4 страница. Сім тисяч добре збройного люду вирушило наступного дня в цей похід

Сім тисяч добре збройного люду вирушило наступного дня в цей похід. Вдосвіта, як тільки мряки опали, довгий шнур байдаків заколихався на весняних водах старого, сивого Дніпра. Мерехтіли на них зброя і барвисті шапки реєстрового козацтва. Напереді плив чигиринський полк під полковником Кричевським, славленим степовим вовком, за ним корсунський полк Мрозовицького, білоцерківський із полковником Бруханським і переяславський та черкаський під командуванням полковника Вадовського. Вадовський разом із Бруханським — обидва були довголітніми прислужниками Потоцького і з презирством, погордою та зневагою відносились до всього козацтва. Як хвиля хвилю доганяла по широкому Дніпровому плесі, так один байдак доганяв другий, і всі барвисто умаєні різнобарвним козацьким військом, немов цей степ різнородним, багатим квіттям. Шемберґ із частиною реєстровців мав іти степом із молодим Потоцьким; команду над пливучим військом передано Ілляшеві Караїмовичеві та Барабашеві. І чим дальше віддалялися байдаки від берегів, тим більше ставали схожі на плаваючі острови, повні різноколірного квіту. А як відплили в степу, став розгортатися похід кінноти в довгого вужа, що в променях весняного сонця полискував сріблистою зброєю, манив багатством красок. Передом ішла комісарська корогва, що вже ген-ген майоріла напереді. За нею ішли шість полкових корогов, дві драгунів, дві панцерні і дві волоські; за ними лопотіла короговками на степовому вітрі тяжка гусарія, окрилена, опанцерена, що нею командував Чарнецький. За гусарією йшли три пребагаті панські корогви, за ними чотири козацькі сотні, за тими котились по степу гармати, потім довженні ряди возів, навантажених добром та обставлених хмарою джур, слуг, пахолків. За цією силою, під якою угинався степ, ішла грізна воєнна слава. Навіть ті, які відказували на старого гетьмана, що так легкодушно, з легким серцем розділив свої сили, підносили тепер радісні оклики в честь тих, що відходили. І вони починали вірити, що гетьман зробив добре та що вони незабаром приведуть перед гетьмана головного ребелізанта й зрадника, прив’язаного до сідла — Хмельницького. Вояки з різних частин помішались разом і утворили вулицю, якою переходили бойові частини. Віватам і окликам не було кінця. А ті йшли спішно, справно, відділ за відділом, сотня за сотнею, полк за полком із піснями на устах. Тільки як переходили козацькі частики, оклики вмовкали, обличчя хмарились. Гетьман Потоцький на очах усього війська стиснув за голову свого сина, кажучи: — Іди. І нехай історія запише твою славу! Не сподівався старий гетьман, що така невмируща й така трагічна буде ця слава його сина. Сім тисяч війська виправляв Потоцький у степ, щоб здусити, здавити, викорінити й на віки погребти таке жахливе слово, як “воля”. А з цієї армії мав повернутись до гетьманського табору один виснажений, знівечений, напів живий вояк. Бо так хотіло Провидіння, що рішає про долю людей і народів. Перший удар

За передовою армією рушили незабаром із усім військом польські гетьмани. Не враховуючи слуг, челяді, пахолків та інших таборових поплентачів, від яких аж роїлось у таборі, ця армія була, як на ті часи, велика, бо лічила близько сорок тисяч збройного народу. По дорозі долучувались іще до того війська всі президії містечок та фортець, запізнені панські почоти і надвірні корогви різних магнатів. Сили росли. Не було дня, щоб якийсь новий пан не привів до обозу більшого, чи меншого відділу. Тоді на честь новоприбулих видавали пани щораз то нові бенкети, на яких до ранку забавлялись при чарках та гарних дівчатах гетьмани, магнати і шляхта. Перед у всіх цих розвагах вів сам великий коронний гетьман Микола Потоцький. Тому, що похід відбувався дуже поволі, були дні, в яких більш однієї милі військо не зробило. Таким робом ледве в два тижні після відходу молодого Потоцького головна армія змогла дійти до Чигирина. В Чигирині гетьман Потоцький знову затримався, вичікуючи вістей від сина. Але вісток не було. Від часу, як гетьманич із такими великими надіями, з таким розкішним військом покинув головний обоз, не прийшла від нього ні одна відомість. Неначе вся армія безслідно потонула в степу. В обозі стали нетерпеливитись. Загального неспокою не всилі були усунути ні постійне похмілля, ні нічні гулянки, ні нічні оргії. Почав нетерпеливитись і сам гетьман Потоцький. Цей неспокій і ця тривога про долю висланого війська та про долю власного сина зганяли сон з очей гетьмана. Ще при вині й гарних жінках він забував про це. Але після того, замість успокоєння, приходив пересит, який тільки наводив іще більшу тривогу. На думку насувались жахливі образи і гетьман попав у стан постійного страху. Боявся за сина, за тих, що з ним вирушили, боявся за себе. Дрижав із страху, як наставав сумерк, на крок не пускав від себе прибічної сторожі. Тільки, коли в залі при світлі багатьох свічок товпились гості, коли гриміла музика, грізний гетьман почував себе краще. Але як тільки свічки пригасали, як люди розійшлися, музика втихла і тіні в кутах темнішали, виповзав із них знову жах, той непоборний жах та брав старого гетьмана в свої невблаганні обійми. Вкінці однієї днини, після довгих зволікань, вирішив гетьман скликати знову воєнну раду. Простора кімната старостинського двору Олександра Конецпольського в Чигирині заповнилась панами. Один із перших прибув польовий гетьман Калиновський, особистий ворог Потоцького. За ним увійшли пан Сєнявський із Межибожа, що єдиний по людяному поводився з своїми селянами, князь Корецький, пан Лянцкоронський, оберст Денгоф, коронний стражник Яскульський, Біганський, Белгацький, полковники, ротмістри з-під поважніших знаків, усі з виразом занепокоєння на обличчях. Не було ще тільки самого коронного гетьмана Потоцького. Потоцький ходив тим часом по своїй кімнаті, раз-у-раз стягаючи кути товстих губ. На його запухлому обличчі з великими підпухлими подушками під очима малювались і тривога і лють на ворохобне гультяйство, що посміло знову піднести голову, яку він сам колись пригнув. Але ще може більша лють збиралась у нього проти всіх тих, що там, у другому крилі будинку, домагаються від нього ради, ждуть на прикази й діла. Там той сліпий Калиновський буде горлати, що він не погоджувався на розділення сил, інші будуть чекати, що він їм скаже. Що ж їм сказати? Чому ж, ах, чому ж Степан не дає жадних вісток! Адже вже три тижні минули, як він вирушив. Невже він уже на Запоріжжі? Невже сам він розправився з ворохобним хлопством і незабаром, як переможець, стане перед батьком? Здається, про нього можна не тривожитись. У нього сила, якої Дикі Поля давно не бачили. З ним такі старі, досвідчені вояки як Шемберґ, Сапіга, Чарнецький! Так, вони вже певно на Запоріжжі. Що йому тепер робити? Чи чекати, чи вирушати слідом за сином? Хтось несміливо постукав у двері. — Увійти! У дверях появився молодий поручник прибічної корогви пана Калиновського і зігнувся в глибокому поклоні. — А васць чого? — Їх милості панове ждуть. — Знаю, знаю — перебив із їддю Потоцький. — Нічого їх милостям не станеться, як тропіки пождуть. У молодих несміливих очах поручника відбилося щось, не то сум, не то непорозуміння, але він не відповів нічого, вклонився ще раз і зібрався йти. — Чекай васць! — гукнув Потоцький. — Я васці не відіслав! Вашмосць думає, що як служить у пана воєводи Калиновського, то не потребує вже слухати великого гетьмана? Не то ти, але й твій пан мусить мене слухати, бо я приказую і я вождь! Зрозумів? Як васці фамілія? — Шиманський, ваша милосте. — Зголосишся до пана обозного за несубординацію! Відійти! Молодий поручник із очима мрійника відійшов із почуттям, що йому сталася кривда. Роздратований Потоцький збіг до великої кімнати, де зібрались пани на нараду. Не звертаючи уваги на поздоровлення, приступив відразу до Калиновського. — Від коли це й чому це пан воєвода мені військо бунтує? То до того вже доходить, що й офіцери вашмосці мені належної шани не потребують віддавати? Гетьман Калиновський схопився з крісла, ніби обпарений. На обличчі в нього виступили цеглясті плями. — Це неправда! — Як я так dixi, то правда! — гукнув Потоцький. — Ваша мосць не сміє мені неправду завдавати! Князь Корецький і пан Сєнявський підійшли до обох гетьманів, щоб їх утихомирити, але Потоцький далекий був від того, щоб закінчити сварку. На щоки йому вдарила кров, жили на шиї виступили, рукою став бити по столі. — Нехай собі пан воєвода затямить, що доки я тут, доти на жадні інтриґи не дозволю. Або послух, або вільна дорога! Хто хоче вигоди, або боїться, тому тут не місце! Калиновський, скаженіючи зо злости, взявся попід боки: — Так, я боюся. Але боюся не за себе, а за тих, що їх ваша милість так необачно, по п’яному вислав на загладу! Потоцький, як розлючений тур, кинувся до Калиновського. — Хто по п’яному. Хто необачно? Я васці під суд! Я васці знищу! Але Калиновський, хоч палкий, але вояк щирий та відданий Речіпосполитій пригасив свій гнів на згадку про молодого Потоцького і військо, що з ним пішло. Без попереднього вже гніву відповів: — Найперше треба нам знищити Хмельницького. Треба нам рушити, щоб шукати сина вашої милости і того цвіту нашого лицарства, що разом із ним. Думаю, мосці панове, що ми зібрались тут не на сварку, але щоб huic malo consulere, бо коли б, не дай Боже, їм там трапилося лихо, то з того вийшло б нещастя не тільки для нас, але для цілої Речіпосполитої. Із вугла між великим креденсом і стіною до Потоцького знову став висуватись той жах несамовитий і незрозумілий. Потоцький втих. Гнів відійшов від нього. Він затрусився увесь. Слова Калиновського, наче холодний вітер, зморозили серця. По кімнаті пролетів подув жаху. Зловіща тиша залила нараз кімнату, немов незамітно вдерлись до неї нещастя, тривога і смерть. Замовкли всі. Жах із темного вугла виростав, ширшав, підходив щораз ближче й ближче. Волосся у великого гетьмана з’їжилось, очі не могли відірватись від страшної з’яви. Нараз на порозі кімнати появився козак із кварцяної корогви й подав листа. Листа перейняв пан Сєнявський і подав його Потоцькому. Потоцький поглянув на печатку й нервово закліпав повіками. Поволі отямлювався. — Від пана Ґродзіцького з Кодака — промовив, намагаючись зломити печать. — Ой!.. — скрикнув хтось істерично в куті залі. Такий був настрій, що гетьман навіть не скартав його. Він відкрив листа і, як почав читати, збілів на обличчі, наче полотно. Ціла заля завмерла. Кожний стримував віддих. Пес пана Сєнявського, що протиснувся крізь двері, підійшов до свого пана та почав жалібно й неспокійно скавуліти. Але ніхто не поворушився; ніхто й не помітив. Вкінці Потоцький із сполотнілим обличчям поклав прочитаного листа перед себе та якимось дивним, із горла добутим голосом промовив: — Мосці панове! Козаки, що йшли водою, зрадили. Полковників убили. Козаки перейшли до бунту. Мій син в облозі біля Жовтих Вод. На подвір’ї старостинського двора зірвалося стадо гайвороння з голосним, проймаючим криком. Жирувало на відпадках із панського стола, що їх служба викидала на подвір’я, доки не прогнали його злющі голодні собаки. А в кімнаті цей крик гайвороння вдирався в душі, ніби похоронний спів. Над Річпосполитою, досі такою потужною й грізною, збиралися хмари, що мали її прислонити зовсім. Невже ми дамо йому загинути

Після довгої надуми й безуспішного вичікування польські вожді вирішили відворот. Польські війська залишили укріплення, що їх висипали й вивели під Чигирином, і поволі відступали на північ. Доля Степана Потоцького і його війська тим самим була засуджена. Своїм відворотом гетьмани самі присудили його на загибель. Похід відбувався так само пиняво, як і марш на Чигирин. У Черкасах військо знову задержалось і на квартирі великого гетьмана знову щоночі гриміла музика, розлягався бренькіт скла, лунали п’яні співи, писк, та регіт жінок. Робили припущення, будували дальші пляни тільки на основі листа Ґродзіцького, команданта Кодака. Не знали, що сталось там біля Жовтих Вод, хто кого переміг. Не знали, чи облога польського війська закінчилася. І ніхто про це не подумав, ніхто не посмів виступити з думкою, щоб вирушити на відсіч молодому Потоцькому. А показалося пізніше, що часу на те, щоб прийти з поміччю Степанові, було доволі. Військо, негодуючи на полководців за незрозумілий нікому відворот, здеморалізоване, без твердої руки, без зайняття, вешталося скрізь, грабило, що попало, грало в кості й пило, пило. Між військом ходили різні слухи; різні різно вияснювали собі відворот. Більшість вірила, що гетьмани ждуть на помічні полки різних панів, головно на полки князя Яреми Вишневецького. Була ніч. У переповнених військом Черкасах було гамірно й весело. Гетьманська квартира гляділа в темряву ночі ясно освіченими вікнами. Перед квартирою стояло багато осідланих коней, повозів, важких, чепурно прибраних коляс. Скрізь вешталися джури, слуги, служниці, куховари й куховарки, гайдуки, лакеї, драгуни. З кімнат доходив голосний гомін музик. По місті волочились п’яні вояки з вигуками та крикливими піснями; тут і там розлягались вистріли з пістоля, а довкола Черкас на темному тлі неба клались червоні відблески заграви. То з наказу гетьманів горіли довкола сусідні села й хутори. На краю містечка, в нужденній повітці, обставленій сторожею лежав зв’язаний Нечай. Хоч численні, правда не дуже тяжкі, рани, що їх отримав, обороняючись, поволі гоїлися, хоч сила верталася, але в душі пекло вогнем. І до нього дійшла чутка, що з передовим військом погано. І від його уваги не заховалось, що польські гетьмани відступають. Бачив, відчував, стежив настрій польського війська. Його душа рвалась там, у степи, на лицарську славу, по геройські подвиги, а він мусів лежати ось тут на купі гною, зв’язаний, безпомічний. Чарнецький від’їхав із Степаном Потоцьким. Це врятувало йому покищо життя, бо Чарнецький випросив собі його від гетьмана, в якого був у великих ласках. Але тепер, коли Чарнецький пропав, гетьман — думав Нечай — сам собі його нагадає. Темно було в повітці. Крізь стіни, плетені з хворосту, блимали зорі; з міста долітав гомін; чути було слова вартових. До них пильно й жадібно прислухався Нечай. Сьогодні завважив зміну. Мушкетери Денгофа, що звичайно держали варту, відійшли і на їх місце прийшли драгуни. Замість німецької мови, якою послугувалися мушкетери, Нечай почув нарешті свою, українську, бо драгуни рекрутувались передусім з українців. Відділ драгунів займав усю цю частину передмістя. На подвір’ї чути було порскання коней, метушню, пісні, здебільша українські, перекликування і гамір, який звичайно товаришить постоєві більшого відділу кінноти. Хвилинами видавалось Нечаєві, що він не в полоні і не посеред чужої ворожої сили. Недалеко повітки драгуни розвели велике вогнище і кидали до нього все: хворост, солому, розібрані плоти, хазяйське знаряддя, двері, дошки, вулики, з яких добували тогорічній мед, тощо. Нараз Нечай насторожив вуха. Став пильно прислухатись до розмови. Почув, як хтось підійшов до варти, і почув слова: — А кого то ви, хлопці, так пильно ось тут стережете? Йому відповів хтось із видимою злістю: — Ти тут чого? Волів би я тебе так стерегти, як того там. Відійди! Але приходець, видко, не спішився відходити. Стишив голос так, що Нечай мусів добре прислухатись, щоб дещо почути. Присунувся з великим трудом ближче до стіни повітки, звідки міг багато краще чути, що говорили при ватрі. — Його, кажуть, Хмельницький полковником наставив. — Але що він дався їм узяти? — Ти не бачив, як він поранений? Був сам тільки з молодим джурою, а на нього наскочив Гдешинський із Корицьким і цілою корогвою. — Ого! — Боронився, кажуть, по молодецьки. Чимало там упало з його руки. Корицького порубав так, що відвезли його до Києва. Навряд, чи живий. Замовкли. Чути було тільки хрупіт сіна в кінських щоках, спів соловейка над рікою та далекий гомін із міста. — Стій, чорте сухоребрий! — закричав нараз один із вартових, кленучи піднявся й пішов робити лад із кіньми. Залишився один, разом із тим, що прийшов до вартових. — Так кажеш, що Хмельницький його полковником наставив? — Так кажуть. — Це полковник! Не то, що наш Одживольський. — Шкода, що попався в такі руки. Ледве, чи живий вийде. — А ми?... А ми навіщо тут? — Ми?.. — В голосі вчувалось велике зачудування. — Ми. Ти і я і всі. Невже ми дамо йому загинути? — Що ж нам робити? — Не знаєш? Степ ось тут. На ньому недалеко наші! — Тсс! Цить! Хтось іде. Перед повіткою заворушилось. Нечай почув тупіт коней, нові голоси, хряск сідел, брязкіт зброї. Хтось говорив по-польськи. — А цо там, хлопци? — Нічого нового, пане полковнику. — Єнєц єст? — Є, ваша милосте. — Ґдзє он? — Тут, у повітці. — А де поручник Красносельський? — Тут, на квартирі. — Скажи йому, що я чекаю. За хвилину Красносельський був при ньому. — Мосці поручнику. Візьмеш свою корогву і заведеш єньца перед пана гетьмана. Потім зголосишся у пана Гдешинського і з ним поїдеш на роз’їзд. — Слухаю — відповів Красносельський. — Кому передати в’язня? — Передай панові Яскульському. Ним вони сьогодні трохи побавляться. Ге-ге! Голоси віддалилися. Далекий тупіт коней указав Нечаєві, що пан Одживольський від’їхав. На подвір’ї настала метушня. Вояки напували коней, накладали сідла, стягали зброю. Чути було біганину, лайку, скимління коней, що бились із собою. Дрантиві двері до повітки заскрипіли і Нечай почув, що хтось тихим голосом промовив: — Пан Нечай? — Я тут. — Слава Богові! Слава Богові! Довго я наклопотався, поки добився варти при тобі, пане полковнику. Я Красносельський, поручник драгунів. Віддавна вже хотів я вашу милість видобути з опресії. Говорячи оце, зручно поперетинав кинджалом шнури, якими перев'язано Нечая. Після того вийшов. Нечай випростався і зрадів, коли відчув, що сили не покинули його. Красносельський вернувся скоро, несучи з собою верхній одяг, шаблю та пістолі. Коли Нечай переодягався, Красносельський не переставав говорити: — Їх милості Виговський і Кричевський дуже побивались за тобою, полковнику. Їм то я обіцяв, що буду тебе охороняти. Вони, то є пан Потоцький та інші, довіряють мені, бо я доводжуся шурином Чарнецького. Але все таки тяжко мені було добитися, щоб тебе мені передали. Вже хотів силою тебе відбивати. Нечай припоясував шаблю. Був готовий. — Їдемо? — спитав. Виїхали на дорогу і на велике здивування драгунів, замість до гетьманської квартири, рушили в напрямку на Чигирин. Зараз за містом задержали їх стійки. Серед нічної темряви розлягся гострий голос: — Стій! Хто йде? — Свої! Свої! — Клич? — Куля. — Проходь!.. А, то, вашмосць, пане Красносельський! — Чолом! Чолом! Куди так? — На роз’їзд. Минули стійки й патрулі. Місто залишилося позаду. З усіх боків огорнув їх степ. Вітер ударив в обличчя Нечаєві. Приніс подув волі, спокушував бойовим настроєм. Серед широкого степу Красносельський спинив відділ. — Панове молодці! — крикнув, як драгуни згуртувалися ближче. — Ми визволили полковника Нечая. З ним їдемо до пана Хмельницького. Не будемо рятувати панів, ані їхньої Польщі. На погибіль їм! Реєстрові козаки вже перейшли. Хто нашої віри, нашої крови, тому місце не тут, тільки там! Нехай живе гетьман Хмельницький! Нехай живе полковник Нечай! — Слава! — залунали радісні оклики з усіх боків. Нечай простягнув руку Красносельському. — Друзі — звернувся до драгунів. — Польські гетьмани гинуть і мусять згинути. Вони й усі ті, хто з ними! Є один гетьман для нас від тепер — пан Хмельницький! Є одна Отчизна - Україна! Слава нашому гетьманові! — Славааа! Знову драгуни сформувались у справну маршову колону, простуючи на південь. Довкола пожежі загравами вбирали небо. Самітні димарі чорніли темними бовдурами, обгорілі дерева здіймали до неба обнажені гілляки, а вітер степової ночі розносив запах згарищ та руїн. Висока гра

Довгий час їхав Нечай мовчки. Переживання останніх днів, непогоєні ще належно рани, недоїдання, втома, несподіване й нагле привернення волі — все це приголомшило козака. Водночас стали насуватися нові питання. Нечай зрозумів, що стоїть перед новим важливим рішенням. — Що робити? Йти на південь, щоб якнайскоріше получитися з Хмельницьким? Нечай перейшов тверду військову школу і на Січі, і на полях Франції, Німеччини та Чехії. З усього, що почув, виніс переконання, що молодому гетьманичеві не повезло. Якщо йому не повезло, то й поміч Хмельницькому тепер непотрібна. А тут у сусідстві коронного війська він міг би віддати неоціненні прислуги козацтву, міг би, хто зна, чи не вирішити долю всього змагання. Оточити польських гетьманів, зривати мости, псувати дороги, відтяти зв’язок, не допускати вісток, перервати довіз харчів і довіз муніції, навести страх і замішання в ряди головного корпусу польського війська — ось його найближчі, безпосередні завдання. Нечай стягнув коня. — Пане Красносельський, що є із загоном молодого Потоцького? — Відколи виїхав, а це вже чотири тижні тому, слуху про нього немає. — Ніякої вістки? — Від нього жадної. Перед тижнем написав пан Ґродзіцький, що реєстрові перейшли до Хмельницького. — Ті, що плили водою? — Ті. Що з іншими, не знаємо. — А як васць думаєш, пане Красносельський, де може бути ціла партія каштелянича Потоцького? — Полковник Гдешинський, що виїхав іще з Чигирина і запустився далеко в Дикі Поля, чув голосну стрілянину десь біля Жовтих Вод. З цим і повернувся до гетьманів. — І що? — Вмовляв гетьманів, щоб поспішали на вируку каштеляничеві. — А гетьмани? — Гетьмани постановили відворот. — Красносельський глумливо засміявся. — Кажу тобі, полковнику, я ще під такими вождями не служив. Ні розуму в них, ні чести, ні совісти, ні відваги. — Хто знає, чи не були б поспіли вчас молодому Потоцькому з поміччю. Що правда, то все це тяжко зрозуміти. А що військо? — Військо обурене, перелякане, клене гетьманів, клене старшину, без послуху, без субординації; за будь-яким сполохом рветься до втечі. — З харчами в них як? — Досі було добре, але тепер, як вертатимуться тим самим шляхом, що ним прийшли, то тяжко буде, бо все вже в околиці розграблене докраю. Як знаєш сам, полковнику, оселі тут невеликі, а під гетьманами тепер як не як із слугами, я лічу шістдесят тисяч люда. — Шістдесят тисяч? — здивувався Нечай. — Зі слугами. Самого війська, збройного люду, буде до сорока тисяч. Служби — ціла хмара. — Але все ж таки, чому польські гетьмани не пішли молодому Потоцькому на поміч? Адже, вони самі присудили його на смерть. — Я цього сказати не можу, бо не знаю. І здається мені, ніхто не знає. Мабуть і гетьмани — ні. Говорять, що старий Потоцький — батько посвятив сина, щоб самому сальвуватись... Заслоняється тим, що не може волости без війська залишити, бо народ підіймається. Але ті, що добре знають, говорять, що він просто боїться Хмельницького. Обидва гетьмани гризуться, ніби собаки, а Потоцький від білого ранку вже п’яний. — Цікаво. Чому ж тоді не залишилися вони під Чигирином? І окопи там уже мали, і до Диких Піль ближче. — Коло Білої Церкви мають зібратись помічні полки київського воєводи Тишкевича та інших панів. — Коло Білої Церкви? — Так. Крім цього, і то найважливіше, ляхи чекають на сили князя Яреми Вишневецького, яким із Лубень дорога на Золотоношу, або Переяслав. Це підсилило б польську потугу трохи не вдвоє. — Думаєш, що Ярема хоче злучитися з гетьманами? — Йому нічого іншого й не остається. Це ж він і про власну шкуру мусить дбати... Всі на нього ждуть і всі на нього надії покладають, не виключаючи й самих гетьманів. Очі Нечая засвітилися гнівними вогнями. — Кажеш, так чекають на Ярему? — Чекають. Тільки про це й говорять. Знають, що коли Ярема не прийде в час, то все скінчиться для них нещастям. Нечай довший час їхав мовчки, в задумі. Кінець-кінцем запитав знову: — Був якийсь посол від нього? — Був Машкевич перед кількома днями. Домовилися, що будуть очікувати князя під Корсунем. Нечай нагло спинив відділ. — Пане Красносельський, завертаємо на Мошни! Не може бути, щоб ми їм дали злучитися. Не може бути! Завернув відділ та великим луком, минаючи Черкаси, повів його на Мошни. У Мошнах стояли вже польські частини: креденси, слуги, райтари, що берегли незліченну кількість возів з усяким добром, головно з харчами, частини надвірних панських почотів, гайдуки, частина артилерії, канцелярія. На ці частини, що зовсім безпечно почувалися, звалився Нечай несподівано, наче буря. Всі, що не вспіли втекти, пішли під ніж без спротиву, без оборони. Напад був такий швидкий, нагальний, незрозумілий, неймовірний, що про оборону ніхто й не подумав. Як сонце зійшло, Мошни були пусті, вимерлі. По хатах, подвір’ях, вулицях залишились тільки побиті, порубані поляки. З місцевого українського населення чоловіки пристали до Нечаєвої ватаги, жінки, діти й немічні старці потяглись до поблизьких лісів і чагарників, утікаючи перед гнівом та пімстою польських гетьманів. У Мошнах осталися тільки понищені гармати, поперевертані вози й понівечені харчі. В густих очеретах, близько Дніпра, Нечай заклопотався своїми людьми. Після нападу на Мошни його відділ ізріс більше, як утроє. Коней та зброї було також доволі для всіх. Тепер поділив він свій відділ на дві частини, одну залишив собі, другу передав Красносельському з таким дорученням: — Бачиш, коли не буде ні поронів, ні байдаків, князь Ярема не зможе переправити свого війська на другий бік Дніпра. Тому твої люди мають понищити всі сплави, човни, байдаки по обох берегах Дніпра від Трахтемирова по Черкаси. Ярема може йти в напрямку на Золотоношу, або Переяслав, тож на ці місця зверни головну увагу. Знаю, що на таке важливе діло замало в тебе людей. Але вони зберуться ще. Збирай, де можеш. Може й я буду могти тобі післати. Я знаю, що ми тим не затримаємо Яреми, але припізнимо його переправу. — Розумію, полковнику. Блукаючи очима по ріці та по людях, Нечай продумував щось далі. Під кінець затримав свій погляд на офіцері драгунів, другому після Красносельського в команді. — Пане Маковський! Маковського знав Нечай віддавна. Була це людина не першої молодости, мовчазна, повільна, але розумна. — Коли б так до князя Яреми дісталося кільканадцять драгунів, які подавали б себе за розбитків коронних військ, то князь Ярема не вирушив би з Лубень, доки не провірив би вістки. Заки дізнався би правди, проминуло б кілька днів. Князь Ярема, це дуже небезпечна людина і фортель дуже небезпечний. Чи ти, пане Маковський, схотів би піднятись того? Я вашмосць знаю як дуже резолютного каваліра. Маковський почервонів, смикнув вуса й погодився. — Коли так, то ти, пане Маковський, не зволікай. Вибери собі з-поміж драгунів найпевніших людей і їдь. По тому боці Дніпра напевно зустрінеш васць роз’їзди князя Яреми. Людей треба навчити гаразд, що мають казати. Отже: Хмельницький уже тут. Гетьмани розбиті. Розбитки втікають на Білу Церкву і Сквиру. Татарів — хмара. Вони облягають іще табір. Де гетьмани, невідомо. Тільки: голови на карку. Одне нерозважне слово і голів не буде! З докладними вказівками обидва відділи від’їхали. Нечай із своїми людьми повернувся назад на Мошни і в білий день, у полуднє, сіючи пострах, паніку наскочив знову на нові частини, що появилися там. Вулиці Мошен укрилися знову новим трупом; багата здобич була нагородою за зухвалу відвагу козацького полковника. Люди, що були з ним усього три дні, готові були тепер скочити за ним в огонь і воду. Князь на Лубнях

Лубні і лубенський замок уявляли собою в тих днях картину похідного таборового життя. По тісних вуличках малого містечка товпилися гуртами княжі вояки. Завулки, загороди, ринок були завалені возами. На замку, що був гордістю князя воєводи Вишневецького, годі було протиснутись між військовими й шляхтою. Князь заповів похід. На збірку своїх військ призначив свою резиденцію в Лубнях. Отже з усіх містечок його широких волостей збирались його полки і його люди. Були там наємні німецькі та шотляндські реґіменти, були драгуни, райтарія, гусарія, легкі козацькі та волоські корогви, була княжа артилерія, піхотні полки, був відділ яничарів, самим князем формований, і незліченна кількість таборових возів, обслуги й челяді. До тих княжих сил долучалася шляхта з різних околиць Лівобережжя, бо скрізь дійшла вже грізна чутка, що буря з Запоріжжя неминуча. Лубні були переповнені вщерть. Кількадесят тисяч люду зібралося тут. Багато панів приїхало з жінками, дітьми та з усім добром. Там чекали вони на знак, щоб рушити в похід. Так, як восени збирається перелетне птаство, щоб на зиму шукати нового сонця й нового краю, так зібрались тут усі ті, яким мороз бігав поза шкуру на саму думку, що повстання може закінчитись успіхом. Численні роз’їзди пішли в напрямку Дніпра на захід, на південь. Їх завданням було подати свіжі й певні вістки, втишити тут і там зловісну ворохібню, піднайти пригоже місце для переправи через Дніпро, зібрати порони й сплави в такій кількості, щоб перевезти всіх утікачів з їх незліченними возами та зв’язатися з коронними гетьманами. Врешті прийшов день, у якому князь Ярема заповів: — Назначаю похід на післязавтра зранку. Закипіло в замку, в містечку, в околиці. Готовили вози, мазали колеса. Служба виносила речі, опорожнювала з усіх цінностей пишні кімнати замку й вантажила їх на безконечний ряд возів. Прийшла ніч. Передостання ніч у Лубнях. Ніхто не вмів сказати, чи повернуться вони ще під оці дахи, що їх мали залишити і що застануть на місці тих палаців і достатків, коли доля позволить їм повернутися? Шляхта й офіцери багатьох княжих полків хотіли гідно попроїдати дотеперішнє життя, тому всі заїзди, шинківні і княжі гостинні кімнати були переповнені шляхтою. Лились річки горілок, медів, наливок, угорських вин, пива і всякого іншого питва, при чому широко обговорювано події останніх днів. Для шляхти не все було ясне й зрозуміле. Чому князь не получився вже з гетьманами? Чому ж усе таки рішився на злуку? Чому князь, що його всі знали як нестерпучого і найзавзятішого ворога козацтва, сам не рушив проти Хмельницького, як цей тільки почав гуртувати козацтво на Січі, і не стер його з лиця землі? Були це питання, над якими шляхта широко розводилася в одному місці голосніше, в другому тихцем, щоб непогамований князь не почув. Люди різно все це вияснювали й різні знаходили відповіді. Одначе найбільше було таких, які впевняли, що князь ображений тим, що велика булава дісталась Потоцькому, не йому та й що польовим гетьманом став Калиновський, а не він. Хто знав велику честолюбивість князя, його гордість, його жадобу влади, той прихилявся до такого міркування. Пригадали собі, що коли кілька тижнів тому один із полковників запитав князя, чи вони не рушать проти Хмельницького, він здвигнув раменами й відповів коротко: — На це маємо тут аж двох гетьманів. Але справа повернулась інакше. Показалося, що гетьмани нездатні на те, щоб упоратися з Хмельницьким і придушити повстання. Зависла небезпека, що повстання змете корінні війська і розіллється по волості. І тоді... Горе шляхті, горе панам, горе князеві Яремі! Знала це добре шляхта, знав і князь. До князя небезпечно було наближатись, як він не був у доброму настрою. Але таким лютим, як тепер, не бачив його ніхто. Цього дня застромили його посіпаки двадцять п’ятьох людей на палі на замковім подвір’ї і досі чути було крізь відхилене вікно їхні стогони. Князь навмисне заборонив закривати вікна. Стогони мучених людей мішались із співом соловейка в княжому саді, а князь слухав, слухав і його широкі уста розширялися ще більше у грізній, кровожадній усмішці. Для нього не було вже сумніву, що там, на тому боці, гетьмани, які гайнували час на безглуздих сварках, не спинять повстання. Воно перевалить понад їх голови й грозитиме заваленням цілої польської держави. А хто ж буде винуватий? — Король! Для нього, для Вишневецького, що найбільше надавався, булави не було! Була для цього п’яниці Потоцького, була для цього сліпого плебея Калиновського, для нього — ні! Бо що ж Калиновський супроти князя Вишневецького, як не плебей? Що став сватом Оссолінського? А сам Оссолінгький що супроти нього? Ха-ха! — І що? Я маю тепер іти під їх команду? Я?... Я?!! Але іншої дороги не було. Князь Ярема перебігав думками своє життя. Ще недавно могло бути інакше. За перших років митрополита Могили, коли ще був у взаєминах із козацтвом, говорили йому висланці з Січі, що вона зв'язана з ім’ям його діда Дмитра Байди Вишневецького і старалися стягнути його до себе, світили перед його очима золотою великокняжою шапкою Мономаха, то знову манили булавою. Одначе він відкинув. Гра не була певна. Жінка Гризельда й родина Замойських мали свій вплив. Це було колись. Потім змінив віру, зненавидів цілий нарід і став зненавиджений. Пізно! Тепер вороття немає, мости геть усі попалені, в річках забагато крови. І на руках братня кров. Запізно! Князь воєвода став при відхиленому вікні і глядів у темну, травневу ніч. Хотів пробити поглядом темряву, щоб побачити свої Лубні, своє удільне князівство, де був сильніший, як король у Варшаві, де його слово було абсолютним законом. — Усе кинути? Йти? Куди? — Ваша княжа милосте! — почув голос за собою. Князь Ярема повернувся. Біля нього стояв ксьондз Цєцішовський, єзуїт, єдина людина, що мала необмежений вплив на князя й кожночасно могла ввійти в його кімнати. Йому то орден єзуїтів доручив опіку над князем, що тільки недавно перейшов на католицизм. — О! Патер! — Я. — Голос патера був глибокий. Говорив поволі. — Гарне володіння дав Господь вашій світлості. Земля обіцяна! Медом і молоком текуча! Стільки слави, стільки ясних днів тут! Княже володіння. Заселив, управив, укріпив, володів. Стільки костелів! А тепер?.. За два дні той самий місяць буде глядіти на пожарища та на руїну всього того, що треба було будувати десять років. — Патер думає, що ми не повернемось? — Як повернемось, то до руїн. Степ заллє собою і палац і замок, і все, що ваша світлість збудувала. Степ зруйнує, бур’яном засіє, кров'ю сплямить. — Патере! — Треба душу гартувати, до дочасних дібр не прив’язуватися. Все суєта... — Суєта... — Я до княжої милости з новинами. — Що за новини, патере? Добрі? — Добрих тепер нема. В Миргороді й Хоролі почалось повстання. Двори вашої милости в огні. В Миргороді орендатора, пана Скубка, вбили разом із цілою родиною. Пан Жеребінський із Хоролу ледве втік. Князь став, наче вкопаний. — Що? — ревнув по хвилині несамовито. — Хлопи вже голову підносять? О, ні! Доки я тут, ребелії не буде! І склав руки, щоб заплескати на службового офіцера. Але єзуїт швидко поклав свої довгі, худі пальці на руки князя. — Ваша княжа світлість... — Патере! Досить мені цього! Рушу полки і горе тим, що ворохібню сіють! За Миргород і Хорол вони мусять заплатити. — Ваша княжа світлість хоче вловити невловиме. Вони в лісах уже, в дебрах, байраках, у степу... — То зберу всіх мешканців з околиць і всіх прикажу на палі посадити. Викореню ребелію і схизму, коли ти так хочеш... — Богоугодне було б це діло, але... — Але що? Невже патер стане жаліти тепер цих хлопів і схизматиків? — Чи ж я сьогодні боронив їх, як їх садовили на палі? Чи ж я сказав слово в їхній обороні? Я ж казав, що ваша княжа світлість матиме заслугу перед Богом, коли втихомирить край. — Так, але це не були ребелізанти. Їх я казав посадити на палі тільки для постраху. Єзуїт замахав руками. — Всі вони ребелізанти! Всі! І ті, що виють там іще на палях, і ті в Миргороді та в Хоролі. Але... Але вирушити на них вашій милості небезпечно. — Небезпечно? Ха-ха-ха! Для кого? — Для вашої княжої світлости. Для нас. Для Речіпосполитої. Для святої католицької віри. — Чому, патере? — А як за ними прийдеться гонити по степах? А як вони аж за Псьол підуть? — То й за Пслом їх знайду. З-під землі добуду! Знищу гідру! — А як за той час щось станеться з гетьманами? Ні. Бог створив вашу княжу світлість для вищих цілей, як уганяти по безлюдних степах за своєвільними купами гультяйства! Єзуїт знав як говорити із своїм вихованцем. — У руках вашої світлости salus Rei Publicae і правдивої католицької віри. Впадуть гетьмани, впаде й Річпосполита, впадемо й ми! Запанує схизма, запанують хлопи! Вашій княжій милості треба до цього не допустити. Як ваша княжа світлість не поб’є того ребелізанта і схизматика Хмельницького, то ніхто не поб’є. — То значить, тим хамам за Миргород і Хорол не заплатити? — Ребелія, то стоголова гідра. Котру голову скоріше відрубати, яка різниця? Палі можна стругати і в Золотоноші, і в Переяславі, і потім боці Дніпра. Страшніший удар для ребелії буде злука з гетьманами, ніж розбиття хорольської, чи миргородської ватаги. Настала хвилинна мовчанка. Тільки з подвір’я доходили стогони людей, що конали на палях. По хвилині князь повторив, як учень лекцію: — Все одно, яку голову гідрі найперше відрубати. Тут і потім можна буде зробити суд і покарати. — А вже ж — притакнув сквапно єзуїт. — Завтра, патере, рушаємо за Дніпро. Ще тієї самої ночі пішов із княжого замку приказ, що реченець походу прискорюється на полуднє наступного дня. Мало хто клався спати. Кожний мав багато роботи зо своїми клунками, возами, слугами, кіньми та всіляким іншим достатком. По всіх домах світилися світла цілу ніч і мало хто звертав увагу на широкі заграви на небі, що росли з години на годину, доки їх не розігнало вкінці сходяче травневе сонце. Що це значить?

Дата добавления: 2015-11-04