3 страница. Заки брацлавський воєвода, пан Адам Кисіль, одержав воєвідський уряд

Заки брацлавський воєвода, пан Адам Кисіль, одержав воєвідський уряд, був київським каштеляном. Хоча потім каштелянію перебрав пан Березовський, то Кисіль до Києва навідувався часто, бо крім Брацлава і Гощі мав іще великі добра близько Василькова. Також біля Ніжена, на лівому боці Дніпра, отримав іще носівське староство та міста Кобизгу і Козаргород на леннім праві. З тієї причини частіше перебував у Києві, ніж у Брацлаві, з яким, крім уряду воєводи, не в'язало його стільки справ, що з Києвом. У Києві мав також просторий, багато виряжений дім, що вславився в тому часі розгульними розвагами шляхетської братії. Часті з’їзди й гулянки відбувались також і в інших його добрах, але з’їзди й розваги в Києві затемнювали величавістю та блеском усі інші. Хіба тільки в одній Гощі, де також любив пересиджувати пан воєвода, могли вони дорівнювати київським. Увесь гербовий народ різних віровизнань обох народностей, різних поглядів та переконань з’їздився на такі прийняття, де при розкішних, по-маґнатськи заставлених столах і при повних чарках затиралися різниці між шляхтою. Старий воєвода, бистра й над міру честилюбна людина, вмів зручно з’єднувати собі прихильність шляхти й не жалів витрат на такі з’їзди, бо вони йому згодом у десятеро оплачувались. Ось і тепер прибув брацлавський воєвода до Києва, сподіваючись гостей. Прискорили також його приїзд непровірені вістки, що дійшли до нього про рух на Запоріжжі. Ці вістки затривожили старого воєводу. Він Січ знав. Цілу свою фортуну завдячував він своїм зв’язкам із Січчю. За виєднану козацьку поміч у поході проти Москви одержав тоді незнаний іще Кисіль носівське староство разом з урядом чернигівського підкоморія, від чого й почалась його життєва кар’єра. Він міцно держав ці зв’язки і використовував для себе; він причинився також до ганебного замирення на Масловім ставі; він також краще, як хто інший, розумів небезпеку від Запоріжжя для Речіпосполитої, для шляхти й передусім для себе. І хоч усюди хвалився, що він шляхтич “руської крови і руської віри”, то дрижав на саму думку, що те гніздо шершенів, як він називав Січову твердиню, вкінці заворушиться й поріже шаблями на шматки ординацію, накинену перед десятьма роками. Ще більше занепокоївся вельможа, коли почув, що цей рух розбудив добре йому знаний Богдан Хмельницький. Брацлавський воєвода вирішив діяти на власну руку. Як між шляхтою, так також між козацтвом мав своїх людей, і тому хотів бути в Києві, щоб бути ближче козацтва та могти вжити свого впливу на примирення Січі. Западав скорий вечір. По просторій кімнаті воєводи зачали снуватись вечірні тіні. Воєвода проходжувався повільними кроками, не перестаючи говорити до одягненого в багаті кармазини шляхтича. Був ним київський каштелян, також благочестивої віри, пан Максиміліян Березовський. — Писав до мене в останніх днях пан краківський Потоцький. Боїться, що з починань Хмельницького може calamitas для цілої reipublicae вийти. Пише мені, що через те стягає військо до Черкас. Не розумію: по що? Те військо може зробити більше злого, як доброго. — Чому? — Побачиш, ваша милосте, що я добре пророкував. — То що, на думку вашої милости, коронний гетьман має робити? — Pacificare! Pacificare! Змінити їм комісаря, дати замість зненавидженого Шемберґа, який і так нічого не варт, другого, хоча б того самого Хмельницького або Забуського. Хочуть скасування ординації? Можна одну заступити другою. Буряться на Січі?.. Гайда на море! Воно їм гарячі голови прохолодить. Але по що розпочинати похід? Коронне військо на межах Диких Піль, це провокація Орди. Що intendit пан гетьман? Березовський здвигнув раменами. — Пан Потоцький за сильний, щоб свавільство голову підняло. Кисіль хвилювався. Це видно було в його поведенні, в ході, частому затиранні рук. — Нещаслива mens моя... Все те, до чого тепер доходить, можна було заздалегідь припускати. Я бачив козаків, plus quam простих хлопів oppressos et pessime trucidatos. Боюсь, що це пімститься, боляче пімститься! Березовський усміхнувся. — Я й не знав, що ваша милість такий приятель хлопів. Кисіль повернувся круто до Березовського. — Ваша милість помиляється. Я не є їх приятель. О, ні! Але я вважаю, що козаки потрібні для Речіпосполитої як vis armata, звернена проти татарів і турків. Без них, ваша милосте, ми не володіли б так спокійно своїми фортунами. Не буде козаків, не буде Січі, не буде й нас ось тут. — А що? — Дикі Поля, так, як над Кагальником, чи Інгулом. — Чому? — Бо не буде нас кому боронити. Це primo, a secundo, що буде, як козаки зірвуться й переможуть панів коронних гетьманів? — Тоді нас також не буде — відіповів пан Березовський. — Має рацію ваша милість. Тоді нас також не буде, бо нам в Україні жити не дадуть. Березовський розвів руками. — Не розумію — каже ваша милість, що коли Січі не буде, то й нас не буде, коли ж Січ буде, то нас також не буде. — Коли Січ буде засильна, ваша милосте. Коли вона з Дніпрового Низу розіллється по волостях, коли захопить владу і iurisdictionem на Україні, то, очевидячки, нас не буде. — Невже наша existentio залежить аж у такій мірі від Січі? — Так. В інтересі Речіпосполитої і нашім, усієї шляхетської братії є, щоб Січ існувала, як бастіон чи забороло проти Азії та магометанського світу, але щоб своїх рук не простягала на волості, що їх король їх милість віддав нам, шляхетському станові. — Отже, ваша милосте? — Знаєте, що вона, ця Січ, мусить бути під контролем. Не сміє розростатися, ширитися! Не сміє, коли нам наше життя миле, бути надто сильна, але й не сміє занидіти, бо це також відіб’ється на нас. І тому, ваша милосте, я є тепер за зміною ординації та за новими привілеями. Ні, ні, ваша милосте, не смійтеся, бо там тепер між ними, так сильно опримованими, що можуть extrema tentare, — є Хмельницький! Що це за чоловік, ваша милість не знає. Але я знаю. Добре знаю! Кисіль перервав мову, кілька разів перейшов уздовж кімнати та почав знову. — Так, я Хмельницького знаю. І ось що скажу. Ще як Річпосполита Річпосполитою, від Січі така небезпека не загрожувала, як тепер. — То ваша милість думає... — Думаю, що надтягає чорна хмара. Дай, Боже, щоб Марс дописав панові Потоцькому так, як йому дописує Венера. — На старі літа — добавив пан каштелян. — Але ceterum censeo, що такої бурі, як ця, що тепер надтягає, польська корона ще не переживала. — Що каже вашій милості так думати? — запитав, поважно вже затривожений, пан Березовський. — Не вміли пани господарити. От що! Надто вже придавили не тільки хлопів, але й козаків, що здавна гордилися своєю волею і за неї свої шиї наставляли. Ось я вашій милості прочитаю, що писав пан краківський до канцлера місяць тому. Соріаm цього листа я маю. Кисіль видобув із розкішного секретарика, багатого в менші й більші сховки, папір, розіклав його і став читати. Ось що писав пан Потоцький: “Запорозьке військо майже щодня подає мені писемні супліки, де звідомляється про нечувані й невисказані кривди, які воно від панів підстаростів і слуг їх мосць державців поносить: поля, сіножаті, млини, пасіки і, що тільки у козака подобається, відбирають, самих б’ють, убивають і можуть довести до того, що та міліція загине, або яку на отчизну з причини belli intestini звалить tempestatem”, чує ваша милість — Кисіль нахилився до каштеляна, вдаряючи пальцем по цьому місці листа, — “бо направду сприкритися їм можуть такі praeiudicia і з жалю extrema tentabunt, або своїм державцям у підданство віддадуться, або кинуться до якогось бунту”. Кисіль кинув папір на стіл і знову заходив по кімнаті. Київський каштелян гладив довгого, випещеного вуса і не відзивався. По хвилині промовив: — То і пан краківський боїться хлопського бунту? Кисіль нетерпляче махнув рукою. — Пан краківський! Пан краківський голосить про це всім і страшить усіх. Але що діється тільки в його староствах? Що роблять його власні державці, його підстарости, його слуги? — Так, він бачить, що зближається буря, але не вміє їй запобігти. Я маю своїх людей на Січі, і то людей не з черні, але й таких, що й до булави, і знаю, як там кипить. Мало є писати про те до коронного канцлера, тут треба діяти поки не запізно. — А ось підсунув військо під Дикі Поля. — Щоб скоріше шершенів роздрочити. — Він вояк добрий. — Хмельницький куди ліпший. — Тут військо... — А там, ваша милосте, хто? Замовкли. В кімнаті темніло, але вони цього не помітили. Тільки, коли слуга вніс два засвічені ліхтарі, похопились, що сиділи в темноті. — Ваша милосте. Козацький отаман до вашої милости. — Відки? — Із Запоріжжя. — Ну, нарешті!.. Певно... А хто він? — Звелів сказати, що зветься Нечай. — А!.. Я думав, що це... Ну, нічого. Нехай увійде! На сліді

Кисіль вдивлявся довшу хвилину у вродливу постать козака, що стояв перед ним. — Пан Нечай? — Слуга вашої милости. — Данило, чи Іван? — Данило, ваша милосте. — А Іван де? Нечай трохи збентежився. Невже воєвода знає вже, що брат його Іван у Криму, як резидент від гетьмана Запорізької Січі? Не може бути. Спокійно відповів: — На Січі, ваша милосте. — Сідай, вашмосць пане Даниле. На Січі, кажеш? — Глянувши на каштеляна, запитав: Ваша милість також знає цього каваліра, правда? — Як: не знаю? Його двоюрідним, чи пак стриєчним братом опікувався колись. І родича васці знав добре. — І я знав; вмішався Кисіль — доки він не покинув нас і не пішов на Січ. Давно вже загинув? — Давно вже, ваша милосте. З морського походу не повернувся. — Чув я. Чув. Славною смертю поліг. А васці дальше на Січі? — На Січі. Тепер паном Хмельницьким до вашої милости післаний. — То не забув про мене пан Хмельницький? — Пан Хмельницький тепер у тяжких термінах, але все таки про своїх добродіїв думає, praecipue про таких достойних і благородних оборонців, захисників та благодітелів нашої святої православної Церкви та нашого народу і матері Січі, як ваша милість. Березовський глянув на Кисіля й помітив, що той вдоволений. Нечай тим часом говорив дальше: — Дякуючи отже Провидінню, що такого virum clarissimum нам у тяжку годину providet, усі ми звертаємось до вашої милости з проханням помогти нам у нашій опресії. А втім про це найкраще скалке вашій милості сам лист пана Хмельницького, який передаю. Воєвода став читати листа від Хмельницького. Коли скінчив, передав його пану Березовському. — Читай, ваша милість. Сам повернувся до Нечая. — Таке нам тут набалакали про пана Хмельницького та й про цілу Січ, що ми вже з дня на день нової ребелії sperabamus. А скажи, пане Нечаю, чи правда, що пан Хмельницький народ збирає на Січі? — Січ, ваша милосте, порожня, як давно вже не була. — Чи то правда, що Хмельницький ладиться до походу на волості? — З ким, ваша милосте, коли Січ ніби вимерла? — Чи то правда, що пан Хмельницький у комітиві з татарами? — Татари із слабими не в’яжуться. А ми заслабі тепер. — Ваш мосць маєш відповідь на все. Рач же відповісти й на те: Чи то правда, що козацтво буриться? — Правда, ваша милосте. Правда. Буриться й нарікає, незносні і невимовні кривди терплячи. Ми вже про те й супліку писали і до короля його милости, і до папа Оссолінського, канцлера коронного, і до гетьмана коронного великого, але респонзу нізвідки не отримали. Правду сказати, не знаю, що станеться, коли той нестерпучий утиск не сфольґує. Багато є таких, які кажуть: ліпше згинути, ніж жити дальше в такій поневірці. Кисіль глянув вимовним поглядом у бік пана Березовського. Нечай запалився. Почав говорити просто, одверто, гаряче про всі насильства над Низовим військом, про безправ’я, яких допускаються всякі пани та їх слуги, про всі кривди, що їх зазнають реєстрові козаки, яким права заґарантовано ординацією, про те, що їх частина з черкаського полку, яка стояла залогою на Січі, не схотіла дальше терпіти тих наруг і пристала до Низового товариства. Говорив про те, як терпить нарід по волостях, як над ним, бідним, безпомічним, знущаються пани, як цілий нарід переходить у кріпацтво, який зойк і плач чути по гноблених селах. Вкінці затримався при тому, як тепер коронні гетьмани збирають військо, як те військо гнобить невинних людей, як увесь народ нарікає й дійсно цілими громадами вибирається на Січ. —...І, ваші милості, коли справді Січ загомонить, то тільки завдяки починанням панів коронних гетьманів. Коли теперішню старшину скине й вибере на її місце неспокійних та ворохобних людей, як от наприклад Забуського — Нечай додав, ніби пробуючи броду — тоді війна буде неминуча. Тому ми уклінно просимо вашу милість вставитись за нами, щоб усунути теперішнього комісаря, пана Шемберґа, пошанувати нам нашу ординацію, пошанувати нам наші привілеї, вивести військо з України, заплату, з якою вже від літ Річпосполита нам залягає, виплатити і найліпше позволити нам на море. Остання наша надія в заступництві вашої милости. Коли ваша милість нам не поможе, ніхто нам не поможе і нам прийдеться або згинути, або шукати рятунку в наших шаблях. Кисіль слухав Нечая дуже уважно, сидячи й приглядаючись до козака. Коли Нечай скінчив, Кисіль підніс голову і спер її на руку. — А чи ти знаєш, пане Нечаю, що дозволити вам на море, значить: зачати війну з турками й татарами? — Стягнути всі сили коронні на кінець Диких Піль, значить те саме, ваша милосте. Кисіль ударив по колінах долонями. — Вашмосць маєш відповідь на все. — Звертаючись до Березовського, промовив: — Я васці казав, що то є провокація Орди. Те саме думають і на Січі. Але — глянув остро на Нечая — вашмосць згадував, що козаки можуть вибрати на місце Хмельницького якогось Забуського. Чому? — Бо той готов їх у короткому часі на море вивести. Він приобіцяв би все, щоб тільки булаву в руки дістати. — Ага! Ага! — кивав головою Кисіль у переконанні, що він тягне за язик козака. Довго ще пан воєвода не хотів пустити Нечая від себе. При ньому написав листа до гетьмана Потоцького і до канцлера Оссолінського і вказав у них на всі кривди, на які скаржаться і низове і реєстрове козацтво. В листі до канцлера гнучкий пан воєвода, якого здавна втаємничено в королівські пляни творення християнської ліґи, не забув і про те згадати. Просив і дораджував не здержувати козаків від морського походу, намовляв дати їм засоби на будову фльотилі та благав канцлера запобігти зривові, що його провокував пан краківський. Була темна ніч. Як Нечай вийшов із дому воєводи, Дрозд із кіньми чекав на подвір’ї. Стояв серед людей, на яких Нечай добачив барви воєводи. Інші були у військовому одязі, один навіть у довгому міщанському халаті. Коли Нечай підійшов, Дрозд, що був напів джурою, напів приятелем полковника, заговорив, показуючи пальцем на тих, що були одягнені по-військовому. — Кажуть ці люди, що тут недалечко є одна господа, де крім медів, славних на увесь Київ, можна побачити німецьких, чи італійських штукарів, що ковтають ножі, ходять на розжарених бляхах та різними іншими штуками забавляють гостей. Може б так і нам туди?! Нечай завагався. Надивився він на таких штукарів багато разів і тут у Києві, і потім там, на заході в Парижі, в Кольонії, Реґенсбурзі, Празі, але сьогодні він був утомлений і потребував відпочинку. Подумавши хвилину, запитав: — Далеко це? Підійшов один військовик і, прикладаючи руку до шолома, сказав: — Ні, недалеко. Як ваша милість схоче, ми проведемо. Нечай глянув на нього, але цей вояк був здалека від світла і він не міг його побачити. — Добре — рішив. Їдьмо! Переїхали попри манастир, минули ряд домів і виїхали на болотяне оболоння, за яким зачиналося місто, їхали помалу. Проводжали Нечая чотири військовики, що виявили велику охоту побачити штукарів та їхні штуки. По темному небі гонили ще темніші хмари. Вітер гудів у вухах, заглушував слова. Нараз Нечай почув крик: — Бий! Два їздці наскочили на нього з двох боків. Тільки великий досвід і вироблений інстинкт самооборони, що рятували козацького ватажка не раз від смертельної небезпеки, врятували його й тепер. Як дикий кіт нахилився він до того, що був по його правій руці із цілим розмахом затопив затиснений п’ястук у його підборіддя і вирвав йому шаблю з немічної, безвладної руки. Другий напасник не міг так скоро зрозуміти, чому Нечай похилився в противний бік. Коли ж побачив, що він знову випростувався в сідлі, було вже запізно. З великою кривавою раною через ліву орбіту, долішню щелепу і ключиці повалився на землю. Нечай ударив коня острогами і, наче лискавка, кинувся на поміч Дроздові. Цей боронився ще. Одним ударом шаблі Нечай повалив одного опришка з коня; останній із чотирьох, скоро побачив, що напад не вдався, завернув коня до втечі. Дрозд хотів його затримати, але він таки вирвався. при чому згубив у втечі шолом. Нечаєві мигнула нараз думка: — Як він утече, внесе на нас скаргу, що ми уладили напад і забили його товаришів. Кликнув до Дрозда: — Займися цими трьома, що впали. Я поїду за отим — і вихром пустив коня за втікачем. Дігнав його швидко. Шаблю, якою він хотів боронитися, вибив йому з рук, ніби іграшку дитині, і вона полетіла в грузьке болото. Його самого вхопив лівою рукою за горло. Напасник не ставив уже опору, немов геживий із страху. Нечай стримав коні. — Хто тебе наслав? — і жарту не було в його голосі. — Ніхто. Шабля Нечая гострим кінцем знайшла грудь напасника і, перебивши шкіру, застрягла в грудній кості. — Хто тебе наслав? — і смерть була в голосі. — Забуський. Нечай відтягнув шаблю. — Даровую тобі життя, хоч ти не заслужив. Але, краще не їдь до Забуського й не показуйся йому на очі, бо вб’є тебе. Зробив ти два великі гріхи: мене не вбив і його зрадив. Тепер щезай мені з очей, щоб я тебе більше не бачив. Над’їхав Дрозд. — Ти не ранений, Дрозде? — Ні. А ти, полковнику? — І я ні. Їдьмо. — Куди? — До господи. На мед і штукарів. — А може вже краще на квартиру, полковнику? — Ні. Пощо завертати з дороги? Господу знайшли самі. Мед був добрий, штукарями були жидки, перебрані за німців. На велике розчарування Дрозда. Зате Нечай був вдоволений з усього. З Кисілем полагодив справу так, як цього хотів Хмельницький, завтра вже буде могти вертатись назад на Січ. У додатку знав тепер певно, хто насилав на нього душогубів із-за вугла, хто носив гадюку за пазухою. Забуський! Нечай усміхнувся, коли пригадав розмову з Кисілем. Він згадав про Забуського, не розбираючи, але помітив, що риба вхопила за вудку. Видко, що він у Кисіля — завушник і донощик. — Добре знати! — кинув уголос. — Що добре знати — спитав Дрозд, який не чув сповіді напасника. — Як по гарячім залізі ходити. Їдьмо!.. Коли повернулись на квартиру, застали гайдука пана Кисіля з листом. Кисіль писав: “Мосці пане Нечаю, мій пане і брате! Так рука нашого Бога Вседержителя видно хоче, щоб афекти з батька переносити на сина. А ми з усопшим родичем мосці пана й брата не раз стрічалися і взаємний афект до себе відчували. Був то чоловік відважний, рицерський і розумний, які то цноти вашмосць пан по родичу своєму певно одідичив і тому мою прихильність і amicitiam statim позискав. А щоб тую приязнь іще більше закріпити, рач мосці пане і брате ще раз завтра ввечорі до мене прибути, про що уклінно прошу. Зустрінешся вашмосць у мене з людьми можними, здавна до Війська Запорозького прихильними. Бажаю...” — Що маю сказати його милості панові воєводі? — спитав гайдук, коли побачив, що Нечай уже прочитав листа. — Добре — відповів коротко Нечай. Універсал

Коли Нечай виїхав із Києва, помітив, що весна вже прийшла. На безсніжній, мокрій землі стали підсихати розмоклі дороги, степ покривався зеленими травами, окидалися листям дерева. Їхати було непогано. Нечай принаглював у їзді щораз більше і тими самими бездоріжжями, хуторами та байраками спішив невтомно на південь. Щоб обминути коронні реґіменти, які розташувались біля Богуслава, Канева, Черкас та Корсуня, перекинувся на лівий бік Дніпра і їхав, добуваючи з коней останніх сил. Коли доїхав до Золотоноші, містечка, що притулилось малими дімками на підніжжі великого замку князя Яреми Вишневицького, постановив змінити: здорожені коні. Недалеко Золотоноші був хутір Золотоноського сотника Вовченка. Вовченко був давнім другом Хмельницького, з яким Хмельницький, після невдачі останнього козацького повстання, відбував посольство до короля. У нього не раз гостював і Нечай. Одначе цим разом чекала на нього несподіванка, бо немолода вже дружина сотника, побачивши Нечая, аж руками сплеснула. — От тобі й на! Якого то гостя Бог послав! Шкода тільки, що мого Івана немає дома. Радів би тобою дуже, пане Даниле. — Де ж сотник? — Минули два тижні, як до Переяслава до полку поїхав. Відтак до Черкас мав переправлятись. — Сам? — Ні, не сам! Усі. Увесь полк. У нас тепер, ніби вимів, самі баби по хуторах. Чоловіки пішли геть усі. Нас самих залишили. Кажуть, що похід польські гетьмани задумують. Нечай у задумі глядів кудись далеко. — Гм! То зле. Я діло мав до сотника. — Яке ж твоє діло, пане Даниле? Як сотника нема, сотничиха приказує. Нечай засміявся. Вовченків любив. — І як сотник є, то також сотничиха приказує... Тоді дозвольте мені вас просити. Коней мені треба. І то найкращих, випочатих. — Це все? Го-го! Таких тобі коней дам, що і в короля таких не знайдеш. Коли тобі їх треба? — Зараз. Уже. — Чому так спішно? Невже ти боїшся, що між самі жінки потрапив і вони тебе не пустять? Правда, правда, козаче. Краще їдь, а то їй богу, як почують, то не пустять. Не минула й година, як Нечай, маючи вже добрі, випочаті, рвучкі коні із стаднини свого товариша й друга, рушив у дальшу дорогу. Сотничиха випроводжала його і наприкінці сказала: — Тільки уважай, пане Даниле, бо уздовж Дніпра багато роз’їздів: і коронних, і князя Яреми. За Золотоношею степ був недавно ще пустий і незаселений. В останніх десятиліттях стали появлятись уже й тут скрізь оселі, хутори та містечка, які, користаючи з могутньої ослони перед кочовиками, що її давала Запорізька Січ, вгризалися щораз глибше в родючий чорнозем. І так у скорому часі повстали такі містечка, як Потік, Кременчук, Максимівка, Амельник, Переволочна. Степ, родючий, багатий степ почав населятися людністю, що була готова відперти збройною рукою ворожий наступ, людністю, що понад усе полюбила волю і для неї кинула давні родинні житла та пішла в новий край нової шукати долі. Тож не диво, що ті люди краще володіли шаблею, як плугом, та вміли розуміти вагу збройної сили. Хутори та містечка самочинно організувалися на козацький лад: творили сотні, вибирали сотників та отаманів і їм підкорялась без спротиву вся покозачена людність, незалежно від того, чи були між ними селяни, козаки, міщани, збідніла шляхта, чи переслідувані правом баніти. Усі вони вважали себе козаками, усі гляділи на Січ, як на свою покровительку й остою і всі так само ворожє зустрічали магнатських посіпак, підстаростів, державців і всіх інших, що з королівськими грамотами, чи просто з загонами розбишак забирали від мешканців те, що ті вспіли працею, потом та кров'ю набути. Тому то Нечай та його козаків усюди зустрічали привітно, як представників такої могутньої колись Січі. Переїжджаючи через Золотоношу, побачив Нечай на ринку юрбу людей, які стояли перед папером, прибитим на стіні корчми. Коли під’їхав ближче, почув оклики, суперечку й назвище Потоцького. Зацікавлений, під’їхав конем під саму стіну. Міщани, побачивши запорожців, усунулись на боки. Полковник запитав із коня: — Що це за папір? З гурту хтось відізвався: — Письмо пана Потоцького. З Корсуня окремим післанцем прислане. Нечай похилився з коня й почав читати вголос: “Микола Потоцький з Потока, каштелян краківський, гетьман великий коронний, барський, ніженський староста. Всі, котріся при Хмельницькім бавите! Перестерігаю і напоминаю, абистеся з тої купи свавільної розійшли, а самого до рук моїх віддали, знаючи о тім, єсли тої моєї не виконаєте волі, всі достатки ваші, котрі у волості вашій маєте, жінок, дітей ваших вирубати розкажу. Теж і мосць пан воєвода чернигівський, гетьман пільний коронний учинить, котрий усіх з Уманщини пописати розказав. Я обіцяю, єсли по тім універсалі не повернете, подібну суворість над вами виконувати. А щоби та обітниця моя до скутку прийшла, доти не зійду з України, доки покоренням і відданням того зрадника Хмельницького уконтентований не буду. Надто обіцяю вам, що ся і на Запоріжжю не осидите, і не тільки від мене життя свого не будете безпечні, але також від татар і від Москви, всюди вам тая сваволя ганена буде. Для ліпшої того універсалу певности рукою своєю при притисненню печатки підписуюсь. Дано в Корсуні, дня 20 лютого року Божого 1648”. Нечай прочитав до кінця ганебний універсал польського начального гетьмана і звернувся до міщан, що стояли довкруги. — Читали? Але показалося, що крім одного дяка, який трохи в письмі розбирався, ніхто з присутніх читати не вмів та й дяк не міг дати собі ради з незугарним стилем. Зміст письма вияснювали різно. Більшість була тієї думки, що це ніщо інше, тільки проголошення війни з турками. Коли Нечай прочитав зібраним іще раз цілий універсал уголос, усі вмовкли та гляділи на козака, чекаючи, що скаже. — Чи розумієте вже? Польський гетьман погрожує, що всіх вас понищить, ввесь маєток і всю вашу худобу, так, як зробив он той гетьман Калиновський в Уманщині. — Щоб не дочекав того! — Що ваших жінок та ваших дітей виріже. Шум пішов по громаді. — Що ваші достатки забере. Не чули? — У Корсуні вже забрав. — Трясця б його вхопила! — кинув хтось відважніший. — Що всяку строгість над вами виконувати буде. — Не діжде того! — загуло в юрбі. — Що від нього свого життя не будете безпечні... — Розбійник! — Що доти з України не зійде, доки уконтентований не буде. — Кат проклятий! — Хмельницького хоче дістати в руки, щоб іще більше збиткуватися над народом хрищеним! Нечай умів говорити. Короткі речення, ясний зміст, один рух і товпа наосліп ішла за ним. Так і тепер. Одним махом зірвав універсал і кинув у грязюку. Громада вмовкла. Кожному наче легше стало, наче з отим подертим універсалом упала в болото і влада сердитого польського гетьмана. Загомоніли голоси. — На Січ! На Січ! — кликнув грімко Нечай. — За родини, за свої доми, за віру свою! На погибель ляхам! — На Січ! На Січ! — загомоніло кругом. Збігався народ. Вістка, як вогонь, неслась по цілій оселі. — На погибель ляхам! Нечай став говорити. Ніби давав прикази. — Приготовити зброю! Подбати про коні! Вибрати отамана! Вирушати ще сьогодні на ніч! Минати Кодак оддалеки! Зрозуміли? — Будь нам за отамана — відізвався хтось із гурту. — Гаразд! Гаразд! — загуділо кругом, — ніби на Січовому майдані. Нечай заперечив рухом руки. — Мені ніколи чекати на вас. Як будете обережні, самі діб’єтесь до Січі. А втім... — Нечай подумав хвилину. — А втім, як хочете, — оцей козак бувалий — рукою вказав на Дрозда — бувалий та досвідчений. Він вам за отамана буде. Громада згодилась на похідного отамана-Січовика. Нечай звернувся до Дрозда. — Дрозде! Поведеш їх. Збереш купу. Чим більше їх приведеш, тим краще. Тримай людей у руках. Якби мене що зустріло в дорозі, ти будеш знати, що сказати гетьманові. Листів я й так ніяких не везу. Ліпше навіть, коли ми розійдемось. Може хоч один із нас доїде на Січ. Так бувай здоров, старий друже! Дрозд завагався. — Полковнику! — Що, Дрозде? — Їдь із нами!.. — Мені спішно, Дрозде. І тільки з двома козаками пустився Нечай у дальшу дорогу. У полоні

Коли польський великий коронний гетьман Микола Потоцький зібрав військову силу, що була в Україні, і стягнув її на окраїни заселених земель, рішив згасити вогонь народнього зриву в самому його серці, на Запоріжжі. На воєнній нараді, яку скликав Потоцький, було багато гомону, крику, непорозумінь та сварки. Полковник чигиринського реєстрового полку Кричевський, що разом із іншими полковниками брав участь у цій нараді, прислухався до всього, що там говорили й дивом дивувався, де ділись колишні польські полководці. Нарада почалася сваркою між обома гетьманами. Польовий гетьман Калиновський, чоловік палкий та відважний, був за тим, щоб із цілою силою, яка була в гетьманів, рушити на південь і йти доти, доки не зустрінеться вона з Хмельницьким і не рознесе його на шаблях і копитах. Одначе цьому зразу ж спротивився Потоцький. Його милість пан воєвода (Потоцький ніколи не називав Калиновського гетьманом) говорить немудро. — Що? Що? Що ваша милість сказав? Що? Потоцький ударив рукою об стіл. — Як ваша милість плів різні небилиці, я не переривав йому його орації, але й собі перервати не дам. Не забувай, ваша милість, що я тут пан, а де пробощ у парафії, там вікарій не має голосу! Пан воєвода не завдав собі труду подумати, що буде, як ми з усім військом вирушимо в степ і на Хмельницького не наскочимо. Пан воєвода повинен був про це подумати... Хмельницький добре знає силу і грозу польської зброї та що сам хитрий, може нас по степу водити, бою не прийняти. А що тоді?.. Тоді ми будемо примушені відступати, або гинути серед пустелі, без припасів. Про це пан воєвода не подумав, правда? За цей час хлопство в Україні піднесеться, повстане ребелія, а війська, щоб тримати хлопів у ризах, не буде. Воно в тому часі буде вганятись по степу за невловимим противником. Нема що, добра рада, добра думка, гідна пана воєводи! Полковник Кричевський, що пам’ятав добре попереднього великого гетьмана Конецпольського, своїм вухам не вірив. — Це мають бути гетьмани? Це мають бути вожді? І здавна прихильний козацтву полковник, щирий друг Хмельницького, почав відчувати повну погорду до таких вождів. Нарада тяглася довго. Її часто переплітали гострі виступи гетьмана Потоцького в бік польового гетьмана, на які він вибухав гнівом і скакав до очей Потоцькому. Кінець-кінцем після довгих, довженних, зовсім не військових балачок вирішено вислати на приборкання Хмельницького й непокірної Січі частину коронного війська, достатньо велику, щоб могла вирушити в степи, знайти Хмельницького, примусити його до бою й знищити. Головна сила мала залишитись, де була, себто в Чигирині, Корсуні, Черкасах. Вона мала служити опертям для тієї частини, що мала рушити в степи, мала за мету стримати повстанські рухи в самій Україні і в потребі дати поміч тим частинам, які йшли на Січ. Провід над військом, призначеним до походу в степи, доручено на виразне бажання великого гетьмана його синові Степанові Потоцькому, деражинському старості. Глумлива усмішка вибігла на уста Кричевського. — Переполовили вже силу — подумав — але обидва гетьмани ще далі разом. — Ґрунт — фамілія — почув за собою слова, півголосом вимовлені. За ним стояв Виговський, секретар при козацькому комісареві, добрий приятель Кричевського. Кричевський високо цінив розум Виговського. — Є вже дві армії і є два гетьмани. Що ти зробив би, полковнику? — Я?.. — аж підніс голос старий вояк. — Так. Є два гетьмани і два війська. Що ти зробив би? — Дав би одну армію одному, другу другому. Правда? — Хіба. Хоч... — Хоч із діленням вашмосць не погоджується. Нічого. Вони їх іще більше поділять. — Як то? — Слухай, вашмосць, далі. І справді на раді виринуло тепер питання, як вирядити цю частину армії, що її приділено молодому Потоцькому. Після довгих нарад вирішено поділити її: кінноту вислати степом, а реєстрових козаків Дніпром на байдаках, які приготовано, щоб постачали харчі для армії, коли вона рушить униз Дніпра. Коло Кодака, твердині, яку так сквапно відбудував і так могутньо укріпив покійний гетьман Конецпольський, мали обидва відділи злучитись і тоді почати спільні воєнні дії. Хоч і як настоювали польовий гетьман Калиновський та з ним разом князь Корецький, пан Сєнявський і інші, щоб обидва відділи вислати разом суходолом, не розбиваючи їх на частини, гетьман Потоцький не поступився і поставив на своєму. Так замість цілої армії, яку виставила Польща, мала йти в похід тільки її частина, і то поділена на два менші відділи: — Що ти на те, полковнику? — запитав Виговський, коли обидва знайшлись у квартирі Кричевського. — Нічого доброго це не ворожить. — Кому? Нам, чи їм? Кричевський поглянув на Виговського. Повторив, надумуючись: “Нам, чи їм?” — Ну, полякам, чи нам? — Нам, чи їм? їм, чи нам? — повторив і ще раз Кричевський і глибока борозна на його чолі ще більш поглибилася. Раптом його тверде вояцьке обличчя прояснилося, випогодилось, наче помолодшало. — Не нам, тільки їм — відповів із притиском. Виговський простягнув йому щиро руку. — Тоді я вашмосці ще одну справу мушу виявити. Присунувся до Кричевського із стільцем і знизив голос: — Сьогодні зранку спіймали раненого Нечая Данила й недавно привели до обозу. Кричевський подався взад, як від удару. — Спіймали Нечая? Де? — Десь у степу, по тому боці. Кажуть: зрадою. Вертався на Січ. Сам із джурою. — То він тепер тут? — Тут у Корсуні. Кричевський неспокійно заходив по кімнаті. — Ранений? — Здається. Кажуть: люто боронився. — Що вашмосць на це? Щоб я з цілим полком мав рушити на варту, він мусить бути вільний. Де він? Виговський, куди більше опанований і холодний, спинив його. — Чекай, вашмосць полковнику. Ми обидва їдемо з молодим Потоцьким і мусимо там бути. Нам не вдасться справа. Зате залишається Красносельський. Із ним я вже домовився. Він буде ним опікуватись. Кричевський глянув якось дивно на Виговського. — Гляди, вашмосць! Щоб не завів! А то я не простив би цього ні йому, ні вашмосці. — Красносельський — певний. Його драгунія тут залишається. — Я дав би собі руку відтяти, щоб вирвати давнього друга з цих проклятущих рук. — Не гарячися, полковнику. Я вірю твердо, що Красносельський не заведе. Він має скрізь найлегший доступ, бо споріднений із паном Чарнецьким. — Так? Я й не знав. — Його сестра вийшла недавно за Чарнецького. — В такому випадку... Може ліпше когось іншого пошукати. — Ні, ні. Красносельському я вірю. Будь, полковнику, спокійний. Що буде можна зробити, зробимо. Я іду зараз до Красносельського. — Йди, вашмосць. — Піду. Ще лиш одне. Що вашмосць думає робити, полковнику? — Я? — Ну, адже йдемо проти Хмельницького... Кричевський насупився, тріснув шаблею і глянув Виговському просто в очі. — Барабаш, Ілляш ідуть проти Хмельницького. Я йду, вашмосць, до Хмельницького. Виговський розкрив рамена. — Брате рідний! Сім тисяч

Дата добавления: 2015-11-04