7 страница. Дрібний сніг сипав невпинно з сірого неба

Дрібний сніг сипав невпинно з сірого неба. Гострий вітер грався ним, підносив його з землі вгору й устелив сліди, рови, кущі та дороги. Згодом ізнову поривав його з землі й перекидав на інше місце. Тим то засніжені їздці, що чвалували полем, виглядали мов примари, що плили в повітрі, не доторкаючись до землі. Кінських ніг не було видно. Ряд по ряду посувався вперед. Холодний вітер зморозив розмови, жарти й пісні. Тільки зрідка кінь порскнув голосно, або стремено вдарило в стремено, коли коні занадто зблизилися до себе. Вітер замітав шлях і він був такий же білий і рівний перед їздцями, як і за ними. Ніхто не зміг би сказати, що саме тепер оцим шляхом прошуміли триста їздців, хіба сірий вовк занюхав би свіжий кінський піт, або орел бистрим зором дігнав би озброєний відділ, щоб летіти за ним на близький бенкет. Їздці їхали скоро засніженим полем, доки не доїхали до старого крислатого дуба, що обліплений з усіх боків снігом, стояв самітний на вершку горбка. Тут Нечай, що їхав напереді, підніс руку вгору і спинив коня. За ним задержався цілий відділ. — Не бачиш його, Петре? — спитав козака, що їхав при ньому. — Не бачу, полковнику. — Повинен уже бути. Казав, що тут нас ждатиме. — Може щось пригодилось йому? — вгадував Петро Дик, сотенний осавул. У тій же хвилині поміж козаками, що наближились до дуба, виник рух, пішов шум. — Полковнику! Полковнику! — почулись оклики. Нечай під’їхав до гурту і хотів спитатись, що сталося. Але, заки спитав, погляд його впав на гілляку. На ній гойдалось під вітер на довгому шнурі тіло без чобіт, без свити, без шапки та з зав’язаними на спині руками. Довгий оселедець на перехиленій убік голові подавався за вітром. Обмерзлі, довгі вуси опали вділ, наче підкреслюючи страждання, які ця людина перейшла перед смертю. Нечай глянув іще раз у змінене смертю обличчя нещасного. — Це ж не Дужий! — Це Семен Губач. Він був разом із Дужим. Коли сильний вітер із широкого поля вдарив тілом об пень дуба, захмарилися козацькі очі, насупились обличчя, стягнулися брови. Один із гурту добув кинджал і під’їхав конем під дерево, щоб відрізати шнур. Але Нечай підніс руку. — Залиши! Не відтинай. Ануте, молодці! Скоч котрий на дуба та відв’яжи шнур. Нам його треба буде. На ньому повисне той, хто повісив Губача. Ледве чи міг Нечай придумати щось ліпше, щоб з’єднати собі серця й душі отих твердих, долею битих, у війні загартованих людей, що раз-у-раз заглядали смерті у вічі. Бо війна робить людей немилосердними, твердими, нечулими до людського болю та людського страждання, але одночасно розвиває дивне почування приязні між товаришами зброї до тієї міри, що згинути в обороні товариша, значить згинути славною смертю, а пімстити смерть побратима-товариша, це священний обов'язок кожного. Один молодий козак миттю знайшовся на дубі і тіло нещасного Губача опинилося притьмом на землі. За ним гадюкою зсунувся шнур. Тіло поклали на коня й прив’язали. Нечай розглядався хвилину довкола, врешті відізвався: — Є тут хто, що знає добре околицю? Висунувся на коні довговусий, кремезний козак. — Я з Мовчанів, що ліворуч за нами. Я знаю тут кожний куток і кожне дерево. — Ти Гнат Мовчан, правда? — Так, полковнику. — Отже що це ось тут перед нами? — Гачівський хутір. — А праворуч за дубиною? — Телелинці. — Тож ми добре потрапили? Правда? — Так, полковнику. — Ми тут на нього мали ждати? — Тут. — Видно, що з Дужим щось пригодилося, коли його тут нема — заговорив Нечай, звертаючись до Дика. — Зловили Губача, зловили певно і його. — Коби то знаття, чи є ляхи в Гачівському хуторі та скільки їх? Дозволь мені, полковнику, поїхати й розглянути. Нечай завагався. — Гаразд. Їдь, Петре — рішив по хвилині надуми. — Ми будемо недалеко за тобою. Держи пістоль напоготові до стрілу. Коли побачиш багато ляхів, стріляй, коли ж будеш думати, що їм можна дати раду, не стріляй. Це буде знак для нас. Розумієш? Дик кивнув головою, добув пістоль, висипав із панівки порох, насипав свіжого, закриваючи свиткою. Після того витяг хустину, накрив пістоль і його замок так, щоб порох не замок, уклонився полковникові й товаришам і, як тінь, розплився в тумані. Незабаром за ним рушив і цілий відділ. Їхали поволі та почали з’їздити з горбка, де було щораз більше снігу на землі, а менше в повітрі. Вітер перевалювався понад їздцями, але стрілу з пістоля не було. Аж ось зовсім недалеко замаячів Гачівський хутір із деревиною та будинками. Не чекаючи довше, Нечай добув шаблю, блиснув нею понад головою, дав знак і рушив скоком уперед. Заблисло за ним триста гострих шабель і відділ з розгоном увігнався на подвір’я хутора. Їздці розскочились гуртами вліво, вправо, щоб зайти хутір з усіх боків. На подвір’ї просторого хутора, що колись належав до пана Замойського, біля плотів і возів стояло багато осідланих коней. Дві великі ватри горіли на землі, де розгорнено сніг. Скрізь вешталися драгуни. На вид козацької кінноти, що спала на них несподівано, наче грім із ясного неба, забули про зброю, оборону та втечу. В короткому часі ввесь польський відділ без спротиву склав зброю. Козаки оточили його, загнали до пустої повітки та густо обставили вартовими. Нечай здав усю оцю роботу на Дика, а сам, не теряючи часу, з обнаженою шаблею в одній руці та з готовим до стрілу пістолем у другій увійшов у дім. Одним ударом ноги відчинив двері та знайшовся в просторій світлиці хутора. На землі, на глиняній долівці, лежав кріпко зв’язаний Дужий. Коло нього клячав старий драгунський підстаршина, зайнятий викручуванням кременя з мушкетного замка. На стільці перед ними сидів пан Микола Кисіль, спертий на шаблю. Як двері нагло відскочили і в них появився Нечай, то і Кисіль і вахмістер схопилися на рівні ноги та взялися за шаблі. Перший наступив вахмістер, кидаючись із шаблею на Нечая. Але заки наблизився, шабля його, вибита з руки, полетіла в другий кінець кімнати. Козаки, що були за Нечаєм, схопили вахмістра за руки і, хоча цей пручався й шамотався з усіх сил, зв'язали йому руки шнуром, що його зняли з Дужого, та повели до повітки. Кисіль оглянувся і побачив, що він сам один. Хвилину завагався, роздумуючи, чи кинутися на Нечая з шаблею і згинути, чи піддатися. По хвилині надуми підхопив піхву лівою рукою, правою вложив до неї обнажену шаблю з такою силою, аж тріск пішов по кімнаті. Тоді заклав обидві руки за широкий пояс і став чекати, що далі буде. — Слушно вашмосць зробив, що занехав опір — заговорив Нечай, вкладаючи пістоль за пояс, а шаблю до піхви. — Люди вашмосці й так уже в полоні, мов телята, загнані в повітку. Але зброя в них добра і добрі коні. Не думаєш вашмосць, що та зброя і ті коні кращу зроблять службу, коли в інші руки попадуть? Гей, а що з тобою, Федоре? Ще живий? Ще не замордували тебе? Дужий розтирав руки, на яких шнури сліди залишили, переступав із ноги на ногу, наприкінці, неначе здобувши назад голос, промовив: — Господи! От попав! Але, полковнику, це ще не ввесь відділ. Половина пішла на Телелинці і має скоро повернутися. Як стріла, кинувся Нечай до дверей та вискочив із хати. Кликнув на Дика, щоб залишився на хуторі, приділив йому людей для охорони полонених, а сам із другою частиною відділу пустився на Телелинці. Дужий, що їхав поруч із Нечаєм, оповідав, як його захопили поляки в дорозі, як Кисіль і вахмістер веліли повісити Губача, як його самого взяли з собою для язика та як Кисіль приказав тому самому вахмістрові припікати його і крутити пальці на мушкетному замку, за те, що не хотів говорити. Розповідаючи про це, глянув на свої руки. — Гей! Гей! Руки мої, руки! Що то було би з вами сталося, якби так полковник не прибув у час! Але Нечай, що уважно слухав його оповідання, перебив йому тепер. — Скільки люда в тому відділі, що пішов на Телелинці? — Біля двісті коней. Не більше. — Давно пішли? — Як тільки ми заїхали на Гачівський хутір. — Коли мали повернутися? — Казав їм Кисіль не баритись. — Чого пішли? — По хліб, по худобу, по безроги. — Стацію вибирати? — Так казали. — Словом: пішли грабити. Не буде тяжко їх там заскочити. Їдьмо! Відділ Кисіля в Телелинцях, що був під поручником Бєрнацьким, заскочений знечев’я, не ставив жадного опору і дав розброїти себе без пострілу. Нечай віддав людям те, що їм було забране, і швидко повертався на Гачівський хутір. Полонені пішли до тієї самої повітки, де була перша частина Кисілевого відділу. Нечай увійшов до світлиці, де під сторожею сидів пан Микола Кисіль, що приглядався, як його людей, ніби отару овець, заганяли під дах. Нечай підійшов до печі, де горів вогонь, і простяг до вогню перемерзлі руки. На Кисіля не звертав уваги. Розтираючи руки, кликнув до Мовчана: — Гнате. Скоч по осавула. Нехай людей передасть отаманові Діденкові, а сам нехай прийде сюди. І поклич Дужого. — Слухаю, полковнику, — відповів Мовчан та вибіг із кімнати. Кисіль щораз неспокійніше вертівся на стільці. Наостанку не втерпів: — Що васць задумує зробити з нами? Але Нечай не спішився з відповіддю. Розтирав дальше руки, потім пішов у той кут, де лежав був Дужий, підняв мушкет, став приглядатися до розкрученого замка і похитав головою. Потім глянув на Кисіля, підійшов удруге до печі, підніс та оглянув залізо, що ним мали припікати Дужого, і тоді тільки помалу почав говорити: — Чотириста людей! Добра зброя, гарні коні. Королівські. Міг би хтось думати, що Кисіль як син того самого народу і тієї самої церкви навмисне завів їх у таку пастку... І я міг би так думати, якби не цей мушкет ось тут, не ці шнури, не цей замерзлий труп нещасного Губача на дубовій гілляці, за яким троє маленьких діточок буде плакати, і якби не це добро, видерте з уст бідним селянам, не ці розграблені та скривавлені Телелинці. Відчинилися двері і в кімнату ввійшли Дик, Дужий, Мовчан та ще кілька старших козаків. Але Нечай наче не помічав їх. — За що стільки людей порубано в Телелинцях? Тому, що не хотіли дати вам хліба, який зібрали, щоб їх діти не пухли на весні з голоду. За що повис на гілляці Губач? Чи не можна було його зв'язати й держати, не вбиваючи? За що оцей чоловік мав переходити те все, що ви задумували йому зробити? Чи за те, що князь Ярема звелів зарубати його жінку? Чи за те, що його єдиному синові той самий князь Ярема праву руку приказав відрубати? Нечай поглянув на Кисіля й побачив, що цей не ладиться відповідати. Тоді поставив стілець напроти його стільця, сів, сперся обома руками на держално шаблі і довго глядів на нього, не відзиваючись. По довшій хвилині заговорив, звертаючись до козаків: — Петре, склич іще кількох старших козаків. Нехай знають. Ми тут маємо вирішити, хто має відповісти за смерть людей у Телелинцях та за смерть Губача. — А тепер друга справа. — Нечай знову звернувся до Кисіля. — Чи вашмосці відомо, що сталося з Лугаєм? Кисіль, не розуміючи, про що мова, підняв голову і спитав: — Із Лугаєм? — Так, із Лугаєм. Псарем, чи гончим воєводи, брата вашмосці. Кисіль, який пригадав собі його, закусив уста похилив голову, але не відповів нічого. — Вашмосць хіба не заперечиш, що знаєш, хто це Лугай і чого ви обидва післали його сюди? Кисіль не відзивався. — Як бачиш вашмосць, йому не вдалося взяти мене ні кулею, ні ножем, як то він собі в своїй немудрій голові виміркував. І не тільки це: нам треба було ще його самого рятувати, а то були б вовки зажерли його, так, як пожерли його коня. Знаю, що для вашмосці і для пана воєводи було б це куди вигідніше, ніж щоб він дістався в наші руки. Не думаєш так, пане Кисіль? А що з тим хутором за будинським лісом, про який він заєдно говорить? Якщо не вдалося йому мене вбити, то пан воєвода буде одним хутором багатший. Кисіль почував себе так, наче б холодна петля стискала його горло. Не видержав: — Вашмосць знає, що не я вислав його сюди. — О! — вигукнув Нечай. — Якщо не васць, то вашмосці брат, воєвода! Бачу, що починаємо скидати з себе вину, пане.... Кисіль? Кисіль очі вліпив у землю. — Але скинути її буде тяжко. Хіба вашмосць не скине на свого брата і того, що припоручив Кобилецькому? Кисіль, якби оса його вжалила, схопився із стільця та рукою зловив за ручку шаблі. Очі його горіли гнівом. Лютість, сором, пониження, розпука і страх відбились на обличчі. Зручний, вимовний воєвода пхнув свого брата, простого, обмеженого шляхтича, на шлях, до якого той далеко не доріс. Маючи доволі вже тієї розмови з Нечаєм, рішив, що краща смерть, аніж така холодна, безпощадна наруга. Але Нечай підняв руку. — Коли я залишив вашмосці шаблю, то не на те, щоб вашмосць до неї поривався. Я думав собі, що людина почуває себе краще, коли має шаблю при боці. Сідай, вашмосць, доки стілець в'льний, бо хто інший сяде і вашмосці доведеться стояти, чого я, шануючи старовинний рід вашмосці, не бажав би собі. Нечай говорив спокійно. Кисіль глянув на нього й завагався. По хвилині сів, але був увесь насторожений, нап'ятий, немов тятива, яку лучник натягнув так, що вістря досягло гнучкого дерева. — Бачиш, вашмосць, так краще! Про що ми говорили?.. Ага, про Кобилецького. Чи вашмосць знає, що з ним сталося? Ще ні? Гм... Ще вістка про це до вашого обозу не дійшла? Справді: ні? Ось воно як! Так що ж: повис він так, як ось тут Губач. Тільки Губач згинув за чисту, добру справу, за правду, а Кобилецький за зраду. Є, здається, різниця... Рідний брат його вирікся! Кисіль мовчав. — Пан Воронич, що крім королівського листа, як вашмосці відомо, привіз і письмо вашмосці до Кобилецького, виїхав із Чигирина, наче змитий. Були там також у тому самому часі пан Яскульський від пана Потоцького і пан Загоровський. Так що ж? Наш гетьман, його милість, після того, як прочитав листа вашмосці та вислухав зізнань того Кобилецького, не хотів їх більше бачити. Багато з того часу змінилося в Чигирині, за що ми мусимо вашмосці дякувати... Правда, забув я сказати, що він польового гетьмана пана Калиновського також у тому самому часі був дворянин. Але вашмосць можеш собі уявити, як то наш гетьман його прийняв та з чим він відїхав. Мені здається, що вашмосць стає славним каваліром, розуміється, не у військовому ділі, але як статист і політик. Вашмосць повинен шаблю на гусяче перо заміняти. Вояк із васці й так ні до чого! Але таким писанням, як до Кобилецького, вашмосць може невмирущу славу придбати. Адже й Катон і Ціцерон і брат вашмосці теж не вояки, а в славі ходять. Чому й вашмосці не спробувати?... Хоча кожен із присутніх знав, що Нечай просто посміхається з Кисіля, ніхто навіть не всміхнувся. Грізні та понурі погляди цих людей говорили, що вони думають про невдатного черкаського старосту та його ганебні вчинки. Наче судді, стояли вони грізні, невблаганні, що вислухали його провин і готові були проголосити свій присуд. Сам Кисіль понуро глядів униз і не відповідав, немов приголомшений кожним словом, що виходило з уст Нечая так гостро, як удар батога, яким звикли бичувати непокірних рабів панські гайдуки. Нечай обкинув поглядом кімнату, присутніх, щось подумав, і говорив дальше: — Не знаю, чим заслужив я неласку вашмосці, що мені навіть відповісти не зволили. Але за хвилину сам вашмосць побачиш, як грубо вашмосць помилився, мене не злюбивши. Бо я приношу вашмосці не смерть, а життя, хоча вашмосць не вияснив мені, чому разом із своїм братом наставав на моє життя. Силою з вашмосці зізнань я стягати не стану, хоча вашмосць сам наготовив тут для допитів і мушкет, і відкручений замок, і гарний вогонь, і, бачу, якесь заліззя, що його можна розігріти до червоного... Але це все добре для якогось хлопа, для якогось Федора Дужого, а не для пана черкаського старости, брата воєводи. Про це годі й подумати. Тільки ж час минає. Нам треба розстатись, бо, як бачиш вашмосць, я не думаю мститися. Перейдемо тепер усі до повітки, де приміщені люди вашмосці. Але повітка була так ущерть переповнена людьми і такий там панував гамір, що Нечай змінив своє рішення. Закликав Дика, велів йому перевести бранців до загороди, де колись гралися молоді лошаки, потім казав Діденкові уставити відділ кінною лавою при огорожі. Коли полонені були за огорожею, Нечай із сотенною старшиною, старшими козаками, які прислухалися до його розмови з Кисілем, підійшов до паркана і сильно заплескав у долоні. Шум і гамір стали втихати. Почулись окремі вигуки: “Тихо там!” По хвилині юрба втихла. — Панове вояки! — гукнув Нечай голосно й виразно. — Те, що нам удалося сьогодні, може вам удатися завтра. Але пам'ятайте, що нікого з вас ми не скривдили, не вдарили, не зранили, не то, що не вбили. Нашим наміром є пустити вас вільно назад і не шукати відплати за те, що сталося в Телелинцях. Одначе один наш козак повис сьогодні рано на дубі і ми маємо постанову покарати того, хто його повісив. Тому я хочу знати, хто винен у смерті того козака? Юрба рушилась, зашуміла. Знову почувся гострий поклик: “Тихо там!” Нечай підніс руку на знак, що хоче дальше говорити. — Я прошу вас, панове вояки, вказати, хто це був. Тоді ми спільно складемо суд і подумаємо про кару. Не забувайте, так, як і ми не забуваємо, що між нами і вами згода й мир тепер та що вбивати невинних людей не вільно! Юрба полонених гомоніла, галасувала, кипіла. Кожний говорив щось із сусідами, але ніхто не похопився відповідати Нечаєві. Нечай не спускав з ока Кисіля і бачив, що з ним твориться. Коли не діждався відповіді, заплескав у долоні. — Панове вояки! Закликаю вас востаннє, щоб ви виказали душогуба. Тоді ніхто не скаже, що несправедливо хтось потерпів. Якийсь високий, гістеричний голос, повний хвилювання, виділився з юрби: — Пощо далі скривати? Адже кожний знає, що це сам пан староста дав такий наказ. Нечай, наче надмірно здивований, подався взад. Кисіль не відізвався ні словом. — Панове! Це не може бути — голосно кликнув Нечай. — Юрба жадібно пила його слова. — Це не може бути. Пан Кисіль із давнього руського роду, у нього та ж сама кров у жилах, що в нас! Він на своїх рідних не підніс би руки. Не заплямував би своїх рук братньою кров'ю. А де той вахмістер, що допитував бранця? Юрба випхала перед себе нелюбленого вахмістра. — Ти був при тому, як вішали козака Губача? — Був. Але це пан староста казав його повісити. — Брехня! Це ти сам повісив його! Бачиш, що пан староста не каже нічого. Вахмістрові страх з'їжив волос, очі виходили з орбіт, холодний піт укрив чоло. Глянув на Кисіля й заламав руки. Пане старосто! Та ж це ви, ваша милосте, казали повісити того козака. Аджеж це не я! Нехай ваша милість змилується і всю правду скаже! Пане старосто! При цих словах вусатий вахмістер упав навколішки при загороді. Держачись руками за вориння, благально глянув на Кисіля. Тоді Кисіль, якби щось переламалось у ньому, підніс голову й крикнув: — Так, це я казав повісити того козака. Думав, що його слова викличуть враження серед козаків і його людей. Але скоро побачив, що має діло з противником, куди спритнішим, який хоче його знищити самими словами. Після його слів Нечай засміявся, похитав головою та сміючись, промовив: — І вашмосць, пане старосто, думаєш, що ми можемо в це повірити? Щоб свій свого вбивав? Брат брата? Ми дуже цінимо, що пан староста хоче рятувати свого вахмістра, так, як цінимо й те, що ввесь свій відділ віддав нам без спротиву, без стрілу. Але воно зовсім непотрібно наражатися на небезпеку. Пан староста хіба добре знає, що йому від нас ніщо не загрожує. Кисіль тільки тепер зрозумів, що він стоїть перед руїною, що нема йому куди йти далі. Мав таке враження, немов усі двері навкруги нього закрились, і він залишився сам один, погорджений. збезчещений, зневажений, знівечений, зламаний, мертвий за життя. Побачив, що виходу з цього положення для нього нема; зрозумів, що нічого іншого йому не остається, як згинути. Вирвав отже шаблю з піхви і крикнув: — Але васць згинеш із моїх рук! — і кинувся на Нечая. Задзвонила сталь до сталі, аж іскри посипались на морозний сніг. Але тут несподівано скоїлось щось, чого ніхто не очікував. Шабля Кисіля вилетіла з його руки, перелетіла понад голови козаків, що стояли навколо і гострим кінцем вбилася в глибокий сніг. Нечай, не ховаючи своєї шаблі, кликнув кількох козаків і звелів їм привести вахмістра. Як тільки вахмістер, ні живий, ні мертвий, станув перед ним, цей спитав його коротко: — Був ти там, як вішали Губача? — Був, але з паном старостою. — Помагав ти вішати? — Пан староста казав. — Панове вояки! — звернувся Нечай до юрби. — Нам пора їхати і на довгу балачку нема часу. Виберіть двох із-поміж себе до суду. Може хтось має щонебудь на оборону вахмістра? Як бачите, ми з вами по-людяному хочемо поступити. Бачите ви також, що пан староста в тій смерті неповинен, бо кинув шаблю скоріш, як ми сподівалися. Суд, зложений із козаків та вибраних драгунами відпоручників, зібрався зараз таки тут біля колодязя. Полоненим припало до вподоби те, що їхні представники мали голос у суді над своїм вахмістром. Суд тривав коротко. Присудили повісити вахмістра зараз на найближчому дереві. Нечай вислухав рішення суду й кивнув головою. — Тільки не забудьте — докинув — щоб це було на тому самому шнурі, на якім повис Губач. Закинули шнур на гілляку, приготували петлю, принесли стілець із кімнати, поставили на стілець вахмістра і прив’язали шнур до гілляки. — Нема між вами ксьондза? — спитав Нечай. Духовника не було. Вахмістер, напів божевільний із страху, мимрив молитви, переплітаючи їх часто прокльонами. Кисіль, білий, наче полотно, змінений, непритомний стояв і дивився тупо перед себе. Сивий козак, що був головою суду, гордо, ніби гетьман, підійшов до вахмістра, зробив над ним широкий знак хреста й урочисто промовив: — За тобою залишається ще твоє останнє слово! Тоді вахмістер побачив, що його кінець прийшов. Опритомнів. Глянув навкруги й голосно відізвався до своїх вояків: — Чи ви бачите, що їх куди менше, ніж нас? Чи бачите, що ми всі пішли в пута, як вівці? Чи ви знаєте, хто цьому винен? Він, він! — очима, повними ненависти, показував на Кисіля. — Ворохобник, зрадник, схизматик, запроданець проклятий! Ви підете пішки до обозу, без коней, без зброї, а він на коні поїде, при зброї! Будь же ти проклятий, проклятий, ти зраднику, ти запроданче, ти... Стілець захитався. Зашамотіло тіло на шнурі, стративши рівновагу. Трісло щось у хребті. Голова звисла вниз, язик вийшов з одвертого рота разом із піною. Короткі корчі перебігли по руках і ногах і скоро все втихло, вспокоїлося, заніміло... Зловісна правда

— Чого ходиш від вікна до вікна, Христе? — питала мати й водила очима за донькою. Христя не відповідала. Мати Христі приїхала з Загір’я, як тільки дізналася, що може сподіватися внука. Приїхала з тією думкою, що її Христя тепер щаслива понад міру. Але швидко помітила, що її щось гнобить, мучить, що в неї Часто сльози на очах і тривога в очах. Після наради з Климовським постановили поговорити з нею. — Та ж він полковник — продовжувала, не діждавшись відповіді. — У нього багато різних справ. Ти сама те знаєш. На його голові і оборона краю, і військо, і лад у полку, і суди, і тисячі інших справ. Він не може ввесь час при тобі сидіти. Не знаю, чи й воєвода в Брацлаві мав коли стільки справ, що тепер твій Данило. Як тільки зможе, напевно приїде. Не так, пане Климовський? Климовський, що накладав букові поліна в коминку, поглянув пильно на поліно, яке держав у руці, наче щось замітне знайшов на ньому. Хвилину завагався, кинув поліно на вогонь, стріпав руки й собі глянув на Христю. — Бував я за ті три роки і в Чигирині, і в Корсуні, і в Білій Церкві, і по тому боці Дніпра. Об’їхав я та відвідав багато полків, поки мене гетьман, його милість, не вислав у Москву. Бачив я, як скрізь кипить життя, як іде праця, як твориться щось зовсім нове. Але такого, як тут, я не бачив ніде. — Ніжен — далеко від польської лінії, а там куди легше зустрінути пана, як тут. Переяслав — старе козацьке місто, давній козацький полк, але тільки полк, коли ось тут ціла армія. Де то твій чоловік має час на все? Як він може так про все подумати, про все подбати? Адже тут кожне містечко, то справжня твердиня. Хто коли чував про те, щоб сипати вали, копати шанці, укріпляти міста в час найлютішої зими? Коли б інший полковник хотів таке робити, знаєш, що сталося б? Скинули б його з полковника, іншому дали б пірнач і не робили б того всього! А тут? Чи впало хоч одне слово від когонебудь, щоб цього не робити? Чи хтонебудь виступив проти цього? Чи потребував він приказувати, жахати, вживати сили, щоб робота йшла? Ні... Я певний, що коли б хтонебудь поважився слово проти нього сказати, на шматки його розірвали б. Ось не треба далеко шукати. Богун! Який він славний! Як його люблять! А робота з укріпленням міст узимі не пішла!.. Не пішла... Козаки рішили: буде час на весні, як земля розмерзне. Сам Іван розповідав нам про це, як був тут. Климовський перервав, подумав, погладив бороду і знову почав: — Думаєш, Христе, що мені до вподоби припало все, що діється в Чигирині? І в полках? Старий зморщив чоло і покрутив головою. — Злітаються пани з усіх сторін чорним гайворонням. Начеб то тихі та смиренні, як ягнята, але кожний їдь за пазухою носить. А свої? Оті наші полковники, сотники, осавули та й інша старшина? Маєтки позабирали, хутори, двори, села. Ридванами їздять. Хоча майже всі — самі з посполитих, на простих посполитих козаків згори дивляться, як ті пани, що їх вони самі недавно прогнали. Чи ти думаєш, Христе, що на те народ воював, щоб замість якогось там пана Миколи Потоцького мати паном якогось Івана Голоту? Що за різниця для людей? Нема... Це вина Виговського. Гетьман Виговському вірить і робить, що цей хоче. Бачиш: у нас цього немає. Кажуть, що твій Данило — багатир. Рахують його нарівні з Хмельницьким. Може. Не знаю. Але знаю, що коли ви маєте скарби, то чесно, шаблею на ворогах добуті. Одначе скажи мені, скільки землі у вас? — Землі? — здивувалася Христя. — Землі, маєтків, хуторів, сіл? Христя, яка ходила по кімнаті, слухаючи, що Климовський говорить, затрималася перед ним, збентежена, і безрадно розвела руками. — У нас також є хутори: один тут, під Брацлавом, і другий біля Бортників. — Знаю, знаю, — всміхаючись, говорив Климовський. — Цей хутір ось тут такий, як у кожного майже козака, а другий біля Бортників, де коні годуєте, ще менший. Це й усе. Де ж тут села, де ключі, де маєтки? А що мешкаєте в замку? Це й місце для полковника. Та що тут багато говорити! Чи думаєш, що твого Нечая люди любили б, якби він у пана пошився, вивищав себе понад інших, чи слухали б його! І про тебе те саме можна сказати, Христе. Тебе тут кожний любить і шанує; кожен величається тобою як своєю полковницею, бо ти людина, бо до тебе можна приступити, з тобою поговорити. Ти нікому образливого слова не скажеш, кожного вислухаєш, за кожного заступишся, кожному поможеш у біді та, що найважливіше, кожного зрозумієш. Як це й дивно, але панів побачиш тепер усюди в Україні. В одній тільки Брацлавщині їх нема, хоча вона найближче до поляків і від них найбільше загрожена. Чи я, Христе, знаю?.. Я нічого не знаю. От і все. Певно, що для бідних селян — поворот панів, це страшне лихо. Але ми не самі на світі. Довкола нас є інші народи, інші держави, інші люди. Що ж діється довкола? Що в Польщі — знаємо. Так само дусять польського хлопа, як і нашого, і так само п'ють його кров. Може ще й більше, бо він забув уже й бунтуватися. Литва? Там також польські пани і бідний та темний литовський хлоп. Москва? Боже! Там чи не ще гірше? Не дивниця, що там кипить і нарід буриться. Крим? Те саме. Туреччина? Також баші, мурзи, беї і... раби. Так ось ми, ними оточені з усіх боків, одні — єдині, що хочемо волі, що волю здобули, що проти панів збунтувались, і тому стали для всіх сусідів небезпечними. Так! Так! Якби не та сама православна віра, якби не ті бунти в Пскові, Орелі, під Москвою, давно над нашими головами зависли б, поруч із польськими, також і московські мечі! Христя піднесла глибокі сині очі на Климовського й повела головою. — Темна я, як бачу, мов та чорна ніч, бо нічого не розумію. — Чого не розумієш, Христе? — Коли в Польщі людям зле і в Московщині ще гірше, то в нас також має бути зле? А що, коли люди побачать, що від панської неволі можна визволитись, і підуть укупі з нами? — В тому саме, Христе, й діло! Тому пани в усіх країнах тримаються разом, тому католицька шляхта в Польщі йде рука в руку з лютераном Радивилом, із православним Лупулом, ба, готова піти навіть із православним царем, чи з турком, щоб тільки здавити бунт. Скрізь пани лякаються, що нарід збунтується, бо скрізь нарід бажає волі. Чому ось три роки вже московський цар не хоче нам дати помочі проти ляхів? Ти знаєш, що в час останньої війни з Москвою поляки зайняли Смоленськ та й інші городи. Була б цареві добра нагода їх відбити. Але він цього не робить. Чому? Христя згадала, що про це говорив іще восени Лисовець, подумала хвилину й запитала: — І нема в світі країни, де люди жили б вільно, де не було би панів ані рабства? Климовський розвів руками. — В Австрії, в Італії, у Франції посполитий люд стогне в ярмі. По містах легше, бо міста мають свої права. Правда, є одна країна вільна. Маленька вона, високими горами обведена... Звуть її “Вільними Кантонами”... Так що ж. Бачиш, там тільки ліси, скелі, гори, й вічні сніги на них. Ніхто на ту країну не ласиться, не спокушається, не зазіхає нікому вона не потрібна, тому й вільна. Але коли в наш чорнозем хто ногу встромить і вона йому загрузне в товсте болото, не хоче він тоді вже витягти тієї ноги назад. Може й не годен. Занадто вже оцей чорнозем масний... Так ось наш гетьман, хоч і яку має голову, не знає, на яку ногу ступити. Покластися на власні сили, помочі не шукаючи, чи поступитись і знайти поміч проти ляхів? Не забувай, Христе, також, що край уже виснажений війною, що пошесть скрізь шириться та що не всі такі тверді, як твій Данило. Ой, не всі! Климовський принишк, глянув на вогонь, підняв грубе букове поліно, щоб поставити його в багаття та задержався, наче б хотів іще щось сказати. Але, видно, роздумався й кинув поліно в червоний жар. Розсипались дрібні іскри на всі боки так, що аж старий вовчур Мурза, який разом із Христею прибув із Загір’я, підвівся з землі. Випростався, потрусив тілом, зідхнув глибоко, поглянув навкруги та, відсунувшись від вогню, поклався знову на землю, з головою на здоровенних передніх лапах, щоб далі пересипати життя. Друге і третє поліно полетіло за першим у вогонь. Але Климовський, потонувши в думках, мабуть не знав, що робить, бо коли знечев’я почув доторк руки на своєму рамені, стрепенувся, немов зі сну пробудився, підніс очі і тільки тоді побачив, що Христя сидить біля нього на лавці та дивиться йому просто у вічі. — Ви такі розумні, пане Климовський! Стільки знаєте! Скажете мені правду, як я вас про щось запитаю? — Завжди правду говорив я тобі, Христе. — Знаю. І тепер? — І тепер скажу. Христя поклала свої руки собі на горло. — Що сталося в Чигирині? — Ти про Кобилецького? — Про Кобилепького я знаю. — Так про що? — Шось сталося в Чигирині, бо з того часу Данило не той стяв. Я хочу знати, що? — Він тобі нічого не казав? — Ні. — Про розмову з гетьманом не говорив? Христя заперечила головою. — Гм... Видно не хотів тебе без потреби лякати. Отож не погодилися вони з гетьманом. Чого іншого хотів твій Данило, чого іншого вимагав від нього гетьман. Так ось Данило тепер сипле вали серед лютого морозу, укріпляє міста, бо так гетьман хоче. Але сама ти знаєш, Христе, який він тепер став грізний та суворий. їздить від сотні до сотні, від міста до міста, ніби жене його щось. Не має спокою в душі. — Чого гетьман хоче? — Щоб Нечай обсадив міста і мав пильне око на коронне військо. Христя глянула на Климовського, не розуміючи. —? — Розумієш? — Адже він і пильне око має на поляків, і вали сипле і сотні ставить. — Так — притакнув Климовський. — Словом: робить, що гетьман наказав, і більше, бо гетьман і не сподівався, щоб він так серед зими зміг укріпити міста. — Чого ж... Чого ж хоче Данило? — Каже, що такого широкого простору ні одним, ні двома полками не зможе оборонити. Він хотів рушити на поляків і заскочити їх так, як вони його задумували заскочити. — А гетьман? — Гетьман про це не хоче й чути. — Чому? Климовський розвів руками. — Нова війна... Татари непевні... Чи я врешті знаю? — То значить: Данило не має надії оборонитися? Климовський поглянув на Христю, не відповідаючи. — Що ж йому тоді залишається? Відступити з полком під Гумань? Климовський відповів тільки після довшої хвилини міркування. — Не думаю, щоб Данило схотів відступати. Це значило б, що вся його праця пішла марно, всі його зусилля, ввесь його труд. Він людей не залишить. Вони це знають і кажуть: “Ні, наш полковник нас не покине, не лишить нас на поталу полякам та шляхті.” По хвилинній перерві хитнув головою. — Ні, Христе. Я не думаю, що Данилові багато залишилося, до вибору... Так. Ось уся правда, Христе! — докінчив різко і вмовк. Христя встала і поволі підійшла до вікна. Гляділа на білий сніг, що покрив брацлавські поля, на ліси, що темніли на тлі засніжених піль, на недавно висипані вали, що їх свіжий сніг уже встиг притрусити, на дахи будинків, що тулилися до себе, немов гріли один одного, та на прикриті плахтами гармати, що стояли на замку, готові кожної хвилини рвати вогнем і залізом. Смуток обхопив її, жаль стиснув за серце, в очах закрутилися сльози. Пригадала собі свої власні слова, що панів вони у Брацлавщину не допустять, зрозуміла, що їм тут жити, або вмирати та що іншого виходу немає. — Чому він мені цього всього не сказав? — вихопилось в неї питання, не знати, чи до Климовського, чи до матері. — Не хотів тебе тривожити. — Тепер хоче, щоб я до тітки Ганни в Київ їхала. А я думала... О, Боже! А я думала, що він не хоче мене мати при собі. І з гіркими сльозами вибігла з кімнати. Бурсаки

Дата добавления: 2015-11-04