2 страница. Як Нечай із своїми людьми в'їжджав на манастирське подвір'я Панянського Печерського

Як Нечай із своїми людьми в'їжджав на манастирське подвір'я Панянського Печерського манастиря, на порозі, на східцях застав нерухому, наче закам’янілу постать матері-ігумені. Нечай зіскочив із коня та з шапкою в руках підійшов до монахині. — Христос раждається! — Славіте Його! — відповіла ігуменя. — Полковник Нечай? — Так, преподобна ігумене. — Всі жінки з дітьми зібрані в кімнаті. Їх небагато. Мусиш їх узяти? — Чи будуть вони безпечні тут, коли сторожу здіймуть? — Думаєш, що є такі, що на манастир руку піднесуть? — Не знаю. Рішіть самі, Преподобна ігумене. Хочете їх оставити, я вам їх оставлю, хочете, щоб узяти, візьму. Мені йде про озброєну шляхту, що криється по чоловічих манастирях. — То чого ж ти, полковнику, сюди приїхав? — Я хочу бачити Христю. — Владика з нею тепер говорять. — То я зажду. — Добре. Нечай поглянув в очі ігумені і аж здригнувся. Таким кам’яним холодом віяло від неї, від її погляду, від її слів, що жаль стиснув Нечая за горло, коли подумав, що Христя живе тут і мусить жити таким життям, як черниці. Нагло згадав щось. Повернувся, підійшов до свого буланого, витягнув із шкуряної торби два набиті гаманці та підійшов до ігумені. — Прийміть це від мене, будь ласка, на манастирські потреби. — Спасибі, Бог заплати! — відповіла ігуменя, держачи обидві калитки. — Це срібняки? — Ні, червінці. — Спасеть же Біг тебе — повторила ігуменя. — Буде за що не тільки перезимувати та їжу придбати, але й у церкві направи поробити. Нечай гірко всміхнувся: — То ви, не маючи самі що їсти, ще ляхів перетримували? — Христос велів любити ближніх, навіть ворогів. Нечай, не маючи відповіді, глянув безрадно кругом і побачив, що Кривенко та ще дехто з козацької старшини прислухались до розмови. — Дрозде, ей, Дрозде! Чи там у моїй торбі нема ще одного гаманця? Дрозд підійшов до буланого та вийняв із торби ще одну калитку з грішми й подав полковникові. Нечай передав її ігумені. — Прийміть, мати ігумене, і це ще від мене. — Спасибі! — повторила ігуменя і затрусилась ціла. Нечай помітив це. — Ех, преподобна! Коли хочете тут стояти, то йдіть і накиньте щось на себе, бо холодно. Як на те, відчинилися двері й у них появилась черниця з чорною вовняною хусткою в руках. Ігуменя загорнулась у хустку й видко було, що перемерзла до костей. — Ви, мати ігумене, радше йдіть та загрійтеся трохи. Я тут зажду, аж владика скінчить говорити з Христею. — Мені вже не холодно — відповіла ігуменя, дивлячися просто перед себе. Нечай кинув оком на своїх людей і побачив серед них якийсь рух. Звернувся ще, усміхаючись, до ігумені: — Ви ще не рішили, чи хочете держати тих жінок і дітей, чи ні? Ігуменя щільніше загорнулася хусткою. — Владика рішить. Тим часом до східців, де стояла ігуменя, підійшов Кривенко ще з кількома козаками. Всі вклонились ігумені, а Кривенко почав говорити: — Ви, мати ігумене, не во гнів беріть ані нам, ані нашому полковникові, що ми тут сьогодні приїхали. В нас у серцях теж були біль і образа. Але коли ми почули, що ви, самі ж не маючи що їсти, кормили отих ляхів, що наші церкви нищать та наші манастирі руйнують, наш біль і наша образа щезли з наших сердець і ми б'ємося в груди і вас пробачити нам просимо. Істинно християнське це діло... Полковник уже дав від себе на ваш манастир, але й ми хочемо дати. Ось тут є від мене даток. Це ми на скору руку назбирали між собою. З цими словами подав гаманець та хустину, повну мідяків, срібняків і червінців. Щось наче схлипнуло в грудях ігумені, але очі дальше були сухі й холодом віяло від її обличчя. — Бог заплати! Бог заплати вам усім! За ігуменею двері знову відкрились і в них появився митрополит Косів. Усі схилилися в глибокому поклоні. Коли митрополит поблагословив усіх, ігуменя показала йому, що вона придбала для манастиря. — Бачите, мати-ігумене, а ви так боялися, що буде, коли полковник Нечай приїде! Ігуменя поглянула знову на Нечая і йому здавалося, наче він побачив якісь теплі промінчики в її очах. Вираз її обличчя ніби зм’як, наче став менше холодний. Зате митрополит був схвильований, подражнений. Щохвилини кліпав повіками, то сягав рукою до бороди, то клав руку на хрест, що висів у нього на шиї. Козаки обступили його півколом, держачи з пошаною шапки в руках і митрополит побачив, що він мусить їм щось сказати. — Дорогі брати мої во Христі. Щедрістю й людяністю доказали ви, що ваші наміри чисті та що Христос, наш Бог і Спаситель, є у ваших душах. Я певен, що той гнів, який загорівся у ваших серцях, коли ви побачили, що в манастирях скриваються поляки, погас тепер та що на його місце прийшли зрозуміння, милосердя і пробачення. Але й я вас зрозумів більше, як колинебудь дотепер. Я побачив, що це була не жадоба помсти, не ненависть, що вас сюди привела. Я також прозрів. Усе, що діється у світі, діється за волею нашого Творця і Спасителя. Мала стеблинка не рушиться без волі Всевишнього. То ж і війни, як Божий допуст, діються за волею Божою. Але на війні є такі, що воюють, убивають, завдають рани, але є й такі, що ці рани гоять. Тому не дивуйтеся, що ми хотіли й хочемо рани гоїти, де тільки можна, бо це наша життєва мета гоїти рани тіла й душі, помагати переслідуваним, нещасним, бути милосердним не тільки для своїх приятелів, але для всіх, для врагів Отчизни, для супостатів. Але коли така гетьманська воля і цілого козацького війська, ми віддамо вам усіх тих, що шукали захисту по наших манастирях і будемо молитися, щоб вони щасливо вернулися в свою Отчизну. Донесли мені вчора, що ви і ваш полковник не знущалися над пійманими, чим здобули ви наші серця більше, як усіма перемогами над своїм ворогом. Нехай вас Господь благословить і має дальше в своїй опіці! Слава Богові! — Навіки слава! — загуло кругом. — Я ще з тобою хочу поговорити, пане Нечаю. Нечай увійшов із владикою в коридор. Черниця відчинила двері й вони вступили до малої кімнати, де були тільки три стільці та столик. Митрополит ізнову неспокійно став бігати пальцями по бороді і по хресті на грудях. — Я говорив із Христиною. Нечай не відзивався. — Але не так вийшло, як я сподівався. Нечай і дальше мовчав, тільки очі загорілися в нього і брови зсунулись разом. Митрополит розвів руками. — Вона не хотіла слухати про те, щоб залишити манастир. Нечай схилив голову, не кажучи й слова. — Не помогли мої слова, не помогла намова. Це, полковнику, новий хрест для мене, що його треба нести. Простиш ти мені? — Я ще хочу з Христею говорити... Але, це мій хрест, владико. — Вона казала, що не хоче тебе бачити. — Але я хочу бачити її — відповів різко Нечай. Митрополит звернувся до ігумені. — Пришліть, мати ігумене, Христину до розмовниці. Полковник хоче з нею говорити. Нечай увійшов до розмовниці, але не чекав довго, бо зараз же за ним увійшла Христя. Хотів приблизитись до неї, але суворий вираз її обличчя спинив його. — Ти чув, що я не хотіла тебе бачити? — В манастирі нема: хочу, не хочу. Це є там, за цією брамою, за цими мурами. Тут є тільки послух. Ей, Христе, Христе! Душа в мене плаче. Що з тобою ці люди зробили? За що? Чому? Тому, що ти племінниця митрополита, а він не хотів зв'язків із козаками? Тепер ходить за мною й питається, чи я йому прощу! А той другий, Пристальський! На вічну дружбу зі мною хотів заприсягтися. Вони в тебе послух знайшли і довір'я. Прийшли, як мене не було, схопили, як мене не було, і ти пішла, слова не сказавши, втекла, як від прокаженого. Забула про Адама, кинула батька, кинула матір. Вони плачуть. Самітні. Покинуті. Безрадні... — Даниле, досить того! — Ой, Христе, не досить, не досить! — Я того не хочу слухати! — В манастирі немає: хочу, не хочу. Мусиш. — Чи ти не можеш бути трохи милосердним для мене? — А ти для мене була? — Може я також терплю. Може більш, як вам усім здається! — Знаю, що терпиш, тому я тут, щоб тобі помогти. — Як ти можеш мені помогти? — Заберу додому. — Мене? Очі в Христі були вистрашені, руки затиснені. Нечай не відповів, тільки глянув на неї і усміхнувся. І нагло щез страх і радість бризнула з очей Христі. Сльози потекли по лиці скоро, скоро, одна за однією і вона повторила: — Мене? Нечай знову всміхнувся і кивнув головою. — Тебе. Але личко Христі наново обкуталось тінню. — Це не може бути, Даниле. Що ти сам подумав би про мене? Сьогодні прийде один і каже те. Я роблю. Завтра прийде хтось інший і скаже щось інше і я знову маю робити. Я, Даниле, не з воску. Я поклала велику віру в те, що мені говорили. І ти думаєш, Даниле, що це було добре мені сьогодні бачити владику й чути щось зовсім інше? Що вчора було чорне, сьогодні стало біле. Як це розуміти? Що про це думати? Де відповідь? — Є відповідь на це, Христе. Є. Владика така ж смертна людина, як усі інші. Але він сьогодні став на справді великим у моїх очах, більшим, аніж колинебудь був, тому саме, що не завагався признатись, що помилився. Ти чула, що він сказав до моїх людей сьогодні? Що він прозрів. Тим він не менший, а більший став у моїх очах, благородніший, гідніший своєго високого післанництва. — Сестрице — відізвався, повертаючись до черниці, що сиділа нерухомо в куті розмовниці. — Могли б ви сказати матері-ігумені, що ми її хочемо бачити? Увійшла ігуменя, все ще держачи хустку, цупко накинену на плечі. Нечай підвівся із стільця. — Преподобна ігумене! Христя їде до своїх батьків. Ігуменя кивнула головою і легка усмішка перебігла їй на устах. — А я до вас, мати ігумене, маю ще одне прохання. До владики і до вас. Призвольте зробити ту честь брацлавському полкові, щоб став патроном і опікуном вашого манастиря. Доки ми житимемо, будемо горді з того, що в свою опіку взяли такий манастир, як ваш. Христя крізь власні сльози запримітила сльози в очах ігумені. Але та швидко схилила голову й відповіла: — Це наш владика може рішити, не я. — І ваш владика вже рішив — почувся голос за ними. На порозі стояв митрополит. Його очі ясніли. Хрест тримав твердо в руці. — Пришлю тобі, пане Нечаю, грамоту, що брацлавський полк стає ктитором і благодітелем оцього Богу любимого манастиря. Нехай тебе Господь провадить, полковнику, і тебе, Христе. Нечай похилився поцілувати руку владики, потім ігумені. Коли Христя підійшла до ігумені, щоб також поцілувати її руку, та поцілувала її в чоло і сказала: Нехай Господь вас хоронить! Мало таких людей на світі, як ви обидвоє. Вийшли обидвоє щасливі й радісні. Хмара шапок полетіла вгору, як підходили до брацлавців. — Славааа! Слава! Слава! — Дякую вам, панове товариство! О, а де ж ти сани підібрав, Дрозде? Дрозд усміхнувся, але Христя побачила, що сльози мав в очах. Санки навернули. Нечай уклонився шапкою на всі боки. Митрополит стояв на східцях і хрестом благословив. Морозний вітер ударив в обличчя Христі. Коні стали порскати бадьоро. — Гей, Христе, який цей світ гарний! Христя щільніше притулилася до Нечая. — І я його знову буду бачити і ним тішитись? — Так — засміявся Нечай. — Із тобою? — Христя глянула йому в очі. — Еге ж, Христе. Нагло Христя схопилася на санках і сплеснула в долоні. — А що ж отець Пристальський скаже? — Нічого. — Чому? — Бо його немає тут. — Що з ним? — Владика вислав його на парохію в Брацлавщину. — Чому? — За п'янство. Христя глянула Нечаєві в очі. — Це також, напевно, твоє діло! Ти негіднику якийсь! Але в очах замість докору були безмірна радість і кохання. Вогняний люд

Ще зима не минула, ще не розкувалися льодом закуті ріки, ще не переставав Кисіль із комісарами говорити, як завжди красномовно, про мир і вольності, а вже польські війська підсунулись аж під Кам`янець. Полковник Стрижевський із двома тисячами — вибраної кінноти напав на сотні черкаського полку, які розташувались були між Кам`янцем і Баром, відштовхнув їх поза Бар і сам заїхав несподівано Бар, що його з такою втратою крови здобув був Нечай минулого року. Але недовго дозволила доля панові Стрижевському втішатися перемогою, бо кілька днів пізніше, коли він вирушив із цим відділом у напрямку на Браїлів, де, як його повідомили, можна було заскочити інші козацькі відділи, зараз милю за Баром, між Іванівцями і Барськими Луками, попав у засідку, яку йому приготував Богун. Поліг пан Стрижевський, поліг із ним увесь його відділ. Князь Вишневецький і новоназначений брацлавський воєвода, Лянцкоронський, чекали на роз'їзд пана Стрижевського, але ніхто до головного табору не повернувся. Тільки згодом від полонених козаків довідались польські реґіментарі, що ввесь відділ був витятий до ноги. Посунулись тоді польські реґіментарі з цілим військом, що його могли стягти, в глибину країни, щоб пімстити втрату найліпшого відділу, але під Межибожем заступив їм дорогу Нечай. Лянцкоронський успів забрати ще залогу із здобутого Межибожа, що складалася з німців під Корфом та з полку піхоти пана Сєнявського. Нечай ізнову зайняв Межибоже, обсадив залогою, а коли побачив, що на нього наступив увесь польський корпус, обкопався коло Русанівки. Польські реґіментарі кинулися жваво здобувати і ошанцьований табір Нечая і тількищо втрачене Межибоже. Коли дізналися, що сам Нечай є в таборі коло Русанівки, стали із здвоєною силою здобувати табір, бо їм дуже залежало на тому, щоб дістати в свої руки Нечая. Князь Вишневецький горів бажанням пімстити йому за все, що той заподіяв йому в минулому. Лянцкоронський, який одержав брацлавське воєвідство по Кисілеві, коли той після смерти Тишкевича став київським воєводою, казився зі злости, що він воєвода тільки на папері, бо наданого йому Брацлава навіть не бачив. Усю силу і владу загарбав собі там оцей Нечай. Німецька піхота, піхотні відділи різних панів, спішені драгуни, обозова челядь, ба навіть охотники з-під поважніших знамен, день за днем штурмували табір, устеляючи землю густо своїм трупом. Але табір був обкопаний високим валом, наїжений гарматами, гаківницями, самопалами, а за валами ждав на напасників вогняний люд, небезпечний, жадний крови, твердий. І коли після невдалого наступу ворожа хвиля заколихувалась, колотилась і ставала відпливати взад, наче та морська хвиля на побережжі, козаки вискакували з-за окопів і кликали: — А повертайтеся швидко! Ми ще вас мало наклали! — Чого ж ваш князь ховається за вами? Давайте його сюди! Князь Ярема не раз чув такі оклики, або куди гірші, такі, що аж вуха в’янули слухати, і в душі присягав собі, що відімститься за це тим хлопам криваво, але назверх прикидався спокійним. Тільки всміхався зловіщо і гладив рукою кінську шию. Невважаючи на всю свою ненависть і бажання пімсти, не міг він не признати, що Нечай боронився дуже зручно та що свій табір прекрасно забезпечив. Неспокоєм і тривогою наповняло його те, що Нечай заклав цей табір на цілу милю від Межибожа, теж обсадженого козаками. Таким чином Нечай узяв поляків із двох боків, а ніхто в польському таборі не знав, яка сильна була залога Межибожа. Розумів цю непевність положення князь на Вишнівці, але не хотіли розуміти цього інші реґіментарі. Передусім воєвода Лянцкоронський, що, покладаючись на кількісну й якісну перевагу польських військ, хотів конче здобувати табір кіннотою. Прийшло до гострої виміни слів між ним і князем Вишневецьким. Вишневецький рішуче заявив, що ні одна його кінна частина не візьме участи в такій атаці. Потім, попадаючи в наглий гнів, як це часто в нього бувало, стиснув коня острогами, так, що цей, мов ошалілий, підвівся передніми ногами високо вгору, і крикнув, від’їжджаючи: — Зачни, ваша милість, від Межибожа. Може ваші райтари й ті мури перескочуть. Мої не мають крил! Але белзький воєвода Фірлей і пан коронний підчаший Остророг, один із головних пилявецьких героїв, живо підтримали Лянцкоронського, і зараз наступного дня, як сонце піднеслося над річкою Богом, глибокі ряди кінноти стали формуватися вздовж цілої лінії козацьких окопів. Були це частини, стягнені головно з воєвідств, досі війною не охоплених, які в боях минулого року не брали участи, тому й виглядали куди краще, ніж загартовані вже в боях частини князя Вишневецького. Переважала драгунія, якої червоні колети, що їх іще дощ не прав і сонце не сушило, цвіли, наче мак на долині. Багато було охотників із шляхетських корогов, галасливих, бутних, що перший раз у житті мали бачити битву. Були волоські і так звані козацькі надвірні корогви, але не бракувало й тяжкої, в сталь закутої райтарії та крилатих гусарських частин. Гармат було мало і то будь-які. Все кінне військо гляділо на гармашів із погордою та презирством, у переконанні, що вони самі, і тільки вони, принесуть перемогу на вістрях своїх шабель. Розгорталося це військо по долині, наче на площі вправ. З другого боку, з-за шанців, приглядалися до нього козаки, готуючи зброю та ладуючи сіканим оловом зручно уставлені гармати й численні гаківниці. Сотники об’їздили на конях свої відтинки валів, даючи розпорядження і прикази. Нечай стежив за рухами польських військ. Нараз великий неспокій обхопив його. Почав пильно й бистро розглядатися на всі боки, морщив брови, шарпав вуси, потім приказав закинути аркан на поблизького самітного дуба й по ньому дістався майже на вершок. Дуб стояв на горбку. Звідтам можна було бачити далеко через річку Бог у напрямку Лисогірки. З другого боку видно було хвилясту рівнину, що стелилася ген - ген аж до Пархомівців. Тільки Губич і Пирогівців не можна було добачити, бо вид закривали горби й деревина. Довго сидів Нечай на дубі, пильно й неспокійно за чимось розглядаючись. Після того почав сходити з гілляки на гілляку, врешті по аркані легко зісунувся вниз. — Що є, полковнику? — спитав Кривенко. — Де Дужий? — Я тут — виступив із-поза осідланих коней Дужий. — Слухай, голубе, попри річку, через комиші ти можеш легко дістатись на оті горбки за приліском. Звідтам повинно бути видко чи не до самих Пирогівець. Отож коли з цього горбка побачиш ляхів, вертайся чимдуж назад, коли ж не побачиш, дай димом знати. Розумієш? — Так, полковнику. — Отже, коли дим побачимо, буде знак, що ти не бачив нікого. Так? — Так, батьку. — В чому діло, полковнику? — спитав Кривенко, коли Дужий щез у комишах. Нечай глянув на нього і на присутніх сотників і здивування було в його очах. Хвилину мовчав, перебігаючи поглядом від одного старшини до другого й наостанку спитав: — А Яреми частини де? Старшини глянули один на одного і кожний понурив голову вниз. Мовчали, наче води в рот набрали. — Бачив хто з вас хоч одну частину Вишневецького? Кривенко у збентеженні смикнув сивого вуса. — Я не бачив. — Ні я — додав Красносельський. — Ні я. — Ні я. — Я й не подумав про це — признався Гавратинський. — Із цього дуба гарний вид майже на всі сторони. Але жадного війська ніде не бачив я. Тільки в бік на Пирогівці й Губичі не далеко видно, тому я післав туди Дужого. Це все може бути тільки маневр — говорив він далі, вказуючи на польські відділи, що уставлялися на полі. — Тим часом Вишневецький може вдарити на нас із протилежного боку, хоча би й через Бог. Бо годі повірити, щоб вони пробували взяти табір кіннотою. Може таким способом хочуть вивабити нас за шанці на рівне поле, або може... — Може що? — запитав Красносельський. — Кожний із вас, панове, знає, яка то у князя Яреми химерна вдача. Може він не згодився на таке очевидне самогубство, як кінна атака на табір, і відійшов зі своїми людьми? Хто знає? — Коли так, полковнику, то виясни мені одну річ, — обізвався полковий писар Житкевич, щирий друг Нечая. — Коли б я посилав цього козака Дужого, то був би сказав дати димом знак, як побачить ляхів, а не тоді, як не побачить. — А якби вони його заскочили і він не міг би розпалити вогню? — Правда! — засміявся Житкевич і вмовк. Тим часом на полі дальше пересувалися кінні частини. Виходили щораз нові поволі, не кваплячись, наче неохоче, міняли місця, старшини скакали кіньми в різні боки, видно розвозячи прикази. Увесь корпус став поволі пересуватися ближче валів. Але всі ще, бачилося, на щось чекали. Нагло Красносельський штовхнув ліктем Нечая. — Дим! Дим на горбку! Нечай глибоко зітхнув, зняв шапку й перехристився. За ним зробили це всі. — Кривенку! Тепер на тебе, брате, черга. Лізь на дуба і слідкуй за всім. Залиши десятьох козаків із кіньми під дубом, щоб могли повсякчасно повідомити мене, як треба. Значить, Вишневецького там нема. Зготуємо їм криваву лазню, панове! Коня мені! І почав об’їздити довкола валу, тут і там кидаючи в козацьку юрбу то жарт, то слова заохоти, то поради. Всюди зустрічав усміхнені очі, готовість до бою, бадьорий настрій. Під’їхав до однієї гармати, що на заломі шанця так була уставлена, щоб могла обстрілювати ворога вздовж лінії наступу. Стояли при ній пушкарі, готові; льонт запалений. Нечай пізнав Герасименка, старожитнього бувалого козака, незрівняного гармаша й усміхнувся: — Чи, Герасиме, бачиш, що там твориться? — Бачу, полковнику. — Даси їм бобу? — З часником і хроном. — Гаразд. Не жалуй їм цього. Пороху доволі? — І пороху і куль доволі. Два місяці можуть наступати, а ми все ще матимемо чим стріляти. Нечай підвівся в стременах і крикнув, немов із гнівом: — А ти, старий, як хочеш стріляти, коли думаєш, що по двох місяцях там іще хтось живий залишиться? Козаки довкола зареготались. Широка усмішка розлилась по обличчі Герасименка. Нечай, сміючись також, рушив далі. Але не довелося далеко їхати, бо з валів почулись голоси: — Їдуть! Їдуть! Нечай зіскочив із коня, передав його джурі та разом із старшинами, що були при ньому, вийшов на вал. Був це висунений наперед відтинок козацьких окопів, боронений, крім валів, ще крутим спадом до невеличкого потічка. Звідси можна було бачити докладно майже всю лінію табору, що не притикала до річки Бога. Нечай перевів очі на ворожу лінію й побачив, що вона поволі стала приближатися до окопів. Корогви йшли справно, одна при одній, доки не дійшли на віддаль мушкетного стрілу. Тоді нагло понеслися стріли, розлігся бойовий крик тисячів і тисячів людей і вся та озброєна, різнобарвна кінна маса ринула в повному розгоні коней у напрямку валів. Коні й люди росли на очах. Отоді саме, на один знак сотників і отаманів, загриміли козацькі шанці, аж уся лінія вповилася туманами диму, в яких тільки й чути було гострий клекіт мушкетів та зловіщі розкоти й гриміння наладованих сіканцями гармат. Вистріливши з мушкетів, одна частина козаків ждала з білою зброєю на напасників, друга ладувала в поспіху новий випал. Але напасників не було. Дими поволі почали рідшати, і тільки потім міг Нечай побачити, що сталося. Вздовж козацьких ліній постала нова лінія, різноманітна, висока, місцями не нижча від окопів. Це лежали всі ті, що заплатили своїм життям за безглуздя вождів. По полі щосили гнали ватаги вершників, стараючись уговкати розшалілі коні, інші самі з божевіллям в очах, принаглювали коні до ще скорішої втечі. По полудні зібралися польські реґіменти на нараду в шатрі белзького воєводи, пана Фірлея. Прийшов пан Лянцкоронський, увесь чорний, змінений, із засохлими, спеченими устами, блудними очима, наче йому двадцять років на віку від ранку прибуло; прибув коронний підчаший, пан Остророг, що, не маючи ніякого військового досвіду, все ще не знав, що було зле й чому вони такими силами не здобули табору; прибули полковники та ротмістри. Пан Фірлей збирався вже починати наради, як перед наметом почувся тупіт коней, загомоніли голоси і в намет увійшов полковник Корф із повідомленням, що його княжа світлість, воєвода руський, пан на Вишнівці приїхав також на нараду. Зніяковіли всі й замовкли. Тільки Фірлей помітив, що воєвода Лянцкоронський відсунувся в найдальший куток намету. Князь Ярема, низький, простий, із великими блискучими очима, з широко закроєними устами, всміхаючись, підійшов до стола, розглянувся кругом і, побачивши Фірлея, звернувся до нього. — Я саме об’їздив козацький табір і бачив сумний евентус децизії ваших милостей. Я завтра вирушаю на Вишнівець і уважаю за свій обов’язок вашим милостям про це communicare. Потім кивнув злегка головою на всі боки, вийшов із шатра та від’їхав. Але на Вишнівець не вдалося князеві так спокійно дістатись, як він задумував. Незабаром після заходу сонця повернувся роз’їзд, який вислано в напрямку Острополя, з новиною, що полковник Кричевський із цілим київським полком уже під Пилявцями. Недосвідчені й нерозважні полководці дозволили розбиткам із роз'їзду, який тількищо повернувся, змішатися з військом, яке й так уже докраю було заломане та знеохочене, і швидко в таборі запанувала паніка, нічим не менша від колишньої, пилявецької. Кожний витягав із возів те, що вважав за найцінніше, клав на сідло й, не оглядаючись ні вправо ні вліво, пускався в дорогу. Одначе коло Ярославки прийшло до затримки, бо треба було переправлятися через Бужок. Тут, як буря, наскочив на втікачів Нечай з усіма своїми кінними сотнями. Ледве-ледве князь Ярема зібрав кілька полків, щоб стримати козацький наступ. Коли оборонці гинули під козацькими шаблями, втікачі перейшли Бужок, залишаючи за собою тисячі трупів і цілий табір. Польські реґіментарі самі почали тепер прискорювати військо до втечі. Але зранку, як кіннота, залишаючи піші частини їх власній долі, перейшла Немиринці, зустрілися польські війська тут із київськими сотнями полковника Кричевського, які впали на їхні карки, мов яструб паде на наляканого зайця, й, рубаючи немилосердно, гнали їх аж під Костянтинів. Так закінчилася виправа польської армії на Україну. Реґіментарі з останками розбитків почали відступати на захід. А зі сходу разом із дикою кримською ордою йшла за ними грізна козацька сила зі своїм гетьманом на чолі. Полковниця

Вже на яблунях достигали спасівки, поля вже покрилися густо стернями, а на заході все ще гриміли гармати, йшли жорстокі, криваві бої. Поля Галичини спливали кров'ю. Київ із запертим віддихом стежив за подіями в Галичині, за облогою Збаража, за рухами польського короля Яна Казимира і стрепенувся ввесь, коли знечев’я понеслася чутка, що князь Радивил, за намовою короля, вибрав війну замість миру та з усім литовським військом наближався вздовж Дніпра до серця України, до Києва. На рятунок столиці рушив із-під Збаража полковник Кричевський, загортаючи по дорозі всі залоги міст і містечок. Як голодний вовк на ловах, перескочив він через Прип’ять коло Мозиря та з легкою кіннотою, гострими шаблями й нечуваною відвагою заступив дорогу грізним наємним військам литовського гетьмана під Лоєвом. Поліг полковник Кричевський, лягло багато найкращого товариства лицарською смертю на лоївських полях, але скривавлена литовська армія, неначе обезсилена дика потвора, прилягла на місці, облизуючи свої рани, не маючи сили рушитися ні вперед, ні взад, обхоплена з усіх сторін вогнем повстання, знеможена, виснажена, нездатна до бою. Відідхнули кияни, коли небезпека литовського наїзду минула, гірко оплакуючи смерть своєго полковника й усіх тих, що згинули разом із ним. По церквах били дзвони. Духовенство заносило молитви й за тих, що впали в бою, й у подяку за те, що Бог всемогучою рукою спинив голодні литовські загони, й за успіх козацької зброї в Галичині. Доходили вістки, що поляки в Збаражі бороняться розпачливо, що гетьман замкнув ціле польське військо, неначе кліщами, які затискав поволі, ступнево. В цих кліщах корчилася польська сила, маліло вороже військо. Голод почав зазирати до темних нор і ям, що їх викопали собі бутні колись польські шляхтичі, щоб укритися перед очима козацьких стрільців. Усякому ставало ясно, що Збараж упаде, коли не за день, то за два, за тиждень, але все одно рятунку для нього немає. Аж ось прийшла нова вістка. Така несподівана, раптова, нагла, але така радісна, соняшна, що всім віддих відняла. Люди вірити не хотіли. — Королівське військо розгромлене! — Військо, що йшло на рятунок Збаража. — Король в облозі під Зборовом! Але заки дзвони перестали радісно дзвонити по київських дзвіницях, заки люди могли зловити віддих, охолонути після перших вражень, прийшла нова вістка про ганебну зраду хана, про Зборівську угоду, про кінець війни. Внезабарі після цього на хутір тітки Ганни приїхав гурт козаків із Дроздом на чолі, щоб забрати полковницю Христину на нове посілля до брацлавського замку, на спільне пожиття з її Данилом. Її батьки повернулися до Загір'я. Але Олешич мало перебував тепер дома, бо постійно був зайнятий доставок) пороху для залог у містечках на просторах брацлавського і вінницького полків, невпинно згадуючи Адама. А Христя не раз дивувалася, що її Данило, який ізріс серед брязкоту зброї та звик до твердого січового й вояцького життя, вмів знайти стільки ніжнорадісних струн у своєму серці, вмів дати їй стільки рідного, доброго, тихого тепла, стільки щастя й кохання. Хоча кохала його вже здавна, почула тепер, що це кохання опанувало тепер усю її істоту, полонило і зв'язало на добро й на зло, на радість і на смуток, на життя і на смерть. — Пам'ятай, Даниле, й уважай на себе — говорила нераз, — бо я живу тільки тобою. Пам'ятай це, Даниле. Не було б мені життя без тебе. Цікавилась усім, що діялося в полку. Ще заки свіжий сніг покрив пориті окопами бойовища під Збаражем і Зборовом, прийшла хвилина, що вона заволоділа серцями цілого полку. Зборівська угода не задовольнила людей. Поворот панів в Україну лякав населення, приводив до розрухів і кривавих розправ і відплат, бо незабаром показалося, що всі, яких не міг охопити козацький реєстр, мали перейти назад у підданство давніх панів. Спершу люди уважно приглядалися, спостерігали й мовчали. Потім почали говорити і скоро після того наново полилася кров. Перший почав діло пімсти князь Корецький, той самий, що під Корсунем залишив своїх товаришів, рятуючись утечею ще перед тим, заки прийшло до битви. Пильно став вишукувати учасників повстання і немилосердно з ними розправлявся. За його прикладом пішли й інші пани. Нарід почав утікати під опікунчі крила Нечая. Це дуже не подобалось панам. Не знаючи певно, якої думки є сам гетьман Хмельницький, постановили діяти на власну руку. Зібрали поверх три тисячі кінноти й рушили в напрямі на Брацлав. Але біля Красного наткнулись на краснянську і станиславівську сотні, які разом із повстанцями заманили польський відділ у засідку й вирубали його так, що мало хто з життям утік. Тоді, не зважаючи на нагадування короля, звернулися до воєводи Кисіля по пораду. Кисіль утішився тією подією так, немов і ждав на неї. Найперше вислав до гетьмана Хмельницького листа, в якому писав, що Нечай задумує зробити себе другим гетьманом і домагався скарати його за зраду на горло. Але що не був певний, як гетьман прийме його вістку, рішив вислати свого брата, новгород-сіверського хорунжого і черкаського старосту Миколу Кисіля до Нечая з повідомленням, що гетьман хоче покарати його смертю за бунт проти себе. Таким чином задумав кинути зерно незгоди між гетьманом і його найліпшим полковником. На вістку про приїзд Миколи Кисіля до Нечая майдан коло церкви наповнився вщерть людьми, бо люди хотіли знати, з чим черкаський староста приїхав. Нечай заявив Кисілеві, що буде говорити з ним на майдані, так, щоб увесь нарід міг чути. Нерадо згодився на це пан Микола Кисіль. Був він дуже подібний до свого брата, воєводи, тільки бракувало йому тієї гнучкости та проворности, що винесли Адама аж на крісло сенатора. Коли Кисіль побачив перед собою таку незліченну кількість народу, завагався, не знав, що робити й допитливо глянув на Нечая. — Добре! — сказав Нечай, немов відповідаючи на питання, і підніс руку вгору. Юрба втихла. — До нас — почав Нечай — приїхав оце брат пана київського воєводи Кисіля і хоче до вас говорити. Я думаю, панове браття, що ви всі радо послухаєте, що він стане вам казати. В юрбі почулися знову вигуки та крики, але Нечай підніс руку і юрба замовкла. Але пан Микола Кисіль не був людиною, що вміє говорити до народу. Переступав із ноги на ногу, затинався і плів про поворот до рідних сіл, про послух панам, про королівські гарантії, що нікому жадна кривда не станеться. Дальше говорити не міг, бо на майдані повстав такий крик, що люди самі себе не чули. Нечай побачив, що з промови Кисіля нічого не вийде, й підніс руку, щоб утихомирити юрбу. Аж ось появився біля нього їздець та випалив із пістоля. З крайнім здивуванням Нечай побачив, що при ньому на коні Христя з пістолем у руці, із якого ще димилося димом. — Люди! — почув її срібний голос. Юрба, не менше здивована, втихла. — Люди! — повторила Христя. — Доки ми живемо, не дозволимо, щоб пани знову над вами збиткувалися. Заспокійтесь! У Брацлавщину пани не повернуться! — Слава! Слава! — Слава нашій полковниці! Від'їхав Микола Кисіль із тим, із чим і приїхав. До свого брата та й до інших повіз тільки свою власну думку, що між козацькими полковниками нема більшого бунтаря, як Нечай та що його жінка під'юджує його до цього, бажаючи сама стати гетьманшею. Зате ж Христя була на устах і в серцях у кожного з тієї багатотисячної юрби. — Це наша полковниця! — говорили люди з близьких і далеких околиць. Тим часом наспівало гостре непорозуміння між гетьманською квартирою і Нечаєм. До розриву Нечай не хотів допустити, хоч одночасно не бажав відмовити помічної руки повним розпачу й доведеним до крайности селянам. Уганяли гінці від гетьмана до Нечая і від Нечая до гетьмана, сам Нечай їздив у Чигирин, але все це справи не розв’язало. Брацлавщина, Поділля, Галичина, Волинь щораз частіше, щораз настирливіше витягали руки по поміч. Польські пани, головно Вишневецький і Кисіль, які погодилися вже були з собою, підняли крик і наполягали, щоб гетьман покарав Нечая на горло за зраду. Хоча гетьман і Нечай докладали всіх зусиль, щоб непорозуміння залагодити, їхні дороги почали розходитися, бо гетьман був за точним додержанням усіх постанов Зборівської угоди. Христя бачила це і тривога вдиралася в її душу. Шукала ради у свого батька, але не знайшла. Батько казав їй, що немає чого боятися, бо правда по боці Данила. Була угода, щоб підданих пани не карали, щоб із військовими частинами до своїх дібр не прибували та щоб приїздили тільки шляхтичі православної віри. Говорив їй дальше, що поляки й так самі не думають додержуватися точок угоди: православну віру переслідують так, як і досі, отже немає чого лякатися. Але вона знала, що так не є. Вона знала й відчувала, що гетьман кривим оком дивиться на зростаючу силу й славу Нечая. Довгий час ждала старого Климовського. Але цей перебував при гетьмані, потім їздив у Київ і Трахтемирів, де був найдавніший козацький шпиталь, і кінець-кінцем, як їй доповіли, поїхав із послом Мужилівським у Москву. Тяжкі, непевні тижні минали. Громи, здавалося, відзивались з усіх кутків неба і землі. Гетьман, ніби для наладнання відносин, присилав у Брацлав найближчих собі людей. Так ото приїхав Тиміш Хмельниченко, кремезний, уродливий, але мовчазний, невгамовний ні в радості, ні в гніві парень, що якийсь час перебував на дворі семигородського князя Ракочія. Потім приїздила Степанида з Іваном Нечаєм, привозячи з собою наймолодшого Хмельниченка, Юрася. Христя гостила, годила, ходила коло них, але все таки питання стояло нерозв'язане й дальше. Селянські маси були такі ж ворожі всяким угодам, як і раніше, сотні брацлавського полку такі ж численні, як і колись. Коли Христя спитала Івана Нечая, що він думає, цей ударив кулаком об стіл. — Ти знаєш, що Кисіль писав до гетьмана? — запитав, глядячи Христі в очі. — Що Данило хоче бути гетьманом сам. Я б того Кисіля на гілляку потягнув — от що! Все лихо від нього! Однак це також не помогло Христі багато. Рішилася написати листа до митрополита Косова. В листі описала докладно положення, запевняючи митрополита, що Данило ніколи не думав робитися другим гетьманом, що він завжди готовий схилити голову перед гетьманською булавою, але що він ніяк не може не заступитися за тими тисячами селян, що збіглися до нього на рятунок. У цьому листі навела слова самого гетьмана, який сказав був: "Чернь, то наша права рука" й заявив, що проти неї він не виступить. Митрополит, який щиро тепер стояв за Христею й Нечаєм, скоро зв’язався з гетьманом і повідомив про це Христю. Чи посередництво Косова помогло щонебудь, ніхто не міг збагнути, бо за той час зайшли нові події, які відвернули увагу від селянського руху на Поділлі та в Брацлавщині. Закінчилися багаті жнива 1650 року. Тільки овочі ждали ще при дорогах, по межах і по садках, щоб їх зібрати. На широких полях щораз більше показувалося плугів, що краяли стерні під новий посів. Одного вечора, коли завжди уважливий, обережний і чуйний Нечай повертався в товаристві старшин із перегляду сотень до Брацлава, застав на замковім подвір’ї багато коней та козаків. — Хто це міг приїхати? — дивувався Кривенко. — Гей, Охриме, — кликнув Нечай до козака, що мав нагляд над його конюшнею — кого то Бог послав? — Генеральний осавул жде тебе, полковнику. Нечай зіскочив із коня, глянув на товаришів і пробував усміхнутись. — Чим це пахне, панове? — Нічим добрим — похитав головою Кривенко. — Побачимо — відповів Нечай, передаючи кінські поводи джурі. — Ходімо! Але як тільки відчинив двері до замкових сіней, почув руки Христі на своїй шиї і схвильований, радісний, щасливий її голос: — Даниле! Даниле! Все гаразд! Усе добре! Бог ласкав! Даниле, яка я щаслива! Панове! Заходьте, прошу, пан Лисовець є у нас. Із новинами! Ох, Даниле, Даниле! — та знову припала до його грудей. Нечай засміявся. Обійняв дружину за стан та разом із старшинами увійшов у світлицю. Зараз у дверях зустрів Демка Лисівця, що в широкій усмішці відслонив свої білі зуби. Лисовець простяг найперше руку Данилові, потім звітався з іншими й повернувся до Нечая. — Я до тебе, Даниле. Нечай засміявся. — Добре, що не по мене. Лисовець сягнув до свого випещеного довгого вуса. — Ні, Даниле, я по тебе не приїхав би. Ми всі при гетьмані знали, що ти прав. Кисіль писав на тебе тільки тому, щоб пімститися. І гетьман знав те, хоча й не хотів про це говорити. Але ти не знаєш, що й король писав те саме. — Король? — Король. Вимагав, щоб сповнити Зборівську угоду. Подавав чотири пункти, яких виконання вимагав від гетьмана. — Які пункти? — запитав Житкевич. — Перше, щоб відкрити в Україні католицькі костели; друге, щоб козаків вивести з-за лінії; третє, щоб селяни повернулись до панів у належне підданство, і четверте, щоб тебе, Даниле, скарати на горло за зраду. Христя, що несла збанок із медом, випустила його на кам'яну долівку, так, що він розбився на дрібні кусні. Вона навіть не глянула на черепки, вирячивши очі на Лисівця. — А що ж на це гетьман? — спитав Нечай. — До королівського листа гетьман нарікав на тебе не раз, мовляв: через таких, як ти, Зборівської угоди не дасться дотримати. Але коли дістав цього листа, то знаєш, що зробив?.. Подер його на шматки зараз таки при королівськім послі і сказав, що покарає тебе на голову, коли король зітне шиї Вишневецькому, Конецпольському і Чаплинському. З тим посланець і від'їхав. — Га! Га! — засміявся хтось у гурті. — Нічого більше посол не говорив? — спитав Нечай. — Ні. Польські посли, бачиш, тепер і нерадо послують, відколи в минулому році самі полковники посікли пана Смяровського. — Посла? — кинула питання Христя. — Посла вбили? — Вбили. На кусні порубали при гетьмані та при інших польських шляхтичах — відповів Лисовець, усміхаючись і глядячи на Христю. — Я думав, що ваша милість чула про це. Данило не розповідав? Христя глипнула на Нечая, наче з докором, і заперечила головою. Лисовець ізнову посміхнувся й почав говорити: — Це, бачите, їмосць пані полковнице, приїздить Смяровський раз, другий, потім третій. Уже на Поділлі йшли бої, вже польські реґіментарі обскочили несподівано, як ті пси, Данила під Межибожем, словом уже війна розгорілася повною силою, а Смяровський завжди ще крутиться коло гетьмана. Люди дивувались, чого він сидить, а гетьман мовчав. Тут і там упало погане слово про нього, але він був, як той мед, солодкий, облесний для кожного. Аж ось однієї днини знявся крик таки на нараді в гетьмана. Прибіг Вешняк, викрикаючи, що Смяровський офірував йому привілей на якусь там слободу. За ним відізвався чи не Пободайло. Задержали Смяровського в шатрі, самі зробили розшуки і знайшли вісімдесят — Лисовець повів поглядом довкруги й повторив іще раз — вісімдесят таких привілеїв на різні слободи, хутори, села з усім: із печатками, з підписами короля, тільки з порожніми віконцями на назвища. Лише назвища треба було вставити і все готове! Гетьман хотів відіслати Смяровського після того назад, але Богун прискочив із голою шаблею. — Нехай мені ставиться, гетьмане, коли так. Тоді й відсилай, як схочеш! — І що гетьман? Нічого гетьман зробити не міг. Смяровський також побачив, що єдиний для нього рятунок — покласти Богуна. Ставився отже, але ще скоріше впав. Тоді всі, що там були, не виключаючи й мене, замочили шаблі в його крові, присягаючи разом, що завжди таким способом покараємо зрадників, підкупників і всяку таку нечесть. — То ваша милість каже, що на тих привілеях були підписи короля? — Так. — І той самий король хоче, щоб гетьман покарав за зраду Данила? — Так. — І він був ченцем, заки став королем? — Ченцем, потім кардиналом. — А коли став королем, узяв жінку свого брата? — Так. Але це не все. — Не все? — Людські язики говорять, що у Варшаві крик тепер. Підканцлер Радзєйовський має молоду жінку, яка завжди з королем. — Не зрадник же він сам? — питала Христя, водячи розіскреними очима по старшинах. — Не віроломник? Не кривоприсяжник? У відповідь на слова Христі посипались оклики, повні зневаги для короля, і повні признання та похвали для Христі. Вона сама, наче засоромилася власної сміливости, відступила вбік і стала приготовляти закуску та напитки, що їх потім джури розносили поміж гостей. Але ще заки перша чарка обійшла кругом, відізвався Лисівець: — Даниле! Ти ще й не спитав, чого я оце приїхав до тебе. Всі насторожились, витягнувши шиї в очікуванні. Христя теж поставила збанок і поглянула на Лисівця. — Не питав — відповів Нечай, здвигаючи раменами. — Хочеш, сам скажеш. — Правда, правда, що ти січовик. Отож гетьман хо че, щоб ти зібрав якнайбільше збройного люду й рушив У похід. — Куди? — Польський гетьман Потоцький з усім коронним військом підсунувся під Сатанів і тепер підступив аж під Кам’янець Подільський, про що ти напевно знаєш. — Знаю. І гетьмана про це повідомляв. — Отож наш гетьман рушив свої полки й наказав збірку в Гумані, про що ти, здається, не знаєш, бо не всі полки були покликані. Сам гетьман також у Гумані. З ним тепер близько сорок тисяч війська і кілька тисяч татарів. Нечай бистро поглянув на Лисівця. — На Потоцького? Лисівець заперечив головою. — Ні. Ти підеш на Потоцького. — А гетьман? — На Волощину. Нечай закашлявся, поставив чарку на стіл, підвівся із стільця, здивований докраю. Всі замовкли, всім стало ніяково. Один глядів на одного, немов шукав відповіді. — Гетьман хоче, щоб ти загородив дорогу Потоцькому й не дав йому напасти на наше військо в час походу — говорив далі Лисовець. — У тебе тепер більше пішого народу, як кінноти, відколи народ став утікати до тебе. Знаємо, що зброї маєш доволі й пороху. Потоцький кіннотою таборів не здобуде. А втім ти йому можеш загородити шлях із другого боку від Дунайців, Смотрича, а то й від Гусятина та Скали — Якою дорогою гетьман іде? — На Ямпіль. — Коли так, то нам треба оточити польські війська кіннотою від півночі, розмістивши піхоту десь між Ушицею й Хотином. — Так і гетьман думав. — Коли мені там треба бути? — Поспішай. Гетьман рушить на Ямпіль за кілька днів. Тобі треба бути там перед тим. — Сьогодні що, середа? Буде досить, як ми вирушимо в неділю? — Буде. — Павле! — Нечай глянув на Кривенка — розсилай, брате, гінців іще сьогодні на ніч до всіх сотень, нехай збираються з усім вирядом під Красним найдалі до суботи. Кривенко вибіг, беручи з собою декого із старшин. Усі інші присунулися ще ближче до Лисівця, щоб не втратити нічого з розмови, бо кожного з них, не виключаючи й Нечая, вістка про похід на Волощину приголомшувала несподіваною новиною. Нечай, який усе ще стояв, перевів пальцями обох рук по чуприні й наостанку спитався, немов схопив питання з уст кожного: — Чого ж гетьманові на Волощину? Лисовець витягнув свої довгі ноги перед себе й оперся вигідніше об поруччя крісла. — Це, панове, не тайна вже — почав — що Зборівська угода обманила. Ляхи кажуть, що це через тебе, Даниле, і таких, як ти, ми ж кажемо, що це через панів. Мені здається, що одні і другі праві. Не на те ми кривавились, щоб допустити панів знову до себе; не на те вони билися й хана перетягли на свій бік, щоб зректися своїх маєтків. Тож війна прийде скоро, дай, Боже, щасливіше! Ех, коли б так хан був не зрадив тоді під Зборовом! Обидва польські війська в руках, король, всі пани! Тоді міг би бути справжній мир! Але що ж? Хан сам того злякався. Коли б був мир і ми мали силу, що робили б його татари в Криму без розбою, без ясиру? На нас напасти не посміли б, бо ми були б засильні. На Польщу, на Московщину, на Волощину також не могли б іти, бо мусіли би йти нашими землями. Отож хан цього не схотів, злякався. Хан хоче, щоб ні одні, ні другі не були надто сильні. Тому й зрадив, тому Зборівська угода — це його діло. Але тому вона й удержатись не може. Мусить бути нова війна. Минулого року, коли ми пішли на ляхів, Радивил ударив на нас іззаду. Тільки завдяки очайдушній відвазі Кричевського вдалося його стримати. Істинно, ота людина і все товариство з нею знали, за що вмирають. Тепер доходять нас слухи, що тесть Радивила, господар волоський, також військо готує, полякам угоджає, в їхні ласки старається дістатись, бо навіть про шляхетський індиґенат просить. Що це все значить? А те, що коли ми вдаримо на Польщу, то на наш край посунуть із півночі литовці з зятем, а з полудня волохи з тестем. До цього ми не можемо допустити, панове-браття. Війську це треба пояснити також і то ще перед походом. Нечай кивнув головою. — Це ми зробимо, коли тільки самі зрозуміємо, що твориться. Бо, не во гнів тобі, Демку, я не все розумію. — Що таке? — Ти кажеш, що Зборівська угода — твір хана. Він не хоче, щоб ми були засильні. І мені здається, що воно так є. Але що тепер буде, коли ми знову рушимо на ляхів? Можемо ми йому вірити тепер, коли минулого року він нам віри не доховав і зрадив? Лисовець порушився на стільці, притягнув ноги до себе й поклав на коліна руки. Зуби знову заблисли з-під темних вусів. — Гетьман, Даниле, не дармував. Він ізв’язався з Портою, із Стамбулом. Як знаєш, на султанському троні тепер малий хлопчина і його мати ним проводить. Але великий везир — людина талановита. Доходить до того, що ми маємо перейти в турецьке васальство, так ось, як Крим, Волощина, Молдавія. За те хан дістав приказ від султана помагати нам. Тут уже велика різниця, бо тоді він робив на власну руку і то проти волі султана. Нечай заперечив головою. — Хто раз ізрадив, може й удруге. Хто може мати довір’я до зрадника? — А що ж ти зробив би, Даниле? — Багато нам татари помогли досі? Тільки об’їли край, пограбували, де могли, а де не могли, то обікрали. Чому нам не змірятися з ляхами самим? Збройного люду в нас доволі, а гетьман — вождь, яких мало було в історії. Лисовець похитав головою. — Гей-гей! Молодий ще ти, Даниле, запальний! Чи ти подумав, що тоді, коли ми рушимо на Польщу самі, то нас обскочать, мов ті собаки, Радивил з одного боку, волоський господар із другого, а в незаслонені, відкриті плечі встромить свого ножа кримський хан, який тільки жде на легку здобич? Війська у нас, в Україні не буде, сил не буде. Що тоді станеться? Нечай умовк. Забрав голос сотник Зеленський: — А що Москва? Адже гетьман хоче піти під царську руку за поміч проти ляхів? Наче тінь перебігла через очі Лисівця. — Не був я там і сам не бачив. Але люди, які їдуть туди, різні привозять вістки. Мало хто добрі. — Чому? — Селяни там у жахливій неволі. Їх там кріпаками звуть. Ціла Московщина закріпачена. Недавно по околицях Москви й по цілому краю перекотилася хвиля повстання проти панів. Найгірше було у Пскові, де, як кажуть, багато крови полилося і ще ллється. Тому то цар завжди ще стоїть осторонь. Добре було б так Польщу нашими руками розвалити, границі держави поширити, але воля, панове товариство, то погане слово, ненависне слово в Москві. Царські бояри, що своїми кріпаками орють, наче робучими волами, воліли би піти з поляками проти нас, до чого їх і польський король, і Кисіль намовляють, але також і бояться того. — Чому? — Ми ж тієї самої віри. Пустять своїх холопів сюди, тоді ці побачать, за що ми б’ємось. Словом, бояться власних закріпачених людей. Зеленський ударився рукою в чоло. — Тільки тепер мені ясно, чому це так. Такий край багатий, такий родючий, не те, що Московщина, а проситься під руку царя і той не хоче! Цього я не міг зрозуміти! — Ось воно як! — Усюди те саме! — Коли наші їздять туди, до Москви, — говорив дальше Лисовець — тс можуть їхати тільки однією дорогою, ночувати завжди в тих самих заїздах, говорити з тими самими людьми. Скрізь наших людей пильно стережуть, дбають про них, ходять коло них, але не дозволяють стати з кимнебудь на розмову. Ще ні один, що їздив туди, не був у звичайному селі, не балакав із звичайним, простим мужиком. Чому? Легко відповісти. Не хочуть, щоб їхні селяни знали, за що ми б’ємося, не хочуть, щоб вони дізналися, що ми вільні, що панів прогнали та що це є головна причина війни. Житкевич, полковий писар, людина старша, розумна, з розмахом поставив порожню чарку на стіл. — Тепер мені ясніше. Тепер і похід на Волощину, то не такий дивогляд, як видавалося спочатку. Старого Лупула можна примусити бути добрим сусідом. За його то поміччю обидва польські гетьмани визволилися з татарської неволі і тепер тільки ждуть, щоб пімститися на нас. Гірко думати про Туреччину, але хто знає, чи це не найліпша дорога? Гетьман знає, що робить. Тож, панове товариство, за волоський похід! Давай, хлопче, меду! Але замість джури підійшла з підносом Христя й почала наливати кубки. Коли скінчила, Нечай почув її глибокий, шовковий голос і глянув здивований. Держачи в руках порожній збанок, Христя повернулась до Лисівця. — Зачували ми, ваша милосте, що в господаря Лупула є ще одна доня, домна Роксанда, кажуть: незвичайної вроди. Коли в нас був гетьманич Тиміш, то згадував, що бачив її на дворі семигородського князя Ракочія. Чи не думав ваша милість, що...? Але дальші її слова перебили голосний сміх і оклики старшини. Старий Шпаченко, з сивим вусом і шрамами поораним обличчям, підійшов до неї, сіпнув вуса, вклонився низько й потім, коли гамір ущух, промовив: — Бог дав нам доброго, славного, хороброго полковника. Але як це сталося, що ми дістали таку полковницю? Дивлячись на Лисівця, говорив дальше: — Кожний слухає свого полковника, бо так воно по закону має бути. Але скажіть, де полковниця має такий послух, як у нас? Ану, йдіть і скажіть для спроби, для жарту в якійнебудь сотні, що полковниця Христина наказала те і те, чи сотня не зробить? Зробить, і то скоріше, як ви могли б сподіватися. Ось і тепер. Виправа на Волощину... Ви тут і Радивила згадували, і Москву, і хана, і Туреччину, а про те ніхто й не подумав і не говорив. А ви тільки й подумайте! Коли б так гетьманича Тимоша одружити з Лупулівною, то і наш лівий бік був би безпечний і наш правий бік, від Радивила, бо жінка Радивила рідна сестра Роксанди. Словом: Польща залишилася б сама. Що ви на це кажете, панове товариство? Хто з вас подумав про це? Га? Христя засоромлена, збентежена, підійшла до Данила, ніби шукаючи охорони для себе в його дужих раменах. Нечай пригорнув її, підніс чарку вгору і кликнув: Так отже, панове товариство, за здоров’я нашого гетьмана, за щасливий похід на Волощину та на пана Потоцького! — Слава гетьманові! — На погибіль ляхам! Нараз після того з усіх грудей залунало грімко: — Слава нашій полковниці! Христя ще тісніше пригорнулася до Нечая, а Лисовець водив очима по всіх присутніх і усмішка бігала по його білих зубах. Леопардова шкура

Дата добавления: 2015-11-04