Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

1 страница. Данило Нечай, брацлавський полковник, сподвижник Богдана Хмельницького у

3 страница | 4 страница | 5 страница | 6 страница | 7 страница | 8 страница | 9 страница | 10 страница | 11 страница | 12 страница |


Читайте также:
  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

Annotation

Данило Нечай, брацлавський полковник, сподвижник Богдана Хмельницького у національно-визвольній війни від польського ярма. У повісті Юліана Радзикевича показано життєвий шлях борця за волю України і її народу. Пригодницька історична повість знаходиться в одному ряду з іншими шедеврами українського пригодницького історичного роману, такими як "Крутіж" Б. Лепкого, "Іван Богун" Ю. Сороки, "Пригоди молодого лицаря" С. Черкасенко. Юліан Радзикевич. Полковник Данило Нечай. Частина перша.У МурахвіПри МедуВеди!Дивний союзникУ таборі на БучкахУ сумерках манастирських мурівПан воєводаНа слідіУніверсалУ полоніСім тисячПерший ударНевже ми дамо йому загинутиВисока граКнязь на ЛубняхЩо це значить?Степан БайбузаТвою шаблю, вашмосте!Крута БалкаПоламані крилаДалекий спогадВ ГощіБрацлавський полкСердитий гетьманЧорнокнижникСвітла і тіні над Загір’ямУ БаріЗаграваНебажаний гістьПід БрищемПромінь сонця серед темних хмарУ КиївОчі!Князь і козакАндрійкоХарактерникНевдалий похідУ МежибожіПилявціУ наметі КисіляНажени їм страху!На пилявецьких поляхТінь КисіляКоролівський секретар

notes123

Юліан Радзикевич. Полковник Данило Нечай. Частина перша.

У Мурахві

До Мурахви, містечка над річкою цієї самої назви, наближався невеликий гурт вершників. Попереду їхав молодий козак, високий, широкоплечий. Над яром стримав буйного коня й бистро розглянувся доокола. Хвилину погляд його сірих очей спочив на нужденному містечку, що розсипалось на дні яру. — А тепер, Дрозде?.. — звернувся до їздця за собою. — На ринок, до господи Шльоми. — Гаразд. Їдьмо! І став з’їздити по крутій, болотнистій доріжці, що вела попри кріпкі оборонні мури старовинного манастиря. Незабаром в’їхали в грузьке болото містечка й задержалися перед господою. Козак зіскочив із коня й повернувся до своїх товаришів рішуче, владно: — Коні примістити під дахом і дати їсти! На місто не відходити! Бути напоготові! Господа жида Шльоми в Мурахві була простора. Задержувалася тут приїжджа шляхта, що мала свої окремі столи й кімнати на нічліг, заходили сюди й багатші міщани та несміливі, застрашені попи й диякони; попивала тут мед та пиво й знатніша козацька старшина. Козак відхилив двері і став на порозі заїзду. В першій хвилині не доглянув нікого, бо сумерк, що стелився вже надворі, тут у кімнаті розгорнувся широко. Малі віконця з натягненою оболонкою не пропускали тепер ніякого світла. На комині ліниво горіли великі колоди; при шинквасі прикро коптів лойовий недогарок. Три великі столи й довгі лави виповняли кімнату. При шинквасі стояв брудний жид. У куті кімнати заворушилась якась постать і по хвилині підійшла до козака. — Чолом тобі, пане Нечаю! Тінь невдоволення перебігла по обличчі Нечая. — Ну, годі! — сказав, глянувши в напрямі жида. — Ти звідки? — запитав, стишуючи голос. — Від батька. — Гаразд!.. Гей, ти, як тебе там звати? — звернувся до жида. — Маєш кімнату? — І в Барі, ваша милосте, ліпшої не дістав би. — То веди!.. Ага, тут. Добре. Залиши світло й принеси нам доброго меду та й щось з’їсти. Там є зі мною люди з кіньми. Дай їм, чого схочуть. Ось завдаток. — Спаси-біг, вельможний пане. Не так, ваша милосте, як... — Іди вже, йди. Потурбуйся, чим треба. Як будеш потрібний, покличу. Жид вийшов. Нечай замкнув за ним двері. — Недобре сталося, що ти назвав мене при ньому. — Провинивсь, пане Нечаю. — Хто ти? Чи не Корнієнко? — Корнієнко. Осавул черкаського реєстрового, що тепер при гетьмані Хмельницькім. — Ви були на Січі? — Так. Комісар пішов до Дніпра воду пити та з ним іще кількох. Ми пристали до гетьмана. — То гетьман прислав тебе сюди? — Так. Я в об’їзді. Маю листи. Гетьман казав поспішати й невідмінно доручити тобі листа, пане Нечаю. Говорячи, Корнієнко нишпорив у своєму поясі та вкінці добув обережно листа й подав Нечаєві. Цей нетерпляче розірвав воскову печать із гербом Хмельницького “Абданк”, приблизився до каганця і став читати. Хмельницький писав: “Мені вельце милий і дорогий пане Нечаю. З ласки Божої і милости Його премогутньої та й зацним людям дякуючи, що не забули про мене в потребі находячогося, вдалося мені з неволі, у пана хорунжого Конецпольського будучи, видістатися і щасливо на Січ Запорозьку, де мене, як друга старого, військо запорозьке хоробре прийняло, дістатися. Багато мені тут о вчинках твоїх, пане Нечаю, мій друже і брате, виправовали, не забувши про піхоту пана гетьмана польного і про сотні козацькі пана Сєнявського доложили, за що для тебе всі ті, кому лежить на душі добро війська козацького низового і віри святої благочестивої та нашого православного народу, дозгонну вдячність мати повинні. Такою бо вже дорогою наші справи пішли, що без війни обійтися не може. Тому, що військо козацьке на Січі находячеся, мене, твого давнього товариша й комілітона, своїм старшим обібрати схотіло, гетьманську мені віддаючи булаву, наказую тобі, наш вельми милий пане Нечаю, полковнику брацлавський, не мешкаючи, чимдуж на Січ прибути, чим найбільше зі собою охочих кінних і піших приводячи. Божій опіці тебе позіставляємо та й у себе очікуємо. Богдан Хмельницький, старший Війська Запорозького. P.S. Зайшли до нас чутки певні й потверджені, що обидва гетьмани всі війська, які в Україні зимували, к Черкасам справити наказали, проти нас їх готуючи, що тобі до відома подаємо, щоб ти на них по дорозі не наткнувся і кривди від них якої не мав”. Прочитавши листа, ще раз перебіг його очима, потім старанно склав його, сховав за пояс і підвівся з лавки. Думки, наче леза, блискали і схрещувалися: “без війни обійтися не може... сотні пана Сєнявського... що прийшло те нове, велике, незнане, про яке думав, полковник брацлавський...” Нечай стягнув брови. Відчув, мріяв, снив, про які довгі години говорив із тим же Хмельницьким, що його тепер обрали на гетьмана, з Богуном, Виговським, Вешняком та з багатьома іншими, які жили з козацтвом і для козацтва. Захоплений думками, забув про Корнієнка і тільки, коли той відізвався, він повернувся до дійсности. — Ще трохи, пане Нечаю, і листа був би я втратив по дорозі. — Як то? Чому? — За Гуманню наскочила на нас ватага. Вночі. Двох моїх убили. Мене й інших піймали. Шукали за листом, вичитували, погрожували, що вб’ють. Були б і вбили, коли б не Ганжа. В саму пору прибув — дай йому, Боже, здоров’я — та розігнав опришків. — Хто це міг бути? — Не знаю, бо нікого не вдалося спіймати. Але не поляки. — Наші? — Так і виходить. — За листом шукали? — За листом до тебе. — Звідки ж знали, що ти його везеш? — Сам про це думав. Не знаю. — Розповідав кому по дорозі? — Нікому ні словом. — Ставав десь довше по дорозі? Пив із кимось у шинку? Корнієнко гордо підніс голову. — Мене гетьман післав, а гетьман когонебудь із таким письмом не посилає. — Правда. Вибачай! Але все ж таки воно дивне. Це був хтось, хто знав, що ти везеш. Більше ніхто тебе не турбував? Не турбував ніхто. Але двічі в дорозі здавалось мені, що хтось за мною стежить. А втім, може мені тільки так здавалося. — Може. Ти коли задумуєш вертатися? — Сьогодні ще. Мені спішно. — На мене не заждеш? Я зможу рушити лише за кілька днів, бо треба зібрати людей. Вони в мене розміщені по лісах і хуторах. — Ні, не можу. Гетьман велів вертатись скоро. — Люди з-під пана Сєнявського прийшли? — Прийшли. — Не розгубилися по дорозі? — Ні. Пан Зелинський їх привів. Чудеса там оповідають про тебе, полковнику, як то ти їх з-перед самих очей пана Сєнявського схопив... І про піхоту, про німців... — І про німців говорять? — усміхнувся з вдоволенням Нечай. Годі. Капітан Штецель був надто рухливий. Він нібито трудився над чимось іншим, а на ділі дуже вперто йшов за моїми слідами. Нишпорив по лісах, аж у русавські ліси дістався. А знаєш, може, що там найбільше моїх людей. Не можна було щадити... Коли ж ти хочеш уже їхати, так перекажи гетьманові, що я рушу на Січ, аж зберу своїх людей. Скажи, що Брацлавщина вже готова. По твердинях та по замках маю своїх людей. Польські гетьмани стягають свої президії над Дніпро, про що гетьман уже й знає, бо перестерігає мене. Пан Калиновський видав дуже гострий універсал, щоб не приставати до бунту. В кого знайдуть яку зброю, будуть карати відразу на горло. І скажи, що народ нетерпляче чекає на гасло, що повстане, як один муж і піде під його руку. От і все... — Скажу, полковнику. При Меду

Корнієнко та його козаки потонули в темній, холодній, дощовій ночі. Нечай проводив їх до дверей корчми. Коли повернувся, думки не дали йому всидіти в кімнаті. Вийшов до шинкової й казав собі подати меду. Думав про лист від Хмельницького, про полковницький пірнач, що його отримав, про завдання, що його ще чекали. Тут по лісах та хуторах зібралося при ньому чимало людей. Тепер прийшов час їх згуртувати й рушити в дорогу. — Коли зберуться всі, — думав Нечай — буде загін, що й казати! Тільки, як його перевести тайкома, непомітно на Січ? І прохарчувати тяжко прийдеться, коли гетьмани загородили дорогу. Холодний вітер бив дощем у стіни й віконниці. В корчмі ставало щораз темніше. Вогонь на комині дотлівав. Каганець блимав неспокійним блиском. Нараз почув Нечай за вікнами тупіт коней. За хвилину відчинилися двері. Сердитий вітер вдерся в кімнату і на порозі появилась постать нового гостя. — A-а! Шльомо! Wie gehts? — спитав із насмішкою новоприбулий, увіходячи в корчму. В слід за ним увійшло ще двох статних шляхтичів. Надворі лунали голоси. Це метушилися слуги. Шльомко зігнувся вдвоє в поклоні. — Чорти таку дорогу надали — процідив один із шляхтичів. Я ввесь промок до костей. Якщо фебріс мене не вхопить, то хіба з особливої ласки святого Іґнаца, мого патрона. — Краще здайся, ваша милосте, на чарку запіканки, що і я маю намір зробити. — О!... Ratio optima — згодився перший. Коротким, швидким поглядом глянув по кімнаті, перебіг очима всі столи, хвилину затримав погляд на Нечаєві та, відсунувши гнівно ногою важкий стілець, сів на широку дубову лавку. До нього присілись два інші. — Го-го! Шльомо! Маєш гостей! — заговорив перший, згірдно через плечі показуючи на Нечая. Коло стола в покорі згорбився Шльома, чекаючи на прикази. — Маєш мед? — Мед? Знаєте, ваша милосте, — заговорив із трудом Шльома, такого меду, як у Шльоми, ніде не дістати. Шльома трясся ввесь, як у лихоманці, і важко ловив повітря. — Не бреши, ти песій сину! Так говорить кожен із вас. Учора дав мені Пінкас у Барі такого меду, що й свині його пити не хотіли б. — Що, Пінкас? Пінкас - злодій. Він завжди бреше. — Ви всі злодії і всі брешете. — Ласкавий пан зволять жартувати. Я маю мед, столітній мед! Такого ясновельможні пани не пили. Хаїме, Хаїме! — звернувся він до малого хлопчини. Принеси для ясновельможних панів барилку меду з другого льоху. Розумієш? І знову звернувся до гостей: — То ясновельможні панове з Бару? Далека дорога, далека. Жид погладжував бороду, хитав головою та цмокав товстими губами. — Що там дорога — відізвався наймолодший із шляхтичів, якому вус тількищо засіявся. Ти нас не забавляй, а краще їсти давай. Забавитись ми самі зуміємо. — Правду ваша милість каже, правду... Хе-хе! Зараз буде вечеря. А де вже там бідний Шльома вміє таких панів забавити? Хе-хе! Але якщо б вельможні пани хотіли... Шльома нагнувся над столом і почав говорити притишеним голосом. Нечаєві вдалося почути тільки деякі відірвані слова, яким товаришив голосний регіт шляхтичів. — То ти, Шльомку, і таким товаром торгуєш? — промовив, сміючись, шляхтич, що перший увійшов у корчму. — То тільки для ясновельможних панів. Для нікого іншого я того не зробив би. До неї недалеко. Як пани схочуть, я пішлю по неї. — А до людей вона? — запитав наймолодший. — Для кого? — не зрозумів жид. — А для кого ж, як не для людей? Хе-хе-хе! Молодий шляхтич почервонів по саме волосся. Коли побачив, що його товариші стримують сміх, попав у лють. — Чого смієшся, плюгавий жиде? Питаюся, чи гладка. — Ну, чого ж пан гніваються? Чи гладка? Гм!.. Шльома зробив такий рух головою, що про те, мовляв, нема й чого запитувати. — Я про негарну й не згадував би. Знаю, що ясні панове на якунебудь не глянули б. — А є між тим хлопством красуні — відізвався перший. — Не одну шляхтянку закасують. Як мені Бог милий! І очі, і уста, і лице. Ціла, як з горіха! Тільки... — Хлопки! — добавив другий, мовчазний, з обличчям, поораним віспою, чого й чорна борода не могла закрити. В його очах пробивалась така зневага й ненависть, що Нечай звернув на нього окрему увагу. Був це мужчина високий, широкоплечий, у дорогому одінні. Вздовж цілого його чола тяглась довга біла згоїна, що надавала всьому його обличчю вираз твердої, невблаганної жорстокости. — Їх милість пан полковник Чарнецький має рацію — встромив своє слово третій, наймолодший, іще розкішніше вдягнений, спираючись на дорогоцінну, золотом та самоцвітами вибивану шаблю. — Хлопки! — Хоча вони не раз і гарні — говорив дальше Чарнецький — годі їх порівнювати з нашими шляхтянками, які часом може й не мають такої вроди. Але, щоб жінка була справді гарна, не може походити від хама. І Пан Біг, видно, так хотів, коли створив шляхтянки. Нечай прислухався до розмови панів та приглядався їм із-понад чарки. Чарнецького бачив уже давніше, хоч і не пізнав його зразу. Тепер пригадав собі все, що про нього говорили. — Чарнецький — вояк добрий — говорив раз Нечаєві полковник Кричевський. Але він не служить Польщі, тільки Потоцьким. Пан краківський[1] його цінить, бо це людина дуже резолютна, що не перебирає в засобах. — Я певний — казав пан Кричевський, який також близько стояв до тодішнього коронного гетьмана Конецьпольського, — що коли б йому веліли втопити не тільки Україну, але й саму корінну Польщу в її власній крові, то він зробив би те без надуми. І справді, не тільки сам вигляд гусарського полковника, але й ближчі та дальші події, коли то Чарнецький і Україну, і Польщу заливав потоками крови, наглядно засвідчили правду слів Кричевського. Не меншу увагу звернув Нечай також на того, якого голос видавався йому знайомим. Цей шляхтич був також високий, широкоплечий. На його руках полискували дорогі перстені. Шабля мерехтіла самоцвітами; кунтуш був дорогий. — Корицький — мигнула думка в Нечая. — Криштоф Корицький, той, що вславився розбоями та грабунками, командир панцерного полку його королівської милости... — Шльомо! — гукнув Чарнецький. — А як тут в околиці? Спокійно? — Богу дякувати, спокійно — відповів Шльома, з тривогою споглядаючи на Чарнецького. — Гільтяйство не волочиться? — допитував далі Чарнецький. — О! Того гільтяйства тепер усюди безліч — вмішався Корицький, при чому його погляд, повний ненависти, затримався на Нечаєві. — Де не глянеш, там гайдамака, куди не прийдеш, там озброєний хлоп. У кожнім шинку в кожнім заїзді їх повно. В мене нема кому молотити, а тут розіпреться такий ведмідь і мед тягне... — Чекай! Помолочу я тобі, небоже, що попам’ятаєш — подумав Нечай, усміхаючись під вусом. — І це я завважав, що вони скрізь вештаються, — додав третій із них, Болдуїн Оссолінський. — Про це я вже говорив вашій милості — звернувся він до Чарнецького. Чарнецький, ніби й не звертаючи уваги на Нечая, став говорити: — Збирається козацтво на нове повстання. Як за Сулими й Павлюка. Неякий Хмельницький, сотник чигиринський, може вашмосцям відомий, зробив між ними рух. Нову ребелію хотів підійняти. Але пташка зловили. От і ці тепер тиняються, як вовченята без вовчиці, не знаючи, що дальше робити. — І п’ють по шинках — доклав Корицький. — Кажуть, що Хмельницький уже на волі. — Не чув — відповів сухо Чарнецький. Шльома пильно наливав мед, що його хлопець приніс із льоху. На столі перед шляхтою знайшлися: жарена ковбаса, здоровий кусень печеної телятини, миска вареного гороху, квашені огірки, капуста, хліб. Шляхтичі взялися до їди, не перериваючи розмови. Голодні, видно, не були. — Знаєте, панове, — розпочав Корицький — час був би вже повиловлювати отих ребелізантів, або, як пан полковник Чарнецький їх справедливо назвав, вовченят. З-під моєї корогви збігло лише кількох, але в драгунії щоднини кількох недостає. — А чи чули ви, панове, що сталося з німцями пана Калиновського? — спитав Чарнецький, держачи пальцями обох рук кусень м’яса з кістю. Пів реґіменту німців вислав єґомосць пан польний гетьман до Тульчина за провіянтом. Провадив їх пан Штецель, чоловік вірний і досвідчений. Мали повернутися до тижня. Тимчасом на них чекали, чекали, а за ними й слід пропав. Приїхав кінець - кінцем із Тульчина пан Яскульський, що служив при надвірній корогві князя Януша Четвертинського, і доніс, що до Тульчина ніяка піхота не приходила. — Так. Я чув про це — кинув Корицький. — Що ж із ними сталося? — зацікавився молодий Оссолінський. — У лісі коло Тростянця напали на них і вибили всіх до ноги. — Хто напав? — дивувався Оссолінський. — Хтось пустив вістку, що татари. Але це неправда, бо жадного татарського чамбулу там не було. Думали, ми, що це місцеві хлопи не хотіли здавати збіжжя і коней, і тому напали на них. Але про це знали б і сусідні пани, і державці князя Четвертинського. То самі певні люди, католики. А вони про ніякий бунт серед хлопства не чули. — Так хто ж це був? — гарячився молодий Оссолінський. — Саме ці вовченята, що розбрились із Січі, щоб допускатись безправ’я й народ ворохобити до бунту. Тепер, як почули вовченята, що Хмельницький у дибах, присіли й не підносять уже голови. — Замало карають гетьмани бунтівників, — вдаряючи рукою в стіл, кричав Корицький. Гідра голову підносить, мосці панове! Я всіх їх на палі посадив би. Нехай на палях бунтуються! Чарнецький усміхнувся. — Що правда, то гетьмани про палі не забувають. Уживають також інших засобів, щоб утихомирити ребелію. Але я признаю вашмосці рацію і говорю те, що говорив небіжчик гетьман Жолкевський. Треба зрубати гідрі голову, поки час, бо згодом буде запізно. В крові треба втопити самі зародки бунту і тієї крови ніколи забагато. Чим більше її попливе, тим краще. Найгірше показати хлопам милосердя, бо тоді вони думають, що їх бояться. Але навіть пана Болдуїна Оссолінського, небожа коронного канцлера, що знав Україну тільки з оповідань свого дядька, немило вразили такі слова. — Я думаю, мосці панове — почав після хвилинної мовчанки, — що вистачить розправитися з провідниками бунту. Коли не стане проводу, не буде й ребелії. На що ж тоді стільки крови даром проливати? — Ваша милість, як бачу, їх не знає — заговорив Чарнецький. Бунт, як я вже сказав, це наче гідра. Відріжеш десять голів, відросте одинадцята і знову почне бурити. Ми краще знаємо. Ми вже гасили такі бунти. Ні! Мало гідрі голову відрубати. Її саму треба вбити. От що! — Рація, рація!.. — сквапно підхопив Корицький. — То Хмельницький у тюрмі? — звернувся з питанням Оссолінський до Чарнецького. Я його бачив у Варшаві, у мого дядька. Йому десь отут якусь кривду зробив один шляхтич. Здається: Шаблинський, чи... — Чаплинський, підстароста чигиринський. — І він їздив до короля зо скаргою. Мій дядько завжди говорив, що Хмельницький — гетьманська голова. — Тому й не ходити йому з тією головою — здобним, силуваним сміхом сміявся Чарнецький. — Той Чаплинський, кажуть, напав на його хутір, убив сина, викрав йому жінку. Таке я чув. — Ваша милість знає, що такі наїзди бувають часто. Але щоб із того аж ребелію підносити? Ні, всі ми знаємо, що Хмельницький — не хтобудь. Я чув від пана Пшиємського, що був із ним у Франції. Що він про нього розказував! Каже ваша милість, що він утік? Але я не можу тому йняти віри. Такого пташка треба добре стерегти. Го, го!.. Чи знає ваша милість, що сам гетьман Конецьпольський уважав його за найліпшу голову в Україні... І до великої конфіденції його допускав. — Я також чув від пана Пшиємського про нього. Там у Франції був либонь цілий козацький полк. Багато було в ньому добрих кавалірів. Чарнецький говорив дальше. — Я чув іще про Нечая. Також із шляхти. Хоча ще зовсім молодий, має правдоподібно великий голос серед того гільтяйства. Як мені мої язики доносять, він повинен бути десь осьтут, у Брацлавщині. На Січі його тепер немає, це певно знаю від своїх людей. Коли правда, що він тут, то знищення німців пана Калиновського — його діло. — Як ваша милість сказав? Нечай? — Нечай. Він родом із Київщини. Його дядько був войським київським. Його родич пішов на Січ, був там отаманом, ходив у походах на Крим, у Туреччину й покозачився. Його сини зовсім пристали до того гнізда ворохібні й неспокою, яке вони звуть Січчю. Так, мосці панове, давніше зацні люди з поспільства діставали за заслуги шляхетство; тепер шляхетські роди хлопіють і за хлопами тягнуть. Нечай із великою увагою прислухався до тієї розмови. — І не зловили його ще? — спитав Оссолінський. — Ні ще — заявив Чарнецкий. — Я знав би про те. Але паля його не мине! Легка усмішка пробігла по обличчі Нечая, затрималась у кутках його уст і щезла. — Чи не заскоро, панове, ладите ви цю палю для мене? — подумав. Тим часом каганець щораз більше став блимати. На печі звільна пригасав вогонь. Кімнату виповнював сумерк. Тільки за вікном зимний вітер вигравав на струнах дощу дику музику. Мовчанку перебив Корицький. — Гей, Шльомо! Світла в тебе немає? Шльома приніс дві свічки - шабасівки, поставив на стіл і став накладати на коминку нові поліна. — Вже ніч — зауважив Оссолінський. Надворі вітер ставав щораз сильніший. Ударяв у вікна, товк віконницями, сумно заводив - гудів у комині та крізь щілини при вікнах і дверях вдирався до кімнати. Здавалося: ось-ось вивалить вікна, вивалить двері й увірветься до середини. Нараз справді двері з лоскотом відкрились й очі всіх, що були в кімнаті, туди повернулись. У кімнату вдерлася холодна хвиля нагального вітру. Одна свічка погасла, друга змагалася з подувом. На порозі появилася постать, що намагалась зачинити двері. — Хто там? Чорти б тебе забрали! Зачиняй двері, пся креф!.. — гримнув люто Корицький. Прихожий замкнув двері, здивовано поглянув на шляхтичів і став розглядатися по кімнаті, когось шукаючи. Побачив Нечая та підійшов до нього. Корицький, кленучи півголосом, засвічував свічку, Оссолінський байдуже попивав мед. Тільки Чарнецький став пильно й гостро поглядати на Нечая та його товариша. Згашена вітром свічка заблимала знову. Чарнецький побачив, як прихожий, високий, достатньо одягнений козак із дозженним сивіючим вусом нахилився до Нечая і щось до нього заговорив. Цей піднісся як стій і обидва перейшли через кімнату, побрязкуючи шаблями. Чарнецький відвів їх поглядом аж до дверей, зачекав аж двері за ними зачиняться, потім здорово потягнув з великого кухля захвалений Шльомою мед, витер вуси й бороду та з великим негодуванням хитнув головою. — Кажу вашмосцям: великий, непрощений гріх будуть мати і король і сейм, що дозволяють таким драбугам ходити по світі. Адже це справжні ребелізанти, як Бога кохам! Післанець до нього — немов до реґіментаря якого. — Пишний козак! — признав Оссолінський. Корицький звернув холодний погляд своїх бистрих очей на жида. — Шльомку, ходи сюди! Шльома підійшов до стола. — Хто цей козак? — Голос Корицького був спокійний і рівний, але дрижали в ньому струни погрози, страшливої, як смерть. — Він тільки що прийшов. Я його не знаю. Перший раз бачив. — Не той другий, свине паршива, а той, що тут сидів. Ти добре знаєш, про кого питаю. Під Шльомою ноги вгинались із страху. — Ваша вельможність, відки ж я, бідний жид, можу те знати? Я... я й питати їх боюся, хто вони й за чим. То не вельможні пани, що вміють поговорити й зажартувати. Ні, вони жартів не знають. Якщо не по їхньому, вони зараз хапають за кинджали, що їм при поясах висять. Піднісся Чарнецький. Змірив поглядом жида від голови до ніг і кинув коротко через плечі: — Малєц, Ґіза! Сюди! Підбігло двох прислужників Чарнецького, що досі сиділи при самому шинквасі. — Запитайте цього жида по своєму, хто був той козак, що сидів тут за столом. Білий страх тряс жидом, як вихор осиковим листом. — Пане ясновельможний! Я не знаю. Ой-ой! Щоб я так здоровий був, щоб до завтра не дочекав, коли брешу. Чарнецький звільна підступив до Шльоми, нахилився і крізь затиснені зуби процідив одне тільки слово: — Нечай? — Не-чай — простогнав жид. — Шельмо! — в невгамованому гніві крикнув Чарнецький, підніс важку руку та з усієї сили вдарив Шльому в лице. — Ой-ой! — завив Шльома, вхопив обома руками себе за голову і став голосити: — Що ж я тепер вдію? Пропало все. Вони мене й під землею знайдуть. Пропав я! Пропав! Повне розпуки голосіння Шльоми змінило настрій панів. З очей Чарнецького зникли лихі вогники, що несли смерть; на обличчі Корицького розсілась широка злорадна усмішка. Беручись за боки, став глумитись: — Це певно твій кінець чорти по полю голосять, коли так виють. Буде одним чортом більше! А що твоя Рухля, чи Сура зробить? Але слова Корицького тільки долили оливи до вогню. — Боже, Боже! Що я зробив? Та ж козаки мені не дарують цього! Хає, Хає! Діти мої! Що то буде з вами? Голосний регіт шляхти був відповіддю на його голосіння. — Думаєш, що твоя Хая буде плакати за тобою, як із тебе будуть живцем шкуру дерти? Не турбуйся нею. Скоро потішиться й піде заміж за Пінкаса, бо він недавно закопав свою на окопиську. І знаєш, Шльомо, мені видиться, що їй буде ліпше на світі, як ти здохнеш, бо Пінкас мудріший, і в конфіденцію з ребелізантами не входить. — От-то-то! — заговорив Чарнецький. — А тепер забирайся відси, гони на сто вітрів, щоб і слід за тобою зник. Жид сквапно вибіг із кімнати. В корчмі залишилася тільки шляхта та її слуги. Оссолінський вдивлявся в бліде світло вогню. Щораз більше ставало йому тужно за родинною палатою в спокійній, безпечній, але такій далекій Варшаві. Чарнецький схилив голову в глибшій задумі. Корицький нетерпляче крутився по кімнаті. Під кінець не втерпів: — Замало нас на нього. Він мусить мати тут своїх людей, у нас тільки слуги. — Чекай, вашмосць. За годину-дві надійдуть сюди драгуни пана Конецьпольського, що до Гумані відрекомендовані з ротмістром Головацьким. Про нього я вашмосці недавно розказував. Будуть люди! — То тепер не займати його? — Тепер - ні. Мусимо вдавати, що ми нічого не знаємо. Жид також не скаже. А як прийдуть драгуни... — То заплатить гільтяй за німців. Якась безшелесна тінь просунулась у темряві за шинквасом і щезла. Ніхто її не завважив. Вогонь на комині пригасав і кімната знову потонула в сутінках. — Що вашмосць із ним зробиш? — запитав нараз якось неспокійно Корицький. — Завтра буде на палі — відповів Чарнецький, твердо затискаючи уста. — До гетьманів вашмосць не повезеш його? — Завтра буде на палі — повторив Чарнецький. — Малєц! — Слухаю, ваша милосте. — Ти чув, що жид сказав? Іди і май око на Нечая. Щоб він нам не висмикнувся. — Слухаю, ваша милосте. Але Малєц довго не вертався і шляхтичам довелось довго чекати. Попивали мед, служба підкидала колоди до вогнища, часом хтось кинув словом, але розмова не в'язалась. Так і видно було, що всі на щось чекають. Розбитий, нещасливий Шльома приніс нову бочівку меду, але до розмови також не мав охоти. Напослідок з'явився Малєц. — Ти що? Заснув там? — Ні, ваша милосте. Стежив. — Був хто в нього? — Тільки той козак, що сюди приходив. Його він Шпаченком кликав. Довго говорили, але я не міг усього почути. Щось про Бар, русавські ліси, Січ, про якихось драгунів... Потім якась мала дівчина прийшла і її за щось дуже хвалили. Коли Шпаченко й дівчина відійшли, Нечай скликав своїх людей і тепер збираються в дорогу. — Не знаєш, куди? — Не знаю, ваша милосте. Корицький не втерпів: — Чи вашмосць не мав когось мудрішого вислати? Він нічого не знає, хоча міг багато розвідати. — Чуєш, що пан полковник Корицький каже? — запитав Чарнецький. — Про те ми ще обидва поговоримо. Тепер іди і скажи тому козакові, що ми хочемо з ним говорити. Незабаром Нечай, готовий до дороги, в довгій чорній киреї з верблюжої шерсти, ввійшов до шинкової. Глянув на шляхтичів, потім за шинквас, де сподівався побачити Шльому. — Шльомку! — Нема тут Шльоми — відізвався Корицький. — Ов, бачу, що пан кавалір вибирається вже в дорогу. Не завидую, бо там така погода, що й собаку шкода було б вигнати. А, може, пан кавалір із нами ще меду нап’ється? Славний мед! Нечай схилив голову. Усмішка не сходила йому з уст. — З такими славними на цілу Річпосполиту кавалірами — промовив — велика честь засісти при столі. Коли ваші милості такі для мене ласкаві, неполітично було б відмовити, хоча мене дорога чекає. Оссолінський, що з вдоволенням приглядався до козака, відсунувся, щоб зробити йому місце. Корицький вимовним поглядом глянув на Чарнецького. Нечай сів, беручи в руки чарку. — На здоров'я, мосці каваліре! — На здоров'я ваших милостей! Випили. Корицький дав знак слугам налити чарки вдруге. Кладучи руки на стіл, звернувся до Нечая. — З васці політичний кавалір, як бачу. Шкода тільки, що васць так поспішає. — Пан полковник Корицький — відповів Нечай, усе ще всміхаючись, — справді незвичайно ласкавий для мене, як і ваші милості. В цілому краю не міг я зустрінути кращої компанії, як компанію ваших милостей. Тому рачте, панове, дозволити ще раз мені випити на здоров’я пана Чарнецького, пана Оссолінського і пана Корицького, їх милостей! Слуги знову налили нові пугарі. Чарнецький, з якого досада виразно виступила на його обличчя, не стримався. — А з ким же то маємо честь пити? — запитав, не приховуючи злобної ноти в голосі. Два інші шляхтичі бистро поглянули на Нечая: Корицький із злорадою втіхою, Оссолінський із цікавістю, що Нечай відповість. — Як то? — Нечай удавав здивування. — Адже Шльома вже сказав вашим милостям, хто я. Так, я є Данило Нечай, до послуг вашим милостям. На місце злобної усмішки темна хвиля люті виступила на обличчя Чарнецького й Корицького. З поміччю прийшов Оссолінський. — То вашмосць був із Хмельницьким у Франції? — Був. На службі нашого милостивого пана Володислава. — Я чув про це. Був вашмосць у Парижі? — Був, ваша милосте. — Я чув, що вашмосць відзначився дуже при облозі Дюнкерки. — Ваша милість дуже ласкавий для мене. — Мій дядько казав, що з вашмосці славний кавалір. Нечай не відповів нічого, тільки схилив голову, дякуючи. Оссолінський глянув і, ніби нова думка прийшла йому, продовжував: — Не можу зрозуміти, чому вашмосць, що є добрим шляхтичем, не поступить на службу нашої Речіпосполитої, як годиться шляхтичеві? — Козацьке військо — відповів Нечай — також є на службі його милости короля. — Ні, я думаю, чому вашмосці не піти на службу до панів коронних гетьманів. Там і уряд васць міг би дістати, і нагороду за службу, і... Тупіт кінноти донісся з надвору. Чарнецький піднісся з лави. Корицький зірвався також. Із його очей стрілили лихі вогні. — Доволі того, пане каваліре! Тепер хочемо знати, що сталося з німцями пана Конецьпольського і хто тут бунтує хлопство. Відповідай!.. Нечай, ке підводячися з місця, з усмішкою глянув на Корицького, якому червоні плями гніву вибігли на обличчя. — Пан Корицький гарячиться, як не лицює лицареві. Ви, панове, поспішилися... Це мої люди. То ще не... Головацький. Здивування й острах огорнули обох полковників. Нечай говорив дальше: — Пан Чарнецький — полковник гусарії, права рука пана краківського. Гей! Гей! На що то гусарія зійшла! Що інше пан Корицький. Пан Корицький... — тут звернувся до Оссолінського, наче до нього тільки говорив — пан Корицький, то п’яниця, що не соромиться й пограбити по дорозі, і замордувати. Він для користи готовий на всяку підлість. Але вам тут місця нема, ваша милосте. Хто на Україну йде, мусить добре подумати, яку компанію вибрати, бо усяка голота вештається. Корицького наче гадюка вкусила. — Ти!... Нечай підніс спокійно руку. — Тихо, пане Корицький! Сідайте, панове, й сидіть. Так. Прийдеться ще з палею почекати, пане Чарнецький, як думаєте. Міг би я й вас тим самим угостити, бо й у мене також палі могли би знайтися. Але годі. З вами я мед пив, здоров'я вам бажав... Годі. Сидіть же тут, панове, спокійно. Як бачите, меду ще є доволі. Мені в дорогу пора. Піднісся, кинув головою Оссолінському та вийшов. — Лицар! — Сказав по хвилині загальної прикрої мовчанки Оссолінський. — Собака! — крикнув крізь затиснені уста Чарнецький. — Ох, Мати Божа, дай мені його в руки! Веди!


Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 80 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Тема: Меры и единицы количества и объема информации| 2 страница

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.007 сек.)