11 страница. Нечай помилявся, коли казав, що гетьман вишле його на поміч Кривоносові

Нечай помилявся, коли казав, що гетьман вишле його на поміч Кривоносові. Ще заки полк вирушив наступного дня вранці із-під Калинівки, допав його гетьманський осавул Демко Лисовець, передаючи написаного Виговським листа з гетьманської канцелярії, з допискою гетьмана. Виговський повідомляв його, що на поміч Кривоносові пішли Гиря і Вешняк, одначе, заки ще вспіли злучитися з Кривоносом, князь Ярема, після кривавих боїв біля Константинова, подався на захід, лишаючи поле Кривоносові. Йому ж, Нечаєві, наказував гетьман завернути на Межибоже й очікувати там дальших приказів. Гетьмана дописка була коротка. Згадував гетьман про Бар і жалів, що Забуський висмикнувся з рук Нечая, про що Нечай устиг повідомити гетьмана ще перед вирушенням із Загір’я. В часі, коли Нечай читав листа, згуртувалася біля нього, під тим самим крислатим дубом, майже вся полкова старшина, крім тих, що виїхали на роз’їзди. Був там полковий писар Житкевич, старший чоловік, досвідчений, спосібний та годящий, що крім полкової канцелярії завідував також постачанням полкові поживи й воєнних споруд. Був Кривенко, полковий осавул, людина досвідчена, старий запоріжець, права рука Нечая. Був тимонівський сотник Махаринський, чоловік багатий, знаний на цілу околицю, безстрашний і незрівняний на шаблю, який сам хвалився, що крім одного Нечая, він не знає чоловіка, що йому дорівняв би у володінні шаблею; був Байбуза, той самий, що поміг Маковському в Лубнях і тепер уславився під прізвищем Степка; був тростянський сотник Гавратинський, був Солтан Красносельський, який завжди ще формував та провадив драгунські сотні полку; був Маковський, що його недавно вибрано на сотника, був Криса, був Петрановський, був Корнієнко, був Половка, старий запорожець, що сотниківський уряд перебрав по славної пам’яті Дочилі. Бракувало тільки м`ястковського сотника Зеленського, що з пішими сотнями стояв іще в Барі, і вірного старого Шпаченка, якому ще не загоїлася рана, яку отримав у недавній битві. Прийшов також Олешич, що збирався вже до від’їзду, сумний, горем прибитий. Сон не завітав до нього цієї ночі. Адам стояв перед його очима. Біль був у його грудях, жаль по втраті єдиного сина, смуток у душі. Біль той змагався з кожною годиною після того, як перше приголомшення минуло, і він міг у повноті зрозуміти свою сердечну, незціленну втрату. Як старшини зібралися, Нечай прочитав гетьманського листа вголос, а потім став випитувати Лисовця, якого теж знав віддавна, як доброго друга й товариша з Січі. — Де гетьман тепер, Демку? — Гетьмана лишив я ще на Скаржинському Полі, але він уже мав рушити на Пилявці. Чекав іще тільки на деякі полки, що ще не наспіли до нього. — Чи маєте ви які вісті про поляків? — Так. Вишневецький разом із Тишкевичем, Осінським, що проводить королівською Гвардією, Корицьким та Суходольським біля Ляхівець, стягають шляхту з усіх усюдів. Багато панських почтів прилучається до них. Війська Яреми ще досить добрі, але найліпша між ними є німецька піхота під Осінським. — А де Заславський? — Сейм назначив трьох гетьманів і віддав їм під команду все польське військо. Реґіментарями — Заславський, Конецьпольський і Остророг. Вони скликали посполите рушення з усіх південних воєвідств під Глиняни, що під Львовом і тепер ідуть також сюди. Тільки Ярема не хоче їх слухати й не хоче прилучитися до них. — Цікаво, чому Яремі не віддали команди? — Кисіль усе ще переговорює з гетьманом. Посилає листи, комісарів, обіцяє грушки на вербі, але всі знають, що з того нічого не буде. — Так чому князя поминули? — Тому, що він тут багато лиха накоїв і вони, ляхи знають, що ніхто не схотів би говорити з комісарами, коли б Ярема був реґіментарем. — Чекай, чекай, Демку — всміхнувся Нечай. — Як то гетьман назвав реґіментарів? — Перина, це Заславський, бо без перини він у похід не вибирається. Дитина, це Конецьпольський, що йому ще вус добре не засіявся, а важний він тільки тим, що старого Конецьпольського син. — А третій? — А третій — Остророг це латина, бо він не то вже по нашому, але й по-польському говорити не хоче, тільки по-латинськи. — Як же вони порозуміваються між собою? — встряв Байбуза — бо, оскільки я знаю, то молодий Конецпольський затупий, щоб латини навчився. Лисовець блиснув білими зубами, що видавалися ще біліші під чорним вусом. — У тому то й справа, що вони не порозуміваються. Коли хтось із них хоче щось сказати, то йде до свого писаря, а цей записує папір і несе до другого шатра. Іншими словами: гризуться вони там усі, мов ті собаки. Військо збирається велике, що хоч Царгород здобувати, але всі невдоволені, розсварені, кожний рад би підставити ногу другому і кожний хоче бути паном. — Куди вони йдуть? — Вони тепер під Чолганським Каменем. Там збираються ще повітові полки, стягаються з усіх воєвідств шляхтичі, яких іще Ярема не перетягнув до себе. — Що наш гетьман каже на це? — Чекає, що пани зроблять далі. — Не ліпше було б тепер ударити на них, доки вони не злучаться? — Наші також сходяться. Гирі ще нема. Кривоноса також — ні. Небаби сподіється гетьман невдовзі. Бурлай прийшов щойно позавчора. Загони з цілого Поділля, з Волині, Київщини сходяться невпинно. — А татари? — Їх немає ще. Хто зна, коли прийдуть. На них ніколи не можна здатись. Але гетьман жде їх. — То кажеш: гетьман іде на Пилявці? — Так, і тому хоче тебе мати коло Межибожа. — Як із харчами у війську? Лисовець розвів руками. — Їх ніколи не забагато. Але гетьман робить, що може. Ніхто голодний не ходить. Бачив я цілі валки возів із борошном, салом та іншими припасами з Переяславщини, Чернігівщини, Київщини, з усіх сторін, де стільки війська не перейшло, як тут. То не легка справа, панове, прохарчувати таку кількість народу, але ще тяжча справа з порохом і кулями. Олово топлять, де тільки є, звозять до табору, але пороху обмаль. — Чуєш, пане Олешич? — Нечай глянув на Олешича, що слухав розмови з щораз більшим зацікавленням. Звертаючись до Лисівця говорив: — Я вже задумав робити порох для себе. Боюся тільки, що з того треба буде велику частину й на інші полки віддати. — І я так думаю, Даниле. Якщо можеш дістати десь порох, діставай. Я гетьманові скажу про твій задум. Він і так тебе дуже шанує - поважає, Даниле. Полк завернув на Межибоже й розташувався там по селах і хуторах. Нечай мав повні руки праці, бо мусів знову полк привести до ладу. Поставали нові сотні, запорізьким звичаєм вибирали сотників і сотенну старшину, але все те забирало Нечаєві багато часу, бо він мусів бути в усіх сотнях, коли були вибори старшин, щоб не попався там хто невідповідний. Сотні поволі приходили доладу, хоча далеко не в тій мірі й не так скоро, як колись у Чигирині. Ціла околиця була знищена. Постачання харчів і паші для великої кількости коней, ставало щораз тяжче. Амуніції також було мало, не вважаючи на те, що з Бару вибрав Нечай усе, що міг. Його піші сотні, якими опікувався Зеленський, також стягнулися під Межибоже і серце в Нечая росло, коли побачив добре озброєні піхотні частини, як вони переходили на новий постій і на його вид підносили радісні бадьорі оклики. Минали дні. Але ні Олешич не давав знаку життя, ні з Києва не було вістки. Врешті Нечая почала брати нетерплячка і вже хотів слати нового посланця, як одного дня під вечір до неприступного, кріпкого замку, де він стояв квартирою, під’їхала підвода і варта дала знати, що Лука Климовський повернувся і хоче його бачити. Заки Нечай устиг відповісти вартовому, побачив на порозі кімнати добре собі знайому постать Климовського. Високий, із довгим сивим волоссям і такою ж бородою, в чорному довгому одязі, виглядав утомлений, але всміхався очима й кінцями уст. — Здоров був, пане Нечаю. Ледве доволікся до тебе. — Здоров, пане Климовський! Ходи! Ходи! Та ж я тебе жду щодня, щогодини й дочекатися не можу. — Ов, відколи ж то ваша милість запалав таким афектом до бідного, старого Климовського? — Не жартуй, пане Климовський! Не жартуй! І заки підручні хлопці принесли перекуску та мед, Нечай став засипувати старого чорнокнижника питаннями: — Заїхали гаразд? — Гаразд. — По дорозі не було жадних труднощів? — Край увесь в огні був і в повстанні. Але нам їхалося добре. — Як вони? — Безпечні. Спокійно там уже й тихо. Гарний хутір твоєї тітки, Даниле. — Як Христя? — Листа маю для тебе. — Чому ж зразу не кажеш, пане Климовський? — А хіба ти мені дав час на те? Ось він. Христя писала коротко, видно було, що писання робило їй трудність. Повідомляла його, що заїхали щасливо та що вся її турбота тепер, то він та її батько. Нечай прочитав листа двічі, склав обережно і вложив собі за пояс. — Гм — покрутив головою Климовський. — Шкода, що лист такий короткий. Я думав, що вспію щось перегризти, заки ти його прочитаєш. — Їдж, їдж, пане Климовський. А що Христя казала? — Щоб я тобою опікувався. — Так казала? — Еге ж — відповів Климовський, заїдаючи смачну баранячу печеню. — Нічого більше не казала? — Ввесь час говорила — відповів Климовський, не перестаючи їсти. — Що? — Що?.. Одна справа слухати, інша повторити, що дівчина говорить. Я цього не втну. — Пане Климовський! — Не втну. — Та хоча про що говорила? — Про тебе. — Що? — Ось моя шия — всміхався під вусом старий. — Рубай! Одне тільки знаю, що ти їй щось задав, пане Даниле. — Ой, то вона мені щось задала, що з думки та з пам’яті не сходить. — І не треба, щоб сходило. Щасливі були, як довідалися, що пан Олешич цілий і здоровий. Де він? — У Загір’ї, або десь тут. Працює. — Що робить? — Порох. — Порох? — здивувався Климовський. — Вельми важливе діло, але що він схотів до того взятися? — Чому? Климовський витер бороду. — Бачиш, пане Даниле, Олешичі, то дуже старовинний рід, що княжі часи пам’ятає. І добра шляхта. А сам знаєш, як то у шляхти... Шабля! Кінь... Битва. Честь. Гонор! Але тоді, коли інші в полі, йти в ліси та молоти порох? Ні, ні! Я цього від нашого пана Олешича не сподівався. Розумний! — Хотів конче знайти Забуського, щоб заплатити йому за Адама. — Ти його не пустив? — Так, ти певно й післав його в ліси? — Я. Климовський закінчив їсти й, держачи кубок, дивився на золотий мед у ньому. — Ти знаєш, пане Даниле, що... — Знову перервав і довго не відзивався. Тільки через хвилину запитав: — І він тебе послухав? — Чуєш, пане Климовський. Післати пана Олешича на Забуського, значило б післати його на певну смерть. Міг я те зробити? Я ж зв'язаний людьми, полком, я сам не міг і не можу рушитись. Але сподіваюся, що Бог колись віддасть його в мої руки. Тоді він заплатить! — Чи ти казав це Олешичеві? Знову дивився, як мерехтів золотий мед до світла і знову думав про щось, не відзиваючись. Нечай не говорив також. Піднявся з розкішного крісла пана Сєнявського і підступив до високого, склепленого вікна. При головній брамі побачив ряд підвод із людьми. За хвилину ввійшов у кімнату осавул брацлавської сотні, Петро Дик. — Полковнику... — Що, Петре? — Від пана Олешича люди приїхали. З порохом. — Є пан Олешич? — Ні. Привіз сотник охочекомонної сотні. — Петращенко? — Так, полковнику. Десять возів. — Гарно. Я там зараз буду. — Будеш мати що проти цього, як я з тобою піду, пане Даниле. Я також на тому розуміюся. — Так? — Інший порох треба робити до мушкета, чи до гармати, інший до висаджування мурів, інший до гарматних куль. — Ходи, пане Климовський!... Гей! Гей! Мої люди матимуть зброю! І мої гармати теж не будуть мусіти мовчати! Сам скажи, пане Климовський, чи міг пан Олешич краще нам прислужитися? Климовський поглянув у вічі Нечаєві. — Мене звуть люди чорнокнижником. Але вони повинні тебе так назвати... Що ж ти для мене призначив, пане полковнику? Пилявці

Почалося герцями. На вільному просторі поміж обома військами відбувалися вони від раннього ранку аж до заходу сонця. Виїздили то групами, то поодинці їздці під ворожі лінії і так довго вигадували всілякі образливі слова, зневаги, лайки загальні, або й особисті, доки хтось із протилежного боку, не втерпівши покидав лінію й добігав до задирливого зачіпника, щоб покарати його за всі ті лайки, образи і зневаги. Обидва війська стежили з запертим віддихом за тими сутичками. Краще озброєна шляхта в більшості мала перевагу в тих герцях. У герцях славний уманський полковник Ганжа, поваливши трьох можних шляхтичів, між ними й пана Суходольського, що командував реґіментом пана Заславського, сам поліг на місці, пострілений із пістоля. Згинуло й багато інших славних отаманів та шляхти, закінчуючи ось так свою життєву дорогу. Була це властиво не війна, а радше видовище для війська, щоб показати сміливість і відвагу та щоб плекати лицарськість. Борці з обох таборів одягалися на герці якомога найкраще, виїздили при найкращій зброї та на найкращих конях. По кількох днях таких герців поляки набрали духа, присунулися ближче річки і взялися здобувати переправу через річку Ікву, або як її звали, Пиляву. З башти малого пилявецького замку, що то його поляки звали курником, Хмельницький із почтом стежив за боями, що розгорілися вздовж козацьких окопів. Боронив цих окопів корсунський полк під старим запоріжцем, полковником Шангиреєм, що носив татарське назвище, але щире, козацьке серце. Нечай, що приїхав саме з-під Межибожа, де все стояв його полк, був також на башті і також приглядався до боїв. Інші полковники, між ними Кричевський, Богун та Небаба, що стояли найближче, старалися пояснити йому, як новоприбулому, положення. — Башич, Даниле, ось там за річкою на тих горбах, це польський табір. Цей табір такий великий, що займає шість горбів, переділених долинами. Тепер наші висипали греблю, вода в річці піднеслася і всі ті долини, то непроходиме болото. Щоб з одного горба перейти на другий, треба по коліна бродити в грязі. Нечай глянув довкола. Побачив, що по правому березі Ікви розтягався далеко й широко, як оком сягнути, козацький табір на рівному, високому березі ріки. Помітив, що положення табору було корисне. Високі шанці, висипані переважно вздвож ріки, обороняли табір від польського війська. Вміло загороджений возами, він творив твердиню, тяжку до здобуття. Коли перевів погляд на другий бік річки, побачив болотнисту долину, що переходила в ряд горбів, на яких голим оком видно було польський табір. — Та ж це найгірше місце під табор! — кликнув здивований. — Гіршого й не могли вибрати. При тому зваж, що вони мають майже саму кінноту. Як же тут кінноті розгорнутися в бойову лінію? — Піхоти не мають? — Мають німців, що під Осінським. Добрий реґімент, бо це королівська Гвардія. Крім них, хіба челядь і обозні люди. Нечай похитав головою та приглядався далі. А Кричевський говорив, показуючи рукою: — Ця гребля, то для них, ніби та сіль в оці. Коли б вони могли її розкинути, то в їх таборі можна було би рушитися. Тим то вони вже другий день наступають на неї. — І не могли взяти? — Три рази вже брали. В двох днях. Але ні разу не могли її втримати, ні не мали часу її розкинути. Ось, бачиш, і тепер ідуть знову. Гляди! Гляди! Нечай побачив довгу лінію німецької піхоти, що стала підступати рівною лавою в напрямі греблі. Димом устелилася долина після мушкетної пальби. Німці підступали ближче й ближче, аж нараз із козацьких шанців бухнули постріли. — Сіканцями їх б’ють — зауважив хтось із почту. Хмельницький вихилився з муру. Брови насунулися йому на очі, в яких грали вогні. Тим часом стрілянина ставала щораз більше безладною. Крізь хмари димів видно було червоні мундири німців, блиски вистрілів. Нагло великий крик стряс повітрям. — Дійшли! — кинув крізь зуби Богун. Хмельницький глянув на Чорноту. — Пішли Вешняка з чигиринцями на поміч. Гиря також нехай буде готовий! А там біля греблі йшла тепер жорстока рукопашна боротьба. Дими по вистрілах стали рідшати. Ніхто не мав часу набивати мушкета на ново. Видно було, як дві величезні маси людей змагалися з собою перед греблею, на греблі, на шанцях, при гарматах; видно було, як люди злітали з греблі в річку. Але в короткому часі Нечай помітив, що німці стали хитатися, слабнути, що напір ставав слабший. Людська маса, яка клекотіла й бурхала кипучою хвилею біля греблі, стала пересуватися далі взад. І ось Нечай побачив, як поодинокі люди в червоних мундирах з усіх сил кинулися бігти в напрямі польського табору. Тим часом чигиринський полк поволі і в порядку, спішений, підсувався до греблі. Прибув у саму пору. Бо, як тільки останні німці відскочили від козацьких шанців, глибокі ряди ворожої кінноти рушили гостро проти виснаженого корсунського полку. Перший вискочив до наступу полк райтарії Заславського під славним старим ветераном-полковником Корицьким і, заки ще встиг добігти до греблі, рушив полк Остророга, а за ним пістряві, незаправлені, але бучні полки посполитого рушення. Здавалося, що поляки постановили всіх сил ужити, щоб за одним махом здобути не тільки переправу через греблю, але й увесь козацький табір. Щораз більше відділів кінноти виходило з табору й доходило до справи. — Ось драгунія вийшла — завважив хтось. — Багато її. — Мабуть Конецпольського. І заки драгунія розвинулася в бойову лаву, відізвалися нові голоси на гетьманській башті: — Гусарія йде! Гусарія! — Це певно Вишневецького. — Ось знову драгунський полк. — Кривоносе! — відізвався гетьман, не зводячи очей з поля бою. — Твоя черга! Перейди річку понижче греблі, там, де стоїть твій полк, і заходи їх збоку! Кривоніс, що його Нечай стрічав у гетьмана, не відповів нічого. Наїжив тільки свого рудого вуса під закарлюченим носом, повернувся круто й, не підносячи низько спущеної шаблі, став збігати кам’яними сходами наділ башти. Не зважав, що дорогоцінна піхва шаблі товклася об кожний камінь. Поле задимилось знову. Гармати, що ще не були знищені, відізвалися знову і райтарія добігла до окопів. Але в тій самій хвилині нова сальва сповила туманом долину, греблю, шанці та райтарію. Це чигиринський полк зустрів кінноту новою нищівною пальбою. Райтарія задержалася й змішалася. На те надбігли інші кінні полки з польського табору, але тільки збільшили безлад і суматоху між своїми. — Кіннотою греблі не візьмуть! — обізвався Богун. На поміч корсунському та чигиринському добіг білоцерківський полк із полковником Гирею. Рясний мушкетний вогонь тепер не вгавав, бо, коли одні стріляли, інші ладували мушкети та самопали. Особливо нищівними показалися гаківниці, яких козаки мали багато та з яких безупинно стріляли сіканцями у густу, збиту товпу кіннотників. Перші стали залишати поле бою відділи посполитого рушення, проріджені й вистрашені. За ними подалася й райтарія і тепер із замкової башти можна було бачити, яке спустошення зробила гарматня та мушкетна пальба серед польської кінноти. Перед шанцями, на греблі, на полі, лежали цілі високі купи людських і кінських трупів. Найбільше потерпіла райтарія під Корицьким, якого також із трудом вирвали його вояки зі суматохи з перестріленим мушкетною кулею стегном. На полі появилися відділи Кривоноса, численні, безладні також, але загартовані в довгих боях. Коли ж він сам побачив, що польська кіннота уступила, завернув до табору, не пробуючи вдарити на відкритому місці на ліпше вивінувані польські частини. День сходив на пересуванні частин. Після того, як польський наступ на греблю заломився, знову стали з обох таборів виїздити охочі, щоб продовжувати герці. Небо затяглося хмарами і дрібний дощ став сікти щораз гостріше. Герці відбувалися мляво і накінець дощ зігнав борців також із поля. Гетьман та його почот зійшли до просторої світлиці, що була внизу в замку і тут дійшла до них вістка, що корсунський полковник Шангирей, який так успішно і щасливо боронив греблі, помер від ран, заки його ще донесли до табору. Здесяткований, утомлений корсунський полк перейшов до обозу. Його місце зайняв Вешняк із чигиринцями. До гетьмана прибули відпоручники корсунського полку з бажанням, що на місці поляглого Шангирея, за яким жалував цілий полк і все військо, вони хочуть мати полковником Морозенка. Нечай не знав його, хоча чував про нього багато. Знав тільки, що до часу повстання він був реєстровим полковником. Знайшов Кричевського й запитав: — Михайле, ти знаєш Морозенка? — Знаю. Добрий вояк із нього. З нами він від самого початку, від Жовтих Вод. — Хто він? — Його правдиве прізвище: Мрозовицький. Козаки прозвали його Морозенком. Він учився десь у якомусь університеті в Італії, потім був королівським пажем, потім поступив до війська і врешті дістав уряд реєстрового полковника. — Я чув про нього багато — говорив Нечай. — Слухай, Михайле, чому мене гетьман держить під Межибожем, коли тут буде битва? — Не думай, що гетьман забув про тебе. Він мусить мати на це свої добрі рації... А ось!.. Уже маєш і відповідь. — Кричевський указав на Лисівця, що йшов у їх напрямі. — Він певно до тебе. Лисовець підійшов справді до Нечая. — Гетьман хоче з тобою говорити, Даниле. — Де він? — Ходи зо мною. Минули світлицю, сіни й увійшли до гетьманської канцелярії. Там було також багато люда: приходили посланці, чекали старшини. Виговський говорив із Чорнотою. Коли побачив Нечая, перервав балачку і звернувся до Нечая. — Гетьман жде на тебе. Нечай увійшов до малої кімнати, де при столі сидів гетьман. У кімнаті був тільки стіл, стояли два, чи три стільці й незугарне ліжко, вкрите барвистим килимом. Над столом висів на стіні дерев’яний, грубо різьблений хрест із Розп’ятим Христом. Із поруччя стільця звисала гетьманська шабля; на столі були папери, на яких лежала самоцвітна булава. Коло булави стояла чарка, повна чорної рідини, що, паруючи, видавала милий запах. Нечай глянув на гетьмана. Сидів перед ним широкий, кремезний, із повним довгим вусом підстриженою на шляхетський лад злегка сивавою чуприною. З очей і цілої постаті били достоїнство й могутність. Здавалося Нечаєві, що коли б цей гетьман ударив кулаком об стіл, то поломив би його наскрізь, що коли б хотів очима спалити все кругом себе, то все зайнялось би вогнем в одну мить! Гетьман указав на стілець і спитав: — Хочеш кави? Ще як я був у неволі в турків після Цецори навчився там пити каву. Ніщо так не підбадьорює і не зганяє сну з повік, як кава. А ти знаєш, що мені ніколи багато спати? За однією справою йде друга, третя, десята. От тоді то, коли втома лізе на очі, кава мене підносить і я знову здібний думати. Пив ти каву коли? — Ні — відповів Нечай. Гетьман заплескав у долоні на джуру Іванця Брюховецького й доручив йому принести чарку кави для Нечая. Сам говорив далі. — Оцей дощ, то для нас правдиве Боже благословення. Ти знаєш, як то на Поділлі. Ложка дощу — миска болота. Вся польська сила в кінноті. Головно в тяжкій кінноті, бо посполите рушення не дуже то ліпше от хоча б від Кривоносової черні. Їм річка й так поле підмочила, коли ми греблю висипали, а тепер через оцей дощ — і горби для табору не будуть придатні. Вони радо змінили б табір, але це вже запізно. Вони раді б греблю взяти, як ти бачив сьогодні, і розкинути її, але це не так легко. В нас тут людей чимало, — сам не знаю, скільки, — то ж я за греблю не боюся... І тебе тому сюди не стягнув. Як твій полк? — Двадцять і дві сотні, крім охочекомонних. Скільки люда, годі докладно сказати, бо щораз нові приходять. Тепер я їх у готові сотні не включаю, тільки творю нові, охочекомонні відділи. — То добре. А як із піхотою? — П’ять добрих і добре озброєних сотень, крім окремих повстанських загонів. Зеленський ними завідує. — Добре. Він добрий вояк. Гармати? — Двадцять шість. Пороху й куль доволі. — Ага! Ага!.. Казали мені, що ти подумав про порох. Це дуже добра думка. Я чув, що ти Олешича настановив над порохівнями? — Так. — Буде могти робити більше? — Він тільки що почав. Цей порох, що його прислав, це головно ще з його власних старих складів та зі складів пана Сєнявського. Але вже розпочав і сам. Порох, як порох, не поганий, тільки при цьому роботи багато, бо й охорону мусить мати і при млині, і при транспортах. Приділив я йому п’ятсот люда, з яких половина кіннотників. Але те все мало... Навіть бондарів для роблення бочівок тяжко було зібрати. Але поволі все наладнується. Якщо не зайде щось несподіване, сподіваюся, що ми незабаром не будемо мусіти гризтися порохом. З оловом гірше. Гетьман перервав йому. — Олово я дістаю, де можу. Нехай же Олешич робить порох не тільки для твого полку, але для цілого війська. Ми маємо порохівні в Київщині, в Чигиринщині, Білоцерківщині, на Задніпров’ї, але тут ближче, тому було б нам вигідніше. — І я так думав... Що ж я тепер маю робити, гетьмане? Хмельницький заклав руки за широкий пояс. Надумувався, попиваючи каву. Накінець глянув на Нечая. — Під Корсунем ти зайшов полякам зади і вони програли. Чому не повторити це саме тут? — Думаєш, гетьмане? — Я на це держав тебе біля Межибожа. Тепер вже пора. Руш полк на Волосівці та Немиринці завтра зранку, а по полудні підсунься під їх табір і зачни обстріл табору з гармат. Я завтра виведу всі полки й почну бій. Вони всі сили стягнуть сюди. Так... З полудня ти зачнеш обстріл табору від Немиринець. Не жалуй ні куль, ні пороху. Скільки — ти казав — маєш гармат? — Двадцять шість. — Як хочеш, візьми ще кілька від Чорноти. Ти звідтам табору не візьмеш, але їх серця упадуть, бо будуть почувати себе, наче в сіті. Нажени їм страху! — Добре. Нажену. — А як кава? Добра? — Добра. — Гей, Іванцю! Де ти? До кімнати всунувся Брюховецький, як той кіт, тихо й безшелесно. — Слухай, Іванцю! Полковникові Нечаєві смакує твоя кава. Знайди його джуру — чи не Дрозд він зветься? — гетьман запитливо глянув на Нечая, а коли цей кивнув головою притакуючо: — Так, Дрозд, — дай йому каву для полковника, навчи, як робити, і дай кілька чарочок до кави. Тільки скоро, якщо хочеш мати цілі вуха! Брюховецький, як це було в нього в звичаю, безшелесно зачинив двері за собою. Гетьман повів оком у слід за ним. — Привик я до нього — заговорив. — Незвичайний, уважний, точний, але влесливий, підступний, як єзуїт. Ти знаєш, що я був у єзуїтській колегії? — Знаю. — Отож він мені єзуїта нагадує. Хоче піддобритися, підслухати, знати. Аж гидко... Та гаспид із ним. — Гетьман махнув рукою. — Ліпший джура, як інші. Ага! Даниле, що ти знаєш про свого брата Івана? Нечай усміхнувся. — Либонь ти більше знаєш про нього, гетьмане, ніж я. Адже він був у Криму і я його не бачив уже давно. — Він знов у Крим поїхав. Помочі нам треба. Чи ти знаєш, що він залицяється до моєї доньки Степаниди й сватає її? — Ні! — здивувався Нечай. — До мене він нічого не писав. То твоя, гетьмане, Степанида вже так підросла? Малою дівчинкою я її ще бачив. Гарна була дитина. — Їй пішло вже на сімнадцятий. Добра дитина з неї. — І що ти, гетьмане? — Нічого. Повернемося з походу, справимо весілля. А що з тобою, Даниле? — Що ж, Іван рік старший від мене. Але мені здається, що я його дожену. То вже хіба, як повернемося з походу, справимо два весілля за твоїм дозволом, батьку. — Ов! — аж сплеснув у руки гетьман. — От таке то! Хто ж вона? — Олешича донька. — Гаразд. Добра родина. То її брата убив Забуський. — Так. — А чи ти знаєш, що Забуський тепер у польському таборі? Щодня переходять утікачі до нас, головно челядь та служба, хоча між ними є також і шляхтичі. Отож від них ми знаємо, що Забуський там робить. — Що? — Ширить поголоски, що в нас немає ладу, що все зморене, голодне, без зброї, гармат, без пороху, без куль; що у війську самі хлопи від плуга, тільки з киями; що окопів ми не маємо: що табір неукріплений; що нема ні порядку, ні послуху, ні варт та що ціле наше козацьке військо щодня п’яне. Намовляв поляків, щоб підійшли ще одну, дві милі, а всі реєстрові полки перейдуть до них. — Здурів хлоп! — Ні, Даниле. Говорить не те, що правда, а те, що вони там хочуть чути. Говорить також, що в нашому війську нелад, що люди вже розбігаються додому, так, що нібито мені треба було всі дороги обставити й карати людей на горло, і впевняє, що нас можна батогами розігнати на всі сторони світу, шаблі не виймаючи. — Докотився до самого дна. А колись козак був, як козак. — Знаю. Шкода. Ще більша шкода, що вирвався тобі з рук... Отже так, Даниле, ти завтра на Волосівці й Немиринці. Вдень я тобі пришлю слово. Виговський! Увійшов Виговський, як завжди старанно вдягнений, при багатій зброї, свіжо поголений, із випещеним чорним вусом, випещеними білими руками, всміхнений, привітний. Нечай не втерпів. Поклав руку на плече Виговського. — Случай, Іване! Як ти це робиш, що ти завжди такий усміхнений і чистий? Можеш мене навчити? Я ще тебе не бачив, щоб ти не всміхався. Виговський здвигнув плечима. — Так легше жити, Даниле. Я це роблю для себе. Пробуй сам. Будеш бачити, що життя легше. Звертаючись до гетьмана: — З Чигирина донесли, що орда вже в поході. Малий загін іде наперед. Думають, що цей загін може бути тут завтра. — Гаразд! Ми й не хочемо чужими руками хліба з печі вигортати. Хочу страху їм нагнати. Ляхи не знатимуть, скільки татарви прийшло. Досить, що вони є тут. Іване, Нечай іде завтра на Немиринці і відтам буде непокоїти ляхів, а ми завтра зранку начнемо відси. Склич полковників на нараду. Тобі, Даниле, нема чого тратити час, тому не жди на нараду, тільки їдь. Гетьман стиснув його руку. — Їдь! — повторив. — І нехай Господь буде з тобою та з нами! У наметі Кисіля

Намет пана воєводи Кисіля насяк водою, намок. Земля, накрита шкурами, була повна болота і грязі. Декуди дощова вода знаходила собі дорогу до нутра, скапувала на землю, творячи малі калюжі. Дощ сік по стінах намету, а лойова свічка, що стояла засвічена на столі, видавала сильний сморід. Воєвода, вдягнений в довгу хутряну шубу, сидів на польовому ліжку, яке треба було відсунути від стіни, що просякла водою, і глядів, як кіптять свічки, та слухав, як невгамовно шумить дощ. Тяжкі думи, наче ті осінні хмари, поорали чоло воєводи. Не хотілось йому встати, рушитися, кликнути на пажа, щоб зняв заболочені, перемоклі чоботи; не хотілося йому зустрітися з ніким, говорити; не хотілося й жити. Во ось по роках такої блискучої кар’єри, по роках успіхів, достатків, достоїнств, почестей, поважання, признання, шаноби — прийшов час, у якому він почував себе, наче той пес, що його власний пан копає зневажливо ногою. Чи це його вина була, що перемир’я не вдалося? Чи ж він не робив усього, що було в його силі, щоб не допустити до нового кровопролиття, щоб і шляхта, і він сам могли повернутись назад до своїх дібр, під свої дахи, до своєї, як він називав, мізерії. Він зробив усе. Більше, як хто другий схотів би, чи зміг би. І що дістав у заміну? З одного боку, головно завдяки Вишневецькому і його поплечникам, він дістав назву зрадника, він, найвірніший слуга тієї Речіпосполитої, він, що втратив усе для неї. Казали, що він у змові з Хмельницьким. Казали, що коли він побачив, які сили Польща виставила проти козаків, налякався, що кінець повстання недалеко, тому хотів пактами рятувати Хмельницького. А позавчора ксьондз Цєклінський, домініканець, повторив йому просто в очі те, що казав Вишневецький: що він стоїть у порозумінні з козаками та що він, Кисіль, одержав обітницю від Хмельницького, що цей поможе йому стати польським королем, дасть на те гроші і військо! Тому то він, Кисіль, не хоче, щоб поляки розгромили козаків. А серед козацтва? Серед козацтва він також зрадник, запроданець, відступник. Хмельницький навіть не хотів укінці говорити з його комісарами, коли довідався з переловленого листа, що він, Кисіль, звертався до Москви з проханням помогти полякам, щоб покінчили з Хмельницьким. Небажаний він ані тут, ані там, зненавиджений і одними і другими. Коли приїхав накінець до польського табору, — бо куди ж, ради Бога, мав їхати? — то ніхто до нього не вийшов, ніхто слова не промовив. Його власні люди — а мав він дві власні волоські корогви — залишили його, покинули, наче прокаженого. Воєвода бачив, що його діла стоять погано. Він зайняв становище між двома силами, що були собі ворожі, і намагався загладити безодню, що заіснувала між ними. Тепер став він розуміти, що безодні він не виповнить, що між тими двома силами не може бути порозуміння, миру, згоди. Він зрозумів, що тут ідуть змагання про щось куди більше, ніж про те, хто має мати булаву на Запоріжжі, чи скільки людей у реєстр Польща згодиться вписати. Відкрились йому очі й перед ними ясно виринула чиста, повна, небажана для нього, грізна правда: його власний нарід, якого він кість із кости, кров із крови, хоче жити своїм власним, вільним життям і йти своєю дорогою. А він став проти власного народу, проти його природного змагання до свободи; він опинився на шнурку тих, що ним помітують, як собакою. — Господи! Господи! — вголос кликнув воєвода, вдивляючись у непевне, блимаюче світло свічок. Паж увійшов до намету. — Чи ваша милість кликали мене? — Ні! Ага, то ти? Чекай, скинь мені чоботи. — Може я вашій милості дам іншу пару чобіт, а ці висушу й вичищу. — Добре. Нехай буде й так... Чи там є хто коло шатра? — Хтось, здається, приїхав. — Поглянь перше. Джура вийшов. Воєвода вчув голоси біля намету. За хвилину заслона відхилилася і він почув голос свого джури: — Пан Забуський, його милість, до вашої милости пана. — Нехай увійде! Ввійшов Забуський. Високий. Широкий. Понурий. Темний. — Чолом тобі б’ю, пане воєводо! — Чолом вашмосці, пане Забуський! Забуський, не чекаючи на знак господаря, сів на стілець і сперся на головню шаблі. — Що ваша милість думає про сьогоднішню нараду? Кисіль що саме повернувся з цієї ради і ще не вспів зняти чобіт, здригнувся на саму згадку про неї. Там же помітували ним також, ніби він був зрадником, приклонником Хмельницького. Знайомі люди переходили попри нього, немов його не помічували. На його питання ніхто не спішився дати відповідь, його рацій ніхто не хотів слухати. А Забуський говорив, напів примкнувши повіки, наче скриваючи щось на дні душі, наче шукаючи розради. — Те, що ваша милість говорив про Константинів — правда. Треба було затаборитися під Константиновом, звабити там Хмельницького, а не пускатися на пилявецькі бездоріжжя. Знає ваша милість, чому Заславський не згодився? — Чому? — Бо Константинів, це його власне місто. І всі села довкола. Чи ваша милість знає, що, коли військо переходило туди, він поставив сторожу по всіх своїх фільварках, щоб і снопа ніхто не взяв для коней? — Скрізь тільки привата! — з ремством і гнівом викрикнув Кисіль, забуваючи, що саме ця привата привела його й Забуського до табору реґіментарів. — Пам’ятаю: перед тижнем — говорив далі Забуський — прийшли вістки, що коло Тернополя, Сатанова й Гусятина збираються великі партії повстанців. Порішили тоді на нараді вислати кілька полків туди, щоб забезпечити собі зади. Думає ваша милість, що хоч одну сотню вислали? Нікого. От що! Безголов’я тут, а кожний — пан, а кожний — носа дере догори, ніби король. Ех! І шаблею тріснув із пересердя. Кисіль, який спочатку з нехіттю слухав слів Забуського, почав проявляти тепер зацікавлення. Ображений у своїй власній гордості, він пустив попри вуха випадок, який зайшов цього дня на нараді. Тепер пригадав собі його і зрозумів огірчення Забуського. На нараді говорили, щоб зараз зранку зрушити полки на греблю і вдарити цілою силою. І от тоді Забуський забрав голос, а що по-польськи говорив погано, перейшов на українську мову. Радив зібрати опішену челядь та пустити її на окопи, бо казав, що кіннотою тієї позиції не здобудуть. На це піднявся крик між шляхтою, почулося тріскання шабель, посипались погрози. Якийсь товстий та закукурічений шляхтич, чи не з-під Львова, крикнув, що тут, на нараді, козаків не треба. Вони всі на те тут прийшли, щоб козаків бити, а не слухати їхніх рад. — До плуга, до хліва з вами! — неслися голоси. — До гною, хлопе, не на раду! Пригадуючи собі тепер те, воєвода Кисіль дивувався тільки, що Забуський зневагу стерпів і залишився на раді до кінця. Але й на те Забуський, ідучи за своїми думками, дав йому відповідь, незапитаний. — Кожний — король, чи воєвода! Не тому, що сам щось вартий, а тому, що в нього стільки то і стільки сіл, стільки то підданих, або що має свояків, які щось значать. Те саме, бачу, діється з вашою милістю. Я бачив, що вони роблять і думав собі, що, коли ваша милість може зневаги стерпіти, то й я можу. Може колись прийде час, що... Забуський перервав, махнув рукою і замовк. Кисіль, вражений також, не старався говорити. Його заболіло, що навіть такий простюх, степовик, бачив, скільки пониження доводилось йому переживати. Почув, що його нехіть до Забуського росла. Гнівало його й те, що він ставив себе самого на такій рівній площині, як його, воєводу, сенатора, каштеляна, достойника польської корони. Тим часом Забуський, ідучи далі за ходом своїх думок, став обвинувачувати в дусі воєводу, як головного спричинника того, що він опинився по цьому боці шанців. Давні взаємини з воєводою, ще в часі, коли Хмельницький був на Січі, постійні обітниці, запевнення, що він дістане гетьманську булаву — все те перекотилося крізь думки козака й гіркістю вилилося в його словах: — Пригадую собі, скільки то разів ваша милість обіцяв мені булаву, пам’ятаю те запевнення, що ваша милість має значення у короля у Варшаві, в соймі, в сенаті. І що з цього вийшло? — Короля немає. — Короля немає і ціла ваша Польща валиться. А за нашу службу що нам доводиться діставати? Погорду, зневагу, сором і стид. Це все, чим нам платять. І знову слова: “ми”, “нас'’, “нам” заболіли Кисіля, бо ними лучив Забуський себе з ним. Він, Кисіль, на одній дошці з оцим козаком! Обидва при цьому самому дишлі! Але Кисіль був зручний політик і знав, що таку атаку треба відбити зараз атакою, щоб мати спокій. Піднявшись із ліжка, глянув на Забуського. — А ти, пане Забуський, додержав усього, що обіцяв? Де ж ті твої козацькі полки, що ти сподівався привести до коронного війська? Де ті всі твої однодумці, що покинули ребелію й пішли за тобою? Адже ти тут сам один, як палець. Двох чи трьох слуг маєш зі собою і то вони не козаки, а потатарщені донці. Князь Вишневецький дав тобі своїх козаків. Де вони? Забуський утих, замовк. Але Кисіль ішов аж до дна. — Так, я будував замки, але будував їх на льоду. Я думав: Забуський, то не хтобудь серед низового війська. За ним підуть тисячі — думав я. — Забуський, то сила. Ним можна буде Хмельницького присмирити, його ж наверх видвигнути. Тепер, подумай, мосці Забуський, якби так було сталося, як я думав, яке б наше положення було сьогодні? Хто важився б закинути тобі, що ти не до ради, тільки до плуга, чи гною? Забуський піднявся на рівні ноги. Злі вогники злітали з його очей, рука сама рвалася до шаблі. — Тому тепер не час на такі докори, пане Забуський, — говорив Кисіль, який помітив зміну, що зайшла в козака. — Ні тобі, ні мені нема вороття. Ми мусимо йти по тій дорозі, що її вибрали. Ти без мене нічого не будеш значити серед поляків. Але після елекції короля я знову буду натискати, щоб тобі віддати гетьманську булаву. Я тобі буду потрібний і не скриваюся з тим, що й ти мені можеш також у пригоді стати. Ось і чому нам не спорити тепер!.. — Я сам не знаю, як це сталося, що навіть мої приятелі не пішли за мною. Та ж на Пушкаря, що тепер має полтавський полк, і на переяславського Лободу я рахував, як на себе самого. Вони ж мої друзі були колись, побратими, товариші зброї. Потім я дізнався, що й вони, ті самі люди, голосували, щоб мене скарати на горло. Разом з усіма іншими Богунами й Нечаями. Я... — При вході до намету появився джура воєводи. — Ваша милосте! Від пана коронного підчашого офіцер до пана Забуського. — Давай його сюди! Увійшов поручник драгунів пана Остророга. — Хто тут пан Забуський? — Я. — Панове реґіментарі рішили вислати ранком роз’їзд у напрямі Острова і Волочиськ. Вашмосць, пане Забуський, має їхати як другий у команді. — А хто перший? — Пан Зацвіліховський. Буде два полки драгунів і два посполитого рушення. Вашмосць пан має зголоситися до пана Зацвіліховського. — Коли? — Зараз. Якнайшвидше. Я їду до нього. Як вашмосць готовий, то я запроваджу. — Добре — відповів Забуський, піднявся зі стільця і вийшов, не звертаючи уваги на воєводу. — Ох, який же він простак! — уголос промовив воєвода, знов ображений у своїм достоїнстві поведінкою козака. Нажени їм страху!

Дата добавления: 2015-11-04