9 страница. Кульчицький, що чув уже оцю думу не раз, бо її бандуристи по всій Україні розносили

Кульчицький, що чув уже оцю думу не раз, бо її бандуристи по всій Україні розносили, швидко зняв очі з бандуриста і став перебігати поглядом по присутніх. Велика частина з тих, що були в світлиці, чула цю думу вперше, тому й прислухалася пильно до неї, бо похід на Волощину був усе ще найновішою важливішою подією. Нечай і Христя також, видко, чули цю думу раніш, бо тепер, після того, як відійшли від бурсаків, давали пильніше око на гостей і на джурів, ніж на бандуриста. Коли цей покінчив співати, пішов по кімнаті шум та знову знялися голоси, знову заметушилися джури і знову золотий мед став полискувати в чарках до світла воскових свічок. — Славний дід! — хтось похвалив. — Не було там козаків із киями. Всі були добре збройні та на конях. — Не кажи так, бо скрізь знайдеться такий, що проп’є зброю і нічого більше, крім кола, не має. — В мене в сотні... — почав пузатий Недоля. Але Кульчицький так і не дізнався, що сталося в ямпільській сотні, бо новий гамір і сміх пішли по світлиці і тільки тоді він зрозумів, у чому справа, коли бандурист ізнову вдарив у струни. Товариство на хвилину втихло. Тоді з-під пальців бандуриста вихопився такий гопак, що всім і очі загоріли, і ноги задрижали. В мить кілька пар стало до гопака. Молоді козаки й козачки, достойні отаманихи та сотничихи і навіть, як Кульчицький побачив, Нечай із Христею пустилися в танець. На цей вид захотілося Кульчицькому і собі затанцювати. Обернувся, щоб сказати Петрові, що він іде танцювати, але Петра вже не було коло нього. Похитав Кульчицький головою, глянув ще раз по світлиці та враз побачив при жовтявому світлі свічок Петра, що витанцьовував гопака незгірше від найліпших танцівників Брацлавщини Але коли побачив при ньому татарку, що саме блискала очима на Петра, вся охота до танцю відійшла від нього і він, опершись об одвірок, схрестив руки на грудях і чекав, що то далі буде. Тим часом нічого не сталося ні йому, ні Петрові. Гопак перейшов. Гості почали розходитися. Бандурист відпочивав, попиваючи мед та балакаючи із старшинами. Петро, немов відроджений і заворожений, прийшов до нього і, за своїм звичаєм, почав переступати з ноги на ногу. Коли Кульчицький повів поглядом по світлиці, помітив, як Христя сміялася, розповідаючи щось Нечаєві. Татарка, яка стояла при своїм Маковськім, шукала крадькома очима за Криницьким, а Недоля говорив щось сердито до своєї огрядної жінки. Кульчицький звернувся до товариша: — І ти не втерпів таки? — Як же можна було втерпіти, Грицю? — А як тобі Маковський вуха обітне, втерпиш? — Не обітне! — відповів Криницький, кладучи руку на рапіру. — Або полковник звелить босого по снігу гнати, як тамтого. — За нею побіг би я босий по снігу, Грицю. — Ба! За нею!.. Але полковник не до неї тебе гнати звелить! Зрозумій це! — Чого ти хочеш, Грицю? Чого ти до мене причепився? Га? Сам ти за полковницею очима гониш, літаєш. Може: ні? — Чи ти здурів, Петре? Мовчи, коли тобі життя миле!.. Так, я дивлюся за нею, але й за полковником. Прекрасні люди! Петре, бачив ти коли таких? І дивися, ні дрібки гордости в них нема. З усіма такі самі. З простим козаком так само балакають, як із старшинами, для всіх привітні і видко, що... Кульчицький перервав, наче надумувався. — І видко, що що? — Що щастя в серцях носять, Петре, — додав якось урочисто. — Не бачиш цього? Петро підвів голову та глянув на Нечая й Христину, що, сміючись, говорили з гістьми. Хотів щось сказати і вже відкрив уста. Але заки встиг сказати, на залі наче щось сталося. Немов якась тінь перелетіла, як це буває тоді, коли хмара сонце заступить. Криницький розглянувся та побачив, що у відкритих дверях стояв козак, увесь снігом притрушений, із куснями льоду на обвислих вусах та бровах. Срібний панцер блиснув із-під чорної кереї, коли козак сягнув по шапку, щоб зняти її. Коли зняв і стріпнув із неї сніг, на залі втишилося так, ніби всі нараз заніміли. Нечай підійшов до нового приходня. Цей швидко почав говорити. Петро побачив, як хмари насунулися на чоло Нечая. — Панове товариство! Це Іван Соколенко, значковий товариш краснянської сотні. Новини від сотника Шпаченка! Польські війська під паном Калиновським рушили з-під Кам’янця Подільського, зайнявши Бар і Ялтушків. Деякі частини стоять у Матвійкові. Матвійківська Слобода спалена, людність упень вирубана. Заля мовчала, хоча Нечай перестав говорити. Кіптіли жовті свічки. В куті десь джура пустив на долівку глиняний збанок і кожний почув, як він розбився на дрібні кусні. Цей звук немов розбудив присутніх. Почулися голоси з усіх боків, потріскування шаблями, грізні вигуки. — Хочуть війни! — То будуть її мати! — Здусимо їх там під Баром, що дихнути не зможуть! — Не даймо ляхам знущатися над хрищеним народом! — На погибіль ляхам! Кульчицький нахилився до Петра: — Це вже війна! Це вона кігті висуває, за кров’ю шукає. І смерть, і голод, і біль, і пошесть підуть ізнову від села до села, від міста до міста, від краю до краю свою данину збирати. Це вже війна, Петре. Гряде нова туча. На постою

Лавка була тверда. Мішок із сіном зісунувся, і твердо було, і бік болів. Кульчицький збудився та розплющив очі. Крізь малу шибку впадало до кімнати бліде світло світанку. На грубі, під широким окопом, горів слабкий вогонь. Господиня раз-у-раз підсилювала його, підсуваючи свіжу солому під глечик, що стояв на залізному триніжку. Господаря в кімнаті вже не було. На широкому ліжку, де ночували господарі, рачкувала мала дитина, що ще не вміла ходити. Кульчицький примкнув очі, випростався, але лежати було вже невигідно, тому знову відкрив очі і знову поглянув на кімнату. Лежав на лаві, що була між скринею і стіною, де було віконце. Біля скрині стояв ткацький варстат, що займав більшу частину кімнати. За варстатом було ліжко господарів, де саме почала плакати дитина, шукаючи очима за мамою. За ліжком на печі було видно в сумерку двоє старших дітей господарів, із яких одне саме пробудилося й сиділо на печі, підібгавши під себе ноги та протираючи заспані очі. Коло дверей стояв яскраво розмальований мисник. Долівка була з добре товченої і колись чисто вимазаної глини, тепер скрізь прикритої соломою. Біля печі коло господині стояло й лежало кілька ягнят, які господар брав на ніч до хати, бо морози були люті. Коло печі на соломі лежала кітка з малими котенятами, що приссались до мами, як п'явки до тіла. Кітка також водила очима за господинею, видко, чекаючи на сніданок. Кульчицький підніс голову та глянув на лаву, де звечора зробив собі лігво Криницький. Але місце було порожнє, тільки мішок із сіном, який Криницький простелив собі так само, як він, лежав іще там. Кульчицький протер очі, сів, спустив ноги на землю і також глянув на господиню. — О, і ти вже пробудивсь, козаче? Не холодно було спати? — спитала вона. — На добридень вам, пані-матко! — відповів Кульчицький. — Ні, не холодно. Спасибі. — Так іди, козаче, промий обличчя, змов “Отче наш”, бо молоко зараз кипітиме. Кульчицький завагався. — А де він? — указав рукою на місце, де спав Криницький. — Коли він устав? — Хіба дуже рано, бо його вже в хаті не було, як ми пробудилися. — Ось воно як! — промовив Кульчицький, і наче хмара перелетіла через його обличчя. Але не сказав нічого більше, загорнув старанно ноги в онучі, натягнув нові чоботи, що то їх дістав у Брацлаві, взяв чистий рушник і глиняну миску, яку подала йому господиня, та вийшов, щоб умитися. В повітці порався господар. Через стіну було чути, як у кінських зубах хрустіло сіно. Кури, випущені надвір, бігали охоче та з гамором по снігу. Корова, якої телятко забрали до хати, рикала, шукаючи за ним. Сніг був глибокий, твердий від морозу, а довкола криниці грубо замерз лід, так, що тяжко було до неї доступити. Криницького не було видно ніде. Кульчицький поклав рушник і миску на сніг, а сам пошукав за господарем, що перейшов до хліва, щоб дати їсти безрогам. — Добридень тобі, козаче! — всміхнувся, сивавий дядько до Кульчицького. — Добридень вам, дядьку! Як дасте сокиру, то вичищу вам біля колодязя, бо там годі й доступити. — Сокира он там за дверима. Я вже вчора прорубував, так через ніч лід знову замерз. — Не бачили мого товариша? — спитав Кульчицький, беручи сокиру. Дядько засміявся. — Він либонь і зовсім у нас не ночував. Дивно тільки, що я нічого не чув, як він виходив. Кульчицький хитнув головою, не відповідаючи. — Я вже ваші коні напоїв і сіна їм підкинув. — Спасибі, дядьку. Де то він міг піти? — Він? — Егеж. — Хіба я можу знати? Дівчат тут усюди чимало, а він парень хоч куди. Видно, котрась успіла вже кивнути пальцем на нього. Служби він не мав уночі? — Ні. — Гм!.. Ось парень! — І дядько й собі похитав головою з признанням. Але коли Кульчицький уже вмився, змовив “Отче наш” та добре скрученим віхтем соломи витер обидва коні, які їм дарував Нечай, на подвір'ї появився Криницький. Йдучи помалу, всміхався до своїх власних, здається, думок. Як побачив Кульчицького, збентежився, задержався і став переступати з ноги на ногу. Накінець із невинною усмішкою глянув на Кульчицького. — Ти куди бродиш ніччю, Петре? — Гаряче було в хаті звечора. Не міг спати. — Ти дурисвіте якийсь! Хочеш у халепу попасти? — Та знаєш, що я не з боязких. Але Кульчицький був над міру сердитий, щоб на тому перестати. — Ти думаєш, що я буду ходити коло твого коня, як який джура? — В полуднє я твого опораю: і напою, і нагодую, і вичищу — казав покірно Криницький. — А тепер тихо будь! — Певно! Тихо будь! — Грицю! Що за красуня! Я за нею і в вогонь і воду!.. — І в гречку! — додав Кульчицький, подобрівши. — І в гречку — повторив поважно Криницький. — Ех ти, бабію! — Ти ще не снідав, Грицю? — Ще ні. — Зажди. Я помиюся й підемо разом. — Узяв миску від Кульчицького, зачерпнув води, скинув вовняну свитку, скинув сорочку, вмився біля криниці з таким шумом, порсканням і розголосом при цьому, наче хто ціле стадо коней загнав до води. Після того витер живо рушником на широких грудях і на плечах червону шкуру, під якою напинались могутні м’язи, вигиналися й бігали, як збуджена зі сну гадюка. Цокаючи з холоду зубами, став натягати сорочку. На порозі хати появилася господиня й покликала до сніданку. Але ще не здужали обидва впоратися з великими куснями хліба та з молоком, як у двері увійшов козак від сотника Пошивайла. — Сотник звелів позвати вас до себе. Бурсаки переглянулися. В очах Кульчицького був неспокій. Очі Криницького не говорили нічого. Припоясали пояси, взяли зброю, вклонилися хазяйці та вийшли. — Петре, де ти був уночі? — спитав неспокійно Кульчицький, коли вийшли на вулицю. — Не бійся, Грицю. Сотник не взнає. — Я знаю, що вона тут у Михайлівці, бо сотня Маковського прийшла сюди зараз за нами. — Хто? — Татарка. Хто ж? Петро не відповідав. — Дивись, Петре — почав знову Кульчицький. — Через твої дурощі й амори ми можемо обидва гірко відпокутувати, бо, як бачу, тут люди жартів не знають. — От, замовчи вже краще! — розсердився Криницький. Але Кульчицький не мовчав. — Боже! Боже! Стільки сіл довкола і стільки сотень тут усюди! Чи мусіли ми потрапити там, де Маковський? Та то ще нічого не було б, коли б тобі так вуха відтяли, живим пускаючи, бо на це ти заслужив давно! Але вони можуть нас обох затримати, замкнути нам нашу дальшу дорогу. Чи ти це розумієш? Що тоді гетьман сказав би? Сам подумай! Криницький не відзивався. — Бачив тебе хто? — Ніхто. — Правду кажеш? — Правду. — Маковський де був? — У полковника. — Де? — В Шаргороді. Там же полковник тепер. — Чого там їздив? — Був на полковій нараді. — Коли повернувся? — Ще його не було, як я відійшов. — Не дізнається. — Чого ти, Грицю, до мене причепився? Про що має дізнатися? — Що ти був у татарки. — Хто це тобі сказав? — Сам же ти тількищо сказав! Ти шалапуте-баламуте несовістний! — А хто ж йому скаже? — Чи ти, Петре, певний, що тебе ніхто не бачив? — Певний. — Так дивись — повторив Кульчицький. — Жаль було би мені твоїх вух, але моїх іще більше, бо вони більшу мають вартість, яко же мої є... Одне мене, Петре, дивує, що твоя персона й твоя фізіономія дозволяють їй на тебе глянути! — Дякую, Грицю. — Нема за що. То коли, кажеш, була полкова нарада? — Вчора ввечорі почалася. — В Шаргороді? — Так. — Думаю, що сотник Пошивайло нам скаже. Він саме повернувся, як я переходив попри його квартиру. — Видно щось важне для нас має, коли нас зараз до себе покликав. Ходімо! Щоб тільки не біда яка! У сотника Пошивайла застали чисто виметену світлицю з яскраво вимальованою піччю. Горів вогонь у печі. При столі сидів Пошивайло разом із сотенним осавулом Яременком і сотенним писарем Давидовичем, що походив із знаної в околиці міщанської купецької родини в Барі. Заїдали хліб, попивали молоком. Коли Пошивайло побачив бурсаків, блиснув білими зубами, відсунувся трохи далі в кут, зробив місце на лаві й відізвався: — Сідайте, панове, та хлібом-сіллю не гордіте! Кульчицькому легше стало на серці, коли почув увічливий голос сотника, відідхнув глибоко та, споглядаючи на Петра, який ніби й до нічого не почувався, сів біля Пошивайла. Чекав, що цей скаже. Пошивайло не дав довго на себе ждати. — Я післав по вас, панове, щоб передати вам, що полковник звелів вам сказати. Отож у Брацлаві ще він обіцяв вам підібрати людей для вашої роботи. Але тепер, як знаєте, ляхи підсунулися під наші сотні і скрізь по селах грабують, людей невинних кривдять. Ми не знаємо ні дня, ні години, ні місця, коли й де вони вдарять. Тому то полковник і часу тепер не буде мати, щоб людей підібрати та їх підучити. Коли хочете ждати, то ждіть, коли ж ні, то він не проти того, щоб ви зразу рушили самі в дорогу. Голос забрав Криницький, на велике здивування Кульчицького. — А може ми так могли б залишитися в охочекомонній сотні, сотнику? Вам шабель потрібно, а наші шаблі гострі і не найгірші. І захитався на лаві, немов переступаючи з ноги на ногу. Кульчицький аж губи відчинив, слухаючи цих слів. — “Ах, ти баламуте несовісний!” — повторяв у своїх думках. Але Пошивайло похитав головою. — Вас сам гетьман на інше діло вибрав, тож він не погладив би нас по головці, коли б ви ось тут на довший час застрягли. Ні, вам треба туди, куди гетьман звелів. Тільки людей можете собі підшукати самі, не чекаючи на полковника. Всюди тут тепер люду багато: у Михайлівці маєте дві сотні, в Мурахві стоять три, три в Шаргороді, три в Красному. Та ще мають нові сотні прийти. Адже майже кожне село тут військом тепер обсаджене. Людей є з кого вибрати. — Що полковник задумує робити, стягаючи ось так сотні? — спитав Кульчицький. Пошивайло бистро поглянув на Кульчицького, потім перевів погляд на Криницького, похилив голову, подумав хвилину і відповів: — Полковник має велике довір’я до вас, мабуть тому, що сам був бурсаком. Так ось, панове, ви знаєте, що ми кожної хвилини можемо сподіватися ляхів. Коли ж ми не можемо на них вдарити, то треба бодай дати їм таку відсіч, щоб попам’ятали. — А чому не вдарить на них? — Гетьман? — Не хоче, щоб називалось, що ми розпочали війну. — Ось як! — кликнув Криницький. — Значить — говорив Кульчицький — ми мусимо чекати на них, аки та курка з курчатами на яструба, що може впасти на неї, коли тільки захоче. — Так виходить. — Я цього ніяк не можу зрозуміти — вдарився по чолі Криницький. — Не токмо цього, Петре, не токмо. — Грицю! — І по голові не бийся, албовем можеш легко втратити і ті mentis останки, що ще якимось чудом залишились і які тобі в настоящеє врем’я, як сам ти це гаразд знаєш, конечні є. Козаки зайшлися грімким сміхом, а Пошивайло заговорив: — Вірте мені, панове, що я з душі-серця прийняв би вас у мою сотню, бо з вас славні парні, і справді дуже жалую, що вас мати не можу. — Дякую тобі, пане сотнику. — Кульчицький підвівся і вклонився Пошивайлові. — Заходить пущення. Хотів би я, щоб ми зійшлися всі разом і погуторили, але не знаю, чи хтонебудь буде мати охоту на гутірку. — Чому? — Не чули? Полковниця захворіла. Виїхала колись то разом із полковником уранці з Брацлава, але вже сполудня треба було її саньми назад відіслати в Брацлав. — Що сталося? — Не знаю. Климовський був із нею. Полковник, як ніч, темний. Але нічого не говорить. Ось і кожний тепер жде на вістки з Брацлава і не має охоти на ніякі розваги. Ви знаєте, панове, чим для нас наша полковниця, і як кожний із нас її в серці носить. Як поверталися бурсаки на квартиру, Кульчицький не відізвався ні словом. З обличчя Криницького щезла усмішка, яка говорила, що він такий задоволений із життя та з себе. Воєнний посів

Ввесь четвер зійшов Нечаєві на роботі. Ще перед обідом наспіла сюди, до Шаргороду, яланецька сотня із своїм сотником, попом Іваном на чолі, що то скинув у перших днях повстання попівську рясу та перемінив її на чорний жупан. Коли перед трьома роками ціла країна горіла живим вогнем повстання і польські пани разом із князем Вишневецьким не могли цього вогню вгасити, хоч як не жаліли людської крови, його жінка й діти попали в руки княжих наємців. У хвилині, коли він знайшов своїх найближчих, вони вже були поза межами болю й терпіння. Три малі могилки виросли на місцевому кладовищі і в більшу з них, разом із вірною дружиною, закопав піп Іван і свою попівську рясу. З того часу ніхто не бачив усмішки на устах яланецького сотника, Попа Івана. Ніхто не назвав його його власним назвищем. Для кожного він був Піп Іван, сотник найдальше від полку віддаленої сотні, правда, не найчисленнішої, але засобленої найкращими кіньми, добре озброєної, готової на кожний кивок свого сотника, грізної в бою та жорстокої понад усяку міру для переможеного. Сотня відбула похід із-під Бердаші, майже не відпочиваючи, тож Нечай відіслав її разом із її понурим сотником до поблизької Дерев`янки, щоб могла дати коням відпочинок, і казав Попові Іванові ставитись до себе наступного дня по нові прикази. Сотня відійшла на визначені квартири так тихо, справно, як і заїхала до Шаргороду. Без жартів, без сміхів, без козацьких вигуків, без залицяння до цікавих дівчат, без бубнів і бандур, наче не тільки сотник, але й усі козаки в сотні поховали свою радість та свої сміхи десь там у малих могилках на далеких, по широкому краю розкинених кладовищах. — Страх, що за люди! — зауважив Байбуза, коли сотня відходила до Дерев’янки. — Ніби на похорон прийшли, не на війну, — додав Житкевич. — Я не хотів би... — Але все ж таки, це одна з найліпших сотень у полку! — перервав Нечай. — А бачили ви Попа Івана в бою? — Я бачив — говорив Байбуза. — Йде, наче пяний, не дбалий ні на шаблі, ні на кулі, ніби справді нарошне кидається так у вогонь, шукаючи смерти. — Під Збаражем, як його сотня йшла на польські окопи — відізвався Гавратинський — то від стрільного диму світу не було видно. Люди бігли, крилися, хилилися, падали, зривалися, знову падали, заслонювались від ворожих куль, чим хто міг, тільки він ішов прямо, поволі, твердо, не звертаючи уваги на той град олива й заліза, що літав довкола нього — і що, панове, скажете? ні одна куля його не зачепила. Дійшов до шанця з останками своїх людей — самі знаєте, скільки там упало —та вирубав нещадно всіх, хто ще дихав там, нікого живим не залишаючи. — Так, так — погодився Нечай, бо пригадав собі, як то іншим разом, заки ще загнали поляків у Збараж, він сам вислав Попа Івана на роз'їзд і наказав йому поняти язика та якнайшвидше привезти певні вісті про польське військо. Сподівався вістей на найближчий ранок, але минув один день і другий, і ні Попа Івана, ні вістки не було. Тільки після двох днів повернулася сотня назад до полку з вісткою, що поляки уступають за Збараж. — Звідки ці вістки? — запитав тоді Нечай Попа Івана. — Ми захопили цілу корогву полковника Фірлея. — О! То маєш полонеників! Гаразд! Давай їх! Одначе полонеників не було. Куди сотня Попа Івана перейшла, там залишала тільки трупи. Від тієї пори Нечай держав сотню при собі, як одну з найстрашніших у бою, але на роз'їзди її більше не посилав, знаючи безкраю та безоглядну жорстокість Попа Івана. Йдучи за своїми думками, звернувся до Кривенка: — Завтра вранці, як коні відпічнуть, відішлемо їх у Красне. Кривенко почухався в потилицю. — Тільки де ми їх там примістимо всіх, полковнику? — Яланецька сотня Попа Івана стане в самому Красному, інші сотні розмістимо в поблизьких селах. Кінні частини брацлавської сотні нехай залишаться в Швачівці покищо. Справа розміщення прибуваючих сотень не була така легка, бо зима, хоча минула вже її половина, була дуже гостра. Тріскучі морози не дозволяли стати десь оборонним обозом і так чекати на польський наступ. І люди, і коні мусіли мати тепер будь-який дах над головою і це утрудняло положення невимовно, бо оборонна спроможність розкватированих по хатах сотень ставала куди менша, ніж у таборах. Нечай, не маючи можливости скупчити увесь полк в одному місці, рішив роздробити й розкласти сили в трьох місцях, а саме у Краснім, у Шаргороді та в Мурахві так, щоб на випадок польського наступу кожна частина могла дістати скору поміч від інших частин. У Шаргороді вже було кілька сотень, Красне аж кишіло від козаків, тільки у Мурахві не було військових частин, бо сотні, які досі стояли там, відійшли на приказ Нечая на Красне ще з раннього ранку. Після обіду приїхав посланець із листом від Климовського. Повідомляв Климовський, що Христі стало трохи легше, що вона вже хотіла підводитися з ліжка, на що ні її мати, ні він не згодилися. Сьогодні — писав дальше — пробувала їсти, тому нехай Данило не турбується, бо вона швидко повернеться до здоров’я і до нього. Жаль і смуток вдерлися в душу молодого полковника. Коли в понеділок виїхали з Брацлава і минули Жабокрич у дорозі на Шаргород, Христя стала скаржитися на гострий біль у спині, стала нагло слабнути, так, що треба було зняти її з коня, покласти на сани і відправити у Брацлав. Поїхав тоді Нечай у Шаргород, але його думки, його серце і душа лишилися там, у Брацлаві, і незнаний страх його мучив. Спокою не мав, і місця знайти собі не міг і образ Христі заєдно був перед очима. Думав: завтра залишу Кривенка, а сам на розставлених конях скочу у Брацлав, щоб поглянути на неї. Але приходило “завтра” й минало, а їзду треба було відкласти, бо на неї не було часу. І сьогодні ввесь день суматоха й робота. Нові люди раз-у-раз приходять. Тисячі справ, як от розміщення сотень, уладження оборонної сіті, висилка роз’їздів, застав, пекуча потреба постачання, перебирання спадщини по померлих і в останніх днях нова, досі нікому незнана пошесть серед козаків — вимагали його уваги, його вирішення. Тільки, коли відправив уже русавську сотню, яка з гуком, співом і звуками труб та литаврів прибула в саме полуднє, і коли знайшовся сам на своїй квартирі, мав змогу ще раз прочитати листа від Климовського. Великий неспокій мучив його. Відчув, що не всидить у кімнаті. Покликав Дрозда. — Дрозде! — сказав, коли цей появився — Коні! Поїдемо! Коні були готові, під сідлом, як завжди. То ж лише закинув жупан, лисами підбитий, поклав шапку на голову, припняв шаблю і вийшов. Дрозд уже ждав із кіньми. Виїхали за Шаргород. Минули свіжо висипані міські вали, яр, за яром багате передмістя, що славилось на всю околицю виробом добірних ковбас та через те отримало назву “Ковбасної”, і полями, полями пошуміли в напрямі Мурахви. Буйні, вистоялі коні рвались, аж вітер свистав попри вуха, наче в бурю, що зимою по полях гуляє. Груди снігу вилітали градом із-під кінських копит. Дрозд, хоча також любив гостру їзду, дивувався, чого це його полковник так спішить, не дбаючи про коні, з яких біла піна почала спадати клаптями, мов долоні, великими. Не знав, що діється в душі Нечая. Не знав, що це неспокій, який вдерся в його душу, що це гострий біль, що це тривога за Христю, яка також і в його. Дрозда, душі мала своє місце, женуть його щораз швидше, щораз швидше. Горбки чергувалися з долинками. В’їхали в дубовий ліс, минули самітну лісову хатину, тиху, мабуть пусту, потім знову горбки і врешті, як западав уже вечір, за останнім горбом увірвалося хвилясте поле і появився яр, на дні якого тісно й тихо лежала Мурахва, яку Нечай хотів оглянути, заки ще післав би туди нові сотні. Звільнили коні в бігу, й почали з'їжджати вниз до містечка тією самою крутою дорогою, якою їхали колись, три роки тому, попри ті ж самі мури старовинного манастиря, що тепер лежав у руїні, розбитий німцями князя Вишневецького. Крутими вуличками повернули далі, аж ген, де колись стояла господа жида Шльоми. Давні образи й дивні переживання виринули перед очима так ясно й виразно, наче все те відбувалося не перед трьома роками, а тільки вчора. Колишня господа наче змаліла. Одна стіна круто похилилася й була підперта здоровими дрючками. Здавалося, що бурі, які прошуміли й перевалилися понад Україною в останні роки, намагались повалити її. Подвір’я світило якось пусткою; недоставало, видно якогось господарського будинку. В іншому будинку, позбавленому стіни, залишилися тільки стовпи та подертий дах. Долиною гуляв у ньому вітер, як по вільному степу. Пусткою віяло з кожного місця. Нечай затримав коня, зіскочив із нього, поклепав по спіненій золотій шиї, віддав поводи Дроздові та без слова ввійшов до господи. Темно тут було, як тоді, коли тут був колись. У комині тлів слабкий вогонь. Десь, укритий за піччю, гомонів цвіркун. Шинквасу не було. Замість нього стояли два, чи три столи й лавки, але пусто було й тихо, як на подвір’ї. Нечаєві, що в останніх роках звик до великої кількости людей, до гомону й руху, все це видавалось, немов мертве, немов з іншого світу. Кинув погляд на всі боки, і коли не зауважив нічого, сів на лаві і спер голову на долоні. Минулість сплелася з сьогочасним днем. Пересувались образи перед очима, раз блідли, раз виринали гостріше й ясніше, набираючи барв і світла. Тільки три роки минули від пори, коли тут був у перше. — Мій Боже — подумав. — Скільки то річей змінилося, скільки подій перекотилося! І слава прийшла, і значення, і влада, і любов. Чи можна було більше осягнути за той час? — Боже! Мій Боже — повторяв Нечай, чуючи, що тягар важкий, наче жорновий камінь, звалився на його душу. — Боже, будь милостив для мене! Боже, змилосердися, дай їй здоров’я. Цвіркун утих. Заскрипіли двері. Думав, що це Дрозд, і підняв голову. Але перед собою побачив дівча, може п’ятнадцятилітнє, у грубій вовняній спідничці та в короткій овечій кожушині. Русява коса спливала по кожушині й виглядала, як її частина. Сині очі щось йому говорили, чого він ніяк не міг зрозуміти, ні відгадати. Дівчина мовчала, глядячи йому просто в очі. — Ти хто? — спитав під кінець. Довго не відповідала, тільки дивилася на нього. Уста її тремтіли, чи з холоду, чи із зворушення, чи з жаху. Нараз, на своє велике здивування, Нечай побачив, як на долішній її повіці зависла сльоза, виповнилась у велику каплину та почала поволі спливати по блідому, безкровному обличчі. — Хто ти? — повторив удруге, відчуваючи одночас, що для неї це питання — болюче. Дівчина сягнула рукою за шию, відхилила край кожушини й узяла в руки золотий дукач, що висів у неї на шиї. — Настя! — промовила й показала золоту монету. — Ввесь час я оцей дарунок ношу... Як святий хрестик. — Настя... Нечай пригадав собі. Ота Настя, що колись від засідки його врятувала!.. Настя!.. Спогади поплили хвилями, мов ті води, коли гаті не стане. Глянув на неї знову. Виросла. Не дивниця, що не впізнав. Тільки відки цей вираз застиглого болю на її обличчі, цей жах, прихований в очах? Відки це? — Ти сама тут? — запитав. Мовчки заперечила головою. — Де твої батьки? — Нема. Ляхи вбили. — Батька? — І батька і маму і дві сестри, Я сама. — А де Шльома? — Також козаки? — Ні! Ляхи. Тоді коли й моїх побили. — Шльомко мав сина, що помагав йому. Що з ним? — Вбитий разом із батьком. — Він мав і малі діти. Також пішли? Настя заперечила й оглянулася. Нечай повів очима вслід за її поглядом і побачив малу дівчинку, може шестилітню, може семилітню, з яскравою хустиною на голові, з-під якої висувались жмути чорного, наче ніч, волосся. Підійшов до неї. Вона зняла на нього великі, чорні, до смерти перелякані очі молодої серни, але не пробувала втікати. Щось заголосило в тій хвилині в душі козака, щось зойкнуло розпачливо, неначе струна, яка раптом увірветься в час гри. Нечай прикляк коло малого дівчати і поклав руку на її голову. Почув голос Насті. — Не бійся, Рухле. Це свій. Це опікун. Твердому Нечаеві, що бачив усяке горе, що бачив, як кров текла річками, як трупи стосами валялись, сльоза закрутилася в очах. Немов якась невидима рука вхопила його несподівано за горло та почала стискати до болю, до втрати віддиху. Не сказав нічого. Підвівся на ввесь свій високий ріст. Сягнув рукою за пояс, добув із нього два повні гаманці та подав один Насті. — Насте! Оце твоє придане, як виходитимеш заміж. Потім подав другий. — А це для неї та для інших, якщо є з нею. І вийшов на подвіря, не кажучи нічого більше, бо чув, що тяжко дуже добути слово. Не кряч!

У п'ятницю перед запустами ціла сотня Пошивайла перейшла у Красне й розкватирувалася в Швачівці, біля самого ставу. Місця було мало, бо в Красному і по передмістях було багато сотень і все ще сподівалися нових. І так у самому Красному стояли частини брацлавської сотні та піхотні відділи краснянської сотні з наказним сотником Гайдуком, бо сотник Шпаченко з більшою частиною сотні стояв у Ворошилівці. Станиславська сотня із сотником Байбузою розмістилася в Кочанівці, за греблею стояла тростянська сотня з сотником Гавратинським, у Росоші квартирували люди з яланецької сотні з понурим сотником Попом Іваном. Сюди заїхала також чечельницька сотня. У Новому Місті стояли сотні: вільшанецька і м’ястківська з сотником Зеленським і тут сподівалися також приходу нових сотень, які стягалися з цілої Брацлавщини. Козаки товпилися по подвірях, по хатах і повітках. Криницький ходив насуплений і не хотів відзиватися навіть до Кульчицького. Мала корчма на Швачівці була також битком набита, так, що й протиснутися там було тяжко. Бурсаки швидко побачили, що там нема чого їм дуже пхалися, бо годі було щонебудь дістати і ціни були дуже високі. Правда, Нечай казав їм виплатити з полкової каси по п’ятдесят червоних, але ці гроші мали бути на дорогу, що була далека й заповідалася тяжка та небезпечна. Криницький мовчав, ходячи по людних тепер вуличках і подвірях та думаючи свої думи. Але Кульчицький, балакучий із природи, непосидющий, спостережливий, незабаром став уголос розмірковувати та нарікати. А що довелося їм обом квартирувати не в хаті, тільки в клуні, де вітер гуляв до схочу, і де годі було навіть вигідно простягтися, бідний Криницький став жертвою його препоганого настрою. — Чого ти, Петре, ходиш насуплений, мов та сова? Не бачив її від учора і вже фрасунок велій, нещастя велике! Та ж це тільки благодать, що вас розлучили, а то наварив би ти нам пива! Ти вже геть то збаранів там, у Михайлівці. Добре запорожці роблять, що забороняють жіноцтву тягатись з табором. А то сякий-такий пройдисвіт стане завертати очима на чужу невісту і готовий клопіт. Загнали нас тут в одну клуню, неначе оселедців у бочку, сиди тут, мерзни, ще й дивися на також жонолюба, що очима завертає, зідхає і сопить, аки... — Ти знову до мене причепився? — сердито перебив Криницький. — А до кого маю причепитися? Ти тільки поглянь, скільки тут народу і скажи мені, чи є між ним хоч один, що зідхав би до неї так, як ти? — Бо ніхто її так не любить, як я. — Ось і бачиш. Стільки людей, а серед них ти один-єдиний: asinus vulgaris. — Тихо будь, Грицю! — Чи ти бачив іще кого, щоб на неї так очі вилуплював, як ти? — Замовчи вже раз. — І що мене найбільше сердить, то те, що вона така косоока, а тут хлопчище голову втратив, якби її ніколи не мав. — Тихо будь!... — Може й не мав, бо якби мав, то не втратив би так легко. — Чи ти вмовкнеш, Грицю?.. Я дуже терпеливий, але коли забагато, терпіння не стане. Але Кульчицький тільки глянув на нього. Звів із нього очі та говорив далі, йдучи за своїми думками. — Яка дорожнеча! Корчмина є, так що з цього? Дістанешся туди? Навіть як протиснешся і ребер тобі по дорозі не поломлять, то що там є? За гарнець пива, що його всюди дістанеш за три гроші, там правлять... скільки? Десять? — Десять — відповів Криницький, радий, що Кульчицький кинув говорити про татарку. В Білій Церкві ми платили за кварту горілки... скільки? Шість грошів. У Чигирині можна було дістати за п’ять і куди ліпшу. Тут іди і спробуй її дістати? — Скільки? — Двадцять грошів. Двадцять! Щоб то ще горілка була, як горілка. Кажу тобі: сивуха така, що аж у носі вертить. — Гм... А маєш її? — Що? — Ту горілку. — Чи ти здурів? Я давав би двадцять грошів за таку погань? Ось купив я восьмачку вівса для наших коней, бо треба було. Знаєш скільки дав? — Скільки? — Вгадай. — Скільки то є восьмачка? — Петре, Петре! Ти не знаєш що таке восьмачка? — А ти хіба знаєш? — Стільки, що люблинський корець. — О! За корець вівса я платив у Чигирині десять грошів. — То переплатив, бо можна було дістати за вісім. Тут скільки, вгадай? — Не знаю. — Я дав двадцять і два гроші і то по довгім торзі. Як так далі піде, то наші гроші розпливуться, наче сніг на сонці, наче масло на вогні. З чим ми тоді рушимо в дорогу? Полковник удруге не дасть. І ще готов попросити, щоб ми розрахувалися з тих, що отримали. Ходив я сьогодні яєць купити. Вгадай, скільки заплатив? — Грицю!... Відки я маю знати? — Відки ти маєш знати? Та це ж так само твоє діло, як моє. Від сьогодні ти на закупи ходитимеш, не я. Скрізь по-дорозі ти міг дістати сім яєць за гроша, або й вісім, як молодиця була привітна і на ласки чула, а тут? — Кульчицький махнув рукою. — Одне тільки добре, що тобі з твоєю зіло возлюбленною татаркою разлученіє сотвориша, і я не потребую тривожитися батогами для тебе. Але, на превелику досаду Кульчицького, сотня Маковського надійшла в Красне в суботу ще до обіду і в міру того, як усмішка вдоволення розхиляла уста Криницького під малим чорним вусиком, Кульчицький насуплювався щораз більше і виливав свій поганий настрій та свій гнів при кожній нагоді. Вже її якась нечиста сила знову привела. Але чи ти знаєш, Петре, через кого то Господь Бог вигнав прародителей наших із раю? Через Єву, поневаж тая невіста, ужем із розуму зведена, раба Божого Адама на іскушеніє привела, також його розуму позбавляючи. Це не значить, що вона, твоя татарка, тільки тепер тебе з розуму звела, бо ти його ніколи не мав. Але давніше хоча мене слухав, розуміючи, що я не в тім’я битий і по розум ніколи до крамниці ходити не потребував. Тепер то й те вже пропало, відколи ти її знову близько занюхав. — Грицю! — Може не так? Як той гребенастий півень бундючишся, чепуришся, ногами дрібочеш! Шкода вже й говорити до тебе. — То й не говори! — Тоді хто буде? Полковник? — Нехай і він. — По своєму? — Як то? — Батогами? — Що ти завжди з якимись батогами? — Коли не полковник, то сотник Маковський. — Я його не боюся — відповів живо Криницький, кладучи руку на рапіру. — Ти не дуже то побрязкуй шаблею, бо знаєш добре, що він тобі не ставиться. — Ов! — Коли й ставиться, в що я не вірю, може вийти тільки те, що або він тебе покладе і нестане більше Петра з Криниці Криницького, або не покладе і тоді, Петре, батоги певні! Невже ти не знаєш, що полковник тепер на ніякі такі жарти та забави не дозволить? Чи ти не бачиш, що твориться? Чи не розумієш, що мусить діятися в душі полковника? Адже ти прекрасно повинен це розуміти, що небезпека тепер така велика, як ніколи не була! — А де ж є війна без небезпеки? — Думаєш, що ти щось мудре сказав, Петре? Перша річ: війни ще нема. Запам’ятай собі це! Війни немає і війни ми не почнемо. — Коли війни нема, то нема й небезпеки. —І як говорити з тобою, коли голова в тебе, мов камінь, тверда? Зрозумій, що я кажу. Війни сьогодні нема, але кожний із нас певний, що ляхи її почнуть, зненацька нападаючи. Коли не сьогодні, то завтра, за тиждень, хто знає? Адже все коронне військо присунулось сюди, до нас! По що? Щоб нам щоранку добридень сказати?... — Полковник... — Полковник — перервав Петрові Кульчицький — почуває себе так, як той силач, що йому ланцюгами руки скують і собак на нього напускають. Роздусив би все на порох, розігнав би, наче зайців, якби руки вільні. Але що може зробити, коли руки сковані? Це не легко, Петре, воювати й боронитись, так, щоб супротивника не вдарити. Е!... Коли б ми могли вдарити! Ми обставили б коронне військо так, як було під Кам’янцем. Ти хіба чув про це? Ми спутали б обмотали б їх так, як тією сіттю, що нею у ваших околицях диків ловлять, ловами забавляючись. І ляхи це знають! Учора була корогва П’ясочинського вже в Станиславчику і в тому самому часі Корицький, той самий, що попав був восени в руки Пошивайла, був у Браїлові. Порохом пахне, Петре, круки збираються на жирування, вовки в тічки громадяться, і знаєш що? Кульчицький подумав, глянув на Петра й докінчив: — І будуть мати бенкет, якого давно не мали... Петро зняв шапку, перехрестився, наклав шапку знову, нахмарився й кинув: — Не кряч! — Чую це, Петре. — Чому полковник нічого не робить? — Як нічого не робить? Ти сліпий? Не бачиш, що він увесь полк на ноги поставив, сотні — і які сотні! — приходять і приходять, міста укріплені, зброєю опоряджені й забезпечені, воєнна готовість скрізь, лад усюди, по всіх шляхах і селах сильні застави, військо готове на кожний його кивок. Що ж більше може Нечай зробити? — А Станиславчик? А Браїлів? — Вони надто близько лінії, тому він не хотів їх боронити, щоб не стягнути на себе закиду, що він розпочав війну. Це все вияснив мені Пошивайло, людина великої відваги і бистрого розуму. Він вияснив мені також, чому Нечай збирає військо, а ляхів займати не береться. Говорив мені також, що діялося на останній полковій нараді, скільки там було крику й побрязкування шаблями. — Проти нього? — Куди там проти нього? На те, що гетьман йому так руки спутав. А тепер не бачиш? Він є скрізь. Часом здається, що ця людина не їсть, ані не спить, або ще якогось двійника має. Кажуть, що бачили не раз його в двох, чи більше місцях у тому самому часі. І дивись: до Брацлава не їздив і своєї полковниці не бачив, хоч вона ще недужа. — Як із нею? — Кажуть легше. Вже ходить і рветься їхати до полковника, але Климовський не хоче пустити. — Хто є той Климовський? — Бувший медикус падуанської та ще якоїсь там універсітатіс. Розумна людина, не те, що ти. — Дякую. — Нема за що, Петре. Правдою, як то кажуть, увесь світ перейдеш і приятеля надбаєш, тому я тобі правду кажу і ти мене за приятеля маєш, хоч нераз може ця правда й гірка. Але воно гарно, що ти на політиці розумієшся і подякувати знаєш. — Слухай, Грицю... — Але здається, це не твоя заслуга, тільки твого родича, якому довелося багато березової каші для тебе вжити, щоб політичности тебе навчити при тупій кондиції розуму твого. Але хтось там іде... Бачиш? — Хто? — Не знаєш? Це ж отаман Чорній із нашої охочекомонної сотні. Чого ж то він так поспішає?... Гей! Добридень, пане отамане! Куди так спішно? Чорній, не задержуючись, відповів: — До сотника. Наша сотня вирушає зараз. — Куди? — До Гришівець. — Це далеко? — Більше, як пів милі. Уста Криницького скривились, як добре натягнений татарський лук. Перевів рукою по очах і запитався, йдучи за Чорнієм: — Тільки наша сотня? — До Грищівець тільки ми, але вільшанецька сотня з сотником Маковським іде до Іванковець, чечельницька сотня буде в Кобилецьку, інші сотні по інших поблизьких селах. — Ось тобі й на! — кликнув Кульчицький, споглядаючи на Криницького. Чорній говорив дальше: — Станиславчик уже в польських руках. Утікачі звідтам, а також із Тарасівки й Жмеринки кажуть, що ляхи вспіли там уже поставити палі на ринку з настромленими на них людьми. Люди втікають, куди очі несуть! Зайшли на квартиру сотника Пошивайла. Побачили, що чутка про виїзд пішла вже по сотні, бо люди метушилися, збирали свої речі, виводили коні, накладали сідла. Пошивайло видав накази. Коли побачив бурсаків, дав їм знак рукою, щоб заждали. Як покінчив із сотенними старшинами, спитався: — Ви, панове, що? З нами, чи в дальшу дорогу? — В дорогу ще буде час і згодом — відізвався Криницький, спустивши очі та стягаючи брови. — Тепер нам із тобою, сотнику, по-дорозі. Ми обидва на шаблі незгірш, то ж, коли твоя ласка, дозволь нам бути з тобою. Поблискуючи білими зубами, Пошивайло простяг руку Кульчицькому і Криницькому. — В нас шабель багато, але їх ніколи не забагато, якщо вони годящі. — Вони добрі — відповіли обидва юнаки разом. — То й договорились. — Дякуємо тобі, пане сотнику. Запізно!

Дата добавления: 2015-11-04