6 страница. — Де полковник?

— Де полковник? — Спить. — Тут? Нечай, що вже пробудився, схопився з постелі, коли почув знайомий голос. — Дрозде! — Я, полковнику. В кімнату ввійшов Дрозд. Очі Нечая заясніли радістю. — Ти старий, тут? Уже розшукав мене! Я про тебе доволі натурбувався. — І я про тебе, полковнику. Як почув, що тебе піймали, хотів вирушити на вируку, але гетьман Хмельницький не дав. Нечай засміявся. — То ти вже й до батька дістався? — Я ж там у нього й був. Але коли ти повернувся, не хочу вже. — Що ти там робив? — Що робив? Бився. А Жовті Води, а Корсунь! Стільки люда, два гетьмани, тисяч двадцять шляхти в неволі, як не більше. Ага! Нечай глядів на нього, сміючись. Він радий був, що Дрозд, із яким зжився здавна, який уважав за свій обов’язок дбати про нього, повернувся. — Войовничий ти став, Дрозде. Правда, видно, що війна родить вояків. — На те війна, полковнику. Але я маю й новину. — Добру? — Почуєш. Ти знаєш Діденка? — Знаю. Так що? — Отож, може знаєш, він має побратима серед татар. Якогось старшого мурзу, відай....? — Отже, цей мурза завів його в татарський кіш. На тому великому оболонні поруч своєго коша вони зігнали всіх полонених ляхів. І знаєш, кого там Діденко зустрів? — Кажи. — Олешича. Нечай зірвався на рівні ноги. — Олешича. Пана Олешича із Загір’я? — Молодшого. Сина. Нечай повів рукою по волоссі. Далекий спогад прилинув, ніби перший подув весни. Перед очима Нечая виринув образ старого дворища. Просторий, тихий дім. Кам’яні сходи до нього. Старезні липи. Довкола великий огород. Пасіка, сад, липовий мед, сосновий ліс аж до самої брами. Піскові дороги, запах живиці, мала, лінива річка на леваді. Давні роки, щасливі хвилини. Тихі люди й тиха сторона. Сріблистий сміх Христі... Боже святий, коли це було? Роки проминули вже. Ще перед походом до Франції. Що з ними? Що з Христею? Вона вже десь виросла, велика. Тоді ще пустунка була, підліток. Може вже й заміж вийшла? — подумав — і чомусь стало йому прикро на саму думку про це. — Дрозде! — Нечай хвилинку продумував. — Де Діденко? — Він десь у винницькім полку. — Богуна? Гаразд. Давай, з’їмо щось і поїдемо. Або ні. Їдьмо вже. Богуна не застали на квартирі. Дрозд пішов по Діденка, а Нечай ждав на них у квартирі Богуна. З Богуном в’язало його довге побратимство, побратимство зброї, що так часто в’яже людей більше, як родинні зв’язки. Багато походів вони відбули разом. Крім того саме завдяки йому, Богунові, він пізнав родину Олешичів і заприязнився з нею. Богун доводився родичем Олешичеві і з ним заїхав був раз Нечай до Загір’я. Потім відвідував не раз цей старий гостинний дім. Заїжджав туди, як до близької рідні. Воєнні походи, пригоди, далекі країни, здавалося, затерли пам'ять про Загір’я та його мешканців. Але тепер одна вістка, що молодий Олешич у татарському полоні, відновило в Нечая спогад, що завжди був йому дорогий. — Христя! Боже святий, та ж вона вже десь доросла дівчина. Нечай чув її голос, її сміх. Дрозд привів Діденка, що, видно, був недалеко Богунової квартири. Діденко, був це старий козарлюга, з довгим сивим вусом, бундючно закрученим аж за вуха, з великим вірлиним носом і гордим поглядом старого запоріжця. Він теж приятелював із Нечаєм і раз був із ним у домі Олешичів. Нечай довго не бачив Діденка, тому щиро зрадів тепер, побачивши. У старого козака аж сльози стали в очах. — Роки ми не бачилися, Даниле. Але що тобі роки, коли ти ще молодий. Гей! Гей! Що то за радість була для мене, коли твоє ім’я було на устах усього нашого війська! Вір мені, що коли б це був не ти, а я сам, не радів би більше і не був би більше гордий. Але ось мені вже здоров'я не дописує. Не те вже, Даниле, що було. Не те! Казала мені стара Мелашка — ти її знаєш, вона то хвороби зашіптує — що все має свій кінець. — Що, Охріме? Хворіти задумав? — Ніби й не хворий — Діденко відкашляв — але здоров’я немає. Бігти, — вже не побіжу, йти — тяжкувато; у грудях щось сидить і ніби за серце стискає. От, старість надходить та й усе. — Але під Корсунем іще двох ляхів скинув із коней, мов снопи — почувся голос від дверей. Появився в них козак високий, дужий, чорноволосий, чорновусий. Був це полковник Богун. — Не говори так, Охріме, бо бачиш, що й у мене вже срібні нитки біля вух показуються. Не той старий, хто старий але той, хто почувається старим. — Ти, Іване, ще геть молодий, хоч уже й полковник. Адже ти й небагато старший від Данила. А Данила я на руках носив. Але годі! Ти, Даниле, хотів знати про пана Олешича. — Олешича? — спитав здивований Богун. — Олешич. Молодий Олешич — Нечай звернувся до Богуна — в татарському коші. Полонений. — Адам? — Адам. Ось я хочу його відтам видобути. — Вибачай, Даниле, але це мої свояки і це — мій обов'язок. Тільки я з Тугай-беєм трохи стерся перед корсунською справою, а він любить пам'ятати. Нечай здійняв із пальця дорогоцінний перстінь. — Охріме, їдь із Дроздом до коша і знайди свого мурзу. Дай йому оцей перстень. Жид у Києві давав мені за нього тисячу червінців. Як привезеш мені Олешича, дістанеш іще п'ятсот червінців. Знаю, що за одного шляхтича вони хочуть до тисячі червінців. Не кажи, що я його беру, або Богун, бо піднесуть ціну. Вони гірш від жидів. То твій власний інтерес. Або найкраще, припровадь цього мурзу до мене. — Так буде найліпше — притакнув Богун. — Ідіть і справтеся як слід. Ти вже снідав, Даниле? — Ні. Радо щось з'їв би. — То добре. З'їмо обидва й поговоримо. Богун закликав джуру і за хвилину молода, усміхнена молодиця принесла вареників, сира, молока, хліба, масла тощо. Чистою скатертю застелила скриню, що була біля вікна, поставила все те, і так само усміхаючись, відійшла. — Ти, Іване, завжди знаєш де стати на квартирі. Богун засміявся, але не сказав нічого. Обидва були голодні і їли завзято. Коли заспокоїли перший голод, Нечай спитав: — Що з Олешичами? Знаєш? — Тепер не знаю. Був там іще минулої осени. Вони ж мої свояки, як знаєш. Питали про тебе. — А Христя? — Виросла. — Богун засміявся. — Не впізнав би ти її тепер, Даниле. Не та вже пустунка, що колись була. Де, де! — Гарна, як була? — Тепер? Де, де, Даниле! Краса. З'їжджали там різні зблизька і здалека. Пани, і шляхта, і козаки. Але мені здається, що вона на когось жде. Тітка Євгенія журилася, скаржилась, що не знає, що з нею. — З Христею ти не балакав? — Як же ні? Тішилася мною цілий день (я там тільки один день був усього). Були ми разом, ходили по саду, по лісі і вона раз-у-раз згадувала тебе. Тут ти те зробив, там знову таке. На шиї носить коралі, бо вони від тебе. Навчилася стріляти з пістолів, бо ти їх їй дав. А як Забуський приїхав і став хвалитися, що на шаблю ще ніхто його не переміг, то просто спитала: “Але з Данилом Нечаєм ви ще не мірялися, правда?” Забуський, як то він завжди понурий, що й не знаєш, що в ньому сидить, тільки — як чув я — почервонів із досади і відповів, що, може, ще прийде час, що ви обидва поміряєтеся. Потім скоро від'їхав. Але тепер я боюся, щоб їм там кривди якої не було, Боже борони. Кривоніс із своєю черню вже вирушив, а від його людей усього можна сподіватись. І татари вже розбрилися. Всякі загони тепер потворяться, бо коронних військ уже немає. Поляки також будуть мотатися. Не дай, Боже, якого нещастя. — Коби ми тільки вже найскорше рушили в поле! — заговорив Нечай, перестаючи їсти. — Чого нам власне тут чекати? Чого гетьман хоче? Богун відповів щойно по хвилині. — Гетьман іще сам не очунявся. Він — людина, що любить порядок. Хоче йти наміченим шляхом. Але тут він той шлях, який собі сам намітив, відразу перескочив і тепер знайшовся на бездоріжжі. Він хотів пактувати, а тепер пактувати нема з ким. Торгуватись теж немає з ким. Він же тепер сам, єдиний пан і самодержець. А він до цього ще не привик, не зжився ще з цим. Кожному треба б було на те часу, навіть Хмельницькому. — За той час Польща збере нові сили... — Але й ми. Ми з цих людей, що до нас прийшли, або прийдуть, зробимо військо і тоді... — Тоді буде, що Бог дасть. Нечай замовк, бо думками повернувся знову до Загір'я, до старого дому Олешичів, до Христі. Одначе якось несподівано між ним та образом золотої Христі, виринала понура зловісна тінь. Нагло Нечай зрозумів те, що досі було йому неясне. — Ага! Забуський. Він!.. Вже добре після полудня, як Нечай кінчив розділювати здобуті коні по сотнях, повернувся Дрозд із Діденком і Адамом Олешичем. Дрозд заметушився біля Олешича, що прийшов обдертий, брудний, виснажений голодом. За той час Діденко розповідав Нечаєві, як вони полагодили в татарському коші: — Ти знаєш, полковнику, що татар із нами було мало. Коли ж вони дістали всіх полонених, то там тепер на одного татарина припадає кілька ляхів. Їх там тьма-тьменна. Ціле оболоння, — яке воно широке, — люди й люди. То ходять, то лежать, то сидять цілими громадами. Ніхто не сподівався такої кількости полонених, то ж із харчами там дуже круто. Купують там ляхи харчі то в татар, то в міщан, як іще мають за що, бо обдерті всі, трохи не голі. Але те все — то крапля в морі. Татари збираються на Крим чим швидше, бо бранці добрі тільки живі. За вмерлого не заплатить ніхто ні шага. — То добре — відізвався Нечай — зійдуть скоріше з України. Діденко завагався. — Ляхи вони — не ляхи, полковнику, але все таки хрищені люди. Як гетьман міг віддати їх усіх татарам? Нечай підвівся з лави, глянув на Олешича, що саме тепер умитий, поголений та одягнений сів до столу, де ждав на нього його обід, і став говорити радше до Олешича, ніж до Діденка: — Я думаю, що то було єдине, що гетьман міг зробити. Перша річ, не забувайте, що за поміч, яка вона там і не була б, татарам треба було заплатити. Друга річ, подумайте: коли б тут сьогодні татар не було, що ми робили б із бранцями? Не забувайте, що татари з бранців, із полонених живуть, тому вони мають досвід у тому. Я певний, що вони будуть пильно дбати про життя коленого полоненого, бо, як ти сам сказав, Охріме, тільки живий бранець щось вартий. Інша добич, як коні, гармати, вози, зброя тощо попалася нам і те нам передусім потрібне. Зате бранці безпечніші, мені здається, будуть на Криму. — Доки їх не викуплять. — Правда, доки їх не викуплять... Як там, Охріме, ти мав які труднощі, що так довго прийшлося на тебе чекати? — Ні, полковнику, але... — Але? — Але мій мурза дізнався, що ми від тебе. — І що? — І просив, щоб ти прийняв пана Олешича й вибачив, як бранцеві, яка кривда в неволі сталася, бо то в таких випадках звичайна річ. Ось твій перстень назад і гроші. — Чекай, Охріме. Адже я навіть твоєго мурзи не знаю. — Він так і казав. Але він мудрий. Він сказав, що коли б не ти, вони ніколи не мали б стільки бранців. А втім бранці бранцям не рівні. Продати чоловіка до Стамбулу на роботу, чи пустити бранця за викупом — то різниця. Збагатіє Крим цього року! Ще Діденко не виїхав за ворота Нечаєвої квартири, як на подвір’ї повстав рух. Двері відчинилися і в кімнату ввійшов Богун, за ним Виговський, Байбуза, Красносельський, Ганжа і ще дехто, так, що в кімнаті нараз стало тісно, гамірно й темно, бо Виговський заслонив ціле невеличке вікно своїми широкими плечима. На столі появилися мед і закуска. Голоси ставали щораз гучніші, вибухи сміху частіші. В одному куті Богун говорив з Адамом, приголомшеним усім тим гомоном. Нечай почув із їх розмови лише кілька слів, із яких зрозумів, що молодий Олешич не знає, куди йому повернутися та на яку ногу стати. Чув трохи гнівний голос Богуна, який старався захопити його своїм запалом. Але тут до Нечая підійшов Кричевський разом із іншими! — Ти, Даниле, як та дика рись — говорив Кричевський. Небезпечний не тільки в скоку, але й коли тебе повалити. Ліпше були б для себе зробили, коли б тебе не займали і в полон не брали. Нечай стиснув руку Кричевського. — Знаю, як ти турбувався мною. Ти і Виговський. Спаси-біг, панове! З такими людьми, як ви добре жити і вмирати. По чарці! — На здоров’я! — На славу! — На погибель Польщі! — Ей, ей! Панове! Хто тут п’є, а мене в компанію не просить — почувся голос із сіней. У кімнату ввійшов із цілим почотом гетьман Хмельницький. Високий був, поставний, повний у тілі, з підстриженим любом, довгим вусом, у червоному кунтуші, при дорогій шаблі. Розмови перервались і всі, хто сидів, підвелися з місця. — П’ємо, товариство, за здоров’я нашого Данила, хто наливає? Нечай рішуче заперечив: — Ні, пане гетьмане. Першу чарку вип’ємо всі за твоє здоров’я та за твою й нашу славу. Слава нашому гетьманові! — Слава! Слава! Слава! В Гощі

В тому часі, коли козацький гетьман розпайовував багату добич між військо та поволі посувався під Білу Церкву, заметушилися в Україні польські й непольські пани. Надія на приборкання козацтва розвіялась. Зависло грізне мариво народньої розплати. Буря, що, як грізна туча, збиралася від Диких Піль, стала вогненними язиками охоплювати цілу Україну. Ширилася страшна пожежа і не було їй уже ні стриму, ні запори. Жах охопив поляків і їх українських васалів. Коронне військо перестало нараз існувати, ніби вражене громом. Не була це програна, не була це невдача, не був це відступ; це був погром, найстрашніший, який колинебудь стрінув війська Польщі. Не було вже ні сили, ні війська більше, ні вождів, ні голови. Валилося все. Actum est Reipublicae — було на устах у кожного поляка. Шляхи заповнились валками втікачів. Утікала шляхта, навантаживши на цілі ряди возів усе своє рухоме добро, збройно, зі слугами; втікали маґнати, оточені придворними полками, що їх ряди тепер прорідились, бо кожний, хто почував себе українцем, покидав воєнні табори; втікали міщани-католики, різні підпанки та посіпаки; втікали громадами польські ксьондзи та монахи, а з ними, перед ними й за ними втікали жиди, залишаючи інтратні оренди, посесії, шинки, млини та інші золотодайні джерела. Щораз жахливіші вісті з теренів, обнятих повстанням, спонукували до щораз спішнішої втечі. Загорілися Київщина, Брацлавщина, Волинь, Поділля, не кажучи вже про Запоріжжя, звідкіль доходили тільки глухі, непевні, але тривожні вістки. Ці вістки, зразу неперевірені, стали потверджуватися. Князь Ярема Вишневецький, на якого ще багато шляхти покладало надію, не важився вже переступити Дніпра, покинув своє лубенське володіння і попрямував із своїм корпусом та шляхтою, що схоронилася під його крила, через чернигівські ліси десь аж на Білорусь і в далеку Литву. На цю вістку впали серця найвідважніших. До того всього в додатку прийшла нова, несподівана вістка, яку з острахом стала повторяти шляхта: — Король помер! Бо стало відомим уже, що далеко, серед литовських лісів помер несподівано король Володислав IV. На нього, як на останню карту, покладали ще пани надії, бо знали, що король тішився прихильністю серед козацтва. Прийшло безкоролів’я. Кермування державою перейшло в руки ґнезненського арцибіскупа, немічного та схорованого старця. Не було вже кому боронити Польщі та її слуг в Україні. Брацлавський воєвода Адам Кисіль, що перебував у тому часі в Гощі, не хотів вірити страшним вісткам, що сипалися на нього, як удари кия. І хоч сам він іще недавно говорив про periculum maximum від Хмельницького, не хотів тепер думати про те, що йому також, може, треба буде покинути раз на завжди і Кобизгу, і Козаргород, і носівське староство, і Васильків, Брусилів, і той теплий та затишний куток у Києві, і Новосілки, а, може, і Гощу. Невже тоді марно пішла праця всього його життя? Старий воєвода, проклинаючи і Потоцького, і Хмельницького, пустив усі доступні йому політичні пружини в рух. Найперше зв’язався з Москвою через путивельського воєводу, з яким і раніше держав зв'язок. Вимагав додержання умови, на основі якої московські війська мали обов’язок прийти з поміччю Польщі на випадок війни з татарами. Погрожував і представляв, що народній протипанський і протишляхетський рух, який зродився в Україні, знайде свій відгук і на землях його царського величества, що і договір і простий політичний інтерес вимагають від царя допомоги цей рух згасити в самому його зародку. Незалежно від цього, з доручення коронного канцлера Оссолінського, зв’язався з Хмельницьким через гощанського ігумена, Петронія Ласка. Останній заушник і виказник архимандрита Тризни й митрополита Косова, хитрий та неперебірливий у засобах, піднявся послувати до козацького гетьмана. Тим часом із Житомира і Новгорода, як також від Чуднова й Полонного стали перепливати через спокійну досі Гощу валки втікачів. Теплі дощі змивали куряву з дороги. Двір пана воєводи зароївся від шляхти. Приїздили, давали відпочинок коням і людям і, не затримуючись довше, як було треба, спішили вирушати далі й далі: на Рівне, на Луцьк, на Львів, у тихі, повстанням незайняті країни. Врешті й воєвода наказав лагодитися в дорогу. Збирав усе майно, але все ще не рухався з місця, очікуючи успіхів від своєї політичної акції. Одного дня заїхав із великою громадою шляхти до Гощі пан каштелян київський Березовський. — Ваша милість думає опонувати ворогам у Гощі? — було його перше питання, як тільки запровадили його до воєводи. Кисіль здвигнув нервово раменами. — Думає ваша милість, що Хмельницький піде аж сюди? — Під Житомиром уже нам гультяйство не давало дороги. Треба було аж шаблями шлях прочищувати. Кисіль заходив по кімнаті. — Під Житомиром? А в Новгороді? — Там були ще люди князя Заславського, тож там іще спокійно. Тільки вони вже вибираються, тож і там ребелія піднесе голову. — Боже, Боже! От нещастя. Тямиш, ваша мосць, що я ще в Києві praedicavi? Стягнув Потоцький бурю на Річпосполиту і прийдеться останній свій кут покидати. І тут proditores^[3] на кожному місці! Як тільки цей кут покину, не буде вже куди їхати, ні де вертатись! Дружина пана Березовського піднесла коронкову хустинку до очей. — Ми вже своє покинули! — захлипала, аж усе її повне тіло затряслося. Березовський у задумі вдаряв випещеними пальцями по лискучому столі, інші гості сиділи тихо, прибиті горем. Кисіль своїм звичаєм ходив по кімнаті й говорив, звертаючись до Березовського. — Ігумен тутешнього манастиря, отець Ласко, поїхав від мене до Хмельницького. Він добрий шляхтич грецької віри. Але що він привезе? — А що ваша милість написав до Хмельницького? — Щоб не ображав маєстату Божого і Речіпоспотої. Що сталося тепер, те вже сталося. Це допуст Божий. Але тепер, щоб поперше: відправили татар, подруге: вернулися на звичайні місця і потретє: щоб вислали до Варшави своїх послів. — І вони, ваша милість думає, послухають? Кисіль аж задержався, в ході. — Як же ні? Чого ж вони хочуть? Я їм написав, що на мою поміч можуть рахувати. Вони знають, що я щось значу в цій нашій Речіпосполитій, що я перший домашньої війни не бажаю і хочу довести до миру. — Такого, як на Масловім Ставі? Кисілеві кров ударила в обличчя. — Маслів Став! Маслів Став! Що там тяжкі кондиції козаки дістали, то трудно. Але що їхню старшину проти умови катові передали, це діло Потоцького! — Але чи повірять удруге? В тому й справа! Старшину приобіцяли їм тоді вільно пустити, а закатували немилосердно, їхні вольності обкроїли і їх самих пригнули до землі. Ні, не думаю, щоб вони ще схотіли вірити в обітниці. Кисіль знову заходив по кімнаті. — Ні, вони таки схочуть згоди. Пам’ятаєш, ваша милість, що говорив Нечай, коли приїздив до мене? Березовський живо підніс голову. — Ага! Саме я мав у цій справі говорити з вашою милістю. Знає ваша милість, чого тоді той Нечай приїздив? Воєвода Кисіль затримався перед Березовським і глянув допитливо на нього. — Отож той Нечай приїздив тоді на те, щоб вашій милості і нам усім піском очі засипати. — Як то ваша милість розуміє? Чого ж, чого ж він тоді приїздив? — Щоб приспати нашу увагу, щоб притупити нашу чуйність; щоб Потоцький думав, що Хмельницький справді такий слабий, за якого подавався. Але це ще не все про Нечая! Чи знає ваша милість, хто то спричинився найбільше до корсунського нещастя? — Хто? — Нечай! — Нечай? — спитав збентежений Кисіль. — Він і ніхто інший довів до того, що князь Ярема не злучився з гетьманами. Два дні перед корсунською справою мав уже князь Ярема злучитися з паном краківським. Такій потенції не міг би був Хмельницький опертися. Що тоді зробив той пан Нечай, який саме вирвався з рук пана краківського завдяки зраді драгунів? Вислав до князя воєводи цих самих драгунів, не одного, двох, цілу купу з доброю шляхтою, яка тепер пристала до бунту, з вісткою, що ось то обидва гетьмани вже розбиті, військо в розсипці та нема чого вже переходити через Дніпро. — І князь воєвода повірив? — Повірив і не повірив. Як добрий вояк хотів перевірити. Здержався з походом, чого саме Нечай і хотів, вислав роз’їзди, а коли дізнався, що це неправда, вже було запізно! Вже справдилося. За той час не стало вже ні гетьмана, ні коронного війська. Той самий Нечай із зребелізованими драгунами й іншими свавільниками знищив також усі порони на ріці і таким чином загородив шлях, куди гетьмани відступали. І все пропало! За те він тепер у козаків у великій славі ходить. Ось такий то цей пан Нечай! Кисіль витягнув руки з-за пояса. — Що правда, то я завжди в голову заходив, чому князь із Лубень не злучився з паном краківським, привату тому приписуючи. Правда, що він образився на короля, що не дістав булави по Конецпольськім; не долюблює він також пана краківського, але все таки він мусів хіба знати, що як ребелія буде горою, то не сидіти йому на Задніпров’ї. Але що він дав себе спіймати на козацьку пастку? Но, но! Такий то цей Нечай! Що він тепер робить? — Він — полковник брацлавський. — Звідки вашмосць знає? Березовський завагався. — Маю там одного конфідента. Чоловіка славного і Хмельницькому неприхильного. То великої фантазії кавалір. — Які вісті вашмосць має? — Хмельницький із головним корпусом відступив із-під Білої Церкви під Чигирин, лише кількох полковників на волость висилаючи, між ними якогось Кривоноса, що всюди чернь підносить. — Кривоноса? — Кривоноса. Так його козаки назвали. Сам він майор шотляндського реґіменту князя на Лубнях, якого покинув ще рік тому. Той підіймає всю чернь по цьому боці Дніпра, всю голоту; палить, нищить міста і президії, руйнує і йде вперед. Хто попаде в його руки, гине серед страшних мук. Тепер, як я чув, пішов на Вінницю, але чи це правда, не знаю, бо інші говорять, що він іде на Волинь, сюди. — Ох, Мати Божа! Мати Божа! — молилися налякані вкрай шляхтянки. Новий тупіт коней і скрип возів звернув увагу всіх на приїзд нових утікачів. Залунали голоси. Відчинились двері і в них став покритий курявою здоровенний шляхтич. — Вельможне панство! Час у дорогу! Кривоніс в Острозі! Брацлавський полк

Хоча й уступив Хмельницький із-під Білої Церкви під Чигирин, але зрушена ним хвиля плила нестримно на захід. Виряджені з-під Білої Церкви полковники: Кривоніс, Ганжа, Морозенко запалили пожар повстання по цілій Уманщині, Брацлавщині, Київщині, Волині й по цілому Поділлі. Підіймався нарід, як стихія. Великими кроками ступав на чорноземі і значив ці свої кроки вогнем і кров’ю. Місто за містом падало в руки повстанців. З жалем кидала шляхта домашні вогнища, рятуючись утечею, або гинула, обороняючись на мурах замків, дворищ, твердинь та президій. Виростали багатотисячні повстанські загони, зливалися разом, громили панські фортеці, руйнували замки, двори й міста. Ніби з-під землі появлялися все нові й нові ватаги; виринала нова сила; з нею йшли новий пострах і нові, незнані досі загонщики - отамани. Були між ними такі, яких прізвища відомі були досі тільки на Січі, були такі, яких недоля й тяжкий гніт вигнали з-під курних хат, були також такі, що носили шляхетські герби. Оживали: стародавнє право, віча й ради, яким ці отамани мусіли підкорятися, бо рука козацького гетьмана ще сюди не сягала. Будилася Україна по тяжкій неволі і мечем змітала зо своїх піль та осель останки ворожого насилля. В Чигирині серед козацтва й старшини кипіло, як у казані. — Ми хочемо на ляхів! — кричало військо. — Веди нас на Польщу! — домагалися старшини. Цієї думки був і Нечай. Недосипляв і недоїдав. Щоб заглушити неспокій, щоб не думати про Загір'я, ввесь час був при полку. Завів лад, строгий послух, Полк поділив на сотні. Вибрано сотників, осавулів та іншу старшину старим запорізьким звичаєм. Величезна добич з-над Жовтих Вод і з-під Корсуня дала можливість узброїти і неозброєних. Неначе добрий хазяїн, був він усюди. Усюди вглянув, усе знав, усьому вмів зарадити. Були в нього сотні кінні й піші. Між кінними була одна панцерна і дві з драгунським вирядом. Коней і зброї було доволі. В цілому війську стали звертати увагу на вигляд і форму брацлавського полку. Невсипущий труд Нечая давав плоди, як дає плоди невсипуща праця хазяїна на полі. Хмельницький, який не зважаючи на безліч справ, не тратив нічого з своїх очей, часто переглядав усі недалеко розложені полки й бачив незвичайні успіхи Нечаєвої роботи. Але Нечай сам уникав зустрічі з гетьманом, немов боявся її. Аж одного ранку прискакав на квартиру Нечая військовий осавул Демко Лисовець із повідомленням, що гетьман приїде цього дня на перегляд полку. Привіз також приказ бути готовим до походу. Заметушилися наперед у полковій канцелярії, а згодом у цілому полку. На широке оболоння, обрамоване темною стіною зеленого лісу, стали виїздити сотні за сотнею. Ясні промені сонця грали мільйонами блисків на панцерах та зброї. Лопотіли на вітрі численні сотенні корогви й велика полкова. Ціле оболоння виглядало, як левада, покрита пістрявим, різнобарвим квіттям. Випочаті, добре годовані коні не хотіли ждати. Рвали вудила, дерли землю, кусалися, виривалися вперед. Вістка про похід піднесла серця всіх. Тут і там по сотнях гомоніли пісні. Врешті після довгого очікування на дорозі від Чигирина появився гурт їздців. Передній на білому коні під бунчуком. — Гетьман! Гетьман їде! — пішло по рядах і лави лучилися разом, справлялися. Нечай на буланому, ніби золотому оґирі, що його дістав від Хмельницько го, на чолі полкової старшини пустився назустріч. Як доїхав перед гетьмана, здержав на місці коня, блиснув голою шаблею і кликнув: — Пане гетьмане! Твій полк! Хмельницький, маючи при боці Нечая, рушив далі, а за ним і цілий гетьманський почет. Були там: генеральний обозний Чорнота, генеральний осавул Лисовець, генеральний писар Виговський із Петрашенком; із полковників були: Вешняк, Богун, Кричевський, Воронченко, Савич, Мозира, Небаба, старий Лобода, Джеджалій і Бурлай. Гетьман їхав мовчки. Нечай також не відзивався. Як під’їхали ближче, залунала голосна команда: “Шаблі геть!” і ліс клинків заблис до сонця. Виструнчились рівно довгі лави. Похилилися корогви. Вдарили бубни і літаври. Гетьман виїхав перед полк. Задержав коня, підніс самоцвітну булаву і кликнув: — Гаразд, панове товариство! — Славааа! — громом залунало з тисяч грудей. Гетьман повів поглядом по глибоких лавах. — Пора вам, браття, на Україну. Пора постояти за свої права. Покажіть, що ваш новий полк, брацлавський полк, справді передовий. У пень ворогів рубайте, щоб і сліду по них не осталося. За вольності козацькі, за віру нашу православну, за народ! І знову замерехтіла світлами гетьманська булава, і залунало гучне: “Славааа!” Вдарили бубни та літаври. Гетьман переїздив від сотні до сотні. Перегляд кінчився. Коротким чвалом пересувалися тепер сотня за сотнею перед очима гетьмана та старшини й щезали серед лісової дороги, залишаючи за собою тільки довгу смугу куряви. В міру того, як сотні переїздили, Нечай пояснював: — Це брацлавська від’їхала. Тепер тростянська йде. — Хто сотник? — Гавритинський. — А ця? — Тульчинська з Кривенком, якому ще рани після Корсуня не погоїлися. А ось Красносельський із драгунами. Це переважно люди з його полку драгунів, що перейшли під Корсунем. Із ними було найменше труду, бо все було готове: і коні, і виряд. — А та друга драгунська? — Байбузи, що його тут Степком прозвали. Це дарунок від князя Вишневецького. Хмельницький засміявся. За ним інші. Чорнота спитав: — Подякував ти йому за них? — Ще ні — відповів Нечай. Але хочу. Ось м’ястківська з Зеленським. — Зеленський — добрий вояк — завважив Хмельницький. За цими таким же коротким чвалом проскакали й інші сотні: краснянська, райгородська, браїлівська, вільшанська, мурахівська, чечельницька, шаргородська, ямпільська, станиславівська, яланецька. За ними глибокими рядами рушили зі співом на устах піші сотні. Росли серця на вид цієї живої сили, що, здавалося, здібна була рознести кожну запору, зламати кожний спротив. Старшини висловлювали подив та признання Нечаєві, тільки гетьман не говорив нічого. Полк перейшов. Курява, наче мряка, стелилась низько обабіч дороги. Опустіло оболоння. Здалека доходив гомін пісень піших частин, що одна за одною ховалися серед зеленої діброви. Гетьман глядів за ними й думав. Вкінці глянув на Нечая. — Коли час позволить, то твій полк буде передовим полком, може, в цілому війську. Не треба забувати, панове, — говорив далі — що чигиринський, корсунський та інші придніпрянські полки існують не від сьогодні. Тож і не дивниця, що в них і лад і склад. Але оцей новий тільки що народився. І ти тут — звернувся до Нечая — зумів із тих людей у такому короткому часі зробити військо. Зібрати гурт людей, панове, і дати їм зброю, — це ще не значить мати військо. Таких гуртів, різних загонів маємо тепер доволі по всій Україні, але нам потрібне військо. Сьогодні ми мали приклад, як твориться військова сила. З нею буде можна не одного діла доконати. Оце моя відповідь, Даниле, не лише тобі, але й Богунові, Чорноті і всім, що напирали на мене, щоб їх провадити зараз на Варшаву. Так, ви всі полетіли б туди, але хто з вас повернувся б назад? — А Кривоніс? — не втерпів палкий Чорнота. — Кривоніс — перебив йому нетерпляче Хмельницький — прислав сьогодні гінця з листом, що Ярема Вишневецький перейшов Білу Русь, переправився під Мозирем через Прип'ять і пішов на Погребище. Отже, просить Кривоніс помочі, бо з повстанцями, хоча скільки він їх там має, не сподіється дати доброї відсічі військам Вишневецького. Ось воно як! Так, Кривоніс зробить свою роботу, прочистить нам шлях, але з Польщею боротись прийдеться таки нам. — То Вишневецький уже під Полонним, батьку? — спитав Нечай, відчуваючи знову свою нижчість перед великим гетьманом. — Так. Пише Кривоніс, що нечувані речі виправляє князь Ярема: людей четвертує, зо шкури лупить, руки обтинає, ноги, свердлами очі видовбує, на палі саджає. Не щадить нікого: ні старця, ні жінки, ні дитини. Церкви Божі руйнує... Полковники слухали, тріскаючи шаблями. — Час уже рушати! — не втерпів Небаба. — Час! Час! — відізвались інші. Сердитий гетьман

Дата добавления: 2015-11-04