Ахматівська битва.

Охма́тівська битва (Дрижипільська битва) — битва під Охматовим (тепер село Жашківського району Черкаської області) 19 — 22 січня (29 січня — 1 лютого) 1655 року між військами Речі Посполитої і Кримського ханства з одного боку та Військом Запорозьким і військом Московського царства з іншого.

Битва на лютому морозі тривала цілу ніч. Солдати коронного війська під командуванням коронного обозного Стефана Чарнецького прорвалися до московського табору і в рукопашному бою захопили там 20 гармат і 300 бочок пороху. Московські стрільці стали кидати зброю та хоругви і здаватися, однак були відбиті козаками. За словами очевидця-шляхтича, «трупом жолнірським козаки отаборились, бо не тилко вдень, а й уночи билися рукопаш», тобто спорудили укріплення з возів та тіл загиблих і три дні оборонялися без води та вогню. У неділю козаки запропонували переговори і домовилися з татарами про нейтралітет. У вирішальний момент Богун з козацькими загонами непомітно вийшов з Умані і вдарив в тил польсько-шляхетського війська. Татари, переконавшись у безрезультатності облоги табору, спішно залишили поле битви й почали грабувати українські села. 22 січня весь табір, не порушуючи замкнутості своїх рядів, пробився через ворожі застави до Охматова і після впертої битви визволив загін Пушкаря, що перебував у фортеці.

Обидві сторони втратили убитими по 15 тисяч вояків, зокрема у московській армії загинуло 9 тисяч. Виснажені супротивники до весни припинили бойові дії. Весь край був геть сплюндрований польськими та татарськими військами.

У козацькій традиції за рівниною у двох верстах від Охматова між річками Багвою та Буртою закріпилася назва «Дрижипіль», так як поле бою дрижало від холоду і вогню.

Хід битви. Під Пилявцями, на правому березі ріки Ікви (за іншими даними Пиляви) українське військо збудувало добре укріплений табір. Окремо, на лівому фланзі головних сил української армії, розташувалась кіннота Максима Кривоноса. Козацька піхота, зайняла греблю, що сполучала обидва береги річки і збудувала на ній шанці. 9 вересня 1648 надійшло польське військо і стало табором на протилежному березі річки. Вирішальна битва розпочалась 11 вересня 1648 запеклими боями за греблю через річку Ікву. Польські корогви під командуванням Я. Тишкевича, Йордана і Осінського розпочали штурм українського табору і зуміли відкинути козацькі застави, що обороняли греблю. Коронні підрозділи відразу ж через неї почали переходити на правий берег і утворили плацдарм для подальшого наступу. Протягом другого дня козацька піхота відбила свої позиції на греблі. У ніч на 13вересня 1648 у козацький табір прибув на допомогу 4-тисячний загін буджацьких татар очолюваний Айтимир-мурзою та Адлаєт-мурзою (на думку деяких дослідників, татари прибули лише 15 вересня 1648, а гучні вигуки і мушкетна стрілянина у козацькому таборі нібито на честь прибулих союзників мали, за задумом Б. Хмельницького, ввести в оману польське командування. Вранці 13 вересня 1648 українська армія вишикувалась в бойові порядки на полі бою. Першими нанесла удар шляхетська кіннота. Витримавши потужній натиск ворожих хоругв, українська піхота при підтримці артилерії розпочала контрнаступ. Козацькі полки швидко повністю оволоділи греблею, перейшли на лівий берег і почали шикуватись у бойові порядки. Не витримавши натиску і піддавшись всезростаючій паніці, польські війська почали безладно відступати. Щоб уникнути повного розгрому, польське командування відкликало з поля бою всі підрозділи і розпорядилось підготуватись до відходу табором. Під вечір в погоні за ворогом українська піхота на чолі з самим гетьманом Б. Хмельницьким дійшла аж до перших рядів польського табору. В ніч на 14 вересня 1648 польське командування розпочало відступ, який незабаром перетворився в панічну втечу. Наслідки битви.Українська армія захопила всю ворожу артилерію та величезний обоз з матеріальними цінностями. Загальна вартість трофеїв перевищувала 7 млн. злотих. Блискуча перемога української армії в Пилявецькій битві мала велике воєнно-політичне значення. В результаті Пилявецької битви польську армію було розгромлено, повністю звільнено Волинь і Поділля, створились сприятливі умови для визволення всіх західноукраїнських земель. Після перемоги під Пилявцями польську шляхту в Україні ще довго глузливо називали «пилявчиками».

61. Замостянське перемир’я 1648 р. та його наслідки Слід зазначити, що події осені 1648 р. обернулися великою руйна­цією західного регіону України. Український хроніст другої половиниXVII ст. Феодосій Софонович зазначав, що українсько-кримські війська, прямуючи до Замостя, «всюдь; пустошачи і в неволю людей татарскую беручи». Безперечно, це була велика трагедія, яка проте відповідала традиціям свого часу.

Між тим наступала зима — найнесприятливіша пора року для воєнних дій української армії. Через утому, гостру нестачу коней, облогової арти­лерії, боєприпасів, епідемію чуми, від якої в грудні помер М. Кривоніс, війська майже втратили боєздатність; розгорталася партизанська боротьба поляків проти українців у межах етнічних польських земель.

З іншого боку, поява українсько-татарських військ на польських теренах, захоплення ними багатьох міст і загроза їхнього наступу на Варшаву, неспроможність швидко зібрати армію, котра розбіглася після Пилявецької поразки, — все це сприяло зміцненню помірковано­го крила польської політичної еліти, яке виступало за обрання на пре­стол Яна Казимира та укладення перемир'я з Військом Запорозьким. 17 листопада сейм обрав Яна Казимира королем. Ще до цього юридич­ного акту він послав до Б. Хмельницького з листом секретаря Якуба Смяровського з пропозицією укласти перемир'я.

19 листопада посланець з'явився в українському таборі. Через день спочатку старшинська, а згодом і «чорна» рада схвалили рішення про припинення воєнної кампанії, визнання влади нового польського коро­ля та відступ «на Україну». У вівторок 24 листопада останні українські підрозділи залишили околиці Замостя. Вже дорогою на Київ Б. Хмель­ницький спробував виправити ситуацію. Зокрема, він почав масово розташовувати залоги в містах на схід від лінії р. Горинь — м. Кам'янець-Подільський.

На жаль, гетьман, погодившись на відведення українського війська, припустився найбільшої за всю свою політичну кар'єру помилки, яка мала трагічні наслідки для України. Внаслідок цього рішення втрачала­ся щонайменше третина української території, а Польща отримувала напрочуд вигідний стратегічний плацдарм для зосередження й утриман­ня тут за рахунок українського населення армії, готової в сприятливий момент розпочати наступ. Окрім того, в разі поновлення воєнних дій вони велися б винятково на українських землях, що прирікало останні на спустошення, руйнацію, обезлюднення.

Оцінюючи політичні наслідки розвитку національно-визвольної бо­ротьби в 1648 р., важливо пам'ятати, що досягнуте перемир'я Б. Хмель­ницький розглядав як тактичний крок на шляху до поставленої мети.

62. Переяславські переговори 1649 р. та їх наслідки (З книжечки Газіна…..Перемир, я між Б.Хмельницьким та польською урядовою комісією очолюваною А.Кисілем, в Переяславі (20-26 лютого 1649р) Антипольське повстання повстання охопило територію Подільського та Волинського воєводств,Хмельницьким вироблено основні засади держвної ідеї. У цей час гетьман вперше відправив посольство до Москви з клопотанням про прийняття Війська Запорозького під протекцією царя.

Зміст переговорів:

· Визначено територію підвладну гетьману Війська Зопорозького (до р.Горині та Прип,ять на Волині і до м.Камянець на Поділлі).

· Через лінію розмежовування не мали права переходити ні польсько-литовські. Ні українські війська.

· До скликання нової комісії шляхті й магнатам заборонялося повертатися до маєтків, що розташовувалися на території козацької України)

В лютому відбулися українсько-польські переговори у Переяславі. Гх перебіг, а також сфор­мульовані українською стороною умози укладеного перемир'я засвід­чили, що Б. Хмельницький розглядав їх лише як тактичний крок для того, щоб уникнути початку воєнних дій у невигідних для України обставинах, а також виграти час у дипломатичній боротьбі за створен­ня антипольської коаліції.

Щоб запобігти загостренню відносин із Польщею, він послав у Схід­ну Волинь (до Гогці) наказного переяславського полковника Андрія Рома- ненка «для береганья собранья своевольного, чтоб на пограничье над Горьшью ни которого меж нами и ляхами поставленого договору в покое додержали». Та найбільше Богдана турбував розвиток подій на Поділлі, де кам'янець-подільський каштелян С. Лянцкоронський нама­гався розширити собі воєнний плацдарм за рахунок козацької терито­рії. На початку другої декади лютого розгорілася боротьба за «ключ» до східних районів Поділля — м. Бар. Посланий сюди Хмельницьким полковник І. Федоренко розгромив під Іванківцями корогви Яна Стри- жевського та зайняв місто. Лянцкоронський і Остророг, зосередив­ши під своїм керівництвом близько 12 тис. жовнірів, у першій декаді березня перейшли в наступ. Федоренко змушений був відступити до Шаргорода, однак спроба польських полків 13—14 березня здобути місто штурмом зазнала невдачі, й вони відійшли до Бара. Майже в цей час відбулися бої між козаками й жовнірами в Острозі та Заславі.Хмельницький наказав Данилові Нечаю вирушити на допомогу Федоренку та спільними силами відкинути поляків за визначену в Переяславі лінію розмежування. Прибувши до Шаргорода, брацлав- ський полковник 22 березня звернувся з листами до Лянцкоронського та брацлавського старости, застерігаючи їх від порушення умов Переяславського перемир'я. Командування польського війська проіг­норувало це попередження, тож наприкінці березня в околицях Бара знову спалахнули жорстокі бої. На початку другої декади квітня жов­ніри відступили до Меджибожа. Лянцкоронський намагався оскар­жити перед гетьманом дії подільських полковників

63. Боротьба населення козацької України проти умов Білоцерківського договору Умови Білоцерківського договору викликали масове невдоволення українського народу і спровокували численні стихійні виступи. Частина селян переселилася на територію Російської держави. Б. Хмельницький, який також не змирився з поразкою, накопичує сили і в травні 1652 р. завдає удару полякам в урочищі Батіг на Поділлі. Битва закінчилася блискучою перемогою козаків. Під Батогом загинула половина гусарів Речі Посполитої. Такого нищівного розгрому не зазнавала жодна польська армія протягом XVI–XVIII століть. І хоч це не означало кінець війни, Білоцерківська угода втратила свою силу. Дуже важливо, що відтепер українські селяни, козаки і міщани домоглися усунення фільварково-панщинної системи, великого та середнього феодального землеволодіння, кріпацтва та інших форм феодальної залежності. Було завойовано право земельної власності й вступу до козацького стану. Більшість земельного фонду вигнаних феодалів, королівської та католицької церкви перейшла у власність державного скарбу, тобто стала народною власністю. На руїнах фільваркового господарства, як стверджує історик В. Литвин („ТУ“, 2002, 8 листопада), став виникати абсолютно новий соціально-економічний устрій, причому на національній основі. Саме через це ми маємо всі підстави називати Хмельниччину не тільки національно-визвольною війною, а й революцією. (інша інформ……. Білоцерківська угода викликала велике невдоволення широких народних мас і радикального угруповання козацької старшини. Під час формування нового 20-тисячного реєстру спалахнуло повстання Корсунського полку, один за одним почали з’являтися самозванні гетьмани, дії яких, за словами В. Липинського, були виразом “тупого егоїстичного анархізму” і сприяли зміцненню охлократичних (охлократія – влада натовпу – Авт.) тенденцій. Стрімко наростала хвиля соціальної боротьби, в ході якої українське селянство намагалося “скинути із себе ярмо підданства” і масово покозачувалось. Внутрішньополітичну ситуацію ускладнювала серйозна опозиція з боку ряду полковників. Виникла примара вибуху громадянської війни (за словами Б. Хмельницького, війна “Русі з Руссю”), що могла знищити завоювання національно-визвольної боротьби. Б. Хмельницький зрозумів цю страшну небезпеку, спрямувавши зусилля на опанування бурхливої стихії національно-визвольної і соціальної боротьби (навіть не зупиняючись перед стратами і придушенням виступів військовою силою), розпочав з квітня 1652 р. мобілізацію козацьких полків. На початку червня 1652 р. відбулася знаменита битва під Батогом (на Вінниччині, недалеко від м. Ладижин). Наслідком цієї битви був повний розгром 20-тисячної польської армії. За всю середньовічну історію Польща ще не зазнавала такої страшної поразки. Ця битва увійшла в історію як зразок знищення оточеної армії ворога.)

64. Бої 28 – 29 червння під Берестечком О восьмій годині ранку 28 червня короля повідомили, що україн­ські полки переправилися й просуваються до його табору. Тому разом із М. Потоцьким він почав готувати військо до бою. Воно зайняло «польським шиком» позиції уздовж р. Стиру. Ліс і долина на правому фланзі були добре укріплені піхотою й драгунами. Через дві години з'явилися підрозділи козаків і татар, яким удалося захопити частину шляхетських слуг і коней. Виникли перші сутички, що ознаменувало початок Берестецької битви. До обіду козакам і татарам удалося ово­лодіти значною частиною навколишньої місцевості, відрізаючи таким чином польське військо від пасовищ. Вони завдали також удару по лівому флангу, на чолі якого стояло посполите рушення Сандомирського воєводства. У другій половині дня А. Конецпольський звернувся з про­ханням до коронного гетьмяня дозволити йому відкинути супротив­ника. Одержавши на підкріплення полк краківського старости Є. Лю- бомирського та корогви добровольців, коронний хорунжий близько сімнадцятої години розпочав атаку. Розгорівся запеклий бій, у ході якого польські корогви потрапили в скрутне становище. їм на вируч­ку кинулися з лівого флангу І. Вишневецький і Лянцкоронський зі своїми полками. Татари й козаки зі значними втратами поспішно відступили до переправи. Переслідуючи їх, Конецпольський захопив кількох татар у полон, від яких довідався про місцеперебування хана та його стосунки з Хмельницьким. Таким чином, перший день боїв завершився перевагою польських підрозділів, що зумовило неадекват­ну переоцінку керівництвом коронної армії своїх можливостей. Скли­кана таємна нарада сенаторів вирішила «вийти в поле» і дати ворогу битву.

Хмельницький, не зосередивши основних сил кінноти, 28 червня утримався від активних дій. Виникли серйозні непорозуміння з ханом. Існують дані, що Іслам-Гірей планував розпочати переговори з Яном Казимиром, а також запропонував Б. Хмельницькому припинити рішучі наступальні дії, а натомість послати під Львів і Замостя татар­ські загони, які мали знищувати все на своєму шляху, щоб таким чином виманити Яна Казимира «в поле» й дати там йому бій. Однак гетьман рішуче відхилив цей план. На ранок наступного дня, оче­видно, гетьман і хан все ж домовилися про здійснення наступальних операцій значними силами. Щоправда, українські й татарські полки перебували в різних таборах, розташованих за півтори милі від коро­лівського.

Перебуваючи під враженням учорашнього успіху, король і корон­ний гетьман відверто недооцінили можливостей українсько-татарськоікінноти, тому вирішили використати день 29 червня, щоб завдати про­тивникові вирішального удару. Ян Казимир вивів у поле лише кінноту (понад 50 тис.), без підтримки піхоти й гарматного вогню. Не встигли кавалеристи зайняти бойові позиції класичним польським шиком («хрестом»), як помітили в багатьох місцях дим від запалених шляхет­ських маєтків, — це свідчило про наближення основних сил орди. Невдовзі жовніри побачили колони української й татарської кінноти (також близько 50 тис. вояків), що вкривали всю рівнину й пагорби. Не чекаючи наступу поляків, гетьман і хан вирішили випередити їх і першими завдати удару. Його було спрямовано на лівий фланг против­ника, де стояв полк С. Лянцкоронського. Брацлавський воєвода швидко опинився в критичному становищі, тричі потрапляв у повне оточення, вирватися з якого допоміг подільський воєвода С. Потоцький, що при­був на виручку зі своїм полком.

Однак ситуація на лівому фланзі залишалася вкрай складною, бо в катастрофічне становище потрапила шляхта Сандомирського воє­водства. Тоді сюди були перекинуті полки М. Потоцького та Є. Лю- бомирського, а трохи пізніше — полк підканцлера литовського Л. К. Са- піги. Битва спалахнула з новою силою й набрала такого затятого ха­рактеру, що, за словами її учасника, «не можна було відрізнити поля­ка від татарина». Вона закінчилася поразкою польських полків, котрі залишили поле бою. Розвиваючи успіх, Хмельницький та Іслам-Гірей почали оточувати вцілілі підрозділи, відрізаючи їх від пасовищ. До вечо­ра лещата навколо польського табору щільно зімкнулися. Увечері кіль- катисячний татарський загін переправився через Стир, вийшов у тил польської армії й захопив чимало шляхтичів і слуг. Загалом бої цього дня завершилися повною перемогою українсько-татарської кінноти. До рук українців потрапила корогва великого коронного гетьмана. Гадаємо, що якби під час битви підійшла козацька піхота, то доля воєнної кампанії 1651 р. вирішилась би на користь українського геть­мана.

Цього ж дня трапилася ще одна, на перший погляд, малозначуща подія — в королівському обозі опинився покойовий писар Іслам-Гірея. В ряді джерел знаходимо прямі звинувачення хана в тому, що він, одержавши певну суму грошей від короля й право забирати мешканців Правобережної України в ясир, пообіцяв Янові Казимиру порвати з козаками. Ці дані потребують подальшої перевірки. Однак безумовно одне — аналіз усіх виявлених джерел дає підстави стверджувати: Іслам- Гірей не збирався доводити справу до розгрому польської армії й напе­редодні вирішального дня битви увійшов у контакт із королем «задля укладення мирних трактатів».

Зрозуміло, Хмельницький не знав про підозрілі відносини Іслам- Гірея з польським урядом. Уночі підійшла українська піхота з обозом, яку гетьман до світанку встиг переправити через річку й болота. В його розпорядженні тепер було майже 60 тис. досвідчених козаків, 40 - 50 тис. селян, міщан та обозних слуг, тобто загалом 100—110 тис. осіб при 120 гарматах. Зведені сили українсько-татарського війська стано­вили 140 - 150 тис. осіб. Ранком у густому тумані Хмельницький почав лаштувати армію до битви. Бойовий стрій (разом із підрозді­лами орди) простягався на 3,5—4 км. На лівому фланзі, що пролягав до лісу, розташувався хан зі своїми силами. Ставка Іслам-Гірея роз­міщувалася на пагорбі, звідки можна було спостерігати за розвитком подій на всьому полі битви. Центральну частину та правий фланг зайняли українські полки з основними силами ближче до центру, де на узвишші гетьман наказав побудувати табір зі з'єднаних у 10 рядів возів, який у разі необхідності міг стати «за добру фортецю». З лівого боку його прикривав один, а з правого — два менших табори. Гармати розміщалися в спеціально захованих між возами місцях. Між возами і за ними розташовувалися підрозділи піхоти, а перед табором стояла кіннота.

Загальна чисельність польської армії досягала 220—240 тис. Нагадаємо, що це була найбільша армія, яку протягом XVI—XVIII ст. вдавалося зібрати польському урядові. Увечері 29 червня Ян Казимир скликав військову нараду для вироблення плану майбутньої битви.

65… битва 30 червня під Берестечком… Сильний туман до десятої години ранку. Коли він почав розсіюватися розпочались дії. Українські й татарські під­розділи зачіпали поляків, виманюючи їх на себе, однак король заборонив їм виїжджати. Лише артилерія вела вогонь, коли кримчаки близько підступали до їх позицій. Близько дванадцятої години хан зімітував наступ на праве крило поляків, після чого відвів більшість вояків за пагорб. Пополудні українське військо з табором почало наближатися до поль­ського лівого флангу. Король зібрав військову раду: одні перенести битву на наступний день, інші перейти в наступ усім військом, Ян Казимир вагався, близько 16 год прийняв рішення — наступати лівим флангом. На чолі 18 корогв І.Вишневецький розпочав атаку українських позицій. Хмельницький вислав йому назу­стріч підрозділи правого флангу. Зав'язався бій. Поряд із українцями с трималися татарські підрозділи. Спільно стримали жовнірів, і потіснити корогви посполитого рушення. Але Іслам-Гірей затягував наступ. Цим скористався Ян Казимир: перекинув на допомо­гу лівому флангові частину підрозділів. Ситуація на полі бою на користь Яна Казимира, який, захопивши ініціативу, повів в атаку полки центру й наказав наступати правим флангом. Прорвали лави українців і татар та почали рухатися до схилу пагорба, де містилася ставка хана. Кілька ядер упало близько від ханського намету. Замість контратаки Іслам-Гірей та його наближені знялися з місця. Водночас з поля бою відступила вся орда. Оголення татарами лівого флангу поставило українську армію в катастрофічне становище. В цій ситуації основне завдання В. Хмельницького у виведенні армії з-під удару і збереженні її боєздатності для наступної боротьби. Щоб уникнути повного оточен­ня, Хмельницький вирішив під захистом табору відступити з пагорба в долину, до берега Пляшівки. В умовах ведення бою гетьману вдалося до сутінок успішно завершити цей маневр. Зайнявши вигідне місце, Хмельницький наказав козакам роз­почати будівництво фортифікаційних споруд. Атаки поляків відбивали. Вночі жовніри за нака­зом короля припинили штурм українських позицій і від­ступити. Завдяки маневрові уникнули повного розгрому.

66..Облога 1-10 липня українців під Берестечком Сподіваючись на швидке повернення Хмельницького з татарською ордою, українці робили земляні укріплення. Центр табору над р. Пліснявою, зі східного боку прилягав до р.Пляшівки, маючи вільний перешийок на схід. До ранку був пере­творений на фортецю. Ян Казимир скликав воєнну раду вирішила не атакувати бо будуть великі втрати, взяли в облогу. 1 липня Затримувався Хмельницький, без гетьмана генеральна старшина була неспроможна підтримувати необхідний порядок і дисципліну, але до вечора стабілізували ситуацію, не допустили паніки. 2 липня зірвано намагання польського командування перекинути в тил коза­кам нові сили. Розкриття намірів частини старшини й козаків таємно вибратися з табору. Постало питання про обрання — до повернення Хмельницького — наказного гетьмана, на раді перевагу полковникові Ф. Джеджалію. Всі вимага­ли конкретних дій: або миримся, або б'ємося, або поклонімося. 3 липня король розпорядився послати туди піхоту з гарматами. В українському таборі отримали гетьманський універсал із повідомленням, що він сам прибуде на допомогу з ханом. Козаки почали готуватися до запланованого на наступний день наступу. В ніч на 4 липня напад на поль­ські підрозділи в тилу козацького табору. Козаки оволоділи шанцями противника на пагорбі, їх відбити. Почалося зменшення розмірів табору, щоб поліпшити його обороноздатність; зводилася нова система земляних укріплень. Ян Казимир заходи щодо повного оточення українців, але відхилив пропозиції штурму призвело б до великих втрат. Вище й нижче укр. табору жовніри будували мости й греблі через Пляшівку й боло­та, рили шанці, зводили редути. Джеджалій вирішив у ніч на 5 липня напасти на польські пози­ції, але місячне світло жовніри помітити приготування козаків, від задуму відмовилися. День розпочався гарматною перестрілкою. Старшина королеві посольство для переговорів про укладення миру. Поляки не прийняли рішення, повідомили укр. послам, що умови будуть передані наступного дня, а до того часу мусить залишитися «головний посол». Ранком 7 липня посли знову з'явилися до Яна Казимира. Ім було запропоновано видати 16— 17 полковників, частину яких передбачалося стратити, а інших залишити заручниками за Хмельницького та Виговського; повернути полонених поляків; розірвати союз із татарами; віддати гармати, клейноди; вдовольнитися умовами Куруківської угоди. Реакція більшості козацтва була негативною. Зібрана «чорна» рада відхилила вимоги й погоджувалася на мир лише на умовах Зборівського договору. Обурений Ян Казимир на­казав артилерії розпочати обстріл їх табору. 9 липня, щоб закри­ти шлях відступу, Ян Казимир послав їм у тил брацлавського воєводу з трьома полками. Було навіть задумано про­вести штурм, але зірваний двома козацькими розвідниками яки попередити. Становище в українському війську з кожним днем погіршувалося, багато покидало табір. Невдоволення діями Джеджалія, і недовіра до козацької старшини. Більшість старшини вирішила виходити з оточення. У ніч на 10 липня старшинська рада обрала гетьманом Богуна, змістивши пасивного Гладкого, й ухвалила «отойти на Украйну оборонною рукою...». Щоб приспати пильність поляків, Бо­гун уранці вирядив до короля нових посланців із заявою: козаки готові прийняти основні його вимоги. Але різка зміна їх настроїв насто­рожила пляків, вони скликали раду. Тим часом Богун на чолі 2-тисячного загону кінноти перебрався через Пляшівку. Невеликі сутички для з'ясування сили ворога. Основна частина старшини, необачно, зосередилась у районі переправи перед виходом з оточення, — адже решта війська нічого не знала про план дій, це породило чутки, що готується її втеча з табору. Десь на 10-ту годину ранку підозра вразила все військо, викликавши паніку. Командування виявилося неспроможним навести лад, почалася стихійна переправа. Вони ринули на позиції Лянцкоронського, який, вважаючи, що його атакують основні сили українського війська, поспішив звільнити їм шлях. Єдине що вдалося зробити Богуну, так це зібрати 20-тисячний корпус кінноти, який прикривав відступ. Незважаючи на панічну поспішність, козаки таки вивезли з собою майже всю артилерію та порох. В ар'єргарді відступаючих йшло близько 2 тис. козаків з наміром боронитися. В умовах неорганізованого відступу через три переправи, і наступу ворожих полків були відчутні втрати. За даними джерел, вони становили приблизно 4-8 тис.чол. більшість загинула внаслідок сум'яття на переправах. Довідавшись, що козаки покинули табір, Ян Казимир і коронний гетьман негайно послали туди підрозділи війська, вони застали лише хворих, жінок, і козацькі загони, що прикривали відступ. До рук жовнірів потрапило небагато вогнепальної зброї, гармат і пороху, 20 корогов, одна з булав, документи гетьманської канцелярії та скарбниця з 30 тис. талерів.. Основні сили українського війська таки вирвалися з оточення. Тому вважаємо безпідставним висловлене в історіографії міркування, нібито під час переправи козацьке військо було майже цілком знищене.

Дата добавления: 2015-10-24