Укладення українсько-російського договору 1654 р. та його основні положення.

18 січня 1654 р. у Переяславі відбулася розширена старшинська рада, яка ухвалила рішення про прийняття протекції царя. Подальші переговори ледь не зірвалися через відмову росіян присягнути від імені Олексія Михайловича, що той не порушуватиме прав і свобод українського населення й не поверне його у підданство короля. І тільки усвідомлення неспроможності власними силами обстояти незалежність спонукало гетьмана й старшину скласти односторонню присягу. Після ради уряд розробив проект договору з Росією - «Прохання» з 23 статей, з якими до Москви 27 лютого виїхало посольство С. Богдановича-Зарудного й П. Тетері. Під час складних переговорів до змісту статей було внесено поправки, й головніші з них увійшли до документа з 11 статей, що дістав назву «Статті Богдана Хмельницького». Інші з відповідними виправленнями були підтверджені царськими грамотами. 6 квітня українським посл;ш вручили «Статті Богдана Хмельницького», «Жалувану грамоту» Б. Хмельницькому й Війську Запорозькому, «Жалувану грамоту» шляхті й інші документи, що і склали зміст українсько-російського договору.

Він передбачав збереження форми урядування й політичного ладу Української держави, її кордонів, адміністративно-територіального устрою, суду й судочинства, фінансової та фіскальної систем, соціальної структури суспільства й характеру соціально-економічних відносин. Підтверджувалися права і привілеї козацтва, шляхти, духовенства й міщан, незалежність уряду у проведенні внутрішньої політики. Посаджений у Києві російський воєвода з кількатисячним підрозділом мав надавати українцям у разі зовнішньої загрози військову допомогу. Чисельність козацького реєстру встановлювалася у 60 тис. осіб, визначилися розміри платні російського уряду козакам і старшині. Росія зобов'язувалася вступити у війну проти Речі Посполитої й надавати допомогу козацькій Україні у відбитті нападу татар. Зі свого боку, український уряд визнав протекцію царя, погодився виплачувати кожного року певну суму данини до російської скарбниці, втратив право на самостійні дипломатичні контакти з Річчю Посполитою й Портою. За своїми формальними правовими ознаками договір передбачав встановлення відносин номінальної васальної залежності або протекторату. Він юридично оформив факт виходу Української держави зі складу Речі Посполитої, слугував правовим визнанням її внутрішнього суверенітету й відкрив перспективу досягнення перемоги над Річчю Посполитою, а відтак об'єднання українських земель у межах соборної держави.

Правова невизначеність характеру відносин між обома державами, різне бачення політичного смислу договору їхніми урядами несли в собі зерна майбутніх непорозумінь. Адже якщо українська сторона розглядала його радше як військово-політичний союз для здобуття перемоги над Річчю Посполитою, то російська — як акт включення козацької України до складу своїх володінь, як реалізацію імперської ідеї «збирання руських земель», концепції «Третього Риму». Відмінність позиції обох держав почала виразно відбиватися у стратегічних планах ведення воєнних дій. Намагаючись оволодіти Білоруссю й Литвою та закріпитися у Прибалтиці, російський уряд вирішив завдати основного удару в цьому напрямі. Але ж головну військову силу Речі Посполитої становила не литовська, а польська армія, з якою за такого перебігу подій випадало битися самим українцям. Окрім цього, внаслідок укладення в липні польсько-кримського договору про «вічну приязнь» стала реальною небезпека вторгнення в Україну 40-тисячної орди. Отже, виникла загроза ведення війни на двох фронтах та ще й силами ослабленої армії, бо на вимогу царя до Білорусії відправлялося 20 тис. вояків.

Дата добавления: 2015-10-24