Народження гуманізму

Гуманізм – це специфічне явище епохи Відродження. На відміну від сьогоднішнього часу, він мав інший зміст. Гуманізм – це не лише напрям у філософії, а специфічна спрямованість, система цінностей і навіть образ життя. До основних рис гуманізму відносяться поклоніння античній культурі, переконаність, що людина переважає над всіма істотами, оцінка особистості за її заслугами, а не за походженням, звеличення людини-творці тощо. До гуманістів належить обмежене коло людей (праобраз майбутньої інтелігенції), мовою їх спілкування була латинь, багатьох поєднувала дружба (інколи – лише листування), у них існував визначений етикет спілкування тощо.

До видатних італійських гуманістів належать Франческо Петрарка, Джованні Боккаччо, Лоренцо Валла, Піко де ла Мірандола, Пьотр Помпонацці, Забарелла ті інші. У Північному Відродженні в першу чергу необхідно назвати Еразма Роттердамського, Еразма Рейхдіна, Сабастіяна Бранта, Ульріха фон Гуттена у Германії, Томаса Мора в Англії, Франсуа Рабле та Мішеля Монтеня у Франції.

Реформація

Період Відродження став для католицької церкви періодом серйозних зрушень – це «Великий розкол» і Реформація.

В 1377 р. закінчується період «авіньонського полону», і папський престол повертається до Рима. Це сталося в кінці понтифікату Григорія ХІ, який був вимушений так вчинити із страху втратити свої італійські володіння. В 1378 р. після смерті Григорія ХІ в Римі відбулися вибори нового папи. Обрали Урбана VІ (1378–1389), що викликало загальне невдоволення. Тоді частина кардинальської колегії, опираючись на підтримку французького короля, в невеликому місті Фоклі, вибрала другого папу – Роберта Женевського – під ім’ям Климента VІІ (1378-1394), який оселився в Авіньоні. Так настав період двопапства: обидва папи прокляли один одного і кожний вважав тільки себе істинним папою. Після смерті Урбана VІ на його місце був вибраний Боніфацій ІХ (1389–1304), потім – Інокентій VІІ (1404–1406), після нього – Григорій ХІІ (1406–1415); а після смерті Климента VІІ – Бенедикт ХІІІ.

В середовищі вірних все голосніше почали звучати голоси, які вимагали зібрати собор і скасувати двопапство. На підтримку цієї ідеї виступали Паризький та Болонський університети, а також багато кардиналів. Нарешті в Празі був скликаний Собор. Обидва папи (Бенедикт ХІІІ та Григорій ХІІ) прокляли тих, хто прибув на Собор. Пізанський собор розпочався з того, що позбавив влади обох пап і вибрав нового – Олександра V (1409–1410). Але так як попередні папи не визнали законність Собору, то замість двопапства виникло трипапство. Після смерті Олександра V був вибраний на папство колишній неаполітанський пірат Балтасаро Косса – під ім’ям Іоанна ХХІІІ (1410–1415), який зарекомендував себе так, що після нього жоден папа не наважувався (аж до ХХ ст.) назвати себе Іоанном. На понтифікат Іоанна ХХІІІ припадає початок гуситського руху в Чехії, який очолив Ян Гус (1369–1415). В проповідях Яна Гуса прозвучали ідеї протестантизму (осуд продажу індульгенцій, вимога причастя для мирян не лише хлібом, але й вином тощо). В 1413 р. в Констанці розпочав роботу новий Собор, на який запросили Гуса та його спільника Ієроніма Празького. Не зважаючи на те, що в них були охоронні грамоти від імператора та папи, що гарантували безпеку, їх схопили і спалили на вогнищі (1415). Окрім боротьби з єретиками основним завданням Констанцького собору було покінчити з трипапством. Іоанн ХХІІІ в решті-решт згодився відмовитися від престолу. Григорій ХІІ, хоча і не визнав Собор дійсним, все ж прислав своє відречення від престолу (обидва вони отримали велику компенсацію). Бенедикт ХІІІ же так і до кінця свого життя не згодився на зречення і не визнавав інших пап. Але його паства складала всього кількасот людей і ніякого впливу він вже не мав. В 1417 р. на соборі був вибраний новий папа – Мартін V (помер у 1431), і період «багатопапства» закінчився. Але з’явилося нове явище – «двособорність», коли засідали паралельно два Собори: Базельський та Ферраро-Флорентійський.

З Євгенія ІV (1431–1447) розпочинається список так званих пап-меценатів, які сприяли мистецтву, самі були поціновувачами античних раритетів, замовниками багатьох творів мистецтва епохи Відродження. Але їх норови були такі, що не витримували ніякої критики. Яскравий приклад – Родріго Борджіа – папа Олександр VІ (1492–1503). Розкішне життя, яке вели папи, та їх «меценатство» вимагали величезних засобів, добувати які ставало все тяжче. Одним із засобі прибутку став широкий продаж індульгенцій. Це стало приводом для виступів германського священика Мартіна Лютера.

31 жовтня 1517 року Мартін Лютер прибив до дверей церкви аркуш паперу з 95 тезами, цим викликаючи на диспут всіх бажаючих. «Чому папа, який багатший за Креза, будує церкву св. Петра не за свої гроші, а на кошти жебраків та бідних селян Германії?» – це ніби наївне питання Мартіна Лютера миттєво зробило його відомим у всій Германії. Навколо Лютера групуються представники різних верств, його навіть підтримують декілька германських князів, що намагалися ліквідувати свою залежність від Рима. Лютер висуває все більш радикальні вимоги: переклад Біблії і проповідь національними мовами, заклавши цим фундамент германської літературної мови; право кожного по-своєму вірити і по-своєму трактувати Біблію; вимога «дешевої церкви» –спрощення богослужіння, відмова від вишуканого оформлення церков, від ікон, мощей; від таїнств, шлюбу (сам одружується на колишній монашці) тощо. По всій Європі розповсюджується протестантський рух (гугеноти у Франції, цвінгліканці та кальвіністи у Швейцарії та ін.).

Католицька церква відповідає на це Контрформацією – посиленням діяльності інквізиції, складається «Індекс заборонених книг», створюється орден єзуїтів. Релігійні війни та сутички у всіх країнах були на рідкість жорстокими і кривавими. У деяких країнах перемогла католицька церква, в інших – протестанти (в Англії, Нідерландах, Швейцарії, в ряді князівств Германії та ін.).

Дата добавления: 2015-10-28