Читайте также: |
|
Павло Яненко Хмельницький, двоюрідний брат гетьмана, був людиною кремезною, мовчазною, розумною. Не любив виноситися понад інших і, хоча природа не вивінувала його так щедро, як його великого свояка, мав він і голову на карку і вмів з’єднувати собі людей. За останні три роки війни, від початку повстання, він сповняв різні легші і тяжчі місії та придбав собі і славу і признання серед козацтва. Коли на лоївських полях київський полковник Кричевський увінчав своє славне життя ще славнішою смертю, Яненко Хмельницький надлюдським зусиллям зумів зібрати й вивести головну силу козацьких військ із поля бою, рятуючи їх від повного розгрому, а Київ від знищення. Та коли згодом київський полк захотів мати його своїм полковником, на велике здивування всіх, гетьман сказав: “ні” і полковником став Антін Жданович, здібний, честилюбний, добрий вояк, але не під міру тамтому. Павло Хмельницький, щоб не ходити в тіні брата, став підписуватись не: Павло Хмельницький, тільки по батькові: Павло Яненко і під тим назвищем став відомий по всьому краю і поза його межами. Хоча добрий вояк, із великим воєнним досвідом, більше часу мусів присвячувати на різні заграничні посольства, як на війну. Володіючи бездоганно латинською мовою, при своїх одвертих очах і бистрому розумі, приносив ось так більшу користь молодій державі, ніж міг принести зі зброєю в руках. Коли Мужилівський, що — завдяки зв’язкам із високим київським духовенством — зумів нав’язати також зв’язки з московськими духовними колами, став постійним послом до Москви, коли Антін Жданович, цей самий, що став київським полковником, завдяки довгому своєму побутові в турецькій неволі та завдяки знанню турецької мови, став послом у Царгороді, Яненко-Хмельницький послував не тільки до Бахчисараю та до Яс, але також до Волохії, Семигороду та до Відня. Він переговорював із венецьким посланцем, він мав тепер також намір через цісарські землі їхати до шведської королеви Христини. Як темною ніччю закінчилася запусна неділя, козак із брацлавської сотні знайшов Нечая в Гришівцях. Нечай обїздив сотні і заїхав саме до Гришівець. Посланець приніс йому вістку, що з Чигирина, від гетьмана прибув до нього Павло Яненко і жде на нього в краснянському замку. Здивувався Нечай, коли почув, хто до нього заїхав, бо знав, що гетьман Яненка з чимнебудь не вислав би в Брацлавщину. Запевнив Пошивайла, що повідомить його, коли про щось важне дізнається і рушив у Красне. Над безмірною білою плахтою снігу висіло темне небо, по якому пробігали важкі хмари, Хоча сніг скрипів від морозу під кінськими копитами, відчувалося, що зимі вже незабаром прийде кінець. Десь високо над землею шумів вітер, що наче ламався під хмарами, видаючи гомін, ніби голосний ляскіт батога. Придорожнє гілля грало на вітрі, наче струни. Від Красного, на границі темного неба й білого снігу мерехтіли бліді світла. Це вікна краснянських хат кліпали, немов би вовчі очі, в темну ніч. На короткій дорозі до Красного зустрів Нечай один роз'їзд з охочекомонної сотні Пошивайла та два роз'їзди з Красного, один кінний із яланецької сотні Попа Івана і другий, піший під самим уже містом, що належав до краснянської сотні. В'їжджаючи в місто, сам перевірив сторожу на брамі та в'їхав на замок, де стояв квартирою і де ждав на нього Яненко. Краснянський замок, хоч і не такий великий і не такий неприступний, як брацлавський, що був збудований із твердого каменю, також відбивав не раз татарські наскоки і не раз рятував людей у час татарського лихоліття. Споруджений із грубих дубових колод, за високими валами та за гостроколом, притикав із двох боків до ставу, а з двох інших був відділений від міста глибоким ровом та звідним мостом. Але вода в рові й у ставі тепер твердо замерзла і приступ до замку був би легкий, якби не стрімкі вали, що замерзли при тугім морозі й були кріпкі, наче гранітні мури. Довкруги містечка, що великою підковою обняло замок, височіли також висипані вали, стрімкі, обсаджені сторожею, наїжені гарматами та гаківницями. В двох брамах до міста: барській і брацлавській стояла варта. Нечай, що мав око на все, з задоволенням помітив, що всюди були чуйність і строга бойова готовість. Правда, з деяких освітлених хат розлягалися п’яні оклики, пісні, витягані непевними голосами, але взагалі всюди був лад. Люди були готові до бою в кожен час. Нечай застав Яненка на замку, де він грівся біля великого комина. — Маю для тебе, Даниле, вістки з двох місць: із Чигирина та Брацлава. Котрі будуть перші? Нечай перевів рукою по волоссі. — Брацлав буде перший. — Брацлав ближчий до Красного і Брацлав ближчий серцю. Твоя Христя вже здорова й виривається до тебе. — Слава Богові! — Дивне диво. Ніде нечуване! Куди рушишся тут, кожний питає про неї. Відколи я виїхав із Брацлава, більше людей запитувало про її здоров’я, ніж про новини з Чигирина. Що це таке? — Ми самі не знаємо, ваша милосте, — відповів за Нечая Кривенко, полковий осавул і права його рука, погладжуючи сивавого вуса. — Хіба нам усім наша полковниця щось завдала? Я чогось подібного також ніде не бачив. — А які вістки з Чигирина? — поцікавився Нечай. — Добрі. Старшини, що були з Нечаєм, віддих спинили, чекаючи на новини. — Невже гетьман, його милість... — почав Нечай. — Невже?.. — Так, панове. Гетьман змінив думку. — І..? — І каже тепер таке: "Коли ляхи рушили, наші міста загортаючи та людей по - дорозі кривдячи, то ти не чекай, щоб на тебе напали, тільки бий, сам бий, бий так, щоб почули!" Рух зробився в кімнаті; гомін пішов по ній. — Бити! Бити їх, клятих! Не дивитись нам, як наші міста забирають! — І як невинних людей на палях мучать! Нечай, що стояв перед Яненком, похилившись уперед, з розіскреними, жевріючими очима, підніс руки й утихомирив гомін. — Це значить — заговорив поволі, наче сам собі не довіряючи, — що ми можемо вдарити на них самі, коли й де захочемо? — Така гетьманська воля. — Його милість, пан Яненко — говорив дальше Нечай — роз’яснить нам усе як слід. Але найперше я хочу, щоб негайно, не втрачаючи часу, в кожну сотню побіг посланець. Нехай сотні будуть готові, бо завтра вранці рушають в похід! Заметушилися в кімнаті. Багато старшин вибігло. Інші присунулися ближче, нетерпляче чекаючи, що скаже Яненко. — Тепер, ваша милосте, — заговорив Нечай — говори, говори, бо ми спрагнені цих новин, як земля дощу в посуху. — Що Зборівська угода завела, це для нікого не новина, панове товариство, головно не для вас, брацлавців. Знаємо це ми, знають і польські пани. І ось, як вам певне відомо, на соймі у Варшаві, що відбувся ще перед Різдвяними святами, вирішено війну з нами. Там же на тому соймі, що постановив війну, хоча мав затвердити Зборівську умову, вирішили збирати нове військо, видати наказ на посполите рушення, ба навіть приповідні листи на вербунок до війська. Між іншими, дійшла до нас чутка, що й Забуський дістав такого приповідного листа і набирає тепер людей та, що ще цікавіше, що князь Ярема листа не прийняв. — Не прийняв приповідного листа? — спитався хтось із гурту. — Ні. — Га! Га! — зареготався хтось інший на лаві. — Чому не прийняв? — Різно говорять, але це не важливе... Так слухайте дальше. По наших святах повернувся до Варшави від кримського хана пан Войцєх Бєчинський і привіз мабуть зовсім певні вісті, що хан таки не дасться перекупити і таки піде з нами. Тоді король відкликав Потоцького з війська до себе, залишаючи при команді Калиновського, і звелів рушити проти нас. — Звелів рушити на нас? — спитав Нечай, стягаючи брови. — Так. Це певні вістки. Отже, ми можемо сподіватися ляхів не кожного дня, а кожної хвилини? — Так. Тому я щосили поспішав сюди і тремтів на думку, що не поспію на час. Але, славити Бога, поспів. А то гетьман не простив би цього ні мені, ні собі. — Де ж Потоцький? — Король, кажуть, затримав його при собі, наче б то для помочі, але навсправжки через те, що він довів би до нових Жовтих Вод, чи до нового Корсуня. — Ніби Калиновський ліпший? Яненко махнув зневажливо рукою. — Калиновський зовсім ні до чого. Потоцький не був би злий гетьман, коли б не пив. Калиновський кругом дурак та й годі. Ось і коли Потоцький від'їхав від війська і Калиновський остався з Лянцкоронським, який усе ще є комісарем при війську, почалося те саме, що було з Потоцьким. Один хоче старшинувати і другий. Через те вічна сварка. Калиновський каже, що він гетьман та що все має йти згідно з його думкою та його волею, Лянцкоронський знову каже, що він старший сенатор, як Калиновський, і вимагає послуху для себе. Тим часом підо Львовом збирається нове військо, головно наймане. — Чули ми про це. Чули також, що цими днями шіснадцять таких корогов прийшло до коронного війська під Бар. — Так — потвердив Яненко. — У нас казали, що йде вісімнадцять. Певно десь дві залишили по дорозі залогами. Це самі німецькі полки, що їх хорунжий Конецпольський затягнув у Відні. Це й причина, чому я так спішив сюди та прохав Бога, щоб мені дозволив на час приїхати. З Бару в Красне недалека дорога. Один скок... — У мене по дорогах скрізь застави і сторожі... — І застави і сторожі можна знищити, або минути. Ночі - довгі, поля - широкі, в таборі війська держати не можна, бо зима. Тим то наш гетьман, його милість, дуже наказував, щоб я ні години не змарнував у їзді. — Спасибіг гетьманові, його милості, і спасибіг тобі, Павле. — Що ти, Даниле, думаєш тепер робити, коли сотні поставив на ноги? — Залишу по містечках сильні залоги, а інші сотні підуть на Рогізну та Шпитків. — Узад? — здивування задзвеніло в голосі Яненка. Нечай стягнув брови. — Так. Коронне військо — сказав — головно тепер, після підсилення німецькими реґіментами, є куди сильніше, ніж місяць, чи два місяці тому. Я їх вступним боєм брати не хочу й не буду. Таку битву ми можемо виграти, або програти. Але коли ми не дамо їм одної великої битви, тільки оточимо їх і обскочимо, наче вовки ведмедя, та будемо бити з усіх сторін, тоді ми програти не можемо. Або їх гетьманові і кримцям віддамо, або на місці задавимо. Яненко подумав хвилину. — Не даром — заговорив — коли я питався гетьмана, чи він хоче передати тобі якісь прикази, він сказав, що ти собі сам даси раду. І я думаю, що це найліпший спосіб проти них. І найпевніший. Вони не будуть мати однієї великої битви, а сто малих щодня і щоночі... Ляхи думають — продовжував далі після хвилинної надуми — що люди схочуть те терпіти, що колись терпіли. Ні. Тепер їм усюди буде відсіч: із кожної хати, з кожного порога, з кожних воріт, з-поза кожного куща, на кожній переправі. Хочуть кров лити, то мусять і свою дати. — Ми до них не йдемо, ми чужого не хочемо! — почувся понурий голос Попа Івана. — Але й свого не дамо! — кинув хтось інший. — Не дамо! — загомоніла ціла кімната. Шаблі стали тріскати в дужих долонях, як передвісники лютої бурі, що надтягала. Два татарчуки, підручні полковника, стали метушитись і незабаром перед кожним появився кухоль ситного меду. Старшини випивали, втирали вуси, прощалися з Нечаєм та з Яненком і відходили до своїх частин на свої квартири. Залишились з Яненком тільки Нечай, Кривенко, Житкевич, Байбуза, Піп Іван і Красносельський, який відіслав татарчуків і сам наповнив усім кухлі медом. Гамір зменшився. В хаті втихло. Темна ніч заглядала в вікна. Яненко повів рукою по чолі, позіхнув і став випростувати спину. — Втомлений? — спитав Нечай. — І ще й як! Адже я ні однієї ночі не спав під дахом, відколи з Чигирина від'їхав. — Боюсь, що й цієї ночі не спатимеш, пане Павле. Це вже минула північ, а на світанку ми рушаємо. Федоре! — заговорив до полкового писаря Житкевича. — Ану пішли, голубе, зараз, як стій іще й інших посланців до кожного сотника в Краснім і в околиці, щоб не гаючись рушали на Рогізну. Але посланці нехай спішать, не жаліючи коней, і нехай ніде по дорозі не затримуються. Житкевич вийшов. Кривенко звернувся до Нечая з питанням: — А що з Красним? Нечай згорнув брови, змів хребтом руки стіл перед собою, взяв кухоль меду в руки, підніс угору, глянув уважно на золоту поверхню запашного напитку, так, якби ні про що інше не думав, лише про мед, повернувся до старшин, промовив “на здоров'я” і, вихиливши одним духом, поставив кухоль на столі. — А що з Красним? — повторив питання Кривенко, витираючи вуси з меду. — В Красному залишишся ти! — заговорив Нечай твердо, позираючи на Кривенка сірими очима з-під навислих брів. — Красне надто гарне й цінне, щоб його втратити. Був би залишив Шпаченка, так він у Ворошилівці. Як ми відступимо, ти Красного не даси. Не даси, і все. Вали — добрі, зброї повно і люда, скільки хочеш. Їсти також подостатком. Тяжко їм буде піти далі, Красне залишаючи, і тяжко буде Красне здобувати, коли самі будуть оточені. — Ти такий певний, Даниле, що вони Красного не здобудуть? — дивувався Яненко. — Зовсім ні. Що є Красне? Мале, нужденне містечко, оточене земляними валами. Це й усе. Я тільки одного певен, а саме, що те польське військо, яке рушить тепер на нас, пропаде, щезне, як щезає сніг на весні і роса на сонці. Вони можуть одну сотню розбити, чи другу, одне містечко здобути, чи друге, можу я впасти й багато інших, але той, хто залишиться, прийде і буде мати останнє слово. Обізвався Яненко: — Добре тебе слухати, Даниле. Коли так слухаєш твоїх слів, здається, що не може бути інакше, що все так мусить бути, як ти говориш. А проте ж... Гук стрілів і крики перервали його мову. В кімнату вбіг козак з обнаженою шаблею, з кривавою раною на чолі. — Ляхи в місті! — крикнув, шукаючи очима полковника. — Ляхи! — повторив, коли побачив Нечая, і впав непритомний на землю. — До зброї! — кликнув Нечай, добуваючи на бігу шаблю. — Кривенку! Борониш Красного! І вискочив на подвір’я та допав буланого, що завжди, осідланий, ждав на свого їздця. Яненко розглянувся довкруги. Підняв свою шубу, припоясав шаблю, глипнув у вікно — і побачив, що воно ціле червоне від недалекого вогню та що в кімнаті щораз ясніше. — Запізно! Запізно! — добувся крізь його затиснені зуби розпачливий крик, і він вискочив і собі на замкове подвір’я. Що бачив Криницький
Криницький знав, що між Гришівцями й Іванківцями, як і скрізь, є застави та що дорогами вештаються густі кінні роз’їзди. Тому то, коли ніч настала і люди одні пішли спати, інші зустрічати запусти, він, користаючи з того також, що Кульчицький був у Пошивайла, накинув сідло на свого коня й непомітно, через городи, вивів його аж у вільшину за селом. Там розглянувся обережно довкруги, чи близько когось немає, сів на коня й пустився глибоким снігом, обминаючи старанно дорогу, через гору в напрямі Іванковець. Під вусиком мугикав веселу пісеньку. Коли виїхав на горбок та в долині за собою побачив світла Гришівець, заспокоївся. Довкола себе не бачив ані застав, ані сторожі, тільки широке, пусте поле, їдучи поволі, прислухався до шуму вітру десь угорі, в просторах. Сніг був надто глибокий, щоб можна було підігнати коня, тож повісив поводи на кульбаку й потонув у думках. Не звертав уваги на далеке виття вовків, ані на неспокійне пирхання коня. Був задоволений із себе та зі світу. Поперше: кинув бурсу, якої ненавидів із цілої душі, хоча й гордий був із того, що стільки років учився в славній київській школі. Подруге: став довіреним гетьмана, якого, як і всі бурсаки, вважав за найбільшу та наймудрішу людину на світі. Потрете: з доручення того ж гетьмана та за його поміччю мав їхати у свої сторони, у Лемківщину, що її носив у серці й думках за ввесь час свого побуту в Києві та мав побачити свою маму, до якої рвалися його думки. Наостанку почетверте: ці чорні очі татарки, усмішка її малих, повних, запашних уст, те дивне, п’янке, східне, досі незнане йому кохання, що одурманювало більш, аніж якінебудь напитки та робило його її слугою, добровільним невільником, — усе те виповнювало його душу життєрадісним почуттям. Усміхнувся, коли пригадав собі, як це сталося, що вона вибрала його собі з-поміж усіх інших і аж здригнувся на сідлі з розкоші, коли стала перед очима хвилина, як уперше почув її уста на своїх, її прискорений віддих, коли згадав глибокі горляні звуки незнаної йому мови, її палке, жагуче, жорстоке, але таке над усе розкішне кохання. Горбки чергувалися з долинами, як усюди на Поділлі, до чого він уже був звик. Тільки коли наближався до Івановець, усвідомив собі, що це не легко буде знайти її, свою татарку, серед того лябіринту зовсім йому невідомих вулиць і вуличок, серед частих стеж, варт та заздрісних очей сотника Маковського. Думка про Маковського зганяла усмішку з його уст і, наче холодною водою, змивала його цілого. Але десь там здалека блискали очі татарки, такі принадні, такі спокусливі, такі солодкі, такі чарівні, що Криницький аж шапку скинув і став півголосом шептати: "О, Господи, не введи нас во іскушеніє..." Потім наклав шапку на голову і... їхав далі. Все ж таки, коли лиш Іванківці виринули з сутінків ночі, як темна пляма на білому снігу, завагався. — Якби знаття, де стоїть сотник! — подумав і пригриз уста. Ніхто не прийшов йому сказати, зате, заки ще в’їхав у село, прив'язався до нього якийсь малий собака і зчинив такий дзявкіт, що за ним відізвались голоси багатьох інших собак і в супроводі такого веселого хору він в’їхав у село, проклинаючи і всіх собак на світі і свою невдалу прогулянку. Зараз при в’їзді в село зачорніли на снігу постаті і чийсь голос скрикнув гостро: — Стій! Хто йде? Не було ради. Довелося стримати коня і дати тим людям якесь пояснення. Але заки він зблизився до сторожі, вийшло з хати ще кількох козаків і між ними один, видно старшина, бо підійшов до нього і коротко запитав: — Хто ти? — Чи це Гришівці? — запитав у свою чергу Криницький найневиннішим голосом, на який міг спромогтись, не відповідаючи на питання. — Ні, голубчику, це Іванківці. Ти саме з Гришівець і приїхав. — Я їхав із Красного у Гришівці, але, видно, зблудив і не туди попав. — Ти хто такий? — Петро Криницький. — А чого у Гришівці? — Там моя сотня стоїть. — Яка сотня? — Охочекомонна. Сотника Пошивайла. — А тут, знаєш, яка? — Знаю. Вільшанська. Я виїхав із Красного і задрімав. Коли прокинувся, побачив, що я серед поля та що дороги ніде не видно. Отаман завагався. Все це виглядало дуже ймовірне. — Що тепер зробиш? — Мені до Гришівець треба. До сотника. Отаман подумав. По хвилині відізвався: — Гаразд. Ось тут дорога. Виїдеш на цю вулицю і потім наліво. Тільки не засни, а то знову заблудиш! — Спасибі — відповів Криницький, радий, що так скоро вмів вимотатися з халепи. Але на своє велике розчарування швидко побачив, що його радість була дуже передчасна. Бо ось на дорозі сніг заскрипів під кінськими копитами, гурт вершників завернув у його вуличку і він нагло знайшовся серед їздців, що обскочили його з усіх сторін. Один із них, огрядний, на високому, тяжкому коні, оглянувши його, кинув питання сторожі: — Що тут діється? На звук цього голосу Криницькому мурашки пробігли поза шкурою. Здавалось йому, що вже чує свист батога, який тне шкуру до крови....“Но ізбави нас от лукавого”... — прошепотів у душі, докінчуючи таким чином молитву, яку почав на полі, і глянув в очі Маковському. Але й Маковський пізнав його зразу. — О! Це ти, пане Криницький? Га! Хто б то подумав, що ми зустрінемся тут серед ночі! Васць не сподівався мене зустріти, правда? — Він каже, що заблудив у дорозі до Гришівець — відізвався отаман застави. — Заблудив у дорозі! — повторив Маковський, дивлячись на Криницького. — Певно, що так... Ніч темна, околиця незнана. Певно, що заблудив... Знову мороз перейшов поза шкурою Криницького. Але разом із страхом збиралися в нього злість і бунт. До боязких він не належав і хоча не грішив найтоншим розумом, то завдяки відвазі, силі м’язів і гострій шаблі завжди був у пошані в своїх товаришів. Відізвався: — Вони мені вказали вже дорогу до Гришівець і тепер буде мені легко її знайти. — Легко буде знайти? Легко буде знайти? — повторив Маковський, протягаючи слова. — Ну, нічого. Я вашмосці покажу дорогу, бо вона вже не така проста і не легка — додав. Криницький відчув у його словах гнів, наругу й погрозу. — Їдьмо! — закінчив Маковський. Рушили кіньми. Криницький за сотником, обабіч нього козаки. Малий собачка, що, хто зна, чи сам не спричинив того, що він знайшовся в такому невідрадному положенні, видно злюбивши, чи не злюбивши його особливо, біг перед його конем, гавкав, забігав і підскакував аж до кінських ніздрів. За ним і кругом нього тічня собак, великих і малих, злющих і менше злющих бігла, підносячи таке гавкотіння, що певно, хто тільки спав, мусів від нього пробудитися. Що найбільше його сердило, що всі собаки не звертали уваги на інших їздців, цілу свою увагу зосереджуючи тільки на ньому. Криницький скоро відчув оцю смішну сторінку свого положення і ніколи пізніше не зміг би відповісти на питання, що найбільше тоді дошкулило йому: страх, гнів, чи сором? Отого малого собачку був би живцем руками роздер, не за те, що викрив його, а за те, що тепер, наче нарошно, глумився з нього. Радо був би стиснув коня й утік, але це було неможливе. Радо був би під землю заховався, щоб не зносити цього сорому, але замість того мусів їхати далі. Тож їхав тихо, тільки зубами скреготав із безсилої злости та молов прокльони під носом. — Як вашмосць бачиш, то ми достойно васці приймаємо. В’їжджаєш васць у село з музикою, ніби воєвода — почув голос Маковського, в якому, крім глуму, скривався гнів, а може й біль, — тількищо прийшло Криницькому на думку. — Може й він терпить? — подумав і почув себе ще більш непевно, бо досі це не прийшло йому на думку. — Певно, що терпить — думав далі, — бо знає, чого я тут. Адже він також мусить її кохати... Певно, що кохає, коли взяв собі її за жінку, її, татарку з далекого улусу, оточив її достатком, одягав, наче кралю, дозволяв на примхи, Бог зна, які... Заїхали на одне подвір’я і здержали коні. Криницький кинув погляд і побачив, що, не зважаючи на пізню ніч, на подвір’ї був рух, стояло багато осідланих коней. Козаки ходили, в’їздили й виїздили. До сотника, як тільки він під’їхав, прибіг сотенний осавул і, заки ще Маковський успів зсісти з коня, почав йому говорити щось скоро й багато. Криницький зрозумів тільки, що від Нечая був приказ приготовлятися до походу. Маковський слухав і слухав свого осавула, спершися на кульбаку, потім казав будити людей по квартирах, сідлати коні та збиратися на майдані біля церкви. Рух пішов по селі. Заблисли світла, з гомоном відкривалися двері, іржали коні, скрипіли журавлі при примерзлих колодязях, товпилися коні при водопоях, викрикали люди, гавкали собаки, голосили півні. Маковський зіскочив із коня, кинув поводи козакові, а сам, не звертаючи уваги на Криницького, увійшов на квартиру. В кімнаті блисло світло. Крізь освічене віконце видно було тіні, що пересувалися по кімнаті. Криницькому здавалося, що він чув піднесені голоси і гострий, наглий жіночий плач. Уже, вже хотів зіскочити з коня й бігти в кімнату, бо думав, що його татарці діється якась кривда, коли заскрипіли двері і він почув голос Маковського: — Пане Криницький! Зайди, вашмосць, сюди! Криницький зістрибнув із коня, прив’язав його до плота та поволі увійшов на квартиру сотника. В кімнаті не було нікого. Криницький скинув шапку, зачинив скрипливі двері та розглянувся ще раз. Тоді двері до другої кімнати відкрилися і в них появився Маковський. Обличчя і очі в нього були червоні, віддих скорий. Побачивши Криницького, переступив високий поріг і підійшов до нього. — Коли я вашмосць сюди брав, я гадав, що прийшла моя година. Не думай, що я не бачив і не знав, що діялося! Чому я мовчав і терпів, того васць ніколи не зрозумієш, бо треба мати душу і треба справді любити. Але доволі про це.... Тим часом щось зайшло е Краснім, щось, чого ми ще не знаємо. Всі сотні йдуть у похід. Кажуть, що сьогодні ще або завтра прийде до битви. Маковський завагався, перебіг поглядом по Криницькім і говорив дальше: — Кажуть, що васць добрий до шаблі. Так ось, коли обидва вийдемо живі з бою, будемо мати час полагодити свої особисті рахунки по-кавалірськи. При цих словах поклав вимовно руку на шаблю. Криницький і собі вдарив рукою по рапірі, вклонився сотникові і без слова повернувся до відходу. — Вашмосць їде з моєю сотнею — кинув за ним Маковський — до Грушівець не повертаючись. Криницький іще раз уклонився та без слова вийшов. На майдані ставало людно. З подвір і з вуличок з’їжджали на майдан то поодинокі їздці, то цілі гурти і в короткому часі майдан став замалий для такого числа озброєного народу. Сотня, яка була дуже численна і добре озброєна, формувалася у відділи по двісті, триста коней, і так поповнені відділи один за одним почали вирушати на дорогу до Красного. Маковський, залишаючи сотенного осавула з тими частинами, які ще не зформувалися, виїхав на чоло передового відділу й повів його під гору на Красне. На виразне бажання сотника Криницький їхав у чоловій частині, смирно сидячи на коні та не відзиваючись ні до кого. Чоло довгого відділу виїхало на горбок у напрямі Красного, звідки по якомусь часі замайоріли світла. Коні йшли рівно, їздці їхали мовчки, дехто дрімаючи на сідлі, дехто стиха і зрідка перекидаючися словом. Маковський схилив голову на кінську гриву і їхав мовчки, до нікого не відзивався словом. Цей його понурий настрій перейшов мабуть і на його людей. Старий Яків Зозуля, що то довгі роки козакував на Січі, де вславився більше своєю веселою вдачею та живим дотепом, як шаблею, кинув товаришам один дотеп і другий. Але коли ніхто не засміявся, ні не звернув уваги на його сміховинки, розсердився не на жарт, наїжив свого довженного сивого вуса і кинув на ввесь голос: — Це що, панове товариство, чи не на похорон їдемо? Ніхто й тепер не відізвався, чи то тому, що нікому не було до жартІв, чи тому, що Маковський і передні їздці стримали коні, так, що ввесь відділ мусів зупинитися. — Що це? Що сталося — сипались питання з задніх рядів. Але нікому й говорити не треба було, бо ген далеко, де мерехтіли світла краснянських хат, знявся вгору струмок вогню, один, другий, третій... — Красне горить! — крикнув хтось, наче могло бути щось інше. — Красне! Красне горить! — пішло по рядах. Вогонь, якби його штучно підсичували, змагався з хвилини на хвилину, розливався по білому снігу і клався червоними лентами на чорне небо. Нараз далекі відгуки мушкетних стрілів долетіли до вух їздців. — Там б’ються! — знову на ввесь голос закричав хтось. Маковський, якби ожив. — Сотня за мною! — кликнув, стаючи в стременах і пустив коня чвалом по добре втоптаній сніговій дорозі. За ним, ряд за рядом, відділ за відділом, гнали їздці, що ще перед хвилиною дрімали в сідлах, байдужі на все. що довкола них творилося. Нові й нові відділи долучалися до переднього відділу й уся та сила людей та коней рвала, наче на крилах, уночі, в напрямі вогню, як ті нетлі, що летять уночі до світла. Красне було щораз ближче, щораз ближче. Чути було густу, невгомонну стрілянину з мушкетів, бойові крики, зойки ранених. Здалека глухо відзивалися гармати. З’їхали з горбів на передмістя, що горіло, запалене з усіх боків. Видно було, як удень. Маковський побачив перед собою полк червоних драгунів, таких, серед яких і сам колись служив, став у стременах, звів коня, голою шаблею вказав на відділ і, не чекаючи, щоб сотня зформусалася в бойову лінію, крикнув: — У них! — Бий! — Слава! — заревло в густій, безладній товпі. Сотні їздців із голими шаблями кинулися на драгунський відділ. Драгуни, що не сподівалися наскоку з цього боку, розсипалися майже без спротиву і стали гинути під козацькими шаблями. Криницький був прекрасним мистцем до шаблі, бо його самотній, неодружений дядько, сам колись мистець, поранений у битвах, жив у домі його батьків і привчав молодого племінника від його дитячих років до шаблі, передаючи йому ось так усе. чого навчився в світі. Але тепер уперше довелося Криницькому брати участь у правдивій битві, до того ще й поночі. Спочатку він розгубився, не знав, що робити. Але коли повалив першого драгуна, що безуспішно пробував боронитися, побачив, що це не велика штука, тож набрав відваги, стиснув коня твердо закаблуками і скочив на другого. Цей саме в цій хвилині повалив був на землю старого, веселого діда - сміхуна Зозулю, йому цілий череп відчиняючи. Без зойку повалився і цей драгун на землю з пробитими грудьми. Криницький, ще більш осмілений успіхом, став шукати нових жертв. їх не було трудно знайти, бо скрізь аж чорніло від драгунів і козаків. Розглядаючись побачив, що недалеко нього три драгуни обскочили одного козака, який саме втратив товариша і завзято відбивався сам один. Рушив отже в той бік, прошив груди драгуна, що йому заступив дорогу, й побачив, що це самого Маковського обскочили так поляки. Не довго думаючи, затопив рапіру в бік першого, що мабуть і не знав, коли вмирає, витягнув із мертвого вже тіла закривавлену сталь та мав час заставитися ще перед шаблею другого. Маковський, якому поміч прийшла, наче з неба, рубонув по рамені свого найближчого супротивника і, коли цей хотів добути ще з кобури пістоль, другим ударом у саме обличчя звалив його під кінські копита. В тій же хвилині третій, найбільший, пишно вдягнений, на буйному, вогненному оґирі, згинув від рапіри Криницького, кленучи перед смертю безбожно та грубо. — Ти мені життя врятував! — промовив Маковський, салютуючи шаблею. Криницький відсалютував, не відповідаючи. — Пересядь на цього коня! Він ліпший. Не довго думаючи, Криницький допав коня поваленого тількищо драгунського офіцера й легко перескочив із сідла в сідло. Тим часом десь недалеко заграла трубка гостро, несподівано. На освітлене бойовище - не знати, звідки — випала лава кінноти, така рівна й така справна, наче була не на війні, а на вправах, полискуючи до вогню ясними шоломами й панцерами. — Це німецька райтарія! — крикнув Маковський, прикладаючи свисток до уст. За його свистком відізвалися численні інші і сотня почала уставлятися в лаву, спершу доволі безладну, але з кожною хвилиною вона приходила до кращого ладу й ставала до справи. Та німецька райтарія не дозволила сотні дійти до повного ладу. Задудніла земля під тяжкими кіньми, пролунали гострі, як сталь, німецькі прикази і за хвилину залізна лава тяжких їздців і коней переїхала через козацьку сотню, наче через лан спілої пшениці, залишаючи за собою гору трупів, мов столочене в полі стебло. Криницький відкрив очі й побачив, що він на землі, напів прикритий снігом. У голові в нього шуміло, немов у вулику, в устах чув посмак крови, коло серця нудило і млоїло. Щось підходило до горла, дуже квасне й недобре. Підвівся на лікоть і, не звертаючи уваги не те, що діється довкола нього, зачерпнув жменю столоченого кіньми снігу та підніс його до уст, щоб забити цей препоганий смак. Це принесло йому полегшу, то ж узяв ізнову жменю снігу до уст і підвів руку до чола. Але ще швидше відняв її назад, перестрашений украй, бо рукою натрапив на ґудз на чолі, не самовитих, здавалося йому, розмірів, і на пальцях почув липку кров. — Я мабуть ранений — майнула в нього думка і йому зробилося знову слабо. Поклав голову на сніг, набрав рукою нову жменю снігу і приклав до чола. В голові йому крутилося і він так лежав напівпритомний, не дбаючи ні про що. Аж ось почув, що хтось тягне його за руку, штовхає й термосить ним. Із трудом відкрив очі та повернув у той бік голову. Побачив над собою тоесті вуси і скривавлене обличчя Маковського. Свідомість стала повертатись. — Що? Що сталося? — насилу спитався, чуючи, що говорення справляє йому велику трудність. — Німці... — почув голос Маковського. — Німці... — повторив і він без думки. — Велика частина сотні лягла. Де решта, годі знати. Притомність верталася Криницькому щораз повніше. — Німці! Ох, німці! — Тепер пригадав собі, що коли наскочили на них райтари, він поклав одного, прошиваючи його рапірою, але заки видобути лезо з-поміж ребер, другий райтар прискочив до нього з довгим, видно вистріленим пістолем, бо підніс його вгору. Певно тим пістолем від німця дістав він так по голові, що пам’ять від нього відійшла і світ йому почорнів. А Маковський говорив далі... Криницький дивився на нього, чув його голос, але йому чомусь здавалося, що він говорить не до нього. Його головну увагу захопило чоло Маковського, одверте широко до кости, покрите чорною, сціпенілою кров’ю. З тих сціпів поволі спливали малі, тонкі струмочки крови, бігли між бровами на ніс і з кінця носа спадали на сніг, як водичка зі стріх спадає по віскряках льоду на землю. — Вони вже заплатили за нас — говорив Маковський — як васць іще під оболоками літав. Сотня Пошивайла розбила ввесь той німецький реґімент, мало кого при житті залишаючи. — Сотня Пошивайла? — Так, васці сотня. — А — а де вона тепер? Маковський хотів зморщити брови, але тільки кров живішими струмочками потекла вниз. Махнув рукою. — Що сталося з нею? — Як розбила німецьку райтарію, попала між два реґіменти німецької піхоти. — І що? Маковський похитав головою. — Я не бачив добре, але мені здається, що мало хто остався в живих. Криницький, уже зовсім очунявши, сів, неначе б силою хтось його посадив. — То що?.. То що?.. Ляхи виграли, чи як?.. — вимучив наостанку питання і вирячив вистрашені очі. — Не думаю. Битва ще йде. Чуєш васць стрілянину. Мені здається, що ляхів викинули з міста, де вони нишком вдерлися. Я бачив два реґіменти драгунів, що втікали, мов зайці. Тепер дивися: нові драгунські полки йдуть! Криницький глянув. Перше, що помітив, було те, що наставав ранок. Із хвилини на хвилину ставало видніше. Скрізь горіли хати, стодоли, повітки, стоги, плоти, але тепер замість світла вони кидали більше диму, що мотався всюди, заходив у ніздрі й очі. Від попелу й саджі сніг довкола почорнів. Долиною в напрямі міста посувалися лави червоної драгунії під звуки трубок і тупіт коней. Раптом Маковський схопився, прикляк, ухопив Криницького за лікоть, неначе між ними не було ні гніву, ні ворогування, і крикнув: Це Пясочинський! Це його полк! А той — власний Калиновського!.. Драгуни йшли... Труби грали... Нараз із-за горіючих хат, наче буря грізна, нагальна, непереможна, громова, вихопилася з гуком і шумом темна, густа лава їздців, що рвала проти драгунії, як гураган, як та шалена стихія, що все перед собою ломить, змітає, нівечить. На чолі лави лопотіла на вітрі велика, полкова корогва, що то її Криницький подивляв іще в Брацлаві. Поруч хорунжого на великому буланому коні їхав високий їздець, полискуючи срібним панцером. На цей вид Криницький аж віддих утратив, очі вирячив, уста відкрив. — Як архангел Михаїл! — хотів сказати, але не зміг. — Дивись! Дивись! Полковник Нечай! — почув голос Маковського, про якого він уже й забув, немов ніколи з ним не зустрічався. — 3 ним брацлавська сотня! І яланецька і мабуть чечельницька. Перші брацлавці! Боже! Боже! — і Криницький сам не знав, чи цей оклик вийшов із його грудей, чи Маковського. А ті йшли, наче вихор. Земля стугоніла під копитами коней, дерева гнулися від вітру, дим обкутав лави. Здавалося, що це не відділ кінноти йде в наступ, а жахливий схопився буревій, який рве все, трощить, бурить, руйнує. Ще хвилина, коротка, як думка, і пішов лоскіт, наче удар грому і дві розгукані хвилі зударились. Блисли ясні леза в повітрі, блисли пооодинокі стріли і ця темна, нестримна, бурхлива, непереможна хвиля перевалилась через червоні мундири драгунів і пігнала далі, мов би зовсім не зустріла опору. На столоченому снігу залишилися тільки стоси побитих драгунів, плахти червоної крови і сполохані коні без їздців. Останки пишних іще перед кількома хвилинами драгунських полків бігли й падали в утечі перед тією нищівною силою. Ті, що не впали, набігли на німецьку піхоту, на град олива та на довгі списи. За ними, ними захищена, ввалилася ця темна, грізна сила, якби грім, у середину німецького чотирокутника і столочила його, нікого живим не оставляючи. Маковський зловив устами повітря, як той, що його витягнуть із води, коли топиться, перевів язиком по потрісканих устах і скоро, невиразно, напів притомно почав говорити: — Бачив? Бачив? Бачив, як Нечай повалив П’ясочинського? З конем на землю мов би сніп пшениці? Пішла вже їх драгунія! Пішла піхота! Тим часом темна, грізна кіннота, що стрималася після розбиття німців, стала знову формуватись у лави та ладитися до нового нищівного удару. Видно було, як Нечай, полискуючи голою шаблею, видавав прикази, як від нього раз - у - раз відскакували їздці з новими приказами. Нараз Криницький затрусився всім тілом і зверещав несвоїм голосом: — Уважай! Полковнику! Вважай! Але його голос не дійшов до Нечая. Зате до них обох дійшов блиск вистрілу і гук мушкета, що сам один вирішив цілу битву. Це ранений драгун, який лежав на землі, скористав із хвилини, коли Нечай переїздив попри нього, підвівся на лікті та вистрілив із мушкета просто між лопатки Нечая. Безвладне тіло припало до гриви коня, наче дитина до мами. Прискочили козаки й не дали йому впасти на землю. А драгун сконав під кінськими копитами. Чорна лава, непереможна досі, застигла, втративши всю силу, ввесь розгін, утративши душу. Криницькому світ закрутився знову і він упав обличчям до землі, а сніг, що дістався йому в уста, стишив його стогін, чи плач. Чорний вершник
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 46 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
9 страница | | | 11 страница |