Судження — відображення зв'язків між предметами і явищами об'єктивної дійсності чи між їх ознаками і властивостями, вираже­не в словесній формі.

Кожне судження висловлюється в реченні. Однак не кожне речення є судженням. Наприклад, імперативні ре­чення («Швидко іди вперед!») чи запитальні («Хто там прийшов?») не є судженнями.

Існує багато способів поділу суджень на групи. У пер­шу чергу, судження поділяють на прості і складні.

Просте судження містить суб'єкт і предикат. Напри­клад, «Іде дощ». Суб'єкт — це предмет, про який йдеться, що відображений у свідомості («дощ»). Предикат — це відображення властивостей, ознак і відношень («іде»). Складне судження є поєднанням за допомогою різних сполучників декількох простих суджень. Наприклад, «На­сунула хмара, і пішов дощ».

Судження завжди є висловлюванням когось про щось. У них стверджується або заперечується відношення між предметами чи їх властивостями. Тому судження поділя­ють на стверджувальні й заперечні.

Залежно від того, як у судженнях відображається об'­єктивна дійсність, вони бувають істинними і хибними. В істинному судженні відображаються такі зв'язки й відно­шення між предметами та їх властивостями, які існують насправді. Наприклад, «Місяць обертається навколо Зем лі». У хибних судженнях дійсність відображається неадек­ватно. Наприклад, «Дніпро впадає в Каспійське море». Іно­ді за значенням істинності судження поділяють на тотожно істинні (закони), тотожно хибні і здійсненні.

Крім того, судження бувають загальні, часткові й оди­ничні.

У загальних судженнях щось стверджується або запе­речується відносно всіх представників певного класу, на­приклад «Усі метали електропровідні». У часткових су­дженнях ствердження чи заперечення стосується лише деяких об'єктів певного класу, наприклад «Деякі птахи не літають». В одиничних судженнях це стосується лише одного об'єкта, наприклад «Цей прилад не працює».

В логіці ще поділяють судження на атрибутивні (су­дження про належність), релятивні (судження про відно­шення) і екзистенціальні (судження про існування).

Істинність суджень не завжди буває очевидною й пере­конливою. Щоб її перевірити, вдаються до спостережень, вимірювань, обчислень чи намагаються її підтвердити за допомогою інших суджень шляхом міркувань. У мірку­ваннях яскраво виявляється опосередкований характер мислення. У міркуванні з одних суджень намагаються вивести інші, тобто роблять умовиводи.

Умовивід. Завдяки умовиводу як формі мислення продукують так зване «вивідне знання».

Умовивід — форма мислення, в якій з одного або кількох пов'яза­них суджень виводиться нове судження, яке дає нові знання про предмети чи явища.

Вихідні судження, з яких виводять нове, називають посилками (засновками) умовиводу. За допомогою умо­виводів людина, не вдаючись до безпосереднього вивчен­ня нових фактів, глибше пізнає предмети, усвідомлює їх нові зв'язки і відношення.

Залежно від спрямованості руху знань (від більш загального до менш загального, від одиничного до част­кового або загального тощо) умовиводи поділяють на індуктивні й дедуктивні.

Індукція (лат. inductio — наведення, збудження) — міркування, в процесі якого людина переходить від конк­ретних, часткових фактів до загальних тверджень. Напри­клад, спостерігаючи за нагріванням різних металів, люди помітили, що мідь при нагріванні розширюється, залізо — теж. На основі цього було зроблено висновок, що всі мета­ли при нагріванні розширюються. Отже, в індукції відбувається перехід від фактів до узагальнень, від менш загаль­них до все більш загальних суджень. Оскільки всіх пред­ставників певного класу предметів на наявність певної властивості перевірити не вдається, а узагальнення стосу­ються класу предметів загалом, то при цьому можливі по­милки. Це метод неповної індукції. Наприклад, помітив­ши, що при температурі ЗО градусів за Цельсієм залізо є твердою речовиною, мідь, олово, золото та інші теж, роблять висновок, що за цієї температури всі метали є твердими речовинами. А це не так, адже ртуть є рідким металом. Тому в наукових дослідженнях користуються методом по­вної індукції, який ґрунтується на строгих логічних мірку­ваннях, що передбачає перевірку всіх випадків і виключає можливість помилок.

Дедукцією (лат. deduco — відводжу, виводжу) назива­ють умовивід, в якому здійснюється перехід від загальних до часткових суджень. Наприклад, «Усі метали електро­провідні. Мідь — метал. Отже, мідь — електропровідна».

Крім індукції та дедукції, користуються ще такою формою умовиводу, як аналогія — ймовірнісний умови­від, що ґрунтується на схожості деяких ознак двох чи декількох об'єктів.

Оскільки наявність схожості одних ознак предметів не може бути гарантією для схожості інших, то умовивід за аналогією є ймовірнісним. Він висловлюється у формі гіпотези чи припущення, що потребує додаткової перевір­ки. Користь аналогії полягає в тому, що вона, активізуючи мислення, наштовхує на догадки.

Отже, дослідження понять, суджень і умовиводів дає змогу дізнатися про загальні закономірності мисленнє­вої діяльності. їх знання є необхідним, але не достатнім для повного і різностороннього пояснення того, як думає людина.

Не менш важливим аспектом мисленнєвої діяльності є сам процес думання, мислення, під час якого виникають певні думки у формі понять і суджень. Цей аспект людсь­кого мислення вивчає психологія. Вона розкриває законо­мірності розгортання мисленнєвої діяльності, що приво­дить до пізнавальних результатів, які відповідають вимо­гам логіки, тобто є правильними і несуперечливими.

Мисленнєві операції. Мислення людини завжди спри­чинене пізнавальними потребами. Процес пізнання перед­бачає багато мисленнєвих операцій, серед яких провідне місце посідають аналіз, синтез, порівняння, абстрагування й узагальнення.

Аналіз. Суть його полягає в розчленуванні цілого на частини, складного — на його компоненти, структури свідомості — на її елементи, поняття — на його ознаки.

Дата добавления: 2015-10-28