Психіка і мозок

Психіка є властивістю високоорганізованої матерії, що спрямована на відображення об'єктивної дійсності. У лю­дини цю функцію виконує мозок. Психічна діяльність ор­ганізму здійснюється за допомогою спеціальних фізіоло­гічних механізмів, що, об'єднуючись у певні структури, забезпечують сприймання і перероблення інформації, прийняття рішень і їх виконання, активізують поведінку. Ці механізми сформувалися в процесі еволюції живої ма­терії від примітивних одноклітинних організмів, що мали дуже обмежені відображальні можливості, до вищих тва­рин, у яких уже були спеціалізовані клітини, пристосова­ні для відображення сигналів лише певної модальності.

Такі клітини називають рецепторами. Інші клітини, орієн­товані на виконання рухів і секрецію різних залоз, отрима­ли назву ефекторів. Керування обома видами клітин здійснює спеціалізований орган — центральна нервова система, що діє як цілісність.

Будова нервової системи. У всіх хребетних нервова система має однакову будову, її основними елементами є нейрони — нервові клітини, що проводять збудження. Нейрон складається з тіла клітини, коротких відрост­ків — дендритів, що приймають збудження, і аксона — довгого відростка, який передає збудження іншим кліти­нам (рис. 1). Місце з'єднання аксона з дендритами чи тілом іншої клітини на­зивається синапсом. Він є своєрідним бар'єром, який повинно подолати збудження.

Частина нейронів проводить збудження від рецепторів до централь­ної нервової системи, ін­ші — від центральної не­рвової системи до ефекто­рів. Однак більшість нейронів забезпечує зв'яз­ки між різними ділянка­ми центральної нервової системи, яка складається з головного мозку і спин­ного мозку. Верхню час­тину головного мозку утворюють великі півку­лі, основну масу яких становить біла речовина, з якої складаються провідні шляхи. Зверху великі півкулі по­криті тонким шаром (2,5—3 мм) сірої речовини, який називають корою. У корі великих півкуль розрізняють три види нейронів: пірамідальні, зірчасті та веретеноподі­бні, які розташовані у 7 шарів. Усього в людському мозку налічують 14—15 мільярдів нейронів. Кора -- найваж­ливіший орган психічної діяльності.

Під великими півкулями у потиличній частині розмі­щується мозочок, що відіграє суттєву роль у координації рухів. До великих півкуль підходить мозковий стовбур, у верхній частині якого розташований таламус (найбіль­ший відділ проміжного мозку), у нижній — гіпоталамус

(ділянка мозку, що має безпосередній стосунок до контро­лювання автономної нервової системи і низки функцій, пов'язаних із виживанням). Спинний мозок і мозковий стовбур в основному здійснюють природжені форми реф­лекторної поведінки (безумовні рефлекси). А кора вели­ких півкуль є органом набутих протягом життя форм поведінки, які регулює психіка.

Локалізація психічних функцій. Кожна ділянка тіла і кожна психічна функція пов'язані з певною ділянкою ко­ри, тобто мають у корі певну локалізацію. Електрична сти­муляція деяких ділянок кори мозку тварин і спостережен­ня за поведінкою людини під час хірургічних операцій на мозку показали, що подразнення одних ділянок виклика­ють м'язові скорочення, інших — зорові, слухові та інші відчуття. Виявилося, що значну ділянку кори великих пів­куль займають нервові клітини, пов'язані з діяльністю ки­стей рук, особливо великого пальця. Є також ділянки, що мають зв'язок із органами мовлення. У корі великих пів­куль найкраще представле­ні ті органи, які відіграють основну роль в діяльності і поведінці людини. Наочне зображення проекції різ­них органів тіла на кору ве­ликих півкуль дає схемати­чний рисунок канадського нейрохірурга Уайлдера-Грейва Пенфілда (1891— 1976) (рис. 2).

Значно складнішою є проблема локалізації у ко­рі головного мозку психіч­них функцій. Перші спро­би її вирішення були зроб­лені ще в Давній Греції. Там намагалися пов'язати здатності до сприймання, пам'яті і міркування з рі­диною, яка заповнює відпо­відно передній, середній чи задній шлуночок мозку. Пізніше австрійський лі­кар Франц-Иозеф Галль (1758—1828) прагнув до- Рис. 2. «Гомункулюс» Пенфілда вести, що здібності людини

залежать від розвитку різних ділянок головного мозку, і це можна виявити навіть на поверхні черепа. Твердження Галля започаткували френологію (гр. phren — розум, душа) — вчення про локалізацію у звивинах великих пів­куль головного мозку різних психічних функцій.

Зв'язок окремих психічних функцій із певними ділян­ками кори можна простежити при її локальних уражен­нях. Так було виявлено центр артикуляції мовлення Брока і центр розуміння мови Верніке. Проте подальші досліджен­ня показали, що деякі психічні функції не мають чіткої сталої локалізації в корі мозку. Тоді американський психо­лог Карл Лешлі (1890—1958), німецький психолог Курт Гольдштейн (1878—1965) та ін. запропонували ідею ціліс­ної, неподільної функції мозку, що теж, як виявилося пізні­ше, не узгоджувалася з експериментальними даними.

Дослідження, проведені з використанням найдоскона­лішої апаратури і комп'ютерним обробленням одержа­ної інформації, дають змогу зробити висновок: кожна психічна функція є надзвичайно складним утворенням, що має динамічну локалізацію в різних відділах мозку. Вона забезпечується роботою певних ділянок кори та ці­лісною функціональною системою, що включає окремі ді­лянки кори, підкірки і мозкового стовбура.

За сучасними уявленнями, функціонально людський мозок як саморегулювальна система має три основні бло­ки. Перший — енергетичний блок — створює робочий тонус кори. Він складається із систем верхніх відділів мозкового стовбура, ретикулярної формації, а також утво­рень давньої кори. Другий блок приймає, переробляє і збе­рігає інформацію. До нього належать задні відділи обох півкуль, тім'яні й потиличні ділянки кори. Третій блок забезпечує програмування, регуляцію і контроль діяль­ності. Порушення в роботі хоч одного блоку призводить до різних змін у психічній діяльності.

У функціональній організації мозку людей і тварин є суттєві відмінності. У тварин обидві півкулі є рівнозначни­ми, в людини вони мають функціональну асиметрію: ліва півкуля є домінуючою, а права — підпорядкованою. У лі­вій півкулі розміщені ділянки, пов'язані з мовною діяльніс­тю людини, їх ураження спричиняє порушення логіко-граматичних операцій і творчих форм мислення. Уражен­ня ділянок правої півкулі спотворює образні компоненти сприймання і емоційні переживання. Друга сигнальна си­стема, що ґрунтується на роботі лівої півкулі, забезпечує якісно вищий рівень відображення дійсності завдяки мові.

Розвиток психіки людини підпорядкований суспіль-но-історичним законам. При цьому її видові та індивіду­альні особливості є лише біологічними передумовами, що полегшують або ускладнюють психічний розвиток людсь­кої особистості та її свідомості.

Виникнення свідомості. Під впливом різних обста­вин у тваринних предків людини сформувалося багато факторів, що стали передумовами їх олюднення. До та­ких передумов належали особливості їх тілесної органі­зації, високорозвинутий мозок, різка зміна умов життя (за даними антропології, це відбувалося більш мільйона років тому в епоху міоцену третинного періоду), що спричинили поступову диференціацію передніх і задніх кінцівок та прямовисне ходіння. Звільнення передніх кінцівок від ходіння дало змогу використовувати їх для здійснення трудових актів, а також виготовлення зна­рядь праці. У праці і завдяки їй наші предки змінювали умови свого існування, що, у свою чергу, робило іншим їх спосіб життя і природу. Так, виготовлення і зберіган­ня знарядь праці збільшувало незалежність від навко­лишнього середовища. Через знаряддя у процесі певних дій і діяльності передавався досвід наступним поколін­ням. Спільна праця сприяла виникненню мови як засо­бу узгодження дій, спілкування і акумулювання досвіду. В ній стадні об'єднання поступово перетворювалися на людські суспільства. Під впливом праці розвивалася ру­ка, що стала органом активного пізнання світу через до­тик. Дії руки контролював зір, який розвивався в проце­сі ускладнення діяльності. Взаємодія зору і дотику дала змогу глибше і повніше пізнавати властивості речей, а значить, краще задовольняти свої потреби. Суспільні від­носини якісно змінили біологічні потреби, перетворили їх на суто людські. Праця і мовленнєве спілкування, яке її супроводжувало, стали передумовою виникнення і роз­витку людської свідомості.

Структура свідомості. Відображення дійсності в моз­ку людини може відбуватися на різних рівнях. Вищий рівень психічного відображення, який властивий тільки людині, називається свідомістю.

Свідомість є вищою, інтегральною формою психіки, ре­зультатом формування людини в процесі трудової діяль­ності за постійного спілкування (за допомогою мови) з іншими людьми. Вона є властивістю особистості, що забезпечує цілеспрямований характер людської діяльності і ре­гулює всю поведінку і всі дії людини.

У структурі свідомості виділяють чотири основних харак­теристики:

1. Здатність акумулювати знання про навколишній світ за допомогою основних психічних процесів: відчуття, сприймання, пам'яті, мислення, уяви.

2. Здатність поділяти світ на Я і не-Я, а також пізнавати Я. Людина — єдина жива істота, яка здатна до самопізнання.

3. Формування цілей діяльності. При цьому оцінюють­ся різні мотиви, приймаються рішення, контролюється та коригується виконання дій.

4. Включення до складу свідомості ставлень, які вияв­ляються в почуттях, що є індикаторами міжособистісних стосунків.

Формування і вияв цих характеристик неможливі без існування мови.

Рівні свідомості. Крім вищого рівня психічного відо­браження — свідомості, існує і несвідоме, яке багато вче­них вважає нижчим рівнем психіки.

Несвідоме — сукупність психічних явищ, що виникають під впли­вом чинників, яких людина не відчуває і про які нічого не знає.

На цьому рівні психічного відображення у людини по­рушується словесна регуляція поведінки, втрачається пов­нота орієнтації щодо часу і місця дії, вона не може усвідо­мити наслідки своїх дій і вчинків. До сфери несвідомого належать сновидіння, реакції-відповіді на субсенсорні по­дразники (такі слабкі, що не збуджують рецептор), авто­матизовані рухи і дії, спонукання до діяльності, в яких немає усвідомлення мети. До несвідомого відносять і де­які патологічні явища, що виникають у психіці хворої людини: марення, галюцинації.

Несвідоме не може бути протиставлене свідомості як щось негативне чи неповноцінне. Воно, як і свідомість, детерміноване суспільними умовами існування людини й іноді виступає як недостатньо адекватне відображення сві­ту в корі головного мозку.

Представники психоаналітичного напряму поряд із терміном «несвідоме» нерідко як синонім використову­ють термін «підсвідоме». Проте їх треба розрізняти. За своїм обсягом термін «несвідоме» значно ширший, бо охоплює всі психічні явища, що не усвідомлюються люди­ною (інстинкти, автоматизми, гіпноз, інтуїцію). Поняття «підсвідоме» слід вживати тільки для позначення тих психічних явищ, які в певний момент перебувають поза фокусом свідомості, проте тісно з нею пов'язані, вплива­ють на її функціонування і за певних умов можуть бути усвідомлені. Отже, підсвідоме — це різні психічні явища, які відбуваються «під порогом» свідомості. До несвідомого належить і надсвідоме.

Надсвідоме — рівень психічної активності особистості при вико­нанні творчих завдань, який не піддається індивідуальному усві-домлено-вольовому контролю.

Російський педагог і режисер Костянтин Станіслав-ський (1863—1938) під терміном «надсвідомість» розу­мів найвищий етап творчого процесу, відмінний як від усвідомлюваних, так і неусвідомлюваних компонентів. Пізніше радянський психолог Павло Симонов (нар. 1926) інтерпретував надсвідомість як механізм творчої ін­туїції, завдяки якому рекомбінуються попередні вражен­ня, відповідність дійсності яких встановлюється пов­торно.

Поняття «надсвідоме» дає змогу розмежувати дві фор­ми неусвідомлюваної психічної активності: залежну від уже зафіксованої в мозку інформації і спрямовану на створення нового, якого ще ніколи не було ні в особисто­му, ні колективному досвіді. Таке створення відбувається в процесі взаємодії особистості зі світом культурних цін­ностей, які вона не тільки опановує, а й творить відповід­но до тенденцій об'єктивного розвитку дійсності.

Отже, появу людської психіки готував процес еволю­ції живих організмів. Аналіз розвитку психіки дає змогу зробити висновок про існування біологічних передумов виникнення свідомості. Поява трудової діяльності, спря­мованої на спільне виготовлення знарядь праці та їх ви­користання, а також мови, суттєво змінили характер дія­льності мозку людини і підвищили рівень відображення дійсності. Свідомість є продуктом суспільно-історичного розвитку людини.

Запитання. Завдання

1. Які форми вияву психіки спільні для людей і тварин?

2. Чи можна закономірності психіки, що виявлені у тварин, пере­носити на людину?

3. Який етап у розвитку психології можна вважати суто науковим?

4. Як розуміти вислів «Кожна психічна функція має динамічну лока­лізацію в мозку людини»?

5. Чому і як виникла свідомість?

6. Порівняйте зміст понять «надсвідоме» і «підсвідоме».

7. Як пов'язані між собою чотири характеристики свідомості?

8. Один учений висловив основну тезу своєї теорії так: «Чи сміється дитина, дивлячись на іграшку, чи посміхається Гарібальді, коли зазнає переслідувань за надмірну любов до батьківщини, чи тремтить дівчина, вперше думаючи про кохання, чи пізнає Ньютон світові закони і записує їх на папері — всюди завершальним ак­том є м'язевий рух». Проаналізуйте зміст цього твердження і вста­новіть, про яку теорію йдеться. Яке місце вона посідає в історії психології?

9. Філософ і культуролог М. Бахтін вважав, що життя людини мож­на розглядати як складний вчинок, а кожний окремий акт і переживан­ня є моментом ЇЇ життя — вчинення. Він описав чотири групи характе­ристик вчинку: ціннісність, єдиність, відповідальність і подійність. При­гадайте у своєму житті вчинок, який змінив вашу долю і включав ці характеристики. Охарактеризуйте його.

Література

Анохин П. К. Избранньїе трудьі: Философские аспекти теории функ-циональной системьі. — М., 1976.

Гальперин П. Я. Введение в психологию. — М., 1976.

Гамезо М. В., Домашенко Й. А. Атлас по психологии. — М., 1986.

Годфруа Ж. Что такое психология: В 2-х т. — М., 1992.

Дубравська Д. М. Основи психології. — Львів, 2001.

Загальна психологія/ О. Скрипченко, Л. Долинська, 3. Огороднійчукта ін. — К., 1999.

Костюк Г. С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особи­стості. — К., 1989.

Леонтьев А. Н. Проблеми развития психики. — М., 1972.

Общая психология/ Под ред. А. В. Петровского. — М., 1972.

Психологія/ За ред. Г. С. Костюка. — К., 1968.

Психологія/ За ред. Ю. Л. Трофімова. — К., 1999.

Роменець В. А. Історія психології. — К., 1978.

Рубинштейн С. Л. Основи общей психологии: В 2-хт. — М., 1989.

1.2. Основні напрями, структура і методи психології

Історичний розвиток психології — тривалий процес боротьби різних поглядів і концепцій, пошуку свого місця серед інших наук. Тому знайомство з найважливішими психологічними теоріями дає змогу краще зрозуміти предмет психології і її методи дослідження психіки.

Місце психології в системі наук

Питання про місце психології в системі наук завжди було і залишається предметом гострих дискусій. Від від­повіді на нього залежать можливості використання психо­логічних даних в інших науках, розуміння того, наскільки правомірно використовувати їх здобутки в психології. Мі­сце, яке відводилося психології в системі наук у різні істо­ричні періоди, свідчило і про рівень розвитку психологіч­них знань, і про загальнофілософську спрямованість самої класифікаційної схеми. У цій схемі психологія завжди бу­ла саме тим компонентом, який переконливо показував неспроможність усіх лінійних класифікаційних схем. Жо­дна наука не переходила з однієї рубрики в іншу стільки разів, як психологія. Так, французький філософ Дені Дід-ро (1713—1784) відносив психологію разом із логікою до філософії, яку протиставляв фізиці і математиці. Такої думки дотримувався не менш славетний француз Анрі Ампер (1775-1836), їх співвітчизники Клод-Анрі Сен-Сімон (1760—1825) і Антуан Курно (1801—1877) вважали психологію біологічною наукою.

У найвідомішій класифікації XIX ст. французького фі­лософа, соціолога Огюста Конта (1798—1857) психології взагалі не знайшлося місця. Замість неї було включено френологію та соціологію. Це викликало гостру критику інших науковців, і вже у наступній класифікації англійсь­кого філософа Джона-Стюарта Мілля (1806—1873) психо­логія знову з'явилася у складі філософії.

У середині XIX ст. психологія в класифікаціях зайня­ла місце між біологією і соціологією. Починаючи із сис­теми англійського філософа Герберта Спенсера (1820— 1903), у лоні психології виокремлювали дві протилежні науки — психологію об'єктивну, яка продовжує біоло­гічні науки і вивчає пристосування організму до середо­вища, і психологію самопізнання — психологію суб'єкти­вну, яка повинна займатися пізнанням внутрішнього світу людини. Інтроспекцію («свідомість, яка заглядає в середину себе») Г. Спенсер вважав єдино можливим методом вивчення психічного.

У 1850 р. німецький психолог і педагог Фрідріх-Едуард Бенеке (1798—1854) починає розглядати психологію як ос­нову всіх наук про людину. Проти такого «психологізму» рішуче виступили американські психологи Вільям Джеме (1842—1910), Гуго Мюнстенберг (1863—1916) і німецький психолог Вільям Штерн (1871 —1938). У цей час гостра

полеміка про місце психології в системі наук розгорнулася в працях Генріха Ріккерта (1863—1936), Вільгельма Діль-тея (1833—1911), Едуарда Шпрангера (1882—1963). По­чала все більше виявляти себе психологізація системи на­ук. Відмічаючи велику складність цієї науки, російський вчений XIX ст. Микола Павловський наголошував, що вивчення психології повинно бути підпорядкованим ви­вченню всіх інших наук. Дискутуючи з О. Контом, який замінив психологію біологією, він переконував, що між фі­зіологією і психологією існує «логічна залежність» — як між фізикою і математикою. Помістивши психологію між біологією і соціологією, Павловський стверджував, що со­ціологія повинна базуватися винятково на психології. Цю точку зору пізніше підтримав російський філософ Мико­ла Грот (1852—1899).

Усі ці дискусії показали неможливість лінійної кла­сифікації наук. Особливо яскраво це виявилося в концеп­ції швейцарського психолога Жана Піаже (1896—1980), який намагався класифікувати науки на основі активно­сті суб'єкта і генетичного критерію.

Радянський філософ Боніфатій Кедров (1903—1985) запропонував ідею нелінійної класифікації, яка є відобра­женням багатоплановості зв'язків між науками. Вона ви­ступає як узагальнення раніше відомих класифікацій і включає їх як часткові випадки. Схема має форму трику­тника, вершинами якого є природничі, соціальні та філо­софські науки, їх взаємовідносини розкриваються за допомогою кількох методологічних принципів. За такого підходу, вважав Б. Кедров, психологія повинна фігурувати всередині трикутника, ближче до філософських наук, адже мислення є предметом не тільки психології, а й діа­лектики та логіки.

Відведене психології місце є схематичним відобра­женням різноманітності та складності її зв'язків з інши­ми галузями знань. А численні міждисциплінарні зв'яз­ки є свідченням не лише теоретичного, а й практичного її значення. Ж. Піаже вбачав у них майбутнє психології, адже за їх допомогою вона збагатиться досягненнями ін­ших наук і, у свою чергу, сприятиме їх збагаченню.

Психологія тісно пов'язана з природничими науками, що вивчають будову і діяльність матеріального субстрату психіки — головного мозку. Недаремно відомі вчені І. Сє-ченов, І. Павлов, П. Анохін, Олексій Ухтомський (1875— 1942) та ін. ставили перед собою завдання розкрити фізіо­логічні механізми людської психіки. Разом із тим у природничих науках виникають проблеми, які потребують пси­хологічних досліджень. Так, проблема виникнення і розви­тку психіки в процесі біологічної еволюції, яку німецький вчений Ернест Геккель (1834—1919) назвав «світовою за­гадкою», для подальшого розвитку біологічних наук е не менш важливою, ніж проблема виникнення життя.

Вирішення багатьох проблем медичних наук також пе­редбачає участь психологів. Борючись із захворюваннями і лікуючи хворих, лікарю завжди слід використовувати дані про психіку людей: ще Авіценна говорив, що передусім потрібно лікувати не тіло, а душу.

Дані психології постійно використовують представни­ки технічних наук — при проектуванні машин і механі­змів, розробленні систем управління, засобів комунікації, засобів відображення інформації тощо. Щоб збільшити надійність системи «людина-машина», в якій людина ча­сто є найменш надійною ланкою, що призводить до виходу з ладу техніки, аварій і катастроф, потрібно ще на рівні проекту враховувати можливості людської психіки.

Традиційним є зв'язок психології з педагогікою. Ще відомий педагог Костянтин Ушинський (1824—1870) за­значав, що коли педагогіка хоче виховувати людину у всіх відношеннях, то вона повинна пізнати її у всіх відно­шеннях. Якщо раніше завдання психології полягало в «психологічному обґрунтуванні» різних педагогічних принципів, норм тощо, то тепер психології відводиться авангардна роль. Вона повинна розкривати можливості дитини і шукати нові форми й методи ефективного на­вчання і виховання.

Постійну потребу використовувати здобутки психоло­гії мають суспільні науки. У дослідженні соціальних про­цесів завжди виникає необхідність врахувати психологічні фактори: механізми індивідуальної і групової поведінки людей, соціальні настановлення й орієнтири, настрої, по­чуття, психологічний клімат, механізми навіювання, наслі­дування, психологічного зараження тощо.

Інтенсивний розвиток різних наук і їх тісний зв'язок із психологією зумовлюють виникнення багатьох суміжних проблем. У процесі їх вивчення з'являються і набувають розвитку численні суміжні науки: медична психологія, юридична психологія, авіаційна психологія, соціальна пси­хологія та ін. Саме в їх координатах найчастіше формулю­ються нові питання, здійснюється пошук нових шляхів і методів їх дослідження, одержуються нові результати, які стають підґрунтям нових концепцій і наукових теорій.

Дата добавления: 2015-10-28