Ренесансне мистецтво 1 страница

Ренесанс в Італії. В італійській культурі ХІІІ–ХІV ст. на тлі ще впливових візантійських і готичних традицій стали з’являтися риси нового мистецтва – майбутнього мистецтва Відродження. Тому цей період його історії назвали Проторенесансом.

Аналогічного перехідного періоду не існувало в жодній із європейських країн. А в Італії проторенесансне мистецтво існувало лише в Римі та Тоскані.

Гордістю епохи Проторенесансу в архітектурі та скульптурі є творчість Нікколо та Джованні Пізано, Арнольфо ді Камбіо та художника Джотто ді Бондоне.

В кінці ХІІІ ст. Арнольфо ді Камбіо почав будівництво церкви Санта-Кроче, однієї із найбільших у Флоренції. В 1296 р. у Флоренції розпочато будівництво собору Санта-Марія дель Флоре. Арнольфо ді Камбіо прагнув увінчати вівтарну частину собору величезним куполом. Але після смерті зодчого у 1310 р. будівництво затягнулося, його завершили лише в період раннього Відродження. У 1334 р. за проектом Джотто було розпочато будівництво дзвіниці собору, так званої кампаніли – стрункої прямокутної башти з красивими готичними вікнами, стрілчата аркова форма яких ще довго зберігалася в італійській архітектурі.

Найбільш відомий із міських палаців Флоренції – палаццо делла Синьйорія. Припускають, що його збудував Арнольфо. Це масивний куб з високою баштою. Могутній палац служив символом незалежності Флоренції.

Більш святкове палаццо Публіко в Сієні (1298–1310). Його фасад виходить на площу дель Кампо. Схожа на амфітеатр, розташована на схилі пагорба, площа пристосована для споглядання різних видовищ великою кількістю народу. Площа дель Кампо – перший в Європі святковий центр міста, де влаштовувалися турніри і театралі вистави. До нашого часу кожний рік тут проходять кінні змагання між округами міста. Їм передує величний парад учасників у середньовічних костюмах.

Раніше, ніж в архітектурі та образотворчому мистецтві, нові художні пошуки намітилися в скульптурі, і перш за все у пізанській школі, засновником якої був Нікколо Пізано (бл. 1220 – між 1278 і 1284). Він народився на півдні, в Апуї, але, працюючи в Пізі так зродився з містом, що його прозвали Пізано. Шестикутна мармурова кафедра (1260), виконана ним для баптистерія в Пізі, стала видатним досягненням скульптури Ренесансу і вплинула на її подальше формування. Кафедра із білого, рожево-червоного та темно-зеленого мармуру являє собою цілу архітектурну споруду, яку легко можна оглянути з усіх боків. За середньовічною традицією, на парапетах (стінах кафедри) зображені рельєфи на сюжети із життя Христа, між ними – фігури пророків та алегоричних доброчинств. Колони спираються на спини левів.

Із майстерні Нікколо Пізано вийшли знамениті майстри скульптури Проторенесансу – його син Джованні Пізано та Арнольфо ді Камбіо, вже згадуваний нами як архітектор. Арнольфо ді Камбіо (бл. 1245 – після 1310) тяжів до монументальної скульптури, в якій використовував свої життєві спостереження. Одна із найкращих робіт майстра, виконана ним разом із батьком і сином Пізано, – фонтан на площі Перуджі. Прикрашений численними фігурами і статуями фонтан Фонте Маджоре, закінчений у 1278 р., став гордістю міста. Заборонялося напувати з нього тварин, брати воду у посуд з-під вина або брудний.

Особливе місце в історії італійської скульптури кінця ХІІІ – початку ХІV ст. належить Джованні Пізано (1245 або 1280 – після 1314). Найбільш відомі пам’ятники, створені ним, – кафедра в Пізанському соборі і церкві Сант-Андреа в Пістойї, а також статуї святих, пророків, Мадонн.

Родоначальником нового стилю в Італії вважається Чімабуе (справжнє ім’я Ченні ді Пепо; бл. 1240 – бл. 1302). Чімабуе був знаменитим у Флоренції майстром святкової вівтарної картини-ікони.

Найвідомішим художником Проторенесансу, новатором італійського живопису став Джотто ді Бондоне (1266 або 1267–1337). Він народився в Калле де Веспіньяно поблизу Флоренції в селянській родині.

Джорджо Вазарі, італійський архітектор, художник та історик мистецтва, в своїй монументальній праці «Життєпис найбільш відомих художників, скульпторів та зодчих» (1550), наводить таку легенду. Хлопчик Джотто якось пас вівці і, коли ті щипали траву, малював на камені. Повз проходив Чімабуе. Вражений обдарованістю хлопчини, художник забрав малого до себе в майстерню. Хоча деякі біографи твердять, що Джотто, який жив у Римі на початку ХІV ст., міг вчитися в Кавалліні. Потім митець працював у багатьох містах Італії: в Падуї написав фрески для капели дель Арена, у Флоренції – створив фрески для капел Барді і Перуджі в церкві Санта-Кроче, жив у Мілані, а з 1329 по 1333 рр. – в Неаполі. В 1334 р. він оселився у Флоренції і залишався там до самої смерті, займаючись архітектурою.

Найбільш відомі праці Джотто – фрески капели дель Арена в Падуї (1304–1306), названої так тому, що на її місці колись знаходилася арена цирку. Капела була збудована на початку ХІV ст. падуанським банкіром Енріко Скровеньї, який замовив Джотто фрески, а Джованні Пізано – статую Мадонни з Дитиною.

Розпис капели присвячений життю Богоматері і Христа. Над входом розміщений «Страшний суд», напроти – «Благовіщення». 38 сцен із життя Марії Джотто помістив в єдине ціле, створивши величний епічний цикл. Євангельські сюжети показані майстром як реально існуючі події. Живою мовою розповідають вони про проблеми, які хвилюють людей у всі часи: про доброчестя і взаємопорозуміння («Зустріч Марії з Єлизаветою», «Зустріч Якима з Анною біля Золотих воріт»), підступність та зраду («Поцілунок Іуди», «Побиття Христа»), про глибоку скорботу, покірність та сумирність до одвічного всепоглинаючого материнського кохання («Оплакування»). Сцени наповнені внутрішньою напругою («Воскресіння Лазара»), інколи проникливі у своєму трагізмі («Несіння хреста»).

Образи Джотто величні та монументальні, його мова сувора і лаконічна, але зрозуміла кожному, хто заходить до капели. Недаремно розписи капели стали пізніше називати «Євангелієм Джотто», «Євангеліє для неосвічених».

У другій половині ХІV ст. в Італії на перше місце виходить художня школа Сієни. Її засновником був Дуччо ді Буонісенья (бл. 1255–1320), старший сучасник Джотто. В своїй творчості Дуччо дотримувався традицій візантійського іконопису. Його найбільша робота – величезний вівтарний образ «Маеста» («Звеличення»). Коли ікону переносили з майстерні до Сієнського собору, в місті було влаштовано всенародне свято. В центрі витягнутої горизонтально композиції сидить на троні Мадонна з Дитиною. Їх оточують святі та янголи, а також окремі, невеличкі за розміром сцени, присвячені Богородиці і Христу.

До кола Дуччо належав Сімоне Мартіні (бл. 1284–1344), видатний майстер сієнської школи. Сімоне Мартіні працював у Сієні, Ассізі, Неаполі, а в останні роки – при папському дворі в Авіньоні, де став другом Петрарки. Відомо, що він написав портрет Лаури, коханої поета. Розписи Мартіні прикрашають залу Маннамондо (Карти Світу) в сієнському палаці Публіо.

Велика фреска «Маеста» (1315) сяє світлими рожевими, жовтими, блакитними, золотаво-зеленими формами на яскраво-синьому тлі. Під легким рожевим балдахіном з білими та червоними китицями Мадонна з Дитиною, святі, янголи, які оточують їх, утворюють величаву групу.

На протилежній стороні зали Сімоне Мартіні написав велику фреску іншої тематики. В історії мистецтва вона вважається першим зображенням конкретної історичної події з портретом сучасника. Цей портрет став прототипом майбутніх кінних монументів. На тлі густо-синього неба і жовто-бурого, змертвілого ніби пригніченого пейзажу із зображенням фортець Монтемассі та Сассофорте, а також табору сієнців їде на коні кондотьєр Гвідоріччо де Фольяні. Він зображений у профіль, його рисам майстер надав схожості з оригіналом. Кондотьєр відвоював фортеці у пузанців. Фреска датована художником 1328 р.

В останні десятиліття ХІV ст. Італія переживала тяжкі потрясіння, пов’язані із занепадом торгівлі, війнами, а головне, з «чорною смертю» – епідемією чуми, завезеної зі Сходу. Ідея кінця світу широко розповсюдилася в італійському суспільстві, в якому наростав похмурий песимізм та містичні настрої. Рідкісна за виразністю пам’ятка живопису, що відбивала тодішні настрої, – велика фреска «Тріумф смерті» в галереї цвинтаря Кампо Санто в Пізі (1350–1360), автори якої невідомі до цього часу. В головній її частині Смерть – крилата сива баба – летить із косою в руках до групи юнаків та дівчат, які безтурботно веселяться у садку. А в той час потворні каліки, убогі та старці, жестикулюючи і розмахуючи милицями, марно намагаються привернути увагу Смерті до себе. В лівій частині розпису кавалькада святково вбраних вершників раптом бачить на галявині лісу три відкриті труни із мерцями. Середньовічна тема безмежної могутності смерті, швидкоплинності життя все частіше виникала в європейському образотворчому мистецтві.

Раннє Відродження. Родоначальником ренесансної архітектури вважається флорентієць Філіппо Брунеллескі (1377–1446), один з авторів наукової теорії перспективи (зводив будівлі на основі точних математичних розрахунків).

Перша робота Брунеллескі – купол собору Санта-Марія дель Фьоре у Флоренції. Це зразок блискучого пластичного та інженерного рішення. Зодчий винайшов незвично складну для того часу конструкцію: легкий пустотілий купол має подвійну оболонку і каркас із восьми ребер. Грандіозний купол, покритий темно-червоною черепицею, зв’язаний міцними білими ребрами і увінчаний вишуканим біломармуровим світловим ліхтарем, святково звеличується над містом як величний образ Флоренції. Витвір Брунеллескі – попередник численних купольних храмів в Італії та інших країнах Європи.

Одночасно із зведенням купола архітектор спорудив у 1421–1444 рр. перший в історії громадянської архітектури будинок дитячого притулку – Оспедале дель Інноченті (що в перекладі з італійського означає «шпиталь та притулок невинних»). Шпиталь прикрасив невеличку флорентійську площу Санта-Аннунсіата. Гуманне призначення будинку відобразилося у привітному, спокійному фасаді. Двоповерховий фасад простягнувся по одній із сторін площі. Його нижній поверх відкривається дев’ятьма аркадами, над якими розміщені дев’ять прямокутних вікон. Невеличкі сходи майже на всю ширину фасаду ніби запрошують ступити під склепіння аркад. Пізніше, в 1463–1466 рр. проміжки між арками були прикрашені кольоровими керамічними медальйонами з рельєфами роботи флорентійського скульптора Андреа делла Роббіа. Вони зображують сповитих немовлят.

Брунеллескі започаткував створення купольного храму на основі античного ордеру. В 1421–1428 рр. він збудував бічну капелу церкви Сан-Лоренцо у Флоренції. Використані Брунеллескі в цій споруді архітектурні принципи були втілені у знаменитій капелі Пацці (1429–1443), справжній перлині раннього Відродження. Розташована у глибині вузького подвір’я церкви Санта-Кроче, капела багатого флорентійського роду Пацці зустрічає відвідувача вишуканими шестиколонним портиком з великим центральним прорізом.

На початку 30-х років ХV ст. Брунеллескі разом зі свом другом, скульптором Донателло відвідав Рим. Під час поїздки вони брали участь у розкопках, проводили заміри, досліджували та класифікували античні пам’ятники. Вплив римської класики помітний у пізніших будовах Брунеллескі – флорентійських церквах Сан-Лоренцо (1442–1444) та Санто-Спіріто (1444–1487).

Наступний етап розвитку італійської архітектури ХV ст. пов'язаний з іменем Леона Баттісти Альберті (1404–1472), філософа та вченого. Альберті – унікальна «ренесансна особистість». Він цікавився гуманітарними та точними науками, економікою, філософією, поезією, музикою, живописом, скульптурою, архітектурою. Його можна поставити на один щабель із відомим мислителем і художником класичного Відродження Леонардо да Вінчі.

Альберті походив із освіченої флорентійської сім'ї, яку вигнали із рідного міста політичні противники. Він жив у нужді, але все ж таки зумів отримати блискучу освіту, вивчити в університетах Падуї та Болоньї юриспруденцію, математику та природничі науки. У 1428 р. йому вдалося повернутися до Флоренції, де він ввійшов в оточення вчених та художників двору Медичі.

В 1432 р. Альберті переселився до Рима, де став секретарем Папи римського Євгенія ІV. Палкий прихильник античності, Альберті створив у 30-х роках «Опис міста Рима», склав його першу топографічну карту, написав знаменитий трактат «Десять книг про зодчество» (1449–1452). В Італії та за її межами Альберті став відомий як видатний теоретик мистецтва. В архітектурі Альберті прагнув поєднати класичний стиль з його чіткими геометричними формами, суворим плануванням будівлі з новими віяннями в мистецтві.

Вперше таке поєднання втілене у флорентійському палаццо Ручеллаї (1446–1451), яке завершив помічник Альберті, відомий архітектор Бернардо Росселіно. Загальна композиція будинку традиційна, але фасадна стіна викладена кам’яними блоками, прикрашена пілястрами. Працюючи в Мантуї над будівництвом церкви Санта-Андреа, Альберті повністю відійшов від готичних принципів. Величезний фасад церкви нагадує тріумфальну арку. Подібні проекти Альберті використав раніше в церкві Сан-Франческо у місті Ріміні, яка була перетворена ним на замовлення правителя Сіджизмонда Малатеста в усипальницю, так звану Темпіо Малатестіано.

Будови Лоренцо Альберті оформлені системою великого ордеру (колони і пілястри розташовані по всій поверхні фасаду від низу до верху), який в майбутньому втілився в творчості Мікеланджело і Палладіо.

В ХV ст. італійська скульптура переживала розквіт. В практику художнього мистецтва починають входити замовлення заможних купецьких та ремісничих кіл на прикрасу громадських будинків; художні конкурси стали широкими громадськими заходами. Подію, яка відкрила новий період в розвитку італійської ренесансної скульптури, вважають конкурс на виготовлення із бронзи других північних дверей флорентійського баптистерію, що відкрилася у 1401 році. Серед учасників конкурсу були молоді майстри Філіппо Брунеллескі і Лоренцо Гіберті (бл. 1318–1455).

Переміг на конкурсі блискучий рисувальник Гіберті. Один із освічених людей свого часу, перший історик італійського мистецтва, Гіберті, в творчості якого головним було рівновага та гармонія всіх елементів зображення, присвятив життя одному виду скульптури – рельєфу.

Його пошуки досягли вершини у виготовленні східних дверей флорентійського баптистерію (1425–1452), які Мікеланджело назвав «Воротами раю». Майстерня Гіберті стала справжньою школою цілому поколінню художників. В його майстерні працював помічником молодий Донателло – майбутній реформатор італійської скульптури.

Донато ді Нікколо ді Бетто Барді (бл. 1386–1466), якого називали Донателло, народився у Флоренції в сім’ї чесальника вовни. Донателло працював у Сієні, Римі, Падуї.

З одного боку, Донателло прагнув в мистецтві правди, з другого, він надавав своїм творам риси звеличення і героїки. Ці риси втілилися вже в ранніх роботах майстра – статуях святих, призначених для зовнішніх ніш фасадів церкви Ор Сан-Мікеле у Флоренції, та старозавітніх пророків флорентійської кампаніли. Статуї одразу привернули увагу суворою виразністю і внутрішньою силою образів. Особливо відомий «Святий Георгій» (1416) – юнак-воїн з щитом у руці. У нього цілеспрямований, глибокий погляд; він міцно стоїть на землі, широко розставивши ноги.

В 1430 р. Донателло створив «Давида» – першу оголену статую в італійській скульптурі Відродження. Статуя мала бути частиною фонтану у внутрішньому дворі палацу Медичі. Біблійний пастух – переможець велетня Голіафа – один із улюблених образів Ренесансу. Задуманий і спокійний Давид у шапці пастуха, що затінює йому обличчя, топче ногою голову Голіафа і нібито ще не усвідомлює здійсненого ним подвигу.

Новий період у творчості Донателло настає після поїздки разом з Брунеллескі до Рима. В 1433 р. він завершує мармурову кафедру флорентійського собору. Все поле кафедри займає радісний хоровод танцюючих путті. Це ніби античні амури і одночасно середньовічні янголи у вигляді оголених хлопчиків, інколи з крилами, зображені у русі.

Майже десять років Донателло працював у Падуї, одному із центрів гуманістичної культури, батьківщині глибоко шанованого у католицькій церкві Святого Антонія Падуанського. Для міського собору, присвяченого Святому Антонію, Донателло виконав у 1446–1450 рр. великий скульптурний вівтар з багатьма скульптурами і рельєфами. Центральне місце під балдахіном займала статуя Мадонни з Дитиною, з обох боків якої розмістилося шість статуй святих.

Одночасно Донателло виконав у Падуї кінну статую кондотьєра Еразмо де Нарні, який перебував на службі у Венеціанської республіки. Італійці прозвали його Гаттамелата (Хитра Кішка). Це один з перших ренесансних кінних монументів. Гаттамелата одягнений в римські лати, з оголеною на римський манер головою є прекрасним зразком портретного мистецтва. Восьмиметровий монумент на високому п’єдесталі встановлений паралельно фасаду собору Сант-Антоніо.

В останні роки, проведені у Флоренції, Донателло переживав душевну кризу, його образи стають все більш драматичнішими. Він створив сильну і виразну скульптуру «Юдіф та Олоферн» (1456–1457); статую «Марії Магдалини» (1454–1455).

Серед видатних скульпторів першої половини ХV ст. слід згадати Якого делла Кверча (1374–1438) – старшого сучасника Гіберті та Донателло. Уродженець Сієни, Кверча працював у Луккі. Там у міському соборі знаходиться виготовлений майстром прекрасний надгробок юної Іларії дель Карето. В 1408-1419 рр. Кверча створив скульптури для монументального фонтану Кампо в Сієні. Потім майстер жив у Болоньї, де його головними творами стали рельєфи для порталу церкви Сан-Петро (1425–1438).

Величезна роль, яку в архітектурі раннього Відродження відіграв Брунеллескі, а в скульптурі – Донателло, в образотворчому мистецтві належить Мазаччо. Мазаччо помер молодим, не досягнувши 27 років, але встиг зробити в живопису стільки нового, скільки іншому майстру не вдалося за все життя.

Томмазо ді Джованні ді Сімоне Кассаї, прозваний Мазаччо(1401–1428), народився у містечку Сан-Вальдорно поблизу Флоренції, куди він юнаком поїхав вчитися живопису. Мазаччо працював у Флоренції, Пізі, Римі.

Класичним зразком вівтарної композиції стала його «Трійця» (1427–1428), створена для церкви Санта-Марія Новелла у Флоренції. На фресці представлені розп’яття, фігура Марії, Іоанна Хрестителя. Їх осіняє образ Бога-отця. На передньому плані фрески зображені замовники, які стоять на колінах. В нижній частині фрески зображено саркофаг, на якому лежить скелет Адама, прабатька людства. Напис над саркофагом – традиційний середньовічний вислів: «Я був таким колись, як ви, і ви будете таким, як я».

В ті ж роки Мазаччо (разом із Мазоліно) створив у церкві Санта-Марія дель Карміне розписи капели Бранкаччі, названої так від імені багатого флорентійського замовника.

Сюжет розпису в основному присвячений історії апостола Петра. Найвідоміша композиція «Чудо із статиром» розповідає, як біля воріт міста Капернаума Христа та його учні зустрів збирач податків, вимагаючи від них грошей на храм. Христос звелів апостолу Петру зловити у Генісаретському озері рибу і вийняти з неї статир. Цю сцену глядач бачить на другому плані. З правого боку Петро передає гроші збирачу. Таким чином, композиція поєднує три різні за часом епізоди, в яких тричі постає апостол.

У виразності сили і гостроти почуттів Мазаччо випереджає свій час. Ось фреска «Вигнання Адама та Єви з раю» в тій же капелі Бранкаччі. Глядач вірить тому, що Адама та Єву, які порушили Божу заборону, янгол з мечем дійсно виганяє з раю. Головне тут – не біблійний сюжет, а відтворення безмежного людського відчаю, яким охоплені Адам та Єва.

В серпні 1428 р. Мазаччо поїхав до Рима, не закінчивши розпису, і невдовзі зненацька помер.

Розвиток живопису раннього Відродження проходив неоднозначно: художники ішли своїми власними, інколи різними шляхами.

Світський сюжет, потяг до захоплюючої оповіді, ліричні земні почуття знайшли яскраве відображення у творах Фра Філіппо Ліппі (1406–1469), монаха ордену кармелітів. Він мало походив на монаха з їх аскетичним життям. Перебуваючи вже в поважному віці, він викрав із монастиря Лукрецію Бутті, за допомогою свого покровителя Козімо Медичі домігся дозволу папи римського на шлюб з Лукрецією. Саме з неї та їхнього старшого сина Філіппо Ліппі написав Мадонну з Дитиною Христом. Чудовий майстер, автор багатьох вівтарних картин, серед яких кращою вважається «Поклоніння Христу», створена для капели в палаццо Медичі, Ліппі зумів передати в них людське тепло і поетичну любов до природи.

Дещо осібно в історії флорентійської школи стоїть творчість Доменіко Венеціано (до 1410–1461). Його ім’я свідчить, що він народився у Венеції. Пропрацювавши декілька років у Перуджі та Сієні, він в кінці 30-х років ХV ст. перебрався до Флоренції, де і залишився до кінця свого життя. Серед інших художників, своїх сучасників Доменіко Венеціано відрізнявся тим, що його надзвичайно цікавив колорит.

Вазарі стверджує, що Венеціано був першим в Італії, хто незалежно від нідерландських художників став використовувати техніку масляного живопису.

В картинах Венеціано (серед яких «Мадонна з чотирма святими», створена близько 1445 року) панує тонка повітряна гармонія фарб, срібне світло. З його ім’ям пов’язані вишукані профільні жіночі портрети. Майстерність чудового колориста Венеціано не дуже вплинула на живопис Флоренції, але втілилася у творчості його учня Пьєтро делла Франческа.

Пьєтро делла Франческа (1420–1492) народився у невеличкому місті Борго-Сан-Сеполькро в Умбрії, в сім’ї ремісника. Вчився він у майстерні Доменіко Венеціано у Флоренції, де глибоко зацікавився мистецтвом Мазаччо, Уччелло, Бренеллескі та Альберті.

У вівтарній картині «Мадонна Милосердя», виконаної Пьєтро делла Франческа у 1450–1462 рр. для рідного міста, художник знайшов надзвичайно виразні метоли для створення образу Небесної Захисниці. Схожа на статую чи колону, фігура юної Марії, за традицією, значно перевищує розмірами фігури молільників, які припадають до її ніг. Мадонна височіє над ними, її тяжкий плащ розкрився, як шатро – кожний може знайти в ньому захист і притулок.

Найкращі фрески Пьєтро делла Франческа створив в 1452–1466 рр. для вівтаря церкви Сан-Франческо в Ареццо. Вони присвячені історії хреста, на якому був розіп’ятий Христос. Цю історію оповів у «Золотій легенді» італійський монах ХІІІ ст. Якопо де Вораджине. У вузькій готичній капелі з високим вікном художник змушений був розмістити фрески в три яруси. Він вибрав із багатьох епізодів легенди основні: від початку – коли із насіння райського дерева пізнання добра і зла на могилі Адама проростає священне дерево, до кінця – коли візантійський імператор Іраклій тріумфально повертає християнську реліквію до Єрусалима.

Менша за розмірами вертикальна композиція «Сон Костянтина». Римський імператор спить у похідному шатрі в переддень вирішальної битви з Максенцієм. Янгол з хрестом у руці, стрімко падаючи вниз головою в потоці світла, сповіщає Костянтину перемогу. Майстер тонко передав ефект штучного освітлення: промінь світла, який іде від янгола, вихоплює з темряви шатро полководця. Цей метод не мав аналогій в італійському живописі ХV ст.

Фреска тематично пов’язана з великою горизонтальною композицією «Перемога Костянтина над Максенцієм». Це реальна подія в римській історії. Жорстока боротьба двох імператорів – Костянтина та Максенція – завершилася в 312 році. Відоме драматичне закінчення битви, яку програв Максенцій, – він втопився у Тібрі під час втечі з поля бою.

Пьєтро делла Франческа часто відвідував Урбіно, виконуючи доручення Федеріко да Монтефельтро, герцога Урбінського. Художнику належать парні портрети герцога та його дружини Баттісти Сфорца (бл. 1465) та портрет Федеріко да Монтефельтро в одязі темно-червоного кольору і червоній шапочці.

Для Урбінського палацу Пьєтро делла Франческа створив одну із прекрасних і найзагадковіших картин – «Бичування Христа» (між 1455 і 1460). Сцена страждання Христа відсунута на другий план, а на першому – архітектура Урбінського палацу. До пізніших шедеврів майстра належить поетичне срібно-блакитне «Різдво» (бл. 1470).

Особливе місце в образотворчому мистецтві раннього Відродження займає Сандро Боттічеллі.

Алессандро Філіпепі, прозваний Боттічеллі(1445-1510), народився у Флоренції. Він вчився живопису у Філіппо Ліппі, відвідував майстерню знаменитого скульптора та художника Верроккіо, де зблизився з Леонардо да Вінчі, який також був учнем Верроккіо.

Ім’я Боттічеллі стало відоме завдяки картині «Поклоніння волхвів» (1476), яка привернула увагу сім’ї Медичі. На картині було зображено три покоління некоронованих правителів Флоренції. Боттічеллі став працювати при дворі Медичі.

Його знамениті картини зрілого періоду «Весна» (бл. 1477–1478) та «Народження Венери» (1483–1484) створені під впливом видатного гуманіста Анжело Поліціано, придворного поета Медичі. Алегорична картина «Весна» написана для вілли Медичі і належить до найбільш складних творінь художника.

На тлі темної зелені фантастичного саду виступають граційними силуетами стрункі фігури. В глибині композиції Венера у розкішному вбранні стоїть у меланхолійній задумі. Її оточує обов’язковий почет: амур з луком пролітає над її головою, три юні грації ведуть хоровод, із діброви біжить німфа, яку переслідує фавн. На передньому плані Весна, або богиня Флора, у вінку і витканій квітами сукні йде стрімко і так легко, що ледве торкається ногами землі. В лівому кутку – фігура юнака, якого зазвичай називають Меркурієм. Ритм плавних ліній об’єднує композицію в єдине ціле, створює витончену кольорову гаму. Пронизливий музичний ритм танцю, трепет ліній, образ трьох грацій, які прославляють Весну, свято природи, людських почуттів. Але в картині Боттічеллі відчувається властивий його мистецтву відтінок смутку, холодного відчуження.

Більш опосередковано сприймається картина «Народження Венери». Це одна із найчарівніших картин світового живопису. Вона зображує Венеру, богиню кохання та краси, яка пливе на великій мушлі. «Човен» підганяють до берега сплетені в обіймах кохання бог та богиня вітру. На березі Венеру чекає німфа, яка поспішає накинути на її плечі світло-малинове покривало, виткане квітами. Майстер золотить розвіяне вітром волосся Венери, цим надає їй жіночому вигляду щось неземне. Образ Венери – вище втілення чарівності безгрішної чистоти, беззахисності, невимовного смутку.

На початку 90-х років ХV ст. у творчості Боттічеллі настав рішучий перелом. На його мали великий вплив пристрасні проповіді домініканського монаха Савонароли, який викривав папство, аристократію, багатих та гуманістичну культуру. Коли в 1494 р. Медичі вигнали із Флоренції, а на чолі республіки фактично став Савонарола, Флоренцію охопив релігійний фанатизм.

На вулицях палали вогнища, в яких горіли предмети розкоші, навіть твори мистецтва. Боттічеллі з його палким потягом до політики і пристрастю релігійних шукань болюче метушився між гуманістичною ренесансною культурою і закликами до аскетизму Савонароли. Сильний вплив на художника спричинила страта монаха, звинуваченого в єресі: спочатку його повісили перед Паласіо Веккьо, а потім спалили на вогнищі.

У пізніший період творчості Боттічеллі надавав перевагу картинам на релігійні сюжети трагічного характеру. До них відносяться дві картини «Оплакування Христа» (бл. 1500), одна із найвідоміших картин того часу – так звана «Покинута» (бл. 1490): біля замкнутих бронзових воріт величезної стіни сидить дівчина, затуливши лице руками, – втілення безнадійності, самотності, трагічної долі.

Боттічеллі помер бідним, всіма забутий. Його творчість заново відкрили лише в середині ХІХ ст. так звані прерафаеліти – група англійських художників та письменників, які вибрали для себе ідеалом італійське мистецтво до Рафаеля.

Високе Відродження. Високе Відродження, яке дало людству таких великих майстрів як Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Джорджоне, Тіціан, Браманте, охоплює порівняно невеликий період – від кінця ХV ст. до кінця другого десятиліття ХVІ ст. У Флоренції розквіт мистецтва продовжувався до середини століття.

Центром архітектури Високого Відродження стає Рим, де склався єдиний класичний стиль. Майстри творчо використовували античну ордерну систему. Роль Донато Браманте (1444–1514), який вказав шляхи розвитку архітектури Італії ХVІ ст., можна порівняти із роллю Філіппо Брунеллескі у зодчестві раннього Відродження.

Браманте розпочав творчу діяльність як художник. Його запросили у 1476 р. в Мілан до двору герцога Лодовіко Моро. Тут він зустрівся з Леонардо да Вінчі, містобудівні ідеї якого дуже вплинули на Браманте. В міланський період творчості, який тривав двадцять років, Браманте звів декілька прекрасних споруд, серед яких особливо слід відмітити перебудовану за наказом Лодовіко Моро вівтарну частину монастирської церкви Санта-Марія делла Граціє. Найбільших висот Браманте досяг під час роботи у Римі, куди він переїхав у 1499 р. після того, як Мілан захопили французи. Він завершив початий іншим архітектором фасад палаццо Канчелларія.

Початок новому класичному стилю поклав маленький круглий Темпьєтто, зведений Браманте в 1502 р. у подвір’ї монастиря Сан-Пьєтро ін Монторіо на місці, де був розіп’ятий на хресті апостол Петро.

Після сходження на папський престол Юлія ІІ, людини енергійної, яка піклувалася про звеличення Папської держави, - розпочалася забудова Рима. Браманте став головним папським архітектором.

В 1505 р. почали будувати двірцевий комплекс у Ватикані. Браманте мав на меті звести систему двірцевих будинків і палаців, починаючи від двору Сан-Дамазо до Бельведера. Але за життя архітектора ця його мрія не здійснилася.

Браманте став першим зодчим собору Святого Петра в Римі. За планом собор являв собою грецький хрест, вписаний в квадрат. Центром будівлі був великий купол. Браманте встиг звести храм лише до висоти могутніх арок. Після його смерті в будівництві послідовно брали участь Рафаель, Бальдассаре Перуці, Антоніо да Сангалло Молодший. Будівництво затягнулося на довгі

Дата добавления: 2015-10-28