Глава перша .

Кожний хотів би довго жити, але нікому не хочеться старіти. Джонатан Свіфт.

Це трапилося кілька років тому. Я сидів на ослоні в парку, читаючи вечірню газету. Літній джентльмен підійшов і присів поруч. На вигляд йому було років біля сімдесяти. Рідке сиве волосся, обвисли плечі, тростина й важка хода. Хто міг знати, що все моє життя з тієї миті зміниться назавжди?

Через деякий час ми розговорилися. З'ясувалося, що мій співрозмовник - відставний полковник британської армії, котрий якийсь час служив також у Королівському дипломатичному корпусі. З обов'язку служби йому довелось побувати за своє життя практично у всіх мислимих і немислимих куточках землі. В той день сер Генрі Бредфорд - так він представився - розповів мені кілька цікавих історій зі свого, повного пригод життя, чим досить мене розважив. Розстаючись, ми домовилися про нову зустріч, і незабаром наші приятельські відносини перетворилися на дружбу. Майже щодня ми з полковником зустрічалися в мене, або в нього в будинку й до глибокої ночі просиджували біля каміну, ведучи неквапливі бесіди на найрізноманітніші теми. Сер Генрі виявився цікавою людиною.

Один раз осіннім вечором ми, як звичайно, сиділи з полковником у глибоких кріслах у вітальні його лондонського особняка. Зовні доносився шелест дощу й шерех автомобільних шин за кованою огорожею. Потріскував вогонь у каміні. Полковник мовчав, але я відчував у його поводженні деяку внутрішню напруженість. Начебто б він хотів розповісти мені про щось дуже для нього важливе, але ніяк не міг зважитися розкрити таємницю. Такі паузи траплялися в наших бесідах і раніше. Щоразу я був зацікавлений тим, однак поставити пряме запитання до цього дня не наважувався. Тепер же я відчув, що справа не просто в якійсь старій таємниці. Полковник явно хотів попросити в мене поради або щось мені запропонувати. І я сказав:

- Послухайте, Генрі, я давно вже помітив, що є щось, що не дає вам спокою. І я, звичайно, розумію - мова йде про щось досить для вас важливе. Однак, для мене очевидно також і те, що вам навіщось кортить знати мою думку по питанню, що турбує вас. Якщо вас стримують тільки сумніви щодо того, чи доцільно присвячувати мене - людину сторонню, у таємницю, а я впевнений, що саме якась таємниця схована за вашим мовчанням, - можете бути спокійні. Про те, що ви розповісте мені, не довідається жодна жива душа. Принаймні, доти, поки ви самі не дозволите мені кому-небудь про це розповісти. І якщо вас цікавить моя думка або ж вам потрібна моя порада, ви можете бути впевнені - я зроблю все від мене залежне, щоб вам допомогти, слово джентльмена.

Полковник заговорив - повільно, ретельно підбираючи слова:

- чи Бачите, Піт, справа тут не просто в таємниці. По-перше, це - не моя таємниця. По-друге, я не знаю, як підібрати до неї ключі. І по-третє, якщо таємниця ця виявиться розкритою, вона, цілком можливо, змінить напрямок життя всього людства. Причому змінить настільки непередбачувано, що навіть у найбільш сміливих фантазіях ми не можемо зараз собі цього уявити.

Сер Генрі трошки помовчав.

- Протягом декількох останнього років військової, служби, - продовжив він після паузи, - я командував частиною, розташованою в горах на північному сході Індії. Через містечко, у якому перебував мій штаб, проходила дорога - древній караванний шлях, що веде з Індії у внутрішні райони, на плоскогір'я, що розстеляється за головним хребтом. У базарні дні відтіля - з віддалених куточків внутрішніх районів - у наше містечко стікалися юрби народу. Були серед них і жителі однієї загубленої в горах місцевості. Зазвичай ці люди приходили невеликою групкою - вісім-десять чоловік. Іноді серед них були лами - гірські ченці. Мені розповідали, що селище, з якого приходять ці люди, перебуває на відстані дванадцяти днів шляху. Виглядали всі вони дуже сильними й витривалими, із чого я зробив висновок, що для європейця, не настільки звичного до походів по диких горах, експедиція в ті краї була б справою досить складною, а без провідника – і зовсім нездійсненною, і шлях тільки в один кінець зайняв би ніяк не менше місяця. Я запитував у жителів нашого містечка і в інших вихідців з гір, де конкретно є те місце, звідки приходять ці люди. І щоразу відповідь була та ж сама: "Запитай у них самих". І відразу порада цього не робити. Справа в тому, що по переказах кожний, хто починав всерйоз цікавитися цими людьми й джерелом легенд, пов'язаних з тим місцем, звідки вони приходили, рано або пізно таємничим образом зникав. І за останні двісті із зайвим років ніхто зі зниклих не повернувся живим. "Гірські бігуни" - Лунг-гом-па або "Споглядальники вітру" - тибетські гінці й переносники вантажів - розповідали час від часу про свіжі обгризені дикими звірами людські кістяки в одній з далеких ущелин, але було це якось пов'язане з таємничими зникненнями чи ні - невідомо. Говорили про те, що з містечка за останні двадцять років у такий спосіб зникло ніяк не менше п'ятнадцяти чоловік, а кістяків знайшли тільки п'ять-шість. Навіть якщо це й були кістки когось зі зниклих, -невідомо, куди ділися інші.

Полковник ще трохи помовчав, а потім розповів про таємницю, що оточувала прибульців з далекої гірської місцевості - таємниці, про яку жителі інших районів знали тільки по легенді, що передавалася з вуст у вуста озираючись і ледве чи не пошепки.

Згідно цієї легенди - десь у тих краях був монастир, у якому жили лами, що володіли секретом невичерпного джерела молодості. У монастирі нібито перебувало щось, що оповідачі іменували не інакше як "Небесним Оком" або "Оком відродження". Людині, яка стане перед поглядом цього "Ока" відкривалась таємниця невичерпного джерела молодості. "Це - велике таїнство є, тому що як би не було зруйновано часом або хворістю, негодами або пересиченням тіло людини, відродить його погляд Ока Небесного, і молодість поверне, і здоров'я, і силу життя превелику дасть". Так казала легенда. Розповідали навіть, що колись дуже давно, років триста-чотириста назад, були старі люди, яких лами з того монастиря забирали із собою і які потім поверталися в містечко на караванному шляху молодими людьми - на вид не старше сорока років.

Лами цього монастиря володіли секретом невичерпного джерела молодості вже протягом декількох тисяч років. Говорили, що від тих, хто добрався до монастиря, лами нічого не приховують, охоче присвячуючи прибульців у таємницю джерела. От тільки добратися туди було не так просто.

Як і переважна більшість людей, полковник Бредфорд почав відчувати вантаж віку, коли йому перевалило за сорок. З кожним роком він почував, що старість неухильно наближується, тіло слухається його все гірше, і не за горами вже той фатальний день, коли він змушений буде зкоритися з остаточною перемогою старості над його тілом і розумом, які так довго й надійно йому служили. Не дивно, що дивна легенда про джерело молодості розбудила в ньому жагучу цікавість. Не будучи зкутим притаманним місцевим жителям побожним жахом перед традиційними табу, він розпитував усіх, кого міг, зіставляв розрізнені клаптики інформації й поступово приходив до висновку, що за всім цим криється щось реально існуюче. Надходив строк відставки сера Генрі. Тому один раз у базарний день полковник зважився звернутися до одного із гірських лам - прибульця з тих далеких місць - з питанням про місце розташування обителі, в якій зберігалося джерело молодості. Але той не сказав йому нічого зрозумілого, тому що не знав жодного англійського слова, а полковник володів тільки тим діалектом, на якому говорили по південну сторону головного хребта. Місцеві жителі, що розуміли гірський діалект, яких полковник намагався залучити як товмачів, поверталися й негайно йшли, тільки-но мова заходила про джерело молодості. А по загальних уривчастих відомостях, які серові Генрі вдалося почерпнути з тієї бесіди, установити скільки-небудь точне місцезнаходження монастиря не було можливим. Але в самому кінці розмови горець зміряв полковника довгим уважно – байдужим поглядом і дуже чітко вимовив кілька слів, від яких у чергового товмача буквально стало сторчма волосся. Він посірів, весь знітився й зробив було спробу вшитись і змішатися з юрбою - все це відбувалося посеред базару, що розташовувався на окраїні містечка. Полковник вчасно встиг схопити товмача за рукав, притяг його до себе й запитав:

- Що сказав лама?

- Він говорити, що сказати лама Ки про ти... - видавив із себе вкрай переляканий товмач. Полковник повернувся, щоб запитати в горця, хто такий лама Ки, але горець уже безвісти розчинився в юрбі.

Озброївшись дивним ім'ям невідомого лами як ключем, полковник з наснагою прийнявся за нову серію розпитувань. Але якщо раніше багато місцевих жителів цілком охоче йшли на розмову про джерело молодості, то тепер, тільки-но почувши магічне "лама Ки", демонстрували реакцію, що повністю збігалася з реакцією переляканого до смерті товмача.

Зрештою наступив літній день, коли полковник повинен був піти у відставку. Інший офіцер прийняв командування частиною, і на наступний ранок серові Генрі потрібно було відправитися в Англію, щоб одержати нове призначення - на цивільну службу в королівському дипломатичному корпусі. Увечері він відправився на пагорб за околицею містечка. Йому хотілося востаннє поглянути на захід над горами й побути наодинці із зоряним небом. Коли зовсім стемніло, сер Генрі ліг на землю. Він довго дивився в небо й не помітив, як задрімав. І раптом, у сні йому почувся голос, що гарною англійською повільно вимовив:

- лама Ки - Ньям - посланець обителі. Він приводить у монастир обраних. Він довідався про тебе й буде тебе пам'ятати. Не бійся часу й повертайся. Від несподіванки полковник прокинувся. Світили зірки. Містечко спало біля підніжжя пагорба в оточенні темних гір долини.

- І тоді я твердо вирішив для себе, що, остаточно вийшовши на пенсію, неодмінно повернуся в Індію й зроблю все можливе, щоб відшукати джерело молодості і розкрити таємницю "Ока відродження", - закінчив свою розповідь полковник. - З тих пір ця ідея не залишає мене, і мені здається, що прийшов, нарешті, час її реалізувати. Ніякої страшної таємниці, що вам слід свято зберігати, тут, як ви самі бачите, немає. Ми ж з вами не горці, а цілком пристойно виховані джентльмени. Просто я хотів розповісти все це вам для того, щоб запропонувати відправитися на пошуки джерела невичерпної молодості разом із мною. А нерішучість моя пояснюється от чим: я досить сумніваюся в тім, що ви зможете віднестися до всієї цієї містики серйозно. Зрозумійте мене правильно - я в жодному разі не маю наміру вимагати від вас участі в моїй - будемо називати речі своїми іменами - авантюрі, тому дане вами слово рівно ні до чого вас не зобов'язує. Просто якщо у вас є час і вас це зацікавило, я буду радий відправитися туди у вашій компанії. Полковник був абсолютно правий.

Зрозуміло, першою моєю реакцією на його розповідь була типова реакція на подібні речі, яка була б властива всякій раціонально мислячій людині - я не проминув відразу висловити міркування щодо неможливості існування такого явища, як невичерпне джерело молодості. Я просто не міг собі уявити, чим би це могло бути. Але сер Генрі завжди справляв на мене враження людини винятково розсудливої, і він настільки вірив у те, про що тільки що мені розповів, що я не міг не засумніватися в справедливості свого ставлення до його розповіді. У якийсь момент у мене навіть виникло бажання приєднатися до полковника, але, зваживши всі "за" й "проти" і співставивши їх з тією важливістю, якою була для мене тоді моя кар'єра, яка досить успішно розвивалася, я все-таки зволів відмовитися. Однак відмовляти полковника не став. Втім, якби я й спробував це зробити, то однаково безсумнівно потерпів би невдачу. Намір сера Генрі був наміром військової людини, що звикла брати на себе всю повноту відповідальності за кожен свій крок і кожне рішення.

Через два тижні полковник Бредфорд від’їхав. Згадуючи про нього, я іноді відчував почуття жалю, що не відправився в цю експедицію разом з ним. Щоб якось позбутися тієї внутрішньої незручності, я намагався переконати себе в неможливості існування джерела молодості.

- Дурниця якась, - говорив я сам собі. - хіба може людина перемогти старість? Адже це - природний процес, і ніколи ще ніде на Землі час не тік назад. Просто потрібно підкоритися й старіти красиво. Адже бувають же, й справді, благовидні старі, старість яких виглядає ледве чи не прекрасною. І нема чого жадати від життя того, чого воно не може дати.

Але десь у глибині душі мені все-таки не давала спокою думка:

- А раптом?! Раптом невичерпне джерело молодості дійсно існує? Раптом комусь вдалося звернути назад час? Що тоді? Боже, це важко навіть уявити!

Мені так хотілося, щоб "Око відродження" не було просто гарною легендою, і щоб полковнику Бредфорду вдалося розкрити його таємницю.

* * *

Пройшло три роки. У вирі повсякденної ділової суєти думки про полковника і його мрію відійшли на другий план. Але одного разу, повернувшись із офісу додому, я виявив серед своєї пошти конверт. Ледь глянувши на нього, я впізнав почерк полковника!

З нетерпінням я розкрив конверт і прочитав лист. У тексті його простяглася надія, змішана з розпачем. Сер Генрі писав, що йому довелося зіштовхнутися з безліччю прикрих негараздів, що справа його просувалося повільно, але що йому, нарешті, здається - до мети залишилося зовсім небагато. Ще трішечки, і він стане перед поглядом таємничого "Ока відродження". Ніяких ознак зворотньої адреси ні на конверті, ні в тексті листа я не виявив, однак я зрадів уже самому факту, що полковник був живий. Наступний лист від полковника прийшов через багато місяців. Відкриваючи його, я помітив, що руки мої злегка тремтять. У листі була насправді фантастична звістка. Серові Генрі не просто вдалося добратися до джерела молодості. Він повертався в Європу, і "Око відродження" віз із собою! У листі він повідомляв мені, що прибуде в Лондон приблизно через півроку.

Отже, з того дня, коли ми з полковником бачилися востаннє, пройшло більше п'яти років. Я невпинно задавав собі питання:

- Який сьогодні сер Генрі? Чи змінив його погляд "Ока відродження"? Чи вдалося старому полковникові зупинити внутрішній час, "заморозивши" процес старіння? Коли він з'явиться - чи буде він таким же, яким був у день нашого розставання? А може, він буде виглядати старіше, але не на п'ять із зайвим років, а всього на рік-інший?

У кінців-кінців я одержав відповіді не тільки на ці свої питання, але й на багато інших, про які раніше не міг навіть подумати. Якось увечері, коли я на самоті сидів біля каміну, пролунав дзвінок внутрішнього телефону. Коли я відповів, консьєрж повідомив:

- До вас полковник Бредфорд, сер.

Я здригнувся від несподіванки, хвиля наснаги захлиснула мене, і я викликнув:

- Нехай негайно піднімається! Через кілька секунд дзенькнув дверний дзвінок моїх апартаментів, я розкрив навстіж двері, але... на жаль, перед мною стояв зовсім незнайомий мені підтягнутий моложавий джентльмен. Помітивши моє здивування, він поцікавився:

- Ви не чекали мене?

- Ні, сер. Вірніше, чекав, але не вас... - у розгубленості відповів я. - Мабуть джентльмен, що мав би до мене прийти, ще підіймається сходами.

- Так - так, а я, зізнатися, розраховував на більш привітний прийом, - сказав відвідувач таким тоном, немов би ми з ним були давніми друзями. - А ви придивіться, невже мені необхідно представлятися?

Він стежив за мною, явно насолоджуючись тим, як здивування в моїх очах змінилося подивом, подив - здивуванням, і нарешті, остаточно вражений, я вигукнув:

-Генрі?! Ви?! Не може бути!!! Риси обличчя цієї людини дійсно нагадували полковника Бредфорда, але тільки не того, котрого я знав, а того, котрий у чині капітана починав свою військову кар'єру багато років тому! Принаймні, так він повинен був, в моїй уяві, виглядати тоді - високий і стрункий широкоплечий джентльмен, під бездоганно сидячим ясно-сірим костюмом вгадувалася міцна мускулатура, мужнє засмагле обличчя, густе темне волосся, на скронях злегка посивіле. Невимушена поза, легкі, м'які й точні рухи, ніякої тростини - нічого від того стомленого багатими подіями життям старого, з яким я колись познайомився в парку.

- Так я це, я, - вимовив полковник і додав, - і якщо ви зараз же не впустите мене у вітальню, я можу подумати, що манери ваші за кілька років помітно змінилися. У гіршу сторону. Не в силі стриматися, я радісно обійняв сера Генрі й, поки він ішов до каміна й всідався в крісло, скоромовкою закидав його зливою запитань.

- Постійте, постійте, - сміючись запротестував він, - зупиніться, зробіть глибокий вдих і слухайте. Обіцяю, Піт, що розповім вам усе, але тільки по-порядку. І він почав свою розповідь.

* * *

Після прибуття в Індію полковник відразу ж відправився в те містечко, де колись стояла його частина. За два десятки років, що пройшли з тієї пори, багато що змінилося. Англійських військ там уже не було. Але базари й базарні дні залишилися. Як і раніше в містечко по великій дорозі сходилися й з'їжджалися люди, і, як раніше, над горами витав дух легенди про таємничий монастир, що зберігав таємницю джерела молодості, про двохсотлітніх лам, яким на вид було не більше сорока, про таємничі зникнення людей і про знайдених у дикій ущелині кістяках. Через майже двадцять років полковник починав усе із самого початку - розпити, контакти, угоди. Одну за іншою відправляв він експедиції в гірські райони, однак все було марно. Один раз він спробував відправитися слідом за гірськими ламами, що приходили на базар, коли ті поверталися додому. Але це виявилося неможливим - лами прекрасно знали гори, були дуже сильні і йшли так швидко, що шістдесятирічному старому вгнатися за ними було ніяк неможливо. Прямі розмови з ними теж нічого не давали - ті робили вигляд, що не розуміють його, хоча торгувалися з місцевими жителями досить жваво. Правда, кожний говорив при цьому на своєму діалекті, але розуміли вони один одного прекрасно. Із усього цього полковник уклав, що обрав невірну лінію поводження. Однак він розумів, що відступати вже пізно: після безлічі розпитів по всій окрузі поширився слух про білого старого, що шукає джерело молодості. Тому він методично продовжував почату справу.

Були моменти, коли йому здавалося, що все втрачено, що навіть якщо за легендами про "Око відродження" і сховане якесь реально існуюче явище, білого чужинця в саме серце своєї таємниці тибетці не допустять ніколи. Але він згадував сон, що бачив в останню ніч на вершині пагорба. Слова, які він чув тоді, виразно звучали у його вухах. У полковника навіть не було повної впевненості в тім, що це не було чимось більшим, ніж сон. Та сер Генрі з новими силами в котрий вже раз починав все спочатку. Через три роки повільного послідовного наближення у нього виникло відчуття, що за ним хтось спостерігає. Це дивне почуття не залишало його навіть у моменти, коли він був абсолютно впевнений у тім, що перебуває в повній самотності. Саме тоді він і написав свій перший лист до мене.

А через кілька днів відбулася подія, що поклала кінець невизначеності. Був весняний базарний день, і ранком полковник відправився до наметів на окраїні містечка, щоб у черговий раз розпитати людей про "Око відродження".

Мукали яки, на різні голоси викрикували щось своє торговці, покупці бродили серед наметів, розглядаючи посуд, упряж, зброю й інші товари. Полковник повільно брів по базарі, розглядаючи публіку. Раптом він відчув сильний м'який поштовх у спину. Він обернувся, але поруч із ним нікого не було. Однак метрах у двадцятьох від себе полковник побачив високого ламу, який пильно на нього дивився. Зустрівшись із ним поглядом, полковник знову відчув поштовх, але цього разу - зсередини. Це було незбагненне відчуття - немов сила погляду лами крізь очі проникнула усередину тіла сера Генрі й там вибухнула м'яким беззвучним ударом. Лама жестом підкликав полковника.

-Я прийшов за тобою, - повідомив він цілком пристойною англійською, коли сер Генрі наблизився.

- Ідемо, але, постій, мені потрібно дещо взяти із своїх речей.

-У мене є все, що може знадобитися тобі в дорозі. Ідемо. Коли ти повернешся, всі твої речі будуть цілими. Господар готелю про них подбає. Із цими словами лама Ки -Ньям - а це був саме він - повернувся й повільно пішов геть. Накульгуючи й опираючись на свою тростину, полковник пішов за ним.

Ніхто з людей, що оточували їх, не обернувся, ніхто не подивився їм вслід. У полковника виникло враження, що з того моменту, як його погляд зустрівся з поглядом лами, для всіх навколишніх він зник - вони просто перестали його бачити, начебто вибух сили погляду лами усередині тіла полковника оточив його якимось непрозорим для звичайного людського сприйняття екраном. Полковник почував - усе, що він знав, всі відносини, до яких звик, все, що становило соціальне значення і життєвий досвід особистості, якою він себе вважав, залишилося з зовні - за цим невидимим екраном, там, серед суєти базарного дня.

А всередині,- всередині було щось безпомічне, позбавлене точки опору, те, чому потрібно було знову вчитися жити із самого початку. І, немов схопившись за тонку ниточку останньої надії, він слухняно брів за ламою. Вони йшли весь день. Коли опустилися сутінки, полковник з подивом виявив, що майже не втомився. Темрява застала їх біля входу у вузьку ущелину.

- Заночуємо тут, - оголосив Ки. Це були перші слова, вимовлені ним за день шляху. - Он там над уступом є печера. У ній - їжа й вода. Вони здійнялися по схилу. Печера виявилася неглибокою, але дуже зручною. У глибині її в скелі було видовбано щось схоже на лежанку. Лама Ки розвів багаття, і в казанку, що дістав з ущелини, зварив трошки ячменю. Воду він брав із круглої ямки, що була біля стіни печери.

Коли полковник поїв, лама Ки спустився з печери вниз, нарвав на дні ущелини оберемок якоїсь запашної трави, розстелив її на кам'яному тапчані й велів полковникові лягати спати. Коли той влаштувався, лама Ки дбайливо вкрив його своїм вигорілим на сонці величезним шафраново – золотавим плащем із грубої тканини.

- Ти дуже непогано говориш англійською мовою... - вимовив полковник.

- У мене був час навчитися, - ухильно сказав Ки.

-І не тільки говорити англійською мовою.

- І давно ти водиш людей в обитель? - поцікавився полковник.

- Давно.

- А хто був ламою Ки до тебе?

- Ніхто.

- Так, але я чув, що лама Ки приходив за обраними й триста років тому.

- Приходив.

- Виходить, хтось був ламою Ки -Ньям до тебе?

- Чому ти так вирішив?

- Але не міг же ти...

- Чому?

- Але ж ти зовсім молодий. По виду тобі не даси більше сорока. Триста років тому... Навіть якщо джерело молодості...

І отут полковник раптом осікся. Він починав розуміти.

- Спи, - сказав лама Ки, - завтра я розбуджу тебе на світанку. Потім він прийнявся виконувати якісь вправи. Полковник не міг бачити ламу в темряві, засинаючи, він чув тільки його ритмічний подих.

Ранком Ки зварив небагато гірських бобів, нагодував полковника, і вони знову відправилися в дорогу. На питання полковника, чому лама нічого не їсть, той відповів, що лами взагалі не їдять в дорозі. Напередодні ввечері полковник не дуже добре роздивився ламу у світлі гаснучого багаття. А протягом попереднього дня шляху той жодного разу не зняв свій плащ із каптуром. Тепер же полковник одержав можливість розглянути ламу Ки без плащу. На ньому були м'які чоботи з невиробленої шкіри яка, легкі бавовняні штани й червона безрукавка з якоїсь дивної тканини. Гладка пружна маслинових кольорів шкіра й ідеальні лінії мускулистого тіла лами зробили на полковника воістину приголомшливе враження. Перекинувши свій плащ через плече, лама Ки легко крокував по каменям і мовчав.

Полковник з подивом виявив, що поспівати за ламою не так вже й важко. Звичайно, той ішов повільно, однак не настільки, щоб сер Генрі зі своєю тростинкою міг встигати за ним з такою легкістю. Він запитав у лами, у чому отут справа.

- Це моя робота - водити старих через гори до джерела молодості. Зараз моя сила – твоя сила. А повернутися ти зможеш і сам.

- Повернутися? Але люди кажуть, що звідтіля не повертаються?!

- Люди? Ти більше слухай, що говорять люди... Не повертаються ті, хто хоче залишитися. А ти належиш до зовсім іншого світу й безсумнівно вирішиш повернутися.

- І мене відпустять?

- Страшних казок наслухався? Тебе покликали, щоб навчити. А йти або залишатися - твоя справа. Ніхто нікого не тримає, ніхто нікого не заманює хитрістю й нікого не заганяє в обитель силою. Ти шукав і був досить наполегливий, виходить, тобі це дійсно необхідно, ти вирішив для себе все й готовий іти до кінця. А наша справа - навчити тебе способу подолати цей шлях...

- Навчити способу?.. Ти хочеш сказати, що "Око відродження" це...

-Побачиш. Всьому свій час.

- Послухай, Ки, ти думаєш, я зможу навчитися?

- А чому ні? Чи ти - не такий, як інші люди?

- А навчившись сам, чи зможу я вчити інших?

- Спочатку навчися. Хоча, якщо чесно, ми дуже на це розраховуємо... Більше до самого вечора не було вимовлено ні слова. Ночували вони в печерці, схожій на першу. Очевидно, за сотні років практика проведення старих людей через гори була відпрацьована до дрібниць. Засинав полковник, як і в попередню ніч, під ритмічне сопіння лами Ки, що вправлявся. Ранком полковник запитав:

- Скажи мені, Ки, а кому належали ті кістяки, про які розповідали "гірські бігуни"?

- Звідки мені знати? Напевно, людям, яких убили гори.

- Але ж їх знаходили в цїй же ущелині...

- Ущелина може бути дуже довгою. Може бути що саме в ній живуть великі леопарди. Якщо люди ці йшли в те саме місце, то й шлях їхній проходив саме через цю ущелину.

- Але вони йшли до джерела молодості?

- Хто знає?.. Я проводжу в монастир не всіх прагнучих, а тільки тих з них, кого ми вибираємо.

- А який критерій відбору?

- У людині не повинно бути жадібності. Адже часто трапляється, що людина прагне до "Ока відродження", щоб після торгувати молодістю. Дуже давно перестало бути таємницею те, що "Око відродження" є щось, що кожен може віднести із собою й передати іншій людині.

- А як ви можете довідатися про глибоко сховані мотиви, що рухають людиною? Лама Ки -Ньям промовчав, тільки на губах його виникла посмішка.

- Ну добре, - сказав полковник, - ви знаєте, що людиною рухає жадібність. Однак йому вдалося добратися до монастиря. Що тоді? Ви не допустите його до джерела?

- Вирішувати такі проблеми - справа не моя, а лам з обителі. Особисто я думаю, що якщо жадібній людині вдалося добратися до монастиря, виходить, у тім була необхідність. Думаю, він одержить все те ж, що одержують інші. Але хто сказав, що за час перебування в обителі його рушійні мотиви не зміняться? Хоча, знаєш, я не дуже вірю в те, що жадібна людина дійде до джерела. Адже її ніхто не стане вести.

-А чи буває так, що ви... як би це сказати... зупиняєте жадібних одинаків, що прагнуть самостійно добратися до обителі?

Лама розсміявся:

- Звичайно ж, ні! Навіщо? Для цього існують гори, які не прощають помилок.

- Жадібність - помилка?

- Зрозуміло!. Помилка всього життя.

І ще один день шляху пройшов у повнім мовчанні. Дні змінювалися ночами, ночі - днями, вони йшли від печери до печери, і незабаром полковник втратив рахунок часу. Лама Ки в основному мовчав. Зрідка полковник починав його про що-небудь розпитувати. Лама відповідав охоче, але коротко й точно.

Ще одна бесіда запам'яталася серові Генрі. Один раз увечері, незадовго до того, як вони прийшли в монастир, полковник запитав:

- Ки, ти говорив на початку нашої подорожі, що ви розраховуєте на те, що я, опанувавши "Оком відродження", зумію навчити цьому інших людей. Чому вас це цікавить? До речі, за увесь час я жодного разу не запитав, кого це - "вас"?

- Про те, хто такі "ми", я однаково нічого тобі не скажу. А розраховуємо ми на тебе тому, що через кілька десятків років люди в "великому світі" - назвемо це так - впритул зіштовхнуться з необхідністю боротися із самими собою за власне виживання. Їхня схильність потурати собі у всіх своїх слабостях заведе їх надто далеко. І тоді "Око відродження" може надати їм неоціненну допомогу. Ти - перша людина звідти, яка одержить скарб цього знання. Ніхто не буде жадати від тебе, щоб ти, повернувшись додому, відразу почав збирати навколо себе юрби й підносити "Око відродження" як якесь одкровення. Але якщо хто-небудь попросить тебе навчити його мистецтву залишатися молодим, тобі не слід відмовляти.

* * *

Нарешті одного разу - це була вже майже середина літа - вони прийшли. Через дві години після того, як вони ранком відправилися в шлях, ущелина, по дні якої вони йшли уздовж невеликої гірської річки, почала потрошку розширюватися, а біля полудня гори розступилися й вони вийшли у вузьку долину. Річка в цьому місці розширювалася, гілкувалася й робила кілька петель. Над однією з її вигинів полковник побачив крихітне селище, що складалося приблизно з півтора-двох десятків невеликих будиночків із пласкими дахами, наполовину вритих у пологий схил. Із селища до містка через річку спускалася стежка. На іншому березі стежка перетинала долину й круто піднімалася нагору, ховаючись у густому лісі, який покривав високий схил. Вище, там, де ліс поступався місцем голим кам'янистим скелям, виднілася якась подоба сходів, що вела до стін монастиря, що розміщувався почасти в складених із обтесаних кам'яних брил будовах, почасти у вирубаних прямо в скелях приміщеннях, темні вікна яких зіяли над стрімкими скельними обривами.

- Ну от і все, ми прийшли, - сказав полковникові лама Ки. - Далі ти підеш один. Бачиш стежку? Здіймешся по ній у монастир. Там тебе приймуть.

- А ти? Ти де живеш? Хіба не в монастирі? - зачудувався сер Генрі.

- Я живу скрізь, - відповів лама Ки- Ньям, широким жестом руки обвівши високі сині гори, котрі з усіх боків оточували долину. І на очах здивованого полковника він почав робитися прозорим, зрештою розчинившись у нерухомому кришталево чистому повітрі гір. Сказати, що сер Генрі був шокованим, - значить не сказати нічого. На те, щоб отямитися від враження, яке справив на нього настільки ексцентричний спосіб лами Ки- Ньям говорити "до побачення", полковникові знадобилось ніяк не менше чверті години.

Залишок шляху зайняв у полковника весь день до вечора. Стежка піднімалася нагору дуже круто, і майже через кожні сто футів шляху старому доводилося зупинятися, щоб відпочити. Нарешті, коли над долиною почали згущатися бузкові сутінки, полковник підійшов до монастирської стіни й постукав у низенькі дощаті двері.

* * *

- З того самого дня я з головою поринув у дивне й багато в чому незрозуміле для європейця життя загубленого в неприступних диких горах тибетського монастиря, - продовжував свою розповідь полковник.

- Усе, що я бачив там, скоріше нагадувало вигадливий вимисел, ніж реальність цього світу. Практики тибетських лам, їхня культура, спосіб життя, їхня повна байдужність до всього, що відбувалося в "великому світі", повна ізольованість їхнього крихітного світу, у якому ніщо не змінювалося протягом століть - все це важко зрозуміти для людини із західним складом мислення.

У монастирі жило не так вже й мало людей, однак ні чоловіків, ні жінок похилого віку полковник серед них не помітив. За ним же з перших днів його перебування в обителі міцно закріпилося шанобливе прізвисько "Древній пан". Багато років пройшло з тих пір, як лами востаннє бачили в цих краях кого-небудь, хто виглядав би таким же старим, як сер Генрі.

- А для деяких з них те, що людина здатна перетворитися в отаку руїну, яку я тоді собою являв, з'явилося справжнім відкриттям, - розповідав полковник.

- Протягом перших двох тижнів я почував себе як риба, вийнята з води. Я дивувався всьому що бачив, і найчастіше ледве чи не відмовлявся вірити власним очам. Виявилося, що вночі я можу спокійно спати дійсно глибоким сном, а прокинувшись на ранок, я почував себе бадьорим і прекрасно відпочилим. З кожним днем сили мої прибували, і вже незабаром я став користуватися своєю тростиною тільки під час походів у гори.

- І от в один прекрасний ранок, - продовжував полковник, - я мав друге із двох найбільших у моєму житті потрясінь. Першим був шок, викликаний надприродним зникненням лами Ки. А другим - от що: У той день мене вперше допустили в сховище древніх манускриптів. У самому кінці довгого залу я помітив велике дзеркало - напевно, єдине в тих краях. Але ж я на той час не бачив свого відбиття в дзеркалі вже протягом багатьох місяців. Із цікавістю я підійшов до нього. Уявіть собі, який же був мій подив, коли я побачив у дзеркалі щось зовсім неймовірне й з погляду цивілізованої людини - попросту неможливе. Я дивився на своє відбиття в дзеркалі, але бачив не себе, а людину, що була молодшою за мене щонайменше років на п'ятнадцять! Стільки років я всупереч усьому сподівався, що джерело молодості дійсно існує, і от тепер бачив перед собою цілком фізичне підтвердження його реальності! Радість і наснагу, що охопили мене в той момент, неможливо виразити словами. А за декілька місяців, що пройшли після того випадку, я змінився ще більше. Я повністю скинув зі своїх плечей вагу старості. Тепер ніхто вже не називав мене "Древнім паном", і всі лами ставилися до мене як до рівного, що, чесно кажучи, досить мені лестило. На цьому розповідь полковника була перервана. У двері подзвонили. Я з деякою прикрістю відкрив двері. Це були мої друзі - чоловік із дружиною. Я завжди радів можливості поспілкуватися з ними, але цього разу їхній візит викликав у мені ледве чи не роздратування. Однак я постарався нічим не показати свої почуття і дуже чемно познайомив їх із сером Генрі. Ми трохи поговорили, а потім полковник встав і вимовив:

- Прошу пробачити мені, добродії, однак я змушений прощатись, оскільки сьогодні ввечері у мене має бути ділова зустріч.

Біля самих дверей він обернувся й сказав:

- Якщо ви не заперечуєте, Пітер, я хотів би запросити вас пообідати зі мною завтра. Обіцяю, що у випадку вашої згоди розповім вам про "Око відродження" все те, чого не встиг розповісти сьогодні.

Ми домовилися про місце й час зустрічі, і полковник відбув. Коли я повернувся у вітальню, дружина мого друга поцікавилася:

- Скільки років вашому приятелеві, Піт? Він чарівний, однак такий молодий, що навряд чи може бути офіцером у відставці. Тим більше полковником...

- А ви як думаєте - скільки йому років? - Ну, по виду йому ніяк не даси й сорока. Хоча... з нашої з ним бесіди я б зробила висновок, що йому не може бути менше, ніж сорок.

- Не менше, це точно, - ухильно погодився я й перевів розмову на іншу тему.

Мені не хотілося повторювати неймовірну історію про "Око відродження", принаймні доти, поки полковник не розповість мені її всю до кінця. Наступного дня, пообідавши в ресторані, ми з полковником відправилися до нього, і він у всіх подробицях розповів мені про невичерпне джерело молодості.

* * *

- Коли я оселився в монастирі, мені першою справою пояснили, що в людському тілі є дев'ятнадцять енергетичних центрів, іменованих "вихорами", - продовжив полковник перервану розповідь. Сім з них є основними, а дванадцять - другорядними.

Ці вихори - потужні польові утворення, невидимі оком, але проте цілком реально існуючі. Місце розташування другорядних вихорів відповідає положенню суглобів кінцівок: шість верхніх другорядних вихорів відповідають плечовим суглобам, ліктьовим суглобам і зап’ястковим суглобам і кистям рук; шість нижніх другорядних вихорів відповідають тазостегновим суглобам, колінам і гомілковостопним суглобам зі ступнями.

Коли ноги людини розведені не занадто широко в сторони, колінні вихори з'єднуються, утворюючи один великий вихор, що по кількості сконцентрованої в ньому енергії наближується до основного. А оскільки звичайна людина вкрай рідко виявляється в ситуаціях, що вимагають від неї виконання інтенсивних широкоамплітуднх махів ногами, виконання "шпагатів" і тому подібних вправ, колінні вихори її майже завжди являють собою один вихор, просторова форма якого увесь час змінюється відповідно до рухів тіла. Тому іноді колінний вихор відносять до числа головних у якості додаткового, восьмого, і говорять не про дев'ятнадцять, а про вісімнадцять вихорів.

Місце розташування центрів семи основних вихорів таке: найнижчий розміщується в основі тулуба, другий - на рівні вищої точки статевого органа, третій - трошки нижче пупка, четвертий - посередині грудної клітки, п'ятий - на рівні основи шиї, шостий - у середині голови; що ж стосується сьомого вихору, то він за формою нагадує конус із зверненою догори відкритою основою і розташовується в голові над шостим вихором.

У здоровому тілі всі вихори обертаються з великою швидкістю, забезпечуючи "праною" або "ефірною енергією" всі системи людської істоти. Коли ж функціонування одного або більше із цих вихорів порушується, потік прани послаблюється або блокується й... Загалом, порушення циркуляції прани саме і є те, що ми називаємо "хворобою" й "старістю".

- У нормальної здорової людини, - продовжував полковник, - зовнішні границі вихорів досить далеко виходять за межі тіла. В особливо потужних і розвинених у всіх відносинах індивидів всі вихори зливаються в одне щільне обертове польове утворення; по виду воно нагадує величезне енергетичне яйце. Звичайна людина теж нагадує яйце, однак щільність поля в ньому різна - серцевина вихорів по щільності енергії істотно відрізняється від периферії. А от у старого, хворого або слабкого індивида майже вся енергія вихорів зосереджена поблизу їхніх центрів, зовнішні ж границі вихорів найчастіше за межі тіла не виходять. Найшвидший і радикальний спосіб відновлення здоров'я й молодості полягає в наданні вихорам їхніх нормальних енергетичних характеристик. Для цього існує п'ять простих вправ. Вірніше, усього їх шість, але шосте -особливе, і про нього я коли-небудь розповім окремо. Поки ж зупинимося на п'ятьох вправах, кожна з яких діє благотворно, однак повнота ефекту досяжна лише при регулярному виконанні всіх п'яти. По суті, це аж ніяк не просто вправи, недарма лами називають їх "ритуальними діями". Ці ритуальні дії й становлять просту систему ефірного тренування, ім'я якого - "Око відродження". А тепер я розповім про всі ритуальні вправи «Ока відродження» по черзі.

Дата добавления: 2015-10-28