9 страница. Молодий Олешич помер іще того самого дня по полудні

Молодий Олешич помер іще того самого дня по полудні. Рішено похоронити його у великій братській могилі, де зложено вже тлінні останки всіх козаків, що впали під Брищем, разом із сотником Дочилом. Тому, що Нечай не міг залишатись довше в Загір’ї, бо всі його кінні сотні стяглися вже до тієї ж оселі, похорон Олешича відбувся ще того самого вечора. Прибита горем пані Олешичева не хотіла вже клопотатися ніякими домашніми справами й сиділа тихо, без слів. Христя мусіла взяти на себе ввесь той тягар, що його так радо й невтомно несла досі її мама. Був вечір. У столовій кімнаті зібралося багато старшин. Були з ними Климовський і Нечай. Ніхто не був охочий говорити, бо й слів потіхи не можна було знайти. Їли холодне м'ясиво з хлібом, попивали медом і мовчали. Накінець Нечай підійшов до пані Олешичевої, сів біля неї на ослоні і, з трудом добираючи слова, почав говорити: — Божа воля, — пані-матко. Може Бог дасть, що поверну вам пана Олешича живого, бо, що він живе, я того певний. Може знайду також убивника вашого Адама й дам йому годящу за це плату. Не час сьогодні говорити, про що хотів би я, бо війна тількищо почалася. Ще далеко нам до кінця. Ви знаєте, пані-матко, що мені треба завтра вранці вирушити в похід, тож наші дороги мусять тепер розійтися. Ви тут оставатися не можете, бо де Забуський, того ніхто не знає. — Я тут остануся — відізвалася пані Олешичева. — Останетеся ви, останеться Христя. А що, як той зрадник криється десь близько в лісах, чи дебрах і, знаючи, що я мушу вас покинути, кинеться на вас так, як шуліка на легку здобич? Ви, пані-матко, того зрадника не знаєте так, як я його знаю. Може він і вернувся до князя Яреми і схоче з новими людьми наїхати на Загір'я. Тоді що ви зробите? Вам треба рушати також, таки завтра вранці, в Київ. — У Київ? — У мене є тітка в Києві. Вона вам дасть захист і опіку. Дам вам своїх людей, щоб вас туди завезли і може... Нечай поглянув у бік Климовського. —...Може пан Климовський відпровадить вас також. Добром, що залишиться, не турбуйтеся. Багато речей із собою не беріть. Із вами підуть також мої вози зо здобутим добром і вози ще деяких старшин. Усе моє добро — ваше. Воно вистачить на достатнє життя для цілої родини на довгий, довгий час. Його я вам даю під опіку й користування. — Як ми можемо від тебе брати, Даниле? — А чи ж я тут не приїздив, як до родини? А чи ж не вважав я вас, як свою родину? Маю я кого на світі, кого любив би так, як вашу Христю люблю? Я казав їй те і мені здається, що і я їй не байдужий. Казав я вам, пані-матко, що війна буде важка, забарлива й довга. Поляки збирають сили, посполите рушення от-от збереться, пани теж свої корпуси зводять разом. Тому я тепер не прошу про вашу згоду на вінчання з Христею. Нехай почуває себе вільною, свобідною. — Але... — Я не маю нікого на світі, крім братів і тітки, про яку згадував. Моїх братів ви знаєте. Знаєте, що вони допомоги від мене не потребують. Тітка має від мене стільки, що не потребує клопотатися про насушний хліб. Тому то завтра вдосвіта, як на світ благословлятиметься, треба вам бути готовими. Кого з людей хочете взяти, беріть. Я вам час-до-часу пішлю посланця та може й батька. — Бог тобі за це відплатить, Даниле. — А ти, Христе, — Нечай підняв голову й поглянув на Христю, що мовчки стояла кого мами — а ти, Христе, згідна з тим, що я кажу? — Так, Даниле. Нечай підвівся з лавки та підійшов до Климовського. — Пане Климовський — почав — я знаю, що не маю права тобою розпоряджатися, тому не будь гнівний на мене за мої слова. Дорога до Києва далека, ввесь край у вогні і, коли нема пана Олешича тут, то васць один може найкраще заступити й перебрати опіку над жіноцтвом. — Поїду — відповів коротко Климовський. — Але це ще не все, пане Климовський — усміхнувся Нечай. — Ти чи не один між нами, що маєш заграничні школи. Всі ми тебе шануємо за розум, досвід і серце. Зваж, вашмосць, що війна тільки розгоряється і твого знання нам тут буде потрібно. Це й причина, щоб ти, завізши паню Олешичеву і Христю в Київ, повернувся чим швидше назад до нас. У Києві вже спокійно. Моя тітка має просторий дім, пані Олешичева візьме напевно когось із своїх людей і вашмосць там не будеш потрібний. — Пан Климовський поїде назад і знайде тебе, Даниле — відповіла за Климовського Христя. Климовський розвів руками. — Глядіть, вона вже рішила за мене. Хоч яка поважна була хвилина і ніхто не важився жартувати, Байбуза, що тепер уславився під ім’ям Степка, здобув Немирів і багато міст та містечок, не втерпів. — Побачиш, Даниле, вона й тобою так правити буде колись. — Дай, Боже, щоб так було! — всміхнувся Нечай. Вранці-рано, на світанні вже всі були на ногах. Коли сонце сходило, сотні сідали на коні, щоб злучитися з головними силами козацького гетьмана. Ряд возів із жіноцтвом та добром, під охороною збройного відділу, рушив разом із ними, щоб потім, минувши небезпечні ліси, завернути на Київ. Христя сиділа на возі й дивилася, як ізникало Загір'я, доки не сховалось за зеленою стіною лісу. Пані Олешичева ковтала сльози, не відзиваючись, тільки коні йшли радо, бо були випочаті і свіжі. Прийшов час завертати на Київ. Коли Нечай причвалав до них на буланому коні та, держачи шапку в руці, прощав їх, Христя несвідомо вклала все своє серце і всю свою любов у слова: — Вертайся нам скоро здоровий, Даниле! Сотні йшли довжезним рядом, одна за одною. Десь серед них замішався й Данило, її Данило. До її серця вдерлися неспокій і страх, новий, досі незнаний. Страх за її Нечая, за Данила. Очі!

За Бердичевом широка дорога на Любар укрилася курявою. Йшли вози, навантажені вщерть усяким добром, панські коляси при добрих конях, немазані мажі, що їх воли тягли, тяжко ковані вози і звичайні селянські підводи. Довгий, довженний ряд возів. Перед ними й по боках їхали малі відділи кінноти на здорожених і зморених конях. Замикав цей похід великий відділ кінноти, що носила барву пана київського воєводи Януша Тишкевича. Були там дві волоські корогви, була драгунія в червоних колетах, був невеликий відділ гусарії, гордість пана воєводи, були й козацькі сотні. Це воєвода Тишкевич, вигнаний із своїх маєтків і свого уряду, пробував так, як усі інші пани, передістатися на захід. Але дорога ставала щораз тяжча. Повстання горіло довкола, ніби пожар. Жадна дорога не була вже вільна. Села й хутори перетворилися в повстанські гнізда. Містечка одне за одним або самі переходили в козацькі руки, або падали здобуті й розгромлені грізною хвилею народнього руху. Багато шляхти прилучилося по дорозі до обозу Тишкевича: слуги з його власних посілостей та фільварків, інші пани зо службою, челяддю та добром, жиди зо своїми родинами й достатками, ксьондзи, монахи з усіх довколишніх манастирів, усі ті, які ждали до останньої хвилини, сподіваючись чуда, і які знали, що нема що чекати на пощаду з козацьких рук. Сам воєвода, високий, повний, із довгим, товстим, сивіючим вусом, їхав напереді цього довженного вужа й думав гірку думу. Навіщо він покинув свій нарід, свою церкву, навіть відпекався своїх предків, своєї віри, коли тепер через те мусить кидати все, що набули його предки і що сам він придбав? Гіркий досвід! Руїна цілого життя. Тепер серед тих широких піль, залитих сонцем, покритих ізжатим або й перестоялим збіжжям, на цій широкій дорозі, окутаній пилюгою, прийшли йому на пам'ять слова його батька, коли той лежав на смертній постелі: — Іване, не дайся перетягнути на ляцький бік. Іване, не виречися своєї віри! Присягни перед моєю смертю. І він присягнув умираючому батькові. А два роки після його смерти він уже був католик, він уже вводив єзуїтів у свої дідичні землі, проганяв попів, ченців, що за гроші його батьків будували Божі храми, замикав церкви, або віддавав їх в оренду жидам. Він був уже не Іван, а Януш. Воєвода хотів отрястися з тих настирливих, поганих думок, але думок не відігнав. Вони йшли за ним роєм разом із роєм усяких комах, що до болю дошкуляли людям і кров’ю покривали кінські голови, шиї й боки. Або ж це тільки він? А Верещинські, а Заславські, а Корецькі, а сотки інших? А Ярема Вишневецький? Але совість не давала спокою. Були в інших різні причини. У Верещинських тільки єзуїтський підступ, про який розказував йому батько. В інших маґнатів — інші причини, А Вишневецький? Вишневецький — сама безмежна гордість ніколи ненагодована, завжди голодна честолюбність. Він за достоїнства, за почесті, за владу віддав би себе не то єзуїтам, а самому сатані в руки. Це Вишневецький. А він сам? Він ніколи не рвався на вершини; він був задоволений тим, що мав. Як одержав київське воєвідство, то більше був приголомшений тим, аніж урадуваний. Він любив свої села, свої поля, ті глибокі яри, ті таємні ліси, дрімучі, повні загадок, ту дичину по лісах, лови, розкішні коні, собаки, добре привчені на вовків та ведмедів, соколів із їхньою жадобою бою та лету, жіноцтво з її красою, усміхами — ось що він любив, чим жив, чого хотів. — Іване, не кидай батьківської віри!... А він, єдиний син у свого батька, клячав тоді при широкім ложі і на його руку спадали його власні сльози. Мимохіть воєвода торкнувся пальцями другої руки до того місця, де колись-колись упали сльози. На пальцях показалася кров. — Тьфу! Прокляті мухи! — скрикнув уголос і чвалом пустився на коні до переднього відділу, який задержався на горбку. — Що там? — запитав, доїжджаючи. Але відповідь не була потрібна. Там над лісом перед ними далеко підносилася кур’ява й росла вшир і у висоту, розгорталася широко, наче громова хмара. — Кіннота йде! Тисячі!.. — кинув хтось із гурту. Це українська земля, спалена сонцем, спрагнена, жагуча, давала знати, що приходить відплата. Воєвода стояв і дивився. До нього прискочив поручник його власних драгунів, Лісецький. — Ваша милосте! То Кривоніс. Нам треба завернути з дороги. Воєвода глянув на нього. — Куди?.. Тут Кривоніс, там Гиря, там Нечай, а там знову хтось інший. Куди? — Може... — “Може” нічого нашим коням не поможе. Як вони нас зустріли, то вже й не покинуть. Завертай, васць, табір над річку, там станемо обозом і будемо відбиватися, доки сили стане. Молодий поручник поглянув на воєводу і ніби зрозумів, що діється в його душі. — Як ваша милість прикаже! — і, не кажучи нічого більше, скочив до своїх людей, щоб виконати приказ воєводи. Тут і там тривожні крики жіноцтва доказували, що люди розуміли розпачливе положення. Ніхто не квапився радити, бо ніхто не мав доброї ради. З усіх усюдів, наче повіддя, насувалася заглада і здавалося, що нема ні сили, ні спромоги зупинити стихію. Валка завернула поволі наліво, де лінива річка крутилася серед комишів і трав. Там мали табором стати. Роз’їзди, що їх вислано на всі сторони: в напрямку Янушполя (його власного містечка!), Острополя, Хмельника, на Вінницю, Погребище та до довколишніх сіл, не приносили нічого доброго. З Війтівців драгуни приїхали сильно потурбовані, привозячи з собою кількох ранених. На поворот дальших роз'їздів іще ждали. Тим часом утікачі варили похапцем вечерю, напували спраглих коней, метушилися по таборі. Кричали діти, гризлися коні. Небо почало затягатися хмарами. Гаряче й душно ставало в таборі. Ніхто не сміявся, не жартував. У тривожному очікуванні билися серця всіх. Так минали години. Воєвода, хмарний і понурий, об'їздив обоз, виїжджаючи на горбок, щоб іще раз поглянути в напрямку далекого лісу, де перед кількома годинами переходила кіннота. Але всюди було тихо та спокійно. Воєвода вступив, повертаючись, до свого шатра, щоб поговорити зо своєю жінкою. Коли ввійшов до намету, побачив, що ксьондз Пасєка відправляє літанію. Серед жінок, що клячали, побачив свою дружину і серце стиснулося йому в наглому припливі болю. Те, що вона, ця чесна, добра, згідлива жінка, знайшлася в такому безвихідному положенні — його вина! Хотів відійти, але вона побачила його. Усміхаючись, підвелася з колін, прийшла до нього і взяла його за руку. Обидвоє відійшли від шатра. — Сьогодні двадцята річниця нашого вінчання — сказала, немов виправдуючись, немов винувато. Знову гострий біль стиснув серце воєводи. Не плакала, не засипувала питаннями. Наче все йшло так, як мало йти. Не докоряла, не скаржилася, може й не лякалася. Хмари на небі ставали густіші, тяжчі. Воєвода зрозумів, що при оцій жінці, яка стала йому подругою у добрій і злій долі, він почувається краще, що завтрішнє видається йому яснішим. Сам заговорив: — Іще не всі роз’їзди повернулися. Не маю ще вісток із Безпечної, звідтам, де ми бачили ворога. — Ворога? — спитала воєводиня й боляче стиснула уста. — Мабуть Кривоноса — відповів він скоро. — Ах, так. Хто ворог? Хто свій? О, Боже! Боже! — Бог милосердний, Янку. Ми.. Дальші її слова перебив тупіт коней, що йшли в розгоні, і голоси: — Де воєвода? Де пан воєвода? По твердій землі гнав їздець, збиваючи хмару куряви. За ним чвалали інші. Побачивши воєводу, задержали коні так нагло, що ті аж на зади присіли. Один із них, перший зіскочив з коня та підбіг до воєводи. — Князь Вишневецький жде вашу милість у себе в Райгородку. — Князь Вишневецький? — Здивування відбилося на обличчі воєводи. — Та ж князь пішов на Литву. — Князь Вишневецький перейшов Прип’ять під Мозирем, перейшов через Житомир і тепер є в Райгородку коло Янушполя. Сьогодні розігнав загін повстанців, що загородили нам дорогу. — Ти бачив князя? — Бачив. Послав мене до вашої милости сказати, що очікує нас у Райгородку. Казав тільки, щоб поспішати, бо і йому спішно. Хоча сонце вже заходило за ліс і хмари стягалися з усіх усюдів, обоз став знову рухатися в дорогу. Надія на поміч влила нову силу, нову бадьорість у душі. Здавалося, що не тільки люди, але й коні набрали охоти до нічного походу. Хоч усього кілька миль розділювало ці два табори шляхти — втікачів, то похід забрав цілу ніч. Зранку, як сонце вже вставало, київський воєвода в’їздив із своїми людьми до табору князя Вишневецького. В таборі чекав на воєводу намісник панцерної корогви князя Яреми з вибаченнями від князя, що він сам не прибув, бо від раннього світанку переслухує бранців. Вразило це немало пана воєводу, що князь вислав йому назустріч свого прибічника, не знайшовши часу, щоб самому привітати його. Хоч як був утомлений довгим і трудним походом, пересів на іншого коня і, в оточенні свого почоту та кількох княжих офіцерів, рушив шукати князя Ярему. — Де ж ми застанемо князя воєводу? — спитав княжого намісника. — На майдані, біля церкви, ваша милосте. То недалеко. Виїхали за обоз у вуличку до села. По обох боках дороги стояли хати. Воєвода завважив, що були, як вимерлі. Крім переляканих собак не було надворі нікого. Вікна й двері хат були вивалені, в хатах ні живої душі. — Що це? Нікого в хатах немає? — спитав воєвода. — А де ж люди ділися? — Багато гультайства вивтікало. Частину ваша милість побачить на майдані. Село робило несамовите враження. Не було спалене. Хати стояли, як колись. Декуди лежали трупи на дорозі, одначе ще більше, як їх вид, пригнітав воєводу той повний брак життя. Ні дитини, ні жінки — нікого! Як на пустелі. В’їхали в головну вулицю села, що була з двох боків обрамована густо плетеним хворостяним плотом. Нараз цю тишу перервав нелюдський крик. Воєвода повів погляд туди, звідки цей крик нісся, і побачив молодого парубка, що біг дорогою, наче п’яний, держався обома руками за голову, чи очі і голосив ревом раненої звірини. Нагло, немов ведений незримою рукою, кинувся вбік, упав на пліт, відбився від нього, впав у придорожній рів і почав корчитися, як у смертельних судорогах. — Що з ним? — запитав воєвода. — Чи то... — і, глянувши на намісника, замовк, бо побачив, що цей зблід, наче стіна, і рукою держався кінської кульбаки. Тим часом коні несли їх дальше і тепер уже чути було крики, гул багатотисячної юрби, зойки, стогони, прокльони. Дорога ставала ширша. Тут і там стояли прив’язані до плотів, осідлані коні. При хатах і по дорозі видно було райтарів, драгунів, а то й гусарів князя воєводи. Врешті дорога завернула наліво і їздці побачили майдан, заповнений людьми, кіньми, військом. — Його світлість князь буде коло церкви — відізвався княжий офіцер і спрямував туди свого коня, об’їжджаючи довкола через повалені плоти і столочені городи та минаючи юрбу на майдані. — Тут ваша милість знайде князя воєводу. Тут... — Але дальших слів офіцера не вдалося воєводі почути через крик і гамір, що росли й дужчали на майдані. Князь сидів на лавці біля дерев’яної дзвіниці. Коли побачив воєводу, піднісся та, всміхаючись тонкими устами, промовив: — Ваша милість саме в час прийшов. Тепер почнеться головна розправа з ворохобниками. Воєвода Тишкевич нараз зрозумів, що це все значить. Він чув про жорстокість князя Яреми і тепер мав це побачити на власні очі. Привели перед князя хлопчину, може дванадцятилітнього, що пручався в руках посіпак. Князь глянув на нього і, підсміхаючись, промовив одне слово: — Очі! Вмить посіпаки вхопили хлопця. Коли розжарений прут зближався до очей хлопчини, воєвода Тишкевич заплющив очі. Чув тільки сичання розжареного заліза в живому тілі і розпачливий крик хлопця. Не відкриваючи очей, воєвода рукою натрапив на стіну дзвіниці й оперся на неї цілим тілом, бо світ йому почав крутитися і під серцем стало нудно й млосно. Почув голос князя якийсь далекий, приглушений: — Очі! І знову той жахливий зойк і знову це шкварчання розпаленого заліза в тілі, і крик юрби, і туман перед очима. Якісь великі кола стали ходити перед зором воєводи щораз швидше, швидше, а потім усе закрив туман і він не знав, що з ним діється. Князь і козак

Князь Вишневецький ходив по квартирі та гриз нігті. Відіпнята шабля висіла на поруччі стільця. Його довге, тонке волосся було в неладі. Його очі, ніби витиснені з очних ям, були великі, блискучі. Він рідко кліпав повіками, здавалося навіть, що вони закороткі, щоб закрити очі, тому й погляд його робив дивно немиле враження. Голову носив високо, тому, хоч малого росту, видавався вищий, як був у дійсності. Його медикус саме залишив його і він ждав на пажа, щоб налагодив йому купіль. Уже перед кількома тижнями він завважив, що виразки на його чолі і шиї стали помітно зменшуватися і бліднути і це не занедбав його медикус приписати в користь ліків, які він подавав. Але зате в носі щось було недобре; дихати носом ставало тяжко, гидкий запах став ще гірший і сам ніс немов змінював форму. Також його піднебіння було опухле й болюче. Князь не був у доброму настрою. Жадоба помсти привела його з Литви сюди і він думав, що вишуканими масовими тортурами, в яких любувався, зуміє втихомирити бурю, що шаленіла довкруги. Патер Цєцішовський тихо, але невпинно й послідовно, підсичував його й так надмірно жорстоку вдачу, бо й справді жорстокістю він перевищував усе, що колинебудь і сам бачив. Сьогодні зранку, тут таки в Райгородку, сто сімдесят і п’ять рук, уложених в один стіс, налічили його посіпаки після закінчення екзекуції. Вже самі його люди, хоч вони були вибранцями князя, почали негодувати і князь про це знав. Із ним був його невідступний єзуїт, ксьондз Цєцішовський, що мав око всюди на всіх і на все. Князь вірив, що пострахом погасить пожежу, що помстою заспокоїть себе після всіх утрат, яких сам він зазнав. Тим часом ніщо не вказувало на це. Навпаки. В околицях, через які проходив, пожежа загорілась з найбільшою силою й жорстокістю. Полонне впало і стільки крови там полилося, як ніде досі. Воєвода Тишкевич — згадав далі князь — нарікає, що він йому його людей мордує. Хто — мовляв — буде робити, як мої піддані вигинуть або стануть каліками? Сам воєвода вдає хворого і до нього не приходить. Чим глибше князь призадумувався, тим гірший ставав його настрій. Наостанку не міг утерпіти. Не чекаючи на купіль, узяв шаблю під пахву, ногою копнув двері і вийшов на столочене кіньми подвір’я плебанії, де стояв квартирою. На подвір’ї вздовж плотів, при возах, стояли осідлані коні. Скрізь товпилися вояки, джури, куховари, слуги. Скрізь був гамір, рух, але видно було, що всі тут стримувалися від криків і сварок тощо. Кривавий князь був пострахом для всіх. — Коня мені! — кликнув князь до офіцера, що вибіг йому назустріч. Джура привів два коні, а службовий офіцер поскочив притримати княже стремено. — Васць їдеш зо мною! — кинув князь приказ офіцерові і, не оглядаючись, чи за ним їдуть, рушив конем за браму. В’їхав у вуличку, на якій іще склилося на поверхні болото після останнього дощу, і тільки тоді поглянув на службового офіцера. — Де пан воєвода Тишкевич стоїть? — Я вашу княжу милість запроваджу. В’їхали на інше подвір'я, також завалене возами, тісне від коней і людей. Але тут метушня і гамір були куди більші, як біля княжої квартири. — Іди васць до пана воєводи й скажи, що я хочу з ним бачитися. Сидячи на коні та чекаючи на поворот офіцера, князь приглядався до всього і його тонкі уста ніби застигли в широкій усмішці. Вернувся службовий офіцер із словами: — Пан воєвода просить вашу княжу світлість увійти. Розмова з воєводою була коротка. Тишкевич лежав у ліжку, скаржився на біль у серці, намовляв князя залишити боротьбу з повстанськими ватагами та рушати на захід. Князь слухав, рідко відзиваючись, запитав воєводу про здоров’я, накінець піднісся із стільця, стиснув воєводі руку, запевняючи, що він також уже рішився покинути терен, захоплений повстанням та рушити на захід. Але коли приїхав на свою квартиру, застав там перед домом гурт офіцерів, які чекали на нього. Між ними побачив Забуського. — А де Бавер, Забуський? — Нема його вже між живими, ваша княжа милосте! — Кажи! — Бавер згинув на палі, ваша княжа милосте. Райтарія вся перебита. Не знаю, чи один залишився в живих. Князь поволі зсунувся з коня і став перед Забуським. Але що Забуський більш, як головою, був вищий від нього, а Ярема не любив підносити до когонебудь голову, підійшов до східців на ґанку, став на них і кинув погляд на Забуського й на присутніх старшин. — А ти, Забуський? Як ти врятувався? Степовому отаманові кров ударила в обличчя, бо в голосі князя відчув недовір'я. — Я радше розкажу вашій милості все за порядком. Згідно з інструкцією вашої княжої милости, ми їхали, щоб забрати з-під Бару княжни Збаразькі. Але на дорозі біля Загір'я вичікував на нас Нечай. — Хто? Нечай? — Нечай. Райтарія була в добрім ординку і ми відступили на Брище. Я радив поспішати і не їхати на Брище, тільки лісами, бо ці сторони добре знаю. Я знав, що зранку нас там обскочать. Але Бавер надто дбав про коні й думав, що в день він безпечний та що буде могти переїхати по черевах кожного козацького відділу. Тоді я взяв своїх людей і полоненого та пустився в ліси бічними малими доріжками. Там я чекав аж до досвіту. Зранку прийшло. — Що? — Нечай оточив його з трьох боків і вирубав увесь полк до ноги. — Гм! Гм! Ми чули, що Бар упав. Місто, чи замок? — І місто і замок. Уся ґвардія королевича вигинула. Ніхто не втік. — Також Нечаєве діло? — Так. — То певно він тепер злучився з Кривоносом? — І я так думаю, ваша княжа милосте. Його відділи взяли Немирів. — Немирів упав? Коли? — Попередньої ночі. Знаю точно. Драгунія вашої княжої милости боронилася до останку. Але накінець козаки ввірвалися до міста. Про це розповідали мені самі повстанці. — Хто? — І знову нотка підзорливости забриніла в голосі князя й болючим відгомоном відбилась в душі Забуського. — Ми взяли двох ранених під Немировом і, заки повісили їх на гілляці, примусили їх розказати все про Немирів. Князь зимними, жорстокими очима вдивлявся в Забуського. — Забуський, а правду ти кажеш? Але й у Забуського збудилася також лють звірюки. Шапку насунув на голову. З очей посипались іскри. — Князю! Я кинув Січ-матір і все, що там мав, не на те, щоб тобі тут байки говорити. Хочеш — вір, не хочеш — ні! З тим повернувся й відійшов. Остовпіли офіцери й застигли, очікуючи грому. Але грому не було. Князь лише підсміхнувся широко, очі заграли недобрим блиском. Обернувся й почав сходами підійматися вгору. Але гамір на подвір'ї здержав його і він оглянувся. Побачив, як двох райтарів вело його драгуна в подертому, скривавленому, червоному колеті. Князь, який знав більшість із своїх людей, пізнав вахмістра із корогви Ястршембського. — Яхно! Що сталося? Яхно, блідий, скривавлений, виснажений, затримався перед князем і з утоми слова не міг добути. — Ваша княжа світлосте, ваша княжа... — Ей — перервав Ярема — дайте йому чогось напитися. Знайшлася пляшка з горілкою. Яхно припав до неї. Потім, насилу відриваючись від горілки, заговорив: — Немирів упав! — Ми вже те знаємо. Де пан Ястршембський? — Згинув. — Драгунія? — Всі впали. — З вами були пани Кульчицький і Мелешко? — Певно впали також. Ніхто не залишився живий. — А ти як урятувався? — Я дістав чимось по голові і втратив пам’ять. Як пробудився, ще було темно. На мені лежало кількох убитих. От, я поволі висунувся й тихенько, поміж трупами, пересунувся через частокіл і потім лозами подався до лісу. Але князь уже не слухав. — Пан Корф до мене! — Вступаючи вже в двері, додав: — І Забуського закликати! Корф з’явився зараз і застав князя в грізному настрої. Немирів, це була княжа власність, його власне місто. Немирів просив перед кількома днями на колінах його ласки, його пощади. А тепер його полк розбили там до останнього чоловіка. Міщани, його власні міщани допомогли, певно, козакам. Інакше такої кріпости були б так легко і так скоро не взяли. Мало було ще кари? Адже немирівці відповіли за недавній бунт гірше, як інші. Три дні тривали екзекуції. І ще не досить? Мало ще мук?.. Князь ходив по кімнаті, не зважаючи на Корфа. Жаден добрий янгол не підійшов до нього й не сказав йому, що саме через ці муки, саме з причини цих довгих днів катівні, Немирів знову перейшов у козацькі руки. Двері відчинилися і службовий офіцер увів Забуського. — Корф! Візьмеш дві козацькі корогви під Забуським, дві волоські корогви пана воєводи Тишкевича і полк райтарії і рушиш негайно на Немирів. Не щади нікого: ні чоловіків, ні жінок, ні дітей! Ясно? — Розумію, ваша княжа світлосте! — Йди і займися виправою. Вирушай якнайскоріше. Ти, Забуський, іще лишися. Забуський стояв біля дверей, понурий. Князь став коло вікна і, дивлячися на дорогу, почав: — Писав до мене пан канцлер Оссолінський і рекомендував мені тебе, пане Забуський. Після того, що ти сьогодні мені сказав, другому голова злетіла б із пліч. Розумієш? — Другому могла б, але моя держиться досить твердо на своєму місці, ваша княжа світлосте. Люди, які призначені до вищих цілей, так легко не гинуть, а я призначений до чогось більшого. Нехай ваша княжа милість зважить, що Річпосполита потрібна мені, але й я потрібен Речіпосполитій. Хто, крім мене, з Січі тут із вами? Нікого нема, крім мене. Коли прийде мій час, то я щось значитиму. Говорить неправду той, хто боїться, або той, хто хоче когось увести в блуд. Я ні не боюся, ні не хочу вашу княжу милість у блуд увести. Ваша княжа милість знає мої рації, чому я тут, не там, знає також, чого я хочу та з чим я сюди прийшов. Вишневецький дивився на нього довго, не відповідаючи. Наприкінці спитав: — Ти хочеш бути гетьманом? Забуський, завжди ще хмарний, здвигнув раменами. — Я хочу бути гетьманом і Річпосполита хоче мати мене гетьманом на Січі. Коли б я там був сьогодні, а не Хмельницький, не було б того всього, що тепер є. Ваша княжа милість знає сам, що добре тепер не є. І стає щораз гірше. Хмельницький запалив вогонь. Тепер той вогонь шириться і ніхто не в силі його погасити: ні Хмельницький, ні навіть ваша княжа милість. Горить і буде горіти, доки не вигорить. — Чи ти тому перейшов до нас, що тебе гетьманом не вибрали? — І так, і ні — відповів після надуми Забуський. — Правда, я не думаю, щоб я був гірший від Хмельницького. Але я не хотів війни з Польщею. Ваша княжа милість знає, що мене завжди тягло в другий бік: на Крим, на Кавказ, до Озова. Мене закричали, не дали говорити. Тоді я хотів дістати хоч брацлавський полк. Я мав свої причини на це. Але мене забіг хто інший. Хто? Той самий, що перешкодив злуці княжих військ із коронними гетьманами перед корсунською справою, той, що був головною причиною корсунського нещастя, той, що зайняв Бар, Немирів та вирубав у пень два полки вашої княжої милости. Той самий! — Нечай? — Той самий, ваша княжа милосте. Тому я тут. Коли фортуна дозволить вашій княжій милості дістати того харциза в свої руки, я прошу, як особливу ласку, віддати його мені. Князь знову поглянув пильно на степового отамана. — Що за тим усім криється Забуський? Не мусиш казати. Хочеш — кажи, не хочеш — ні. — Я вашій княжій милості все можу сказати. — Дівчина? — Гм! — задумався Ярема і став перебирати пальцями по столі. — Ти шляхтич, Забуський? — Козак старожитній із діда-прадіда. Пан коронний канцлер обіцяв мені нобілітацію. — Гм... Я Олешича знав колись. — Князь не сказав, що це було тоді, коли він не вирікся ще своєї віри і свого народу. — То стара шляхта, хоча збідніла. А що він? — Пан Олешич є тут зо мною. — Олешич тут? Чому не кажеш? Де він? — У мене на квартирі. Він спільник Нечая. — Олешич?? Легкий шелест донісся від задніх дверей кімнати. І князь і козак повернули голови туди й побачили патера Цєцішовського. Він підійшов і, наче з болем, заламав руки. — Дивні, о дивні Твої діла, Боже! Пан на Загір’ї проти корони, проти Божого й людського маєстату тоді, коли козак, син степу, зрозумів негідність такого вчинку. Шляхтич, що проти свого природного пана повстає! Ганьба для цілого шляхетського стану! Але я до вашої княжої милости з новинами. Як ваша княжа милість уже знає, немирівці разом із козаками вибили драгунію, а місто укріпили і ще вали довкола сиплють. — Пан Корф піде там. — І пан Забуський. Знаю. Тільки мені здається, що чим швидше, тим краще. Заки укріплення ще не готові. — Так, так, ваша велебносте. Забуський, як повернешся, зайди до мене. Тепер бери мої козацькі корогви і їдь. Забуський вийшов. Патер Цєцішовський упевнився, чи двері щільно заперті. — Я дивуюся, чому Забуський пірвав Олешича. Князь поглянув на нього, як учень глядить на свого вчителя. — Він був у Загір’ї і захопив не дівчину, а її батька. Каже, що він спільник Нечая. — Ні, не те. То не була причина. Залицяється до дочки, а батька пориває з собою, як бранця, чи може, як закладника. — То чому каже, що він спільник Нечая? — А чи ваша княжа милість погоджується з тим, щоб якийсь там козак з якоїсь приватної причини брав шляхтича й держав його силоміць під вартою в княжім таборі? Взяв, як закладника, мовляв: згодишся, дівчино, стати моєю жінкою, віддам тобі батька, а не згодишся, то віддам його князеві. Так воно виглядає. Я думаю, що ваша княжа милість повинен в це вглянути. — Я? Чому? — Бо все, що діється в княжому таборі, є під юрисдикцією вашої княжої світлости. За все, що діється тут, ваша княжа світлість несе відповідальність. Конвокаційний сойм — незабаром, а нам шляхетських голосів треба. Олешич або винен або не винен. Коли невинний, не годиться залишати його в руках того, як він там зветься... Забуського. Коли ж винен, то не він, лише ваша княжа світлість має право судити й карати. Зваж, ваша княжа світлосте, що ми вже знаємо багато випадків переходу шляхти до козаків. Та й сам Хмельницький і той Нечай — не шляхта? Коли Олешича стріне тут яке лихо, на кого будуть кричати? На вашу княжу світлість. То що інше хлопство карати, а що інше шляхту мати проти себе. Олешича тут знають. Залишити його в руках козака, почнеться крик, що ваша княжа світлість шляхту разом із хлопством рівняєш, що вже й так говорять. — Говорять, знаю. Але як відберу від Забуського, то він... — Також зле, скоро пан канцлер так багато писав про нього. — То що ж ти радиш, падре? — Ні те, ні друге. Олешичеві треба помогти втекти. — Як то? Щоб до Нечая пішов? — Щоб ніде не пішов. Утеча може вдатися, може не вдатися. По дорозі можуть пострілити. Тепер час неспокійний. Усяко може бути. — Як пострілять, то все одно: на мене впаде. — Але коли це станеться далеко відсіль, у якомусь далекому селі, хто буде говорити? — Роби, як знаєш, ваша велебносте, тільки так, щоб шуму не було та щоб Забуський вірив, що це випадок. Із цими словами князь підійшов до вікна. Коли побачив, що це відділ Корфа рушає, вийшов на ґанок і став приглядатись, як від’їзджають його полки. Напереді їхали дві легкі волоські корогви на невеличких степових, незвичайно витривалих конях. Їздці були озброєні в списи, шаблі. За плечима в них стирчали сагайдаки, повні пернастих стріл. Барви воєводи Тишкевича були полинялі, але вояки були доволі справні й держалися бадьоро. На вид князя піднесли оклики, які злилися в один протяжний гомін. За волоською кіннотою справно й гучно пересунулися дві козацькі сотні князя Яреми. Їздці мали також списи, але замість луків і стріл мали довгі турецькі самопали. Похід замикала райтарія під двома ротмістрами. Коні всі були гнідої краски, тяжкі й великі. На шоломах і на панцерах райтарів ломилося сонце, як на хвилях води. Оця райтарія була гордістю князя Яреми. З великим вкладом труду й гроша він успів звербувати довголітніх ветеранів із тридцятилітньої війни та величався нею, як найціннішим ядром свого війська. Коли для інших відділів недоставало часом у походах живности, чи паші для коней, райтарія й гусарія завжди мусіли мати всього в час і подостатком. Єзуїт Цєцішовський немов ішов за думками князя. — Корф добрий вояк і обережний. — Забуський краще визнається на тутешніх способах війни. Він і обережніший від Корфа. — Я сподіваюся, що Немирів не остоїться перед ними. — І я сподіваюся того, падре, і я. Після тих слів князь пішов у свою кімнату. Надворі застиг день, як струджений жнець, який поклався, щоб відпочити. Повітря було тихе-тихе, тільки далеко над замріяними лісами дрижало воно злегка, в очікуванні вітру, чи бурі. Андрійко

Дата добавления: 2015-11-04