3 страница. Дрімав на сонці ранній вересень

Дрімав на сонці ранній вересень. Падали спілі яблука з яблунь. Великі темносині сливи аж прискали солодким соком. Крякало чорне гайвороння над свіжо поораною землею. Паслися спокійно корови і вівці по стернях. Сухою, втертою, крутою подільською дорогою посувався відділ кінноти. Тяжкі коні були добре утримані, відгодовані, вичищені; сідла хрустіли при рухах коней, декуди забряжчала шабля, вдарилося стремено об стремено, порскнув кінь і курява підіймалася з-під кінських копит. Вистоялі й випочаті коні рвалися охоче в дорогу в такий не гарячий і не холодний осінній день. Це відділ пана полковника Корицького їхав із польського обозу під Оринином на роз'їзд у напрямі Жванчика, Нової Ушиці й Бару. Не було це завдання ні трудне, ні небезпечне, бо попередні роз'їзди не натрапляли на козаків у тій околиці Бару. Але великий коронний гетьман Потоцький хотів дати війську якнайбільше зайняття й тому висилав роз’їзди, головно на схід від Оринина під Кам'янцем Подільським, де було розташоване все коронне військо. Корицький, який під Корсунем попав було в татарський ясир, повернувся вже з полону й горів бажанням зустріти Нечая та заплатити йому за все, що він йому заподіяв. Нечая він обвинувачував у тому, що попав у татарський полон, що його села й хутори біля Білої Церкви пропали для нього, що він залишився тепер бідний, наче та церковна миша, що не має навіть за що кухля меду купити, — всьому цьому, на його думку, винен був Нечай. Тому й тепер, у час цієї спокійної їзди, в благословенній, медом і молоком текучій країні, його думки виповнялись образами майбутньої пімсти. Кістку за кісткою буде йому ламати, сіль і гарячу смолу за шкуру заливати, очі вилупить, руки й ноги повідрубує, насититься пімстою, заки ще заб'є його, того харциза, того злочинця, того — ех! Від двох років пан Корицький щоранку та щовечора на колінах молився, щоб дістати Нечая в руки, щоб пімститися на ньому. За Мурахву? Ні, не за Мурахву. За Корсунь, бо там увесь його реґімент був вибитий, коли він дерся на окопи Нечая, бо сам він дістав шаблею по лобі від того бузувіра, хоча той, здається, й не знав, кого поклав тоді. Тепер буде знати! О, буде!.. Відділ посувався поволі, минув Ксаверівку, з’їхав у глибокий подільський яр, який творила річка Студениця, переїхав мілкий брід і в’їхав до Липин. Тут яр ставав щораз вужчий, тісніший; стіни бігли місцями майже прямовисно вгору, але дорога була рівна і кіннотчики почали підспівувати веселих пісень. Нагло дорога завернула направо. Коли Корицький об’їхав закрут, побачив, що дорога перекопана, а на шанцях ізза грізно насторожених гаківниць та самопалів ненависно світили очі людей, готових на все. Волосся стало дубом у полковника, бо він зрозумів, що необачно впровадив свій відділ у засідку, з якої нема повороту. Здержав коня і помітив численні цівки мушкетів, звернених просто на нього. Кинув оком уліво, вправо. Стіни яруги роїлися всюди від збройного люду. Кошмарний сон, чи дійсність? Перевів рукою по очах, але дула мушкетів чорніли все так само грізно, як передтим. Страшне мариво не щезло. Аж ось зашелестіли придорожні кущі і на дорогу вискочив козак, за ним другий і третій. Перший із них невисокого росту, зате широкий у грудям і кремезний, як той дуб, що на добрій землі росте, підступив безстрашно до Корицького, побрязкуючи дорогою шаблею. — Чолом, пане Корицький! — заговорив, полискуючи чорними, наче галка, очима. — Довго нам довелося ждати на вас. Ми вас сподівалися куди раніше. Я — сотник Пошивайло, до ваших послуг, а це частина моєї комонної сотні. Корицький здобув назад голос. — Чого ви хочете? На усміхненому чорнявому обличчі Пошивайла неначе відбилося здивування. — Ми? Ми нічого не хочемо. Це ваша милість хотів чогось, ідучи в наші сторони. — Я нашим паном гетьманом коронним висланий на роз'їзд. — Тож я не хотів би вашу милість здержувати. Але на вашу милість ждуть у Жванчику. Люди вашмосці зостануться тут — Пошивайло блиснув очима, в яких Корицький — помітив глум і наругу, — вони, як вашмосць бачиш, зовсім безпечні тут, а ми, за васці дозволом, поїдемо самі. — Куди? — спитав Корицький у безсильній люті. — До Жванчика. Це близько. Ось за горбочком. Нас там чекають. — Хто? Пошивайло засміявся вголос. — Видно, що ваша милість не бував на Січі. Там так не питають. Але шкода часу, бо сонце вжє сполудні, а дорога назад до Оринина далека. Їдемо! І, не говорячи до нікого, Пошивайло скочив на коня, якого йому підвели. Рушили яром. Корицький здивувався, що Пошивайло залишив свій відділ, не даючи жадних наказів, і тільки пізніше усвідомив собі, що всі прикази видано згори, ще перед зустріччю з ним. Дорога пішла вгору, спершу злегка, потім щораз більше й більше стрімко, наостанку виїхали з яру. Перед їхніми очима появились церковні хрести і бані та хати Жванчика. — Ось ми й на місці. Ще тільки вниз і годі. Так воно на цьому світі водиться, що людина йде раз угору, раз на спід, як відро в колодязі. Як вашмосць думає? Не так? Очевидний, явний глум звучав у голосі Пошивайла. Корицький постановив не говорити, але не втерпів. — Хто там є? Ваш гетьман? Пошивайло засміявся й, не відповідаючи, стиснув коня острогами та пустився вперед. Корицький хотів отягатися, чи відступитись, але в тій самій хвилині два козаки схопили його коня за поводи з обох боків і гін мусів гнати за козацьким сотником. В’їхали на ринок маленького містечка. З ринку повернули стрімкою доріжкою до малого, в останніх часах напівзруйнованого замку. На замковім подвір’ї Пошивайло зіскочив із коня та заговорив до козаків, що були з ним: — Шаблю панові Корицькому залишити. Коли має пістолі, або кинджал, відібрати і привести його нагору. Не чекаючи довше, кинув поводи в руки козака й побіг по сходах до горішніх кімнат замку. Корицький зісунувся з сідла. Йдучи між двома козаками, приглядався до всього. Як біля містечка і в самому Жванчику, так і тут роїлося від козаків. Усюди стояли осідлані коні, горіли вогні, варили вечерю. Козаки поралися біля коней, чистили зброю. Декуди до глибокої пісні, багатої, як подільський чорнозем, долучувався срібний жіночий голос. Вийшли на горішній замок. Козаки відчинили двері до великої кімнати і впровадили там Корицького. Кімната була вщерть виповнена старшинами. Щохвилини хтось входив і виходив. На подвір'я заїздили коні і знову вихром вискакували з замкового подвір'я, видно, вістові розвозили прикази до різних частин. Пошивайло, всміхаючись, як і передше, казав Корицькому йти за собою. Старшини, що стояли кругом, розступилися, даючи дорогу до стола, за яким сиділи два козаки. Один, що сидів ізбоку, сивавий, писав щось, другий, високий, широкоплечий, молодий, диктував йому, похиливши голову над стіл, так, що Корицький не міг доглянути обличчя. Нараз відізвався Пошивайло. — Полковнику, пан Корицький тут. Козак підвівся нагло і глянув на Корицького, під яким ноги вгнулися від страшної несподіванки. Перед ним стояв Нечай, той самий, якого він так хотів зустріти, щоб на ньому пімститися, той самий, що голотою назвав його два роки тому, той самий, що вирубав йому його полк під Корсунем, його самого поваливши, і тепер захопив увесь його полк без бою, без труду, без проливу крови. Нечай! А він два роки щоранку та щоночі молився, щоб можна було йому всі кості поламати, шкуру з нього здерти, насититись його муками! Нечай відгорнув своє ясне волосся взад і відслонив в усмішці зуби. — О! Пан Корицький! Довго ми вже ждемо на вашмосць пана. Давно не бачились! Коли це ми востаннє бачились, пане Корицький? Чи не в Мурахві ще? Що? Корицький мимоволі сягнув до свого лоба, де білів довгий згій від Нечаєвої шаблі. — Ні, ще потім ми зійшлися під Корсунем. Ось сліди зустрічі. Це від вашмосці, і я це пам'ятаю. Нечай засміявся, сів за стіл і почав хитати головою. — Щось недобре зі мною твориться. Забуського я мав під шаблею й повалив його, і знаєш вацьпан, що? — глянув на Корицького. — Я навіть не знав, що це був Забуський. Так само, як бачу, з вацьпаном було. Бодай мав би чим похвалитися перед товариством, що такого непереможного лицаря повалив. Корицький, який чув глум у кожному слові, загриз уста. — Що васць зі мною хочеш робити? Нечай здвигнув раменами. — Бог з тобою, пане Корицький. Вертайся до своїх людей і з ними до Оринина, бо, як бачиш, до Бару вже не проїдеш. І нема чого. Своїх людей знайдеш там, де залишив. Усі будуть на конях і одягнені. Коли повернешся в Оринин, поклонись своєму панові від нас і скажи, що ми всі ось тут горіємо великим афектом до нього. Жаль мені, що з вівендою тепер може бути тяжче у вас. А тепер можеш відійти. Очі Корицького загоріли безмежною люттю. Той козак посмів трактувати його, Корицького, як пахолка, що має кланятися своєму панові та має дозвіл відійти! Затискаючи зуби безсилої лютости, повернувся, щоб відійти. Але раптом Нечай кликнув: — Ага! Чекай іще васць! Скажи теж своєму панові, щоб тепер не дуже то рухався, бо заступлені й позакладані всі стежки та доріжки. Передовсім ані твій пан, ані його син Петро нехай у Волощину тепер не йдуть, бо там хто інший пішов. Корицький тільки безсило перемелював прокльони в устах. Вийшов у супроводі тих самих козаків, які привели його сюди. Але тепер козакам не спішилось до від'їзду, поїли коні, давали сіно. Корицький, спертий з отупінням на мур, не відзивався ні до кого. Він бачив, що Пошивайло від’їздив кудись, кинувши йому з усмішкою слово, що не забуде про нього. Сонце вже було низько, коли Пошивайло повернувся в повному чвалі назад і казав йому сідати на коня. Коли Корицький підійшов до свого коня, побачив, що сідло було прикрите коштовною леопардовою шкурою, яка на кінцях була прикрашена золотими тороками. Шкура була така велика, що покривала майже ввесь хребет коня. Корицький жахнувся. Спитав: — А це що? — О! — відповів Пошивайло, видуваючи губи, — то від пана полковника Нечая для вашмосці за те чекання. Їдемо! Корицький не знав, що й казати. За таку шкуру з прикрасами треба було заплатити щонайменше яких двісті дукатів. Скипів нагальним гнівом. Уже хотів відкинути пишну й дорогоцінну шкуру, але роздумався, бо двісті дукатів, то для нього тепер була ціла фортуна. Отже, не кажучи більше нічого, скочив у сідло. Поїхали. Коли стали з'їздити з гори в глибину яруги, Корицький помітив, що вели багато тяжких коней, таких, як були в його полку. Пройняв його неспокій і він почав розглядатись уважніше, але в яру вже темніло і тяжко було щонебудь розпізнати. Аж ось знайшлися коло викопаних шанців перед закрутом. Пошивайло здержав коня і відізвався: — Тут уже наші дороги розходяться, пане Корицький. Поклоніться своєму панові від нас! Обернув коня і від'їхав. Корицький пустився вниз яру, де був його відділ. Але зараз за закрутом стримав коня, став, наче вритий, і несамовитий гнів обхопив його, мов пожар. Бо ось перед собою побачив свій полк, увесь у білих, довгих полотняних свитках, на нужденних, малих, старих, миршавих та кульгавих конях, без сідел, без зброї, без нічого. Поручник Хшановський, його замісник, під'їхав до нього, щоб щось запитати, чи сказати. Але коли побачив пишну леопардову шкуру на сідлі свого полковника, не сказав нічого, тільки сіпнув свого старого коника за поводи й безмовно завернув у яр до свого полку. Хто інший?

Польський коронний гетьман, пан Микола Потоцький, краківський каштелян, повернувся саме до шатра з перегляду своїх військ, що їх пересунув із-під Сатанова аж під Оринин. Дволітня майже неволя в Криму піднесла і скріпила старого гетьмана, замість ізламати, бо про напитки в Криму було тяжко, і він рад-не-рад мусів вдоволятися переважно водою та кумисом. Тим то й подушки з-під очей уступили, віддих став легший, черево менше. Тільки ненависть до козаччини, до хлопів, до Хмельницького їла його, як червяк їсть стару деревину. Пекла його жадоба пімсти; палив сором за жовтоводський і корсунський погроми, за всі пониження, зневаги й прикрості, що їх довелося йому пережити в козацькому й татарському полонах; гнітив жаль після втрати тих півтора мільйона золотих річної інтрати з його дібр в Україні; давив гнів, що всюди, де прийшов, за схиленими та покірними спинами, бачив бутні, непокірні, ворохібні очі; хапала та проймала його лють на кожне українське слово, на кожний звук тужної української пісні. За все те він ненавидів той "народ хлопів і ворохібників" і горів жагою криваво, жорстоко відімститись за всі пониження, за свої терпіння, за свою невдачу, за свою неславу. Коронне військо було численне, добре випочате. Були там кварцяні корогви, зложені головно із старих ветеранів, що вже два роки змагались надармо зі стихією, яка відсувала їх щораз далі й далі на захід; були добре виповнені і справні наємні реґіменти німців, мадярів, шотляндців, волохів; були повітові корогви, що вже в минулих боях визбулись тієї незарадности й нездарности, що стільки клопоту завдавали кожному вождеві; були панські корогви: князя Яреми Вишневецького, пана коронного хорунжого Конецпольського, воєводи Лянцкоронського, як також корогви кам`янецького, красноставського, яворівського, новгородського і черкаського старостів. Положення під Оринином було дуже корисне, бо кріпка кам’янець-подільська твердиня захищала його від сходу. Але пан Потоцький не думав там залишатися; чекав тільки на дозвіл короля, щоб пуститися в глиб України та щоб здавити, здушити і кров'ю погасити отой народній зрив, який він усе ще називав ворохібнею й бунтом. Сьогоднішній перегляд війська вийшов блискуче. Старий пан на Потоці сам усвідомлював собі, що таким великим військом він іще не командував ніколи. Правда, не дуже то подобалось йому те, що на основі королівського рішення мусів ділитися владою з приділеними йому комісарами в особах князя Вишневецького, пана Конецпольського та воєводи Лянцкоронського, не враховуючи польового гетьмана Калиновського. Тільки ж полегша була йому в тому, що коронний хорунжий Конецпольський не рвався до команди, воліючи жіночий сміх від брязкоту зброї та що пан Лянцкоронський старався йти йому назустріч та помагати йому в його завданнях. Так, із гетьманом Калиновським, із яким довелося йому прожити два роки під одним дахом у Криму, йшла й дальше та сама давня, безпереривна, постійна колотнеча, але зате з боку князя Вишневецького не було перешкоди. Князь Ярема завжди був хорий, пригноблений, байдужий до всього, повний туподумства, щораз більше теряв охоту до життя, втрачаючи владу в руках і ногах. Його медикус у великій таємниці звірився лікареві Потоцького, що ґаллійська хороба вдарила князеві на голову. І так уся команда залишилася при коронному гетьманові. Потоцький кинувся на тапчан, вистелений ведмежими шкурами, і руки заклав під голову. Аби тільки — думав — дістати дозвіл від короля, він рушить в Україну і тоді ті пани у Варшаві побачать, що він є в силі втихомирити вкінці те гніздо бунтів і ворохібень. Перший буде Нечай, бо по дорозі. О! З ним він має порахунки. — Поворухнув руками, бо свербіли долоні його. — Ех, коби дістати того щенюка! Його не тільки, що вихваляють за корсунський погром, але й тепер до чого доходить? Коли якийсь козак провиниться й дістанеться в руки йому, коронному гетьманові, головному начальникові всіх збройних сил корони, то він не сміє його покарати, лиш мусить вимагати справедливости в Нечая! Цього вже ніяк не можна стерпіти. Ще заки прийде до розгрому Хмельницького, він мусить вивести козаків із брацлавського воєвідства разом із їх клятим Нечаєм. Він уже писав про це до Хмельницького, але відповіді ще не отримав. Може того бунтаря в проміжному часі кров залила із злости! Три староства! Барське, що зламаного шеляга інтрати не принесло. Ніженське! Післав там людей, але що з того? Остерське! Так само! За окуп із неволі ще ханові не заплатив та з чого й заплатить, коли онта ребелія не припиниться? Добре, що волоський господар за нього поручився. Було б гарно, коли б так син Петро, кам’янецький староста, одружився, з Лупулівною. Лупул — княжий рід. Та й то споріднений із Радивилами. Багатий! Тільки, щоб той сліпий дурень Калиновський не випередив його. Захотілося йому на старість закохатися в Лупулівній. Старий дурень! — Потоцький із пересердя почервонів і сапнув. — Старий дурень! — повторив. — Нема що... Як тільки скінчиться попис, а дозволу на похід в Україну не буде, Петро мусить бути в Яссах. Лупулівна багатша, ніж Любомирська, за яку Петра сватають. Але Калиновський! Хто б то подумав! Повдовів і вже до женячки. Цап якийсь! Asinus. Міг би дідом її бути. На маєток летить також, бо що його чернігівське воєвідство тепер? Те саме, що його староства! Худа парафія. Прийшлося старому парубочити на старість за дукати. Гей-гей!.. Думки пана Потоцького стали пересуватися поволіше, лінивіше і в короткому часі на ціле шатро розляглося його хропіння. Мухи сідали на вуса, на ніс, на чоло, гетьман повертав голову в різні боки, але хропіння ставало щораз глибше, повніше, досконаліше. Чи то завдяки роєві мух, чи ні, але верзлося панові на Потоці, що обскочили його карлики й стали лоскотати та від них із сміхом боронився він руками й ногами. Нагло карлики десь іщезли і якась величезна, волохата та грізна потвора підступила до нього, витягаючи кігті. Гетьман із жахом стрепенувся, відкрив очі й сів. Піт зливав його чоло і страх був у його очах. Потоцький повів рукою по чолі та по очах, опритомнів і побачив у шатрі багато панів та офіцерів. Що сталося, мосць панове? — запитав, прочунявши зовсім. Забрав голос Конецпольський. — Повернувся роз'їзд, що його ваша милість вислала на Жванчик. — І що? — У Жванчику козаки. Коронний гетьман знову перевів долонею по обличчі. Нараз ні звідси, ні звідти гнівом розпалився старий пан на Потоці. Кров ударила в лице, віддих став голосний. — Хто провадив роз’їзд? — Пан Корицький. — Давай його сюди! — Я тут, ваша милосте — з гурту виступив полковник Корицький. — Кажи васць! — Ми їхали на Жванчик. Коло Липин ми в’їхали в яр. Ваша милість знає, які то глибокі яри в тій околиці... Потоцький рухом руки перервав мову Корицькому. — Знаю, знаю, ну й що? — Нараз, коли ми всі були в яру, нас обскочили козаки з усіх боків. — І що? — Казали спинитися, не дозволили їхати далі. Тільки мене взяв їх сотник до Жванчика. — І васць поїхав? — Поїхав, ваша милосте. Казав сотник, що мене везуть до їхнього полковника. — Бачив васць його? — Так, ваша милосте. — Хто він? Але Корицький умовк. Очі вбив у землю, уста його збіглися в лиховісний клин, брови хмарами нависли над очима. По хвилині томливої мовчанки, якої ніхто не хотів переривати, привернуло йому назад мову. — Нечай — відповів коротко, наче шаблею рубонув. Обличчя й шия Потоцького набрякли кров’ю, віддих став іще коротший і голосніший. — Нечай? Нечай! Чого він там хоче? На нас іде? Добре! Коби тільки прийшов! Потім, після короткої передишки, очунявши від першого враження, запитав: — Чого ж він хоче? — Казав, що коли ваша милість вибрала Оринин, нехай буде Оринин, але він не радить тепер пускатися у якийнебудь похід, ані змінювати місце. Глузував, що дуже жаліє, бо з вівендою може бути в нас тяжче. Але ваша милість знайде напевно раду на те. Не радив іти на волоську землю ні вашій милості, ні панові старості кам`янецькому, бо туди тепер іде хто інший. — Хто інший? — спитав Потоцький. — Не знаю. Потоцький повів поглядом по згуртованих панах. — Хто може бути той “хто інший”? Відізвався Конецпольський. — Не знаємо. Може ваша милість зволить вислухати, що цей кавалер дальше має сказати і як закінчилася його виправа? Тоді будемо думати, що далі робити. — Слушно, слушно — хитнув головою Потоцький. Але в міру того, як Корицький став розповідати, в якому то стані він знайшов своїх людей, хмари осідали на чолі коронного гетьмана. Накінець не втерпів: — Чи вашмосць бачив коли, щоб хтось у такому стані привів своїх людей із роз’їзду? — Ні, ні, ваша милосте. — Можеш васць відійти. Зголосишся до пана обозного. — Ваша милосте, я... — Можеш васць відійти — повторив пан коронний гетьман, навіть не догадуючись, що таку саму відправу дістав пан Корицький і від Нечая. — Васць не тільки, що стратив усі коні, всю зброю, але виставив усе наше військо на посміховище. Як можна було дозволити роздягти себе з усього? Зброю віддати? Коні віддати? Без оборони? Без спротиву? Без бою? Що, васць носиш шаблю для паради? Коли Корицький, темний, мов та ніч, відійшов, пан Конецпольський із сміхом оповідав пану Маркові Собєському, в якому стані знайшов він людей Корицького: — То знаєш, ваша милосте, нічого, крім старої, подертої, вошивої свитки! Ні чобіт, ані штанів, ані сорочки. Кажу вашій милості, з одного боку лють брала глядіти на це, з другого зі сміху можна було вмерти. Такого я ще не бачив! А коні! Боже! Панове, що стояли близько, прийняли оповідання більше з хмарним обличчям. Тільки молодий Конецпольський і яворівський староста давили сміх. Тим часом пан Потоцький заговорив: — Мосці панове! Хто з панів хотів би зробити виправу на Волощину, щоб розвідати, що це все значить? — Я можу — відповів без надуми Конецпольський. За ним зголосилися й інші, але Потоцький вирішив: — Коли його милість пан Конецпольський зголосився перший, то й маг, першенство. Візьми, ваша милість, три корогви та вирушай зараз ізранку. — На Хотин? Потоцький гладив у задумі вуса. — В Хотині може бути турецька залога. Ми з турецьким султаном не хочемо задиратись. Краще, ваша милість, їдь на Стару Ушицю. Там турки залоги не тримають. — Перейти Дністер? — Як треба, можеш ваша милість. Тільки язика дістань. Нам треба знати, що робити. На Хотин я вишлю інший роз'їзд. Іще сонце не піднеслося на долоню, як три власні, справні корогви пана Конецпольського минули Кам'янець-Подільський і швидким маршем попрямували на Стару Ушицю. Коло Тарасівни перейшли річку Студеницю, а під Холодіївкою наскочили на козацький загін отамана Сірого, що був частиною нової охочекомонної сотні і з малим табором прямував на село Студеницю. Кинулися польські корогви на козацький загін, наче тічка голодних вовків на стадо овець, і, ще заки козаки змогли отаборитися, стали рубати, кого попало. Впав отаман Сірий і з ним більша частина відділу. Розпорошені останки почали тікати в напрямі Бакоти та Старої Ушиці, де стояли поважні козацькі з'єднання. Розохочені легкою перемогою, поляки кинулися в погоню. Але під Бакотою наїхали на м'ястківську сотню із сотником Зеленським, яка прийняла їх таким рясним вогнем, що майже половина відділу лягла трупом на бакотівських полях. Побачивши жахливий погром, пан Конецпольський наказав відворот на Тарасівку, проклинаючи хвилину, коли піднявся походу на Волощину. Одначе, коли під'їхали до Тарасівки тією самою дорогою, якою їхали зранку, то побачили, що вона густо обсаджена козаками. Завернули тоді на Кулачківці, але тут дігнала їх козацька сотня Гавратинського і їхала на їхніх карках аж під самий Кам’янець Подільський. Розбиті, скривавлені останки трьох корогов повернулися до табору в Оринин, приносячи з собою тривогу й замішання. Заки ще вспіли зібратися всі на нараду, приїхав возом селянин із Кулачковець з листом до Потоцького. Доручили гетьманові листа тоді, як майже всі офіцери були вже в наметі. Потоцький відкрив листа, глипнув на підпис і кинувся, наче вкушений гадюкою. — Від Нечая — крикнув на ціле горло. — Що пише? — спитав пан брацлавський воєвода. Потоцький почав уголос читати листа: “Ясновельможний і милостивий Пане краківський, мій милостивий Пане — писав Нечай. — Коли вчора пан Корицький так необачно з усім своїм відділом в’їхав просто в мої руки, я ні одного його вояка не велів скалічити, не то вже вбити, пильно дбаючи, щоб слуг Речіпосполитої та короля, його милости, не кривдити, а в належній пошані тримати...” — А то поганець! — перервав сам собі пан Потоцький. Язиком змочив уста й читав далі: “А про коні, одіж і зброю ми так собі гадали, що все те й так на славу його королівської милости повернене буде, коли та зброя з плечей одних на плечі інших перейде, які не меншою любов’ю до його королівського маєстату flagrant. А щоб доказати, що те все не з ненависти і не з пімсти сталося, я коштовний дарунок пану Корицькому передати важився, про що він ясновельможного і милостивого пана моєго напевно повідомити не забув. Але зачуваю, що тепер пан коронний хорунжий на моїх людей наскочив і, не зважаючи на те, що між обома народами мир вічний, самим королем заприсяжений тривати повинен, сила-силенна їх вигубив, нікого живим не залишаючи. Тому нам, хоч і з болем серця, прийшлося взяти до рук зброю, щоб життя самого бути безпечним. Від його милости, ясновельможного пана нашого, гетьмана всього Війська Запорізького, ми приказ маємо: самим звад не зачинати і пильне око на добро і славу війська його королівської милости держати. Але коли б, не дай Боже, до звади дійти мало, мужньо боронитися, бо краще чесно згинути, ніж неславою і соромом себе, вірних слуг його королівської милости, заплямувати. Також маємо слово від нашого ясновельможного пана гетьмана, щоб на табір вашої милости, пана нашого і добродія, пильне око мати і від небезпек усяких його по всяк час, як довго те військо в Україні зістається, боронити. Тому тепер в Оринині ви безпечно оставитись можете, нічим не турбуючись, крім хіба вівенди, бо ми перебрали на себе цілу охорону обозу і своїми головами ручимося, що нічого злого вашій милості, панові нашому милостивому і великому добродієві всього Війська Запорізького, як також усім панам, при особі вашої милости находячимся, не станеться. Вашої милости, нашого милостивого пана і добродія у всім послушний, найнижчий слуга Данило Нечай, полковник брацлавський його королівської милости Війська Запорізького”. — Але ж, панове — кликнув високим, гістеричним голосом гетьман Калиновський — та ж він цілий час кпить собі з нас! — Собака! — крикнув крізь затиснені зуби князь Вишневецький, потім оглянувся, подумав щось, махнув рукою і втих. Рада не постановила нічого. Пани розійшлися по своїх шатрах. Але ввечорі того самого дня гетьман Потоцький скликає їх на нараду ще раз. — Мосці панове — почав говорити, як тільки пани зібралися схвильованим, піднесеним голосом. — Маємо кілька новин і всі вони недобрі. Перша: роз’їзд із-під Хотина повернувся. Ввесь дністровий берег обсаджений козаками, що покопали окопи і нікого на волоський бік пустити не хочуть. Пан Кондратський, який провадив роз’їзд, каже, що хлопства там сила-силенна та що Нечай там проводить. Пани переглянулися. Лянцкоронський спитав: — А друга новина? — Друга новина, панове, ще гірша. Приїхав посланець із листом від господаря Лупула. Хмельницький напав на Волощину і зближається до Яс. Голосний шум, повний живого схвилювання пішов по наметі, бо для кожного це була велика, тривожна несподіванка. — Напав на Волощину? — Господар благає помочі. — А ми тут від чого? — спитав хтось відважніший, побрязкуючи голосно шаблею. — Тому то той Нечай говорив, що на Волощину пішов хтось інший. — Хто був би цього сподівався! — По тому бунтівникові можна всього сподіватися. Пан гетьман Калиновський спершу мовчав, наче приголомшений, і глядів з одвертими устами просто перед себе. Нагло схопився, наче опарений. — Чого, чого він може хотіти від Лупула? Всі втихли. Несподівано забрав голос князь Ярема і насміх почувся в його словах: — Може того самого, що й ваша милість, тільки не для себе. Він має сина. Шум удруге пішов по наметі. Десь у темному кутку хтось захихотав. Відізвався Лянцкоронський: — Тепер розуміємо, чому ввесь берег Дністра обсаджений козацькою піхотою, чому їх милість пан хорунжий коронний наткнувся на регулярну козацьку піхоту коло Старої Ушиці та чому Нечай писав листа, щоб ми безпечно сиділи в Оринині. Видно, між ними там усе обговорено та владнано і тоді, коли Хмельницький перекине цілу волоську землю горі коренем, Нечай буде мати око на нас. — Переїдемо по їх черевах! — розлягся чийсь голос із гурту. Але Лянцкоронський говорив далі: — Тому й хоче Нечай, щоб і ми стояли біля Оринина. Коли ми ось тут розклались табором, думали, що вибрали найкраще місце, найліпше для оборони: Смотрич, Збруч, Дністер і кам’янецька твердиня. Хто на нас міг тут напасти? Але вийти звідси, це друга справа. Дністер обсаджений, у Жванчику козаки, довкола повстання. Кажуть, що Скала, Гусятин, навіть Борщів у козацьких руках. Куди йти? — Як то? Лишити Лупула на поталу? — Куди йти? — спитав іще раз Лянцкоронський. — Мосці панове! — крикнув голосно гетьман Потоцький, головно, щоб угамувати гамір. — Збруч також обложений козацькою піхотою. — Ліпше було залишитись під Сатановом, як я радив — гарячився польовий гетьман Калиновський. — Ми були б мали принаймні свободу рухів. Тепер цей харциз Нечай має нас у своїх руках. Але пан краківський ніколи не хоче слухати мудрих рад. — Треба бути мудрим, щоб мудру раду дати, пане воєводо. І вже розпочиналася та сама колотнеча, що була така звичайна в коронних гетьманів. Але тепер панове Лянцкоронський, Вишневецький та й інші підступили до польового гетьмана і відгородили його від пана Потоцького. Після довгих нарад рішили заждати до другого дня, вислати ще роз'їзди і тоді пробувати силою перейти Дністер. Але тієї самої ночі приїхав королівський гонець із листом від короля Яна Казимира, щоб не важились переходити Дністер і встрявати в бої з козаками. Гонець, який їхав через Скалу, потвердив, що скрізь бачив козацькі з’єднання, які великими силами залягли всі шляхи, але йому не робили ніяких перешкод у їзді. Для польського коронного війська почались дні очікування, напруження, безділля й голоду. Тим часом Нечай щораз більше стискав перстень довкола обложених і ждав на нові прикази від гетьмана Хмельницького. Доки край не буде вільний, а люди щасливі

Два дні били дзвони в брацлавських церквах і два дні гриміли гармати на брацлавських мурах, як гетьман Хмельницький стояв там, повертаючись із Волощини до Чигирина. Всюди було глітно, людно, шумно, святково. Духовенство всієї широкої околиці на чолі з митрополитом Косовим і митрополитом коринтським і назаретським брало участь у вітанні свого великого гетьмана і свого Війська. Кінні частини брацлавського полку, що вспіли разом із Нечаєм повернутися день раніше, виїхали назустріч гетьманові у всьому блиску, під корогвами, з великою полковою корогвою, щирим золотом вишиваною, яку дістав брацлавський полк від черниць києво-печерського панянського манастиря. З гуком бубнів та літаврів слова не можна було чути; вони заглушували все, крім густих гарматних стрілів і гомону багатьох дзвонів. Коли Нечай повернувся з-під Кам’янця, кидався сюди й туди, щоб упорядити це й те, але на превелике своє диво довідувався, що все вже було розпоряджене, обдумане, приготоване, що він уже нічим турбуватись не потребує, бо про все подумала Христя. — Полковниця так ізвеліла — діставав відповідь і після кожної такої відповіді горда, щаслива усмішка з’являлася під його вусом. Христя та її мати, користаючи з рад митрополита Косова і Степаниди, продумали все до подробиць і свято випало величаво. Гетьман був задоволений: і тим, що волоський похід покінчився так швидко й блискуче; і тим, що Потоцький дістав добру научку, — коли показалося, що він із цілою коронною армією не міг собі порадити з одним однісіньким козацьким полком; і виявами любови та поважання не тільки війська, але й цілої людности; і тим, що Лупул обіцяв видати свою доню за Тимоша; і тим, що тут, у Брацлаві вже ждали на нього посли: і від польського короля, і від московського царя, і від турецького султана. Але гетьман не наглив, не поспішався відправляти послів, був охочий до розмови з кожним, мав час на все і для всіх. Коли зійшлися на обід у великій залі брацлавського замку, гетьман узяв під руку Нечая та підійшов із ним до Христі, що давала пильне око на всіх і на все. — Ось воно як — сказав, підходячи до неї. — Колись за моїх часів полковники давали лад усьому, а тут тепер, куди не обернешся, всі кажуть: “наша полковниця казала нам.” Що ти на це, Даниле? Нечай глянув тепло на Христю і засміявся. Гетьман говорив далі: — Тільки глядіть, не посваріться між собою, бо Данило також любить, полковнице, щоб було, як він хоче. — Так і буде завжди, пане гетьмане, як він хоче. — Мав я на твого Данила, полковнице Христе, гнів у серці, як він почав мені псувати зборівську угоду. Але тепер я бачу, що вона й так не могла б утриматися. Що тут народу до вас збіглось з усіх кінців України! Скаржився дуже пан староста черкаський на тебе, Христе, що з Данилом і з народом був би домовився, коли б не ти. — Він скаржився на мене? Пан Кисіль? — Еге ж. Казав, що ти нарід підводиш до бунту. — Але ж, пане гетьмане, ваша милість бачив нарід сьогодні. Чи він збунтований? Це все добрі, спокійні, миролюбні люди. — Га, нехай і так, коли ти так кажеш. Ти знаєш, що полковнице? Я тут до вас — усіх полковників пришлю з цілої України, і тих, що жонаті, і тих, що ще ні, нехай знають, як жити треба і яка полковниця має бути. Згода? Христя похилилась глибоко перед гетьманським маєстатом. — Ваша милосте, ви надто ласкаві для мене. Гетьман засміявся. За той час оточили його достойники церкви, старшини, посли і поволі гетьман повертався до свого місця при столі. Всі три митрополити відслужили молебень, величаючи гетьмана і все Запорізьке Військо. Коли засіли до стола, гетьман став оповідати про свій молдавський похід, як вони в двох тижнях перейшли цілу Волощину вздовж і впоперек, аж по самі гори, і потім, дивлячись на королівського посла, Єрмолича, додав: — Знаєш, вашмосць, я по правді не очікував такої модерації від пана Потоцького. Не те, що війська не рушив проти нас, але навіть його роз’їзду ми ніде не бачили. Єрмолич загриз уста, бо чув глум у голосі гетьмана та бачив усмішки на обличчях старшин довкруги себе. Тим часом гетьман говорив дальше: — І мого посла, Кравченка, прийняв, як годиться, та в подарунку для мене коштовну шаблю переслав. — І коні — додав, усміхаючись, Нечай. — О, правда! І коні. Цілий табун. Усі пана Потоцького. Скажи вашмосць панові краківському, що я дуже вдячний йому за них, тим більше, що знаю, що коней у таборі тепер немає. Тільки всіх буланих я передав Нечаєві, бо він таких любить і на таких їздить. Думаю, що пан Потоцький не буде за це гнівний на мене. Єрмолич і дальше не відповідав і, наче не бачив усмішок, що літали по обличчях. До нього дійшли вже слухи, що Нечай загорнув ціле стадо коней із власної стаднини пана Потоцького та що цей писав уже скарги на те не тільки до гетьмана, але й до короля. — Не знаю лише, — говорив гетьман — чому пан краківський замкнувся в обозі під Оринином, так, що аж із вівендою, як мені доносили, було тяжко і коней багато попадало внаслідок недостачі паші, а й ті, що не попадали, ні до чого тепер нездатні. Добре, що прислав мені свої коні, а то й ті були би поздихали, не ївши. Не так, Даниле? — Так, пане гетьмане. — Коли мій посол, сотник Кравченко, приїздив до Оринина, застав усе коронне військо за шанцями, все в латах і кольчугах. Не розумію, чому? В кольчугах і панцерах! І про вівенду для людей та коней не подумати! Єрмолич усе ще мовчав, насупивши брови. Тихі жарти перелітали тут і там, коли молоді джури стали розносити напитки. Вешняк підійшов до Нечая і шепнув йому до вуха: — Даниле, перша чарка за здоров’я гетьмана і війська. Ти піднесеш! Данило кивнув головою, підвівся, підніс повну чарку вгору й почав: — Ясновельможний наш пане гетьмане, високошановні гості, милості ваші, добродії мої, ваші превелебності й високопреосвященства владики та дорогі товариші по зброї! Господь Бог дозволив мені у своїй ласці гостити під оцим дахом таких достойних гостей і таких прославлених панів милостивих, а на першому місці нашого ясновельможного пана гетьмана, визволителя нам Богом даного, нашого опікуна й оборонця. Тому ось цю першу чарку вихилимо на здоров’я, на славу нашого гетьмана та всього Запорізького війська. Нехай живе наш пан гетьман, нехай провадить нас від перемоги до перемоги, доки край не буде вільний, а люди щасливі! Слава! — Слава! Слава гетьманові! Слава! — загуло кругом і нова пальба з гармат затрясла кріпкими мурами замку. “Гетьман, очевидячки, був задоволений. Заля гриміла гарячими, захопленими оплесками. Тільки Єрмолич крутився неспокійно і, як тільки чарки наповнено вдруге, підвівся та вніс на руки царського посла, Протасієва, тост за здоров’я короля і царя, що відновили свій союз і тепер знову будуть мати одних приятелів і одних ворогів. Але гості не квапились пити, споглядаючи один на одного. По світлиці пішла мовчанка, яку наостанку перебив сам гетьман, що почав говорити піднесеним голосом, гнівно зморщивши брови: — Такими словами про той тісний союз між Польщею і його царським величчям ані вашмосць, ані ніхто інший не злякає ні мене ні Запорізького Війська. Ні, панове-товариство того ми не злякаємося. Коли король дальше так порушуватиме зборівську угоду, як досі, то ми з усім Військом Запорізьким йому перші неприятелями будемо. Так. Будемо наступати, і воювати, і боротися, доки, як ось полковник Нечай сказав, край не буде вільний, а люди щасливі. Московський цар королеві за його неправду помагати не буде! Та й знаємо ми це певно, що в короля війська мало і те, що є, нідочого. Ось один Нечай обложив усе військо, яке пан Потоцький у своїй злості рушив на нас, так, що трохищо з голоду не згинуло — до останку. Коли ж цар, не жалуючи віри православної, королеві помагати схоче і повстане на нас, — га, — гетьман ударив долонею об стіл, — то турецькому султанові віддамося. Тоді, маючи поміч від турецького царя і від кримського хана, підемо і зруйнуємо його царство так, як Польщу й Волощину! — Слава! Слава нашому гетьманові! Загриміла заля і гармати. Єрмолич зблід і затиснув зуби. Не сподівався такої гострої відповіді. Протасієв зніяковів і крутився безрадно та непевно, бо ввесь цей виступ Єрмолича був йому дуже не на руку. Нечай, який тількищо повернувся день передше з походу, не розумів, чому люди сміються. Щойно на другий день, коли гості ще спали та він разом з Христею і Виговським сидів при сніданку, запитав мимоходом Виговського про Протасієва. Виговський засміявся. — Бідний Протасієв — став говорити — мав учора тяжкий день. Мусиш знати, що він приїхав до гетьмана в зовсім іншій справі, з проханням. Тепер усе пропало. Не буде могти вже показатися на царському дворі. — Чому — спитав Нечай, не розуміючи. — Чи ти чув коли про Акундинова? — Акундинова? Хто це, чи що це? — Це якийсь москвич, що подає себе за князя Шуйського. Як знаєте, по Московщині йде тепер хвиля повстань, і він хоче з цього скористати, називаючи себе московським царем, чи царевичем. Московські посли кажуть, що він був якимсь піддячим, чи по нашому підписарем, покрав гроші та мусів тікати з Москви. Досить, що однієї днини він опинився в Чигирині та знайшов дорогу до гетьмана. — А гетьман? — Не забудьте, мої любі, що наш гетьман не має собі рівні на цілому світі. Отож гетьман із місця прийняв його як князя Шуйського. — Чому? Мав які докази, що він ним є? — Ні, але гетьман зразу зрозумів, що матиме Москву в руці, маючи князя Шуйського. В Москві мають поганий досвід із самозванцями, що довели до смути тоді, як у нас був Сагайдачний. Тепер новий самозванець! Тоді, коли в цілому краю кипить! У Пекові ще б’ються, в Орелі також і, як зачуваємо в багатьох інших місцях. Коли б такий самозванець там тепер з’явився, легко могло би прийти до нової смути. А тоді?.. Треба пам’ятати, що гетьман усе ще надіється на поміч від наших православних із Москви. А цар присилає посла за послом то з їхніх бояр, то з ченців і єпископів, щоб гетьман видав Акундинова. Хоче йому голову скрутити. От і все. Нечай похитав головою. — Видати з війська? Не було в нас ніколи такого звичаю. — На тому гетьман стоїть. Каже з війська видачі нема, і кінець. Але не думаєш ти, Даниле, що це не шкодить мати такого правдивого, чи неправдивого князя Шуйського в кишені і, як потрібно, показати його, а як непотрібно, сховати його в якомунебудь манастирі? Христя, підсуваючи генеральному писареві якісь солодощі, спитала: — А як на думку вашої милости: є він князь Шуйський, чи ні? Виговський розвів руками. — Годі мені сказати, пані Христино. На всякий випадок поводиться не так, як якийсь підписар, чи піддячий. Завжди тихий, спокійний, ніби то смиренник. Але є щось у ньому інше, незвичайне. Протасієв тепер від виступу Єрмолича в розпуці. Гетьман із місця відрубав Єрмоличеві як слід і через те Протасієв упився, що не покажеться сьогодні й на очі гетьманові. Не думайте, що це дрібниця. Для нього все вже скінчене на царському дворі. Там йому вже й показуватися нема чого. Нечай коротко рухом руки відхилив справу Протасієва. — А що ти думаєш, Іване, про Волощину? Виговський блиснув зубами. — Як Господь позволить, матимемо незабаром весілля. — Чула я, — відізвалась Христя — що онта домна Роксанда, це красуня. Бачили ви її, ваша милосте? — Так, так, полковнице Христино. Дуже вродлива. Як вам відомо, Лупул сам — грек, його дружина — якась черкеська, чи грузинська княжна. От і доня вийшла направду гарна, але чорнява й смуглява, як туркеня. Тільки ті великі очі світять, наче самоцвіти. — Що Тиміш? — Не зводив із неї очей, як вона з нього. Закохалися. Кажуть, що ще на дворі семигородського князя... Це не добре. — Не добре? — здивувалася Христя. — Добре, пані Христино, для вас обоїх, добре для мене, але не добре для Тимоша, бо він гетьманич, а вона княжна Волощини. В таких подружжях розум повинен бути горою, не серце. Христя рішуче повела головою, але не сказала, що мала на думці. Виговський глянув на неї і, сміючися, сказав: — Я знаю, знаю, пані Христино, але що робити? Так воно є на світі. Волів би я, щоб сватання Тимоша було на приказ розуму, не серця. На другий день гетьман із цілим почтом поїхав на Кальник, де його ждав полковник Богун. Нечай із кількома кінними сотнями вирушив назустріч своїм нішим сотням, що поверталися з-під Кам’янця Подільського. Застав їх уже між Баром і Новою Ушицею, як посувалися поволі, в ладі в напрямі Бару. Зеленського, що заступав його в команді, застав у Новій Ушиці, де цей доглядав за переправою останньої сотні через річку. Нечай під'їхав до нього. — Як ішов похід? Спокійно? — Ніхто не турбував. Рушили разом кіньми за сотнею. — Що Потоцький? — Коли б мав кінноту, був би пустився певно за нами. Але його кіннота тепер пішки ходить. Нема на чім їздити. Нечай засміявся і витягнув руку до Зеленського. Тісно стиснулися долоні. Горда радість била їм обом з очей. Що полковник сказав би?

Дата добавления: 2015-11-04