Становлення психології як науки. На всіх етапах історії суспільні потреби людей визна­чали пріоритетні напрями

На всіх етапах історії суспільні потреби людей визна­чали пріоритетні напрями розвитку науки. Тривалий час на першому місці була механіка, потім її замінила біоло­гія, далі кібернетика, соціологія. На зламі XX—XXI ст. значну зацікавленість викликає психологія, її досягнен­ня нині потрібні педагогам і лікарям, юристам і політи­кам, інженерам і військовим, менеджерам і спортсменам.

Предмет психології. Слово «психологія» вперше заявило про себе наприкінці XVI ст. у працях відомого магдебурзького професора філософії Р. Гокленіуса і його учня О. Гасмана. Воно виникло шляхом поєднання двох грецьких слів: psyche (душа) і logos (слово, вчення). Поняття «психіка» позначало психічні явища в житті людей і тварин. Однак у той час поняття «психологія» не набуло визнання. Воно поширилося в науці лише у XVIII ст. після виходу книг німецького філософа Хрістіана Вольфа (1679—1754) «Емпірична психологія» (1732) і «Раціональна психологія» (1740).

Коло психічних явищ, які почала вивчати психологія, охоплювало найрізноманітніші вияви психіки. До нього ввійшли відчуття (світла, кольору, тепла, запаху, смаку, зву­ку та ін.), що відображали властивості подразників, які діяли на органи чуття. Предметом дослідження стало і сприйман­ня цілісних об'єктів у всій сукупності їх властивостей. Не меншу цікавість викликали й образи предметів, що діяли на органи чуття, запам'ятовувалися, зберігалися і відтворювали­ся в разі потреби за допомогою пам'яті, створюючи особис­тий досвід людини. І досі залишається без відповідей багато питань, що стосуються закономірностей мислення, за допомо­гою якого людина виявляє загальні, суттєві ознаки предметів і явищ, планує діяльність і поведінку. Мислення стимулює уяву, що пов'язана з людською творчістю. Відчуття, сприй­мання, пам'ять, мислення, уява — психічні процеси. До психі­чних явищ відносяться переживання ставлень людини до навколишнього середовища та інших індивідів, які назива­ють емоціями й почуттями, а також здатність людини регу­лювати свою поведінку, дії і вчинки, долати різні перешкоди на шляху до мети — воля. У своїй практичній діяльності та відносинах із навколишнім середовищем виявляються пси­хічні стани (спокій, схвильованість, зацікавленість та ін.) і психічні властивості (наполегливість, рішучість і т. ін.). Спе­цифіка психічних процесів, станів і властивостей залежить від індивідуально-психологічних особливостей людини — темпераменту, характеру, здібностей тощо. Усю сукупність психічних явищ у розмаїтті їх проявів, взаємозв'язків і дина­міці нерідко називають психічним життям людини.

Будь-яка наука не обмежується лише збиранням і опи­суванням фактів, а переходить до їх пояснення шляхом виявлення законів, яким вони підпорядковані. Тому ра­зом із психологічними фактами психологія вивчає і психо­логічні закономірності та психологічні закони. Психологі­чні закони не можна повністю розкрити без розуміння ме­ханізмів психічної діяльності.

Психіка властива і тваринам. Ось чому психологія — це наука про психіку людини і тварини.

Психологія (гр. psyche — душа і logos — слово, вчення) — наука про факти, закономірності та механізми психічного життя людей і тварин.

За допомогою спеціальних методів вона виявляє особ­ливості та закономірності розвитку психіки, функціонування її механізмів, її завданнями є розкриття закономір­ностей і законів виникнення, розвитку і перебігу психіч­ної діяльності людини, становлення її психічних власти­востей. Психологія з'ясовує життєве значення психіки і сприяє підвищенню психологічної культури індивідів та суспільства. Здобуті нею знання спрямовуються на підви­щення якості життя, рівня навчальної та професійної під­готовки, поліпшення психічного здоров'я людей та гармо­нізацію їх взаємовідносин.

Етапи історичного розвитку психології.

Початкові уявлення про психіку були пов'язані з анімістичними по­глядами первісних народів, які вважали, що все на світі має душу. Душу вони тлумачили як загадкову сутність, що керує всіма живими і неживими істотами.

Перші спроби пояснити психічні явища без опори на надприродні сили були зроблені вже у давньому світі (Єгипті, Китаї, Індії, Греції). Учені знаходять їх в давньо­єгипетському папірусі «Пам'ятка мемфіської телеології» (IV тис. до н. е.), в текстах давньоіндійських Вед, зокрема в Упанішадах (І тис. до н. е.) та китайських медичних книгах (VIII ст. до н. е.). І давні єгиптяни, і китайці орга­ном психіки вважали серце.

З появою філософських учень намагання теоретично осмислити сутність людської душі починають посідати одне з центральних місць. Перші спроби з'ясувати сут­ність психічного в давньогрецькій філософії були наївно-матеріалістичними. Так, іонійські філософи, шукаючи ма­теріальні основи буття, намагалися вивести з нього душу. Фалес із Мілета (624—548 до н. е.) вбачав ці основи у воді, Анаксімен (588—524 до н. е.) — у повітрі, а Герак-літ із Ефеса (540—484 до н. е.) — у вогні. «Світ єдиний з усього, — стверджував він, — не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає». Ці погля­ди грецьких мислителів поступово навели на думку про загальну одухотвореність матерії.

Демокріт із Абдери (460—370 до н. е.) вслід за своїм учителем Левкіппом (500—440 до н. е.), Епікур (341— 270 до н. е.), римський філософ і поет Тіт Лукрецій Кар (99—55 до н. е.) та ін. уявляли душу як сукупність малень­ких кулястих і дуже рухливих атомів. Просякуючи тіло, вони надають йому руху. Демокріт першим створив теорію пізнання на основі розрізнення чуттєвих і розумових знань.

Більше двох тисяч років тому видатний грецький мис­литель Сократ (470—399 до н. е.) на фронтоні дельфійського храму написав «Пізнай самого себе». Цей заклик за­лишається актуальним і понині, спрямовуючи пошуки вчених на розкриття секретів людської психіки.

У давній грецькій філософії знайшли своє вираження й ідеалістичні погляди на сутність психіки. Так, засновник філософського ідеалізму Платон (427—347 до н. е.) вчив, що основу буття становлять незмінні й вічні ідеї, блідим відбитком яких є матеріальний світ. Людська душа до сво­го земного існування перебуває у світі ідей, споглядає їх, а після смерті знову повертається в надчуттєвий світ. Згаду­вання душею того, що вона пізнала до переселення в тіло, і породжує знання. Ідеї в душі не виникають під впливом навколишніх речей і явищ. Платон був основоположни­ком дуалізму в психології, що розглядає тіло та психіку як два самостійні і антагоністичні начала.

Цей дуалізм подолав давньогрецький філософ Аріс-тотель (384—322 до н. е.) у своїй праці «Про душу». Кри­тикуючи платонівську теорію душі, він вказав на необхід­ність дослідного підходу до вивчення психічної діяльнос­ті, вважаючи, що душа є невід'ємним началом лише органічного життя, а не всього матеріального світу. По­ступово поняття «душа» дослідники стали застосовувати не до всіх життєвих проявів, а лише до психічних явищ, що сприяло виникненню поняття про свідомість.

У III ст. до н. е. александрійські лікарі Герофіл (нар. прибл. 300 до н.е.) та Еразистрат (прибл. 300—240 до н. е.) відкрили нерви і показали, що не тіло загалом, а лише його окремі органи (нерви, мозок) нерозривно пов'язані з психікою.

Римський лікар Клавдій Гален (129—199) при тлума­ченні душі використовував термін «плевма». На його дум­ку, периферична плевма поєднується з центральною, вна­слідок чого душа отримує здатність розпізнавати тілесні зміни. Такий підхід ще більше наближав до трактування свідомості як головного феномена психіки.

В епоху Середньовіччя церква, підпорядкувавши собі всі форми ідеології, поставила знання на службу вірі. За­вдяки працям давньогрецького філософа Плотіна (205— 270) та християнського теолога Августина Аврелія (354— 430) поняття «свідомість» набуло ідеалістичного тлумачен­ня. Вважалося, що душа є місцем зосередження знань, і її можна пізнавати лише шляхом інтроспекції (самоспосте­реження). Попри утиски, гоніння церкви і в ці складні часи поступово нагромаджувався матеріал про анатомо­фізіологічні особливості людського організму.

Вагомий внесок у розвиток науки зробили арабські вче­ні Авіценна (Ібн-Сіна) (980—1037) і Аверроес (Ібн-Рушд) (1126—1198). Авіценна на основі досягнень східної меди­цини створив матеріалістичне вчення про психіку. Так, афекти він пов'язував із тілесними змінами. Його досліда­ми було закладено основи майбутнього асоціативного екс­перименту. Аверроес, видатний знавець надбань Арістоте-ля, доводив, що той не визнавав індивідуального безсмертя душі, акту створення світу, потойбічного життя, і спрямову­вав тлумачення психічних процесів у матеріалістичне рус­ло, пов'язуючи їх із процесами фізіологічними.

З XVII ст. розпочинається нова епоха в розвитку пси­хологічного знання. Для неї є характерною спроба осмис­лити духовний світ людини із загальнофілософських позицій без експериментальної основи.

У вченні видатного французького мислителя Рене Де-карта (1596—1650) зародилося поняття про рефлекс як закономірну відповідь організму на зовнішній вплив. Лю­дину він розглядав як «живу машину», в якій всі життєві процеси, в тому числі й психічні, зумовлені зовнішніми впливами, як робота годинникового механізму спричине­на вагою годинникових гир. Декарт дійшов висновку про повну відмінність між тілом і душею: «тіло за своєю при­родою завжди подільне, а душа неподільна». Проте душа здатна породжувати в тілі рух. Він наголошував на про­відній ролі свідомості й мислення, акцентуючи їх своєрід­ність. Це суперечливе дуалістичне вчення породило склад­ну психофізичну проблему: як пов'язані в тілі людини фізіологічні і психічні процеси. Однак із її вирішенням мислитель не справився. Його ідеї мали значний вплив на подальший розвиток психології загалом та її методів зокрема.

Дуалізм Декарта подолали у своїх роботах англійсь­кий філософ Томас Гоббс (1588—1679) та голландський філософ Бенедикт Спіноза (1632—1677).

Внаслідок розвитку наукових знань про людську пси­хіку по-новому стали розглядати предмет вивчення пси­хології. В XVII ст. вона перестає бути наукою про душу і стає наукою про свідомість.

Під впливом математики німецький мислитель Готф-рід-Вільгельм Лейбніц (1646—1716) уперше в історії на­уки вжив поняття «несвідома психіка». Він розмежував перцепцію (неусвідомлене сприймання) і апперцепцію (ус­відомлене сприймання, що включає увагу і пам'ять), вод­ночас пропонуючи розглядати психічне життя не як арифметичну суму, а як інтеграл, що перебуває у безперер­вному розвитку.

На зміну раціоналізму XVII ст., згідно з яким тільки розум дає істинне знання, у XVIII ст. приходять емпі­ризм і сенсуалізм. Емпіризм — напрям у теорії пізнан­ня, що на противагу раціоналізмові проголошує єдиним джерелом і критерієм пізнання чуттєвий досвід, недо­оцінюючи значення логічного аналізу і теоретичних узагальнень. Сенсуалізм — напрям у теорії пізнання, що визнає відчуття єдиним джерелом знань.

Основоположником емпіричної психології, що спираєть­ся на знання, здобуті у якості досвіду, був англійський філо­соф Джон Локк (1632—1704). На його думку, досвід має два джерела: діяльність зовнішніх органів чуття (зовнішній до­свід) і внутрішню діяльність розуму (внутрішній досвід). Людина народжується на світ без будь-яких ідей, її душа нагадує чисту дошку (tabula rasa), на якій досвід виводить свої письмена. Двоякість учення Локка про зовнішній і вну­трішній досвід стимулювала розвиток як матеріалістичних, так і ідеалістичних концепцій учіння — цілеспрямованого засвоєння знань, умінь, навичок соціального досвіду з метою наступного використання їх у практичному житті.

У XVIII ст. у зв'язку з новими відкриттями особли­востей нервової системи, які здійснили швейцарський лі­кар Альбрехт фон Галлер (1708—1777) і чеський анатом Іржі Прохаска (1749—1820), визріло вчення про психіку як функцію мозку. Його започаткували французькі мате­ріалісти, які вважали, що мислення починається із зов­нішніх вражень, а закінчується думкою, вираженою сло­вами. Між мисленням і думкою ж відбуваються невідомі процеси у мозку.

На початку XIX ст. англійський невролог Чарлз Белл (1774—1842) та французький фізіолог Франсуа Мажанді (1783—1855), вивчаючи відмінності між чуттєвими і ру­ховими нервами, запровадили в науковий обіг поняття «рефлекторна дуга», за допомогою якого пояснювали най­простіші рухові реакції.

Видатний російський учений Іван Сєченов (1829— 1905) у своїй праці «Рефлекси головного мозку» поширив декартівський принцип рефлексу на діяльність головного мозку, показавши, що всі акти свідомого і несвідомого жит­тя людини мають рефлекторне походження. Він розробив також програму створення об'єктивної психології.

У XX ст. ідеї Сєченова продовжував розробляти його співвітчизник Іван Павлов (1849—1936), створивши вчення про дві сигнальні системи. Рефлекторне вчення І. Сє­ченова та І. Павлова справило значний вплив на розвиток психологічних поглядів і сприяло на початку XX ст. ви­никненню багатьох нових наукових течій у психології.

Становлення психології як самостійної науки розпо­чалося у другій половині XIX ст. Саме тоді з'являються перші психологічні лабораторії, їх відкрили психолог, фі­зіолог, філософ Вільгельм Вундт (1832—1920) у Німеч­чині; психолог, фізіолог Микола Ланге (1858—1921) в Одесі; психолог Іван Сікорський (1842—1919) у Києві; психолог, фізіолог Володимир Бехтерев (1857—1927) у Ка­зані. Виникають нові галузі психологічної науки — екс­периментальна психологія, диференціальна психологія, ві­кова психологія, соціальна психологія та ін. Формуються нові психологічні школи і течії — вюрцбурзька школа німецького психолога Освальда Кюльпе (1862—1915), структурна школа американського психолога Едуарда Ті-тченера (1867—1927), біхевіоризм, гештальтпсихологія, фройдизм та ін. Поступово акцент у психологічних до­слідженнях переноситься на вивчення поведінки.

Вітчизняна психологія після революції 1917 р. почала розвиватися на основі діалектичного матеріалізму. У тео­ретичних дослідженнях 20—30-х років інтенсивно розроб­лялися методологічні основи і принципи психологічної науки (Павло Блонський (1884—1941), Лев Виготський (1896—1934), Григорій Костюк (1899—1982), Олексій Леонтьєв (1903—1979), Сергій Рубінштейн (1889—1960) та ін.). Саме в цей час у Харкові при Всеукраїнській пси­хоневрологічній академії було створено психологічну шко­лу, в якій у різний час працювали видатні радянські психо­логи Л. Виготський, Лідія Божович (1908—1981), Петро Гальперін (1902—1989), Олександр Запорожець (1905— 1981), Петро Зінченко (1903—1969), О. Леонтьєв, Олександр Лурія (1902—1977) та багато інших.

Чітке визначення методологічних засад окреслило по­зиції радянської психології у світовій психологічній на­уці. Проте заідеологізованість науки політичними догма­ми серйозно стримувала її розвиток, особливо в приклад­них дослідженнях.

Лише в середині XX ст. радянська психологія почала інтенсивно розробляти проблему особистості, інші фунда­ментальні проблеми. Так, становлення і розвиток психіки вивчали О. Леонтьєв, С. Рубінштейн; особистість як цілі­сну систему — Л. Виготський, Борис Ананьєв (1907— 1972), Костянтин Платонов (1898—1984) Г. Костюк та ін.; проблеми установки — Дмитро Узнадзе (1886—1950); мис­лення — Андрій Брушлінський (1933—2002), Г. Костюк, Тетяна Косма (1905—1973), Олексій Матюшкін (нар. 1929), Олег Тихомиров (1933—2001) та ін.; самосвідомості — Павло Чамата (1898—1968); навичок і вмінь — Євген Мі-лерян (1913—1983) та ін.; уваги — Микола Добринін (1890—1981); пам'яті — Анатолій Смирнов (1894—1980), П. Зінченко, Григорій Середа (1925—1987) та ін.; сприй­мання — О. Запорожець, Володимир Зінченко, Давид Елькін (1904—1984) та ін.; темпераменту і здібностей — Борис Теплов (1896—1965), Володимир Небилицин (1930—1972), Микола Малков (1918— 1987), Натан Лейтес (нар. 1918), Вадим Крутецький (1917—1991) та ін.; мов­лення - - Борис Баєв (1923—1979), Олександр Раєвський (1891—1971), Іван Синиця (1910—1976); розумового роз­витку дітей — Данило Ельконін (1904—1985), Василь Давидов (1930—1998), Олександр Скрипченко (нар. 1921) та ін.; навчання і виховання — Г. Костюк, Наталія Менчин-ська (1905—1984), Мирон Боришевський (нар. 1934) та ін.

Своїми працями вітчизняні науковці зробили вагомий внесок у розвиток світової психологічної науки. І нині у центрі їхньої уваги - - найактуальніші проблеми розвит­ку та функціонування людської психіки.

Їх успіхи стали можливими завдяки творчому розвит­ку ідей знаменитих попередників, які в загальній здат­ності матерії до відображення помітили специфічні особ­ливості психічного відображення, що здійснюється за принципом рефлексу. Долаючи порожнечу схоластичних диспутів, ці вчені висловлювали нові прогресивні ідеї, які слугують підґрунтям для подальшого розвитку науки.

Рефлекторна природа психічного

Ідея рефлекторної природи психічного зародилася в XVII ст. Саме тоді бурхливий розвиток науки, зокрема ме­ханіки, спричинив корінний перелом у поглядах на тіло і душу людини. Розглядаючи тіло людини як своєрідну ма­шину, Р. Декарт дійшов висновку, що людська поведінка має рефлекторну природу, тобто є відповіддю на зовнішній вплив. Він доводив, що м'язи здатні відповідати на зовніш­ні впливи без допомоги душі, а лише за рахунок роботи нервової системи, тому психіка людини є суворо детерміно­ваною цими впливами. Декарт пояснив механізм виник­нення різних асоціацій, відчуттів, але поширити ідею рефлексу на всю психічну діяльність людини не зміг. Проте його здогади стимулювали об'єктивне пізнання секретів нервово-м'язової діяльності, що стало передумовою від­криття в XIX ст. чутливих і рухових нервів (Ч. Белл, Ф. Мажанді), а потім — рефлекторної дуги (французькі фі­зіологи П'єр-Жан-Марі Флуранс (1794—1867), Клод Бер-нар (1813—1878), анатом Поль Брока (1824—1880) та ін.

У 1863 р. І. Сєченов у праці «Рефлекси головного моз­ку» показав, що діяльність мозку теж здійснюється за прин­ципом рефлексу. Це твердження в науковій психології без­поворотно закріпило принцип детермінізму (причинного по­яснення) людської поведінки, а значить, і її психіки.

На думку І. Сєченова, будь-який акт свідомості як реф­лекс включає в себе дію зовнішнього подразника і рухову відповідь на нього. Образи, уявлення, думки є окремими мо­ментами цілісних процесів взаємодії організму із середови­щем, а тому мозкову ланку рефлексу не можна відокремлю­вати від його природного початку (дії на рецептор) і кінця (рухової відповіді). Твердження, що всі психічні процеси розпочинаються і закінчуються у свідомості, він вважав по­милковим. Психічне явище, породжене у цілісному рефлек­торному акті, на його думку, є фактором, що випереджує дію.

Психічні процеси виконують функцію сигналу або ре­гулятора, за допомогою якого діяльність адекватно при­стосовується до мінливих умов і забезпечує досягнення потрібного ефекту. Психіка виступає як властивість, функ­ція відповідних відділів мозку, куди надходить і де оброб­ляється інформація про навколишній світ. Отже, рефлек­торний акт охоплює все багатство індивідуального досві­ду. Будь-яке психічне явище — це відповідь мозку на зовнішні та внутрішні впливи.

Розвиваючи далі вчення І. Сєченова, І. Павлов звернув увагу на ті рефлекси, механізми яких формуються в про­цесі життя. Він назвав їх умовними рефлексами, показав­ши, що їх експериметальне вироблення дає змогу в широ­кому діапазоні варіювати умови різних впливів і виявля­ти закономірні зміни в поведінці.

За допомогою методу умовних рефлексів було відкри­то немало закономірностей опанування дій і певних форм поведінки. У подальших дослідженнях погляди на сиг­нальну функцію різних подразників, у тому числі і слове­сних, змінилися. Це дало змогу І. Павлову теоретично розробити та експериментальне обґрунтувати вчення про дві сигнальні системи. Згідно з ним тварини у своїй по­ведінці керуються зоровими, слуховими і нюховими образами, що є для них сигналами певних природжених, безу­мовних подразників. Тому вся психічна діяльність тва­рин, формування у них умовних рефлексів відбувається на основі першої сигнальної системи.

У людини поряд із першою виникає і розвивається друга сигнальна система, пов'язана з мовою. «Другі сигнали» — це почуті чи прочитані слова, а також знакові системи різ­ного рівня узагальнення, що позначають предмети та явища і виступають як «сигнали сигналів». Вони значно розширю­ють і якісно змінюють фонд умовних рефлексів людини.

Суттєвий недолік у тлумаченні психічної діяльності за допомогою поняття «рефлекс» полягає в тому, що знання механізму рефлексу недостатньо для розуміння того, чому людська психіка виконує роль активного чинника. Послі­довники І. Павлова намагалися подолати його, замінюючи поняття «рефлекс» на поняття «рефлекторне кільце», а ме­ханізм рефлекторної дуги на механізм рефлекторного кі­льця. Наприклад, радянський фізіолог Петро Анохін (1898—1974) вважав, що активна регуляція поведінки здійснюється за допомогою механізму зворотного зв'язку. Це означає, що інформація про виконання кожної дії ефек-тора (органа виконання) знову надходить у мозок і оціню­ється у ньому з позиції задачі, що розв'язується. Апарат зворотного зв'язку дає змогу зіставити результат викона­ної дії з образом, виникнення якого випереджає цей ре­зультат, і при потребі коригувати її.

Отже, дослідження І. Сєченова, І. Павлова, П. Анохіна та інших фізіологів переконливо показали, що психіка має рефлекторну природу.

Дата добавления: 2015-10-28