Корекція мовлення у спеціальному дошкільному закладі

Сучасний теоретичний підхід до вивчення дислалії (від грец. dys — префікс, що означає утруднення, відхилення від норми, порушення функції; lalia - порушення звуковимови) ґрун­тується на тому, що мовлення є складною формою психічної діяльності людини, соціальною за походженням і системною за будовою (JI. Виготський, М. Жинкін, О. Лурія, С. Ляпидевський, О. Леонтьев, P. Левіна, Є. Соботович). у спеціальній літе­ратурі представлено цілий арсенал методик і систематизацій обстеження експресивного та імпресивного мовлення дітей. В останні роки, вивчаючи мовленнєві вади, враховують дані ней­ропсихології, нейро- і психолінгвістики щодо структури мов­леннєвої діяльності.

У сучасній логопедії при вивченні дислалії питанню роз­витку мовлення дітей в онтогенезі приділяється значно більше уваги, ніж питанню ранньої діагностики. Таким чином, обсте­ження розвитку і стану мовлення дітей дошкільного і молод­шого шкільного віку розглядається в контексті соціальної си­туації розвитку, ієрархії діяльностей, урахування психофізич­них особливостей дітей, закономірностей онтогенезу загалом.

Як відомо, дислалія є найпоширенішою мовленнєвою вадою. Онтогенетичні дослідження мовлення показують, що в більшості дітей у віці чотирьох-п'яти років звукова сторона мовлення вже майже сформована. Проте у частини дітей порушення звукови­мови не зникають, а набувають характеру стійкого дефекту. Як показують дослідження, порушення звукової сторони мовлення с постерігаються у більш ніж 30% дітей дошкільного віку, 7-10% молодших школярів і 1—2% школярів старшого віку (Є. Pay, К. Бекер). Неправильна вимова звуків р' становить 26%, звуків л,л'— 10%, свистячих звуків - 22%, шиплячих - 24%, звука й - 1,5%, задньоязикових г,к,х — 1%, дзвінких звуків - 1,5%. Слід зауважити, що артикуляційні розлади у хлопчиків трапляються вдвічі-втричі частіше, ніж у дівчаток. За даними світової стати­стики, кількість мовленнєвих порушень за останні роки збільши­лася, у зв'язку з чим проблема профілактики мовленнєвих де­фектів дітей має глобальний характер.

Розробці профілактичних медичних, психологічних та пе­дагогічних методів впливу на патологічні вияви вимови сприя­ють наукові дослідження, які дають можливість повноцінно використовувати захисні механізми організму дитини. Психо­фізіологічні функції організму дитини розвиваються нерівно­мірно. У процесі становлення вони проходять певні критичні етапи, відмінність яких полягає у підвищеній вразливості (під впливом шкідливих чинників) дитини. У сучасній лінгводидактиці багато уваги приділяється корекційно-реабілітаційній та педагогічній роботі з дітьми, які мають ті чи ті мовленнєві вади. Досягнуто значних успіхів у вирішенні питань ранньої діагностики мовленнєвих порушень, методики й організації корекційної роботи та навчання дітей.

Велике значення у розробці науково-теоретичних засад дис­лалії та її профілактики мають дослідження чинників, які за­безпечують нормальний мовленнєвий розвиток у дітей. Ці чин­ники стосуються безпосередньо генезису розвитку мовлення та с важливим показником здоров'я та психічного стану малюка.

Основними підходами до вивчення дислалії є такі:

¾ з'ясування розвитку дитини на ранніх етапах онтогенезу: детальне вивчення умов виховання, динаміки психічного й мовлен­нєвого розвитку, що проводиться за матеріалами бесід з батьками, аналіз медичних висновків лікарів після обстежень дитини;

¾ дослідження немовленнєвих функцій малюка;

¾ дослідження усіх компонентів мовленнєвої системи;

¾ аналіз і оцінка отриманих даних з метою обґрунтування логопедичного висновку; виявлення механізмів, які спричиню­ють мовленнєві порушення;

¾ передбачення та прогнозування шляхів подолання дефек­ту. Ефективність корекційного впливу під час подолання дис­лалії залежить від уміння логопеда всебічно обстежувати мов­леннєві та немовленнєві функції, сенсомоторну сферу, інтелек­туальний розвиток дитини. Крім того, обов'язково потрібно вра­ховувати індивідуальні особливості особистості та її соціальне оточення. У кожному конкретному випадку підхід до подолан­ня дислалії має бути індивідуальним; завдання підбирають ви­бірково залежно від характеру і складності мовленнєвого пору­шення, віку дитини, рівня загального розвитку; визначення співвіднесеності розвитку експресивного та імпресивного мов­лення, порівняння мовних засобів з їх активним використан­ням під час мовленнєвого спілкування. Для успішного подо­лання дислалії важливо правильно організувати та провести логопедичне обстеження, яке дасть змогу спрогнозувати стро­ки подолання мовленнєвої вади та накреслити ефективні шля­хи корекційної логопедичної роботи.

За етіологією в логопедії розрізняють: механічну (органіч­ну) та функціональну дислалії. Наявність анатомічних дефектів у будові периферичного артикуляційного апарату свідчить, що порушення мають органічний характер, у разі їх відсутності — функціональний (Р. Левіна, О. Правдіна, Ф. Pay, М. Хватцев). Залежно від порушень психофізичних механізмів, що лежать в основі мовленнєвих процесів, виокремлюють сенсорну, мотор­ну або сенсомоторну дислалію (К. Бекер, О. Правді на, М. Совак, М. Хватцев). За сучасною психолінгвістичною класифіка­цією виділяють також акустико-фонематичну, артикуляторно-фонетичну та артикуляторно-фонематичну дислалію (Б. Гріншпун, О. Токарева). Механічні дислалії (органічні) пов'язані з відхиленнями у будові периферичного мовленнєвого апарату, тобто анатомічними дефектами органів артикуляції: губ, зубів, язика, твердого та м'якого піднебіння, внаслідок чого у деяких випадках мовлення набуває носового відтінку, що зумовлено дефектами піднебіння і носової порожнини. При неврологічно­му обстеженні у дітей здебільшого не виявляють симптомів органічного ураження центральної нервової системи.

Нині нерідко трапляються дефекти вимови, що зумовлені: аномаліями зубо-щелепної системи; відсутністю різців або їх аномаліями; неправильним розміщенням верхніх чи нижніх різців або ж співвідношеннями між верхньою і нижньою щеле­пами (дефекти прикусу). Ці дефекти можуть бути природжени­ми або набутими внаслідок травми, захворювань зубів чи вікових змін. У деяких випадках вони зумовлені аномаліями у будові твердого піднебіння (високе піднебіння). У таких випадках спо­стерігаються дефекти свистячих та шиплячих звуків (вони набу­вають надмірного шуму), губно-зубних, передньоязикових, ви­бухових, рідше р,р'. Нерідко спостерігається і спотворена вимова голосних звуків, які стають малорозбірливими через їх недостат­ню акустичну протиставленість та сильну спотвореність (зашумленість) приголосних. Проте не завжди зубні аномалії призво­дять до спотвореної вимови. Другу значну за поширенням групу становлять порушення звуковимови, зумовлені патологічними змінами язика: дуже великий або маленький язик, коротка під'я­зикова зв'язка. За таких аномалій спотворюється вимова шипля­чих та вібрантів, спостерігається боковий сигматизм.

Однак, як зауважують лінгвісти (Р. Якобсон, М. Панов) та спеціалісти в галузі патології мовлення (Г. Гутзман, Р. Юрова), язикові аномалії не завжди позначаються на звуковимові. Фак­ти нормальної звуковимови при аномаліях язика та зубів свідчать про компенсаторні можливості, що дають змогу сфор­мувати нормальну вимову, і при порушених умовах реалізації звуків, «один і той самий акустичний ефект можна отримати різними шляхами». Значно рідше трапляється порушення зву­ковимови, спричинені губними аномаліями (природжені де­фекти долаються хірургічним шляхом у ранньому віці). Таким чином, логопед стикається здебільшого з деформаціями трав­матичного походження, що нерідко порушують вимову губних звуків унаслідок неповного зімкнення губ, а також губно-зубних звуків, іноді лабіалізованих голосних (о, у). У всіх випад­ках механічних дислалій необхідна консультація, а в деяких - лікування у хірурга та ортодонта. Крім того, механічна форма дислалії може комбінуватися з функціональною.

До функціональних дислалій належать випадки порушен­ня звуковимови приголосних звуків. За такого розладу мовлен­ня не спостерігаються аномалії розвитку органів, які беруть участь у творенні мовлення, так само, як і ознаки органічного ураження центральної нервової системи. Науковці раніше до­водили, що в основі генезу функціональних дислалій лежить неправильне мовленнєве оточення. Однак подальші спостере­ження показали, що крім цього чинника значну роль відігра­ють: фізична ослабленість дитини, зумовлена перенесеними інфекційними захворюваннями, особливо в період активного формування мовлення; затримка психічного розвитку (міні­мальні мозкові дисфункції), пізній розвиток мовлення, вибір­кове порушення фонематичного слуху. Нерідко при обстеженні таких дітей можна констатувати виражені невротичні реакції. Очевидно, ця форма дислалії пов'язана з деякими порушення­ми нейродинаміки кори головного мозку і ослабленням тонких диференціювань у мовленнєво-руховому аналізаторі. При фун­кціональній дислалії відсутні органічні порушення централь­ної нервової системи (їх наявність була б перешкодою для здійснення рухів). Несформованими виявляються і специфічні мовленнєві вміння, зокрема можливість довільно приймати по­зиції артикуляційних органів, потрібних для вимови звуків. Це переважно пов'язано з тим, що в дитини не утворились акус­тичні чи артикуляційні образи окремих звуків, тобто нею не засвоюється якась одна ознака звука. Фонеми не розрізняються за своїм звучанням, що призводить до заміни звуків. Залежно від того, які з ознак звуків - акустичні чи артикуляційні - є несформованими, звукові заміни будуть різними. В інших ви­падках у дитини можуть бути сформованими всі артикуляційні позиції, проте відсутнє вміння розрізняти деякі позиції, тобто правильно вибирати звуки. Внаслідок цього одне й те саме сло­во набуває різного звукового виразу. Це явище називається змішуванням звуків (фонем). Часто можна спостерігати невла­стиве системі рідної мови вимовляння звуків. Це явище нази­вається спотворенням звуків.

Заміни та змішування звуків класифікують як фонологічні (Ф. Pay) або фонематичні (Р. Левіна) дефекти, при яких порушу­ється система мови. Спотворення звуків бувають антропофонічними (Ф. Pay) або фонетичними, за яких порушується вимова.

Практичні завдання для самостійного опрацювання лекційного матеріалу

1. Назвіть прийоми постановки звука г.

2. Прочитайте артикуляційний опис звуків ґ і г. Визначте, який з них передає артикуляцію фрикативного, а який прорив­ного звуків, зробіть малюнки артикуляцій цих звуків:

а) кінчик язика відтягується від нижніх зубів, задня частина спинки язи­ка піднімається вгору до м'якого піднебіння, корінь язика відтя­гується назад, наближується до задньої стінки глотки, вимов­ляється звук...;

б) кінчик язика відтягнутий від нижніх зубів у глибину рота, задня частина спинки язика піднімається вгору до підне­біння, змикається з ним. М'яке піднебіння підняте й притис­нуте до задньої стінки, повітря не проходить у носову порожни­ну. Голосові зв'язки зімкнені, при вимові звука... вібрують.

Як ви поставите і поясните артикуляцію цих звуків дітям?

3. Доберіть систему вправ на:

1) диференціювання звуків г та ґ; 2) постановку цих звуків; 3) закріплення кожного з них. Доберіть художні тексти, ігри, скоромовки з цими звуками.

4. У засвоєнні звуків беруть участь два аналізатори — слухо­вий та мовленнєво-руховий. Який із них є провідним на етапі становлення правильної звуковимови?

5. О. Гвоздев зазначає, що у його сина до 1 року 9 місяців у словниковому складі було 87 слів, але він не вимовляв такі при­голосні: губно-зубні фрикативні - в, ф; тверді різновиди про­ривних зубних -н,д,т та африкат - ц; тверді різновиди зубних фрикативних - с, з, л, н; м'який дзвінкий різновид з до глухого с; усі шиплячі, дрижачий зубний -р,р'.

Поясніть причину затримки артикуляції цих звуків. По­рівняйте їх з артикуляцією, запропонованою В. Бельтюковим.

Найпоширенішими випадками порушень вимови шип­лячих звуків є такі:

1) призубна вимова внаслідок того, що кінчик язика зву­жений і не займає нормального верхнього положення, трохи опущений і впирається у зуби (туба — шуба, танка — шапка);

2) шепелява, міжзубна вимова внаслідок того, що кінчик язика просовується між верхніми і нижніми зубами (кіссска - кішка);

3) пом'якшена вимова шиплячих звуків (жжяба — жаба);

4) заміна у вимові звуків їй і ж звуками с із (суба - шуба, суб - зуб) (Жильцова О. Виховання правильної звуковимови у дітей старшого дошкільного віку. - К.: Рад. пік., 1971. - С. 23).

Розробіть послідовну систему вправ на постановку правиль­ної вимови шиплячих звуків у молодшій та середній групах. Визначте форми, методи й прийоми постановки вимови шип­лячих звуків.

5. Найчастіше трапляються такі види вимовляння звука р: гаркаве вимовляння, пропуск звука р; заміна звука р звуками л, в, д, г, й. Розробіть систему підготовчих вправ для розвитку мов­леннєвого апарату, які сприятимуть правильній артикуляції звука р. Випишіть чистомовки, скоромовки, ігри на закріплен­ня вимови звука р.

Дата добавления: 2015-11-04