Вцілілі

Тільки триста дев'яносто сім з двох тисяч мешканців Честер Мілла переживають катастрофу, більшість із них у північно‑східній чверті міста. Коли спадає ніч, доводячи закіптявілу темряву всередині Купола до непроглядного стану, їх залишається лише сто шість.

На той час, коли суботнього ранку сходить сонце, кволо світячи крізь єдину не до суцільної чорноти закопчену частину Купола, населення Честер Мілла складається тільки з тридцяти двох осіб.

Перш ніж збігти вниз сходами, Оллі затріснув за собою двері. А також клацнув вмикачем, ще не знаючи, чи працюватиме тут електрика. Світло загорілось. Шкандибаючи вниз до льоху (поки ще холодного, але ненадовго; він уже відчував, як позаду нього й сюди також починає дихати жаром), Оллі згадав, як чотири роки тому вантажники з «Айвз Електрик» у Касл Року, задкуючи, затягували до корівника новенький генератор «Хонда».

– Задорогий скурвий син, та аби лиш працював добре, – жуючи травинку, промовив тоді Алден, – бо я вліз у борги через нього по саму макітру.

Працював генератор таки добре. Він і зараз працює як слід, хоча Оллі розуміє, що це ненадовго. Генератор так само стане здобиччю вогню, як уже стало все інше. Якщо в Оллі попереду залишається ще хоча б одна хвилина світла, його це вельми здивує.

«Я за хвилину вже й живим, можливо, перестану бути».

Посередині приміщення на брудній бетонній долівці містилася калібрувальна установка для сортування картоплі, плутанина ременів, ланцюгів і важелів, що скидалася на якийсь древній пристрій для тортур. Поза цим апаратом височіла велика купа бараболі. Врожайною видалась ця осінь на картоплю, і Дінсмори закінчили її збирання лише за три дні до того, як опустився Купол. Звичайного року Алден із синами калібрували б урожай весь листопад, щоб продавати перебрану картоплю на кооперативному ринку в Касл Року та по різних базарчиках у Моттоні, Гарлоу й Таркер Міллі. Цього року ніяких картопляних прибутків уже не світить. Зате Оллі гадав, що бараболя може врятувати йому життя.

Він вирушив бігцем до купи, затримавшись лише, щоб перевірити балони. Лічильник на тому, котрий він взяв у будинку, показував тільки половину, натомість стрілка на балоні з гаража трималась на зеленому полі. Оллі з брязком кинув напівпорожній балон на бетонну підлогу й під'єднав маску до балона, взятого в гаражі. Цю операцію він робив багато разів, поки дідусь Том був живий, тож вона забрала в нього лише кілька секунд.

Щойно він встиг знову повісити маску собі на шию, як тут же вимкнулась електрика.

Повітря в льосі явно теплішало. Оллі впав на коліна й почав зариватися у важку холодну картоплю, підштовхуючи себе ступнями, прикриваючи довгий балон власним тілом, підтягуючи його під собою однією рукою. Другою він робив якісь незграбні, схожі на плавальні, рухи.

Він почув, як картопля лавиною обвалюється позаду нього, й придушив у собі панічне бажання негайно порачкувати назад. Відчуття було, немов тебе поховали живцем, і запевнення себе в тому, що, аби тебе живцем не поховали, ти б точно помер, допомагали мало. Він хекав, він кашляв, йому здавалося, що картопляного земляного пороху він вдихає не менше, аніж повітря. Оллі приставив кисневу маску собі до обличчя і… нічого не трапилось.

Балон він обмацував, як йому здалося, цілу вічність, серце у нього в грудях билося, немов звірятко в клітці. У темряві всередині його очей почали розкриватися червоні квіти. На нього давила холодна вага картоплі. Та він здурів, що заліз сюди, здурів, як тоді Рорі, коли той вистрелив з гвинтівки в Купол, і ціну він тепер теж заплатить високу. Він помре.

Аж тут його пальці намацали вентиль. Той спершу не піддавався, і Оллі второпав, що крутить його в неправильний бік. Він змінив напрямок руху, і хвиля прохолодного, благословенного кисню ринула йому в маску.

Оллі лежав під картоплею й зводив дух. Він здригнувся разок, коли вогонь висадив двері нагорі сходів до льоху; на мить він буквально побачив цілком цю свою брудну підземну колиску, в якій зараз лежить. Теплішало, і він загадався, чи вибухне той, покинутий ним, напівпорожній балон. Також він гадав, скільки додаткового часу життя він виторгував собі з цим, повним, балоном і чи варта чогось ця оборудка.

Проте це відбувалось лише в його мозку. Тіло керувалося іншим імперативом, і тим єдиним імперативом було життя. Оллі почав ще глибше зариватися в картопляну купу, тягнучи при собі балон, поправляючи на обличчі маску, коли ту перекошувало.

Якби букмекери у Лас‑Вегасі приймали ставки на те, хто які має перспективи пережити катастрофу Дня побачень, Сем Вердро отримав би один шанс проти тисячі. Але великі ставки солодше б'ються – саме це безперервно притягує людей до гральних столів, – тож саме Сем Вердро був тим чоловіком, котрий тягся по дорозі Чорна Гряда, це його помітила Джулія щойно перед тим, як утікачі побігли до своїх машин, що стояли біля будівель ферми.

Нечупара Сем, Людина Консервований Жар[467], вижив з тієї ж причини, що й Оллі Дінсмор: він мав кисень.

Чотири роки тому він з'явився з візитом до доктора Гаскелла (Чудотворець – ви ж його пам'ятаєте). Коли Сем сказав доку Гаскеллу, що останнім часом йому стало важко вдихати, той вислухав охриплі груди старого п'яниці й запитав, чи багато той палить.

– Ну, – почав Сем, – коли я робив у лісі, мені вистачало чотири пачки на день, але тепер, коли я на інвалідності й живу на соціальну пенсію, я трохи зменшив.

Д‑р Гаскелл запитав його, скільки це означає в конкретному сенсі актуального споживання. Сем відповів, що скоротив паління до двох пачок на день. Мовляв, тепер це всього лиш «Американські г'Орли»[468].

– Колись я курив «Честерфіги»[469], але ж тепер їх роблять тільки з фільтром. До того ж вони дорогі, а «г'Орли» дешеві. А фільтр перед тим можна й відривати. Просто, як мило, – пояснив він і закашлявся.

Д‑р Гаскелл не знайшов у нього раку (дещо здивувавшись), але рентгеноскопія начебто виявила доволі мальовничу емфізему, тож він повідомив Сему, що тому, либонь, доведеться всю решту життя провести на кисні. Діагноз був помилковим, але дамо спокій діагносту. Як то кажуть лікарі: «Коли чуєш стукіт копит, найменше думаєш про зебру». А ще ці мастаки мають тенденцію знаходити саме те, що вони перед тим взялися шукати, хіба не так? І, хоча доктор Гаскелл, можна сказати, помер героїчною смертю, ніхто, включно з Расті Еверетом, ніколи не сприймав його за Ґреґорі Хауса[470]. Що було в Сема насправді, так це бронхіт, і він у нього минувся невдовзі по тому, як Чудотворець поставив йому свій діагноз.

Однак на той час Сем уже зареєструвався на щотижневе постачання кисню з «Повітряного замку» (компанії розташованої, звісно ж, у Касл Року[471]) і так ніколи й не скасував цей сервіс. А навіщо? Так само, як і його ліки від гіпертонії, кисень оплачувався з того, що він сам називав МЕДИКАЛ. Сем зовсім не розумів принципів дії цього МЕДИКАЛ, зате добре розумів, що кисень нічого не коштує його кишені. Також він для себе відкрив, що хапнути кілька ковтків чистого кисню – гарний спосіб трохи звеселити собі душу й підвищити тонус тіла.

Щоправда, подеколи спливали цілі тижні, перш ніж Сему до голови впливала думка навідатись у той сарай, що він його сам для себе називав «кисневим баром». Тож іноді, коли хлопці з «Повітряного замку» приїздили по порожні балони (робота, до якої вони часто ставились недбало), Сему доводилося йти у свій кисневий бар, відкривати краники, осушувати балони, вантажити їх на старий червоний візок свого сина й котити його до яскраво‑синього фургона з намальованими на ньому повітряними бульбашками.

Якби він усе ще жив біля дороги Мала Курва, у старій садибі родини Вердро, Сем згорів би на попіл (як це трапилось з Мартою Едмандс) уже через пару хвилин після вибуху. Але родинне гніздо й ліс, що його колись оточував, було в нього забрано за несплачені податки давним‑давно (і викуплено у 2008‑му одною з підставних корпорацій Джима Ренні… за вельми здешевленою ціною). Але його молодша сестричка володіла невеличкою ділянкою землі на Божому Ручаї, тож там і проживав Сем на той день, коли світ вибухнув. Халупа була крихітною, і нужду він справляв у виходку надворі (проточну воду можна було наточити тільки за допомогою старої ручної помпи в кухні), зате бісові податки сплачувались, менша сестричка цим опікувалася… і він мав свій МЕДИКАЛ.

Сем не пишався своєю участю в започаткуванні колотнечі у «Фуд‑Сіті». Впродовж багатьох років він випив чимало порцій віскі й пива з батьком Джорджії Руа і зле тепер почувався через те, що поцілив каменюкою в обличчя його дочці. Він згадував звук, з яким у неї врізався той шматок кварцу, і як у Джорджії відвисла зламана щелепа, зробивши її схожою на ляльку черевомовця з роззявленим ротом. Господи Ісусе, він же міг убити її. Це просто чудо, що він її не вбив… щоправда, довго вона потім все одно не прожила. А потім ще сумніша думка майнула в його голові: якби він її не чіпав, вона б не опинилася у шпиталі. А якби не опинилася у шпиталі, вона, можливо, й тепер би ще була жива.

Якщо подивитися на справу під таким кутом зору, це саме він її й убив.

Вибух на радіостанції змусив його підскочити з п'яного сну, він сів стовпчиком, вхопився собі за груди й дико озирався навкруги. Вікно над його ліжком вибило геть. Фактично, усі вікна в хаті повилітали, а вхідні двері його халупи, що виходили на захід, начисто зірвало з завіс.

Переступивши через них, він застиг у своєму зарослому бур'янами, захаращеному автомобільними скатами дворі й тупився на захід, де, здавалося, цілий світ зайнявся вогнем.

У протиатомному сховищі, над яким іще недавно стояла будівля міської ради, рівномірно гудів генератор – маленький, старомодний, він був єдиною річчю, яка тепер відокремлювала мешканців цього підвалу від великого потойбіччя. З кутів більшої кімнати жовтувато світили живлені від батарей лампочки. На єдиному тут стільці сидів Картер, Великий Джим займав більшу частину старого двомісного дивана і їв із бляшанки сардини, беручи їх по одній своїми товстими пальцями й кладучи на солоні крекери.

Цим двом майже нічого було сказати одне одному; портативний телевізор, що його знайшов Картер, коли витирав пил у кубрику, прикував до себе всю їхню увагу. Приймалася єдина станція – WMTW[472]з Поланд Спрінга, – але й одної її вистачало. Насправді, аж занадто; спустошення були важкими для усвідомлення. Центр міста знищений. Судячи з супутникових знімків, ліси навкруг озера Честер згоріли впень і сотні людей, що відійшли по шосе 119 на День побачень, перетворилися на попіл, ген розвіяний тепер уже затухаючим вітром. На висоту двадцяти тисяч футів став видимим Купол: безкінечна, укрита сажею тюремна стіна навкруг на сімдесят відсотків випаленого міста.

Невдовзі після вибуху температура в погребі почала помітно підвищуватись. Великий Джим сказав Картеру, щоб той увімкнув кондиціонер.

– А генератор його потягне? – перепитав Картер.

– Якщо ні, ми тут спечемося, – роздратовано кинув Великий Джим, – то яка різниця?

«Не визвіряйся на мене, – подумав Картер, – не визвіряйся на мене, коли саме через тебе все це трапилось. Саме ти в цьому винний».

Він підвівся, щоб пошукати панель кондиціонера, і, поки шукав, інша думка майнула йому в голові: і ці сардини, вони так смердять. Він подумав, що відповів би йому бос, аби йому сказати, що те, що він кладе собі до рота, тхне старою мертвою піхвою.

Але Великий Джим називав його синком, і то, здавалося, щиро, тож Картер притримав язика за зубами. А коли він увімкнув кондиціонер, той відразу завівся. Гудіння генератора, щоправда, поважнішало трохи, так, ніби йому на спину піддали додаткову ношу. Так він спалить їхній запас пропану набагато швидше.

«Це неважливо, він правий, нам це необхідно», – сказав собі Картер, дивлячись у телевізорі на картини нищівної руйнації. Більшість кадрів було знято з супутників або висотних літаків‑розвідників. Нижче майже весь Купол став непрозорим.

Утім, крім північно‑східної межі, як з'ясували вони з Великим Джимом. Близько третьої години дня репортаж раптом переключився туди, трансляція пішла з‑поза метушливого армійського аванпосту в лісі.

– Це Джейк Теппер[473], я на території ТР‑90, позамуніципального поселення, на північ від Честер Мілла. Ми наблизилися на самісінький край дозволеної нам відстані, але, як ви вже самі можете бачити, там є люди, котрі вижили. Я повторюю: тут є ті, хто вижили.

– Тупак, і тут теж є такі, що вижили, – промовив Картер.

– Заткнися, – гримнув Великий Джим. Його важкі щоки налилися кров'ю, хвилястими смугами вона кидалася йому в лоб. Очі вибалушилися в очницях, і руки він тримав зчепленими. – Там Барбара. Там той бичий син Дейл Барбара!

Тепер і Картер побачив його серед інших. Зображення передавалося з камери з надзвичайно довгофокусним об'єктивом, від чого зображення тремтіло – немов дивишся на людей крізь спекотне марево, – але було достатньо ясним. Барбара. Ротата проповідниця. Хіпі‑док. Купка дітей. Жінка Еверета.

«Ця курва мене обдурила, – подумав він. – Вона брехала, а дурний Картер їй повірив».

– Ревіння, яке ви чуєте, не від гелікоптерів, – тим часом розповідав Джейк Теппер. – Якщо нам від'їхати трохи назад…

Камера здала назад, показуючи ряд величезних вентиляторів на платформах, кожний з них був підключений до окремого генератора. Від вигляду всієї цієї потуги всього за кілька миль звідси Картера занудило від заздрощів.

– Тепер ви бачите, – продовжував Теппер. – Не гелікоптери гудять, а вентилятори промислового типу. А зараз… якщо ми знову наїдемо на тих, хто врятувався…

Камера його послухалась. Люди там уклякли на колінах або сиділи перед Куполом прямо напроти вентиляторів. Картер бачив, як під вітерцем ворушиться їхнє волосся. Не розвівається, ні, але ж таки ворушиться. Немов водорості в'лінивій підводній течії.

– Он Джулія Шамвей, – дивувався Великий Джим. – Треба було мені вбити цю твар, що римується з «п'яддю», коли була така можливість.

Картер не звертав уваги. Він не відривав очей від телевізора.

– Чарлі[474], спільного вітру від цих вентиляторів вистачило б, щоб повалити з ніг тих людей, – говорив Джейк Теппер, – але звідси це виглядає так, що їм дістається повітря достатньо лише на те, щоб залишатися живими в атмосфері, котра перетворилася на отруйний бульйон з вуглексилого газу, метану й бозна ще чого. Наші експерти кажуть, що й без того обмежений запас кисню в Честер Міллі витратився на підживлення вогню. Один з експертів, професор хімії з Принстона Доналд Ірвінг, сказав мені по телефону, що склад повітря всередині Купола зараз може не дуже відрізнятися від атмосфери на Венері.

Кадр змінився, на екрані з'явився Чарльз Гібсон з серйозним обличчям, котрий сидів у безпечному Нью‑Йорку (щасливий байстрюк, подумав Картер).

– Є якась інформація про те, від чого спричинилася пожежа?

Камера знову показала Джека Теппера… а потім біженців у тому їхньому маленькому анклаві, де можна було хоч якось дихати.

– Ніякої, Чарлі. Стався якийсь вибух, це очевидно, але жодного повідомлення не надходило ні від військових, ні з Честер Мілла. Деякі з людей, котрих ви бачите на екрані, мусили б мати телефони, але єдиний, з ким вони спілкуються, це полковник Кокс, котрий приземлився тут приблизно хвилин сорок п'ять тому і моментально почав радитися з тими людьми, котрі вціліли. Поки камера показує вам цю похмуру картину з нашого, визнаємо це, доволі віддаленого місцеположення, дозвольте мені оголосити для всіх схвильованих громадян Америки – і всього світу, звісно – імена людей, котрих ми зараз бачимо в Куполі, тих з них, котрих було позитивно ідентифіковано. Я гадаю, у вас є фотографії декотрих і ви могли б показувати їх на екрані в той час, як я оголошуватиму список. Я гадаю, вони йдуть у мене в абетковому порядку, проте не дуже покладайтесь на це.

– Не будемо, Джейку. Фотографії деяких з них ми дійсно маємо, але читайте повільно, будь ласка.

– Полковник Дейл Барбара, колишній лейтенант Барбара, Армія Сполучених Штатів. – На екрані з'явилося фото Барбі в пустельному камуфляжі. Він обнімав усміхненого хлопця‑іракця. – Нагороджений ветеран, а в зовсім нещодавньому минулому кухар у міському ресторані.

– Анджеліна Буффаліно… у нас є її фотографія?… Ні?… Окей.

– Ромео Берпі, власник місцевого універсального магазину. – Показали фото Роммі. Він стояв разом зі своєю дружиною біля барбекю, на ньому була майка з написом: ПОЦІЛУЙ МЕНЕ, Я ФРАНЦУЗ.

– Ернест Келверт, його дочка Джоун і її дочка Елеонора Келверт. – Тут фотографія була ніби зроблена під час якого сімейного свята: всюди самісінькі лише Келверти. Норрі, на вигляд одночасно похмура й гарненька, тримала в руці скейтборд.

– Елва Дрейк… її син Бенджамін Дрейк…

– Вимкни це, – прогарчав Великий Джим.

– Вони хоча б на волі, – тоскно промовив Картер, – а не застрягли в якійсь норі. Я почуваюся, як той Саддам, курва, Хусейн, коли він переховувався.

– Ерік Еверет, його дружина Лінда та їхні двоє дочок…

– Ще одна родина! – промовив Чарлі Гібсон схвальним, майже мормонським, тоном.

Великому Джиму цього вже було задосить; він підвівся і, різко крутнувши зап'ястком, сам вимкнув телевізор. При цьому він тримав у другій руці бляшанку з сардинами, і трохи олії вихлюпнулось йому на штани.

«Тобі ніколи їх не випрати», – подумав Картер, але промовчав.

«Я хотів дивитися цю передачу», – подумав Картер, але промовчав.

– Та газетярка, – пробурчав собі під носа Великий Джим, сідаючи назад на диван. Зашипіли подушки, стискаючись під його вагою. – Завжди вона діяла проти мене. Кожним словом, Картере. Кожним словом у її нікчемашній газетці. Подай‑но мені ще бляшанку сардин, зроби таку ласку.

«Сам візьми», – подумав Картер, але промовчав. Він підвівся й дістав банку консервів.

Замість озвучувати виниклу в нього асоціацію між смородом сардин і покійних жіночих статевих органів, він поставив найлогічніше з можливих запитань.

– Як нам бути далі, бос?

Великий Джим вирвав зі споду бляшанки ключ, вставив його у паз і відкотив кришку, явивши черговий ескадрон мертвих рибок. Вони маслянисто блищали в неяскравому сяйві автономних світильників.

– Почекаємо, поки очиститься повітря, синку, потім піднімемося нагору й почнемо збирати все докупи. – Він зітхнув і поклав скрапуючу олією сардинку на крекер. – Як це завжди роблять такі люди, як ми. Відповідальні люди. Люди, що тягнуть плуга.

– А якщо повітря не очиститься? По телевізору сказали…

– Ой‑ой, небо валиться, ой‑ой, небо падає! – проспівав Великий Джим дивним (і дивно дражливим) фальцетом. – Вони це торочать роками, хіба не так? Учені та м'якодухі ліберали. Третя світова війна! Ядерні реактори розплавлять ґрунт аж до центру землі! У двохтисячному році зупиняться всі комп'ютери! Озоновий шар зникає невідворотно! Тануть полярні льодові шапки! Вбивчі урагани! Глобальне потепління! Задристані слабкодухі атеїсти, котрі не вірять у волю люблячого, спочутливого Бога! Котрі відмовляються вірити, що існує така річ, як співчутливий, люблячий Бог!

Великий Джим наставив свій масний, проте непохитний палець на юнака.

– Попри вірування безбожних гуманістів, небо не валиться. Вони не здатні вгомонити власний страх, що обсипає морозом їхні спини, синку – «і винний втікає, де ніхто за ним не женеться», як це й сказано в книзі «Левит», – але ніщо не відмінить Божої правди: «Ті, хто надію складають на Господа, силу відновлять, крила підіймуть, немов ті орли» – книга Ісаї. Надворі просто густий смог. Просто потрібен якийсь час, щоби він розвіявся.

Але через дві години, коли перейшло лише за четверту дня тієї п'ятниці, з ніші, де містилися механізми системи життєзабезпечення протиатомного бункера, почало лунати нав'язливе «пі‑пі‑пі».

– Що це? – спитав Картер.

Великий Джим, котрий тепер лежав на дивані з напівприкритими очима (й блискучими від сардинової олії щелепами), сів і прислухався.

– Очищувач повітря, – сказав він. – Типу великого іонізатора. У мене в автосалоні, в демонстраційному залі теж такий стоїть. Добрий прилад. Не тільки робить приємним повітря на смак і запах, а й запобігає отим електростатичним зарядам, що взимку зазвичай…

– Якщо повітря в місті очищується, чому тоді завівся цей очисник?

– Чому б тобі не піднятися нагору, Картере? Прочинив би двері трішечки та позирнув, що там і як. Може, тоді тебе трохи попустить?

Картер не міг знати, попустить чи ні, але сидіти тут, як на голках, йому було вже несила. Він піднявся сходами.

Тільки‑но він зник, Великий Джим тут же підвівся й поспішив до шафки між плитою й маленьким холодильником. Для такого дебелого чоловіка рухався він напрочуд швидко й беззвучно. Знайшов те, що шукав, у третій шухляді. Кинув погляд через плече, переконався, що він тут ще сам, і сховав.

На дверях нагорі сходів Картера зустрів доволі зловісний напис:

Дата добавления: 2015-09-02