на шаргородське передмістя простромив рапірою пана Заблоцького, який не одного козака збавив життя в рукопашнім бою. Під Володіївцями колишній дідич сусідньої Березівки, пан Березовський, наскочив на нього, маючи по правій руці молодого драгунського офіцера, а по лівій пана Уяздовського, що орендував Кобилецьке від пана Замойського. Але заки його товариші, з великим страхом побачивши його в такій небезпеці, вспіли доскочити кіньми йому на помогу, всі три його супротивники валялися вже у власній крові на землі, а Криницький був готовий шукати нових жертв для своєї рапіри. Між Бушинкою і Лопатинцями, де під оком самої полковниці наскочили на Кисіля та його людей, він на очах Христини повалив пана Мушинського, власника Мушини, що з Криницею сусідувала, славного рубаху, коли сам Микола Кисіль урятувався тільки завдяки швидкості свого коня. Від тієї пори Шпаченко приділив його до відділу, що охороняв полковницю та який складався з найліпших шабель у полку. Але коли сотник захотів, щоб він перебрав провід над відділом, Криницький коротко відмовився, не стараючись навіть вияснити якимнебудь словом свою відмову. Ввесь час був він у поході від сотні до сотні, від містечка до містечка, скрізь, де наскок був найгарячіший, несподіваний і найбільш болючий. Коні того не витримували; їх треба було змінювати. Але люди витримували, гартувалися, привикали і до труду і до морозу, і до вітру, і до голоду, до втоми, до безсонних ночей. Спали в сідлах, їли в сідлах, і мов гончі собаки, завжди були готові бігти по тропі гоненої звірюки. Куди тільки не пішли, з якимнебудь з'єднанням не зійшлися, перше діло в Криницького було запитувати про Кульчицького, який пропав без вісти. Але дні минали і тижні минали, а про Кульчицького не чути було ніде ні слова. Чи поліг під Красним разом із славним сотником Пошивайлом і його людьми? Ніхто не знав. Криницький зустрічався вже чи не з усіма сотнями, розпитував усюди, але всі його розшуки були даремні. Почав вірити, що його друг, з яким зжився та якого йому дуже бракувало, лежить ув одній з оцих чорних замерзлих могил та що цілу дальшу дорогу аж до Сяніччини буде мусіти відбувати сам один, без товариша, на якого розум та язик він так привик спиратися. Знав його батьків. Що скаже їм? Упав? Але чи він знає? Може й ні? Може живе десь? Може дістався в руки ляхів? Маковський, кажуть, попав таки в польські руки і згинув на муках у Мурахві. З татаркою сталося ще гірше. Заколов її ножем один п'яний жовнір після того, як разом з іншими натішився її вродою. Брови Криницькому зсунулись на очі. Почув, що не в силі всидіти, тож підвівся і, не кажучи ні слова до товаришів, відійшов від вогнища. Пішов поволі до свіжих могил, де лежали ті, яких знав, правда, коротко, але любив гаряче. Нараз почув чиюсь руку на своєму плечі. Здригнувся. Рука його побігла мимохіть до шаблі. Але почув голос Климовського: — Не йди далі. Криницький затримався. — Чому? — запитав по хвилинній мовчанці. — Там вона. Полковниця. — О! — Лиши її. Криницький утих. Почув на вітрі плач і схлипування. Біль стиснув йому горло і він не ворухнувся. Почув знову стишений голос Климовського: — Ніхто з вас не знає, як вона терпить! Вітер рушив гіллякою. Гостре вістря місяця загрузло в чорну хмару, як ніж у живе тіло. — Коли полковник поліг, я думав, що як прийде на світ дитина, то вона буде мати для кого жити. Але не так сталося. Голос у Климовського заламався. Криницький не смів допитувати. — Не так сталося — говорив по хвилині Климовський. — Ще тієї самої днини, коли дістала вістку про смерть полковника, було вже по всім... Криницький не зрозумів, але не відізвався. Тільки очі його спочили на Климовськім. — А тепер ані чоловіка, ні дитини. Три дні ще потім хоріла, а на четвертий день уже була на коні і в полі. Висока могила тут, — бо велика, дуже велика людина був він, — маленька могила там — і це все, що їй осталося. Залиши її, нехай плаче. Втихли. Пливли думки і пливли хмари. Вітер дужчав. Ніч густішала. На якесь вогнище впало більше сухого хворосту і полум’я блисло кривавим струменем. Загомоніли нові голоси, заскрипіли чоботи на снігу. Відізвалися струни бандури. Криницький, стривожений, приголомшений усім, про що почув від Климовського, рушився, щоб побігти і спинити спів, але Климовський поклав руку на його рукав і промовив: — Лиши. Нехай співає. Це про нього дума. Глибокий, дужий голос почав: “Ой у Краснім, на ставочку туман осідає,
Чатували козаченьки у чорному гаю.
Ой, поставив козак Нечай та сторожу в місті,
А сам пішов до кумоньки щуки-риби з'їсти.
Ой, заржали кониченьки та посеред гаю,
Кличе козак молоденький: “Утікай, Нечаю!”
Як я маю, козак Нечай, звідси утікати?
Славу свою козацькую марно потеряти?
А я козак-запоріжець ляхів не боюся,
Маю ж бо я козаченьків, то й оборонюся!"
Ой, як крикне козак Нечай на хлопця малого:
“Давай, хлопче, давай, малий, коня буланого!"
Гей, не встиг же Нечаєнко на коника всісти,
Оглянеться позад себе, а вже ляхи в місті!
Ой, кинувся козак Нечай від башти до башти
Ой, став же він тих ляхів, як яшний сніп, класти!
Ой, кинувся козак Нечай від брами до брами,
Оглянувся позад себе, тече кров ріками!
Ой, кинувся козак Нечай від дому до дому,
Та зложив же ляхів тисяч з коней, як солому!
Повернувся козак Нечай на правую руку,
Не вискочить кінь козацький із ляцького трупу!
Ой, як стисне козак Нечай коня острогами,
За ним ляхів сорок тисяч з голими шаблями!
Ой, узяли вражі ляхи джуру притомляти,
Взявся джурі маленькому коник потикати...
Взяли джуру маленького цюркою крутити,
“Скажи, скажи, джуро малий, чим Нечая вбити?”
“Не знаєте, вражі ляхи, чим його убити?
Срібним ґудзком самопала треба зарядити!”
Пустилися вражі ляхи ґудзики вривати,
На Нечая, на козака куленьку зливати!
Ой, не постиг пан Подольський з коновки налити,
А взяв козак, а взяв Нечай голівку хилити.
“Гей, молоді козаченьки, котрий буде в місті,
Поклоніться моїй жінці, нещасній невісті!
Нехай вона, нехай плаче, а вже не виплаче,
Над Данилом, над Нечаєм чорний ворон кряче!”
Ой, глянула Нечаїха та в нову кватирку:
Качається Нечаєва голівка по ринку!
Качається і говорить: “Іще буду жити!
Як билася із ляшками, так і буду битись!”
Ой, поз’їжджались пани та стали сумувати,
Де ж бо то нам Нечаєву голівку сховати?
“Ой, сховаймо ж її та де церков Варвара,
Ой, щоб розійшлась по усьому світу
Нечаєва слава!”

Пісня затихла. Люди мовчали. Вогнища гасли. Місяць прорвався крізь хмари, що застигли на місці, наче заворожені. — Докинь хворосту! — обізвався якийсь голос із темряви. Піднісся стовп червоного диму. Зайнялось ясним вогнем галуззя. Тріскаючий з лоскотом у вогні хворіст заглушив гостру хвилю гіркого ридання на могилі. На Вінницьких полях

Не було ні спочинку, ні сну, ні передишки. День за днем, ніч за ніччю тривала погоня. Коли коронне військо, наче той дужий, нахабний ведмідь, що, впевнений у своїй силі, закинув на широкі плечі здобич, старалося видістатися на безпечне місце, щоб заспокоїти нею свій голод, то розсипані козацькі відділи були наче люта тічня вовків, які йшли за ведмедем слід у слід. Оточили його, не сходили з його тропи, чекаючи, поки він не кине добичі й сам не стане до смертельного з ними бою. Після тяжких перемаршів, боїв, переправ, розбитими дорогами доволоклося виснажене й нездатне вже до бою польське вояцтво, що ще недавно звалося коронним військом, під Вінницю в надії, що тут знайде квартири на зимівлі чи то пак зимові лежі, пережде кінець зими та діждеться тут урешті помочі від короля. Але у Вінниці застали полковника Богуна, вславленого боями, готового відперти кожний наступ, що горів бажанням пімстити смерть Нечая та відплатити за зрадливий напад на Красне. Зараз після переправи через річку Бог багато з польської кінноти пішло під заздалегідь прорубаний лід. Згинув тоді також пан Микола Кисіль. Його тіло лежало на льоду між двома лініями, непохоронене, доки здичавілі собаки не знайшли його. Тоді залишились із пана черкаського старости тільки голова й одна нога. Однієї ночі, коли сніг із дощем ліпив очі і замочував порох на мідничках самопалів, пан Лянцкоронський казав зібрати поторгані останки вірного слуги Речіпосполитої й відіслати їх у Гощу, до пана воєводи По тяжких зусиллях продерлося польське військо до Вінниці, але застало місто порожнім: ані козаків, ані міщан — нікого! Кинулося голодне й перемерзле вояцтво шукати квартир, харчів, паші. Але заки ще вояки впровадили коні й оглянули нові квартири, ціле місто стало горіти, запалене якимись невидимими руками з усіх боків. Пропала надія на зимові лежі, на відпочинок, на дах над головою. Голод і холод заглянули знову в очі перетомленого вояцтва. З Кам’янця Подільського перебіг, якимось чудом не затриманий козаками, шляхтич і доніс, що два реґіменти німецької райтарії, один сильний полк драгунів, один піший реґімент, свіжо звербований у пруських містах і десять гармат разом із фоєрверкерами та амуніцією вирушили з Кам’янця і їх можна сподіватися кожної хвилини. Але дні втікали, сили топилися, а сподівана поміч не надходила і більше вісток про ці реґіменти не було. Обложив пан Калиновський Богуна перстенем у добре укріпленому манастирі. Після кількох невдалих, болючих наступів задумав узяти його голодом, хоча полонені козаки казали, що в козаків є їсти куди більше, ніж у поляків. Але на диво ось довкола польського перстеня, що облягав вінницький манастир, появився, якби через ніч, новий козацький перстінь і тепер справді ніхто не міг сказати, хто кого облягає і хто кого хоче здобути. В додатку до всього якась дивна й незнана досі пошесть стала ширитися у польському таборі, головно серед піхоти. Щодня виростали одна за однією нові вояцькі могили. Тільки ж швидко польські вожді зауважили одне явище, яке живовидячки приверзлося їм дуже відрадним. Козацький перстінь, що їх оточував, несподівано послаб, пом’якшав, наче зрід і охляв. Нічні напади, хоч і повторялися невпинно, не були такі гострі, ні такі нагальні, настирливі, вперті. Також ніхто в останніх днях не бачив ніде серед напасників чорного їздця, як то в польському таборі звали полковницю Христину, що завжди була вдягнена в чорну козацьку керею. — Чорного їздця вже нема! — пішла чутка по таборі. Знайшовся один шляхтич серед війська, що зголосився до пана Калиновського по обіцяну нагороду за згладження чорного їздця. Привів навіть свідків, які потвердили, що чорний їздець згинув, поцілений кулею в час одного нічного нападу. Та пан Калиновський не був скорий дати обіцяні гроші в нагороду. Це спричинило нове незадоволення, нові сварки, вигуки й нові вияви непослуху, безладдя та недостачі військової дисципліни. Аж однієї днини дві вістки, наче два громи, вдарили в польський обоз і струсили всім військом, відбираючи останню надію вже не на перемогу, але навіть на рятунок. На світанку приволікся до табору молодий шляхтич і хотів, щоб його зараз завели до квартири гетьмана, бо казав, що приносить вістки незміренної ваги. Службовий офіцер запровадив його на квартиру польового гетьмана. Але тут прийшла затримка. Коли після довгого пошукування розбудили офіцера, який держав службу при гетьмані, той не хотів будити ні пана Калиновського, ні пана Лянцкоронського. Втомлений докраю новоприбулець підійняв крик. Тоді розбудились інші старшини, вояки, джури, обозова челядь, обступили його з усіх боків та прислухалися до його суперечки з тупим, але впертим службовим офіцером. Знеможений, закривавлений, обдертий, брудний шляхтич, гірко вражений тим, що його не хочуть допустити перед обличчя вождів, утратив останки терпеливости і став кричати на ввесь голос: — То не дивниця, що все військо йде внівець, коли тут такі порядки! Нам казали, що коронне військо вже під Чигирином. Показується, що це все ошуканство, обман, брехня. Гетьмани! Коли їх треба, то їх нема, бо їх будити не можна! Цей крик і гамір розбудили пана Калиновського, що, вихиливши забагато меду, спав кам'яним сном, прикритий теплими шубами, в своєму шатрі. Вийшов із шатра, протираючи заспані очі і з трудом держачись на ногах. — Хто васць і що сталося? — спитався, притомніючи і грізно стягаючи брови. Пан Калиновський був дуже вразливий на образи, зневаги й роками пам'ятав їх. Шляхтич відвернувся погордливо від службового офіцера, зняв шапку й промовив: — Я — Ридванський, поручник драгунів пана хорунжого Конецпольського, ваша милосте. — Як вашмосць тут узявся? Але ще Ридванський не встиг відповісти, як усі довкола відчули, що новина мусить бути тривожна. — Ми йшли до вашої милости, вислані паном краківським. Але, коли вийшли з Бару, попали в засідку коло Межирова. — Васць кажеш: “ми”. Хто то є “ми”? Ридванський повів рукою по безладній чуприні. — Ваша милість вибачить, але я не дуже то сильний сьогодні. З нами був полк драгунів його милости коронного хорунжого, пана Конецпольського, під полковником Ястршембським, де і я служив, полк німецької райтарії під оберстом Найманом, другий полк райтарії під оберстом Шмідом, реґімент німецької піхоти, дуже добре поставлений, і десять гармат з амуніцією та всім потрібним добром. Калиновський, несвідомо для себе самого, підійшов ближче до Ридванського й витяг наперед себе руки, наче мав зав'язані очі. — То васць хоче сказати, що ціла та сила попала в засідку? — Так, ваша милосте — І... І що сталося? Ридванський не відповів зразу. Тим часом панові Калиновському ноги стали вгинатися з тривоги. — Дехто з драгунів мав іще час відскочити до Бару. Але всі інші... і всі німці... Очі всіх присутніх затримались на його устах. Але перевтома, голод, холод, тяжкі переживання, страх, утрата крови, біль зробили своє, бо Ридванський стрепенувся, вмовк, обидві руки підніс до обличчя і зайшовся несподівано наглим голосним плачем. Схлипуючи вголос, мов дитина, з очима, повними сліз, крізь скривлені плачем уста став поспішно з трудом викидати слова, наче каменюки. — Я вже три роки на війні. Від Корсуня. Багато слихом слихав, видом видав, але такого ще не бачив. Труп на трупі по цілому полі, що ступити не було куди. Місцями — цілі гори! Калиновський зблід. Уста йому почали дрижати. Нараз блисли йому очі божевільним блиском, він прискочив до Ридванського й ухопив його за горло. — Брешеш! Брешеш, песій сину! Це неправда! Це неправда! Кажи, що неправда, бо вб’ю. Прискочив пан Лянцкоронський, прискочили інші пани і відірвали Калиновського від пройнятого зачудуванням і острахом Ридванського, який ніколи й не подумав, що так може його прийняти начальний вождь. Лянцкоронський, що не поминав ніякої нагоди, щоб понизити польового гетьмана, відізвався: — Не сподівався вашмосць такого прийняття? Васць мусиш зрозуміти, що кожний має хвилини слабости. Але я маю надію, що пан гетьман скоро успокоїться і буде можна з ним говорити. Калиновський ненависно споглянув на Лянцкоронського, але не сказав нічого. Обернувся та пішов до намету. При вході до нього повернувся ще раз до присутніх і промовив: — Панів офіцерів прошу на нараду. Цього пана... Ридванського взяти на головну варту. Нарада тривала довго. Була бурхлива, повна образливих слів, взаємних докорів і обвинувачень, як багато інших нарад. Була б, здається, скінчилась нічим, коли б не зайшов випадок, що перетяв її, мов ножем. Саме тоді, коли суперечка між паном Калиновським і паном Лянцкоронським дійшла до таких вершин, що обидва стояли проти себе, як два розюшені півні, червоні на обличчях, з розіскреними від гніву й люті очима, з руками на шаблях, у намет вбіг незголошений ніким офіцер із криком: “Чорний їздець! Чорний їздець!”

Утихли сварка і крик. Присутні почули знадвору густу мушкетну пальбу і тупіт численних коней. Кинулися до виходу. Перед їх очима появилися на снігових полях густі віддали козацької кінноти, яка на очах цілого війська кінчила діло нищення драгунського полку, що його вислано на сусідню Вишню за харчами. Вже, вже хотів пан Калиновський пустити полки райтарії та гусарів на зухвалих напасників, тим більше, що й ті, які були з ним, стали й собі кричати: “чорний їздець”, “чорний їздець”, показуючи на їздця на чорному, наче галка, коні, як саме тоді знялася густа стрілянина від Якушинець. Одночасно від вінницьких хуторів появився їздець на спіненому коні з проханням про поміч, бо козаки вдерлися в табір піхоти. Але ще не відперли наступу від Якушинець та ще німецька піхота з поспіхом відступала від вінницьких хуторів, що загорілись вогнями, в напрямі замерзлого Богу, як Богун випав з обложеного манастиря. Німці, що дісталися тоді між два вогні, почали стелити поле густим трупом. Підняв пан Калиновський ціле військо на ноги і наступ відбито, але ввесь обоз і вся гармата тих відділів, що стояли табором біля вінницьких хуторів, попали в козацькі руки. Тим часом Богун ударив на головний обоз та викликав великанське замішання серед обозової служби, челяді і панських пахолків. Це замішання відбилося згодом сумними наслідками в дальшому поході коронного війська та в його дальшій долі. По польському таборі пішла повна жахіття вістка, що вся військова сила, яку король вислав у поміч загроженому корпусові, пропала, вирубана в пень козацькими шаблями, і що тому в таборі було кілька днів передишки, бо козаки вирушили були назустріч полкам, які йшли в підмогу. Поява “чорного їздця”, якого вважали вже за вбитого, говорила, що козацькі сили знову повернулись. Кліщі, в яких опинився польський обоз, швидко й немилосердно затискали свої залізні зуби. Не добіг іще день до кінця, як другий грім, може ще страшніший від першого, вдарив у стривожений табір. Син пана Калиновського, коронний обозний, пан Самуїл Калиновський, якого батько післав із розїздом, даючи йому два драгунські полки під досвідченим і заправленим у боях паном Кондрацьким, відділ гусарів і грізний полк райтарії під полковником Корфом, попав несподівано за Липівцем на густу хмару шабель гуманського полку полковника Глуха й почав поспішно відступати в напрямі Вінниці. Але коли польське військо минуло Липівець, наскочили на нього відділи полтавського полку Пушкаря. Тоді молодий, недосвідчений пан Калиновський стерявся докраю, втратив увесь свій відділ, залишаючи його на поталу, і тільки з трьома людьми рятувався втечею під опікунчі крила свого батька до Вінниці. Рушила Україна. Після безвиглядного дня прийшла в польський табір ніч, повна жаху. Ніхто не думав кластися до сну. Цілу ніч військо стояло в лавах, готове до бою, чекаючи на ворога. Ворог не надходив. Ніч спливала. Безсонна, зловісна, примарна. Досі ночі були повні крику, гомону, гамору, стрілянини; алярми й наступи чергувались один за одним на всіх кінцях табору. Тієї ночі козацькі відділи немов заснули. Готові до бою поляки чекали на звичайний крик, на тупіт коней наступаючої кінноти. Але години пливли за годинами і тиша тривала. Була вона ще грізніша, ніж звичайний бойовий гомін. Польовий гетьман пан Калиновський, також укритий блискучими бляхами, готовий до бою, їздив від частини до частини, ждучи, коли серед ночі відізвуться мушкетні стріли й пролунає могутній оклик: “Слава!”, з яким козаки звикли йти в наступ. Але того всього не було. Зате, коли ніч уже ось - ось мала кінчитися, тишу перервала гостра стрілянина не від манастиря, не від польських укріплень, а із середини самого польського табору. Не вспіли вожді розглянутись і дізнатися, що діється, як до пана Калиновського причвалав товариш гусарської корогви з порубаним шаблею обличчям та з голосним криком: — Челядь збунтувалась! Обоз грабують! Кинулись вояки з бойових лав, зламався порядок. Побігли в обоз, одні, щоб спинити грабіж, інші, щоб самим грабувати. Немов за помахом чарівної палички, зламалися ряди, присли останки ладу й дисципліни. Вояки в одній хвилині перетворилися в диких вовків, що власних товаришів шарпають і пожирають, щоб голод заспокоїти. Табір змішався. Почали блискати шаблі, відзивалися пістолі й мушкети, забивали одні одних, зовсім не інакше, як убивали ворогів, що попадали їм у руки. Плила кров і ніхто не міг сказати, хто приятель, хто ворог. Напослідок із тієї змішаної, безладної купи, з-посеред того здичавілого, розлюченого вояцтва почали відриватися поодинокі постаті, потім гуртки, потім поменші відділи, опісля щораз більші, хто на коні, хто на возі, а хто пішком, і всі стали гнати на захід, у сторону Браїлова й Бару, без роздуми та розваги, без стриму, сорому, опановані невимовним смертельним жахом, нездібні вже зупинитись, навернутися, подумати про оборону. Неначе велетенська отара, чи череда, яку голодний вовк ніччю налякає, жене наосліп, ламає і трощить усе перед собою, але зупинитись і дати опір не спроможеться, так утікала колишня армія пана гетьмана Калиновського До челяді прилучились товариші, до них офіцери, до них вожді та в короткому часі не стало табору, війська, сили, тієї сили, що мала не лише боронити польського королівства, але якої завданням було також до краю та до тла зламати і знищити життя народу, який тількищо почав жити. Аж ось із-за горбка, що закривав вид, вихопилася густа, довга лава козацької кінноти, наїжена гострими списами, полискуючи голими клинками й кинулась у погоню за втікачами. Напереді, перед лавою, гнав їздець на чорному коні, в чорному жупані. З одного боку їхали поруч нього сотник Шпаченко і Дрозд, що держав готову шаблю в одній руці, пістоль у другій, а з другого боку Крицицький із своєю довгою рапірою. Вслід за ними гнали козацькі лави за лавами, жадні кривавої відплати. З’їхала козацька кіннота з горбка і вже стала натрапляти на спізнених утікачів. Христя, Шпаченко і Дрозд не звертали уваги на поодиноких їздців і їхали далі, залишаючи їх для тих, що їхали позаду. Але Криницький не міг утерпіти, щоб час до часу не похилитися вправо, чи вліво і не скинути в сніг котрогось з утікаючих шляхтичів. Скоро втікачів ставало щораз більше й вони гинули, не даючи ніякого опору, безсилі зі страху. Трупи стелилися густо. Щораз дальше й дальше вдирався козацький загін у нутро втікаючої товпи. Накінець полковник Корф, який іще ніччю повернувся вслід за ланом Самуїлом Калиновським із роз'їзду та привів із собою кільканадцятьох райтарів, зібрав із великим зусиллям розсіяних гусарів і драгунів в один значний відділ та заступив дорогу козацькій кінноті. Гукнула сальва з пістолів, кінь ударив об коня, шабля об шаблю. Але опір був заслабий, тож заламався в одну мить і козацька лава пігнала далі. Тільки на чолі лави не було вже видно ні “чорного їздця”, ні Дрозда, ні Криницького. Побачив це Шпаченко, кликнув до Байбузи, щоб вів відділ далі, а сам зібрав десяток козаків і завернув назад. У гущавині трупів віднайшли три безвладні тіла, одне недалеко одного. Два з них були бездушні, байдужі вже до всього, що творилося довкола них, але третє давало ще знаки, що бореться про життя. Припав старий сивий Шпаченко на коліна перед тілом у чорному жупані та голосно почав відмовляти молитву. Сльози грубі, наче зерна гороху, котилися з вірних козацьких очей. *** Хтось прикладав чарку до засохлих, потрісканих уст. Гостра рідина розливалася в устах, пекла й душила в горлі, тож Криницький відкрив очі, проковтнув напиток і глянув перед себе. Добре знані йому очі дивилися на нього вперто, настирливо. — Грицю! — вимовив Криницький, усміхаючися злегка, але так спокійно, мов би зі своїм другом ніколи не розставався. — Нарешті! Слава Богові! А то я думав, Петре, що ти вже також не повернешся до життя! Криницький зморщив чоло, хотів зібрати думки, пригадав собі, що щось важливе сталося, але не вмів сказати, що. Хотів сісти, але не міг. Пекучий біль прошиб його і він застогнав. Злегка, не розбираючи навіть причини цього болю. Почув руку Кульчицького на своїй. — Ти ранений, Петре. Климовський каже, що не тяжко. Куля спорснула по ребрі. Криницький опритомнів. Ранений. Зудар із гусарами! Полковниця... Боже! Боже! Забуваючи про біль, підвівся з лежанки. — Де вона? Де полковниця? Кульчицькому летіли з очей сльози. Не втирав їх, не соромився їх. — Вона вже з ним. Із Нечаєм. — О! — В тій самій могилі... Криницький заламав руки, аж пальці побіліли, і зараз охляв. Потонув у мряці незнаного й нерозгаданого. Як довго маячив, цього ніколи потім не знав. Коли знову відкрив очі й побачив Кульчицького біля себе, спитав, наче б у розмові й перерви не було: — Терпіла? — Ні. Куля в серце. — А Дрозд? — Де ти був? — Розкажу, як трохи прийдеш до себе. Тепер ось випий це і спи! — Добре — відповів Криницький, зажмурюючи очі. — Добре — повторив і повернув голову набік. Бо чув велику втому і хлипало щось у душі. Кінець. notes

Примітки

1

Історичне. 2

Історичне.

Дата добавления: 2015-11-04