Типологічна класифікація національно-визвольної війни XVII ст..

· повстання («козацьке повстання», «Руська ребелія», «хлопське повстання», «загальнонародне повстання», «Велике козацьке повстання», «Велике українське повстання», «Національне пов­стання» тощо);

· війна («козацька війна», «селянська війна», «громадянська (домо­ва) війна», «Велика війна 1648—1654 рр.», «польсько-козацька війна», «визвольна війна», «Національно-визвольна війна» тощо);

· революція («козацька революція», «буржуазна революція», «На­ціональна революція», «Національно-визвольна революція», «Українська революція», «Велика українська революція», «народ­на революція» тощо) Проблема типології заклечається в тому, що кожне з цих понять («повстання», «війна», «револю­ція») відбиває певний сегмент того складного соціально-політичного феномена, який покликали до життя українські історичні реалії сере­дини — другої половини XVII ст. Втілюючись у конкретно-історичні події, наділені спорідненими рисами, це феноменальне явище, з іншо­го боку, характеризувалося їхнім безупинним розвитком та перетікан­ням з однієї форми в іншу. При цьому самі події збагачувалися новою сутністю, набували характеристичних відмінностей, що, своєю чергою, потребувало адекватного їх відображення в термінології. Отже, помилкою було б поставити такі поняття, як «повстання», «війна», «революція», в один синонімічний ряд. Адже кожне із них несе у собі своє особливе, відмінне від інших внутрішнє навантаження, а отже всі вони призначаються для розкриття змісту далеко не тотожних між собою виявів суспільно-політичного життя.

Зокрема, застосування терміна «повстання» є цілком доречним, коли йдеться про збройний виступ певної соціальної групи на захист своїх інтересів, заснованих насамперед на так званих базових інстинк­тах. Як правило, така форма протесту має локальний характер, відзна­чається слабкою організацією й організованістю, а його керівники формулюють у зародку, а частіше не висувають зовсім програму лікві­дації існуючої соціальної ієрархії й захоплення політичної влади.

Поняття «війна» ідентифікує найжорстокішу, найорганізованішу й наймасовішу форму збройної боротьби між державами, націями (народами), соціальними станами, яка має політичний характер і спря­мовується на розгром (знищення) противника й утвердження своєї волі. Як правило, при цьому боротьба позбавлена конструктивного навантаження, а націлюється насамперед на запобігання агресії, утисків у національній чи духов­ній сферах, негативів соціально-економічної політики урядів тощо. Прикметно, що за певних обставин може відбуватися переростання повстання у війну.

Під дефініцією «революція», як правило, розуміється складне со­ціально-політичне явище, яке визріває й реалізується в критичні періо­ди суспільного розвитку, коли втрачається можливість його поступового еволюційного перетікання від застарілих у більш розвинені, прогресивніші форми. Її сутність полягає у докорінній зміні суспільного й державного ладу, панівного політичного режиму насильницьким методом, що супроводжується одночасним зламом узвичаєних устоїв не лише суспільної, а часто й морально-побутової та духовної сфер.

Попри увесь свій трагізм, революції, на відміну від воєн, насампе­ред характеризуються своєю конструктивною суспільною функцією. Означаючи «зміну в поведінці людей, їх психології, ідеології, віруван­нях і цінностях», революція. Ще складніше історичне явище становить націо­нальна революція, коли поряд із змінами суспільного устрою відбува­ється, в умовах боротьби за незалежність, процес ліквідації вироблених в інших політичних культурах структурних основ організації політич­ного життя й заміни їх національними. Не випадково у їхньому пере­бігу часто спостерігається суперечливе переплетення громадянської та національно-визвольної воєн, що надає боротьбі виняткової жорстоко­сті Й величезного кровопролиття.

У світлі вищесказаного, як на наш погляд, широко вживані в поль­ській історіографії і перейняті звідти окремими українськими науков­цями терміни «козацьке повстання», «козацька війна», «польсько- козацька війна», «селянська війна» тощо є однозначно неприйнятними в застосуванні щодо українських реалій середини - другої половини XVII ст., оскільки акцентуються лише на їхніх окремих сторонах, помітно звужуючи формат явища в цілому і зводячи його сутність до внутрішнього соціального конфлікту в Речі Посполитій. При цьому повністю ігнорується національно-визвольний аспект тогочасних подій, який полягав у прагненні українців до створення незалежної соборної держави і боротьбі за її суб'єктивізацію в існуючій на той час системі міжнародних відносин.

Не точною є й широко використовувана дефініція «козацька ре­волюція», оскільки також абсолютизує лише соціальний момент. Не повною мірою відбиває зміст українського феномена й означення «ви­звольна» або «національно-визвольна війна», яке набуло доволі широ­кого поширення. В них не відбивається насаліперед той факт, іцо з украінсько-польською війною тісно поєднувалася і перепліталася доволі гостра соціальна боротьба всередині самого українського суспільства; окрім того, поза увагою залишаються процеси державотворення, зміни системи су­спільно-політичних відносин і соціально-економічної моделі в Україн­ській державі.

68...захоплення литовцями києва та бої під білою церквою Радзивілл, 16 липня на чолі17-тисячного війська виступив у похід на Київ, успішно пере­правився через Дніпро і 2 серпня під Вишгородом об'єднався з Гонсевським. Ранком наступного дня оглянув захисні позиції коза­ків й уточнив деталі штурму Києва. Розпочалися сутички з ко­заками. В самому ж Києві виникла паніка, міщани поспішно залишали його. Наступ на місто розпочався вночі — одразу з трьох сторін. Жовніри подолали міський вал і вийшли в тил Ждановичу, опір козацьких підрозділів затримав їх просування. Радзивілл розпочав підготов­ку до вирішальної атаки але Жданович і Гаркуша дали наказ залишити Київ і відступити. Литовські жовніри, вступивши до міста, почали грабувати міщан, церкви та монастирі. Зайняття Києва литовським військом стало найкритичнішим мо­ментом на цьому етапі революції. Хмельницький розсилав універсали й заклики до населення братися за зброю. Недовіра населення Хмельницькому але рішучі дії її розвіяли.

Вранці 23 вересня польсько-литовське військо почало шикуватися до бою. На правому фланзі литовські полки Я.Радзивілла; в центрі, польські підрозділи Потоцького, на лівому фланзі - Калиновський. Готуючись до атаки українських позицій, коронний гетьман виходив із того, що після поразки під Берестечком козаки не наважаться вийти назустріч жовнірам і захищатимуться під прикриттям табору, віддав­ши таким чином йому ініціативу. Опівдні польсько-литовське військо розпочало наступ. Хмельницький вирішив удатися до активної оборони: спираючись на систему укріплень, створених навколо табору, нав'язати тактику маневрової боротьби, уникаючи генерального бою. Передбачивши напрямок наступу пол-лит вій­ська, відправив йому назустріч козацько-татарський роз'їзд, який повинен був вчасно повідомити про його наближення. Отримавши необхідну інформацію, він частину козацьких полків і татарську кінноту. Це було несподіванкою для ворога. Воно бачили що залучені до бою українські й татарські сили замалі для відкритої битви, але завдяки своїй мобільності вони були спроможні активними діями скувати фланги польсько-литовської армії зірвати її наступ. Тому коронний гетьман не поспішав наступати з основними сила­ми. Радзивілл діяв значно рішучіше, його полки, перейшов­ши у наступ, змусили козаків і татар відійти в район болот, але ані Потоцький, ані Калиновський, не нада­вали відступові противника особливого значення, не без підстав підо­зрюючи, що це може виявитися прагненням заманити їх у пастку. Тому жоден із них не кинувся допомагати Радзивіллові в переслідуванні козаків. Наслідки першого дня боїв — наступ противника було зірвано. Зазнавши невдачі й реально оціню­ючи співвідношення сил, Потоцький доручив А.Кисілю відписати гетьманові України про своє бажання «встановити мир» і пропону­вав відрядити послів. Проте Хмельницький, не поспішав, аби домогтися від нього більших поступок. Опівдні за його розпорядженням українські й та­тарські підрозділи вийшли в поле. Одні з'явилися перед польсько-литовським військом, другі почали наближатися до обозу, татари зайшли йому в тил. Проти них були послані корогви жовнірів, і в багатьох місцях спалахнули бої. Спроби поляків відріза­ти українців, котрі з'явилися в хащах біля їхнього обозу, виявилися невдалими, бо ті помітили небезпеку й від­ступили до підготовлених шанців, а з ближніх окопів почали виходити козаки, займаючи пози­ції для бою. В цей час із тилу татарський підрозділ Мехмет-мурзи вдарив на польський обоз, завдавши йому відчутної шкоди. А коли уже вночі Потоцький почав відводити військо до обозу, українська й татарська кіннота раптово атакувала. Щоб зупинити наступ, було зали­шено драгунів, але згодом попросили у коронного гетьмана допомоги. На поміч йому рушили два полки П. Потоцького, після короткочасно­го бою з якими козаки й татари відійшли до табору. Таким чином, і другий день не приніс успіхів пол-лит війську, навпа­ки, ініціативу перехопила українська сторона. Уночі Хмельницький відправив до коронного гетьмана листа, в яко­му знову наполягав на переговорах але з посольством не поспішав знаючи їх стан. Загони коза­ків і татар блокували його табір, не дозволяючи обозній службі постачати фураж і продовольство. Хід боїв 23—25 вересня переконав керівництво польсько-литов­ського війська, що здобути український табір приступом — справа безнадійна. А жовніри, яким кінчалася платня, заявили про намір залишити військо і повернутися назад. Посилилися незгоди серед керівництва об'єднаної армії. Непокоїли і відомості про можливий підхід до українського табору Іслам-Гірея з ордою. У такій обстановці надвечір 26 вересня козаки й татари зробили спробу вийти в тил обозу противника. М.Потоцький вивів військо в поле й, коли вже почало сутеніти, послав проти українських і татарських кіннотників спочатку драгунів, а згодом — два полки М. Калиновського та П. Потоцького. Поблизу табо­ру Хмельницького їх атакували українці й після бою відігнали назад. Тактика Хмельницького цілком виправдала себе. Становище української армії було помітно кращим, однак геть­ман не міг не знати про наростання суперечностей у його війську між низами та старшиною. Окрім цього, затримувався підхід татарської орди. Тож Хмельницький вирішив припинити зволікання з переговорами й піти на укладення нового договору.

Дата добавления: 2015-10-24