8 страница. — Я, Даниле, не поїду ні в Київ, ні кудинебудь інде від тебе

— Я, Даниле, не поїду ні в Київ, ні кудинебудь інде від тебе. Моє місце тут при тобі. Знаєш? Нечай водив за нею очима. Такою вродливою, такою ясною, такою рідною вона ніколи не видавалась йому, як тепер. — Я стільки наплакалася — почала знову, сідаючи йому на коліна й обіймаючи обома руками його за шию. — Я думала, що розлюбив, що другу знайшов. Я була така нещасна, а ти слова не сказав на розраду, а ти в Київ мене висилав. Нечай пригорнув дружину до себе. Віддавна не було йому так легко на душі. Наче хмари розвіялись, наче синє й чисте небо всміхнулося, наче сонце в душу ввійшло. — Христе! Моя ти Христе! — Чи не краще було мені це все від тебе почути? Ти поганче якийсь, ти турку! Заблисли в усмішці його зуби, наче вовчі. — Який же я турок, коли тільки тебе одну маю й тебе одну тільки кохаю? І кохаю так дуже; що своє життя віддав би за тебе, що хотів би тебе від усякої негоди охоронити, своїм життям за твоє кохання заплатити. А ти любиш мене? Любиш, Христе? — Більше, ніж когонебудь на світі. З тобою, Даниле, хочу жити й умирати. З тобою для мене сонце і світло, без тебе ніч і темрява. Буду могти їздити з тобою? Обняв її, стиснув у своїх раменах, устами припав до її уст. Як віддиху йому не стало, вона знову повторила: — Даниле, буду? — Будеш, єдина. — Куди ти, туди й я? — Згода. — І у Красно? І під Бар? — Там, де будуть більші частини. На роз’їзди тебе не пущу. — Даниле! — Ні. — А ти сам мусиш їздити на роз’їзди? Маєш на це людей! Тебе треба там, де цілий полк є. — Часом і мені треба поїхати, Христе. Ось бачиш, як було з Кисілем. Адже тоді мені його сама доля дала в руки. Заплатив я їм обом і за Лугая, і за Кобилецького, і за те, що до гетьмана на мене писали, всяке вигадуючи. — Але все таки, якби я була з тобою, була б не дозволила повісити того бідного вахмістра, що за гріхи Кисіля заплатив своїм життям. — Мав він і своїх гріхів доволі для гілляки. Я, Христе, добре випитав одного драгуна, заки рішився повісити його Не одного нашого він повісив. І Губача повісив власними руками, і на мене кинувся з шаблею. Я ж його й так міг зарубати. Дужий також був би живий не вийшов із його рук. На добрий лад, я повинен був увесь відділ Кисіля вирубати, нікого не залишаючи живим, так, як це роблять ляхи. Але тоді Потоцький мав би виправдану причину до скарг... За Губача все ж таки хтось мусів заплатити. — Вахмістер? — Заплатили обидва: і вахмістер і Кисіль. — Кисіль? — Світ йому там клином зійшовся. Ні в кут йому тепер, ні в двері. — Сам собі того бажав. Нечай здвигнув плечима. — Не я шукав його. Він мене шукав. І... знайшов. На замковому подвір'ї знявся гамір. Залунали голоси, сміхи. Нечай став прислухатися. Христя зіскочила й підбігла до вікна. — Якісь люди. Здається: хтось чужий. Тим часом гурт людей увійшов до великої світлиці замку, де звичайно відбувалися старшинські наради, суди, де то й гетьмана приймали та його почот, коли повертався з успішного волоського походу, і де звикли сходитися козаки, щоб поговорити з Нечаєм, чи послухати новин. Коли Нечай і Христя увійшли до світлиці, побачили, що серед гурту старшин та козаків стояли два козаки, які захопили всю їх увагу. Один із них був високий, тонкий, із довгою, тонкою шиєю, горбатим носом, ясним волоссям і довгими передніми зубами, які раз-у-раз виставали з-поза тонких блідих уст. Його неймовірно тонкий стан охоплював широкий, багатий пояс. Одягнений був цей довгорукий і довгоногий юнак у легку, полинялу, подерту свитку і такі ж подерті шаравари. Чоботи, обв'язані шнурами, були хіба старші віком від самого козака, який не міг мати більше, як двадцять — двадцять два роки життя. В руках держав він турецький самопал, вибиваний бляшками та іншими оздобами. Очі його бігали невпинно з одного місця на друге, нотуючи все і всіх. Другий, тихіший і спокійніший, стояв у тіні першого. Нижчий ростом, такого самого віку, круглоголовий, із чорними очима і чорним вусиком, привик, видно, до того, що його товариш говорив за себе і за нього, тому й тепер стояв спокійно, спершися на довженну й тяжку рапіру та держачи тяжку рушницю в руках. Сотник Пошивайло, що побачив Нечая і Христю, підійшов до них і, поблискуючи веселими, чорними очима, вказав на новоприбулих. — Хотіли тебе бачити, полковнику. Нечай іще раз кинув погляд на обох юнаків і спитав: — Хто вони? — Не знаю. Мій роз’їзд захопив їх коло Рогізної, як переходили Бог. Нечай звернувся до юнаків: — Хто ви? Худий, довгоногий підійшов до Нечая. Не відповідаючи на питання, оглянув його, перевів погляд на Христю і звернувся до свого товариша. — Так оце й полковник Нечай... А це либонь сама полковниця. Коли так, то чолом б’ють бідні бурсаки, яким отець ректор стільки про вас глаголал. Ти, Петре, якоже младенец єси зіло цнотливий і крови благородної, дивись і пригадай собі, що то отець ректор про пана Нечая розказивал. Петро розставив широко короткі, грубі ноги, підніс брови вгору, так, що чоло вкрилося морщинами під рівно, до горшка стриженою чуприною, подумав хвилину, потім сягнув своєю витертою шапкою до землі і промовив глибоким басом: — Чолом тобі, пане полковнику, і тобі, достойна полковнице, від Петра Криницького з Криниці, спудея могилянського. Нечай, сміючись уголос, простяг руку Криницькому. — Могилянські братчики? З колегії? Вітаємо. Той, не хапаючись, стиснув Нечаєві руку, вклонився ще раз і тоді вказав пальцем на свого товариша. — А це є... — Е-е! Братчику! Ізволь і зажди, ібо моя терпеливість finita est. Чи я то вашмосць просив за мене говорити? Бог Сотворитель, іже усе создал і всім управляєт, злюбив мене видно більше від тебе, мені розум до голови даючи, замість оної січки, якою твоя голова вся ісполненна єсть. Отож, пане полковнику, добродію і благодітелю наш милостивий, ознаймую тобі, яко пред тобою стоїть не хто інший, а сам Григорій Кульчицький із Самбора, міста старожитного і такого слинного, єже не обрітається на всій нашій славній Русі, якоже там народився на ввесь світ християнський славний гетьман Війська Запорізького, Петро Конашевич, Сагайдачним на Січі прозваний. “...Слушне о том гетьмані кождий держат може, Же бил правий гетьман, дай му вічний покой, Боже”. Нечай подав і йому руку, сміючись. — Яка ж то фортуна вас, панове, в наші сторони завела? — Яко же фортуна жіночого роду єсть, прето непостоянна і химерна звикла бути, — тут глянув на Христю, почервонів, уклонився їй глибоко, — не ображаючи її милости, пані полковниці, которая невістою зацною, славною, богобоязною і статечною бути славиться. Але Нечай очікував видно іншої відповіді, бо запитливо дивився на бурсака, наче ждав на пояснення. Цей не зволікав довго і знову став говорити, сходячи щораз більше з високого бурсацького стилю на звичайну, зрозумілу мову. — Далека дорога з Києва до Брацлава, звлаща, когда треба їхати через Чигирин. Мали ми коні колись. Так що ж. Мого коня вовки з'їли і треба було йти пішки, бо не було за що другого купити. — Як то? — перебив Пошивайло. — Адже у вас ні одного коня не було, як мої люди вас знайшли! Чи й другого коня вовки з'їли? — Що варт був один кінь для таких двох шляхетно народжених младенців? Не міг же я, Григорій Кульчицький, іти пішки, коли якийсь там Петро Криницький на коні собі їздить, а мені не дозволяє. — Бо твого коня вовки не з'їли! В шинку пропив! Так! — Яка різниця, Петре? Яка різниця?.. Ті, що взяли його, то також вовки, але в людській шкурі, бо хіба чесний і богобоязний муж забере єдиного коня в тебе? В дорозі? Взимі? Тому то й proverbium erat у старих римлян, же "homo homini lupus". Я тому не винен, що в устах вашмосці латина завжди була ламана й до голови ніяк не лізла, хоч її там березовими прутами наше начальство запхати хотіло... — Так що сталося з другим конем? — спитав, усе ще сміючись, Нечай, який колись був бурсаком, і живо прислухався до розмови цих двох юнаків. Кульчицький розвів своїми довгими руками. — Рішили ми, ваша милосте, же amicitia є дорожча, ніж кінь. — І продали його? Кульчицький сумно заперечив рухом голови, а Криницький зідхнув важко та завернув очима, наче справжній мученик. — Ні, полковнику, бо продати єдиного коня то так, як продати amicitiam veram, яка нас стільки років разом держала. — Дарували комусь? Обидва заперечили. — Програли в кості? — Ні, полковнику. Як можна програти останню поміч у дорозі, останнього коня, самим гетьманом, його милістю, нам дарованого? — Так що з ним сталося? — спитав Нечай, немов то не знаючи, яка буде відповідь. — Нас такий жаль пройняв, що мусимо з ним розстатися, що день і ніч ми плакали, коли на нього гляділи. От тоді то шинкар, бачачи нашу гризоту і з природи чоловіком м’яким і на людські страждання чулим бувши, дав нам горілки за нього, жеби ми в своїй біді та потребі мали чим потішитись. — Ось воно як! То значить, ви його пропили! — От тоді то, — схлипнув Кульчицький — як ми зрозуміли, що коня нашого вже нема, старалися ми горілкою смуток і жаль розігнати. Але що ж? Скоро й горілки не стало, так, що нічого нам не залишилося, тільки чоботи свої за отакі нужденної кондиції личаки заміняти і шати наші дорогії віддати та самими найгіршими свитками, що їх шинкар мав, контентуватись. Але Пошивайло, що розсміяними очима водив по присутніх, не вдержав: — Коли ви не хотіли останнього коня продавати, чого ж ви так плакали, дивлячись на нього? Та ж... Але Кульчицький не дав йому докінчити. — Як нам було не плакати? Він ніс нас, бідолашний, цілу дорогу від самого Чигирина. Без нього ми залишились, аки ті сироти без родителів на снігу і на морозі. Ще сьогодні, коли його згадаю, то сліз стримати не можу, хоча й знаю, же такий славний лицар як пан полковник Нечай, сам колись спудеєм у нашій школі бувши, зрозуміє наш жаль і новими кіньми нас обдарує. — Ось як! — Пошивайло блиснув чорними очима на Нечая, ніби чекав від нього живої відповіді. Але замість відповіді побачив усмішку на устах свого полковника. — Або наші шати! — говорив далі Кульчицький. — Чи ж то годиться, щоб кавалірове зі зацних і шляхетних домів у таких шатах перед очима таких лицарів, славою вкритих, показувались? Та ж то образа була би для всіх, imprimis для її милости пані полковниці, на що пан полковник певно згодитися не схоче. Бо що ти, Петре, скажеш, коли тебе полковник попросить зайти до нього на вечерю, чи на кухоль меду? Скажеш: не прийду, полковнику, бо мені, синові коронному, соромно перед тобою і перед твоєю малжонкою в таких лахміттях показатися, худобу свою і вбогість презентуючи? Ні, Петре, — говорив дальше, споглядаючи на Криницького, — кажу тобі, що пан полковник нас не пустить звідсіль доти, доки сам достоменно не впевниться, що ми вже маємо все, що нам із нашого народження належиться, яко же чада Яфетового роду sumus. Кульчицький перервав і глянув допитливо на Нечая, з якого уст не сплила ще усмішка. Але коли не було відповіді, ще раз звернувся до Криницького: — Так обізвися хоч ти, Петре, бо, як бачиш, моя eloquentia eventum nullum habuit — Нічого дивного — загудів басом Криницький — бо ти говориш багато, але це все полова. Що з того, що слів багато, коли вони ні до чого? — Що ти хотів, щоб я сказав? — Питав тебе полковник, яка то фортуна загнала нас у ці сторони? Га? — Питав. — А ти що сказав? — Як то? — Чи казав ти, що ми хотіли у Брацлав, щоб під рицарським мужем рицарського ремесла вчитися? — Де ж ти мені дав час на це, коли ти мене до слова припустити не хочеш? — Чи говорив ти, що і гетьман, його милість, казав нам перед паном Нечаєм чолом бити та його про протекцію просити? — Протекція бідним бурсакам завжди й заєдно потрібна — підхопив Кульчицький. — Ні, ти правий, Петре. Я не знаю, як нам обом було б, якби ти не був із нами. — Чи ти казав, що і пан Виговський листа до полковника Нечая написав, про нас у ньому згадуючи? — Коли я мав на те час, Петре? — Та що ми того листа не пропили, але вірно й чесно переховали, всі спокуси тіла мужньо відкидаючи, щоб його пану Нечаєві неповрежденним передати? — Також ні, Петре. — Так поклонися ще раз панові полковникові і віддай листа. Побачиш, що лист буде сильніший від усіх твоїх слів, які, хоч і пливуть бистро, аки ріка каламутна, але, окром полови, нічого більше не мають. Кульчицький без слів спер самопал на Криницькому, наче на стіні, та почав нишпорити в своєму широкому поясі. Добув листа і, так само без слів, подав Нечаєві. Нечай глянув цікаво. Побачив, що воскова печатка була ціла, хоча лист іззовні був брудний, помнятий. Хвилину тримав лист у руці, немов вагаючись, потім розірвав печатку, перебіг очима його короткий зміст, підніс із здивуванням брови вгору та ще раз глянув на бурсаків. Тоді склав листа і застромив собі за пояс. На його устах появилась знову та сама усмішка, що була раніше. Присутні втихли, мабуть чекали, чи не прочитає Нечай листа вголос. Але він не звертав на те уваги і, наче забуваючи про лист, наказав, щоб прибулих завести на квартиру, де могли б відпочити, приодягтися, привести себе до ладу. Після відпочинку, щоб прийшли до нього. Коли присутні стали збиратись до відходу, додав: — І вас усіх, панове товариство, милости просимо до нас на вечір, на кухоль меду та на гутірку, бо хто знає, коли ми знову зійдемось в Брацлаві разом. Наче холодним вітром повіяло по світлиці, хоча ніхто не знав, чому. Відходили один за одним іще з усмішкою на устах та нікому й на гадку не прийшло, що це мала бути їх остання спільна зустріч у полковому місті. Не було чути ні грому, ні не було видно чорних хмар, що заповідали б бурю, яка вже збиралась десь над подільськими горбами та ярами. Коли вже всі відійшли, забираючи з собою й обох бурсаків, і в кімнаті залишились тільки Христя та Климовський, Христя підійшла до Нечая і з усмішкою глянула допитливо на нього. Нечай добув листа та подав їй. — Читай. Вона прочитала швидко й очима, повними здивування, глянула на нього. Коли цей кивнув головою, подала лист Климовському. “Даниле — читав уголос Климовський. — Жар є всюди. Коли хворосту досипати, скрізь вогонь займеться. Прийми оцих двох і дай їм поміч у дальшій дорозі. — Іван”. Гряде нова туча

— І кажеш, він зветься Нап’єрський? — Костка Нап’єрський, полковник королівський. — Хто він? — Кажуть — відповів Кульчицький — що він син покійного короля Володислава, полковнику. Але де мені це знати? Досить, що рух пішов по краю. — Чому? — Він знає простий люд, їздить по селах, проганяє панів і каже селянам, щоб із панами зробити так, як гетьман Хмельницький зробив. — Де він? — У горах. Недалеко Кракова. — То це вже на польських землях? — Переважно. Але й наші лемки там горнуться. — Так? — Він чорштинський замок зайняв, що то на самій угорській границі, і там людей збирає. — Чому гетьман вас висилає туди? — Ми ті околиці знаємо. Я з Самбора, але моя мати походить із-під Ряшева, тож я там ріс, людей знаю і мову, а пан Криницький із Криниці. Його фамілія також знана й вельми шанована. Отож тому то пан гетьман, його милість, нас обох, ничтожних рабів Божих, на такову імпрезу вибрати рачив, у чому ми, палець Божий добачаючи, постановили всіх сил докласти, щоб довір'я нашого ясновельможного пана гетьмана, добродія нашого виправдати і, зійшовшись з паном Нап’єрським, йому в усьому помагати. — Знає хто з вас того Нап’єрського? — Обецний тут пан Криницький, що стрічався з ним років тому два, коли то разом — я прошу вибачення ясновельможної пані полковниці — до одної невісти афектом любовним запалавши, зідхаючи, різні пісні їй співали, яко же Амор розум їм дочиста помішав і трохи там самі не порубались на кусні. Але невіста онта, розуму здорового бувши, обох викинути за двері звеліла, пісень їхніх не слухаючи. От тоді то пан Петро пішов аж у Київ, сердешну свою рану лікуючи, а Нап’єрський теж десь потішився, бо тепер, замість Венери, Марса собі ізбрал за патрона. — І що ж він від вас хоче? — Помочі. Посилав послів до пана гетьмана, його милости, щоб післав йому в поміч кінний полк, один або два. З ними та зі своїми збунтованими хлопами обіцяв узяти Краків, що, як ваша милість зволить сам осудити, була б велика диверсія, і для нас вельми пожиточна. Як наш гетьман, сили на далекій і недоступній Січі зібравши, рушив в Україну, так він, високими горами загородившись, задумує сили зібрати і людям волю обіцює, щоб тільки в купи громадилися й усі до нього сходились. — І ти, пане Кульчицький, думаєш, що він справді може селян підняти і повстання зробити? — Хлопи в Польщі дуже вже панами пригнічені й застрашені суть. На долах ніхто не зачне бунту, хіба де ліси великі та болота. Але в горах, видно, люди ще не забули про волю і тому там можуть за ними піти. Нечай задумався, повів пальцями по ясній чуприні й поглянув на Житневича та Климовського, які разом із Христею прислухалися до слів Кульчицького. В його погляді було бажання збагнути, що вони думають. Житневич сягнув до свого сивого вуса, Климовський дивився у вогонь, глибоко задуманий. — Що ви, панове, на це? — спитав наприкінці Нечай. Климовський кинув поглядом на Житневича і, побачивши, що цей не ладиться говорити, заговорив сам: — Я Краків знаю. Був там кілька років, хоча то вже й давні роки. Пан Кульчицький говорить правду. Там на долах нарід сам не рушиться. Але наш розумний і проворний пан гетьман знає, що робить. — Думаєш, пане Климовський, що тому Нап’єрському вдасться здобути Краків? Климковський подумав хвилину. — Думаю, що ні. — Ні? — Думаю, що ні. Але це не має великого значення. — Як то? — Чи ляхи спроможуться розпочати повстання, чи ні, буде залежати також від того, хто такий Нап’єрський і яка в нього голова. Та це справа ляхів, не наша. Для нас найважливіше, щоб диверсія була, щоб там ріс неспокій, щоб туди треба було слати військо, щоб і війська, які підуть проти нас, мусіли дивитися на свої плечі та боятися своїх людей. Коли я ще був у Чигирині, бачив, як Виговський і його люди збирали охочих, щоб їх вислати в Польщу. Там люди живуть і вмирають, волі не знаючи. Для шляхти там рай, але для посполитого люду хіба пекло. Так ось наші посланці, чи емісари мають їм говорити, що не проти них ми б’ємося, що ми проти панів зброю підняли, що наша перемога буде і їхньою та що, як ми панів поб'ємо, то і їм може воля всміхнеться. Тут Кульчицький почав знову: — І ось тому його милість пан Виговський, що нас із колегії викликав, щоб нам цю роботу доручити, звелів також вашій милості сказати, що гетьман міркує післати добрий кінний полк уздовж Підгір'я, щоб народ рушити, поміч панові Нап’єрському принести та диверсію на тилах королівських військ учинити. В Нечая очі заблищали. Глянув на Житкевича. — І зробити дорогу Ракоцієві, зайти польські війська ззаду та підняти ввесь край! Гей! Що ти на це, Михайле? Житкевич тільки рукою по чолі себе вдарив із великого здивування. — Казав також пан Виговський, що вони вже з гетьманом так подумали, щоб провід у тому поході віддати тобі, полковнику. — Тому то й до вашої милости нас спрямував — додав Криницький, який досі не мав можности прийти до слова, хоча двічі намагався перервати потік слів свого товариша. — Казав, що доведеться ще до весни чекати, коли то інші полки зв'яжуть польських гетьманів. Очі Нечая пригасли. Нагла, холодна, невблаганна, жорстока дійсність стала муром перед його очима. — Правда. Тепер і так мені не можна йти, коронне військо маючи на карку. Але думка про такий похід, блискучий, сміливий, відважний, засіла йому в голові. Як би то він хотів захопити кінні сотні і скочити туди нагло, несподівано, як шуліка на домашнє птаство, та рознести кругом пострах і жах! У його сотнях було багато людей, що втекли від ляхів через лінію та знайшлися в Брацлавщині. Він сам знав людей, що прийшли з Самбірщини, Перемищини, Ряшівщини, Сяніччини, не кажучи вже про околиці, ближчі до лінії, де то люди кидали свої батьківські стріхи і знайшли волю в охочекомонних сотнях брацлавського полку. Ці могли б тепер багато помогти, і в поході, і київським бурсакам. — Коли вам у дальшій дорозі людей буде потрібно — став говорити до Кульчицького — то я вам можу вибрати людей із різних околиць. — Ми про це й хотіли просити, полковнику. Чим більше люда йде, тим краще. — Як то? Ви хочете йти з військом? — Ні. Кожний окремо. Найбільше двох укупі. Там треба буде ходити від хати до хати, заглянути під кожну стріху. Люд у Польщі темний, не те, що тут. Де, де! Застрашений, а над ним пани і слуги, чуйні, мов собаки. Дуже то небезпечна імпреза і не раз мені мороз поза шкурою ходить, коли про це подумаю, тож і не дивниця, що не раз хочеться й випити, якоже aqua vitae найкраще remedium на мороз буває. — Це на мороз — відізвався Криницький — це страх. Чи ваша милість може собі виімаґінувати, що сталося б із нами бідними, як би ми так у панські руки попали? Адже ми універсали від гетьмана маємо. За те четвертували б нас, шкуру наперед здерши. — Універсали? Криницький сягнув за пояс. — Ось один. Таких у нас кілька. Нечай розгорнув папір і читав уголос: “Богдан Хмельницький. — Відомо чиню всім підданим Корони Польської, що я, за щастям і благословенням від Господа Бога нам даним, підбивши під міць і владу панства тієї ж Корони Польської, обіцяю увільнити вас від усіх тягарів і роботизни. Будете на самих тільки чиншах і в усяких вільностях, так, як шляхта була. Тільки абисте віру нам дотримали, як руські піддані наші. Панів своїх абисте покидали, против них повставали і до нас у купах якнайбільших збиралися” ^[1] Нечай думав хвилину, опісля піднявся із стільця, кажучи: — Так ось, що буде в нашій силі для вас зробити, те й зробимо. Якщо цього схочете, людей вам придбаю. Куди тих людей схочете вислати? — Всюди. Всюди їх треба. Але головно в староства: ново-тарґське, чорштинське, лянцкоронське, де пан Нап’єрський людей збирає. Тих людей треба повчити, де йти та що казати. — Як дозволиш, полковнику, ми останемося тут кілька тижнів, заки самі рушимо в дорогу. — Добре. Коли б ваша милість міг знати ще когось із Великопольщі, то також добре було б там післати. — Чому? Там також хтось є? — По йменні Ґжибовський. Він почав роботу в Цюнжі, що є маєтком познанського біскупа. У нього, кажуть, у лісах теж народу багацько. Окопи там висипав і наїздить на шляхетські двори, млини, палить панські маєтки, руйнує та хлопам поліським волю обіцяє. — Ось воно як! Та ж то тліє не тільки в одному місці! — Тому його милість пан Виговський і писав, що жар є всюди. Коло Бродів, Цєшанова, Перемишля, Мостів, Белза і в інших околицях кипить і люди купами ходять. Це все наші сторони, тож і не дивниця. Але кажуть, що і під самим Краковом і Замостям також бунти, напади, грабунки. Горять двори. Шляхта втікає до міст, лякаючись своїх власних підданих, аки диких татар. Те саме діється в Познанщині, ба навіть під Ґданськом. Гетьман Хмельницький, його милість, каже всюди людей вишукувати і в різні сторони їх висилати. Пан П’ясецький, що є секретарем у генеральній канцелярії, сам із Криницькою з Криниці одружений, маючи свояків і знайомих коло Нового Сянча, разом із полковником Стасенком, кермує тією роботою. Він то й на нас не забув, ібо його законная і правоправная жона з дому Криницьких і пану Криницькому рідною сестрою доводиться. Так ось і нас, рабів Божих і бурсаків бідних, із нашої колегії витягли, в дорогу висилаючи. Не знаю, чи наша колегія буде ще коли така славна і всему міру знана, як була тоді, когда ми, шляхтичі віри руської і землі галицької, в ній побували, в усякій земній мудрості навчаючись. — Чи ти не вмовкнеш ніколи, Грицю? — спитав, не втерпівши, Криницький. — Не штука, Петре, мовчати, коли в голові пустка, аки на пустині. А я реку тобі паки і паки, же в началі бі слово, як каже Святе Письмо... Може були б вели суперечку довше обидва бурсаки, що вже переодяглися і в ту мить виглядали куди інакше, ніж рано, але до просторої кімнати почали сходитися старшини, то самі, то разом із своїми дружинами. І так один із перших прийшов сотник Красносельський, досконалий кіннотчик, що в початках повстання формував кінні сотні і тепер ще найбільшу силу добачав у кінноті, нехтуючи іншими родами зброї. Разом із ним прийшли його сотенні старшини, між ними і його сотенний осавул Федір Коробка, людина такої невгамовної відваги, що вона його згодом на чигиринське полковництво винесла, сотенний отаман Матвій Нечай, від свого брата старший, людина тиха й маломовна, його син Данило, молоденький юнак, що тількищо зі школи вийшов і всією душею рвався вступити в сліди свого дядька, За ними появився Степан Байбуза, станиславський сотник, з обличчям молодого вірла, що заєдно за здобиччю полює, з глибокою згоїною на лобі від рани, яку отримав під Збаражем, рятуючи самого Нечая в небезпеці, страшний у наступі і страшний в обороні, той самий, що Мановського вирятував із рук князя Яреми ще в Лубнях і той самий, що під прізвищем Степка вкрився славою, здобуваючи Немирів, Тульчин та багато інших городів. Із ним прийшло багато старшин, бо станиславська сотня була численна, одна з найбільших в полку. Скоро за ним прийшов Гриць Гавратинський, тростянський сотник, незвичайної відваги, мистець до шаблі, чоловік колись дуже багатий, що свої землі розділив між людей. На його маєтки полакомився воєвода Кисіль, шукаючи хитрими ходами королівської ласки й королівського надання. Вслід за ними ввійшов сотник Маковський, завжди розважний, холодний, повільний, зі своєю сотенною старшиною та зі своєю дружиною, що зразу звернула на себе увагу молодих бурсаків. Була це жінка молода, чорнява, з блискучими, чорними, скісно осадженими очима, чорнобрива, з малими повними устами, що горіли, як маків цвіт, невисока ростом, смуглява. Кульчицький штовхнув ліктем Криницького. Цей переступив із ноги на ногу, сягнув рукою до чорного вусика, другу руку спер на свою довгу рапіру й неспокійно розглянувся довкола. Побачив сотника Пошивайла, що, усміхаючись, саме наближався до них. — Здорові були, панове бакаляри! Як бачу, панове в новій шкурі — заговорив, стискаючи їм руки та оглядаючи їхні нові шати. — Го! Го! Не пізнав би тепер своїх бурсаків. Куди! Куди! Кульчицький узяв Пошивайла за лікоть та відповів із сміхом. — Кажуть, пане сотнику, що не одяг прибирає чоловіка, тільки навпаки: людина дає вартість одягові. Пошивайло засміявся. — Простий я козак, панове. Не з колегії. Січ — мати мене життя вчила. І холод, і голод, і всякі недостатки. Але, на мій лад, що є шати? Нічого. Наложиш на свої плечі і думаєш, що ти щось ліпше! Півень, чи з пір’ям, чи без пір’я, — таки півень. А пір’я без півня що? Нічого. Тому то в нас на Січі, братчик не раз одягся, ніби той півень, а потім пішов і скочив у бочівку дьогтю, щоб показати, що він щось є, а не жупан, що на ньому. Кульчицький хотів щось говорити, але Криницький потягнув Пошивайла за рукав. — Хто є та чорнявка? — Де? — Он там, коло того дебелого козака. — О! Адже це сотника Маковського дружина. А це й він сам. — Хто вона? Хіба не з наших? — Ні. Татарка. — От красуня. Де він таку знайшов? — У Білгороді. — Де? — В Білгороді, як їздив послом від полковника до білгородського мурзи. Вона якась рідня мурзи. Криницький знову заколихався на своїх товстих ногах. Пошивайло глянув на нього й кинув зі сміхом: — Тільки ти, пане Криницький, не завертай так очей до неї, бо небезпечно! На те Кульчицький: — Так собі завжди думаю, Петре, що дурний тебе піп мусів хрестити. За татаркою очима водиш і сопеш, як той ковальський міх, хоч і знаєш, що вона на тебе й не гляне. Ти глянь тільки на полковницю й побачиш, що всі красуні, хоча б і якої вроди, гаснуть при ній, аки воскові свічі при сонці. — Це правда. Але зведеш ти очі на полковницю? Га? — Я не смів би. — Ні я. — То не зводіть очей і на оцю татарку, коли вам життя миле, бо сотник Маковський не звик жартувати. На це Криницький відповів: — А що ж є ціле життя, як не жарт? Коли не жартуєш, не живеш. Я не боюся жартувати. І рукою вдарив по тяжкій рапірі. Пошивайло знову засміявся. — Ти, пане Криницький, сховай оці жарти. Коли перейдеш лінію, будеш могти жартувати, бо між ляхами там так жартують, але не в нас. Не дай, Боже, якби про це полковник знав! Обидва бурсаки неспокійно повели поглядом довкруги. — А якби знав? — Був такий один, що до цієї самої татарки очима завертав та на лядський лад усякі мадригали плести й гнути починав. — І що? — Казав його полковник роздягти й босого, в одній тільки сорочці, по снігу батогами гнати аж за замкову браму. Від того часу в нас уже спокій. Кульчицький поклав руку на плече Криницького. — Тому, Петре, ти. й забудь про такі жарти, яко же не личить і не пристоїть шляхтичеві Криницькому, босому, в одній сорочці, під батогами по снігу бігати, тим паче, же фамілія то на Лемківщині добра і на гонор вразлива... О! Нові люди прийшли. Хто вони? — Той високий, чорний, то Ярема Петрановський, що, хоча молодий, але з відваги знаний. — А другий? Той старший, пузатий? — Це старий запорожець, що дванадцять років перебував у бусурменській неволі, але не збусурменився. Він і інших невольників увільнив, судно на морі захопив і цілий та здоровий, із зброєю в руках, на Січ повернувся, за що його у великій пошані тримали. — Як він зветься? — Гнат Недоля, ямпільський сотник. — Він також із дружиною? — Еге ж. Одружився недавно в Ямполі і, як бачите, очей із неї не зводить. Тамошня міщанка. — Нічого собі. — Трохи за огрядна — зауважив Криницький, тайком шукаючи поглядом за татаркою, що саме разом із своїм мужем вела розмову з Нечаєм і Христиною. Тим часом велика кімната заповнялася щораз більше. Прийшов Зеленський, прийшло з ним багато старшин із м'ястківської сотні, прийшов вільшанський сотник Кравченко із старшинами та їх дружинами. Зароїлося від молоденьких джурів, що звивалися між присутніми, розносячи мед та бакалії. Декуди сивий дим підносився вгору. Розмови ставали голосніші, сміхи щиріші, джурам треба було бігати щораз швидше, щоб то і кубки не були порожні, і збанки повні. Нечай і Христя ходили від гуртка до гуртка, з кожним говорили, аж дійшли так до місця, де стояли бурсаки. — Як мед, панове? — спитав Нечай. — Добрий? — Мед добрий — відповів Кульчицький. — Мій родич теж любувався в медах — підхопив Криницький — тож і я на тому розуміюся. Не може бути ліпший. — То ж пийте, панове. Це все ще з льохів пана брацлавського старости, сина пана польового гетьмана. Маємо теж меди з льохів пана Замойського і пана краківського. — І не забудьте про бакалії та не гордуйте ними — докинула Христя. — Я, полковнице... — Тихо, тихо! — перебив йому Кульчицький. — Чому тихо? Чи це тільки тобі вільно всілякі нісенітниці плести? — Тихо, Петре, кажу. Глянь! Бандурист! Співає. Криницький умовк і поглянув. На стільці біля коминка сидів старий дід, держав у руках бандуру і його пальці бігали по струнах. Чекав, видно, коли присутні втихнуть. Як гамір у великій кімнаті затих, струни загомоніли голосніше і бандурист почав повним, глибоким голосом: "Як із Низу, із Дністра тихий вітер повіває, Бог святий знає, Бог святий відає,
Що Хмельницький думає - гадає.
Тоді ж то не могли знати ні сотники, ні полковники,
Ні джури козацькі,
Ні мужі громадські,
Що пан гетьман Хмельницький,
Батько Зіновій Богдан чигиринський,
У городі Чигирині задумав уже й загадав.
Дванадцять пар пушок вперед себе
одсилає,
А ще сам з города Чигирина рушає.
За ним козаки йдуть,
Яко ярая бджола гудуть!
Котрий козак не має в себе шаблі булатної, Пищалі семип’ядної,
Той козак кий на плечі забирає,
За гетьманом Хмельницьким в охотнеє військо поспішає.
От тоді ж то, як до Дністра річки прибував,
Під городом Сорокою шанці копав,
А ще од своїх рук листи писав,
До Василя молдавського посилав.
А в листах приписував:
“Ей, Василю молдавський,
Господарю волоський,
Що ти тепер будеш думати - гадати?
Чи будеш зо мною биться,
Чи мириться?
Чи городи свої волоські уступати,
Чи червінцями полумиски сповняти Та славної Волощини половину оддавати?.."

Дата добавления: 2015-11-04