Ренесансне мистецтво 4 страница

В «Місяцях» художник починає виводити на перший план фігури людей. Це селяни, їх заняття, робота природно залежать від певної пори року. Таким чином, людина виступає органічною частиною природи. Цикл картин сприймаються як цілий світ, втілений художником в сільських пейзажах. Краса землі в кожній її миті для Брейгеля – запорука існування небесного вселенського закону, набагато мудрішого та милосерднішого, ніж встановлені земними володарями.

В 60-х роках ХVІ ст. політична ситуація в Нідерландах була досить складною. Ватаги людей, підбурені протестантськими проповідями, вдиралися до храмів і свою ненависть до папи римського проявляла у знищенні ікон та статуй святих. Тоді було зруйновано декілька тисяч храмів. В 1566 р. король Іспанії та правитель Нідерландів Філіпп ІІ вирішили жорстоко покарати непокірну країну і відправили туди багатотисячну армію під командуванням дона Фернандо Альвареса де Толедо, герцога Альба (1507–1582). Герцог Альба жорстоко розправився із повстанцями.

Відгомін цього лихоліття знайшов відображення в картині Брейгеля «Побиття немовлят у Віфлеємі» (1566). На ній зображено нідерландське селище, в яке зайшли вороги. На засніженій міській площі метушаться карателі та їх жертви. В глибині композиції, в оточенні закутих у сталеві лати вершників помітний чоловік, що керую розправою, - суворий довгобородий старець в чорному. Цьому невблаганному посланцю царя Ірода Брейгель надав рис герцога Альби.

Картини «Селянське весілля» та «Селянський танок», написані Брейгелем у 1566–1567 рр., є своєрідною відповіддю художника на лихо, яке прокотилося країною. Життя в Нідерландах після приходу герцога Альби не припинилося. Ось селяни справляють весілля. Тісна хатина не змогла вмістити людей, і тому гості зібралися в чисто прибраному великому сараї. Двері зняті з петель і слугують своєрідною тацею. Біля входу тісниться натовп. Не всі бажаючі наважилися переступити поріг: в ті роки вийшов особливий указ іспанського короля, що число присутніх на селянських весіллях не повинно перевищувати двадцяти осіб. Саме тому в сараї достатньо просторо.

На почесному місці сидить наречена – рум’яна селянська красуня. Але нареченого за столом не видно, тому більшість дослідників вважають, що сюжет символічний: або картина перегукується із біблійною притчею про Церкву-Наречену, яка очікує Небесного Нареченого (Ісуса Христа), або це ілюстрація до нідерландської приказки: «Бідний той, хто не присутній на власному весіллі».

В «Селянському танку» звучить на повну силу голос свободи. Не випадково дії розгортаються не в приміщенні, а на вулиці.

Остання із відомих на сьогодні картин Брейгеля – «Сліпі» (1568). Моторошна вервечка бездомних калік, позбавлених не лише зору, а й проводиря, бреде із глибини картини на глядача. П’ятеро сліпців не підозрюють, що перший з них вже впав у канаву, і через деякий час вони всі там опиняться. Картина присвячена словам Христа: «Чи може сліпий водити сліпого? Чи не впадуть вони обидва в яму?» Звичайно, Ісус мав на думці сліпоту духовну. Тому Брейгель в глибині картини зобразив церкву – єдине місце, де сліпці можуть знайти зцілення. Для того, щоб переступити поріг церкви, потрібно мати зір або скористатися допомогою зрячого. Але ні те, ні інше не приступне персонажам Брейгеля. Можливо, створюючи картину, Пітер Брейгель згадував вчення Кальвіна про трагічну сліпоту всього людства.

Ренесанс у Франції. Першим художником французького Відродження вважають Жана Фуке (бл. 1420–1481). Цікаво, що він був відкритий випадково в кінці ХІХ ст., коли був знайдений манускрипт із його ім’ям.

Жан Фуке народився в місті Туре. В юності жив у Парижі, де освоював мистецтво мініатюри. В 40-х роках ХV ст. Фуке був в Італії і першим із французьких художників познайомився із мистецтвом італійського Відродження. В Римі він написав портрет Папи Євгенія ІV; можна зробити висновок, що Фуке на той час був визначним майстром.

В цей період Фуке пише портрет короля Франції Карла VІІ (1422–1461), який характерний документальною правдивістю у зображенні рис обличчя, точністю у втіленні характеру, увазі до конкретного індивідуалізму.

В 1451–1456 рр. Жан Фуке створює «Меленський диптих». В лівій його частині на тлі італійської архітектури постають замовники вівтаря Етьєн Шевальє і його покровитель Святий Стефан. В правій частині диптиха зображена Діва Марія з Дитиною. Мадонна має портретну схожість із знаменитою Аньєс Сорель – коханкою короля.

Жан Фуке ілюстрував «Великі французькі хроніки» (50-ті роки ХV ст.). На мініатюрах майстра історія країни показана в святкових зустрічах, парадних процесіях, військових змаганнях, королівських церемоніях. Цим Фуке підкреслював ідею величі королівської влади, що було актуальною для Франції другої половини ХV ст.

Шедеврами Фуке стали створені ним у 70-х роках мініатюри до «Іудейської давнини» давньоєврейського історика Йосифа Флавія. В палестинських пейзажах, які відкриваються ніби з висоти пташиного польоту, постає світ величний і прекрасний, наповнений гармонією та досконалістю. Грандіозні будинки, величезні маси людей, величний пейзаж сприймаються у нерозривній єдності.

Колискою французької архітектури епохи Відродження стали замки, збудовані в кінці ХV – початку ХVІ ст. в долині річки Луари. Це Амбруазе – резиденція короля Карла VІІІ, Блуа – перебудований королем Франциском І, Шемансо належав фаворитці короля Генріха ІІ Діані де Пуатьє, а потім його дружині Катерині Медичі. Найграндіознішою спорудою в долині Луари є замок Шамбор (1519–1559).

Одним із найталановитіших скульпторів французького Ренесансу став Жан Гужон (бл. 1510 – після 1568). Його життєвий шлях до нашого часу огорнутий таємницею. Невідомо, де і коли він народився, де отримав освіту. Можливо, був в Італії.

Найвідоміший шедевр Гужона – це «Фонтан безвинних» (1547–1549) в Парижі, збудований на місці старого цвинтаря, присвяченого невинним немовлятам, вбитих в Віфлеємі за наказом Ірода. Гужон працював над фонтаном разом з архітектором П’єром Леско (бл. 1510–1578). Фонтан прикрашають рельєфи із зображенням німф, наяд, тритонів та інших фантастичних істот. Німфи і наяди Гужона – ніби живе втілення водяної стихії, що втілилася в людину.

Під час релігійних зіткнень Гужон став на бік протестантів. Коли ті отримали поразку, він змушений був рятуватися за кордоном. Лише в кінці ХІХ ст. були знайдені документи, які свідчать, що останні дні Гужон провів в італійській Болоньї.

Ренесанс в Германії. Германський Ренесанс у порівнянні з італійським сформувався на ціле століття пізніше. Предтечами Відродження стали художники Конрад Вітц («Чудесна ловля риби»), Стефан Лохнер («Воскресіння Лазаря»), Мартін Шонгауер («Різдво»).

Найбільш яскравим представником мистецтва Германії епохи Відродження став Альбрехт Дюрер. Він народився у 1471 р. в Нюрнберзі в сім’ї золотих справ майстра, переселенця з Угорщини. Спочатку він начався батьківському ремеслу, а потім став учнем художника Міхаеля Вольгемута. З 1490 р. Дюрер подорожує містами Германії. В 1492 р. він відвідав Кальмар, де у майстерні Мартіна Шонгауера оволодів мистецтвом гравюри на міді. Дюрер працював також у Базелі (Швейцарія) – всеєвропейському центрі книгодрукування і гравюри на дереві (ксилографія). У 1494 р. художник переселяється в Нюрнберг, одружується і отримує право майстра. Але епідемія чуми змусила його залишити рідне місто – цього разу він побував у Венеції.

Через рік Дюрер повертається додому і відкриває власну майстерню. З 1496 по 1498 рр. він писав портрети своїх співгромадян, виконав замовлення герцога Саксонії Фрідріха Мудрого – розписав вівтар для церкви у Віттенберзі. Але головною його справою стала друкована графіка. Дешеві гравюри на дереві, так звані «летючі аркуші», які розносили по всій країні мандрівні торгаші, приносили Дюреру швидкий прибуток і популярність.

В 1497 р. Дюрер створив цикл ілюстрацій до останньої книги Нового Заповіту – «Апокаліпсису». Дошки для п’ятнадцяти великих ксилографій він вирізав за декілька місяців. В 1498 р. був надрукований перший тираж циклу, оформлений у вигляді альбома гравюр з короткими поясненнями на звороті. В апокаліптичних образах Дюрер втілив біль свого часу, неспокій, з яким в Європі очікували кінець століття. За середньовічними уявленнями, світ, створений за сім днів, повинен існувати сім тисяч років. Тому ХV ст., за християнською традицією, кінець цього століття від створення світу пов’язували з кінцем світу і подіями на оновлення Всесвіту.

Дюрер одним із перших серед європейських художників став зображувати самого себе. Свій перший автопортрет він написав у 13 років. З того часу майстер не раз зображував себе то виснаженим роботою підмайстром (1491–1492), то мовчазним серйозним юнаком (1493), то розкішно вбраним кавалером. Але автопортрет Дюрера, написаний у 1500 р. вважається найкращим. Сучасного глядача вражає те, що Дюрер насмілився надати своєму автопортрету подібність із Ісусом Христом. Але сучасники Дюрера сприймали все значно простіше: для північноєвропейської епохи Відродження Христос – новий ідеал людини, і кожен християнин може не лише бути схожим на Ісуса, але й зобов’язаний прагнути цього. В німецькій мові і зараз слово «Christ» означає і «Христос», і «християнин». Таким чином, Дюрер просто зобразив себе християнином. На чорному тлі портрета він вивів золотом два написи: зліва поставив дату і свій підпис-монограму, а справа, симетрично імені написав: «Я, Альбрехт Дюрер, нюрнбержець, написав себе так вічними фарбами». А поряд повторив рік (1500), в якому багато із його сучасників чекали кінця світу, а він вирішив написати автопортрет – свій заповіт вічності.

В 1505 р. Дюрер знову відвідує Венецію. Там на замовлення місцевого земляцтва купців із Германії він розпочинає роботу над картиною «Свято чоток», призначеної для церкви Сан-Бартоломео. Сюжет був пов'язаний із містичною практикою, яку пропагували монахи-домініканці: читати молитви і одночасно перебирати чотки.

В центрі картини височіє трон, на якому сидить Богоматір з Маленьким Ісусом. Навколо велика кількість людей, що нахилили коліна перед Марією. З лівого боку духовенство на чолі з папою Юлієм ІІ, з правого – германський імператор Максиміліан із придворними (серед них Дюрер помістив себе: він стоїть біля дерева і тримає в руках аркуш з монограмою). Всі зосереджено моляться. Марія, Христос і Святий Домінік роздають вірним вінки із троянд. Кульки домініканських чоток (білі і червоні) мали символіку: білі троянди – радощі Діви Марії, та червоні – страждання Христа.

Картина «Свято чоток» принесла Дюреру визнання серед венеціанців. Венеціанська Синьйорія (уряд Венеції) пропонувала художнику залишитися на службі, обіцяючи добру платню, але Дюрер повернувся на батьківщину. В Нюрнберзі його вибрали до міської Ради, його чекали великі замовлення.

1513–1514 роки стали для митця періодом найвищого творчого злету. В цей період він створює графічні аркуші, які ввійшли в історію живопису під назвою «Гравюри майстра». Художник, перебуваючи в зеніті слави, вже не шукав заробітку, а просто хотів показати світові, на що він здібний. Три гравюри на міді: «Рицар, диявол та смерть» (1513), «Святий Ієронім в келії» (1514) та «Меланхолія» (1514) – художня сповідь Дюрера, блискуче втілення роздумів художника про сенс людського життя, про самого себе, якими він поділився із глядачами.

Одну із гравюр традиційно називають «Рицар, диявол та смерть» хоча сам Дюрер назвав її «Вершник». Озброєний подорожній повільно їде повз урвистого лісового узгір’я. На вершнику – лати, в руці – спис. В грізному вигляді воїна є якась безглуздість, беззахисність дивака, яка ріднить його з Дон-Кіхотом. Підняте забрало відкриває відчужене та суворе обличчя. З рицарем порівнялася Смерть – мертвяк верхи на кістлявій клячі. Він показує рицарю пісочний годинник: його життя кінчається. За ними плентається диявол із свинячою головою. В герої гравюри одні дослідники вбачали ворога папства Джироламо Савонаролу, інші – Франца фон Зіккінгена, який у 1522 р. очолив повстання германського лицарства. Більш вірогідно, що сюжет гравюри навіяний книгою знаменитого письменника та філософа епохи Відродження Еразма Роттердамського (1469–1536) «Посібник для воїна Христова» (1501). Рицар Дюрера – християнин, що впевнено йде до Небесного града (поданий в образі замку, що увінчує скелю на задньому плані), не зважаючи на випробування диявола і невідступне наближення смерті.

Тема гравюри «Святий Ієронім в келії» присвячена усамітненому спокою вченого-відлюдника. Святий Ієронім Спиридонський (ІV–V ст.) – один із отців західної Церкви, прибічник папи Дамаса І, потім наставник монастиря у Віфлеємі, прославився перекладом Біблії латинською мовою, – був покровителем вчителів та учнів, богословів і проповідників. В ХVІ ст., коли, з одного боку, загострювалося зацікавлення християнською давниною, а з другого – все частіше лунали заклики перекласти Святе Письмо на живі європейські мови, цей святий був досить популярним в освіченому середовищі.

Дюрер зобразив Ієроніма в глибині просторої келії, заповненої спокійним, розсіяним світлом, яке лине через широкі вікна. З любов’ю відображені всі дрібниці скромної, але затишної келії: пісочний годинник, сухий гарбуз – фляга схимника, підвішена до стелі, туфлі під лавкою. Використовуючи традиційні атрибути Святого Ієроніма, Дюрер обійшовся з ними просто, по-домашньому: кардинальська шляпа висить на цвяху, а лев – супутник Ієроніма, – ніби величезний ласкавий кіт, розтягнувся на підлозі поряд з мирно дрімаючою собакою.

«Меланхолія» – найзагадковіша із гравюр і найулюбленіша самого майстра. Антична і середньовічна медицина розрізняла чотири людських темпераменти, із яких непередбачуваним вважався саме меланхолічний. Побутувала думка, що меланхоліки погано пристосовані до мирського життя – вони незграбні, нетовариські, невдахи, їм частіше, ніж іншим темпераментам, загрожують хвороби, злигодні, божевілля. Поряд з цим покровителем меланхоліків є Сатурн, а цей бог, за античними уявленнями, найстаріший серед інших богів, йому відомі таємниці початку Всесвіту. Тому лише меланхолікам приступна радість відкриття. Вважалося, що всі видатні люди: поети, філософи, вчені, законодавці – меланхоліки. Сам Дюрер вважав себе меланхоліком, що дає змогу назвати третю гравюру духовним автопортретом майстра. Крилата жінка – своєрідна муза Дюрера – нерухомо сидить, задумливо підперши рукою голову, серед розкиданих інструментів та приладів. Поряд із жінкою згорнувся в клубок величезний пес. Ця тварина – символ меланхолічного темпераменту – зображена і на інших гравюрах циклу: собака супроводжує Вершника, і спить в келії Святого Ієроніма.

Гравюра «Меланхолія» ключ до розгадки всієї серії «Гравюри майстра»: всі вони складають відверту розповідь художника про себе – про те, що людина, обдарована з неба, чужа для оточуючих і блукає по землі, ніби дивакуватий мандрівний рицар; про те, яка спокійна і радісна праця, коли вона знаходить свою келію – єдине в світі місце, де вона може стати самим собою.

В 1520–1521 роках Дюрер разом із сім’єю подорожував рейнськими землями і побував у Нідерландах; був прийнятий імператором Карлом V в Ахені, відвідав Антверпен, Брюссель, Бронс і Гент. Всюди приймали його з пошаною, називаючи «королем живопису».

Дюрер помер в Нюренберзі в 1528 р. Після нього залишилося більше 60 картин і декількасот гравюр.

Відомими художниками германського Відродження стали Матіас Нітхардт та Альбрехт Альтдорфер.

Матіас Нітхардт, названий Грюнвальдом (між 1470 та 1475–1528) уславився Великим вівтарем Богоматері для монастиря Святого Антонія в Ізенгеймі (Ельзас). Монастир Святого Антонія, як і інші монастирі, присвячені святому, був лікувальним центром (Святого Антонія вважали лікарем різних захворювань). В лікувальні процедури обов’язково входили молитви хворих біля вівтаря в монастирській церкві. Нітхардту вдалося створити вівтар, який справляв незвичайно сильну дію на почуття і свідомість глядачів.

Ізенгеймський вівтар являв собою складну конструкцію, яка складалася із центральної частини – короба з дерев’яними статуями святих Антонія, Августина та Ієроніма – і двох пар рухомих стулок. Під час кожноденних богослужб вівтар був закритий, і вірні бачили перед собою сцену розп’яття. Коли проходила святкова богослужба, відкривали першу пару стулок, і з’являлися картини, присвячені Богоматері. Нарешті, під час урочистих зібрань монастирської братії розкривали стулку центральної частини із сюжетами життя Святого Антонія. Розміри вівтаря великі: висота його сягала трьох метрів, величина більшості фігур наближалася до людського зросту.

Альбрехт Альтдорфер (бл. 1480–1538) – один із засновників жанру новоєвропейського пейзажу, народився в Регенсбурзі (Баварія). Спочатку художник писав сюжети на тлі пейзажу («Лісовий пейзаж з битвою Святого Георгія», «Святе Сімейство»), а потім звернувся до власне пейзажу («Дунайський пейзаж», «Пейзаж з містком»).

В 1529 р. Альтдорфер пише картину «Битва Олександра Македонського з Дарієм». В цій битві, яка відбулася в 333 р. до н.е. в Сирії, поразку отримали перси. Глядача вражає перш за все контраст між невеликими розмірами картини і грандіозністю зображуваного. З висоти пташиного польоту відкривається морський берег і тісна котловина, в якій ведуть бій безліч крихітних фігурок. Хід битви зрозумілий – перемагає військо, яке розташоване праворуч. Це македонці: на їх знаменах зображений грифон – легендарний герб Македонського царства. Кавалерія македонців у блискучих латах двома клинами врізалася у військо Дарія; із табору на березі моря поспішають свіжі загони. Колісниця з царем Дарієм вже втікає з поля бою. Ось-ось перси розпочнуть втечу. Ще мить – і вирішиться перемога двох багатотисячних армій, двох світових імперій.

Але це лише нижня частина картини. Бурхлива сцена битви нагадує розтривожений мурашник на тлі морської затоки, далеких гір і безмежного вечірнього неба. Сонце заходить, і все яскравіше стає серп місяця. Сонце і місяць, з’явившись на небі одночасно, – давній символ подій світового значення. День і ніч ведуть боротьбу не менш драматично, ніж греки і перси. Сонце заходить за горизонт, із останніх сил відбиваючи нашестя повної пітьми, що повзе звідти, куди втікають переможені перси. Перемога на небі протиставляється перемозі на землі. Що це? Іронічне кепкування над величчю Олександра Македонського чи образ вселенської революції? Картина Альбрехта Альтдорфера є своєрідним дзеркалом реального простору: схід розташований ліворуч, захід, куди заходить сонце і звідки прийшла армія Македонського, – праворуч. Долі людей і країн, світло і темінь, простір і час химерно переплелися в цій загадковій картині.

Лукас Кранах Старший (1472–1553), а точніше Лукас Моллер із Кранаха у Верхній Франконії з ранньої юності подорожував Германією в пошуках визнання. В 1493 р. він відправився в Палестину у складі свити герцога Саксонії Фрідріха Мудрого, потім перейшов до нього на службу і оселився у Віттенберзі. В 1508 р. Кранаха наділили титулом дворянина, і в цьому ж році він за дорученням герцога побував у Нідерландах. Він очолив художню майстерню, в якій було більше десятка помічників, видавав книги, поєднуючи ці заняття з торгівлею винами та ліками.

Лукас Кранах Старший був прибічником Реформації. Він ілюстрував протестантські памфлети, часто малював і писав портрети основоположника і відомого діяча Реформації Мартіна Лютера. Переїзд герцога Саксонського, який потрапив у немилість до імператора, змусив Кранаха залишити Віттенбер і

перебратися до Веймера у 1550 р. Але у Віттенберзі продовжували працювати його сини. Династія художників, заснована Лукасом Кранахом, проіснувала до ХVII ст. Проживаючи у Веймері, Кранах писав картини на античні теми («Венера та Купідон», «Венера і Амур»). Одначе давні міфи Лукас Кранах Старший переказує як цікаві чужоземні казки, доповнюючи що-небудь від себе.

Ганс Гольбейн Молодший (1497 або 1498–1543) – останній із великих германських художників ХVI ст. Гольбейн народився в місті Аусбурзі (Баварія) в сім’ї видатного художника. В 1515 р. він оселився в Базелі (Швейцарія), де швидко завоював визнання замовників. Пізніше Гольбейн переїхав у Мілан, а в 1519 р. повернувся в Базель. Він відкрив майстерню. Гольбейн славився не тільки як живописець, він виконував ескізи, ювелірні вироби, костюми, розписував фасади будинків.

На знаменитій картині Гольбейна «Мертвий Христос» (1522) тіло Ісуса, розпростерте в тісному, низькому, ніби труна, просторі, написано досить реалістично. Недаремно Гольбейн малював Христа із утопленика.

В 20-х роках Гольбейн випустив серію невеликих ксилографій «Танці Смерті». Смерть – повноправний мешканець земного світу і запросто займається своїми справами: забирає єпископа від його пастви, наповнює останній келих вином королю, допомагає селянину доорати поле, із зброєю в руках зустрічає солдата в бою.

Восени 1526 р. Гольбейн їде в Англію. Там він знайшов прихильність в основоположника утопічного соціалізму Томаса Мора. Під час поїздки Гольбейн створив портрет численної і щасливої сім’ї Морів.

В 1533–1534 рр. художник писав портрети членів французького посольства при лондонському дворі.

В 1543 р. Ганс Гольбейн Молодший помер в Лондоні в розквіті творчих сил від чуми. Його живопис, з його декоративністю, благородною стриманістю, тонким психологізмом, став основою для створення англійської живописної школи.

Після 1529 р. образотворче мистецтво Германії переживало кризу, наслідки якої були остаточно подолані лише після ХІХ ст.

Запитання та завдання для самоперевірки

1. Що означає термін «Ренесанс» і як він поєднується з терміном «гуманізм»?

2. В чому полягають особливості культури епохи Відродження?

3. Розкажіть про причина та наслідки Реформації.

4. Які ідеї утопічного соціалізму знайшли відображення в «Утопії» Т.Мора та «Місті Сонця» Т.Кампанелли?

5. Опишіть найважливіші відкриття цього періоду.

6. Охарактеризуйте мистецтво Ренесансу в Італії.

7. Що вам відомо про творчість Леонардо да Вінчі, Рафаеля та Мікеланджело?

8. Охарактеризуйте мистецтво Ренесансу в Нідерландах.

9. В чому полягає незвичність картин І.Босха?

10. Охарактеризуйте мистецтво Ренесансу у Франції.

11. Охарактеризуйте мистецтво Ренесансу в Германії.

12. Розкажіть про творчість А.Дюрера.

Дата добавления: 2015-10-28