10 страница. Федір Дужий ішов межею свого поля

Федір Дужий ішов межею свого поля. Стигла вже пшениця, наче струни гарфи, тремтіла злегенька в безвітряному ранку, коли ще комахи не вспіли прилетіти на своє жниво. Птиці, які тількищо пробудилися, віталися взаємно раннім привітом. Розколювалися легкі пурпурові хмаринки на сході, робили дорогу сонцю. Дужий ішов поволі, кроком сівача, рівним, пливучим. Росло в нього серце на вид цих золотих хвиль, цього божественного, радісного, спокійного ранку. І в душі в нього було радісно та спокійно. Як то добре, що він не послухав намов, що не кинув своєї хати, поля і не пішов з іншими до Хмельницького! Нехай, хто хоче, воює і б’ється. У нього одна думка й одне діло: — Земля! Земля, що потребує опіки, старання, праці; потребує цього зерна, щоб росло, хліб давало; земля, що його самого виростила, виховала, привчила до праці, так, як його батька, дідів і прадідів. Що було б якби він пішов був здобувати Бар, чи Немирів, чи Тульчин, чи Полонне? Пшеницю вже час жати. А то з тієї золотої пшениці зерно обсипалося б, трава пересохла би, товар вигинув би, не було би хліба в хаті ні для себе, ні для інших. Бог створив його не до шаблі, чи самопала. Бог дав йому його дужу силу на те, щоб хліб сіяти та збирати, коло тієї чорної землиці стояти, так, як той явір стоїть над водою, її пильнуючи. Він усе коріння своєї душі впустив у ту землю, зрісся з нею, як дубовий корінь, він без неї — ніщо, вона без нього — кустир. Нехай ідуть, нехай здобувають. Коли проженуть панів, він стане справжнім господарем на своєму. Він і не хоче більше. Те, що є, вистачить для нього та його найближчих. За чужим не вганяється. Ввесь свій час, усю свою силу, всю свою любов і всі свої думки віддасть цій землі. Від дитинства, від часу, як далеко сягала його пам’ять, він працював на ній. Як йому було вісімнадцять років, батько оженив його, як йому пішло на двадцятий, поховав і батька і матір на малому кладовищі біля церкви. Залишилися йому жінка, син і земл, або радше земля, жінка й син. Роки йшли. Хазяйство розвивалося, цвіло. Синові вже дванадцятий рік почався. Славний хлопець. Помічний. Усе знає зробити, може батька виручити. Всюди його повно. Цікавий до всього. Хотів грамоти вчитися. Навіщо вона йому? Чи ж не найкраща книжка оці загони золотої пшениці, чи ж не найближче він до Бога з ними? І він сам почуває ще молодість і силу. Тридцять років йому либонь. Ні. Мабуть тільки двадцять і дев’ять. Розпростував широкі плечі. Почув рух м’язів, що на раменах грубими вузлами забігали під шкурою. Сильний був. Ніхто в селі не міг змірятися з ним. Перекинув косу з лівого плеча на праве і йшов далі. Скінчилися загони пшениці, далі вівса і він увійшов у верболози та став на краю своєї сіножаті. Гей, трава! Неначе та пшениця там! Буде чим тварини годувати цілу зиму. Підійшов до недалекого пенька, добув із-за пояса клепало, вбив в пень та забрався клепати косу. Сонце вже стало заглядати з-поза лісу. На луці було тихо, тільки звук його клепала розносився лунко по долині, як клепання бузька-чорногуза. Ставало тепло. Скинув сіряк, удома тканий, удома шитий, застромив камінь до коси за пояс, перехристився тричі, взяв косу і пустив її в рух. Ішла вона легенько, повільно, без його натуги, і там, куди перейшла, — зелена, свіжа, зрошена травиця укладалася в багаті покоси. Пішло. Ніби машина. Одностайний, пливкий рух, звук коси й цвірінькання тисячів трав’яних коників. Не зчувся, як дійшов до ясеня, що ріс на границі його сіножаті. Тоді став, стер піт із чола, встромив косу кіссям у землю, добув каменя та став гострити косу. — Дядьку Федоре! Дядьку Федоре! Оглянувся! Межею бігло мале дівча сусіда. — А що там, Настуню? — Дядьку Федоре! Біжіть швидко додому! — Чого? — Там щось погане діється! Біжіть! Узяв косу на плечі й, не дуже ще хапаючись, підійшов до дівчини. — Що сталося, Настуню? Хорий хто? — Ні! Швидко! Швидко! Дядьку, там поляки! — Поляки? Так що? Прийшли — й підуть. — Ох, дядьку, ваших забрали! Дзеленькнула коса, зачепивши за галузку верболозу. В душу, як вітер у відкриті двері, ввірвався страх. — Забрали? — І дядину, і Андрія. Лишив дівчину позаду, а сам великими кроками кинувся додому. Ще заки дійшов, побачив, як стара Василиха на його вид ухопилася руками за голову, закричала щось і побігла в хату. Нікого більше не бачив. Обняли його дивний неспокій і якийсь, ніколи досі йому незнаний і незрозумілий, страх. Уже не йшов, тільки біг, усе ще держачи косу на плечах. Вбіг на своє подвір’я, побачив скрізь нелад, порожню стайню і свіжу кров на стежці. Перебіг подвір’я, кинув косу, вбіг до хати. Усе в неладі, столи перевертом, скриня біля вікна, завжди чиста, одверта, скрізь розкинене шмаття по землі, по лавках, у хаті нікого! Вибіг другими дверима на дорогу до вулиці і наткнувся на щось на землі. Спершу думав, що це також якийсь клунок із одіжжю, але коли глянув, — здерев’янів. Його Ганка лежала на землі в роздертій одежі, скривавлена, нежива. Припав до неї, прикляк і голову її підніс рукою. — Ой! — скричав нараз і голову дружини поклав на землю. Довга рана від чола аж геть у волосся покрита була кров’ю і кров залишилася на його руці. Наче сонце зайшло, думки перестали плисти, серце битися. — Ганю! Ганю! Ганусю! Так застиг, занімів у болю й розпуці. Не знав, що з ним діється, не чув нічого, не бачив нічого. Не знав, скільки часу минуло, заки він міг зрозуміти голоси людей, що до нього говорили. Він усе ще стояв навколішках коло своєї жінки. Хтось сіпав його за рукав, а в нього лють збирала, біль його давив, опір будився. — Федоре! Федоре! Спам’ятайся! Вороже струсив чужу руку з свого рамена. — Федоре! — він пізнав голос своєї сестри. — Спам’ятайся! Андрійка ведуть! Як кінь, ударений знечев’я острогами в болючий бік, схопився з колін. — Де він? Але Андрій був уже тут, біля нього. І знову проминула довга хвилина, поки зрозумів, що сталося. Його син, його єдиний син, стояв ось тут біля нього, якийсь менший, як звичайно, блідий, як полотно, ввесь закривавлений. Його права рука була обмотана в брудну, червону ганчірку. Якась дивно коротша. З ганчірки густими каплями спливала кров і скапувала на землю. Дужий стояв і дивився то на руку сина, то на калюжу крови, що росла на очах. — Розум бідолаха втратив — заговорив хтось за ним. Він бачив, як люди поверталися до своїх домів із гущавин, кущів, високих трав, чув, як говорили, що поляки вже відійшли, бачив, як змивали тіло його Ганни, але все те сприймав так, ніби воно його не торкається. Бачив, як знахар Явтух прикладав якесь зілля до відрубаної руки Андрійка, чув, що до нього щось говорили, але був глухий, тупий, німий. Лише під вечір, як пан отець Амвросій прийшов до клуні, в якій він сидів, і він почув його руку на своїй голові, струсився всім своїм дужим тілом і заридав. А як ніч запала, віднайшов свого коня, що пасся за селом, на вигоні, накинув на нього вузду й сідло, ще його батьком вироблене, забрав кілька сухарів та шматок сала, що його поляки не знайшли, самопал, також іще батьківський, порох і кулі, що були скриті на горищі в клуні, взяв Андрійка наперед на сідло і, не оглядаючися й не говорячи нічого виїхав через городи в широке поле. Небо затягнулося хмарами. Блискавки освічували польову дорогу. Далекі громи котилися по небу від одного кінця небозводу до другого. Кінь ступав осторожно. Андрій схлипував тихо в раменах батька. Цілу ніч їхав, не зважаючи на дощ, громовицю і втому, обминаючи села, обтулюючи, чим тільки мав, Андрійка, який у гарячці зачав кидатися й кричати. Над ранком, коли кінь охляв і знеміг, а в нього самого кожна кістка боліла від довгого, нерухомого сидження з Андрійком в обіймах, затримався недалеко дороги, в густих кущах, на березі малого потічка, що зібрав після нічної бурі. Зняв сідло з коня, розстелив свиту, поклав Андрійка й почав розмочувати сухарі та збирати сухі галузки на вогонь. Нараз почув тупіт коней, крики. Вхопив за самопал та обережно виглянув із-поза густих кущів. У його напрямі чвалував їздець. За ним гналися на конях інші. Було чути крики, блиснув стріл із мушкета та передній їздець повалився разом із конем на землю. Федір засипав свіжого пороху й чекав. Трьох їздців під’їхало до того, що лежав повалений із конем, і один із них промовив: — Не жиє юж! — Поляки — перебігла думка в голові. Не думаючи багато, Дужий націлився до того, що говорив і вистрілив. Їздець зісунувся безвладно з сідла, як сніп жита, на землю і так застиг. Два інші, не кажучи й слова, навернули коні та пустилися щосили втікати. Дужий із самопалом, що димив іще, вибіг на дорогу. Пострілений ним лежав непорушно на землі. Сорочка на грудях забагряніла кров’ю. Шолом відлетів набік і застряг у болоті. Кінь, що при вистрілі відбіг зі страху, тепер пасся недалеко в багатій траві. Дужий підійшов до того, що перший повалився з конем. Кінь догоряв. Їздець був приголомшений, але мабуть живий. Сильні м’язи Дужого звільнили його з-під поваленого коня. Але незнайомий не давав знаку життя. Тоді Дужий набрав у пригорщу води з придорожної калюжі та бризнув нею в обличчя. Незнайомий стрясся, втягнув устами глибоко повітря, закліпав повіками й відкрив очі. Глянув у лице Дужого, сів і розглянувся кругом. — Ти врятував мені життя? — Бачиться, що так. — Ти вбив його? — спитав, показуючи на вбитого райтара. — Я. — Інші втекли? — Так. Незнайомий підвівся, підсунувся до райтара й оглянув його. Потім повернувся. — Так, як я думав. Яреми Вишневецького слуги. — Шкода, що тільки одного я вбив. Незнайомий глянув знову на Дужого. — Я Олешич із Загір’я. А хто ти? — Олешич із Загір’я — повторив Дужий. — Небіжчик батько розповідали мені колись про вас. Казали, що ви не такі, як інші пани..., що добра з вас людина. Я Федір Дужий із Безпечної. — Дужий. Я знав твого батька. Ти куди їдеш? — До козаків. — Поїдемо разом. Тільки не гайся, бо тут можуть наскочити знову. Ти сам? — Ні. — Багато з тобою? По обличчі Дужого пробіг скорч, немов м’язи стяглися й так закріпли. — Багато. Все, що маю. Ходіть, пане, погляньте. Привів його до Андрія, що лежав на землі з широко відкритими очима. — Хлопець? — здивувався Олешич. Через хвилину: хворий? Дужий без слів указав на обмотаний шматами цурупалок правої руки. — Що це? Що таке? — Князь Ярема! — відповів Дужий. У його голосі пробивалася бездонна ненависть і жадоба пімсти більша, як слова могли висказати. Забрали зброю, коня вбитого райтара й поїхали полями на південь шукати за відділами Нечая. Характерник

Западав вечір над Калинівкою. На широких калинівських полях за селом горіли численні вогні, роїлося від збройного люду, коней і возів. Відділи кінноти то в’їжджали в табір, то виїжджали на роз’їзди. Всюди панував рух, дзвеніли сміхи, лунали співи, вигуки, іржання коней. Декуди шовкові звуки бандури бриніли в вечірньому повітрі і там гурти людей були найбільші. Це брацлавський полк задержався на нічний постій після довгого, томлячого, цілоденного походу. Табір був окружений возами. Поміж возами, наче брами, вільні місця при кожній старій, чи новоутвореній доріжці, де стояли варти. Тими доріжками в’їжджали до табору вози з сіном, пашею, хлібом, мукою, туди гонили отари худоби, туди проїздили стежі, туди снувалися люди до села та зі села. Як сонце заходило, під табір під’їхали два їздці на здорожених конях. Один із них держав обережно перед собою на сідлі блідого, втомленого хлопця. Вартовий, спертий на довжезний семип’яденний самопал, стояв та глядів на новоприбулих, не кажучи нічого. Переїжджаючи попри нього, один із їздців запитав: — Де можемо знайти полковника Нечая? Вартовий і дальше не відізвався, тільки повернувся й рукою вказав у напрямі дерева, що стояло майже в середині табору. Їздці рушили далі й по дорозі приглядалися до всього довкруги. Кашовари закінчили саме варити вечерю. Довгими рядами збиралися біля вогню козаки, щоб дістати свою пайку. Їздці чули, як одні хвалили вечерю, інші нарікали на неї, стаючи жертвою насмішок цілих гуртів. — Іди до мами. Дасть тобі молочка. — І носа витре. — Ще й припрошувати стане: “Їдж, Івасику, їдж!” Козацькі жарти були дошкульні й не було змоги відгризатися. Такий невдоволений вечерею втікав чимдуж десь у темний кут із своїм пайком, із постановою не нарікати. В іншому місці, під старою вербою, сидів бандурист, сивовусий, сивобородий, у подертій сорочці і багатих шараварах, які десь недавно роздобув, і співав, приграваючи на бандурі. Коли їздці почули, що співає про Бар, задержалися і цікаво стали прислухатися до пісні. На звуки бандури з усіх усюдів збіглися козаки й оточили старого тісним колесом. Бандурист співав: “Ой, у Барі, на ставочку, за мурами замку,
Гей, там спали пани-ляхи до білого ранку.
Ой, зібралось гайвороння та у чорні стада,
Утікайте ж, пани-ляхи, бо іде заглада!
Ще не вспіли пани-ляхи очей отворити,
Як став на них козак Нечай з усіх гармат бити!
Задрижали пани-ляхи, що погані вісті,
Гей, а вже козак Нечай у самому місті!
Не вдержали кріпкі мури, не спинили вахти!
Гей, упало ж тої днини сорок тисяч шляхти!”

— Добре співає! — озвалися голоси. — Молодець дід! Гарну втяв! — Діду, ще яку! — Ні, ні, ту саму ще раз! Новоприбулі рушили далі в напрямі, куди вказав вартовий. Табір був великий і довелося ще їхати якийсь час. По дорозі стрічали інших бандуристів, що також співали нові пісні про свіжі подвиги полку та про Нечая. Наостанку перед ними втворилося вільне місце і новий вартовий заступив їм дорогу. — Куди? — До полковника Нечая. — Він тепер на полковій нараді — вказав рукою перед себе, де біля намету, під широким крислатим дубом, палала велика ватра, при якій було багато старшин. — Так піди до нього і скажи, що Олешич хоче з ним говорити. — Гаразд. Заждіть тут. За хвилину вернувся бігцем і кивнув їм рукою, щоб іти. Позсідали з коней і стали зближатися до ватри. Назустріч їм вийшов Нечай, витягаючи обидві руки до Олешича. Дужий аж дух у собі задержав, бо оце вперше побачив того козацького полковника, про якого чув так багато. Хоч і сам Дужий був немалого росту, але цей козак був іще вищий та ще ширший від нього. Його вузький стан охоплював дорогоцінний пояс. Одягнений був у багатий одяг із коштовною шаблею при боці й самоцвітним кинджалом за поясом. Його ясне волосся при чорному жупані виглядало ще ясніше. Тільки широкі шаравари були червоні, як маковий цвіт. Із подивом гляділи на нього Дужий і Андрійко, а він підійшов до Олешича, вітаючися з ним, як із батьком. — Ти, пане Даниле, держиш тепер полкову раду? — Вже скінчили. Будемо могти поговорити про все інше. — Я ще хотів би подати новини, які привожу, заки відправиш старшин. Потім буде час на приватні справи. — О, маєш ваша милість новини? Ходім! Але старшини, з яких більшість знала Олешича, підійшли до них, також вітаючися з Олешичем. — Які вісті, пане Олешич? — Як знаєте, панове, Забуський пірвав мене в Загір’ї. Коли прийшло до бою під Брищем, ми сиділи в лісі на горі і крізь дерева бачили все, що діється. Забуський сподівався, що ти, пане Нечаю, від'їдеш, і він буде могти наїхати Загір’я знову. Що сталося, не знаю, але він виїхав сам другого ранку і перед полуднем вернувся назад чорний та грізний, як та громова хмара. Зараз ми рушили в дорогу. Завіз мене до табору князя Яреми. — Де? — До Райгородка... І держав мене в своїй квартирі. Але після обіду почався рух у таборі. Від слуг я довідався, що Забуського разом із Корфом вислано в дві тисячі коней, щоб відбити Немирів. — Ага! Так! Коли це було? — Зараз... Сьогодні... п’ятниця. В середу по полудні вони вирушили на Немирів. Похід на Махнівку князь визначив на вчора рано. Вночі з середи на четвер хтось, — сам не знаю, хто й чому, — звільнив мене й залишив коня. Радив і настоював, щоб я втікав на Безпечну та Хмельник. Я пустився втікати й ніхто за мною не гонив. Зранку побачив я райтарів, що чатували на дорозі, і, коли б не оцей чоловік, були б мене напевно вбили. — Якою дорогою пішли Корф і Забуський? — Вони вирушили ще з Райгородка. Якою дорогою пішли, не міг я дізнатися. — Кажеш, пане Олешич, сама кіннота пішла? — Сама кіннота. Два козацькі полки, два волоські пана Тишкевича і райтарія Яреми. Ні однієї гармати. Кілька возів було з ними. — Є якась частина, що могла би з ними злучитися? — Не знаю жадної. — Ей! — Нечай підніс голову. — Що ви на те, панове товариство? — В Немирові є дві наші сотні — відізвався Бай-буза. — Мало! — похитав головою Красносельський. — І Шпаченко ще хорий — додав хтось. — Мало — похитували головами сотники. — Мало й не мало — відповів Нечай. — Зважте, панове, що мури добрі, стрілива доволі, людей можна стягнути. Шкода, що ми не можемо вертатися, бо гетьман — він звернувся до Олешича — бо гетьман наказав поспіх. Маковський! — Полковнику? — Скільки в твоїй сотні люда? — Соток п’ять і все нові сходяться. — Всі кінні? — Частина піших. — Вибери двісті коней. Найліпших. Рушай зараз у Немирів. Осавула залиши з іншими. Не щади коней у дорозі, не бери зайвих возів. По дорозі пішли післанця до Зелинського в Бар, до Вінниці, може там уже Богун буде, і до Липівця, щоб посилали відсіч. Пам’ятай, коли Немирів упаде, то буде твоя вина! Все залежить від поспіху. Їдь із Богом! Маковський відійшов. — А хто це з тобою, пане Олешич? — Дужий. Федір Дужий із Безпечної, що врятував мені життя. Його жінку поляки вбили, а хлопець... глянь, що Ярема з хлопцем зробив! Усі повернули зір на нещасного хлопця і його відрубану руку. — Кат! — упало слово з гурту. — Кат, не людина! — Шкода, що Климовського з нами нема. Нічого. Корнієнку! — звернувся Нечай до вільшанського сотника — пришли йому нашого діда, що на ранах знається, або краще візьми їх обох, батька й сина до своєї сотні покищо. Потім звернувся до Дужого: — Я вами поклопочусь, як буду мати час... Хлопець, як видужає, буде зі мною, доки я для нього чогось не придумаю. Ти також будеш потрібний. Виглядаєш на сильну людину. Дужий розглянувся кругом і побачив під деревом цілу купу нових кінських підків. Підійшов, узяв одну в руку, напружив м’язи, почервонів і подав розігнену підкову Нечаєві. — То гарно — сказав Нечай. — Нам сильних людей треба. Але підкови шкода. В нас їх недостає. — І, взявши підкову в руки, злегка, бачилось, без натуги відігнув її назад і кинув під дерево. Дужий видивився на нього, роздзявивши широко рота й не кажучи нічого. — Тепер — говорив Нечай — ідіть зі сотником Корнієнком. Як я зрозумів той кінь, що на ньому приїхав пан Олешич, належав до райтара, якого ти вбив. Відтепер він належить до Андрійка. Зголосишся до мене, як хлопець буде сильніший. Дужий і Андрійко пішли за Корнієнком. Сотники також почали розходитися. Тоді Нечай узяв Олешича до шатра. — Дрозде! — кликнув. — Пан Олешич тут. Не їв два дні. Я також голоден, як той вовк. Маєш що подати нам з’їсти? Олешич сів утомлений на польовий лежак. Нечай ходив по малому вільному просторі шатра, думаючи. Мовчанку перебив Олешич. — Бачу, що й ти маєш для мене новини, пане Даниле? — Маю, пане Олешич, і не всі добрі. — Адам? — Так, Адам помер. Олешичеві голос прорвався. — Від рани в коліні? — Ні. Забуський. Олешич зідхнув глибоко і заламав руки. — Я відіслав її милість — паню і Христю в Київ. Доки тут війна й доки Забуський на волі, доти їм тут безпечно не може бути. — Аж у Київ? — У мене в Києві є тітка. Вона ними заклопочеться — Але ж, Даниле, але ж, щоб жити в місті, треба гроша. Ти знаєш, що в мене його обмаль. — Але у мене в брід. Тим не журися, пане Олешич. — Чи я буду могти коли небудь віддати? Адже тепер ціле Загір’я зруйноване вкрай. — А чи ж я хочу, щоб вашмосць віддавав? Чи я платив, коли приїздив до вас? Ваш хліб їв. Пане Олешич, вони зрозуміли й погодилися, чому ж вашмосць не може? Коли вже так, то скажу вашмосці все. Я Христю кохаю і для Христі я не байдужий. Тепер, як вашмосць сам знаєш, — війна, не час про те думати. Але коли Бог дозволить вернутися здоровим із походу, то вклонюся вашій милості доземно, до самих ніг, щоб мені вашу Христю за дружину віддав. Ні від неї, ні від вашої милости, пане Олешич, я жадного слова обітниці не прошу й не чекаю. Повернемось, а вона не змінить своєї думки, тоді час буде говорити. Що вашмосць задумує робити? — Я? — спитав Олешич, беручи від Дрозда миску з горохом та праженою ковбасою. — Де ж я можу знати, пане Даниле? Сина втратив, родина розбита, прадідівський дім — покинутий, опустілий. Не знаю. Що Забуський Адамові зробив? Нечай оповів йому все, що сам чув від Христі і пані Олешичевої. Олешич сидів довго, судорожно стискаючи пальці рук, врешті розбитим голосом: — Га! Божа воля! А він же був уся моя надія і моя підпора! Що мені без нього життя? Ох, коби я того Забуського зустрів! Я б... Нечай перервав йому: — Забуського, пане Олешич, радше мені лиши! Коли б вашмосць його зустрів, то либонь Христя втратила б і батька. Мало таких небезпечних було й на Запоріжжі. Я його знаю не від сьогодні і знаю, що це за людина. Хочеш вашмосць їхати до родини в Київ? Олешич спер голову на обох долонях. Хвилину наче думав про щось. Потім почав говорити: — Що ж я в Києві буду робити? Кажеш, що їм там безпечно та що вони матимуть опіку. До Загір’я мені також немає чого вертатися. Дивитися на пустий дім? Піду з тобою, пане Даниле, може я ще на що придамся? — А я думаю, пане Олешич, що тобі треба повернутися до Загір’я. Олешич підняв допитливо голову з долонь. — Я думаю, пане Олешич, що вашмосць нам там потрібний будеш у цій війні, що тепер розпочинається. Глянь на цей табір. Знаєш, вашмосць, скільки тут люду? Поверх двадцять тисяч. Коли я рушив із Чигирина, я мав тільки півтори тисячі. Все зійшлося тут. Збігаються люди з усіх усюдів. Цей здобув десь мушкет, той шаблю, той приніс зі собою пістолі. Ковалі кують підкови, кують вістря до списів та стріл. Але все це пусте. Списами та луками ми війни не виграємо. У мене тут у таборі двадцять шість гармат, вісімнадцять із самого Бару. Вашмосць збагнув, що я говорю? — Вибач, але ні. — Хочу сказати, що всі ці мушкети, самопали, пістолі ні до чого, коли нема пороху та куль. Я знаю, що у вашмосці в Загір’ї був млин на порох. Там і сірку можна дістати і той рід салітри, що підходить до пороху, ну й дерева на вугілля є доволі. Знаю також, що вашмосць на тому розуміється. Ми робимо вже порох біля Запоріжжя, в Чигирині, в Черкасах, але його ніколи не забагато і звідтам тяжкий довіз. Нам треба мати великі, якнайбільші млини таки тут. Знаю також, що в пана Сєнявського, біля Межибожа, теж були такі млини. Отож моя думка, пане Олешич, добродію мій, така: дам тобі на охорону млинів та на охорону транспортів людей, скільки схочеш. Скажімо: на початок п’ятсот люда вистачить. У тому частина буде кінноти. Їдь і починай! Не тільки в Загір’ї. Пусти, васць, у рух усі млини, що були в ближчій і дальшій околиці. Дам тобі підвод також, скільки схочеш, щоб доставляли порох до війська. Згода? — Згода, Даниле, хоча то велика робота. А як якась польська частина в ті сторони наскочить? — Твоє діло, пане Олешич, не дати пороху. Це така річ, що й у повітря може вилетіти, правда? Охорона буде і я буду мати на вас око. До Києва, вашмосць, напиши сьогодні, бо післанця посилаю завтра вдосвіта. Я також напишу. Крім того напишу до Кричевського, щоб на них мав своє око, бо він є київським полковником. Сьогодні ще виділю тобі, пане Олешич, людей та підводи. Ми завтра рушаємо, бо гетьман наглить. Здається, підемо на поміч Кривоносові. Ваша милість теж рушить, але до Загір’я. Пам’ятай, що ми вже ждати будемо від вас пороху, — починаючи з завтрішнім днем — закінчив з усміхом Нечай. Олешич писав довго листа до своїх. Коли став писати про Нечая, не міг стриматися, щоб не додати, що він про все вміє подумати, що в нього "і серце мужнє і розум великий". А в другому кінці табору, в Корнієнковій сотні Дужий не міг заснути. Не міг зрозуміти, як можна було так легко розігнути підкову, яку він із таким зусиллям зігнув. — Характерник! — рішив наостанку і вдоволений, що розв’язав загадку, поклався спати. Невдалий похід

Ні Корф, ні Забуський, як старі, досвідчені вояки, не робили собі великих надій, вирушаючи на Немирів. Корф, що говорив досить добре по-українськи, — а говорити любив — не скривав свого невдоволення, бо, заки їхній загін минув Прилуки, довідались вони, що Нечай рушив цілим полком уже з Бару та з поблизьких сіл. Догадувалися, що в тому часі мусів уже бути десь в околиці Вінниці, а може навіть минув її. Від непевних “язиків”, що їх ловили по дорозі, довідались також, що Шангирей із корсунським полком наближається до Прилук від Білої Церкви та що загони уманського полковника Ганжі зайняли Дашів і всі довколишні містечка. Всі села були повні повстанців. Усюди кипіло. Коли ще разом із княжим корпусом було доволі безпечно, бо той розсівав пострах довкруги і в потребі міг був перебитися крізь розсіяні повстанські загони, то для двотисячного загону пробитися крізь повстанські хвилі було неможливо. Корф нарікав невпинно, їдучи разом із Забуським. — Вашмосць не бачиш, що ми, як та риба в сіті? Довкола нас ворожі сили. Скільки їх? Ніхто не знає. Де вони? Ніхто не знає. Куди вони йдуть? Ніхто не може сказати. Що знають про нас?.. Я васці кажу: вони знають про нас усе, а ми про них нічого. Як тут воювати? Немирів узяти? Га? Дай, Боже, щоб ми там доїхали! Чим узяти Немирів? Ані однієї гармати! Без піхоти! Хто піде на мури? Райтарія? Волохи? Чи твої козаки, пане Забуський? Га? Але Забуський мовчав і гнів давив у собі. От, на що він зійшов! От, до чого докотився! У Хмельницького все таки був полковником, визначною людиною. А тут що? Князь ставиться до нього, ніби до собаки. Ех, якби він міг завернути! Він кинув би того гордого блазня з Лубень до ніг Хмельницькому; він одержав би назад те, що втратив! Але тепер уже запізно! Ще й після того, що сталося в Загір'ї, немає для нього іншої дороги. Обіцяють гетьманську булаву, а такий князик посилає його як підкомандного на таку дурнувату виправу. Тим часом Корф заговорив далі: — Слухай, мосці Забуський. Із твоїми козаками щось недоладу. Що вашць думає про це? Ще гірша хмара насунулася на обличчя Забуського. Корф говорив правду. Коли останньої ночі стали на постій, в обох сотнях було поверх шістьсот люду. А коли сьогодні рано рушили в похід, то в обох сотнях недоставало поверх двох сот. Кудись заділись озброєні, з кіньми. Як так буде далі, то якщо й до битви не прийде, він не приведе до князя ні навіть одного козака! Сьогодні йому самому довелося підслухати таку розмову між його козаками: — Ти ще тут, Іване? — Тай ти тут, як бачу? — почув незадоволену відповідь Івана. — Я ще хочу побачити того зрадника на гілляці. — Ні. Його треба приторочити до коня й нашим віддати. Забуський знав, що це про нього мова. Згадка про гілляку й приторочення до сідла заболіли його, але не так, як одне дальше слово: нашим. А він сподівався, що велика частина козацтва стане біля нього, що багато піде за ним! І ось опинився сам. Один. Навіть княжі люди, княжі слуги вважають його за зрадника. Наближався полудень. Недалеко Воловодівки, біля броду, полки спинилися, щоб напоїти коней, накормити їх і з’їсти обід. Корф їздив від полку до полку й наказував поспіх. І дійсно все відбувалося справно: коні дістали корм, люди обід з’їли і вже відізвалися трубки, щоб сідати на коні, як із-за ріки, з очеретів, кущів загриміла безладна, густа мушкетна пальба. Полки дійшли скоро до справи й рушили над брід. Але стрілянина не вгавала, навпаки змагалася, немов більше людей прибувало там із кожною хвилиною. Корф скочив до волоської корогви. Доглянув ротмістра. — Об’їдь, васць, брід і подивися, що там за люди. Волохи рушили вгору ріки, щоб знайти іншу переправу через неї. — А ти, пане Забуський, зі своїми козаками: з коней і до броду! Пішки брати! Забуський закусив зуби, голосно оповістив приказ. Козаки зсіли з коней і з мушкетами підступили в ладі до броду. — Вогню! — крикнув Забуський, сидячи на коні. Але, на його незмірне здивування, відділ був наче глухий. Козаки стояли, немов не чули приказу. Забуський зрозумів страшну правду. Стиснув шаблю і, грізний, як сам демон, наближався до цілого відділу. Здавалося, що ось-ось... і він з голою шаблею кинеться сам на обидві сотні. Аж нараз задрижала й загула земля під копитами тяжкої райтарії, крізь мушкетний вогонь понеслося полем сталеве “Vorwaerts” і райтарія рушила через змішану козацьку лаву. Розбрискуючи воду на всі боки, взяла брід за одним махом і почала розправлятися криваво з повстанцями, що не встигли скритись в кущах та в гущавині. Це Корф побачив, що сталося з козаками Забуського і післав свою найліпшу частину, щоб рятувала загрозливе положення. Як райтарія переїхала, козацькі сотні наче розтали й розтопилися, щезли, як щезає іней, коли засвітить сонце. Лишилося на полі ледве кільканадцять козаків: дехто затоптаний і стратований кінськими копитами, дехто поранений, дехто тільки заглушений. Тих зараз же оточила волоська сотня та стала чекати на прикази. Під’їхав Корф, глянув, муркотячи щось під носом, і вирішив: — До князя підуть! У пута їх усіх! А ти що на те, пане Забуський? Оглянувся довкола. — Де пан Забуський? Хтось указав рукою на поле. Там, у напрямку нерушеного ще другого полку райтарії, їхав поволі Забуський. Сам. Одинокий. Голову похилив на груди, вудила зачепив за кульбаку. Не звертав уваги ні на кого й ні на що. Корф стиснув коня і дігнав його легко. Глянув на Забуського. Ліва половина його обличчя була сплямлена кров’ю. Це заблукана мушкетна куля зачепила його чоло і спричинила незначну рану. — Що з тобою, пане Забуський? — Козаки, як вашмосць знає, зрадили. Нема мені чого вертатися до князя. Скажи йому, що я поїхав до реґіментарів. Вашмосці не раджу йти під Немирів. Вертайся, вашмосць до князя, якщо ще зможеш. Що зробиш із козаками, які ще залишилися? — Князеві віддам. Він ними заопікується по-своєму. — Добре! — відповів коротко Забуський і завернув коня в поле, не кажучи більше ні одного слова. Корф стояв іще якийсь час, дивився, як Забуський поволі зникав у віддалі, і своїм звичаєм говорив сам із собою. Він був наємник, що жив із війни та перейшов тверду й тяжку військову школу. Сам із крови й кости вояк, любив добрих вояків так само, як добрі коні, добру сталь. У Забуського він відчув вояцького духа, безстрашність, сміливість, зухвалість. — Поїхав — говорив до себе. — Гм!.. Не дивниця, що до князя вертатися не хоче. Повернув коня в напрямку до райтарського реґіменту. Як під’їхав до ротмістра Шміда, показав на Забуського, що маячів у далекій віддалі. — Від’їхав від нас. Сам. Вашмосць знаєш біблію? — Біблію? — спитав здивований, не дуже то бистрий ротмістр. — Біблію, бо я вже грубо призабув. Можеш мені, вашмосць сказати, чи то правда, що Юда повісився, як продав Христа? — Правда, Herr Oberst. — О, так, так. Правда. Я також так думав. Вертаємося на Махнівку! Корф повернув коня до волохів, що обкружили пов'язаних козаків, і видавав по дорозі нові прикази. Ротмістр Шмід водив за ним тупими очима, збаранілий докраю. Бо не міг зрозуміти старий наємник, при чому тут біблія і Юда. У Межибожі

Дата добавления: 2015-11-04