Відтворення — мнємічний процес, який забезпечує відновлення матеріалу, що зберігається в пам'яті.

В основі відтворення — актуалізація раніше закріпле­ного матеріалу шляхом переведення його з довготривалої пам'яті у короткочасну. При цьому відбувається його реконструкція, що залежить від обсягу матеріалу, часу збе­реження і міцності запам'ятовування.

Відтворення може відбуватися легше або важче, що є підставою для виокремлення його видів: впізнавання, власне відтворення і пригадування.

Впізнавання є відтворенням об'єкта в умовах повтор­ного сприймання. Воно пов'язує досвід зі сприйманням предметів і дає змогу правильно орієнтуватися у навко­лишньому світі. Під час впізнавання за допомогою мнемічних операцій відбувається зіставлення перцептивного об­разу з образом, який зберігається в пам'яті. Впізнавання буває різним за чіткістю і повнотою, може відбуватися як мимовільно, так і довільно. Швидкість і повнота його зале­жать від повноти і міцності запам'ятовування. За міцного запам'ятовування впізнавання може відбуватися як мит­тєвий мимовільний акт. Так, поглянувши на обличчя доб­ре знайомої людини, людина зразу встановлює, хто це. Але нерідко впізнавання буває неповним і тому невизначеним. Тоді воно відбувається як складний довільний процес. На­приклад, при сприйманні обличчя людини може виникну­ти відчуття знайомого, але встановити, хто це, зразу не вда­ється. Тоді намагаються пригадати, де доводилося зустрі­чатися з цією людиною, за яких обставин і т. ін.

Власне відтворення відбувається мимовільно або до­вільно без повторного сприймання об'єкта, який відтво­рюється.

За мимовільного відтворення людина не ставить собі за мету щось відтворити: минулі враження спливають, немов самі собою. Але вони не безпричинні, а пов'язані з навколиш­німи предметами, думками, діями, переживаннями людини.

За довільного відтворення людина ставить репродук­тивну мнемічну мету — щось відтворити — і спрямовує свою активність на пошук потрібного матеріалу. Він буде тим ефективнішим, чим менший проміжок часу між за­пам'ятовуванням і відтворенням.

Іноді відтворення супроводжується явищем ремінісцен­ції (лат. reminiscentia — спогад). Воно виявляється в тому, що відтворення, яке здійснюється через певний час після запам'ятовування, є повнішим, ніж зразу після нього. Це ха­рактерно для запам'ятовування великого за обсягом мате­ріалу. Найчастіше ремінісценція трапляється у дошкільни­ків і молодших школярів.

Пригадування є довільним відтворенням, пов'язаним із пошуком і добуванням із довготривалої пам'яті пот­рібних людині відомостей. Воно є тривалим процесом, під час розгортання якого людина не тільки відбирає необхід­ний матеріал, а й оцінює його, робить висновки. Успіш­ність пригадування залежить від точності усвідомлення змісту репродуктивного завдання і прийомів пригадуван­ня. Як один із різновидів відтворення іноді виділяють згадування (спогади) — локалізоване в часі та просторі відтворення образів минулого. Воно буває мимовільним і довільним. У спогадах людина передає не тільки факти, а й ставлення до них. Тому спогади змінюються у зв'язку з переусвідомленням людиною їхнього значення.

Інколи матеріал, що певний час зберігається у пам'яті, індивід забуває.

Забування — мнємічний процес, внаслідок якого поступово втра­чається чіткість закріпленого в пам'яті матеріалу, зменшується йо­го обсяг, виникають помилки при відтворенні, стає неможливим відтворення, а потім і впізнавання.

Забувається насамперед те, що втратило актуальність, що людина перестала використовувати у своїй діяльнос­ті. Проте неможливість згадати якийсь матеріал ще не означає, що він втрачений назавжди. Відомо, що забутий матеріал відновлюється легше і швидше, ніж запам'ято­вується вперше. Темп забування залежить від обсягу матеріалу, його змісту, часу збереження його в пам'яті та інших причин. В експериментах Г. Еббінгауза із без­змістовними складами з'ясовано, що найінтенсивніше цей процес відбувається відразу після заучування.

З фізіологічної точки зору причиною забування є різні види гальмування, які почалися під час запам'ятовування. Інтенсивні сторонні подразники, наприклад при запам'ято­вуванні, утруднюють утворення нових тимчасових нерво­вих зв'язків або послаблюють раніше утворені, що спри­чиняє забування. Таке гальмування називають проактивним (таким, що діє наперед). Якщо наступна діяльність людини негативно впливає на нервові зв'язки попередньої діяльності, гальмування називається ретроактивним (та­ким, що діє назад). Особливо це характерно для випадків, коли наступна діяльність є складнішою за попередню або схожа на неї за своїм змістом. Гальмуванням можна по­яснити і той факт, що при заучуванні матеріалу його се­редина запам'ятовується гірше, ніж початок і кінець, а то­му вимагає більшої кількості повторень. Причиною тимча­сового забування може бути також позамежне {охоронне) гальмування, яке виникає при перенапруженні відповідних нервових клітин. Основним засобом боротьби з ним є до­тримання ритмічності в роботі та відпочинку. Для змен­шення забування важливе значення має повторення мате­ріалу і постійне використання його в діяльності.

Індивідуальні відмінності пам'яті. Індивідуальні особ­ливості людини накладають відбиток на всі аспекти її пси­хічного життя, виявляючись, зокрема, в особливостях пере­бігу психічних процесів. У процесах пам'яті вони виража­ються в швидкості, точності, міцності запам'ятовування і готовності до відтворення.

Швидкість запам'ятовування визначається кількіс­тю повторень, необхідних людині для запам'ятовування певного обсягу матеріалу.

Точність характеризується кількістю помилок, зроб­лених при його відтворенні.

Міцність виражається в збереженні заученого мате­ріалу і в швидкості його забування.

Готовність до відтворення виявляється в легкості та швидкості пригадування людиною того, що їй необхідно в певний момент. Ці відмінності пов'язані із силою і рухливіс­тю процесів збудження і гальмування в корі головного моз­ку. Вони змінюються під впливом умов життя і виховання.

Індивідуальні відмінності пам'яті виражаються і в тому, що одні люди краще запам'ятовують образний матеріал (предмети, звуки, кольори), інші — словесний (поняття, дум­ки, числа), а для ще інших ці особливості суттєвого значення не мають. Тому в психології виділяють наочно-образний, словесно-логічний і проміжний типи пам'яті. Ці типи пев­ною мірою залежать від співвідношення першої і другої сигнальних систем у вищій нервовій діяльності людини.

Отже, пам'ять є надзвичайно складним, але єдиним і неперервним процесом. Розвиток і перебіг процесів па­м'яті детермінуються діяльністю особистості та її спря­мованістю на досягнення поставлених цілей.

2. Мислення.

Пізнавальна діяльність людини розпочинається з від­чуттів і сприймань, але ними не вичерпується. Повсяк­денна життєва практика вимагає розкриття і вивчення багатьох властивостей, зв'язків і відношень предметів і явищ, які не можна безпосередпьо відчути, сприйняти й уявити. Людина не відчуває рентгенівські промені; звуко­ві коливання з частотою, більшою за 20 000 герц; не може побачити, чому дорівнює сума внутрішніх кутів трикутни­ка тощо. На багато запитань відповідь доводиться шука­ти опосередкованим шляхом, виходячи з наявних знань і досвіду. Отже, дані відчуттів і сприймань є необхідними, але не достатніми для глибокого і різнобічного пізнання світу. Для розкриття складної взаємодії різних предметів, подій і явищ, їх причин і наслідків люди застосовують різні опосередковані методи: проводять спостереження й експерименти, порівнюють різноманітні ознаки, здійсню­ють обчислення тощо. При цьому вони оперують із пред­метами, зіставляють нові та вже відомі факти, виділяють істотні ознаки і властивості, роблять висновки і перевіря­ють їх. Так відбувається перехід від явищ до їх сутності. Вся ця складна пізнавальна діяльність утворює мислення людини.

Мислення — суспільно зумовлений, нерозривно пов'язаний із мовленням психічний процес пошуків і відкриття суттєво нового, процес опосередкованого й узагальненого відображення дійснос­ті в ході її аналізу і синтезу.

У процесі мислення, спираючись на дані відчуттів і сприймань, людина виходить за межі чуттєвого пізнання і починає осягати такі властивості предметів і явищ, які безпосередньо не дано у чуттєвому відображенні. Отже, мислення розпочинається там, де чуттєве відображення є недостатнім. Тому воно є вищою формою пізнавальної ді­яльності людини.

Мислення і мова. Мислення людини тісно пов'язане з мовою. У цьому його принципова відмінність від примі­тивного мислення тварин, яке перебуває лише на наочно-дійовому рівні й не може бути опосередкованим мовою, реалізуючись як пізнання. Мова є носієм пізнаного й вод­ночас знаряддям пізнання нового.

Тільки з появою слова стає можливим відокремити від предмета певну властивість, закріпити уявлення чи поняття про неї у словах. Будь-яка думка виникає і розвивається в нерозривному зв'язку з мовленням. У слові вона отримує матеріальне вираження і стає доступною для інших людей. Це свідчить, що мова є засобом вираження думки, формою її існування і тривалого збереження. Чим ґрунтовніше про­думана думка, тим чіткіше вона виражається в словах.

Знаряддям формування думки є приховані мовні реак­ції (внутрішнє мовлення), які як внутрішнє промовляння, шепотіння тощо завжди супроводжують процес мислення. Завдяки слову уможливлюється розгорнуте, послідовне міркування, тобто чітке і правильне зіставлення основних думок. Саме в слові закладено необхідні передумови дискурсивного (лат. discursus — здогад, міркування) мислен­ня (мислення-міркування).

Представники різних психологічних напрямів (асоціа­тивної психології, вюрцбурзької школи та ін.) по-різному тлумачать зв'язок мислення з мовою. Одні вважають, що мислення незалежне від мовлення, а мовлення вільне від мислення, інші — ототожнюють мову і мислення. Так, біхевіористи стверджують, що мовлення є озвученим мис­ленням. Насправді мова і мислення перебувають у єдності. Процеси мислення і мовлення не тотожні, бо відображають різні психологічні реальності: мислення — пізнавальний процес, а мовлення — процес спілкування і вираження думки. Водночас вони і не є відокремленими.

Суспільна природа мислення передбачає його тісний зв'язок із мовою. Виникнувши в процесі трудової діяль­ності людини, мислення стало могутнім засобом форму­вання індивідуального і суспільного досвіду. Суспільно-історична зумовленість мислення визначається тим, що в кожному акті пізнання людина спирається на досвід попередніх поколінь. Розвиток особистості відбувається шляхом присвоєння нею культурно-історичного досвіду людства, який закріплений у знаннях і передається з покоління в покоління. Хоча мислення кожної людини формується і розвивається в процесі активної пізнаваль­ної діяльності, його зміст і характер залежать від загаль­ного рівня пізнання, який на кожному етапі суспільного розвитку має свої особливості.

Людство завжди цікавило, як відбувається процес мислення. На думку сучасного американського психоло­га Джона Ройса, про це можна дізнатись, аналізуючи за­пис біострумів мозку на електроенцефалограмах. Однак мозкові коливання дають змогу пізнати, як людина думає, але не те, про що вона думає.

Мислення і мозок. І. Павлов неодноразово стверджу­вав, що фізіологічною основою мислення є тимчасові нер­вові зв'язки, які утворюються в корі великих півкуль. Ці умовні рефлекси виникають під впливом слів, думок, що відображають реальну дійсність, але обов'язково на осно­ві першої сигнальної системи (відчуттів, сприймань, уяв­лень). За його твердженням, кінестетичні подразнення, що надходять до кори від мовних органів, є другими сигнала­ми, тобто сигналами сигналів. Вони є абстрагуванням від дійсності й допускають узагальнення, що становить суто людське, найдосконаліше мислення.

У процесі мислення обидві сигнальні системи тісно по­в'язані. Якщо цей зв'язок послаблений, слова для людини не мають реального значення, не співвідносяться з конк­ретними предметами і явищами, то вони перестають бути сигналами дійсності. Мислення відбувається нормально лише за участю обох сигнальних систем за провідної ролі другої, оскільки слово-сигнал багатше за змістом і пов'я­зане з процесами узагальнення і абстрагування. Деякі вче­ні не поділяють такого погляду. Одні з них вважають, що мозок лише приймає і обробляє чужі думки, а не продукує власні. Інші — що люди думають не лише мозком, а й усім тілом. Нервова система, на їх думку, відіграє провідну роль у процесі мислення, але органи чуття, м'язи та інші органи теж виконують важливі функції у розумовому процесі.

Форми мислення. Мислення є предметом вивчення не тільки психології, а й філософії, соціології, логіки, фізіоло­гії, інформатики та інших наук. Кожна з них досліджує певні аспекти цього складного і багатогранного процесу. Ґрунтуючись на загальних принципах теорії пізнання, людське мислення вивчають формальна логіка і психоло­гія. Логіка як наука про впорядкованість людського мислення вивчає його логічні форми — поняття, суджен­ня і умовиводи.

Поняття. Як і уявлення, поняття відображають пред­мети, явища та їх ознаки.

Дата добавления: 2015-10-28