Культурно – історична теорія Л. С. Виготського та розвиток дітей з вадами слуху

Виготський в культурно – історичній теорії розвитку особистості виділяє 3 закони: 1) закон переходу від безпосередніх форм поведінки до опосередкованих, що виникають в процесі культурного розвитку психічних функцій. Це процес перетворення від найпростіших форм людської поведінки у такі, що опираються на мову, мовлення і мислення; 2) закон виникнення вищих психічних функцій із колективних соціальних форм поведінки. Розвиток індивідуальних форм поведінки і мислення лише у стосунках між людьми; 3) закон переходу функцій із зовнішнього у внутрішній план. Закон інтерторизації. У цьому процесі виділяють 3 ступені: 1) коли вища форма поведінки виступає родинним засобом і набуває дитиною в процесі діяльності, поповнюється соціальним змістом, набуває довільності і цілеспрямованості; 2) характеризується опосередкуванням природної поведінки дитини соціальним змістом, коли дитина починає використовувати логічне мислення, уяву, мовлення; 3) характеризує наявністю самосвідомості, виникає у підлітковому віці, коли дитина усвідомлює себе як суб’єкт діяльності, само регулює поведінку відповідно до вимог соціального оточення.

Культурно-историческая концепція розвитку психіки людиниЛ.С. Виготського

Фундамент сучасної вітчизняної вікової психології становлять сформульованіЛ.С. Виготським (1896-1936) принципові ідеї, й система основних понять. У 1920- 1930-х рр. їм розробили основи культурно- історичної теорії розвитку психіки.

Аналізуючи причини кризи психології як науки у перші десятиріччя 20 століття,Л.С. Виготський виявив, що у всіх сучасних йому концепціях розвитку психіки реалізований підхід, названий ним «>биологизаторским» чи «натуралістичним» [7; 6-41.]Биологизаторская трактування ототожнює, ставить за один ряд психологічне розвиток тварини розвиток дитини. Характеризуючи традиційну думку на психічне розвиток, Виготський виділяє три основні положення:

- вивчення вищих психічних функцій із боку складових з натуральних процесів;

-зведення вищих і складних процесів до елементарним;

-ігнорування специфічних особливостей і закономірностей культурного розвитку поведінки.

>Л.С. Виготський стверджував, що необхідно інше, не біологічне, розуміння розвиткуВПФ людини. Він просто символізував важливість соціального середовища у розвиток дитини, а й прагнув виявити конкретний механізм цього впливу.

>Л.С. Виготський виділив психічні функції людини, створених в специфічних умовахсоциализациии мають деякими особливими ознаками. Ці функції він визначив вищі (фаза «культурного» розвитку), розглядаючи їх у рівні ідеї, поняття, концепції, й теорії. У цілому нині їм визначено два рівня психічних процесів: природні та вищі. Якщо природні функції (фаза натурального розвитку) дано індивіду як природного суті й реалізуються у спонтанному реагування, то вищі психічні функції (>ВПФ) може бути розвинені у процесі онтогенезу при соціальному взаємодії. Гіпотеза, висунута Виготським, пропонувала нове розв'язання проблеми співвідношення психічних функцій. Головна відмінність з-поміж них полягає у рівні довільності, тобто натуральні психічні процеси не піддаються регуляції із боку людини, аВПФ люди можуть свідомо управляти. У цьому підВПФ маються на увазі: довільна пам'ять, увагу, логічне мислення та інші.

У концепціїЛ.С. Виготського [12; 204-213] можна назвати три складові. Першу частина може бути «Людина й природа». Її основний зміст можна сформулювати як двох тез:1)при переході від тварин до людини сталося кардинальна зміна відносин суб'єкта з середовищем;2)объяснение існування механізмів зміни природи із боку людини.

Друга частина концепції Виготського можна назвати «Людина та її власна психіка». Вона має також два становища. Перше становище у тому, що оволодіння природою не минуло безслідно в людини, він навчився опановувати власної психікою, в нього виникли вищі психічні функції, що виражаються в інших формах довільній діяльності. ПідВПФ Виготський розумів здатність людини змусити себе запам'ятати певний матеріал, звернути увагу до предмет, організувати свою розумову діяльність.Вторе становище у тому, що людина опанував своєю амбіційною поведінкою, як і природою, з допомогою знарядь спеціальних – психологічних. Ці психологічні гармати назвав знаками.

Ознаками Виготський називав штучні кошти, з допомогою яких первісний людина змогла опанувати своєю амбіційною поведінкою, пам'яттю та інші психічними процесами. Знаки булипредметни, - вузлик напам'ять чи карб на дереві теж виступають як знак, як, з допомогою якого опановують пам'яттю. Наприклад, людина побачив зарубку та пригадала, що треба робити. Зіткнувшись із подібнимзнаком-символом, людина з'єднував його із необхідністю виконати якусь конкретну операцію. Отже, подібні знаки виступали як додаткові символів, змістовно що з трудовий операцією.

Щоб виконувати цю трудову операцію, людині потрібно було згадати, що він має зробити. Тому знаки-символи були пусковими механізмамиВПФ, тобто виступали як психологічних знарядь.

Третину концепції Виготського може бути «Генетичні аспекти». Ця частина концепції відповідає питанням «Звідки берутьсясредства-знаки?». Виготський виходив речей, що праця створила людину. У процесі спільного праці відбувалося спілкування між його учасниками з допомогою спеціальних знаків, визначальних, що треба робити кожному з учасників трудового процесу. Мабуть, першими словами людини булислова-прикази (наприклад, «візьми то», «віднеси туди»), звернені до учасників трудового процесу. Вони – те й були словесними знаками. Та, у процесі діяльності людина стала звертати команди не так на когось, але в себе. У результаті звнешнекомандной функції слова народилася його організує функція. Так людина навчився управляти своєю поведінкою. Отже, можливість наказувати собі народжувалася у процесі культурного розвитку людини.

Можна припустити, спочатку функції людини наказуючого і совість людини, виконуючого ці накази, було поділено й усе процес, за словамиЛ.С. Виготського бувинтерпсихологическим, тобтомежличностним. Потім ці відносини перетворилися на відношення із собою, тобто уитрапсихолологические. Процес перетворенняинтерпсихологических взаємин уинтрапсихологические Виготський назвавинтериоризацией. На ній відбувається перетворення зовнішніхсредств-знаков у внутрішні.

>Интериоризация - фундаментальний закон розвитку вищих психічних функцій в філогенезі і онтогенезі. У цьому полягає гіпотеза Виготського про походження й природіВПФ. Вищі психологічні функції дитини виникають спочатку ніж формою співробітництва коїться з іншими людьми і тільки згодом шляхоминтериоризации вони стають власне індивідуальними функціями, чи, як Виготський: «Будь-яка функція в культурний розвиток дитини з'являється на Майдані сцену двічі, у двох планах, спочатку – соціальному, потім – психологічному, спочатку між людьми, як категоріяинтерпсихическая, потім всередині дитини як категоріяинтрапсихическая». [7; 145]

Отже, в концепції Виготського можна назвати два фундаментальних становища. По-перше, вищі психічні функції мають опосередковану структуру. По-друге, для процесу розвитку психіки людини характернаинтериоризация відносин управління ісредств-знаков. Головний висновок цю концепцію: людина принципово відрізняється від тварини тим, що він опанував природою з допомогою знарядь. Це позначилося з його психіку, - він навчився опановувати власними вищими психічними функціями. І тому він також використовує гармати, але гармати психологічні. Як таких знарядь виступають знаки, чи знакові кошти. Вона має культурне походження, причому універсальної і найбільш типовою системою знаків є мова.

У загальне поняття розвиток вищих психічних функцій Виготський включає дві групи явищ, разом їхнім виокремленням процес «розвитку вищих форм поведінки дитини» [7; 24]:

-процеси оволодіння мовою, листом, рахунком, малюванням як зовнішніми засобами культурного розвитку та мислення,

-процеси розвитку спеціальних вищих психічних функцій (довільного уваги, логічного пам'яті тощо.).

Отже, вищі психічні функції людини від психічних функцій тварин за своїми властивостями, будовою іприсхождению: вони довільні,опосредовани, соціальні.

Сьогодні у вітчизняної психології основним тезою є затвердження у тому, що походження людської свідомості пов'язане його соціальної середовищем. Соціальна середовище сприймається як джерело індивідуального психічного розвитку, як «простір» існування ідеальних форм, що присвоюються індивідом під час онтогенезу і стають реальної формою її психіку. Людина є соціальне істота тому, що не взаємодії станеться з суспільством він не розвине у собі рис, що виникли внаслідок розбудови всього людства. Коментуючи це положення,Д.Б.Эльконин писав: «Дитина привласнює суспільство… Усі, що має з'явитися в дитини, вже існує у суспільстві, зокрема потреби, громадські завдання, мотиви і навітьемоции»[32; 494].

>Л.С. Виготський підкреслював, що до середовищі змінюється із віком, отже, змінюється від і роль середовища у розвитку. Він підкреслював, що середу слід розглядати не абсолютно, а щодо, оскільки вплив середовища визначається переживаннями дитини.Л.С. Виготський сформулював ряд законів психічного розвитку:1.Детское розвиток має складну організацію у часі: свій ритм, який збігаються з ритмом часу, і свій темп, який змінюється у різні роки життя. Так, рік життя жінок у дитинстві не дорівнює року життя жінок у отроцтві.2.Закон метаморфози у дитячому розвитку: розвиток є ланцюг якісних змін, не просто маленький дорослий, який менше знає менше вміє, а істота, що має якісно відмінній психікою.3.Закон нерівномірності дитячого розвитку: кожна сторона в психіці дитини має власний оптимальний період розвитку. З цією законом пов'язана гіпотеза Л. З. Виготського про системному і сенсовому будову свідомості.4.Закон розвитку вищих психічних функцій. Вищі психічні функції дитини формуються прижиттєво, внаслідок спілкування з дорослим. Знаряддям спілкування Виготський вважав мовної знак як феномен культури. Засвоєння способу використання таких спеціальних знарядь – коштів, вироблених у розвитку людського суспільства, - тобто. навчання (а чи не дозрівання), визначає хід подій і напрям психічного розвитку.

Процес розвитку на онтогенезі проходить шлях від соціального до індивідуальному. Форма психічного розвитку – оволодіння громадським досвідом, присвоєння історично сформованих здібностей, способів роботи і мислення, тобто. навчання. «…Процеси навчання пробуджують у дитини ряд процесів внутрішнього розвитку, пробуджують тому, що викликають їх до життя, пускають у хід, дають початок цимпроцессам…»[6;32]. Однією з доказів впливу навчання на психічне розвиток дитини служить гіпотезаЛ.С. Виготського про системному і сенсовому будову свідомості людини та його розвитку на онтогенезі. Він вважає, що людську свідомість - не сума окремих процесів, а система, структура їх. Жодна функція не розвивається ізольовано. Розвиток кожної функції залежить від цього, у яку структуру вона входить, і який місце у ній займає. Так було в ранньому віці у центрі свідомості перебуває сприйняття, у віці - пам'ять, в шкільному - мислення. Решта психічні процеси розвиваються у кожному віці під впливом домінуючої у свідомості функції [6; 362-367]. На думку Л. З. Виготського, процес психічного розвитку полягає у перебудові системної структури свідомості, яка обумовлена зміною його значеннєвий структури, тобто рівнем розвитку узагальнень. Вхід у свідомість можлива лише через і перехід від однієї структури свідомості в іншу здійснюється завдяки розвитку значення слова.

Отже, специфічно людський шлях онтогенезу полягає у засвоєнні суспільно-історичного досвіду у процесі навчання і виховання – суспільно вироблених способів передачі людського досвіду. Ці засоби забезпечують повноцінне розвиток психіки дитини.

Дата добавления: 2015-11-04